2 місяці тому
Немає коментарів

Різноманітність геологічних відкладів і стилів тектонічної будови Івано-Франківської області, складна і довга історія розвитку екзогенних процесів, зумовили неоднаковий характер її поверхні. Від­повідно до трьох основних тектонічних зон області — платформи, пере­дового прогину і складчастої зони — на території області утворилося три основних типи рельєфу: рівнинно-пластовий на платформі, флювіальний в зоні прогину і гірський складчастий в геосинклінальній зоні.

РІВНИННО-ПЛАСТОВИИ РЕЛЬЄФ

Рівнинно-пластовий рельєф платформенної частини області утво­рений майже горизонтальними відкладами силуру, девону, юри, крей­ди і третинних відкладів, які виявлені переважно вапнякуватими породами (вапняками, мергелями, доломітами), пісковими та гіпсо-ан­гідритовими породами. Зверху, на більшій частині платформи, вони пе­рекриті лесовими суглинками плейстоценового (четвертинного) віку.

Рівнинно-пластовий рельєф — пануючий в Придністров’ї, зокрема, на Подільському (Прилипенському) горбогір’ї та Придністровському Покутті. Ці географічні райони складені пластами, які залягають гори­зонтально і місцями порушені незначними тектонічними дислокаціями. Найвиразніша з них простягається у північно-західному напрямку від Городенки на Чернелицю, Рогатин і далі на Львів, на Розточчя. Ця не­широка, 10—12-кілометрова смуга дислокацій, відома під назвою «По­дільський вал» (К. І. Геренчук, 1950) або «лінії Берда-Нароль» (В. Тей­сейр, 1921).

Ріки — Дністер і його ліві притоки Свірж, Гнила Липа зі своїми численними бічними притоками, Прут та його ліві притоки, порізали ці пластові рівнини своїми долинами і утворили скульптурно-ерозійний рельєф. Найглибше почленована Подільська височина на межиріччі Свіржа і Золотої Липи, поверхня якого набула справжнього горбогір­ного вигляду; особливо в смузі Подільського валу.

Оскільки вапняки, пісковики і мергелі, якими складена платфор­ма — це тверді породи, що мало піддаються ерозійним процесам, то схили річкових долин тут переважно круті, а місцями урвисті, скелясті. Міжрічкові горби мають, як правило, подовгасті обриси і плоскі вер­шини, що свідчить про існування первісної рівнинної поверхні, яка піз­ніше в процесі рельєфотворення була розчленована долинами та балка­ми і перетворена в горбисто-горбогірну. Вершини горбів та їх схили пе­рекриті покривом лесовидних суглинків, потужність яких на вершинах горбів та підніжжях їх схилів досягає декількох метрів. Такі лесові схили легко піддаються ерозії, особливо на орних землях, завдяки чому тут виникло багато ярів, які ще більш ускладнюють поверхню горбів та схилів долин.

Неотектонічні рухи теж наклали свій відбиток на рельєф Придні­стровського Поділля. Підняття окремих блоків спричинилося до вираз­ного підвищення поверхні і глибокого розчленування її в смузі Поділь­ського валу та в районі Журавенківського блоку. З другого боку, опус­кання в смузі, яка прилягає до Дністра, було причиною утворення широких молодих терас по правій стороні ріки, всупереч відомому зако­нові Бера про причини утворення високих правих берегів і рік під впли­вом обертання Землі навколо своєї осі. Завдяки цим опусканням і утворенню акумулятивних терас по правій стороні Дністра утворився рівнинний акумулятивний рельєф. Отже, на Придністровському Поділлі Івано-Франківської області утворилося два типи рельєфу: скульптурно-ерозійний, горбисто-горбогірний у північній його частині (північніше Рогатина) і акумулятивно-рівнинний — на південь від нього.

Скульптурно-ерозійний рельєф поширений також і в Придністров­ському Покутті, але порівняно з Придністровським Поділлям він має низку суттєвих відмін. По-перше, глибина і густота ерозійного розчле­нування Покуття набагато менша, тому що праві притоки Дністра в цьому районі дуже короткі, отже, і глибокі долини захоплюють вузь­ку, 10—15 км смугу. Такого горбогірного рельєфу, як в Придністров’ї, на Покутті немає, хоча абсолютні висоти тут значно перевищують 300 м і мало не досягають в окремих місцях 400 м над рівнем моря. По-друге, на Покутті дуже поширені карстові форми рельєфу: провалля, лійки, печери, шахти тощо. Значна частина цих заглибин постійно або тимча­сово заповнена водою і утворює невеликі озера з дуже мінливим рівнем води, яка часом зовсім зникає («понори»). Карстові форми поглинають поверхневий стік з атмосферних опадів, переводять його в підземний, тому ріки Придністровського Покуття мало розгалужені і мало розчле­новують межиріччя.

Розвиток карстових форм на Покутті зумовлений близьким заля­ганням до поверхні гіпсоангідритів тортонського віку, які легко підда­ються вилуговуванню і розчиненню атмосферними та підземними во­дами, утворюючи печери, провалля («вертеби»), невеликі лійки і навіть великі улоговини, що нагадують трохи так звані «полья». Інтенсивному розвиткові карстових форм сприяла і сприяє велика тріщинуватість гіпсоангідритів, яка виникла внаслідок неотектонічних рухів; ці рухи погнули, пожолобили товщу гіпсів, утворивши підняття, виявлені в су­часному рельєфі довгими і плоскими пасмами (Вільшаницьке, Олешів­ське, Чернелицьке, Хотимирське тощо) і зниження, що нагадують ши­рокі жолоби (Тлумач-Городенківське, Чортовецьке тощо). Але, мабуть, в процесі цього «пожолоблення» гіпсоангідритів у них виникло безліч тріщин, які стали початковими зародками справжніх карстових форм. Отже, рівнинно-пластовий рельєф Придністровського Покуття на більшій частині його території є ерозійно-карстовим, точніше, долинно-балковим з поширенням карстових форм як в долинах, так і на межиріччях. Тільки рельєф вузької смуги, яка охоплює саму долину Дністра та пониззя його правих притоків (Тлумач, Гостилів, Гарасимівка, Ле­мець) можна охарактеризувати як ерозійно-каньоноподібний.

ФЛЮВІАЛЬНО-АКУМУЛЯТИВНИИ РЕЛЬЄФ

Флювіально-акумулятивний тип рельєфу поширений у Припрутсь­кій частині Покуття, в смузі так званого Коршів-Гвоздецького пасма, яке є давніми високими терасами, четвертою, п’ятою, шостою, сьомою Прута. Але вони досить густо і глибоко почленовані лівими притоками цієї ріки (Грушка, Чорнава, Белелуя тощо), які утворили на цих тера­сах численні ерозійні форми і надали їхньому рельєфові скульптурно-ерозійного вигляду, але з м’якими схилами і широкими заплавами до­лин. Отже, тут поширений флювіально-акумулятивний рельєф, ускладне­ний долинно-балкозими ерозійними формами. Подібний тип рельєфу є також і на давніх акумулятивних терасах Дністра, площа яких по пра­вому березі його долини досить велика і поширена на поверхні Вільша-ницько-Чернелицького пасма на його вищих точках.

Такий ускладнений долинно-балковими формами флювіально-аку­мулятивний рельєф дуже поширений у Передкарпатській частині об­ласті. Ріки Свіча з Сукілем, Лімниця з Сивкою, Луква, Бистриці Солот­винська і Надвірнянська, Прут з Черемошем та їх притоки винесли з Карпат в кінці міоцену, пліоцену і плейстоцену, тобто в період конти­нентального розвитку Передкарпаття, величезну кількість уламкового матеріалу, який відклали передусім у карпатських передгір’ях, а також рознесли водами Дністра і Прута вздовж їх долин у вигляді серії висо­ких терас і чимало відклали цього матеріалу в Чорному морі.

Поблизу Карпат відкладався найбільш грубоуламковий, але все ж таки обкатаний, матеріал, який утворив алювіальні, а також флювіогля­ціальні товщі валунно-галечників та гравійно-суглинистих відкладів, що перекрили грубою (20—40 м) поволокою більшість площі Передкарпат­тя. Акумуляція флювіогляціалу і алювію відбувалась з певними перер­вами: то посилення, то послаблення її, що було пов’язано як з кліма­тичними змінами, так і з тектонічними рухами в Карпатах і Передкар­патті. Внаслідок цього в Карпатах та в Передкарпатті утворилася ціла серія терас, кількість і вік яких досі ще не визначено однозначно (рис. 7).

Більшість радянських геоморфологів налічує на річках Передкар­паття, передусім на Дністрі та Пруті, сім терас (без низької заплави), з яких давні (сьома, шоста і певною мірою п’ята) тераси мали покрив­ний характер, тому що їх відклади поширюються на дуже великій плоті, від Карпат аж до Поділля, приблизно по лінії Бурштин—Мона­стирська—Бучач—Товсте.

Ці тераси утворюють своєрідні акумулятивні поверхні або рівні, найвищий і найстарший з яких називають рівнем Красної (від назви г. Красної поблизу с. Красне Рожнятівського району). На цій горі збереглися карпатські галечники, відкладені древнім потоком. Такі ж галечники трапляються на багатьох вершинах гряд і пасм Придністров­ського Покуття та Придністровського Поділля. Абсолютні висоти рівня Красної 550—600 м поблизу Карпат і 340—350 м біля долини Дністра. Це свідчить про те, що стародавні потоки, які відклали галечники, тек­ли на північ і північний схід, а потім повертали на південний схід по долинах Дністра і Прута. Відносні висоти Красненського рівня дося­гають 140—160 м над сучасними ріками, що є свідченням підняття по­верхні за пліоцен-четвертинний час на таку ж висоту, оскільки вік нагромадження відкладів цього рівня вважають пізньопліоце­новим.

Другий акумулятивний рівень, який розміщений приблизно на 50— 60 м нижче Красненського, називають рівнем Лоєвої за назвою с. Лоє-ва Надвірнянського району, в якому цей рівень вперше описаний. Рівень Лоєвої піднімається на 100—120 м над сучасними ріками і найбільш поширений у Передкарпатті. Він представлений терасовою поверхнею на межиріччях Стривігора—Дністра, Дністра—Бистриці Підбузької, Стрия—Свічі в Львівській області; на межиріччях Свічі—Лімниці, Лім-ниці—Бистриці Солотвинської, Бистриці Надвірнянської—Прута, на значній частині межиріччя Прута—Дністра в Придністрянському По­кутті, а також у Придністровському Поділлі і на буковинських межи­річчях Прута—Черемоша, Черемоша—Серета Молдавського тощо. Лоєв­ський рівень теж складений крупними валунами і галечником не тільки поблизу Карпат, але й на значній відстані від них, що свідчить про велику потужність водних потоків, які переносили уламковий ма­теріал і на велику стійкість цього матеріалу. Характерною рисою пет­рографічного складу цього матеріалу є те, що в ньому поряд з тверди­ми ямненськими і вигодськими пісковиками містяться домішки крем­нистих порід: жовтих і рожевих яшм, яшмоподібних кременів тощо, які зрідка трапляються у корінному заляганні лише в Мармароському кри­сталічному масиві. Абсолютні висоти цього рівня досягають 500 м біля Карпат і знижуються до 300 м біля Дністра.

Обидва описані рівні, які також називаються сьомою і шостою те­расами, що утворені алювіальними і можливо флювіогляціальними від­кладами карпатських річок мають спільні риси, а саме: а) їх покривний характер, поширення на вищих поверхнях сучасних вододілів, що свід­чить про неглибокий вріз давніх потоків та їх велику водність порівня­но з сучасними ріками; б) наявність потужних галечників в основі цих терасових покривів, які перекриті з поверхні плащем безлесових су­глинків; в) забарвлення галечників сполуками заліза, котрі надають цим відкладам бурого кольору; г) наявність у галечниках добре обкатаних кременистих порід: яшм жовтого і рожевого кольорів.

Цими рисами акумулятивні річкові відклади суттєво відрізняють­ся від молодших і менш потужних відкладів, і простягаються вузькими смугами вздовж річок, утворюючи схили їх долин. Отже, молодші від­клади мають характер не покривів, а терас, які теж складені галечни­ками з карпатських і подільських порід і перекриті суглинками, часто лесовидними. Такими молодшими терасами є п’ята, четверта, третя, друга, перша і заплава.

П’ята тераса, яку О. І. Спиридонов (1969) називав Отинсь­ким рівнем за назвою смт. Отиня Коломийського району, де він най­більш виразно виступає на 40—60 м нижче Лоевського рівня. Над су­часними ріками піднімається на 50—70 м і відокремлений досить ви­разним уступом від Лоєвського рівня. П’ята тераса біля Карпат теж має вигляд покриву, але вниз по ріках набуває рис типової долинної тераси.

Четверта тераса піднімається над рівнем Дністра на 30— 40 м, а над рівнем Прута на 22—25 м. На Дністрі у відкладах цієї те­раси є де-не-де невеликі валуни балтійських кристалічних порід (грані­тів), що свідчить про її міндельський вік. У той період зледеніння досягало долини Дністра в районі Самбора, Хирова і ці валуни криста­лічних порід могли бути винесені сюди талими водами. Галечники четвер­тої тераси перекриті суглинками лесовидного габітусу. У долині Прута ця тераса складена досить потужною товщею лесовидних суглинків, під якими залягає карпатський галечник невеликої потужності (1,5—2 м). Отже, четверта тераса в долинах Дністра і Прута значно відрізняється за будовою і висотою. Це, мабуть, свідчить про те, що ці долини, почи­наючи з четвертої тераси, почали розвиватися зовсім окремо, тоді як на попередніх етапах їх розвитку (рівень Красної і Лоєвої, а можливо і Отині) вони мали багато спільного і ймовірно навіть утворюва­ли спільний дуже широкий потік у районі Придністровського По­куття.

Слід також зауважити, що в долинах карпатських притоків Дніст­ра (Стрий, Свіча, Лімниця, Бистриці) четверта тераса мало виявлена, трапляється невеликими фрагментами, мабуть тому, що пізніше була розмита ріками, що формували свої долини на рівні третьої тераси.

Третя тераса Дністра (до с. Нижнів) та його притоків дуже добре виявлена: вона широка і в багатьох місцях досягає ширини де­кількох кілометрів, утворюючи справжні улоговини: Стрийську, Калусь­ку, Бистрицьку (Івано-Франківську), Прутську між Коломиєю і Чер­нівцями, Галицьку між Букачівцями і Нижньовим. Відносні висоти тре­тьої тераси — 10—15 м, а ближче до гір — 20—25 м. За складом вона справжня акумулятивна, оскільки складена потужною товщею (15— 20 м і більше) галечників, перекритих малопотужними нелесовими су­глинками.

Така будова третьої тераси свідчить про те, що в епоху її утво­рення посилилися диференційовані рухи земної кори в Передкар­патті. Внаслідок цього одні блоки її опускалися, що викликало змен­шення швидкості течії в ріках. їх блукання по заплаві, підмив берегів і розширення долин та накопичення галечникового алювія, який вино­сився з Карпат. Тільки в долині Дністра нижче с. Нижнів, де він врі­зався в тверді мезозойські та палеозойські породи, не було умов для широкого меандрування рік і там третя тераса неширока, місцями фраг­ментарна і складена лесовидними суглинками.

Друга тераса має набагато меншу ширину; висота її 8—10 м біля гір на притоках Дністра і 6—8 м на Дністрі та Пруті. Потужність алювію невелика (4—6 м), отже, вона цокольна.

Першу терасу можна назвати частково високою заплавою, тому що зрідка під час катастрофічних паводків її затоплює, принаймні, частково. Тераса ця досить широка, зокрема в улоговинах, наприклад, на межиріччі Лімниці і Чечви, між Галичем і Маринополем тощо. Оче­видно, це явище свідчить про молоде пожвавлення тектонічних опускань у деяких блоках Передкарпаття. Перша тераса рівнинна, але на ній збереглися староріччя, які ускладнюють її рельєф.

Заплави в ріках Дністра, Прута та їх приток невисокі, до 1,5-2,0 м, складені переважно галечниками, що перешаровані гравієм та пісками і перекриті піщанистими суглинками. Дуже часто заплавні алювіальні відклади залягають на цоколі з корінних попід, в який врі­заються русла річок, але в районах улоговин (Галицькій, Бистрицькій, Прутській тощо) потужність заплавного алювію зростає, корінний цо­коль ховається, а сама заплава значно розширюється.

З усього сказаного вище випливає висновок, що тераси головних рік Івано-Франківської області можна згрупувати в три яруси:

а) найдавніший (пліоцен-еоплейстоценовий) і найвищий (понад 100 м над сучасним рівнем річок), який мав характер акумулятивних покривів (красненський і лоєвський), що створені великими потоками. Вони досить вільно меандрували по низовинних просторах сучасного Передкарпаття і Подільського Придністров’я і спливали услід за мо­рями, які відступали в бік сучасного Чорного моря;

б) середній, виявлений п’ятою і четвертою терасами з висотами 30—60 м над рівнем річок ранньоплейстоценового віку. У цьому періоді ріки в основному оформили свої долини, а Дністер почав врізувати меандри в Подільську плиту;

в) низький, виявлений молодими терасами, третьою, другою і пер­шою та заплавою, які утворюють широкі днища більшості річкових до­лин (за винятком Дністра).

З цих ярусів найкраще зберігає свої первісні акумулятивні форми низький рівень терас, який створює рівнинні форми рельєфу. Середній ярус терас певною мірою захоплений ерозійними формами: долинами потічків, балками та ярами, котрі розчленовують переважно перифе­рію терас; високий рівень терас, особливо красненський, густо розчле­нований долинно-балочною мережею і виявлений лише окремими по­рівняно невеликими «островами».

ПЕРЕДКАРПАТСЬКІ НИЗЬКОГІР’Я

Терасово-акумулятивний рельєф різного ступеня розчленування панівний у Передкарпатті, але не єдиний. В Івано-Франківському Пе­редкарпатті є ще й інші генетичні типи рельєфу, а саме: а) структурно-ерозійні низькогір’я зі скульптурно-ерозійнимн формами і б) структур­но-тектонічні межиріччя з поширенням зсувних форм рельєфу.

Перший тип рельєфу, представлений Майданським Битківсько-Гвіздським та Слобода-Рунгурським низькогір’ям, які являють собою складки так званих нижніх молас Передкарпатського прогину, складених пісковиками, конгломератами, соленосними глинами поляницької, воротищенської, добротівської і стебницької світ. Складки простяга­ються вздовж краю Карпат, відділяючись від них широкими пониження­ми, на яких є численні сліди древніх потоків, що протікали цими пони­женнями на рівнях Красної та Лоєвої. Абсолютні висоти структурних низькогір’їв досягають 700 м; схили їх сильно розчленовані долинами потічків, що створює загалом складний низькогірний рельєф.

Другий тип рельєфу утворюють структурно-ерозійні межиріччя з поширенням зсувних форм. Абсолютні висоти цих межиріч в середньому становлять 300—350 м, а у вищих точках досягають 420—450 м. Від­носні висоти над основним базисом ерозії — долиною Прута, досяга­ють 120—150 м, що сприяло інтенсивному розчленуванню цих межиріч. Розчленуванню сприяв також і літологічний склад порід, представле­них так ‘званими верхніми моласами Передкарпатського прогину, в яких переважають глини і глинисто-піщані породи косівської і дашавсь­кої світ. Ці породи не тільки легко розмиваються атмосферними і річ­ковими водами, але й інтенсивно піддаються зсувам на схилах долин і горбів, а тому рельєф являє собою характерне сполучення розлогих річкових долин, схили яких і поверхні межиріч спотворені цілими се­ріями багатоярусних зсувів, які місцями роблять ці межиріччя не при­датними до сільськогосподарського обробітку. Цей тип рельєфу харак­терний для Прут-Черемошського межиріччя, зокрема для межиріч Піс­тинки і Рибниці, Пістинки і Лючки тощо.

ГІРСЬКИЙ РЕЛЬЄФ СКИБОВОЇ ЗОНИ

Рельєф гірської частини Івано-Франківської області належить за­галом до складчастих гір низької і середньої висоти. Більша частина гірської споруди Українських Карпат, зокрема Івано-Франківських, має так звану складчасто-покривну будову, характерними рисами якої є ін­тенсивна зім’ятість порід майже в ізоклінальні складки (луски, або скиби), що насунуті одна на одну і на передовий Передкарпатський прогин. Величина насуву лусок досягає 18—20 км, а місцями і більше, поширюючись мабуть на всю ширину низькогірних Берегових Карпат.

Складчасто-покривна будова скибової зони Карпат накладає свій відбиток на геоморфологію усіх горганських хребтів, а саме вона зу­мовлює їх асиметрію. Як правило, майже усі без винятку горганські хребти мають круті північно-східні схили, які відповідають підгорну­тим крилам лусок (скиб) і положисті південно-західні схили, пов’яза­ні з верхніми крилами складок. Стиснутість скиб зумовлює і другу рису горганських хребтів — незначну ширину долин, які заклались між скибами, їх звуженість і малу транспортну доступність. Це й було при­чиною того, що горганські поздовжні долини в Українських Карпатах є найменш заселеними. Тільки там, де в складі скиб і між скибами ви­ступають м’які породи менілітової або бистрицької світ, які легко під­даються процесам денудації, з’явилися досить широкі і обжиті долини, як наприклад, долини Прутця Чемегівського, Зеленіші, Хрепелива, Ріп­ного, Бистрина Чорного, Солонця, Салатрука тощо.

У деяких місцях ці смуги м’яких порід значно розширюються і в них утворилися досить великі улоговини, як наприклад, Ворохтенська, або дещо менші долиноподібні (Микуличинська, Кривопільська, Верх­небистрицька, Осмолодська тощо).

Нарешті є ще одна дуже характерна риса геоморфології горган­ськпх хребтів, яка полягає в тому, що як правило, на їх вершинах висту­пають тверді масивні пісковики ямненської або вигодської світ, які ви­вітрюючись, утворюють скелясті урвища, кам’яні брили, осипи тощо. Особливо кам’яні осипи поширені на гребенях таких високих горгансь­ких хребтів як Сизуля, Грофа, Попадя, Довбушанка, Братківська тощо

Виразно помітно, що кам’яні осипи поширені на вершинах серед­ньогірських хребтів, які піднімаються понад 1400—1500 м. На таких хребтах місцями утворилися справжні «кам’яні моря» і «кам’яні ріки», які спускаються аж у лісовий пояс. Частина їх покрита чагарниковими заростями, так званим криволіссям, переважно з сосни гірської (Pinus mughus) та частково вільхи зеленої (Alnus viridis), зокрема на півден­них схилах. Проте значні площі кам’яних осипів на вершинах хребтів залишаються «голими». Це свідчить про те, що процесії морозного ви­вітрювання тут не припиняються і в сучасну епоху. Але найбільш ін­тенсивно такі процеси відбувалися у льодовикові епохи, що видно з наявності кам’яних крупнобрилових осипів на невисоких хребтах та схилах середньовисотних хребтів у місцях виходів ямненських та ви­годських пісковиків. На таких осипах у поясі буково-ялннових, або чистих ялинових лісів, з’являються ділянки з сосни звичайної (Pinus silvertris), як наприклад, біля с. Ямна на р. Прут і в багатьох інших місцях.

РЕЛЬЄФ ЧОРНОГОРСЬКОЇ І ПОРКУЛЕЦЬКОІ ЗОН

Складчасто-покривну будову мають також і гірські хребти системи Чорногорії і Гринявських гір, які утворилися у смузі поширення Чор­ногірської, Дуклянської і Поркулецької структурно-фаціальннх зон. У будові цих зон геології відзначають численні, але невеликі луски і покрови, насунуті в північно-східному напрямку на Скибову зону, що надає виразної асиметрії хребтам Чорногорії і Гриняви: їх північно-схід­ні схили набагато крутіші, більш скелясті порівняно з південно-захід­ними. Поверхня Чорногорії, як найвищого гірського масиву Українських Карпат, ускладнена не лише ерозійними формами, але й численни­ми льодовиковими формами—карами, цирками («котлами») та морен­ними валами. Ці гляціальні форми рельєфу надають своєрідного аль­пійського вигляду масивові Чорногорії, утворюючи подекуди гострі гребені. Особливо високогірний вигляд має північний схил Чорногорії, де є основна більшість льодовикових карів і цирків.

Отже, спостерігається наростання реліктових льодовикових форм рельєфу в Івано-Франківських Карпатах: від осипів морозного вивітрю­вання, закритих лісовою рослинністю па низьких висотах, та відкритих осипів на вершинах середньогірських хребтів Горган до типових гляціальних форм на Чорногорі.

РЕЛЬЄФ ЧИВЧИН

Гляціальні форми у вигляді карів трапляються також на найпів­деннішому хребті Івано-Франківських Карпат — Чивчинах. Цей хребет є крайнім північно-західним флангом великого Мармороського масиву, який складений кристалічними породами (кристалічними сланцями, гнейсами, мармурами тощо) переважно палеозойського, а також ме­зозойського віку. їм властива складчаста структура герцинського і частково альпійського орогенезу. Кристалічний масив теж насунутий на північ, на флішові Карпати, і розбитий складною і ще мало вивче­ною сіткою розломів, скидів тощо, які надають цьому масивові склад­часто-брилової структури. Поверхня хребта Чивчин дуже ускладнена скульптурно-ерозійними формами, а також гляціальними формами, які найбільшої, справді альпійської інтенсивності, досягають у масиві Род­на в Румунії.

РЕЛЬЄФ ПОКУТСЬКИХ КАРПАТ

В Івано-Франківських Карпатах є ще один цілком своєрідний район — Покутські Карпати. Це система паралельних невисоких хреб­тів-антикліналей з широкими гребенями і спадистими схилами. Вони розділені долинами-синкліналями, вздовж яких розміщені села. По­кутські Карпати — це майже типові складчасті гори (антикліналі та синкліналі), які утворені складками Внутрішньої зони Передкарпатського прогину. Тут налічують п’ять крупних антикліналей, які представле­ні хребтами: Каменистий, Карматура, Брусний, Плоский і Максимець. Крім того, на крайньому півдні є ще два хребти-луски — Рожен Ве­ликий та Гільче. Хребти Покутських Карпат ускладнені скульптурно-ерозійними і зсувними формами, а також поперечними розломами, по яких розвинулись річкові долини Лючки, Пістинки, Рибниці, Черемоша та інших.

Карпати розчленовані густою сіткою поздовжних і поперечних річ­кових долин різного віку, величини і будови. Про історію формування цієї річкової сітки можна говорити поки що лише в загальних рисах. Поза всякими сумнівами тут існують релікти дуже давніх долин. Ці реліктові долини простягаються паралельно гірським хребтам на знач­них висотах (900—1000 над рівнем моря). Найголовніша з них названа П. М. Цисем (1957) Ясіня-Черемоською поздовжньою долиною. Вона починається двома вітками, одна з яких лежить у верхів’ях Лімниці і простягається сучасним дуже виразним пониженням, що поділяє Зов­нішні і Привододільні Горгани. Це пониження використовують су­часні невеликі річки-притоки Лімниці, Бистриць, Пруту, Черемоша, зокрема Мшанець, Бистра, Салатрук, Довжинець, Прутець Яблу­нецький.

Друга вітка цієї великої долини починається у межах Закарпатсь­кої області, в пониженні, яке відділяє Чорногірську тектонічну зону від Скибової. Його тепер використовують верхів’я рік Брустуранка, Чорна Тиса і Лазещина. У районі Яблупнцької Верховини-Ворохти обидві вітки з’єднувались і далі утворювали єдину велику Ясіня-Черемоську долину, яка ймовірно приймала ще інші притоки з боку Чив-чин, Чорногори, Гринявських гір тощо.

Ця древня поздовжня долина виявлена в сучасному рельєфі так званою «верховиною», тобто вирівняними ділянками, виразно нижчими ніж сусідні хребти, і з одновисотною поверхнею, яка розчленована до­линами сучасних потічків на окремі положистосхилі горби. Одну з верховинських давніх долин добре видно з Яблуницького (Татарсько­го) перевалу, особливо коли зійти з нього метрів на двісті на схід. Та­кі верховини, як правило, мальовничо прикрашені розкиданими по них садибами гуцулів. Вони називають свою горбисту територію засе­лення «верховиною» на противагу скупченим поселенням у долинах річок (Ворохта, Кремінці, Микуличин тощо).

У будові цих верховинських долин дослідники зазначають наяв­ність серії терас, які з деякими натяжками можна синхронізувати з найстаршими (сьомою і шостою), терасами Дністра і Пруту в передгі­р’ях. Дехто з дослідників (В. Г. Лебедєв, 1956) знаходять у верховин­ських долинах тераси ще вищих рівнів (восьму), що цілком можливо, оскільки карпатські гори вийшли з-під рівня моря давніше (на початку міоцену), ніж передгір’я.

Сучасні основні ріки в Карпатах (Дністер, Стрий, Свіча, Лімниця, Бистриці, Прут, Черемош) розробили долини поперечні до простягання хребтів. Це долини переважно вузькі, часто з крутими та стрімкими схилами; тільки в місцях виходу м’яких порід, наприклад менілітовсї світи, долини розширюються, утворюючи округлі або подовгасті улого­вини, як, наприклад, Ворохтенська, Микуличинська, Яремчанська, По­рогівська. Усі ці поперечні долини при виході на Передкарпаття пере­творюються у широкі лійкоподібні улоговину, такі як Ділятинська, Над­вірнянська, Солотвинська, Перегінська і Вигодська.

Поперечні долини карпатських рік — це дуже важливі господар ські об’єкти: тут розташовані гірські міста і села, через них проходять важливі транспортні, залізничні і автомобільні артерії тощо. Разом з тим у цих поперечних долинах, особливо в місцях їх розширень досить добре збереглися тераси, вивчення яких дозволяє відновити істо­рію формування рельєфу гір, а по ньому й інших компонентів природи.

Тераси поперечних долин зручно згрупувати в три яруси: нижній, середній та верхній. До нижнього ярусу належать заплава, перша, друга і третя тераси. Усі ці тераси утворюють разом днище долин, які зайняті селами, полями, дорогами. Тут найширша третя тераса, яка займає мабуть дві третини дна долин. Тераси середнього ярусу — чет­верта і п’ята; вони піднімаються на 30—40 м над дном долин і утво­рюють її схили. Поверхня цих терас досить порізана долинами бічних потічків та ярів і часто виступає у вигляді горбистих останців посере­дині улоговини, як наприклад у Вигодській. Третій ярус представлений шостою і сьомою терасами. Вони зберігаються у вигляді не дуже вираз­них перегинів на схилах хребтів з рештками галечкового алювію, що свідчить про роботу водних потоків на цьому високому рівні, який ле­жить на 80—100 м вище над сучасним рівнем річок.

Отже, історія розвитку рельєфу Карпат і Передкарпаття зафіксо­вана в терасах їх річок, добре узгоджується. Лише найвищий, верхо­винський, рівень у древніх поздовжніх долинах Карпат, фіксує мабуть ще давніші, міоценового етапу, сторінки історії розвитку гірського ре­льєфу.

Усе це свідчить, що рельєф Івано-Франківської області генетично та історично дуже різноманітний і вимагає поділу на низку геоморфо­логічних областей і районів.

  1. Область Придністровського Поділля розташована на північ від Дністра в межах окраїни Подільської плити і характерна загалом переважанням рівнинно-пластового типу рельєфу з ерозійними формами. Залежно від ступеня розчленування і особливостей будови цю область поділяють на такі геоморфологічні райони:

1) Прилипенський горбогірний, на північ від м. Рогатин;

2) Бурштинський давньотерасовий горбистий, ерозійний;

3) Галицький терасовий акумулятивний, рівнинний.

  1. II. Область Придністровського Покуття, яка розта­шована між Дністром і Прутом та між Бистрицею і Хотинською висо­чиною, у межах окраїни Подільської плити характерна значним поши­ренням міоценових (тортонських) відкладів, що представлені гіпсо-ан­гідритами. Панує рівнинно-пластовий рельєф з поширенням долинно балочних і карстових форм. Область можна поділити на такі геомор­фологічні райони:

4) Дністровський з каньоноподібними формами в долині Дністра та гирлах його притоків;

5) Тлумач-Городенківський з карстовими формами і рештками алювіальних покривів красненського і лоєвського рівнів;

6) Отиня-Коршівський акумулятивний з поширенням терас серед­нього рівня (п’ята і четверта тераси) з долинно-балочними формами;

7) Прутський (Коломийсько-Снятинський), який представлений терасами нижнього яруса, акумулятивний рівнинний.

III. Передкарпатська область. Тут є акумулятивний тип рельєфу різного ступеня і глибини ерозійного розчленування на Передкарпатському передовому прогині. Залежно від структури цього прогину і від ступеня ерозійного розвитку рельєфу область поділяють на такі геоморфологічні райони:

8) Томашівська (Сивко-Болохівська) улоговина з пануванням рів­нинного флювіального рельєфу терас нижнього яруса на основі Зовніш­ньої зони Передкарпатського прогину;

9) Войнилівська терасова височина, яка складена лесовими тера­сами середнього рівня з яружно-балковим рельєфом на Зовнішній зоні прогину;

10) Боднарівська терасова височина утворена акумулятивними те­расами середнього і частково високого яруса на Зовнішній зоні проги­ну; поширені яружно-балкові форми;

11) Бистрицька акумулятивна улоговина, яка складена терасами нижнього яруса з рівнинним рельєфом на Зовнішній зоні прогину;

12) Печеніжин-Рожнівський зі скульптурно-зсувними та ерозійними формами на глинисто-піщаних відкладах дашавської світи Зовніш­ньої зони прогину;

13) Свіцько-Чечвинська терасова височина на Внутрішній зоні про­гину, складена терасами високого яруса з ерозійно-зсувним розчлену­ванням;

14) Калуська акумулятивна улоговина, яка складена лесовими те­расами низького і середнього ярусів на Внутрішній зоні прогину;

15) Рожнятівська (Чечво-Лімницька) терасова улоговина, утворе­на галечниковими терасами нижнього яруса у Внутрішній зоні прогину;

16) Прилуквинська терасова височина, яка складена безлесовими терасами високого яруса у Внутрішній зоні прогину; має ерозійні форми.

  1. IV. Підгірська область структурно-ерозійних низькогір’їв, які утворені на піднятих складках Внутрішньої зони прогину. Пред­ставлена ізольованими низькогірними і горбогірними районами:

17) Майданське структурно-ерозійне низькогір’я;

18) Гвіздське структурно-ерозійне горбогір’я;

19) Слободо-Рунгурське структурно-ерозійне низькогір’я.

  1. V. Область горганських складчасто-покривних гір у Скибовій зоні, представлена асиметричними вузькогребеневи­ми хребтами з крутими північно-східними схилами і виходами твердих пісковиків на гребенях хребтів. Поділяється на такі геоморфологічні райони:

20) Берегові низькогірні Горгани з інтенсивним поперечним роз­членуванням хребтів на короткі відтинки;

21) Зовнішні середньогірні Горгани з переважанням простоліній­них видовжених хребтів з кам’яними осипами на гребенях;

22) Внутрішні, привододільні Горгани зі звивистим простяганням середньогірних хребтів з великими кам’яними осипами на гребенях;

23) Район верховинської міжгірської (Ясіня-Черемоської) древньої долини.

  1. VI. Область полонинського середньогір’я пред­ставлена плоскогребеневими хребтами в зоні Чорногірської і Поркулецької тектонічних зон. Поділяється на такі райони:

24) Район Чорногори з реліктовими льодовиковими формами;

25) Район Гринявських гір з реліктами льодовикових форм.

VII. Область Мармароського середньогір’я виявле­на гострогребеневими скелястими хребтами в Мармароській тектонічній зоні. На території Івано-Франківських Карпат представлений хребтом Чивчини з елементами реліктових льодовикових форм.

VIII. Область Покутських Карпат розміщена в смузі виходу на денну поверхню складчастих структур Внутрішньої зони Передкарпатського прогину. Тут панують антиклінальні низькі хребти і широкі синклінальні долини. Ця область представлена одним геомор­фологічним районом.

comments powered by HyperComments