2 місяці тому
Немає коментарів

Практичним результатом географічної характеристики будь-якої території є її фізико-географічне або економіко-географічне районування. Фізико-географічним або природним районом у сучасній фізичній географії називають значну частину будь-якої території, яка відрізняється своєю природою від сусідніх частин цієї території. Дуже часто фізико-географічний район збігається у своїх межах з природним ландшафтом, який також є досить однорідною за своєю природою ді­лянкою поверхні Землі. Але в багатьох випадках природний район може включати в себе декілька ландшафтів; це часто буває при фізико-гео­графічному районуванні адміністративних областей, границі яких часто перетинають природні ландшафти, і тоді доводиться об’єднувати такі «відрізки» ландшафтів в один район. До цього прийому доводиться вда­ватися і при фізико-географічному районуванні Івано-Франківської об­ласті. Бувають і такі випадки, коли якась частина фізико-географічного району, хоча й тісно пов’язана з ним територіально, але настільки від­мінна від усього району (частково своєю будовою, а головно процеса­ми), що утворює по суті окремий природний ландшафт, який є терито­ріальною частиною певного фізико-географічного району. Такі випадки теж мають місце в області і ми на них далі вкажемо. Після цих вступ­них зауважень переходимо до характеристики фізико-географічних ра­йонів (рис. 17).

ЛІСОСТЕПОВІ ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНІ РАЙОНИ

Придністровське Поділля, або Лівобережне Придністров’я, розта­шоване на півночі Івано-Франківської області і є частиною природної області Поділля. З межами цього природного району збігаються межі Рогатинського (повністю) і Галицького (частково) адміністративних районів.

У рельєфі Придністровського Поділля добре виражені три висот­них рівні, які є трьома окремими ландшафтами.

Нижче описуємо природні райони Придністровського Поділля.

Галицька улоговина займає розширену частину долини Дністра між селищами Букачівці і Маринопіль. Від Бурштинського Опілля Галицька улоговина відокремлена помітним уступом. Абсолют­ні висоти дна долини не перевищують 200—250 м.

Бурштинське Опілля займає відносно Галицької улоговини більш високий ландшафтний рівень. Абсолютні висоти тут понад 300 м. Цю висоту можна вважати природною межею. На півночі вона прохо­дить приблизно по широті Рогатина, де абсолютні висоти перевищують 350 м і переходять у горбогір’я.

Бурштинське Опілля — найважливіший район сільськогосподар­ського виробництва Івано-Франківської області. Боротьба з ерозією — одне з найважливіших завдань щодо ефективного використання земель цього ландшафту.

Рогатинське горбогір’я. його абсолютні висоти всюди пе­ревищують 350 м і досягають 400—420 м.

Горбогір’я займає межиріччя верхів’їв Свіржа, Гнилої Липи та Сту­деного потока. Долини рік тут порівняно вузькі, схили круті, складені породами крейди і міоцену. Густа сітка ярів, балок, улоговин розчлено­вує межиріччя на численні гряди, невеликі масиви, горби; все це ство­рює вид низькогірного або горбогірного ландшафту.

Журавеньківська височина. Це невеликий за площею, але дуже своєрідний ландшафтний район. Він різко відрізняється від Бур­штинського і Ходорівського Опілля, яке прилягає до нього. Район являє собою флексурну височину, складену породами верхньої крейди (Жу­равненські жовтуваті пісковики). Височина простягається вздовж лі­вого берега Дністра від с. Новошин Львівської області до с. Козарі Івано-Франківської області.

До долини Дністра височина спускається крутими скелястими схи­лами. Абсолютні висоти досягають 330—350 м. Височина розбита гли­бокими вузькими долинами і нагадує горбогірний ландшафт.

Журавеньківська височина покрита майже суцільними лісами, під якими розвинені дернові середньо- і сильнопідзолисті грунти на піску­ватих породах.

Придністровське Покуття — дуже своєрідна фізико-географічна область. На території Покуття розташовані такі адміністративні райо­ни: Тлумацький, Городенківський, Снятинський і частково Івано-Фран­ківський та Коломийський.

Абсолютні висоти Покуття в середньому коливаються у межах 300—320 м. Глибина розчленування не скрізь однакова: на півночі і за­ході вона досягає великих розмірів (80—150 м), а на сході незначна — (40—60 м).

В орографічному відношенні Покуття являє собою крупногрядову височину. Гряди і понижені рівнини, які розділюють їх, простягаються паралельно до долин Дністра і Пруту. Придністровське Покуття по­діляється на кілька природних районів.

Бистрицько-Тлумацький займає західну частину Покуття між ріка­ми Бистрицею і Тлумачем. Відзначається значними абсолютними висо­тами (до 350 м) і глибоким розчленуванням, особливо поряд з долиною Дністра. Цей район характерний поширенням карстових форм, значною лісистістю (дубово-грабові ліси) і перевагою сірих опідзолених грунтів. Бистрицько-Тлумацька височина має дуже чіткі межі на півночі — це каньоноподібна долина Дністра; на заході — Бистриця, яка утворює так звану Бистрицьку стінку; на сході — долина р. Тлумач; південну грани­цю обрисовує долина р.Ворона, яка теж утворює крутий уступ.

Олешанський природний район розташований між ріками Тлумач і Гостилів. Північну межу цього району утворює долина Дністра саме в тій частині, в якій вона робить великі меандри: Гориглядську, Делівську, Петрівську і Луківську. Південна границя невиразна, тому що пролягає по широкому пониженню від Тлумача на Хотимир. Абсолютні висоти в районі досягають 350—360 м. Наявне також глибоке розчлену вання особливо поблизу Дністра. Ліси в цьому районі трапляються пе­реважно на схилах долини Дністра, утворюючи так звані стінки; до складу цих лісів входять дуб скельний, граб, берест і багато чагарників (ліщина, свидина, бруслина тощо). У ґрунтовому покриві переважають темно-сірі опідзолені грунти.

Чернелицький — найвищий з усіх районів Придністровського По­куття; абсолютні висоти досягають тут 400 м над рівнем моря. Західну границю району утворює долина р. Гостилів, східну — р. Лемець, а північну — р. Дністер. Тільки південна границя невиразна і ми прово­димо її по зниженню Хотимир-Городенка. Лісів у цьому природ­ному районі мало, карстові форми теж майже відсутні, а в ґрунто­вому покриві панують опідзолені чорноземи і темно-сірі опідзолені грунти.

Городенківський природний район являє собою відносно понижену закарстовану хвилясту рівнину, цілком безлісну і покриту чорноземами різних видів: від опідзолених до потужних. Границі району дуже неви­разні за винятком східної, яка проходить по межі з Чернівецькою об­ластю, отже є адміністративною, а не природною. Південною межею можна вважати долину р. Вікно (притока Белелуї) та пониження до верхів’їв р. Гостилів, яка утворює західну границю району.

Гостів-Обертинський район розташований на південь від Бистри­цько-Тлумацького і займає підвищену частину Покуття з абсолютними висотами 360—380 м над рівнем моря. Він має досить значні площі ду­бово-грабових лісів і хвилястий не глибоко почленований рельєф. Пере­важають сірі опідзолені грунти. Границі району невиразні і ми прово­димо їх досить умовно: на півночі — по Хотимир—Чортовецькому пони­женню, на сході по границі з Городенківським природним районом, а на півдні по невиразній межі поширення прутських терас, приблизно від смт. Отиня на с. Гвіздець. Тільки західна границя цього природного ра­йону, утворена крутим схилом долини Ворони, є виразним природним рубежем.

Припрутський природний район простягається вздовж лівого берега Пруту і представлений серією високих та середніх його терас. Абсолютні висоти цих терас досягають найбільшої висоти на заході (Коршів—Хлі­бичин) і знижуються на південь і південний схід згідно з течією Пруту. Район можна поділити на три підрайони: а) Коршівський — найвищий, досить лісистий (буково-дубові ліси) з дерново-підзолистими грунтами, б) Гвіздецький — між долинами рік Чорнава і Белелуя, майже безліс­ний, з опідзоленими чорноземами і в) Снятинський, найнижчий, безліс­ний і з найкращими грунтами, серед яких чільне місце займають потуж­ні чорноземи.

Коломийський заплавно-нижньотерасовий район займає рівнинне дно долини Пруту між Коломиєю і гирлом Черемоша. Це дно вкрите алювіальними відкладами з лучними і лучно-болотними та дерновими грунтами.

ПЕРЕДКАРПАТСЬКІ ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНІ РАЙОНИ

Передкарпаття — це передгірна височина, яка має загальний на­хил на північний схід від Карпат до долини Дністра і Пруту. Відрізня­ється великою горизонтальною і вертикальною розчленованістю. Аб­солютні висоти височини в долинах рік досягають 300—320 м, на межи­річчях — 350—500 м, а в передгір’ях — до 550—650 м.

Територію Передкарпаття (у межах Івано-Франківської області) можна поділити на два різних передгірних райони, які відрізняються один від одного цілим рядом ознак: Івано-Франківське Передкарпаття та Покутське Передкарпаття.

Івано-Франківське Передкарпаття — це розчленована височина, яка розташована між північними скибовими хребтами Горган і охоплює басейни Бистриць Надвірнянської та Солотвинської, Лукви, Лімниці, Сивки і частково Свічі.

У поздовжньому напрямку Івано-Франківське Передкарпаття поді­ляється на дві частини: Північно-східне або Придністровське Передкар­паття; Південно-західне або Пригорганське Передкарпаття. Границя між цими двома частинами Передкарпаття проходить приблизно по тек­тонічній межі платформи і Зовнішньої зони прогину. Однак її можна простежити за рядом ознак. На гіпсометричній карті добре простежуєть­ся різниця абсолютних і відносних висот. Особливо чітко розділяє ці дві частини ізогіпса 400 м абсолютної висоти.

На північ від неї головну роль в рельєфі відіграють тераси серед­нього ярусу.

На південь від ізогіпси 400 м абсолютні висоти швидко зростають від 400 до 500 м, глибина розчленування досягає 300—500 м, а в рельє­фі панують тераси високого ярусу. Є такі ландшафтні райони:

 Бистрицька улоговина займає розширену частину басей­ну середньої течії Бистриці. Морфологічно улоговина добре виражена в природі, природні межі її чіткі.

Абсолютні висоти дна улоговини коливаються від 250 до 300— 350 м. її границею служить ізогіпса 400 м, яка проходить дещо північ­ніше с. Горохолина. В основі улоговина складена породами міоцену, які перекриті потужною товщею (до 10—15 м) алювіальних відкладів. Май­же посередині з півдня на північ улоговину перетинає прямолінійна до­лина Бистриці Надвірнянської, яка ділить дно улоговини на два плоских межиріччя: Бистрицьке і Вороно-Бистрицьке.

У зв’язку з улоговинним положенням, місцеві кліматичні умови тут своєрідні: літні температури відносно високі (18,3°С), зимові низькі (4,7°С нижче нуля). В улоговині випадає найменша кількість атмосфер­них опадів в усьому Івано-Франківському Передкарпатті (628 мм).

Бистрицька улоговина густо заселена і характерна великою роз­ораністю земель. Ліси майже не збереглись. Природною рослинністю є луки, які використовують як пасовища і сінокісні угіддя.

Лімницьк о-Б олохівська (Калуська улоговина). Цей ланд­шафтний район належить до того ж виду, що і Бистрицька улоговина, але має і відмітні риси. Конфігурація і границі ландшафту складніші, тому що улоговина об’єднує два пов’язаних підрайони: Сивко-Болохів­ську (Томашівську) улоговину і Калуську улоговину на межиріччі Сив­ки—Лімниці. До складу району входить також нижня частина долини Лімниці від злиття її з Чечвою і до впадіння у Дністер. Між долинами Сивки і нижньої Лімниці розміщена Войнилівська височина.

Межиріччя Болохівки—Сивки—Лімниці (біля Калуша) являють собою плоску або слабо хвилясту рівнину другої і третьої надзаплавних терас. Заплава і перша тераса добре виражені в долинах Лімниці і Бо­лохівки. Місцевості заплав і першої тераси складені молодими алю­віальними відкладами, на яких сформувались дернові опідзолені і оглеє­ні грунти; на другій і третій терасах є комплекс дернових опідзолених і дерново-глеєних грунтів.

Природна рослинність представлена головним чином луками, лісів збереглось мало. Рілля району досягає 30% від всіх земель. Надри Ка­луського району багаті запасами калійних солей.

Прилуквинська височина займає одне з найвищих ме­жиріч. Розташована між долинами Лімниці і Бистриці Солотвинської. Абсолютні висоти височини коливаються у межах 300—450 м.

Південна границя району доходить до Майданського низькогір’я. Південна частина височини лежить у зовнішній зоні передового проги­ну, а північна (північніше с. Боднарів) на платформі. Долини рік Лукви і Луквиці, які перетинають по поздовжній осі височину, глибоко врізані, мають вузькі заплави і неширокі смуги першої і другої терас. Височина характерна асиметричною будовою: східний схил пологий і довгий, з порівняно слабо врізаними долинами лівих притоків Бистриці. Західний схил короткий і круто обривається до долини Лімниці, густо і глибоко розчленований ярами і балками.

Ґрунтовий покрив Прилуквинської височини виражений виключно дерново-середньо- і сильнопідзолистими поверхнево оглеєними грунта­ми. Район відзначається великою лісистістю з переважанням хвойно-широколистяних порід дерев. Орні землі займають порівняно невеликі площі і поширені головно на східних та північних схилах височини. Войнилівська височина розміщена між долинами Лімниці і Сивки, на півночі обмежена долиною Дністра. Хоч цей ландшафтний район і невеликий за площею, але значно відрізняється від Лімницько-Болохівського ландшафту, який його оточує. Войнилівський ландшафт більше подібний до ландшафту Прилуквинської височини і являє собою останцеву терасовану гряду з четвертої і п’ятої, а частково і з шостої тераси. Близько 30% площі височини покрито лісами, на плоскій поверх­ні поширені дерново-середньопідзолисті грунти.

Присвіцька височина розташована між долиною нижньої те­чії р. Свіча і долиною р. Болохівка. На території Івано-Франківської області розміщений тільки східний схил Присвіцької височини. Схил являє собою еродовану шосту терасу з численними ярами, балками і долинами. Абсолютні висоти схилу 300—350 м. Верхів’я Болохівки більш високе, покрите лісами.

Пригорганська частина Івано-Франківського Передкарпаття, як уже відзначалось вище, розташована у Внутрішній зоні прогину, має складчастий фундамент, Вона характерна великими абсолютними і відносними висотами, слабою горизонтальною розчленованістю, знач­ною лісистістю, перехідними грунтами від рівнинних до гірських. При­гортання поділяється на сім ландшафтних районів, більшість з них — це передгірні височини.

Долинське передгі р’я, яке розташоване між долинами Свічі і Чечви, на північ, у верхів’ях Болохівки і Сивки поступово пере­ходить у Присвіцьку височину. На півдні прилягає до північного краю Карпат (Горган). Передгір’я характерне значними абсолютними висота­ми (350—485 м) і глибоким розчленуванням: відносні висоти досягають 80—100 м.

З височини стікає багато рік: Лужанка, Болохівка, Сивка та їх притоки, які розчленовують височину на численні плоскі межиріччя. За походженням Долинське передгір’я є шостою терасою і складене давньоалювіальними відкладами. Високотерасові місцевості покриті хвойно-широколистяними лісами, під якими розвинені дерново-середньо-і сильнопідзолисті грунти. Південна частина району, що прилягає без­посередньо до Карпат біля м. Долини (верхів’я Сивки, правобережжя Свічі), господарсько освоєна. Тут розкинулись орні землі, тут розроб­ляють ліси, добувають нафту тощо.

Майданське передгір’я займає межиріччя Лімниці — Бис­триці Солотвинської. Це найвищий передгірний район Пригорганського Передкарпаття. Абсолютні висоти височини коливаються у межах 450— 750 м. Основну частину поверхні становить шоста тераса (рівень Лоє­вої). Над нею підносяться плоскі останцеві височини, які є найдавнішим рівнем сьомої тераси (г. Красна з абсолютною висотою 515 м).

Особливість Майданського ландшафту — глибоке розчленування поверхні. Відносні висоти досягають 100—200 м. Густа сітка долин, балок, ярів, покриває схили високих і середніх терас. Район відзнача­ється великою лісистістю (36%), дуже малими площами орних угідь. Надвірнянське (Міжбистрицьке) передгір’я розташова­не між долинами Солотвинської і Надвірнянської Бистриць. На півдні прилягає до Карпат, а на півночі по долині верхньої течії р. Горохолина відокремлюється від Бистрицької улоговини. Північна частина району являє собою сильно розмиту поверхню шостої тераси, залишками якої є височини, піднесені на висоту 450—500 м (г. Горохолинська — 440 м, г. Гостра — 523 м тощо).

Південна частина Надвірнянського передгір’я, яка прилягає до Кар­пат, відзначається великими абсолютними висотами (г. Бровач — 575 м, г. Потоки — 582 м та ін.), великою глибиною і густотою розчлену­вання.

Бистрицько-Прутський давньотерасовий район розташова­ний між долинами Пруту, Бистриці Надвірнянської та верхів’ями рік басейну Ворони. На південному заході район прилягає до Карпат по лінії Надвірна—Лоєва—Ділятин. Межиріччя являє собою терасову сильно розчленовану височину з абсолютними висотами 350—500 м і більше. Найбільша площа межиріччя зайнята шостою терасою (рівня Лоєвої.

Лімницько-Чечвинська або Рожнятівська понижена рівни­на розташована в розширеній частині долини Лімниці і Чечви при вихо­ді їх з гір і розділяє Долинське і Майданське передгір’я.

У ландшафті виражена широка заплава, перша надзаплавна тера­са Лімниці і Чечви і межиріччя цих долин з середніми і давніми тера­сами. Заплавні і нижньотерасові місцевості Чечви і Лімниці складені потужними товщами галечникового алювію і мають багато староріч, галечникових валів, озер, боліт. Над заплавою і першою терасою трап­ляються останці другої і третьої терас.

Свіцько-Сукільська або Болехівська понижена передгірсь­ка рівнина має багато подібного з Ломницько-Чечвинським районом. Район займає розширені долини Сукіля і Свічі при їх виході з гір і до їх злиття біля с. Солуків. Болехівська понижена рівнина розділяє До­линську і Моршинську передгірські височини. Абсолютні висоти рівни­ни — 300—340 м. У ландшафті переважають заплавно-нижньотерасові місцевості. Заплави Сукіля і особливо Свічі дуже широкі з численни­ми староріччями, болотами, галечниковими островами, прирусловими валами.

Покутське Передкарпаття розташоване на південному сході Івано-Франківської області між долиною Пруту на півночі і північному заході та північним схилом Покутських Карпат на півдні. На південному сході, границя проходить по широкій долині нижньої течії Черемошу.

Тут розміщені окремі частини Косівського, Снятинського, Коломий­ського і Надвірнянського адміністративних районів. Рельєф зовнішньої, зони Покутського Передкарпаття являє собою скульптурну височину з абсолютними висотами 500—350 м.

Височина нахилена на північ в сторону долини Пруту і перети­нається порівняно широкими долинами Пістинки, Рибниці і Черемошу, вздовж яких пролягла добре виражена заплава і перша та друга над­заплавні тераси.

Фізико-географічні особливості окремих частин Косівського (По­кутського) Передкарпаття дозволяють поділити його на декілька ланд­шафтів.

Запрутська височинна рівнина розташована на правобережжі Пруту між правими притоками Лючки і Рибниці. Складена вона пере­важно середньотерасовими природними комплексами і є одним із най­важливіших сільськогосподарських районів області.

Косівське передгір’я розміщене на південному сході Перед­карпаття. Косівське передгір’я — це високо піднята височина з абсо­лютними висотами 380—500 м (г. Кичера — 565 м), характерна гли­боким розчленуванням.

Від Запрутського Косівський ландшафт відрізняється великими ма­сивами лісів, які розміщені на високих межирічних місцевостях.

Печеніжинське горбогір’я займає північний захід Покутсь­кого Передкарпаття біля широкої звивини Пруту; на сході воно обме­жене долиною Лючки, на півдні прилягає до низькогір’я Рунгурської Слободи. Горбогір’я піднімається до висоти 400—473 м. Глибина роз­членування досягає 100—150 м.

Визначним місцем природи Печеніжинського горбогір’я є тисовий заповідник на схилах давніх терас високого правого берега Пруту біля с. Верхнє (Княждвір). На площі понад 70 га росте тис ягідний (Taxus baccata) — релікт третинного періоду. У заповіднику налічується понад 10 тис. дерев, які ростуть серед модрино-ялинового і букового лісу.

Низькогір’я Рунгурської Слободи — це гірський ма­сив, який простягається з північного заходу від долину Пруту на півден­ний схід до межиріччя Лючки—Пістинки. У цьому напрямку масив поступово звужується і за долиною Лючки виклинюється. Від Карпат низькогір’я відділене пониженням, по якому протікають Ослава і вер­хів’я Лючки.

Низькогір’я Рунгурської Слободи являє собою антиклінальне під­няття, складене слобідськими конгломератами різного петрографічного складу міоценового віку. У геоморфологічному відношенні — це низько-гірний хребет структурно-ерозійного типу. Гребенева зона хребта виділяється як вододільна смуга між басейном Сопівки і Ослави. Водо­дільна смуга складається з куполоподібних піднять з середніми абсо­лютними висотами 680—730 м. Найбільше підняття досягає 780 м. Пів­нічно-східні схили дуже круті з глибоко врізаними долинами рік басейну Сопівки, глибина розчленування досягає 200—300 м. Південно-східний схил більш пологий і також сильно розчленований. Асиметрична будо­ва хребта пов’язана з тим, що антиклінальна структура перевернута на північний схід.

Міжгірна понижена рівнина долин Ослави і Верхньої Лючки розташована між краєм Покутських Карпат і низькогір’ям Рун­гурської Слободи. Щодо структури цей район являє собою синкліналь­ну зону, яка складена добротівськими сланцями і мергелями. Майже вся рівнина належить до денудаційного рівня Лоєвої (шостої тераси), в який врізані молоді долини Ослави і Лючки.

 

КАРПАТСЬКІ ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНІ РАЙОНИ

У межі Івано-Франківської області заходять північно-східні схили Українських Карпат, які поділяються на три фізико-географічні обла­сті: Покутські Карпати, Горгани та Гуцульські Карпати (Чорногоро­Гринявські гори).

Покутські Карпати — це південно-східне продовження Бориславсь­ко-Покутської підзони внутрішньої зони Передкарпаття у межах Івано-Франківської області. Вони простягаються від верхів’я р. Лючки до до­лини Черемошу. Покутські гори мають невеликі абсолютні висоти (700— 800 м) і складені з декількох паралельно простягнених у південно-східному напрямку хребтів. Найбільші з них Кам’янистий, Карматура. Гути, Хоминський, Бруснии, Сокільський, Рожан, Буковець, Плоский, Максимець та ін. Кожний з цих хребтів — це порівняно правильна ан­тикліналь. Ядро антикліналей складене іноцерамовими шарами, ямнен­ськими пісковиками та іншими міцними стійкими гірськими породами. Ямненські пісковики і іноцерамові шари нерідко утворюють величезні куполоподібні брили мальовничої форми. У цілому ж хребти мають порівняно спокійну лінію поверхні. Поздовжні зниження між хребтами — це синкліналі, складені більш молодими і м’якими породами, переважно менілітовими сланцями. Поздовжні долини порівняно широкі, зайня­ті другорядними притоками. Це найбільше заселені внутрікарпатські долини.

Хребти покриті хвойно-широколистяними лісами, але їх збереглося мало. Люди здавна розчищали тут ліси під пасовища. На місці вируба­них лісів розвинулись луки, які є сінокосними угіддями і ранньовесня­ними пасовищами.

Космацька, Рожен, Малий і Великий, Бабин, Річка та інші поздовж­ні долини і улоговини— це наче острівці досить теплого клімату. Серед­ні температури липня коливаються тут у межах 17—18°С.

Горгани — одна з найбільших гірських областей Скибової зони Ук­раїнських Карпат. Вони повністю розташовані в межах Івано-Франків­ської області, між долиною Мізунки на північному заході і долиною Черемоша на південному сході. Північна межа чітко виявлена у вигляді уступу, який обривається до Передкарпаття по лінії: Болехів — Доли­на— Перегінськ — Солотвин — Надвірна—Ділятин—Текуча. Далі на південному сході Горгани межують з Покутськими горами по вододілу правих приток Пруту і лівих приток Чорного Черемоша, з одного боку, і верхів’їв Лючки, Пістинки та Рибниці — з другого. Південна границя проходить по вододільному хребту від верхів’я р. Ріка на північному за­ході і до Верховинського пониження на південному сході, де Горгани межують з Чорногорським хребтом.

Від долини Мізунки до Пруту Горгани тягнуться широкою 35—40-кілометровою смугою, яка за Прутом різко звужується до 15—12 км ширини. Гори складаються з цілої системи паралельних хребтів, простя­гання яких здебільшого збігається зі скибовими структурами: Берего­вою, Орівською, Сколівською, Парашкою і Зелем’янкою.

Численні поперечні долини, що прорізують гори, є характерною ри­сою природи Гopган. Це долини рік Свічі з Мізункою, Лімниці з Чеч­вою, Бистриці Солотвинської і Надвірнянської, Пруту та ін. Долини рік розчленовують Горгани на ряд межирічних просторів, які відрізняються один від одного висотою і складністю розчленування. Поперечні долини Горган зі спільним напрямом на північний схід відіграють велику роль у місцевій циркуляції атмосфери, що особливо відбивається на вітрово­му режимі. Тут панують гірсько-долинні вітри переважно двох напрям­ків. Наприклад, у долині Пруту (Яремча), яка орієнтована з південного заходу на північний схід, здебільшого (60%) дмуть південно-західні вітри, менше (близько 30%) — північно-східного напрямку.

Взимку по долинах з гір у передгір’я стікають холодні повітряні ма­си, зумовлюючи інверсію температурі Наприклад, у Ділятині, розташо­ваному в долині Пруту (в горах) на висоті 424 м над рівнем моря, тем­пература в січні вища (—4,5°С), ніж у Коломиї (—5,4°С), яка лежить у передгір’ї в тій же долині, але на висоті 298 м над рівнем моря.

У поперечних долинах Горган є орні землі і населення займається землеробством. Вони піднімаються до висоти 600 м над рівнем моря. Найбільш освоєна долина Пруту. Серед мальовничої місцевості є багато гірсько-кліматичних курортів — Ворохта, Яремча, Микуличин та інші.

У природно-географічному відношенні Горгани можна поділити на три фізико-географічні райони: Берегові низькогірні скибові Горгани, Зовнішні середньогірні скибові Горгани, Внутрішні або Вододільні серед­ньогірні Горгани.

Берегові низькогірно-скибові Горгани займають смугу крайніх (ски­бових) північно-східних хребтів, які витягнуті в південно-східному на­прямку між Свічою і Прутом і охоплюють приблизну Берегову та Орів­ську скиби. Південну межу орієнтовно можна провести по північному краю сколівського насуву (скиби), який збігається з простяганням хреб­тів Лютий, Лисий, Нягрин, Стовба, Верхній Сеглис, Гриньків, Чортка, Чорногорець та інших. На північ від цих хребтів абсолютна висота гір коливається у межах 600—900 м. Поперечні долини головних рік (Свічі, Лімниці, Бистриці і Пруту) тут сильно розширені. Межиріччя цих рік настільки розчленовані, що типове карпатське південно-східне простя­гання хребтів порушене, і вододіли між відрізками головних рік іноді витягнуті паралельно долинам, тобто на північний схід.

Весь район лежить у межах низькогірного ландшафтного ярусу і характеризується покривом однієї грунтово-рослинної зони. Тут ростуть буково-смерекові ліси. Бук часто утворює чисті насадження. Це звичай­но темні ліси з дуже слабо розвиненим підліском і трав’яним покривом. Нерідко серед бука трапляються: у нижньому ярусі — дуб, граб, ясен; у верхньому — ялиця, рідше ялина. Біля с. Манява є ареал модрини.

Північні низькогірні Горгани, зважаючи на спільне походження, поділяються на кілька фізико-географічних районів:

Вигодське низькогір’я займає межиріччя Сукеля і Свічі. Все межиріччя заповнене низькогірними короткими хребтами з абсо­лютними висотами від 500 м на півночі до 900 м на півдні. Найбільш вираженим хребтом є Томнатик (900—1016 м), складений переважно вигодськими пісковиками. На північ від нього поширені короткі, сил’ьно розчленовані хребти з висотами 600—500 м. Між хребтами помітні поз­довжні пониження, які складені поляницькими сланцевими породами. До них належать пониження Слободи Болехівської, Ростоки, Кропивни­ки та ін., звичайно заселені і добре освоєні в господарському відношен­ні. Гірські хребти Вигодського низькогір’я перетинають широкі попереч­ні долини Сукеля, Нижньої Мізунки і Свічі. У місцях перетину слан­цевих зон долини утворюють широкі улоговиноподібні розширення — Новоселецьку, Вигодську, Максимівську улоговини на Свічі; Старо-Мі­зунську на Мізунці; Тисівську на Сукелі та інші.

Перегінське або Чечвинське низькогір’я займає ме­жиріччя Свічі та Лімниці. У ландшафті району переважають сильно розчленовані в поперечному і поздовжньому напрямку низькогірні корот­кі хребти, абсолютні висоти яких становлять 550—1000 м. У горах різко переважають поперечні долини Лімниці, Чечви та їх притоків. Ці доли­ни широкі, з добре вираженими заплавними нижньо- і середньотерасо-вими місцевостями, особливо там, де вони сильно розширюються до долин-улоговин.

Манявське (Битківське) низькогір’я розміщене на широ­кій смузі межиріч Лімниці — Бистриці Солотвинської та Бистриці Над­вірнянської. На півдні район обмежений хребтом Чортка-Лопашна, який піднімається до висоти 1000—1200 м над рівнем моря. На північ від нього розташовані сильно розчленовані хребти з абсолютними висотами 500—900 м. Поперечне розчленування гір у сукупності з поздовжніми долинами і зонами пониження утворює густу сітку широких долин та улоговин, сприятливих для заселення цього гірського району. Тут є одне з найстаріших родовищ нафти і газу (Битків), добування яких сприяло промисловому і сільськогосподарському розвитку.

Манявське низькогір’я внаслідок значного господарського освоєння характерне малою лісистістю. Значні площі схилів гір, гребені, вершини безлісні і зайняті або гірськолісовими луками або кам’яними розсипами.

Припрутське низькогір’я займає обидві сторони Пруту на відрізку Ділятин — Яремче. Західна межа району проходить по долині Бистриці Надвірнянської, східна — по покутських горах. Геологічна особливість цього району полягає в тому, що його поверхня складена головним чином породами верхньо-крейдового флішу. На півночі району простягається низька смуга гір, складена породами олігоцену і еоцену. Долина Пруту, прорізуючи зону верхньо-крейдового флішу, порівняно вузька, з дуже крутими схилами давніх терас.

Припрутське низькогір’я, крім долини Пруту, дуже слабо заселене. У більшості гори покриті переважно ялиновими лісами, а на виходах скель і кам’яних розсипах розвинені розріджені соснові ліси. Пологі схили гір зайняті гірсько-лісовими луками (царинки), які використову­ють для пасовищ і сінокосних угідь. У майбутньому Припруття стане однією з найважливіших зон відпочинку обласного і республіканського значення.

Середньогірні скибові Зовнішні Горгани займають найвищу частину гір. Вони розташовані у межах трьох скибових структур — Сколівської, Парашки і Зелем’янки, являючи собою типовий район середньогірного рельєфу. Абсолютна висота гір тут досягає 1500—1800 м. Район скла­дається з трьох головних гірських пасм, які пов’язані з описаними вище скибами. Північне пасмо фіксується хребтами Лютий, Лисий, Нягрин, Стовба, Верхній Сеглис, Гриньків, Чорногорець. На південь паралельно до Північного пасма простягаються гори Середнього пасма — найвищі хребти Горган: Хом, Пустошак, Аршиця, Ігровище, Сивуля, Довбушанка, Хом’як та інші. Вони піднімаються до 1700—1800 м над рівнем моря. Південне пасмо, яке розташоване у верхів’ях головних карпатських рік, складається з дуже розгалужених хребтів: Ілемського, Грофа (Верхньо-лімницьких гір), Дарівського, Горганського та інших. Пониження, що розділяють ці пасма, зайняті вузькими поздовжніми долинами рік Пру­тець, Салатрук, Правич, Мшана, Зелениця, Максимець. Долини голов­них поперечних рік у межах цього району звичайно вузькі і глибокі, схили їх часто круті.

Район відзначається дуже високою вологістю, середня річна кіль­кість опадів тут перевищує 1000 мм (Зелениця — 1064 мм, Дарів — 1036 мм тощо).

Цікаво, що в цьому районі є кедр, який поширений виключно коло верхньої межі лісу, наприклад, у верхів’ях Лімниці та Бистриці Надвір-нянської. Вище лісового пояса розвивається чагарникове криволісся, яке складається переважно із соснового сланника; рідше трапляється тут зелена вільха. Сосновий сланник найчастіше утворює суцільний пояс на північних експозиціях. Друга характерна риса ландшафту цього поясу — кам’яні розсипи. Субальпійські луки (полонини) в цьому поясі трапляються окремими ділянками на місцях, де немає кам’яних розсипів та криволісся. Зовнішні Горгани поділяються на декілька районів.

Свіцько-Мізунські Горгани займають межиріччя Свічі— Мізунки—Лужанки—Сукеля. На півдні район прилягає до вододільних хребтів Горган, на півночі обмежується хребтом Томнатик, який нале­жить до скибового низькогір’я. Хребти мають асиметричну будову: пів­нічні схили крутіші від південних. Одна з характерних рис ландшафту цієї частини Горган — слабий розвиток кам’яних розсипищ і осипищ. Гірські хребти суцільно покриті хвойними лісами. Поперечні долини рік заселені. Район є загалом лісопромисловий.

Аршиця-Ілемські Горгани займають межиріччя Свічі і Лімниці. Вони складаються з розчленованих паралельних хребтів. На межиріччі Свічі і Лімниці, у верхів’ях Чечви розташований слабо вира­жений хребет Липовиця. Північні схили його розчленовані ріками ба­сейну Чечви, вершини плоскі або куполоподібні. Схили і вершини по­криті хвойними і широколистяними лісами. У південній частині району є два паралельних хребти — Аршиця і Ілемський, розділені добре вира­женою поздовжньою долиною, по якій протікають ріки Мшана (притока Лімниці) і Правич (притока Свічі). Від Вододільного хребта Ілемський хребет відокремлюється поздовжньою долиною верхньої Свічі. Хребет Аршиця прямолінійний, північні схили порівняно з південними більш по­логі і розчленовані. Хребет Ілемський зигзагоподібний з численними відрогами. Схили Аршиці і Ілемського хребта покриті переважно хвой­ними лісами — ялиною та сосною; тут же поширені ареали реліктового карпатського кедра. Гребенева зона цих хребтів розташована вище природної границі лісу, і вершини гребеня, як правило, безлісні і пок­риті субальпійськими луками — полонинами і криволіссями зі сланко-вої сосни (жерепа). Характерною рисою ландшафту всіх трьох хребтів району є значне поширення кам’яних розсипищ, осипищ, кам’яних пото­ків як на схилах, так і на вершинах хребтів. Біля с. Осмолода на Ільменському хребті в урочищі «Яйце» є кедровий заповідник.

Верхньо-Лімницькі Горгани — один з компактних і ви­соких гірських районів Горган. Розташований у розгалуженій частині верхів’я Лімниці, між Осмолодою (ліва притока Лімниці) і Бистриком (права притока Лімниці). Межиріччя Осмолоди і Верхньої Лімниці за­повнене дугоподібним хребтом Грофа-Попадя. Увігнута його частина повернена на північний схід і глибоко розчленована вузькими малопро­хідними долинами рік Котелець, Петрос, Дарів та інших.

Верхнєлімницькі Горгани — один з малоосвоєних районів Україн­ських Карпат, де панують природні ландшафти, а схили хребтів покриті хвойними лісами. Гребені хребта, які лежать вище від межі лісу, зайняті чагарниковим криволіссям і субальпійськими луками — поло­нинами.

На вершинах і схилах дуже поширені кам’яні розсипи. У районі можуть розвинутися туризм і заповідні природні ландшафти.

Сивулянсько-Станимирські Горгани, які розміщені у верхів’ї Бистриці Солотвинської, займають місцевість між долинами Лімниці та Бистриці Надвірнянської. Північна межа проходить по хреб­тах Чортка—Кринків. Межиріччя Лімниці і Бистриці Солотвинеької заповнене горами Сивулянського хребта, який з численними розгалу­женнями простягається з півночі на південь.

Західні схили Сивулянського хребта розчленовані глибоко вріза­ними долинами рік: правими притоками Лімниці. Не менш глибоко роз­членовані і східні схили хребта притоками Бистриці Солотвинської. Си­вулянський хребет — це найвищі гори в усьому районі Горган. Відносні висоти вершин досягають 1000—1200 м. Гребенева зона хребта високо піднімається над верхньою межею лісу. На відміну від інших гірських груп Горган, Сивулянський хребет відрізняється широким площинним розвитком на вершинах гребеня кам’яних розсипів і скель; г. Сивуля подібна до гостроверхої скелястої піраміди. Криволісся у субальпійській зоні займає невеликі площі. Полонини розвинені слабо. Нижні та се­редні схили хребта покриті густими хвойними лісами.

Довбушанські Горгани розташовані між долинами Бистриці Надвірнянської і Пруту. Найвища частина району — це гру­па гір, яка прилягає до хребта Довбушанка і займає місцевість між долинами Довжинця і Зелениці. Центральне місце належить хребтові Довбушанка (1754 м), на захід від нього хребет Поленський, а на схід ближче до долини Пруту виділяються хребти Малий Горган, Синяк, Хом’як. На північ від цієї групи гір розміщені гірські хребти і масиви з меншими абсолютними висотами — Явірник, Синечка, Пасічанський та інші. Район зазнав значного розчленування поперечними і поздовжні­ми долинами.

Гірські хребти, крім Довбушанки і деяких інших гір, що підніма­ються понад 1500 м, покриті хвойними лісами, на схилах розвинуті ца­ринки (гірсько-лісові луки). Повсюди на схилах гір і на вершинах гребенів, де виходять на поверхню пісковики, розвинені кам’яні роз­сипи і скелі.

Запрутські Горгани займають південно-східну окраїну гір між Прутом і Черемошем. На півночі він прилягає до Покутських гір. на півдні обмежений Верховинським пониженням. Абсолютні висоти гір — 1000—1300 м. Майже посередині району безперервною смугою простягається гірське пасмо з найбільшими абсолютними відмітками, яке пов’язане зі смугою ямненських пісковиків. Це гірське пасмо фіксуєть­ся високими вершинами — Горган Бурачківський, Лисина Космацька, Грабіт, Кам’янистий, Ігрець та ін., і є вододілом правих приток Пруту і Чорного Черемошу. Загалом тут переважають більш м’які форми оельєфу — ,вершини переважно плоскі, схили пологі. В результаті гос­подарської діяльності людини тут різко знизилась верхня межа лісу і значні простори хребтів зайняті царинками та полонинами — гірськи­ми пасовищами. На окремих хребтах (Біла Кобила, Ротил, Ігрець та ін.) трапляються кам’яні розсипи і залишки чагарникового криволісся. За-прутські Горгани після Чорногори — один з найбільших тваринницьких районів Івано-Франківської області.

Вододільні Горгани займають порівняно вузьку смугу Вододільно­го хребта на межі Івано-Франківської та Закарпатської областей. Аб­солютні висоти тут коливаються у межах 1000—1200 м. Гори складені молодими флішовими товщами поляницької і кросненської світ оліго­цену. Рельєф цього району створений ерозійними процесами, що відбу­валися в результаті боротьби за вододіл правих приток Дністра і Тиси. Вододільні Горгани — один з найглухіших районів Карпат, де панують виключно природні ландшафти. Південні схили хребта більш пологі, ніж північні. Характерно, що в цьому районі кам’яні розсипи менш поширені і трапляються тільки на тих хребтах, які заходять або в Скибову зону (Кінець Горган), або в зону Магури (Чорна Клева).

Вододільні Горгани в межах Івано-Франківської області в напрям­ку з північного заходу на південний схід мають ряд відмітних рис і поділяються на два райони: Вишківські і Яблуницькі Вододільні Горгани.

Вишківська Верховина займає північні схили вододілу і простягається вузькою смугою від с. Сенечів, вздовж поздовжньої до­лини верхньої течії Мізунки до витоків рік Свічі, Осмолоди і Лімниці. Середні абсолютні висоти — близько 1000 м. На вододільному хребті окремі вершини піднімаються до 1200—1400 м (Залом, гори Вишківсь­кий Горган, г. Струнга та інші).

Північні схили вододілу розчленовані густою сіткою долин лівих притоків Мізунки і джерелами Свічі, Осмолоди і Лімниці. Малостійкі сланцеві породи сприяють розвитку ерозійних форм рельєфу — долин, балок, ярів, площинного змиву. Рельєф характеризується м’якими об­рисами: гребені в більшості виположені, вершини куполоподібні, схили порівняно пологі. Весь підрайон зайнятий ялиновими лісами з доміш­ками кедрової сосни та інших порід. На відміну від інших районів Гор­ган тут майже повністю відсутні кам’яні розсипища і осипища. Най­більш освоєний поздовжній відрізок долини Мізунки, де розташований великий населений пункт с. Вишків.

Яблуницька верховина тягнеться вузькою смугою від верхів’я Бист­риці Надвірнянської до долини Пруту (Ворохта). Вздовж північного схилу вододілу добре помітні поздовжні долини р. Довжинець, верхньої течії Бистриці на заході і верхня ділянки долини р. Прутець на сході.

Вододільний хребет фіксується вершинами, які підносяться над рівнем моря на 1000—1300 м (гори Дурна, Плоска, Прилука та інші). Найнижчі помітки Вододільного хребта до 1000 м; Яблуницький перевал досягає лише 931 м, через який проходить шосейна дорога з долини Пруту в долину Чорної Тиси (Закарпатської області).

Гуцульські Карпати складаються з Чорногори, Гринявських і Чив­чинських гір. До цієї області примикає Верховинське пониження, яке відділяє Гуцульські Карпати від гірської області Горган. Гуцульські Карпати цілком входять у Верховинський адміністративний район. Схід­на і західна межі збігаються з обласною адміністративною границею.

Геологічна будова Гуцульських Карпат найбільш складна. На крайньому півдні її межі заходить давнє ядро Карпат, представлене тут Чивчинськими горами. Останні є північним краєм Мармароського кристалічного масиву.

На північ від Чивчинських гір до Верховинського пониження роз­ташована група гірських хребтів Чорногори і Гринявських гір. У текто­нічному відношенні ця група гір належить до Чорногірської та Скупов­ської зон.

Важливим рельєфотворчим фактором є характер гірських порід, опір їх до вивітрювання і ерозійних процесів. Такі найбільш стійкі по­роди, як конгломерати, кварцитові та товстошаруваті пісковики склада­ють найвищі гірські масиви: Говерлу, Скуповий, Кукуль, Стайки, Смот­рець, Піп Іван, Стог, Чивчин і багато інших. Менш стійкі глинясті сланці утворюють долини, які зайняті ріками»

На Чорногорі і Чивчинах було зледеніння, яке мало каровий ха­рактер і відбувалось на найвищих вершинах Чорногірських хребтів (Говерла, Піп Іван, Шпиці, Брескул, Туркул та інші). Найкраще вивче­ні сліди зледеніння району Горвели—Шпиці і верхньої долини Пруту. Найпотужніший льодовик був у верхів’ях Пруту; тут він з району Го­верли—Шпиці спускався в п’ятьох напрямках і в головній долині Пру­ту мав близько 6,5 км довжини.

Гірська область Гуцульських Карпат у фізико-географічному відно­шенні неоднорідна. Тут можна виділити чотири ландшафтних райони, які відрізняються один від одного за рядом ознак: Чорногірський хре­бет, Гринявські гори, Чивчинські гори і Верховинське пониження (Гу­цульська Верховина).

Чорногірський хребет у межі Івано-Франківської області входить вододільним гребенем і північно-східними схилами. Вододіль­ний гребінь хребта простягається зигзагзаподібною лінією у південно-південно-східному напрямку.

Чивчинські гори — орографічне продовження Чорногірсь­кого хребта. Чивчини є північною окраїною Мармароського масиву. У межі Івано-Франківської області входять тільки північні схили Чивчин, які глибоко розчленовані верхніми витоками Чорного Черемоша. Чив­чини характеризуються тією ж системою висотних поясів рослинності, що й Чорногора. Тут є майже незаймані ліси, добре зберігся пояс ча­гарникового криволісся, гірше, роздрібнено виявлені пояси субальпій­ських і альпійських лук.

Гринявські гори займають межиріччя Чорного і Білого Черемошів. Хребет простягається майже в меридіональному напрямку від Верховинського пониження до верхів’їв Білого і Чорного Черемошів. Наростання йде в південному напрямку. Найвища точка г. Баба. Захід­ний схил Гринявських гір короткий та крутий і обмежується глибокою вузькою долиною Чорного Черемоша. Східний, навпаки, пологий і низь­кий, розчленовується численними долинами лівих притоків Білого Че­ремошу; найбільшою з них з долина р. Пробійна, де розташований найбільший населений пункт цього району — с. Гринява. Внаслідок м’яких рис рельєфу і порівняно доступних гірських долин Гринявський район значно заселений і добре освоєний.

Гуцульська верховина (Верховинське пониження) роз­ташована на півночі Гуцульських Карпат і займає східну частину дав­ньої поздовжньої Ясиня-Черемоської долини. У межах Івано-Франківсь­кої області Верховинське пониження лежить між Ворохтою на заході і долиною Білого Черемоша на сході. З півночі обмежується Запрутсь­кими Горганами, з півдня — Чорногорськими та Гринявськими горами.

Рельєф району порівняно з горами, які його оточують, значно зни­жений. Абсолютні висоти досягають 600—800 м; до Ворохти місцевість підвищується до 900 м і більше. Найбільш різко виражене пониження в районі смт. Верховина на протязі широтного відрізку долини Чорного Черемоша. Тут добре виражені нижні надзаплавні тераси, на яких розташовані смт. Верховина, села Красноілів, Криворівня. Схили доли­ни дуже круті і складаються з давніх терас, що добре виражені на північному схилі.

Через улоговинне пониження Гуцульська Верховина має холодну зиму і порівняно тепле літо. Середня температура січня становить близь­ко 6,5°С нижче нуля, а липня — +16°С. Весна досить холодна: впро­довж березня середня температура від’ємна. Осінь, навпаки, тепла. Три­валість вегетаційного періоду (середня добова температура понад 5°С) близько 180 днів. Теплові ресурси достатні (сума активних температур за вегетаційний період у смт. Верховина досягає 1953°С).

Смт. Верховина — старовинний центр Гуцульщини. Тепер тут район­ний центр Верховинського району, який охоплює усі Гуцульські Карпати.

comments powered by HyperComments