2 місяці тому
Немає коментарів

Радянські ґрунтознавці виявили в межах Івано-Франків­ської області такі основні типи і відміни грунтів:

1) дерново-підзолисто-глеєві; 2) опідзолені грунти: а) світло-сірі опідзолені, б) сірі опідзолені, в) темно-сірі опідзолені; 3) чорноземи опідзолені; 4) чорноземи глибокі малогумусні; 5) лучно-болотні; 6) бо­лотні; 7) торфовища низинні; 8) дернові; 9) бурі гірсько-лісові; 10) бу­роземно-підзолисті; 11) гірсько-лучио-буроземні.

Географічне розміщення цих типів і відмін грунтів підпорядковуєть­ся певним закономірностям (рис. 15), а саме:

1) опідзолені чорноземи, сірі опідзолені грунти і глибокі малогу­мусні чорноземи поширені переважно в північній лісостеповій частині області — Придністровському Покутті, Галицькому Опіллі та Прили­пенському горбогір’ї;

2) дерново-підзолисто-глеєві та дернові грунти є переважно на Пе­редкарпатті, на древніх і молодих терасах, які утворюють рельєф цієї зони;

3) бурі, буроземно-підзолисті та гірські лучно-буроземні грунти ха­рактерні для схилів гірських хребтів Карпат;

4) лучно-болотні, болотні грунти та торфовища поширені переважно в долинах річок, на їх заплавах.

ДЕРНОВО-ПІДЗОЛИСТО-ГЛЕЄВІ ГРУНТИ

У Передкарпатті ці грунти утворюють основний фон. Найбільш по­ширені вони в Коломийському, Надвірнянському, Калуському та Івано-Франківському районах на середніх і високих терасах (четверта—сьо­ма). У колгоспах і радгоспах області їх площа дорівнює 102 500 га. Вони пов’язані з плакорними і пологосхиловими місцевостями, на яких утруднений або зовсім відсутній поверхневий стік вод, внаслідок чого ці грунти повністю або поверхнево оглеєні.

Грунтотворчими породами для дерново-підзолисто-глейових грунтів були давньоалювіальні переважно безкарбонатні суглинки та легкі гли­ни, принесені сюди карпатськими ріками.

Характерна риса цих грунтів — чітка диференціація на горизонти за підзолистим типом. Гумусово-елювіальний горизонт у них безструк­турний, світло-сірого кольору і має різну глибину (від 1—2 до 20— 25 см) залежно від ступеня вираження підзолистого процесу. Елювіаль­ний горизонт бідний на мулувату фракцію, містить велику кількість SiO2, має світло-попелястий колір і теж безструктурний. Чітко вираже­ний ілювіальний горизонт характерний темно-бурим забарвленням, великою щільністю, призматичною структурою, інтенсивним новоутво­ренням мінералів, особливо гідратів окисів алюмінію та заліза. Він в’язкий, липкий, здатний до набухання. Глибина його дуже різна: від 20—30 до 70—80 см. За ілювіальним горизонтом йде неглибокий перехідний горизонт, під яким залягає материнська порода.

За ступенем вираження підзолистого процесу дерново-підзолисто-глейові грунти поділяються на слабо-, середньо- та сильнопідзолисті.

Слабопідзолисті відміни мають слабо розвинений елювіальний го­ризонт (окремими плямами або ж зовсім відсутній). У середньопідзо­листих грунтів цей горизонт яскраво виражений, але по товщині не пере­вищує верхній гумусово-елювіальний, тоді як у сильнопідзолистих він значно потужніший.

В умовах рівнинного рельєфу і надмірного зволоження за наявно­сті щільного водонепроникливого ілювіального горизонту грунти ці над­мірно зволожені та оглеєні. Це негативно відбивається на їх фізико-хімічних властивостях і знижує родючість.

Фізико-хімічні аналізи свідчать про їх глибоку вилугованість, бід­ність основами і валовими запасами поживних елементів. Усі дернове підзолисто-глейові грунти бідні на перегній (1,0—2,5%), який скупчений у верхньому (10—20 см) горизонті”. Вміст гумусу пов’язаний з механіч­ним складом і ступенем опідзоления: чим важчий механічний склад і слабше виражене опідзолення, тим більше гумусу (табл. 9).

T_009

Бідність верхніх горизонтів на мінеральні колоїди та малі запаси гумусу зумовлюють невисоку вбирну здатність цих грунтів. Місткість вбирання їх коливається від 2—3 до 17—20 мг-екв. на 100 г грунту. В елювіальному горизонті вона найнижча. Вбирний комплекс підзолистих грунтів в основному насичений катіонами водню та алюмінію, меншою мірою катіонами кальцію і магнію. Сума увібраних кальцію і магнію у верхньому горизонті становить 4,0—5,5, а в елювіальному лише дещо перевищує 3,0 мг-екв. на 100 г грунту. Це свідчить про їх низьку обмін­ну здатність і буферність.

У більшості випадків рН сольової витяжки коливається у межах 4,0—5,0 залежно від ступеня опідзолення грунтів. Величина гідролітичної кислотності значна (5—13 мг-екв. на 100 г грунту), вона збільшуєть­ся зі зростанням оглинення грунту і ступеня його опідзолення (див табл. 9).

Фізичні властивості дерново-підзолисто-глейових грунтів погані. Вони, як правило, безструктурні, часто брилуваті. Водно-повітряний ре­жим їх незадовільний. Перенасичення вологою спричинюються до різ­кого зменшення ґрунтового повітря, що негативно впливає на грунтові мікроорганізми і коренову систему рослин. Грунти бідні на рухомі фор­ми поживних речовин, особливо на фосфор і калій.

Поліпшити їх властивість і підвищити родючість можна осушенням за допомогою гончарного або кротовинного дренажу, вапнування або гіпсування, внесення підвищених доз органічних та фізіологічно лужних мінеральних добрив.

Різко виражена диференціація і значна глибина ґрунтового профі­лю, глибоке руйнування силікатної частини свідчить про давність ґрун­тоутворення, найбільший абсолютний та відносний вік цього ґрунтово­го типу в Передкарпатті.

СІРІ ОПІДЗОЛЕНІ ГРУНТИ

їх поширення в межах області пов’язане з карбонатними лесовид­ними суглинками. Вони трапляються переважно в межах Прилипенсько­го горбогір’я та Придністровського Покуття і лише зрідка в Передкар­патті. В Івано-Франківській області поширені всі їх підтипи: світло-сірі, сірі, темно-сірі та чорноземи опідзолені. Вони займають 197 700 га.

Світло-сірі опідзолені грунти найбільш поширені в Снятинському, «Городенківському, Галицькому, »Тлумацькому і Рогатин-ському районах на високих вузькохвилястих плато та їх схилах.

Профіль цих грунтів чітко диференційований на горизонти за під­золистим типом ґрунтоутворення. Морфологічні ознаки наводимо на прикладі розрізу, закладеного в Городенківському районі на вододіль­ному плато.

Не 0—24 см Гумусово-елювіальний горизонт світло-сірого кольору з великою кількістю присипки, розпилений, легкосуглинистий.

Е 24—44 см Елювіальний горизонт, сірувато-білий, ущільнений, тонкопластинчастий, рясна присипка крем’янки, перехід чіткий.

І 44—98 см Ілювіальний, червоно-бурий, щільний, горіхуватий, до низу призматичний, середньосуглинистий, перехід поступовий.

РІ 98—120 см Перехідний горизонт до материнської породи — бурий, щільний, безкарбонатний суглинок з напливами колоїдів.

Р 120 і глибше Материнська порода — безкарбонатний лесовидний середній суглинок.

За даними механічного аналізу, світло-сірі опідзолені грунти є пи­лувато-легкосуглинистими, але трапляються і середньо і важкосугли­нисті відміни. Вміст фракцій фізичної глини по профілю неоднаковий і коливається у межах 25,3—42,1% зі збільшенням в ілювіальному гори­зонті. Структура цих грунтів не міцна, агрофізичні властивості (аерація, водопроникність) досить несприятливі. Вони часто запливають і утво­рюють кірку.

Світло-сірі опідзолені грунти бідні на гумус: у верхньому горизонті його вміст дорівнює 1,8—2,7% і з глибиною (25—35 см) падає до 0,7— 1,6%. Вони мають високу кислотність. Реакція ґрунтового розчину кис­ла — рН сольове 4,2—5,7. У зв’язку з наявністю у складі увібраних основ катіонів водню ступінь насичення основами цих грунтів невисокий (40—50%), а гідролітична кислотність в середньому становить 5,8 мг-екв. на 100 г грунту.

Грунти бідні поживними елементами. Вміст рухомого фосфору ста­новить 3,9—6,2, калію — 3,6—10,5 мг на 100 г грунту. Азот і калій мало рухливі (табл.10).

T_010

Сірі опідзолені грунти розвинулись на менш розчленованих формах рельєфу, ніж світло-сірі. Від світло-сірих відрізняються відсутністю елювіального горизонту, краще й на більшу глибину гумусовані. Вміст гумусу в одному шарі становить 1,9—3,0%.

Реакція ґрунтового розчину кисла (рН дорівнює 4,3—4,9). Гідро­літична кислотність коливається у межах 3,1—6,5 мг.-екв. на 100 г грунту. Сума увібраних основ невелика — 11,2—12,0 мг-екв. на 100 г грунту. Вони бідні на рухомі форми азоту і калію і порівняно краще ніж світло-сірі забезпечені легкорозчинними формами фосфору (табл. 11).

T_011

Важливий захід щодо підвищення родючості світло-сірих та сірих опідзолених грунтів — створення культурного орного шару. Поглиблю­вати орний шар слід поступово, обов’язково з одночасним внесенням добрив та вапнуванням. Оглеєні відміни слід осушувати.

Темно-сірі опідзолені грунти поширені в основному в Снятинському, Городенківськсму, Тлумацькому, Галицькому та Рога­гинському районах. Залягають вони на широких вододільних просторах, а використовують їх переважно як орні землі. Сформувались на лесо­ьидних суглинках під покривом лісової та трав’янистої лучно-степової рослинності в умовах достатнього атмосферного зволоження. їх загаль­на площа в колгоспах і радгоспах становить 42 340 га, з них 37 245 ріллі.

За механічним складом ці грунти легко- та середньосуглинисті. З аналізів видно, що верхні горизонти збагачені фракціями пилу. Пере­розподіл мулу по профілю не простежується так різко, як у світло-сірих грунтів.

Темно-сірі опідзолені грунти в орному шарі містять у середньому 2,6—2,8% гумусу, кількість якого поступово зменшується з глибиною. Ці грунти менш кислі, ніж попередні. Сольове рН в середньому стано­вить 5,3. Гідролітична кислотність ще досить висока — 4,5 мг-екв. на 100 г грунту, насичення основами становить 74,4%. Рухомих форм фос­фору в орному шарі в середньому є 7,0, калію — 7,25 мг на 100 г грунту (табл. 12).

T_012

ЧОРНОЗЕМНІ ГРУНТИ

Чорноземи опідзолені поширені в тих же адміністратив­них районах, що й темно-сірі грунти. Розміщені вони на плакорах і поло­гих схилах південних експозицій в умовах глибокого залягання ґрунто­вих вод. Материнські породи — це переважно лесовидні карбонатні суг­линки. У колгоспах і радгоспах їх площа становить 77 3(78 га, з них 74 252 га розорюється.

Чорноземи спідзолені добре і на значну глибину гумусовані; гуму­сове забарвлення поширюється на перехідні горизонти. Будова їх про­філю наводиться за розрізом, який закладено біля с. Родниківка Городенківського району.

Не 0—51 см Гумусовий горизонт темно-сірого кольору, середньосуглинистий, грудкува­то-зернистої структури, орний шар до 28 см, пухкий, в підорному шарі слабо ущільнений, пронизаний корінням рослин, у нижній частині незнач­на кількість крем’янки, перехід поступовий.

Нрі 51—90 см Верхній перехідний горизонт, слабо ілювійований, темно-сірий з бурим від­тінком, важкосуглинистий, горіхуватої структури, ущільнений, перехід по­ступовий.

РІ 90—130 см Нижній перехідний слабо гумусований горизонт, добре ілювійований, сі­рувато-бурий, призматичної структури, ущільнений, перехід поступовий.

Рк 130—150 см Материнська порода — жовто-палевий карбонатний лесовидний суглинок.

За механічним складом верхнього горизонту, ці грунти пилувато-легкосуглинисті, часто середньо- і лише зрідка важкосуглинисті. В ілю­віальному горизонті відзначено деяке збагачення мулуватої фракції, а тому цей горизонт дещо ущільнений.

Вміст гумусу у верхньому горизонті становить 3,4—4,4%. У зв’язку з цим вони мають кращі фізико-хімічні властивості, ніж попередні під­типи сірих лісостепових грунтів. Реакція ґрунтового розчину в них сла­бокисла, гідролітична кислотність у середньому дорівнює 4,8 мг-екв. на 100 г грунту. Насичення основами коливається у межах 73—88%. У складі увібраних основ в цих грунтах переважає кальцій над магнієм (відповідно 12,9—14,8 і 4,0—4,2 мг-екв. на 100 г грунту).

Запаси рухомих поживних речовин в орному шарі чорноземів опід­золених невисокі (фосфору 5,0, калію 5,9 мг на 100 г грунту). Для під­вищення їх родючості потрібно вносити органічні та мінеральні добри­ва, а для активізації наявних запасів поживних речовин — бактеріальні добрива (табл. 13).

T_013

За гумусованістю, фізико-хімічними властивостями та запасами по­живних речовин темно-сірі грунти та чорноземи опідзолені, близькі між собою, а тому агротехнічні заходи для їх поліпшення повинні бути однаковими. Це грунти однієї агрогрупи, які придатні для вирощування найбільш цінних зернових та технічних культур.

Чорноземи глибокі малогумусні (слабоструктурні) поширені на плакорах придністровської частини Галицького, Городенківського і Тлумацького районів. Вони займають площу 14 600 га, в тому числі 12 683 га під ріллею; сформувались на лесовидних відкладах, які підстелені вапняками. Характерні досить значним вмістом гумусу (5— 6%), добре насичені основами. Від соляної кислоти закипають у пере­хідному горизонті.

За будовою профілю вони наближаються до чорноземів опідзоле­них, лише не мають слідів опідзолення та краще гумусовані. За меха­нічним складом переважно пилувато- та грубопилувато-середньосугли­нисті, рідше трапляються важкосуглинисті. Перевага у механічних фрак­ціях часток пилу впливає на структуру і робить її менш виразною та слабкішою.

За даними фізико-хімічних аналізів в орному шарі, реакція в них наближається до нейтральної (рН сольове в середньому близько 6,2),. гідролітична кислотність дуже низька (близько 1 мг-екв. на 100 г грун­ту). Сума увібраних основ досягає 33,7 мг-екв. на 100 г грунту.

Чорноземи глибокі добре гумусовані, мають сприятливі фізико-хі­мічні властивості, містять багато поживних речовин, в тому числі і в доступній для рослин формі, тобто мають високу ефективну і потен­ціальну родючість. їх використовують під найбільш цінні культури — пшеницю і цукрові буряки.

 

ЛУЧНІ ТА БОЛОТНІ ГРУНТИ

Лучні грунти утворились під лучною трав’янистою рослинніс­тю на алювіальних відкладах річкових заплав в умовах високого (2— З м) стояння рівня ґрунтових вод. Поширені в заплавах і двох надзап­лавних терасах Дністра, Пруту, Чечви, Бистриці Солотвинської та Надвірнянської, Лімниці, Черемошу та їх приток. Лучні грунти потрап­ляють під вплив тривалого затоплення повеневими і паводковими вода­ми. Грунтотворення тут ускладнюється акумуляцією алювіального ма­теріалу. Площа їх — 49 100 га.

У місцях, де відбувається нашарування делювію та елювію, вони шаруваті. Лучні грунти мають добре розвинений, але погано диферен­ційований профіль. Гумусовий горизонт (Н) сягає глибини 20—40 см. Він темно-сірого кольору, дрібнозернистої структури, ущільнений. До глибини 60—100 см простягається перехідний горизонт (HP), темно-сі­рого кольору з буруватим відтінком, горіхоподібної структури, вологий, ущільнений, у нижній частині часом слабко оглеєний. Нижче залягає оглеєна материнська порода (Р) — алювіальні відклади різного меха­нічного складу, часто шаруваті.

У лучних грунтах міститься у середньому 3,1% перегною. Реакція ґрунтового розчину середньо- або слабокисла. Гідролітична кислотність невисока — в середньому близько 3 мг-екв. на 100 г грунту. Сума увіб­раних основ досягає 12,6 мг-екв. на 100 г грунту, а ступінь насичення основами — 80%. Вони мають середні запаси рухомих форм поживних для рослин елементів.

Лучні грунти мають досить високу природну родючість. У місцях, де їм не загрожує змив паводковими водами, їх використовують під зернові та городні культури, але переважно все ж таки як природні кормові угіддя. Для підвищення їх родючості потрібно вносити міне­ральні та органічні добрива, в окремих випадках вапнувати і поліпшу­вати водний режим осушувальною меліорацією.

Лучно-болотні грунти поширені по всій території рівнин­ної частини області. Залягають вони в днищах балок і заплавах річок та потоків. Формування їх відбувається в умовах постійного надмірного зволоження ґрунтовими і поверхневими водами. Грунтові води заляга­ють на глибині 0,5—1,5 м. У зв’язку з цим у них повністю оглеєний пе­рехідний горизонт. В анаеробних умовах у лучно-болотних грунтах утво­рюються шкідливі для рослин сполуки закисного заліза.

За будовою профілю вони нагадують лучні грунти. Гумусовий го­ризонт (Н) має виразну грудкувато-зернисту структуру, але він, як правило, сягає не глибше 20 см. Перехідний горизонт (HP) оглеєний, тріщинуватий у сухому і в’язкий у вологому стані. Материнська поро­да (Р) сильно оглеєна, мокра, водоносна.

Лучно-болотні грунти характерні високою потенціальною родючіс­тю. У верхньому горизонті вони містять у середньому 5,3% гумусу, часто до 8%. Реакція ґрунтового розчину слабокисла, гідролітична кис­лотність невисока.

Один з найважливіших заходів підвищення родючості цих грун­тів — поліпшення їх водно-повітряного режиму за допомогою відкрито­го або гончарного дренажу. Використовувати їх можна як високопро­дуктивні природні кормові угіддя (сіножаті), а в окремих випадках і під овочеві культури.

Болотні грунти займають найбільш низькі рівні заплав та днищ балок. Утворились вони в умовах постійного перезволожений не­глибоко (0,3—0,6 м) залягаючими ґрунтовими водами, внаслідок чого весь їх профіль має виразні ознаки оглеєння.

У зв’язку з надмірним зволоженням у болотних грунтах нагромад­жується велика кількість органічної речовини, яка дуже повільно роз­кладається. У верхньому горизонті тут міститься близько 7% гумусу. Реакція ґрунтового розчину слабокисла (рН сольове становить 5,0—6,0). Валовими запасами поживних речовин ці грунти забезпечені добре, але не можуть їх використати рослини внаслідок оглеєння та дуже слабої біологічної активності.

Оглеєння та незадовільний водно-повітряний режим спричинилися до панування на болотних грунтах осокової та вологолюбної груборіз-нотравної рослинності. У сільськогосподарському виробництві їх можна використовувати лише після осушення.

Торфовища низинні поширені невеликими масивами в заплавах річок у Городенківському, Тлумацькому, Долинському та Іва­но-Франківському районах. Глибина торфу — 0,5—1,5 м. Торфи серед­ньо- та високозольні, кислотність їх нейтральна або наближається до нейтральної. Торф можна використовувати для компостування, а ділян­ки з торфовими грунтами після осушення поряд з сусідніми мінераль­ними грунтами використовувати під посіви кормових та овочевих куль­тур. Разом з осушенням у ці грунти потрібно вносити фосфорні та калійні добрива і мідні мікродобрива.

Дернові грунти поширені по всій території області, за винят­ком її гірської частини. Під цією назвою об’єднана ціла група грунтів, яка має ряд спільних ознак. Це наймолодші грунти, які ще не мають своєї яскраво вираженої фізіономії. До них належать слаборозвинені грунти прирічкових частин заплав, які складені наймолодшим сучасним алювієм, слабозадерновані піски, дернові опідзолені грунти на спадис­тих та крутих схилах Придністров’я. Залежно від рельєфу і глибини за­лягання ґрунтових вод трапляються оглеєні та неоглеєні відміни. їх механічний склад — від піщаних до глинистих. Гумусованість, кислот­ність та запаси поживних елементів дуже різні. Заходи щодо їх поліп­шення повинні бути перш за все спрямовані на боротьбу з шкідливими процесами (розмивом, змивом, оглеєнням), на поліпшення фізико-хі­мічних властивостей, збільшення органічної частини та запасів пожив­них речовин.

ГІРСЬКІ ГРУНТИ

Бурі гірсько-лісові грунти (буроземи) поширені вик­лючно в гірській частині області на добре дренованих материнських по­родах, що являють собою елювій-делювій карпатського флішу, в межах лісового поясу до висоти 1500—1550 м над рівнем моря. Утворились в умовах гірського рельєфу на схилах різної крутизни та експозиції. Особливістю материнських порід цих грунтів є їх незначна глибина, щебнистість та безкарбонатність. Сформувались буроземи під ялинови­ми, ялицевими та буковими лісами. Це основний вид карпатських грун­тів. Для землеробства їх найбільше використовують у Верховинському та Надвірнянському районах. Залежно від крутизни та експозиції схи­лів ці грунти зазнають водної ерозії, а тому часто трапляються у різ­ному ступені змитості.

Морфологічна будова профілю бурих гірсько-лісових середньо-гли­боких грунтів подається на прикладі ґрунтового розрізу, який закла­дено у Верховинському районі.

Но 0—3 см Лісова підстилка, напівперепріла, складається з хвої та гілок дерев.

Н 3—20 см Гумусовий горизонт, темно-бурий, невиразної грудкуватої структу­ри, легкосуглинистий, пухкий, свіжий, містить щебінь, корінці дерев­них та трав’янистих рослин. Перехід поступовий.

HP 20—60 см Перехідний горизонт, жовто-бурий, иухкий, вологий, жорствуватий з включенням уламків твердих порід, коріння деревної рослинності, помітні іржаві плями. Перехід поступовий.

Р 60 см і глибшеМатеринська порода — елювій-делювій флішу

За механічним складом ці грунти легко- та середньосуглинисті, ду­же часто щебенисті. Нижні горизонти мають слабкі ознаки оглеєння.

У верхньому горизонті міститься 2,4—3,5% гумусу, кількість якого з глибиною повільно зменшується. Реакція ґрунтового розчину кисла, рН сольової витяжки становить в середньому 4,4—5,3. Сума увібраних ос­нов дорівнює 7,8—10,5, гідролітична кислотність — 3,0—7,5 мг-екв. на 100 г грунту, а в окремих випадках досягає великих значень (20— 25 мг-екв.) (табл. 14).

T_014

Буроземи багаті на перегній під буковими лісами, де його кількість досягає 10—15%, а на розорюваних ділянках може зменшуватись в 4— 5 разів. Своєрідний груповий склад гумусу: світлозабарвлених (жовто-бурих) рухомих фульвокислот є в два рази більше, ніж гумінових, що значною мірою зумовлює властивості та колір цих грунтів.

Особливість карпатських буроземів — великий вміст так званого рухомого алюмінію (від 14—18 до 70—100 мг на 100 г грунту), який є токсичним для рослин і разом з воднем зумовлює їх високу кислотність. Кисла реакція пригнічує процеси нагромадження нітратних форм азоту, а також доступних форм фосфору. Тому ці грунти слабо забезпечені по­живними речовинами, особливо фосфором і азотом.

Орні землі на цих грунтах малопродуктивні, мають розпорошену структуру з включенням жорстви і каміння, схильні до запливання і утворення кірки під час висихання. Зате вони відзначаються добрими лісорослинними властивостями, ліси на них високого бонітету.

За особливостями рельєфу, експозиції і крутизни схилів, материн­ських гірських порід та умов зволоження бурі гірсько-лісові грунти по­діляють на неглибокі (сума горизонтів Н + HP до 40—45 см), серед­ньоглибокі (до 75 см), глибокі (понад 75 см), нещебенисті, щебенисті, неоглеєні та оглеєні відміни.

На виположених гірських схилах, які протягом століть використо­вують як природні кормові угіддя чи як орні землі, на буроземний про­цес грунтотворення під впливом трав’янистої рослинності або агрокуль­тури накладається дерновий грунтотворчий процес. Гумусовий горизонт у таких грунтів більш темного (сірого) кольору, а тому їх часто нази­вають дерново-буроземними. За фізико-хімічними властивостями, вміс­том і складом гумусу вони майже подібні до типових буроземів. Окуль­турення спричинилося до зменшення їх актуальної та гідролітичної кис­лотності і вмісту рухомого алюмінію. На нашу думку, немає підстав і потреби виділяти їх в окремий ґрунтовий тип, а слід розглядати як ви­дозмінені бурі гірсько-лісові грунти.

Буроземно-підзолисті грунти залягають на середніх та ви­соких (четвертій—сьомій) терасах карпатських рік, переважно на їх ма­лостічних ділянках, на делювіальних шлейфах схилів, рідше на вирівняних частинах вододільних плоских гребенів на висотах 400—600 м над рівнем моря. Утворились ці грунти на нещебенистих давньоалювіальних та делювіальних відкладах важкого механічного складу. В умовах над­мірного зволоження тут застосовуються води і провідну роль у грунто­творенні відіграє глейовий процес. Це спричинюється до збільшення ру­хомості сполук заліза і гумусу, зумовлює диференціацію профілю на го­ризонти колоїдного елювію та ілювію. їх профіль подібний до профілю дерново-підзолисто-глейових грунтів Передкарпаття. Грунти з най­більшим проявом диференціації профілю зайняті переважно вологими луками (біловусниками, щучниками).

Вони мають виключно міцну горіхувату або горіхувато-призма-тичну структуру. Стійкість проти розмивної дії води у цих структурних агрегатів дуже велика.

У гумусовому горизонті вони вміщують у середньому 3,3% пере­гною. Реакція ґрунтового розчину сильно кисла. Гідролітична кислот­ність висока (6,65 мг-екв. на 100 г грунту), вбирний комплекс насиче­ний переважно катіонами водню та алюмінію. Рухомими формами поживних речовин забезпечені дуже слабо.

Залягання у сприятливих для обробітку умовах рельєфу зумовлює їх вигідність для землеробства. Для підвищення родючості потрібно перш за все осушити ці грунти за допомогою відкритого або гончарного дренажу, вапнувати, вносити підвищені дози органічних та фізіологічно лужних мінеральних добрив.

Гірсько-лучно-буроземні грунти поширені в полонинсько­му (субальпійському та альпійському) поясах на висотах понад 1500— 1550 м над рівнем моря. Сформувались вони під трав’янистою, чагар­ничковою та чагарниковою рослинністю карпатського високогір’я на глювії—делювії флішу. Профіль їх подібний до профілю бурих гірсько-лісових грунтів. З поверхні залягає зторфовіла дернина (Но, 0—5— 8 см), далі йде темно-сірий гумусовий горизонт (Н, до 20—25 см) і та­кої ж глибини перехідний горизонт (HP). Материнська порода пред­ставлена уламками різної величини, які перемішані з дрібноземом.

Вплив дернового процесу ґрунтоутворення виявляється у темно-сіро­му забарвленні гумусового горизонту, акумуляції у верхніх горизонтах біогенних елементів — кальцію, калію та фосфору, утворення в складі гумусу фракції власне гумінових кислот, пов’язаних з кальцієм. Вміст гумусу в них коливається у межах 10—15%.

Гірсько-лучно-буроземні грунти відзначаються високою актуальною (РН сольове 4,5—5,0) та гідролітичною кислотністю (20—26 мг-екв. на 100 г грунту), містять багато рухомого алюмінію (близько 60 мг на 100 г грунту).

Для поліпшення їх родючості потрібно регулювати випас худоби і її кошарування, вапнувати або гіпсувати, боротись із заростанням поло­нин чагарничками та чагарниками (чорницями, буяхами, ялівцем).

Дернові та лучні грунти низьких терас поширені в межах заплави і перших двох надзаплавних терас карпатських рік. Утворились ці грунти під трав’янистою і чагарниковою рослинністю на алювіальних та делювіальних відкладах, знесених з гірських схилів. Складаються з такого ж «буроземного» матеріалу, що й бурі лісові грунти, а тому їх габітус також буроземний.

На підвищених і краще дренованих ділянках терас розвинулись дернові (дерново-буроземні на алювіальних відкладах), а на понижених ділянках лучні грунти. Іноді можна побачити невеличкі ділянки болот­них грунтів і навіть неглибоких торфовищ.

Фізико-хімічні властивості цієї групи грунтів, склад і вміст гумусу та поживних речовин майже такі, як і в прилеглих буроземів. Вони ли­ше більше перезволожені, хоч і непогано дренуються галечниками, які їх підстелюють. Основною їх перевагою перед іншими карпатськими грунтами є те, що вони залягають на вирівняних ділянках, не зазнають ерозії (крім заплави, на якій спостерігається розмив і намив повеневи-ми і паводковими водами, а також бічна ерозія рік). У зв’язку з цим дернові грунти інтенсивно використовують у сільському господарстві.

Аналіз ґрунтового покриву показує, що в Івано-Франківській облас­ті абсолютно панують кислі, опідзолені, до того ж більшою або меншою мірою оглеєні, грунти: від дерново-підзолисто-глеєвих до опідзолених чорноземів. Треба додати також, що і гірські буроземні грунти та дер­нові грунти теж опідзолені, з чого випливає, що майже 90% використо­вуваного в землеробстві земельного фонду колгоспів і радгоспів області вимагає вапнування і лужних мінеральних добрив. Крім цього, значну частину цього фонду, яка складається з оглеєних грунтів, слід і відпо­відно меліорувати, переважно гончарним дренажем.

Треба мати на увазі й ту обставину, що більша частина використо­вуваних земель області перебуває у географічних умовах, які сприяють поширенню ерозії грунтів (наявність схилів значної крутизни, безструк­турність опідзолених грунтів тощо). Отже, агротехнічні та лісомеліора­тивні заходи щодо боротьби з ерозією є дуже актуальними для Івано-Франківської області.

comments powered by HyperComments