2 місяці тому
Немає коментарів

ФЛОРИСТИЧНИЙ СКЛАД РОСЛИННОГО ПОКРИВУ

Івано-Франківська область об’єднує гірські, передгірні та рівнинні ландшафти. Кожному з них властивий свій специфічний рослинний покрив. Тому і в сучасному, і в минулому флора Івано-Франківщини характерна і багатством, і строкатістю флористичних елемен­тів. На території області одночасно виростають бореальні і європейські неморальні, монтанні, гірсько-диз’юнктивні та степові види.

До бореального типу географічних елементів належать насамперед ялина (смерека) європейська, сосна звичайна, сосна кедрова, брусниця, квасениця, грушанка середня, тирлич язичковий, калина та інші. Тут виростають такі цікаві й рідкісні види, як мешканець хвойних лісів Ук­раїнських Карпат папороть, блехнум колосистий (Blechnum spicant), грушанка круглолиста (Pyrola rotundifolia), одноквітка звичайна (Мо­neses uniflora). У Карпатах біля підніжжя полонини Пожижевської на верхній межі ялинового лісу трапляється рідкісна ліннея північна (Lin­naea borealis).

До європейського типу географічних елементів належать рослини, які характерні для широколистяних лісів (букових, дубових, грабових). Це насамперед бук лісовий, граб звичайний, дуби звичайний та скель­ний, липи серцелиста та європейська, явір, тис ягідний. Останній у значній кількості на території Івано-Франківщини зберігся лише на Передкарпатті, в околицях Коломиї (Княждвір). Серед трав’янистих видів відзначимо цікаві види, які поширені, передусім, у гірській міс­цевості: стрептопус листообгортний (Streptopus amplexifolius), живокіст серцевидний (Symphytumcordatum), первоцвіт високий (Primula ela­fror), звичайна супутниця широколистяних лісів переліска багаторічна (Mercurialis perennis) та інші.

Високогірний тип географічних елементів об’єднує європейські гір­ські (монтанні) та аркто-альпійські види. Серед представників євро­пейського геоелемента дуже багато ендемічних видів. Це костриці кар­патська (Festuca carpatica) і Порціуса (Festuca Роrсіі), жеруха Опіца (CardamineOpizii), очиток карпатський (Sedum carpaticum), фіалка відхилена (Viola declinata), королиця круглолиста (Leucanthemum rо­tumdiiolia), гадюча цибулька покутська (Muscari pocuticum) (відома лише в Городенківському районі Івано-Франківщини) та інші. До європейського гірського елемента належать також чагарники і чагар­нички, які виростають виключно в карпатському високогір’ї: верби Ки­тайбеля (Salix Kitaibeliana) і туполиста (Salix retusa) та багато інших. Серед аркто-альпійських видів значний інтерес викликають такі меш­канці високогір’я Карпат, як плаун-баранець (Lycopodium selago), ситник трироздільний (Juncus trifidus), водянка чорна (Empetrum nugrum), фіалка двоквіткова (Viola biflora), верба трав’яниста (Salix herbacea), наскельниця лежача (Loiseleuria procumbens) тощо.

Серед представників гірсько-диз’юнктивного типу географічних еле­ментів назвемо цибулю переможну (Allium victorialis), кортузу Маттіо-лі (Cortusa Mathioli), анемону парцисоцвіту (Anemone narcissiflora), осоку вічнозелену (Carex sempervirens). До степового типу географіч­них елементів належать типчак борознистий (Festuca sulcata), осока низька (Carex humilis), ковила волосиста (Stipa capillata) та інші.

Усього, за попередніми підрахунками, флора Івано-Франківщини налічує близько 1500 видів насінних і вищих спорових рослин, які належать до 500 родів, і майже 100 родин.

 

ТИПИ РОСЛИННОСТІ ОБЛАСТІ

В історичні часи пануючим типом рослинності на території Івано-Франківської області були ліси. І тепер за лісами зберігається панівна роль. На рівнині і в передгірних районах ліси займають понад 30% те­риторії, а на схилах Карпат — досягають 60% (рис. 14).

Майже не збереглася у непорушеному стані природна трав’яна рослинність, оскільки більша частина безлісих територій розорана під сільськогосподарські угіддя. Серед трав’янистих формацій найбільш поширені луки, які займають певні площі по заплавах найбільших рі­чок, зокрема Дністра, серед лісів та на безлісих вершинах гір — поло­нинах. Болота і на рівнині, і у високогір’ї дуже нечисленні. На невеликих ділянках збереглися фрагменти степової рослинності.

Лісова рослинність

На рівнинній частині області і в пониженнях передгір’я панують такі чотири лісові формації: 1) грабово-дубові ліси; 2) дубові ліси; 3) букові ліси і 4) заплавні, або долинні ліси, з домінуванням, в першу чергу, вільхи чорної. У гірській частині особливо поширені букові та ялинові ліси, значно менші площі займають соснові, ялицеві і мішані хвойно-широколистяні ліси.

Грабово-дубові ліси, або груди (Carpineto-Querceta) являють собою двоярусні насадження. Перший ярус менш розвинений. Основу його становлять дуб звичайний, ясен звичайний, клен гостро­листий, липа серцелиста. У другому ярусі панує граб. Місцями виро­стають чисті грабові насадження (Carpineta), в складі яких інші поро­ди виступають як дуже незначна домішка. Через дуже густий другий ярус, який утворює граб, чагарниковий ярус в грудах практично відсут­ній. Що ж до трав’яного покриву, то він завжди рясніший у мало змі­нених порубами двоповерхових деревостанах і, навпаки, помітно рідший під густо зімкнутими чисто грабовими наметами.

Дубові ліси (Querceta). На Івано-Франківщині відомі дібро­ви з дуба звичайного і з дуба скельного.

Діброви з дуба звичайного (Querceta roburi) — це ліси деревне-чагарникового типу, з добре розвиненими не лише деревними ярусами, а й з суцільним підліском, що зберігається протягом усього існування лісу. На Івано-Франківщині діброви з дуба звичайного особливо поши­рені в рівнинних місцевостях Передкарпаття. Деревостани таких лісів одноярусні. Зімкненість їх становить 0,7. Складаються вони з дуба зви­чайного П бонітету з домішкою граба, ясена, осики, берези бородав­частої. Підлісок добре розвинений (покриття 15—35%). В його основі— ліщина, клен татарський, крушина ламка, свидина, бруслина європей­ська, терен, глід одноматочковий. У трав’яному ярусі (покриття до 40%) переважає осока трясучковидна. З інших видів найбільш типові — ане­мона дібровна, яглиця звичайна, фіалка лісова, маренка запашна, роз­хідник звичайний, вербозілля лучне, медунка темна, підлісник європей­ський.

Діброви з дуба скельного (Querceta petraeae caricosa) в умовах Івано-Франківської області поширені не лише на рівнині (Наддністрян­щина), а й на низькогір’ї та середньогір’ї Карпат. Звичайно дуб скель­ний займає такі місцеположення, на які за умовами виростання не мо­жуть претендувати сильніші конкуренти, які звичайно супроводять дуба скельного в складі утворюваних ними деревостанів. Будучи менш ви­багливим, дуб скельний займає бідніші і сухіші місцеположення. На бідніших і сухіших грунтах дуб скельний утворює або чисті одно­ярусні насадження, або двоярусні з сосною чи буком у першому ярусі.

На крутосхилах Дністра місцями трапляються скельнодубові ліси горобейникові (Querceta petraeae Lithospermosa purpureo — coevulei). У першому ярусі цих лісів переважає дуб скельний, у другому поодино­ко трапляються клен польовий і граб. Зімкненість крон — 0,5. У добре розвиненому підліску (покриття близько 35%) багато дерену, глоду зі­гнуто-стовпчикового, городовини, жостеру проносного, терену. У трав’я­ному покриві (покриття 10%) домінують горобейник пурпурово-голубий та осока Мікелі. Багато також тонконогу дібровного, чини чорної, кін­ського часнику черешкового, пахучки звичайної.

На рівнинній частині та в передгір’ях області певні площі займають також мішані широколистяні ліси грабово-букові і дубово-букові.

Деревостани грабово-букових лісів (Carpineto-Fageta) двоярусні. У першому ярусі переважає дуб І бонітету, з домішкою ясена звичай­ного, явора, клена гостролистого, черешні, дубів звичайного і скельного. в другому ярусі — граб II бонітету. Підлісок у таких лісах складається з поодиноких кущів ліщини, свидини, вовчого лика, бруслини бородав­частої, малини, ожини. У трав’яному покриві найчастіше трапляється осока волосиста, апозерис смердючий, маренка запашна, квасениця, копитняк, фіалка лісова, медунка маленька, зеленчук, вороняче око, підлісник європейський, грястиця збірна, шавлія клейка, чистотіл зви­чайний, зубниця залозиста, таволжник звичайний, медунка лікарська.

Звичайнодубово-букові ліси (Querceto roburi-Fageta) поширені на Передкарпатті та Прут-Дністровському межиріччі, з утворенням або од­ноярусних, або двоярусних деревостанів. У першому ярусі домінують бук, дуб звичайний, домішані ясен, клен гостролистий, явір, черешня, липа серцелиста, дуб скельний. Другий ярус є там, де значну участь в утворенні деревостанів бере граб. У слаборозвиненому підліску пере­важає ліщина, калина, свидина, бузина чорна, бузина червона, глід. Трав’яний ярус не суцільний і поширений лише на галявинах та узліс­сях. Основу його становлять осока волосиста, маренка запашна, зелен­чук, дріоптерис чоловічий, підлісник європейський, шавлія клейка, чина весняна, грястиця збірна, медунка лікарська, підмаренник м’який, без­щитник жіночий, яглиця, веснівка дволиста, копитняк, зірочник лісовий, барвінок малий.

На невеликих площах по долинах річок збереглися надрічкові і за­плавні ліси. Такі ліси, інтразональні за походженням, відомі й на По­кутті, Прикарпатті, схилах Карпат.

Найбільші площі серед таких лісів займають чорновільхові ліси (Alneta glutinosae). У рівнинній частині області, зокрема в доли­ні Дністра, чорновільхові ліси займають притерасні частини заплав, які являють собою лісові болота з різними рівнями обводнення та глибиною шару торфу, або намулу. Трапляються чорновільшняки і на вододілах, по невеликих зниженнях серед лісу, як на болотах, так і на слабозабо­лочених мінеральних ґрунтах. Основа деревостану рівнинних чорновіль­шняків — вільха чорна з домішкою ясена звичайного, в’яза гладенького, граба. У Прикарпатті і на схилах Карпат чорновільхові ліси поширені на заплавах річок, рідше серед лісових масивів. До вільхи чорної міс­цями домішаний ясен, а вище по схилах гір і вільха сіра, яка на ще вищих положеннях утворює самостійні насадження, — сіровільхо­ві ліси (Alneta incanae).

Соснові ліси з сосни звичайної (Pineta silvestris) у межах Івано-Франківщини збереглися на незначних площах, переваж­но лише на схилах Карпат, на кам’янистих, слабо звітрюваних розсипи­щах ямненського пісковика і на болотах верхового і перехідного типів. З утворенням деревостанів сосна піднімається у гори до 1400 м над рівнем моря.

Соснові ліси з сосни звичайної виявлені сосняками (борами) чис­тими і сосняками складними (суборами).

Основу деревного ярусу чистих сосняків становить сосна звичайна. До неї у невеликій кількості місцями домішані береза бородавчаста, кедрова сосна: у сирому і вологому типах сосна — IV—V бонітету, пов­нота — 0,4—0,6, у болотному — V—Va бонітету. Підлісок розвинений слабо, складається з поодиноких кущів ялівцю звичайного, горобини, верби сілезької, крушини ламкої. Часто добре розвинений трав’яно-ча­гарничковий ярус з домінуванням чорниці, водянки чорної, брусниці, багна, андромеди, журавлини, пухівок тощо. У звичайно добре розви­неному приземному покриві панують листяні мохи і лише в умовах над­мірного зволоження — сфагни. У рослинному покриві переважають оліготрофи.

Букові ліси (Fageta silvaticae) на території Івано-Франків­щини виростають на рівнині, в передгір’ї і на схилах гір.

Рівнинні (Західне Поділля, північна частина області) букові ліси пов’язані з найбільш підвищеними ділянками місцевості. Нижчі поло­ження займають грабово-букові ліси. У доровостанах рівнинних букових лісів панує бук. Інші породи домішані поодинокими екземплярами. Це граб, клен гостролистий, явір, липи серцелиста і широколиста, ялина, ялиця. Зімкненість крон — до 0,9 і більше, тому і чагарниковий, і тра­в’яний яруси розвинені слабо і бідні за видовим складом. Переважають тінелюбні види. Якщо наявний чагарниковий ярус, то особливо багато виростає вовчого лика, ліщини, глоду одноматочкового, клокички, кали­ни, гордовини, малини, ожини та інших. Домінуючі види у трав’яному ярусі — осока волосиста та кислиця. Характерно, що в трав’яному покриві є карпатські види: апозерис смердючий, зубниця буль­биста, арум плямистий, лунарія оживаюча, крем’яник гарний, білоцвіт весняний, ожика лісова, живокіст серцевидний та інші.

Передгірні бучини займають набагато більші площі. У сприятливі­ших умовах місцезростання бук утворює чисті або майже чисті насад­ження, у гірших — до бука домішуються ялина, ялиця, явір, в’яз шор­сткий, клен гостролистий, осика, рідше липа серцелиста, горобина. Під­лісок звичайно відсутній. Часто трапляються лише вовчі ягоди, набагато рідше — бруслина бородавчаста, ліщина, жимолость пухната, крушина ламка, бузина червона, бузина чорна, глід одноматочковий, ожина шорстка. Чагарники звичайно зосереджені на узліссях та галявинах. Трав’яний покрив теж зріджений і флористично бідний. У його складі переважають карпатські види. Особливо багато папоротей, осоки воло­систої, маренки запашної, кислиці, які є домінантами в складі відповід­них асоціацій.

Гірські букові ліси утворюють нижній гірський лісовий пояс на схи­лах Карпат. Саме тут бук знаходить собі найсприятливіші лісорослинні умови. Крім чистих бучин, певні площі займають також ялицево-букові ліси. Звичайно букові деревостани чисті. Серед інших деревних порід інколи багато лише явора, цього типового супутника бука. Поодиноко виростають ще в’яз шорсткий та береза. На межі з передгірними лісами з’являються граб, дуби звичайний і скельний, а на межі з верхнім гірсь­ким лісовим поясом — ялиця, а потім і ялина, з утворенням мішаних ялицево-букових, рідше ялиново-букових деревостанів. Чагарниковий ярус відсутній. Часто трапляються лише вовчі ягоди і ожина шорстка Трав’яний покрив теж дуже зріджений і флористично бідний. Усі рос­лини — складники трав’яного покриву — високотіневитривалі, багато з них — гірсько-лісові види. До панівних видів у складі трав’яного ярусу, які у відповідних асоціаціях виступають як домінанти, належать апозерис смердючий, осока волосиста, костриця висока, маренка запаш­на, розхідник, папороті дріоптерис чоловічий і безщитник жіночий, квасениця, аденостилес сіролистий, кремена біла, левурда та інші. У складі гірських лісових видів, що поширені в межах усього лісового поясу є, зокрема, білоцвіт весняний, купина кільчаста, шавлія клейка, жеруха недоторкана, переліска багаторічна, ожика гайова, жовтозілля дібровне, тирлич ваточииковидний, група папоротей. До видів, властивих лише середній і верхній смугам букового поясу, слід віднести підбілик альпійський, аденостилес сіролистий, пренант пурпуровий, кострицю лісову і лісолюбну, чистець альпійський, сугайник австрійський, цицер­біту середню, цицербіту альпійську. Серед гірськокарпатських букових лісів провідне місце за поширенням належить свіжим і вологим типам, значно менше поширені сухі та сирі типи бучин.

Ліси з ялиці білої (Abieta albae) на Івано-Франківщині ростуть лише в Карпатах. На відміну від ялини і бука, ялиця не утворює самостійного рослинного поясу на схилах Українських Карпат. Еколо­гічно і біологічно ялиця дуже близька до бука. І тому не дивно, що основні лісові масиви ялицевих лісів зосереджені переважно в межах нижнього лісового (букового) поясу, хоч поодинокі дерева ялиці під­носяться навіть до верхньої межі лісу. Не утворює ялиця і монодомі­нантних деревостанів, у складі яких виступає як едифікатор, за винят­ком Майданського лісу Надвірнянського лісництва. Через це і за фло­ристичним складом гірськокарпатські ялицеві ліси займають проміжне положення: тут одночасно ростуть і типові бореальні (чорниця, квасе­ниця, ожика лісова), і типові неморальні види (маренка запашна, під­лісник європейський, горлянка повзуча, копитняк європейський, зубниця бульбиста).

Дубово-буково-ялицеві ліси (Quercotoroburi-Fageto-Abieta) поши­рені на висотах 300—500 м нар р. м., у смузі стикання дубових, буко­вих і ялицевих деревостанів. Деревостани двоярусні, І—II бонітетів. У першому ярусі переважає ялиця, в другому — дуб звичайний та бук з домішкою граба і липи серцелистої; у підліску — ліщина, горобина, малина, калина, бузина червона, вовче лико. Провідні види трав’яного ярусу: зеленчук, квасениця, маренка запашна, зубниця залозиста, пе­реліска багаторічна, підмаренник Шультеса, папороті.

Буково-ялицеві ліси (Fageto-Abieta) поширені в низькогірній та передгірній частині букового лісового поясу (400—700 м над рівнем мо­ря) . У першому ярусі домінує ялиця, у другому — бук. У передгір’ї до­мішані дуб, граб, в’яз шорсткий, черешня, на схилах гір — явір, клен гостролистий, береза, осика. Бонітет ялиці найбільший у вологих типах і досягає І—Іа, у свіжих — менший (II—III). Підлісок у різних типах розвинений неоднаково. Він складається з ліщини, жимолості звичайної, вовчого лика, ожини шорсткої, жимолості чорної, бузини чорної та чер­воної, таволги в’язолистої, горобини, малини. Домінанти трав’яного покриву — це осока волосиста, переліска багаторічна, безщитник жіно­чий, щитники чоловічий, буковий, австрійський, квасениця, маренка за­пашна, зеленчук, розхідник, зубниця залозиста, калюжниця, кремена біла. Моховий ярус звичайно відсутній, або слабо розвинений. Найпо­ширеніші вологі букові яличники, менше—свіжі.

Ялиново-буково-ялицеві ліси (Piceeto-Fageto-Abieta) поширені на висоті 450—1150 м над рівнем моря. У першому ярусі поруч з ялицею є ялина, рідше бук, в другому — бук, в’яз, явір, клен гостролистий. Дуб відсутній. Граб трапляється поодиноко лише внизу. Бонітет ялиці— І—II, тільки в сирих типах — III—IV. Зімкненість становить 0,6—0,8. Підлісок не розвинений, а якщо є, то дуже розріджений. Поодиноко росте ліщина, бузина червона, жимолость чорна, вовче лико, верба попеляста, верба сілезька, горобина, порічки чорні та альпійські, та­волга в’язолиста. У трав’яному ярусі панують підмаренник Шультеса, осока волосиста, квасениця, зеленчук, переліска багаторічна, кремена біла, маренка запашна, зубниці бульбиста і залозиста. Більш поширені вологі типи, менше — свіжі та сирі.

Ph_005

Ялицево-букові ліси (Abieto-Fageta) дуже поширені вздовж північ­но-східних схилів Карпат. Деревостани складені буком і ялицею, з поо­динокою домішкою явора, клена гостролистого, в’яза шорсткого, липи серцелистої, а в нижній частині схилів гір і у передгір’ї є граб, осика, черешня. Перший ярус складає ялиця, другий — бук. Якщо є граб, то він утворює третій ярус. Підлісок в таких лісах не розвинений. Лише поодиноко росте вовче лико, жимолость чорна, жимолость пухнаста, смородина альпійська, бузина чорна, бузина червона, шипшина повис­ла, ожина, ліщина. Пануючі види трав’яного покриву: квасениця, па­пороті, безщитник жіночий, дріоптериси чоловічий та остистий, левурда, осока лісова, міцеліс стінний, костриця висока, зубниці залозиста та бульбиста.

Ялинові (смерекові) ліси(Piceeta). На схилах Українсь­ких Карпат ялинові ліси утворюють верхній гірський лісовий пояс. Іва­но-Франківщина — найбагатша на ялинники область України. Крім природних, на великій площі, на місці зрубаних букових і ялицевих лі­сів, дуже поширені й штучні ялинники. Верхня межа ялинового лісу в Карпатському високогір’ї проходить на висоті близько 1700 м над р. м., нижня — близько 450—600 м над рівнем моря.

На схилах Українських Карпат найбільш поширені чисті ялинники, які простягаються смугою на висоті 1200/1000—1600/1700 м над рівнем моря. У чистих ялинниках деревостани монодомінантні, з беззастереж­ним пануванням ялини II, рідше І і III бонітетів.

У зв’язку з високою зімкненістю, крон (до 0,8—0,9), як чагарнико­вий, так і трав’яний яруси в незрушених дорослих деревостанах розви­нені слабо. У підліску в нижній і середній смугах поясу переважають жимолость чорна, бузина червона, горобина, вовчі ягоди, таволга в’язо­листа, а біля верхньої межі лісу — сосна-жереп, вільха зелена, яловець сибірський. Характерні види трав’яно-чагарничкового покриву — чорни­ця, ожика лісова, квасениця, безщитник альпійський, щитник австрій­ський, куничник очеретяний, а біля верхньої межі лісу — куничник во­лохатий, підбілик альпійський, сольданела гірська, щавель карпатський, звіробій чотиригранний.

Ялинники кедрові (Cembreto—Piceeta) збереглися в Карпатах на дуже обмежених площах, переважно на бідних кам’янистих грунтах, в складі верхнього лісового поясу, зокрема на верхній межі лісу. Пред­ставлені вологими і сирими типами. У деревному ярусі таких лісів панують кедрова сосна і ялина. Інколи поодиноко трапляється береза бородавчаста. Підлісок звичайно слабо розвинений. Тут домінують сос­на-жереп, жимолость чорна, горобина. У трав’яно-чагарничковому ярусі, який складений з бореальних видів і звичайно добре розвинений, пере­важають чагарнички, чорниця, брусниця, водянка чорна. Суцільним ки­лимом грунт вкривають мохи: у вологих типах — листяні зелені мохи, передусім гілокомій блискучий, у сирих — сфагни.

Ялинники букові (Fageto-Piceeta) найбільш поширені на схилах Карпат, на висоті 900—1200 м над рівнем моря. У першому ярусі пере­важає ялина, у другому — бук. Бонітет ялини II, рідше І або III, бука— IV. Поява бука супроводжується проникненням під намет деревостанів неморальних видів — маренки запашної, зубниці бульбистої, підлісника європейського, з одночасним зменшенням рясності чорниці та ожини і зростанням ролі зеленчука та квасениці. Моховий покрив добре розви­нений.

Ялинники ялицево-букові (Abieto-Fageto-Piceeta) поширені в ме­жах нижньої частини ялинового поясу. Перший ярус в таких лісах ут­ворюють ялина з ялицею І—Іа бонітетів, другий — бук II—IIІ бонітетів. У слабо розвиненому підліску переважають жимолость чорна, бузина червона, таволга в’язолиста; домішані горобина, вовче лико, ожина шорстка, малина. Для трав’яного яруса характерна поява типових гірсь­ких (підбілик, сольданела гірська) і неморальних видів (переліска ба­гаторічна, підлісник європейський, маренка запашна). Втрачають домі­нантне значення чорниця, ожика лісова, безщитник альпійський. Більше поширені вологі типи, менші площі займають сирі.

Лучна рослинність

Лучна рослинність на території рівнинної частини Івано-Франків­щини поширена по заплавах рік (надрічкові, або заплавні луки) та по верхніх терасах і вододілах (суходільні луки).

На Поділлі заплавні луки займають долини рік Гнилої Липи, Свір­жу і Дністра, на Передкарпатті — долини рік Свічі, Лімниці, Бистриці, Пруту, Рибниці та інших. Утворюються в умовах постійного поверхнево­го і ґрунтового зволоження.

На найвищих ділянках річкових заплав особливо поширені тонко­мітлицеві (Agrostideta tenuis), дернистощучникові (Deschampsieta caespitosae), лучнокострицеві (Festuceta pratensis) та різнотравні луки.

Тонкомітличники (Agrostideta tenuis) займають найсухіші ділянки з низьким рівнем ґрунтових вод. Флора складається з 40—45 видів. Тра­востій різнотравно-злаковий.

Лучнокострицеві ліки (Festuceta pratensis) пов’язані з місцезрос­танням більш вологими, ніж тонкомітличники. Травостій дрібнозлако­вий. Флора налічує 55—65 видів. Едифікатор таких лук — костриця лучна, субдомінанти — тонконіг лучний, конюшина лучна.

Дернистощучникові луки (Deschampsieta caespitosae) займають добре зволожені ділянки рельєфу. Травостої тут осоково-злакові, зі значною участю (до 25%) кислих трав. У складі флори налічується 40— 45 видів. Пануючі види: щучник дернистий, мітлиця собача, тонконіг болотний, родовик лікарський, підмаренник болотний, ситник членистий, осоки просовидна і лисяча.

Серед різнотравних лук найпоширеніші злаково-різнотравні і бо­бово-злаково-різнотравні. Серед перших, зокрема, слід назвати луки, в травостоях яких панують буквиця лікарська і щучник дернистий. Фло­ра (30—40 видів) надзвичайно різноманітна.

Серед бобово-злаково-різнотравних особливо поширені луки, в тра­востоях яких домінує конюшина гірська. У складі їх флори налічується 40—45 видів.

Суходільні луки займають міжрічкові простори, високі річкові тера­си і ділянки сучасних річкових заплав, які розміщені вище від паводко­вої межі. Серед суходільних лук розрізняють власне суходільні луки і луки низинні.

До власне суходільних лук належать не тільки рівнинні, а й гірсь­ко-лісові луки. Основу травостоїв таких лук складають костриці лучна і червона, мітлиця тонка, гребінник звичайний, трясунка середня, гре­бінник звичайний, біловус стиснутий, пахуча трава звичайна, деякі бо­бові, зокрема конюшина лучна і повзуча, а також ряд представників ме­зофільного різнотрав’я.

У травостоях низинних лук переважають щучник дернистий, очере­тянка звичайна, очерет звичайний, осоки струнка, пухирчаста, звичайна, просяна, щетиниста, пухівка вузьколиста.

Серед злакових лук найбільші площі займають луки лучнотонконо­гові і середньотрясучкові.

Лучнотонконогові луки (Poeta pratensis) в своїх місцезростаннях пов’язані з торфовищами, які замулені зверху. Флора цих лук бідна (20—25 видів). Травостій різнотравно-злаковий. Пануючі види — тонко­ніг лучний, осот прибережний, щучник дернистий, кострищ лучна і чер­вона, чина лучна, осока лисяча, хвощ болотний, валеріана лікарська, калюжниця болотна та інші.

Луки середньотрясучкові (Brizeta mediae) пов’язані з низинними торфовищами. Травостій — хвощово-злаковий. Флористичне багатст­во — 25—30 видів. Тут переважають трясучка середня, хвощ болот­ний, тонконіг лучний, костриця лучна, пухівка широколиста, осоки жовта і просовидна, жовтець їдкий, гравілат річковий, калюжниця бо­лотна.

Найбільші площі займають луки осокові. За домінуючими видами серед них розрізняють луки осокові з пануванням осок гостровидної (Саrех acutiformis), звичайної (С. vulgaris), осок здутої, прибережної та ін. Флористичне багатство — 25—30 видів на площі 100 м2. Серед злаків на таких луках найрясніше ростуть костриця червона, костриця лучна, мітлиця тонка, трясучка середня, вівсюнець пухнастий.

Біловус (Nardus stricta L.) — основа травостоїв більш поширених пустищних лук; інші злаки — костриця червона, мітлиця тонка, зіглін­гія лежача, пахуча трава звичайна, трясучка середня, гребінник звичайний — займають підлегле місце. Серед різнотрав’я найбільшою рясніс­тю відзначаються перстач золотистий, королиця круглолиста, подорож­ник ланцетовидний, самосил гайовий.

 

Степова рослинність

Степова рослинність спорадично, невеликими ділянками збереглася у північній частині області — на Покутті, Передкарнатті, Ошллі.

Степи Івано-Франківщини фітоценотично неоднорідні. Домінанти первинних типів цих степів — вівсюнець скельний Helictotrichon deser­torum), ковила волосиста, або тирса (Stipp capillata). осока низька (Carex ht’mUis), осока гірська (Сагех montana), сеслерія Гейфлерояа (SesleriaHeufferiana), костриця валлійська (Festuca vallesiaca). На місці зрушених первинних степових ценозів поширилося угоуповання з домінуванням бородача звичайного (Botriochloa ischaemum). Його роз­глядають як сукцесійну стадію у розвитку угруповань осоки низької та костриці валлійської.

Відповідно до екології едифікаторів та структури рослинних угру­повань, які вони утворюють, розрізняють справжні степи (або скельно-степову рослинність), лучні степи і остепнені луки.

Основа травостою волосистоковилового степу — ковила волосиста, типчак борознистий, самосил паннонський, перстач пісковий, полин не­пахучий, келерія струнка, астрагал австрійський, дзвоники сибірські, осока низька, чебрець молдавський.

До лучних степів належать угруповання осоки низької, які відзна­чаються зімкненим, низькорослим рослинним покривом. Однаково ус­пішно росте на гіпсах, вапняках і більш положистих місцезростаннях. У складанні травостоїв, разом з типовими степовими видами, значну участь беруть лучні види. Характерні види: осока низька, синяк черво­ний, горицвіт весняний, дзвоники сибірські, гадючник шестипелюстко­вий, юринея павутиниста, келерія струнка, шавлія поникла, самосил гайовий, ковила волосиста, подорожники ланцетолистий та середній, бу­дяк гачкуватий, бурячок гірський.

Остепнені луки пов’язані з достатньо зволоженими положистими схилами і зниженнями рельєфу як на гіпсах, так і на вапняках, нерідко поблизу від лісових узлісь (дібров). Це угруповання з найбільш пишно-розвиненими високостеблими травостоями, у складанні яких, разом зі степовими і лучними видами, беруть певну участь також лісові і навіть гірські види.

 

Рослинність високогір’я

Вище верхнього лісового поясу на схилах Українських Карпат по­чинається високогір’я. Найкраще вертикальна поясність у високогір’ї виявлена в межах Івано-Франківщини на схилах найвищого хребта Українських Карпат — Чорногори. До 1700 м над р. м. простягається субальпійський, а вище аж до найбільших вершин — альпійський пояс. Між верхньою межею лісу і субальпійським поясом пролягла післялісова смуга, рослинний покрив якої складається з післялісових трав’яних і чагарничкових угруповань, що сформувалися на місці зрубаного лісу.

Верхню межу лісу утворює ялина. Місцями до неї домішується сос­на кедрова. Безпосередньо до верхньої межі лісу прилягає смуга ялино­вого рідколісся і сланкої дерев’янистої рослинності. Дерева ялини в складі рідколісся відзначаються своєрідними кронами прапороподіб­ної форми. Смугу сланкої дерев’янистої рослинності утворює криво­лісся з гірської сосни-жерепа і вільхи зеленої та зарослі ялівцю сибір­ського.

Сосна-жереп (Pinus mughus) утворює на схилах усіх експозицій су­цільні зарості, майже непрохідні, висотою до 2,5 м, облямовуючи верх­ню межу лісу. Місцями проникає вниз, далеко вглиб лісу. З підняттям вгору зарості стають чимраз рідшими і низькорослішими (заввишки не більше 1 м), розпадаючись на окремі куртини, або навіть окремі кущі. Сосна-жереп виростає на кам’янистих ґрунтах різної потужності, які сформовані на різноманітних гірських породах (пісковики, сланці, гра­ніти, гнейси, вапняки тощо), на покладах сухого торфу і навіть безпосе­редньо на поверхні гірських порід, котрі ще не зачеплені грунтотворчим процесом.

Криволісся з вільхи зеленої, або лелича (Alnus viridis) теж майже непрохідне, до 2—2,5 м заввишки. Але воно поширене на менших пло­щах і не суцільною смугою, а окремими масивами, переважно по схи­лах північної і північно-західної експозиції, на добре зволожених, роз­винених, багатих поживними речовинами ґрунтах, біля джерел та по жолобах стоку поверхневих і ґрунтових вод. До підстилаючих порід вільха зелена, як і сосна-жереп, ставиться байдуже, й успішно росте на лужних і кислих субстратах (граніти, гнейси, пісковики, сланці, вапня­ки). Лелич переважно росте над верхньою межею лісу, але окремі куртини піднімаються до 1800 м над рівнем моря. Інколи лелич далеко опускається в ліс. Зарослі вільхи зеленої звичайно монодомі­нантні.

Зарослі ялівцю сибірського (Juniperus sibirica) дуже поширені, починаючи від верхньої межі лісу. Зарості, які утворені ялівцем, рідко бувають суцільними. Частіше ялівець росте окремими курти­нами серед чагарникових пустищ або серед луків, утворюючи відповідні рослинні комплекси. Висота кущів — 0,8—1 м, а на верхній межі поши­рення (1900—2000 м) не перевищує 0,2 м. У зімкнених угрупованнях ялівцю сибірського трав’яно-чагарникові яруси розвинені слабо.

Значні простори Карпатського високогір’я займають чагарничкові пустища, у складі яких едифікаторами виступають такі вічнозелені ча­гарнички, як рододендрон східнокарпатський (Rhododendron Kotschyi), брусниця (Vaccinium vitis idaea), водянка чорна (Empetrum nigrum), наскельниця лежача (Loiseleuria procumbens) і літньозелені чагар­нички — чорниця (Vaccinium myrtillus), лохина (Vaccinium uli­ginosum).

Угруповання рододендрона (Rhodoreta Kotschyi) разом з жерепом і леличем є основою незайманого ландшафту карпатського високогір’я. Рододендрон — постійний супутник гірської сосни-жерепа і оточує його куртини вузькими смужками. На більших висотах рододендрон росте самостійно, часто на досить великих площах. Але оскільки цей чагарничок надає перевагу розсипищам каміння та скелястим крутосхилам навіть на найвищих вершинах гір, то його стеблостій звичайно значно розріджений.

Угруповання, які утворені вічнозеленими чагарничками водянкою чорною і наскельницею лежачою, збереглися лише фрагментарно, серед скель і нагромаджень каміння. Брусниця, за деякими винятками само­стійних угруповань не утворює, а виступає як постійний супутник інших чагарничкових пустищ.

На величезних просторах поширилися чорничники (Myrtilleta), де едифікатором виступає чорниця. Серед гірськокарпатських чорничників слід розрізняти три варіанти цієї формації: чорничники післялісові, суб­альпійські та альпійські. Післялісові чорничники — це звільнений після вирубування лісу чагарничковий ярус. Післялісові чорничники пошире­ні до висоти 1400—1500 м над рівнем моря. У складі їх дуже густих стеблостоїв іншим рослинам звичайно мало місця. Переважно це гір­ськолісові види і види лісолучні, зокрема, костриця червона, мітлиця тонка, щучник дернистий, куничник очеретяний, тонконіг ще, ожика га­йова, жовтозілля гайове, тирлич ваточниковидний, королиця кругло­листа, гірчак ракові шийки, дзвоники смерекові, безщитник жіночий, осока трясучковидна, підбілик альпійський, сольданела гірська та інші. Але через постійне використання післялісових чорничників для випасан­ня худоби, їх стеблостої зазнають пасторальної дегресії, внаслідок якої в чорницеві ценози проникає значна кількість пасовищних і гірсько-луч­них видів, особливо біловуса, котрий на південних схилах майже пов­ністю замінив чорницю.

Значна частина субальпійських чорничників і всі альпійські чор­ничники — первинні ценози.

Гірськокарпатські лохинники (Uligineta) також дуже поширені в субальпійському і альпійському поясах, починаючи від 1500 м над рів­нем моря. Вони значною мірою повторюють структуру субальпійських і альпійських чорничників. Різниця та, що у чорничників у приземному ярусі звичайно переважають листяні зелені мохи, а у ложинників — час­тіше панують кущисті лишайники.

Трав’яна рослинність у високогір’ї Карпат виявлена луками — пу­стищними і справжніми.

Найбільші площі (до 60% всієї території гірськокарпатських пасо­вищ-полонин), переважно по схилах південних експозицій, займають бі­ловусники (Nardeta). Великі площі біловус покриває, починаючи від верхньої межі лісу і до висоти 1600—1700 м над рівнем моря, але під­німається окремими дернинами до найвищих вершин. Біловусники фло­ристично бідні, фізіономічно одноманітні. Біловус у них панує безроз­дільно. Усі інші види, за деякими винятками, ростуть поодиноко. До найтиповіших супутників біловуса належать костриці червона і мальо­вана, пахуча трава звичайна, мітлиця тонка, щучник дернистий, осоки кульконосна, рідше вічнозелена і бліда, ожики гайова і багатоквіткова, чорниця, брусниця, перстачі прямостоячий і золотистий, фіалка відхи­лена, скорцонера рожева, підбілик альпійський, сольданела гірська, не­чуй-вітер волохатенький та оранжево-червоний та інші.

Кострицеві та мітлицеві луки дуже близькі за флористичним скла­дом, виростають вузькою смугою вздовж верхньої межі лісу на досить потужних грунтах. До складу травостоїв належать одночасно лі­сові, лучнолісові, гірські види та деякі пасовищні бур’яни. Серед найряс­ніших видів назвемо, зокрема, крім едифікаторів, фіалку відхилену, дзвоники смерекові та головчасті, жовтозілля субальпійське, пахучу траву звичайну, гребінника звичайного, грястицю збірну, щучника дер­нистого, конюшини лучшу і повзучу, ожику гайову, жовтець їдкий, чебрець субальпійський, зірочника злаковидного, нечуйвітра оранжево-червоного, вушкового, волохатенького, ахірофоруса одноквітного і ба­гато інших.

Високогірне високотрав’я збереглося лише на невеличких, непри­ступних для випасання ділянках. В основі його травостоїв — адености­лес сіролистий, жовтозілля гайове, сугайник австрійський, сугайник кар­патський, цицербіта альпійська, жовтець аконітолистий, борщівник кар­патський, борщівник європейський, медунка темна, вероніка найбільша, гравілат міський, калюжниця, геліосперма чотирироздільна та інші ме­зо-гігрофільні види.

На місцях колишніх стійбищ худоби поширені зарості нітрофільних бур’янів, з пануванням у складі щавлю альпійського.

Набагато менші площі займають альпійські луки. Серед справжніх лук найпоширеніші лежачевострицеві луки (Festuceta supinae), які ха­рактерні і для субальпійського поясу, починаючи від 1500—1700 м над рівнем моря. Ще на менших ділянках ростуть угруповання сеслерії го­лубуватої (Sesleria coerulans), осок чорнуватої (Cariceta atratae), зігну­тої (Cariceta curvulae) та вічнозеленої (Cariceta sempervirenti), кунич­иика волохатого (Calamagrostideta villosae), тонконога гранітного (Poeta granitica). Серед пустищних лук назвемо передусім угруповання ситника трироздільного (Juncetatrifidi).

Цікава й рослиннсть скель, розсипів і довгосніжних улоговинок-сніжників, з якими пов’язане виростання численної групи рідкісних ви­дів, зокрема загальнокарпатських і українськокарпатських ендеміків, а також третинних реліктів.

Довгосніжні улоговинки-сніжники характерні тим, що в їх складі переважають сланикові верби: туполиста (Salix retusa), Китайбелева (Salix Kitai beliana), трав’яна (Salix herbacea).

У складі рослинного покриву скель і кам’янистих осипищ та роз­сипів Чорногори, зокрема, виростають анемона нарцисоцвіта, ломика­мені карпатський, живучий, жовто-зелений, первоцвіти малий, полонин­ський, тирлич вирізаний, дзвоники карпатські і Кладна, незабудка альпійська, гірчак живородний, роговик альпійський, герань альпійська, шолудивник Гакетта, фіалка двоквіткова, жовтозілля карпатське, кост­риця карпатська, очиток карпатський, сугайник карпатський, аконт ма­ленький, елізанта Завадського.

На схилах Чивчин є такі рідкісні види, як деревій Шура, гусимець Горнунгіїв, щебрушка альпійська, злинка альпійська, мінуарція восьми­пелюсткова, перстач тюрінгійський, талабан Ковача та інші.

Болотна рослинність

Найменше на Івано-Франківщині болотної рослинності. На рівнині болота зосереджені по заплавах великих річок — Дністра, Пруту, Бист­риці, Лімниці, Особливо поширені низинні болота, переважно осокові, осоково-гіпнові, злаково-осоково-гіпнові. Перехідних боліт є значно менше.

Великий інтерес викликають високогірні болота. Наприклад, у ме­жах верхнього лісового і субальпійського поясів Українських Карпат відомі сфагнові жерепняки і рідкостійні сфагнові ялинники на пухівко­во-сфагнових і пухівково-осоково-сфагнових болітцях оліготрофного і мезотрофного типу.

Ці болота вважають льодовиковими реліктами. До них належить, зокрема, пухівково-сфагнове торфовище з ліннеєю бореальною з рідко­стійною ялиною і сосною-жерепом у підніжжі полонини Пожижевської на Чорногорі та пухівково-сфагнове торфовище з багном звичайним і журавлиною чотирипелюстковою у чагарничковому і жерепом у. чагар­никовому ярусах у Горганах.

У високогір’ї Чивчин поширені так звані висячі осокові болота, з переважанням трав’яного покриву осоки волосистої і участю костриць альпійської і Порціуса, жовтяниці альпійської, ломикаменя зірчастого, зозулинця серценосного.

 

Лісові ресурси

Івано-Франківщина — одна з найбільш лісистих областей України. При загальній лісовій площі 627,3 тис. га і лІсопокритій площі 518,2 тис. га, лісистість області досягає 37,2%, поступаючись тільки перед Закарпаттям. Загальні запаси ліквідної деревини становлять понад 95 млн. м3. Запаси і середні прирости деревини на один гектар лісу тут відповідно в 2,0 і 1,4 раза більші, ніж по республіці в цілому.

Ph_006

Ph_007

Ph_008

Ph_009

Породний склад лісів області досить різноманітний. Тут поширені різні види хвойних, широко- і дрібнолистяних порід. Середній склад за чистими породами стиглих і перестиглих насаджень має такий вигляд: 6См 2Я 2Бк + од. ДВч Б (тут См — смерека, Я — ялиця, Бк — бук, Д — дуб, Вч — вільха чорна, Б — береза, од. — одинично), відповід­но середній склад хвойних насаджень — 7 См 2Я 1Бк + од. ДБВс (Вс — вільха сіра); широколистяних — 6Б 1Г 2Я 1См + Д од. ВК (Г — граб, К — клен), дрібнолистямих — 60 2Б 1Г 1Вч + од. Д (О — осика). Розміри площ і запасів лісів, їх динаміка показано в табл. 7.

T_007

З табл. 7 можна зробити такі висновки:

— за площею і, особливо, за запасами переважають хвойні ліси: відповідно 64,4 і 75,8% по ДЛФ на 1. І 1971 р. (якщо врахувати пород­ний склад колгоспних лісів, то ці частки дещо зменшаться). Серед хвойних спостерігається різка перевага смерекових, площі і запаси яких дуже скоротились внаслідок вітровалів. У гірській частині області (Гор­гани) є значні площі сосни звичайної;

— у співвідношенні між хвойними і листяними помітне збільшення частки листяних, зокрема насаджень з перевагою твердолистяних по­рід — бука, дуба. При цьому площі і запаси малопродуктивних лісо­станів, особливо граба, зменшились, а дуба низькостовбурного — збіль­шились, що вимагає дальшої реконструкції таких насаджень;

— набір листяних лісоутворюючих порід значно більший, ніж набір хвойних, хоч останні мають більші площі та запаси деревини. Гектар хвойного лісу приблизно в три рази продуктивніший, ніж гектар листя­ного лісу (у спілих і переспілих лісостанах — тільки у два рази);

— серед листяних лісів цілком переважають твердолистяні. Тут домінують бук і дуб. Між площами і запасами букових та дубових лісів нема такого контрасту, як між відповідними показниками найбільш по­ширених хвойних смерекових і ялицевих лісів;

— загальні площі лісів ДЛФ збільшуються головним чином ство­ренням лісокультур і переведенням їх у покриті лісом площі. Проте за­паси деревини загалом і за окремими породами (особливо хвойними) скоротилися, що пов’язане, як з великими лісозаготівлями в минулі десятиріччя, так і з катастрофічними вітровалами. Це в свою чергу спри­чинилося до негативної зміни вікової структури лісів області.

У сучасній віковій структурі лісонасаджень різко переважають мо­лодші вікові групи. Тому середній вік лісів області становить 46 років (хвойних — 47, твердолистяних — 46, мягколистяних — 28 років). Роз­поділ лісів на вікові групи свідчить про те, що вони належать до пер­шого ступеня освоєності (частка молодняків і середньовікових—80,3%). Це є результат не тільки великої лісоексплуатації, але й інтенсивного лісовідновлення в останні двадцять років. Дуже навдале співвідношен­ня між віковими групами помітне і в окремих лісоутворюючих порід (табл. 8).

T_008

Отже, ні одна з головних лісоутворюючих порід не має нормаль­ного розподілу площ за віковими групами, що стримує як відтворення лісових ресурсів, так і раціональне користування ними. Особливо молоді є дубові та соснові ліси. Мало не у всіх порід є надто висока частка се­редньовікових лісостанів і малий процент достигаючих і стиглих. Тому в найближчі 20—40 років обсяг головного користування лісом повинен різко скоротитись.

Лісові насадження області належать переважно до високопродук­тивних. Вони характерні високими бонітетами: з усіх 421,9 тис. га ДЛФ на другий і вищі класи бонітету припадає 88,5%; мають достатню пов­ноту — на ліси з повнотою 0,7—1,0 припадає 75,4%, високий середній приріст: загальний по області становить 1934,6~тис. м3 за рік (в т. ч. 1361,7 тис. м3 — це приріст деревини хвойних лісів) і відносний 4,56 м3/га за рік (приріст хвойних — 4,8 м3/га, твердолистяних — 4.3 м3/га, м’яколистяних — 3,3 м3/га).

Більшість площ лісів належить до Держлісфонду (527,3 тис. га з 627,3 тис. га усіх лісів області, тобто 84,4%). На базі лісових ресурсів ДЛФ організовано 12 комплексних підприємств — лісокомбінатів, де розвиваються різні лісові галузі і виробництва, починаючи від збору насіння та вирощування саджанців і закінчуючи глибокою переробкою деревини, мисливським господарством, грибництвом, підсобними про­мислами. Площі лісів ДЛФ розміщені переважно в гірській частині об­ласті, де домінують хвойні насадження з великими запасами деревини у стиглих лісостанах. Значна частина лісів (18,6%) належить колгос­пам і радгоспам. Ці ліси, які розміщені на передгір’ї, надзвичайно ви­снажені, з переважанням молодняків. Їх поступово передають ДЛФ, де є кращі умови для лісовирощування, охорони і захисту лісу.

comments powered by HyperComments