2 роки тому
Немає коментарів

Геологічна будова визначає розмі­щення корисних копалин, впливає на рельєф, який є одним з важливих ком­понентів природного середовища. Абсо­лютні висоти поверхні, її характер, експозиція схилів відносно сторін горизонту позначаються на розподілі кліматичних елементів, поверхневого стоку, поширенні ґрунтових вод, грун­тів, рослинності. Разом з літологією покривних порід рельєф є одним з про­відних компонентів ландшафту. Гене­зис типів і форм рельєфу, їхні морфо­логічні риси, характер розчленування позначаються на ландшафтно-морфоло­гічній структурі фізико-географічних регіонів.
Значний вплив на формування і роз­виток сучасних ландшафтів України мали палеогеографічні умови антропо­генового періоду. З геологічною будо­вою пов’язані характер і інтенсивність неотектонічних рухів земної кори, гід­рогеологічні умови, поширення родо­вищ корисних копалин, розробка яких вносить помітні зміни в навколишнє се­редовище. У формуванні морфоскульптури виявляється вплив сучасних рельєфоутворюючих процесів. Помітні зміни в рельєфі спостерігаються в райо­нах інтенсивного господарського осво­єння території.

ОРОГРАФІЯ
Головні орографічні риси території УРСР визначаються її положенням у межах Східно-Європейської рівнини, середньовисотних гірських пасм Карпат і Криму. Рівнинні простори займають 95% території республіки (низовини — 70%, височини—25%). Середня абсо­лютна висота рівнинної частини Украї­ни становить 175 м. Тут висоти рідко сягають вище 300 … 400 м, а на узбереж­жях морів вони знижуються до кількох десятків метрів. На півночі розташова­на Поліська низовина з висотами, що іноді перевищують 150 … 200 м. Розта­шований на ній Словечансько-Овруцький кряж піднімається до 315 м. В до­линах Дніпра, Прип’яті, Десни абсолют­ні відмітки знижуються до 100 … 120 м. Поліська низовина має досить густу річкову сітку, вододільні і межирічні простори її плоско-хвилясті, місцями погорбовані, «з широкими зниженнями. На південь від Поліської низовини на лівобережжі Дніпра простягає­ться Придніпровська низовина з ви­сотами 90… 170 м. В її гіпсометрії про­стежуються рівні терас Дніпра та за­гальний похил на захід і південний за­хід.
Долина Дніпра в районі Києва має ширину 120 км, а нижче за течією звужується до кількох кілометрів. На схід долина Дніпра поступово перехо­дить у Полтавську рівнину, поверхня якої плоско-горбиста, розчленована до­линно-балкового сіткою, з глибинами врізу 30 … 80 м. Долини рік тут широ­кі, з крутими правими схилами і поло­гими терасованими лівими.
Південь України займає Причорно­морська низовина, абсолютні відмітки якої не перевищують 120… 150 м. В бік Чорного моря вона поступово зни­жується Поверхня низовини плоска, рівнинна. Річкові долини врізані на глибину 50… 80 м (на півночі) і 20… 30 м (на півдні). Береги річок порізані балками та ярами, вододі­ли плоскі. Відмітною рисою Причор­номорської низовини є наявність різ­них за розмірами подів з пологими схи­лами.

Розподіл площ з різним ступенем розчленування поверхні

Розподіл площ з різним ступенем розчленування поверхні

На заході республіки знаходяться Во­линська та Подільська височини. Най­більш піднятого територією тут є водо­діл Прип’яті, Південного Бугу, Дністра, Західного Бугу і Сану (Сяну). Абсо­лютні відмітки становлять 320… 350 м. В межах Подільської височини виді­ляються окремі масиви — Гологори, Кременецькі гори, Розточчя і Опілля, Товтри, а Волинської — Мізоцький кряж, Пелчанські висоти. Найвища від­мітка рівнинної частини УРСР зафік­сована на Хотинській височині — г. Берда (515 м). Найвищою точкою Подільської височини є гора Камула (471 м). Волинська та Подільська ви­сочини мають дуже розчленовану еро­зією поверхню. Глибини ерозійних врі-зів становлять 50 … 100 м, а в Придні­стров’ї досягають 150… 200 м. У цент­ральній частині України знаходиться Придніпровська височина з середніми висотами 200 м, а на південному схо­ді — Приазовська височина (гора Могила-Бельмак, 324 м). Геоструктурно вони збігаються з Українським щитом, поверхня якого позначається на сучас­ному рельєфі. Глибина ерозійного врі­зу на правобережжі Дніпра становить 100 … 150 м, а в Приазов’ї збільшується до 150 … 200 м. На сході України роз­ташовані Донецька височина, найвища розчленована частина якої називається Донецьким кряжем (гора Могила-Мечетна, 367 м), та відроги Середньоросійської височини. Останні мають від­мітки 200… 250 м, густу долинну та яружно-балкову сітку.
Гори займають 5% території респуб­ліки. Середні висоти Українських Кар­пат коливаються від 1200 до 1600 м. Найвищою точкою України є гора Го­верла (2061 м). Гірські пасма мають північно-західне простягання. Це Бес­киди (800… 1250 м), Горгани (1400… 1800 м) та Покутсько-Буковинські го­ри (700… 1400 м), які утворюють Зов­нішні Карпати. В центральній частині гірської країни знаходяться Верховин­ський Вододільний (1000 … 1700 м) та Полонинсько-Чорногорський хребти (1400… 2000 м), Рахівські та Чивчинські гори (1700… 1900 м). На південно­му заході простягся Вулканічний (Вигорлат-Гутинський) хребет (900… 1000 м). Українські Карпати є типовими середньовисотними горами, які мають округлі вершини та пологі схили. Пів­нічно-західні схили Бескидів, Полонинсько-Чорногорського хребта круті, обри­висті, ріки, що їх прорізають, утворили каньйони і ущелини. З північного сходу до Українських Карпат прилягає Перед-карпатська височина (200 … 500 м), а з південного заходу — Закарпатська ни­зовина (100… 120 м).
У Кримських горах виділяють три пасма: Головне (1200… 1500 м), Вну­трішнє (400… 600 м), Зовнішнє (250… 350 м). Вони мають асиметричні схили і розділені поздовжніми ерозійно-текто­нічними зниженнями. Для Головного пасма характерні вирівняні масиви — яйли. Максимальні відмітки Кримських гір становлять 1545 м (гора Роман-Кош), 1525 м (гора Еклізі-Бурун), 1223 м (гора Ай-Петрі). У Гірському Криму поширений карст. Прибережні схили Головного пасма утворюють Пів­денний берег Криму, для якого харак­терні абразійні, денудаційні, зсувні, ерозійні та вулканічні форми рельєфу. Весь південний макросхил виділяють як Кримське субсередземномор’я.,

ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА
Територія України формувалася про­тягом тривалої геологічної історії і має складну будову. В геоструктурному від­ношенні вона приурочена до південно-західного краю докембрійської Східно-Європейської платформи, частини герцинської платформи, що прилягає до неї, та альпійської геосинкліналі, пред­ставленої складчастими спорудами Кар­пат і Криму. В межах платформи до­кембрійський фундамент залягає на різ­них рівнях, утворюючи виступи та западини, що зумовлено рухами земної кори. Глибина залягання фундаменту визначає головні морфоструктурні риси рівнинної частини України. На платформенній частині виділяються такі геоструктури, як Український щит, схили Воронезького кристалічного масиву, Волино-Подільська плита, Донецька склад­часта область, Дніпровсько-Донецька, Галицько-Волинська та північний край Причорноморської западини. До герцинської платформи належать склад­часті споруди Добруджі, Сімферопольсько-Євпаторійське підняття, Переддобруджинська, Причорноморська та Альминська западини.
У межах альпійської геосинкліналь­ної зони виділяють Складчасту область Карпат, Передкарпатський прогин, За­карпатську западину, мегантиклінорій Гірського Криму, західну частину Індоло-Кубанського прогину. Ці структури в сучасному рельєфі виражені відпо­відними орографічними одиницями.
Український щит простягається че­рез усю територію республіки з північ­ного заходу, від лінії Клесів (Ровенська область) — Овруч (Житомирська область) на південний схід майже до Азовського моря. Довжина щита ста­новить понад 1000 км, найбільша ши­рина — 250 км, а площа — близько 180 тис. км2. У межах щита докембрій­ські кристалічні породи відслонюються по долинах річок, а на північно­му заході (Житомирська і Ровенська області) та в Приазов’ї виходять па денну поверхню на межиріччях або заля­гають безпосередньо під невеликою тов­щею антропогенових відкладів. Україн­ський щит складений дислокованими різновіковими докембрійськими осадо­чно-метаморфічними і магматичними породами.
Найдавніші відклади Українського щита утворюють породи дніпровського комплексу, представленого метаморфіч­ними кристалічними сланцями і архей­ськими гранітами, гнейсами і пегмати тами, гранодіоритами, дунітами, пери­дотитами. До них належать чарнокіти і чудново-бердичівські граніти. Ці поро­ди утворюють перший структурний ярус щита. До верхньоархейської групи на­лежать інгуло-інгулецька гнейсова се­рія, кіровоградсько-житомирський ін­трузивний комплекс, серія метабазитів і ультрабазитів та саксаганська (кри­ворізька) залізорудна серія. Ці породи утворюють другий структурний ярус Українського щита. Вони приурочені до складчастих зон синкліноріїв.
Породи протерозою представлені ов­руцькою осадочно-метаморфічпого се­рією (кварцити, пірофілітові сланці, пісковики, порфірити), коростенським магматичним комплексом (лабрадори­ти, габро, габронорити, коростенські граніти) і приазовським лужним комп­лексом (граніти, сієніти, піроксеніти).
Як свідчить характер відкладів, щит сформувався за умов розвитку геосин­кліналі і платформи. При цьому відбу­валися інтенсивні процеси метаморфіз­му, вулканізму і складкоутворення. Це зумовило складну внутрішню будову Українського щита. Породи, з яких він складається, мають різко порушене залягання, зібрані в складки, розбиті тектонічними розломами на окремі бло­ки. Різна інтенсивність тектонічних рухів окремих блоків, а також тривала денудація привели до того, що в сучас­ному зрізі щита виходять різні за ві­ком і структурою елементи щита: в одних місцях виступають антиклінорії (Новоград-Волинський, Нікопольський), у других — синклінорії (Овруцький, Інгульський), у третіх — плутони (Коростенський, Корсунь-Новомиргородський).
Головні складчасті структури мають північно-західне простягання, яке ви­значило загальну конфігурацію щита та прилеглих структур (Дніпровсько-Донецька западина, Волино-Подільська плита), а також загальний план оро­графії (Придніпровська, Волинська і Подільська височини, Придніпровська низовина) та напрям річкових долин. На щиті простежуються тектонічні лі­нії субмеридіонального і субширотного напрямів, які також проявляються в сучасному рельєфі.
Поверхня кристалічних порід докем­брію Українського щита має пересіче­ний характер. У багатьох місцях її рельєф розчленований глибше, ніж ден­на поверхня. Товща осадочних мезо-кайнозойських відкладів згладжує не­рівності поверхні кристалічних порід щита, що мають тектонічне і денуда­ційне походження. Зіставлення карти їхнього рельєфу з гіпсометричною кар­тою сучасної поверхні свідчить про тісну залежність сучасного рельєфу від ре­льєфу кристалічних порід. Майже всі значні перівності кристалічного фунда­менту знаходять відображення в сучас­ному рельєфі. Деякі тектонічні струк­тури щита відображуються в геомор­фологічній будові. Так, Овруцький синклінорій майже відповідає Словечансько-Овруцькому кряжу, Приазовський масив — Приазовській височині. На кристалічній поверхні зустрічаються зниження, що виникли внаслідок три­валої денудації на різнорідній петро­графічній основі. Багато відслонень кристалічних порід є елементами су­часних географічних ландшафтів.
На докембрійських породах Україн­ського щита острівне поширення мають осадочні відклади крейди, палеогену і неогену, що утворилися в мілководних морях. З континентальних відкладів найбільш поширені каоліни, переважно мезокайнозойського віку. Найчастіше вони зустрічаються в зниженнях кри­сталічних порід і мають потужність у кілька метрів, а іноді — до 15 … 25 м. Крейдові відклади, представлені глау­конітовими пісками з кременем, зуст­річаються в північно-західній частині щита. Палеогенові відклади поширені в Придніпров’ї і представлені пісками, пісковиками, глинами з буровугільними шарами. Неогенові відклади є на півдні і південному заході щита (морські пі­ски, глини і вапняки).
Невелика товщина осадочних відкла­дів свідчить про тенденцію Українсько­го щита до підняття протягом усієї гео­логічної історії. Тривалий період кон­тинентального розвитку щита сприяв формуванню денудаційної рівнини на складній тектонічній основі.
Західніше Українського щита знахо­дяться Волино-Подільська плита та Галицько-Волинська западина. Це крайові структури субмеридіонального напря­му, які на південному заході обмежені Карпатським передовим прогином. До­кембрійський фундамент у межах Волино-Подільської плити знаходиться на глибині до 2000… 2500 м, а в межах Галицько-Волинської западини — від 3000 до 6000… 7000 м. На нерівній по­верхні кристалічного фундаменту, по­рушеній тектонічними розломами, май­же горизонтально залягають відклади палеозою, мезозою і кайнозою. Уздовж західного краю кристалічного щита з півночі на південь простягається смуга рифейських відкладів. Вони відслонюються по долині р. Горинь у районі Ізяслав — Острог та в долині Дністра і його приток поблизу м. Могилева-Подільського і представлені аркозовими пісковиками, глинистими сланцями, конгломератами і базальтами. Ровинські базальти виходять на денну поверхню на північ від м. Ровно поблизу Костополя, Берестівця, Злазного, Степанської Гути, Полиць і впливають на сучасний рельєф. Виходи базальтів пов’язані з тектонічним розломом північно-західно­го простягання. Вони залягають окре­мими невеликими масивами і утворю­ють 4 … 7-гранні красиві колони.
Кембрійські породи відслонюються на Волино-Подільській плиті по долині р. Горинь та на Могилівському Придні­стров’ї. Вони виявлені при бурінні свердловин у багатьох місцях Волин­ського Полісся (Любомль, Турійськ, Цумань) і представлені глауконітовими пісками, пісковиками, синіми глинами, алевролітами.
Відклади ордовицької і силурійської систем найбільш поширені на Поділ­лі поблизу м. Кам’янця-Подільського, де ними складені схили долини Дністра та його приток (Смотрича, Збруча, Жванчика). На значній глибині вони відомі поблизу Ковеля, Колок. Ордовицькі і силурійські відклади найчасті­ше представлені карбонатними піско­виками і вапняками, в яких зустріча­ються карстові порожнини.
Девонські відклади на Волино-Подільській плиті відслонюються в долині Дністра в районі Заліщиків та на за­хід від Дубно. За літологічним складом це сланці, пісковики і доломіти. Вони мають порушений характер залягання (валоподібні підняття, пофалдованість), що відображується в сучасному рельєфі західного Придністров’я і Волинської височини.
Кам’яновугільні відклади (вапняки, пісковики, алевроліти, сланці з шара­ми кам’яного вугілля) виявлені за до­помогою свердловин у Галицько-Волинській западині. Східна межа їхнього поширення (Торчин — Олесько — Пере-мишляни) вважається межею між Волино-Подільською плитою і Галицько-Волинською западиною. На півночі кам’яновугільні відклади обмежені тек­тонічним розломом, що проходить далі на північ від Володимира-Волинського на Сарни. У повоєнні роки в межах Галицько-Волинської западини відкри­то Львівсько-Волинський кам’янову­гільний басейн. У заляганні палеозой­ських відкладів Волино-Подільської плити і Галицько-Волинської западини спостерігається така закономірність: починаючи від західного краю Україн­ського щита вони моноклінально заля­гають смугами меридіонального напря­му в стратиграфічній послідовності від. рифею — кембрію до карбону включно. На нерівній зденудованій поверхні палеозойських відкладів трансгресивно залягають відклади крейдової системи. З давніших мезозойських утворень в окремих місцях (переважно в свердло­винах) виявлено юрські відклади. Крейдові відклади суцільно поширені на Волино-Подільській плиті та в Галицько-Волинській западині. Вони за­лягають на великих площах безпосе­редньо під антропогеновими відкладами або відслонюються, тому значно впли­вають на сучасні фізико-географічні умови Волині та Поділля. Це переваж­но крейда і мергелі, загальна товщина яких зростає із сходу на захід від 20 … ЗО до 600 … 800 м.
Палеогенові піски, глини, пісковики відслонюються лише на північному схо­ді Волинського Полісся. Значно більші площі, переважно на півдні, покри­вають неогенові вапняки, піски, глини, гіпси, які беруть участь у будові су­часного рельєфу.
На схід від Українського щита зна­ходиться Дніпровсько-Донецька запа­дина — одна з найглибших западин на Східно-Європейській платформі. В осьо­вій частині її докембрійський фунда­мент знаходиться на глибині до 10… 12 км. Борти западини утворені ступенями кристалічного фундаменту і розбиті тектонічними розломами у на­прямі північний захід — південний схід. Поперечними розломами фунда­мент розчленований на окремі блоки, які зазнали вертикальних переміщень. В окремих місцях у палеозої були впливи вулканічних порід. Все це знач­но ускладнило внутрішню структуру западини. Вона заповнена переважно осадочними відкладами девону (потуж­ність понад 4000 м), карбону (3700), пермі (1900 м), тріасу (450 м), юри (650 м), крейди (650 м), палеогену (250 м) і неогену (30 м). Серед девон­ських відкладів велику роль відіграють соленосні товщі, з якими пов’язано утворення соляних структур. При ви­східних рухах соляних відкладів деформуються всі верстви, які залягають над ними. У Роменському куполі сіль почи­нається на глибині близько 200 м від земної поверсі, а свердловина 3500 м завглибшки не досягла підошви солі. Поховані соляні гори відомі також у районі Полтави, Ромодана, с. Дмитрів­ни тощо. В Дніпровсько-Донецькій за­падині виявлено більше ста соляно-купольних структур. Такі з них, як Висачківська, Солоницька, Гайсинська, відбиваються в сучасному рельєфі. Се­ред девонських відкладів зустрічається вулканогенна товща, яка складається з діабазів, базальтів, туфів і туфобрекчій. їх виявлено свердловинами побли­зу Чернігова; уламки було піднято соляно-купольною тектонікою біля Ромен, Лубен, Полтави, Висачок, Дмитрівки, Радченкового.
До девонських і карбонових порід в Дніпровсько-Донецькій западині при­урочені родовища нафти і газу.
Пермські відклади представлені різ­ноколірними глинами, вапняками, доло­мітами, гіпсами. До товщі тріасових по­рід (глин, пісків, пісковиків, мергелів) приурочені родовища газу.
З мезокайнозойських відкладів у ме­жах Дніпровсько-Донецької западини відслонюються юрські (на південно-зхідному схилі), крейдові, палеогенові і неогенові. Найбільш поширені палео­генові піски, пісковики, мергелі, гли­ни. Загальна потужність їх перевищує 400 м.
Дніпровсько-Донецька западина стру­ктурно пов’язана з герцинською Доне­цькою складчастою областю. У геоло­гічній будові Донбасу беруть участь дислоковані відклади девону, карбону і пермі. Особливо велика роль належить карбоновим відкладам, потужність яких досягає 10… 12 км. Це сланці, вапняки, пісковики, серед яких залягають шари кам’яного вугілля. Більш давні, девон­ські відклади поширені в басейні р. Мок­рої Волновахи. Вони представлені вап­няками, сланцями, пісковиками, а також базальтами, туфами, порфіритами, діабазами. В північно-західній частині Донбасу є пермські, тріасові, юрські пі­щано-глинисті породи. На схилах ви­сочин відслонюються крейдові відклади (мергелі, крейда). По периферії Дон­басу є палеогенові глини, піски, мерге­лі, а на південному заході неогенові пі­ски і глини. За герцинської складча­стості тут сформувалися антиклінальні та синклінальні структури. Основні з них простягаються з північного заходу на південний схід. Складчасті струк­тури почали формуватися в умовах вулканізму в кінці девону. Тектонічні рухи найбільш інтенсивними були в карбоні — пермі, вони тривали в юрі — крейді (кімерійське горотворення), про­явилися під час альпійського орогене­зу. Центральне положення займає. Го­ловна антикліналь, що простягається на 300 км. З півночі і півдня її обмежо­вують синкліналі. Головна (північна) синклінальна зона включає Бахмутську, Боково-Хрустальну та інші син­кліналі.
Південна синклінальна зона включає Кальміус-Торецьку, Чистяківську, Ма-ринівську і Несвітаївсько-Шахтинську синкліналі. З півдня ця зона обмежена південною антикліналлю, яка від Приазовського кристалічного масиву відді­лена синклінальною зоною (Амвросіївська, Успенська і Куйбишевська синк­ліналі). Північна синклінальна зона (що прилягає до Північної антикліна­лі) вздовж Сіверського Дінця обмежена вузькою смугою дрібної складчастості соляно-купольної тектоніки (Кремін­ний, Лисичанський, Первомайський, Алчевський куполи) з великою кіль­кістю насувів (Мар’їнський, Алмазненський, Краснодонський). На лівобереж­жі Сіверського Дінця простягається За-донецький прогин, який переходить у Дніпровсько-Донецьку западину.
З північного сходу Дніпровсько-До­нецька западина обмежена південно-західним схилом Воронезького кристалічного масиву. Докембрійські кристаліч­ні породи залягають на глибині від 970 (м. Путивль) до 150 м (Зноб-Новгородське) і перекриті осадочними від­кладами пермського, юрського, крейдо­вого і палеогенового віку. В багатьох місцях Сумщини, Харківщини і Ворошиловградщини відслонюються крей­дові мергелі, вапняки, крейда і палео­генові глауконітові піски, пісковики та глини.
На південь від Українського щита знаходиться північне крило Причорно­морської западини. Докембрійський кристалічний фундамент на півночі крила спочатку полого занурюється (Миколаїв — 600 м), а далі опускаєть­ся на глибину 1500 … 2500 м (Херсон — 1400 м, Одеса — 1600 м, біля Переко­пу— 3200 м). Поряд з широтними ви­явлено розломи фундаменту субмеридіонального напряму, з чим пов’яза­не розчленування його на окремі бло­ки, які занурені на різну глибину.
З півдня до Східно-Європейської до­кембрійської платформи прилягає герцинська Скіфська плита. Глибина залягання її фундаменту в Причор­номор’ї змінюється з півночі на пів­день від 3000 до 6000 м, в межах Сімферопольсько-Євпаторійського піднят­тя він знаходиться на глибині 500 … 1500 м.

Тектонічна карта Української РСР

Тектонічна карта Української РСР

Палеозойські відклади виявлено за допомогою свердловин на значній гли­бині. Більш поширені нижньопалеозойські відклади. Зокрема, в районі Одеси відомі рифейські, кембрійські і силу­рійські осадочні відклади загальною потужністю понад 500 м. Значне поши­рення і велику потужність мають тут мезозойські породи. У західній частині Причорномор’я виявлено тріасові від­клади. Великої потужності (понад 1000 м) досягають юрські породи, се­ред яких, крім осадочних, є вулкано­генні утворення (андезити, туфоконгломерати). Майже суцільно поширені крейдові відклади, що досягають значної потужності (Одеса — понад 400 м, Новоолексіївка — понад 1000 м).
Палеогенові породи відслонюються у долинах річок у північній частині При­чорноморської западини, а далі на пів­день вони занурені під неогенові від­клади. Представлені мергелями, вапня­ками, пісковиками і глинами. Серед олігоценових утворень Нікопольщини є марганцеворудна формація, яка утво­рює відоме родовище марганцю. Важли­ву роль у будові Причорноморської за­падини відіграють неогенові відклади, які покривають усю її територію, ма­ють повний стратиграфічний розріз і відслонюються в річкових долинах. Представлені вони різними вапняками, пісками, пісковиками, глинами і мають загальну потужність понад 200 м.
Характер залягання осадочної товщі мезокайнозою, її літологічний склад і поширення зумовлені блоковою струк­турою кристалічного фундаменту, ру­хами земної кори в кімерійський і особливо альпійський орогенез. У ба­гатьох місцях осадочна товща пофалдована, мав флексурні перегини, що по­значається па розміщенні річкових до­лин, лиманів, характері берегової лінії моря. У східній частині западини є Ме­літопольський, Дніпровський, Софіївський прогини, розділені Рогачинським, Каїрським і Каховським антикліналь­ними підняттями. Перекоиська запа­дина характеризується скидами субширотного і північно-східного простя­гання і крутими флексурними переги­нами.
У західній частині Причорноморської западини є Нижньобузький виступ, Балтське зниження, ускладнені анти­клінальними і синклінальними склад­ками. На південному заході Причорно­морська западина межує з Переддобруджинською, на південь від якої знахо­дяться складчасті споруди Добруджі. Кристалічний фундамент заглиблюєть­ся тут на 4… 5 км, а западину виповне­но потужною товщею палеозойських і мезокаинозоиських відкладів, які мають порушене залягання.
Кримська складчаста область — це частина мегантиклінорію, південне кри­ло якого по тектонічному розлому за­нурене під рівень Чорного моря. З пів­ночі мегантиклінорій Гірського Криму обмежений Альминською западиною та Індоло-Кубанським прогином. В ме­жах антиклінорію виділяються Качинський і Туакський антикліпорії, синклі­норії південно-західного та східного Криму.
Головну роль у геологічній будові Кримських гір відіграють мезозойські відклади. З палеозойських відкладів ві­домі лише пермокарбонові й пермські вапняки, які зустрічаються окремими ізольованими островами серед мезо­зойських. Головне пасмо Кримських гір складене тріасовими глинистими сланцями і пісковиками та юрськими флішовими породами. Внутрішнє пасмо побудоване з крейдових глин і вапня­ків та палеогенових мергелів, вапняків і пісків. Неогенові вапняки і глини складають Зовнішнє пасмо.
Крім осадочних, у будові Кримських гір важлива роль належить магматич­ним породам. Вони зустрічаються на Південному березі Криму між Алуштою і Ялтою та між Алуштою і мисом Айя, в районі Феодосії, Білогорська, Сімферополя. За характером за­лягання — це лаколіти (Аюдаг, Ка-стель і Партеніт), давні вулкани (Ка­радаг), дайки, потоки і покриви, а за петрографічним складом — це діорити, ліпарити, порфірити та андезити. Ма­гматичні породи проривають тріасові і частково юрські відклади, а це свідчить про те, що магматична діяльність від­бувалася не раніше кінця юрського пе­ріоду. Розміщення їх пов’язане з тек­тонічними розломами і розвитком горо­творних процесів.
У палеозої на місці сучасного Криму існувала герцинська складчаста споруда. А в мезозої тут панував геосинклінальний режим, який супроводжувався ін­тенсивним нагромадженням відкладів, вулканічною діяльністю та розвит­ком складчастих процесів кімерійського гороутворення. Внаслідок дену­даційних процесів кімерійські структу­ри були дуже зруйновані. Сучасна структура Кримських гір сформувалася внаслідок альпійського орогенезу про­тягом палеогену і неогену; тут пошире­ні антиклінальні підняття і синкліналь­ні прогини, ускладнені диз’юнктивними дислокаціями.
Керченський півострів має складча­сту будову і характеризується наявні­стю грязьових вулканів. У його геоло­гічній будові головну роль відіграють палеогенові і неогенові осадочні від­клади.
Українські Карпати — частина Кар­патської гірської споруди. Головну роль у їхній геологічній будові відіграють крейдові, палеогенові і неогенові від­клади. У межах Українських Карпат відслонюються й давніші відклади. В межах Рахівського кристалічного ма­сиву поширені докембрійські гнейси, граніти, кварцити і сланці. Тут відслонюються і палеозойські, переважно кар­бонові, породи, представлені сланцями, кристалічними вапняками, кварцитами. Невелике поширення мають тріасові і юрські конгломерати, вапняки, піско­вики, мергелі, які зустрічаються в осьо­вих частинах антиклінальних складок. У долинах річок, ущелинах, на крутих схилах хребтів відслонюються крейдові мергелі, вапняки, пісковики і аргіліти. Палеогенові відклади зустрічаються в усіх тектонічних зонах Карпат і дося­гають сумарної потужності кількох ти­сяч метрів. Серед відкладів палеогено­вої системи переважає фліш, яким ство­рено верстви різноколірних пісковиків, глин, мергелів і туфогенних порід. У Передкарпатті й Закарпатті значно поширені неогенові соленосні відклади, глини, піски. У складі неогенових відкладів Закарпаття зустрічаються вулканічні породи (андезити, базальти і туфи).
Як свідчить геологічна будова, Кар­пати пережили складну геологічну істо­рію. На відміну від Кримських гір, де доальпійських тектонічних споруд май­же нема, в Карпатах є залишки герцинід. Зокрема, таким залишком Пракарпат вважають Рахівський масив. Про­дукти руйнування герцинід у крейдо­вому і палеогеновому періодах нагро­маджувалися в Карпатській геосин­кліналі. Інтенсивні тектонічні рухи в неогені зумовили складчасто-скидову структуру Карпат. Для них характерні зональні структури, що простягаються з північного заходу на південний схід і визначають геоморфологічні та інші фізико-географічні особливості те­риторії. Головними структурними еле­ментами Українських Карпат є: Перед-карпатський прогин, Горгано-Покутська (Зовнішня) антиклінальна (скибова) зона, Центральна синклінальна зона, Чорногірсько-Полонинська (Вну­трішня) антиклінальна зона, Рахів­ський масив, Вулканічні Карпати, За­карпатська западина.

ОСНОВНІ ЕТАПИ ГЕОЛОГІЧНОЇ ІСТОРІЇ
Геологічна будова і рельєф Украї­ни — результат тривалої і складної історії геологічного розвитку земної ко­ри і змін палеогеографічних умов. Ос­новні етапи геологічної історії зафік­совано в петрографічному і літологіч­ному складі гірських порід, фаціальних особливостях і товщині відкладів, у рештках органічного світу, в характе­рі залягання відкладів. На території України поширені відклади всіх гео­логічних систем, від найдавніших до­кембрійських до сучасних антропоге­нових. Але походження їх, склад, тов­ща і поширення дуже змінюються за­лежно від геоструктурної будови. Най­давнішими гірськими породами є гнейси Українського щита, вік яких — 3,5 … 3,65 млрд. років.
В археї на території України пану­вав геосинклінальний режим, відбува­лися гороутворення, виливи магматич­них порід, інтенсивна вулканічна діяль­ність, вивітрювання гірських порід та їхня метаморфізація. В кіпці архей­ської ери на території України, очевид­но, існували гори. До Саксаганської системи, складеної аркозовими піскови­ками, кварцитами, філітами, амфіболі­тами, сланцями, залізо-кременистими породами, приурочені родовища заліз­них руд Криворізького басейпу.
У протерозої тривали інтенсивні ру­хи земної кори.
У товщі докембрійських магматич­них і осадочно-метаморфічних порід зосереджені значні запаси залізної ру­ди, графіту, польового шпату, лабрадо­риту, граніту тощо.
Рифейські відклади залягають ниж­че палеонтологічно охарактеризованого нижнього кембрію на дислокованих по­родах кристалічного фундаменту. Міл­ководне рифейське море займало Во­линь та Поділля, де в басейні Дпістра і Горині зустрічаються аркозові піско­вики, сланці й глини. В цей період від­бувалася вулканічна діяльність, сліди якої залишились у вигляді ровенських базальтів.
Ранньопалеозойський етап вулканіз­му пов’язують з каледонським гороутво­ренням.
У кембрійський період море покри­вало західну частину Волині і Поділля, Карпати і Придобруджя. Решта тери­торії України була сушею. У Волинське кембрійське море потрапляли продукти руйнування з Українського щита, про що свідчать уламки кристалічпих порід у кембрійських відкладах Волині.

Палеогеографічна схема антропогенового періоду. Дніпровський вік

Палеогеографічна схема антропогенового періоду. Дніпровський вік

У зв’язку з тектонічними рухами зем­ної кори розміри і глибина ранньопа-леозойських морів змінювалась. На межі кембрійського і ордовицького пе­ріодів відбулося загальне підняття території України, яке потім змінилося опу­сканням і наступом моря. У цей час на сході України почали формуватися нові структури — Дніпровсько-Донецька западина, і Донецька складчаста об­ласть. Значно збільшилися моря в си­лурійський період. У Волино-Подільському морі відкладалися вапняки, гли­ни, піски з брахіоподами, трилобітами, коралами і рибами.
У девонський період морські транс­гресії захопили не тільки західну, а й східну частину України. Море покри­ває Дніпровсько-Донецьку западину і Донецьку складчасту область. Тектонічні рухи дуже впливали па рівні мо­рів та їхні розміри. У Дніпровсько-Донецькій западині і в Донецькій склад­частій області відбувалась вулканічна діяльність. Теплі й сухі кліматичні умови девону сприяли нагромадженню солей. На суші, що займала середню ча­стину України, була розвинена рослин­ність, залишилися сліди річкової сітки. Фізико-географічні умови девонського періоду сприяли утворенню нафти і солі.
У кам’яновугільний період морські басейни займали на Україні значні площі. Коливальні рухи земної кори часто змінювали глибину басейнів, бе­регову лінію і характер відкладів. На більшій частині території республіки панував вологий субтропічний клімат, який сприяв розвитку розкішної і різ­номанітної рослинності із значним по­ширенням лепідодендронів, сигілярій, хвощів, папоротей, ліан. У дельтах рі­чок, на берегах озер і лагун розвивали­ся торфові болота. Фізико-географічні умови були надзвичайно сприятливими для нагромадження вугілля, зокрема в Донецькому басейні і Галицько-Волинській западині.
Завершення герцинського гороутво­рення в пермський період зумовило різ­ке скорочення морських басейнів і роз­ширення областей суші. Тільки в Дніпровсько-Донецькій западині і в Донецькій складчастій області в окремі відрізки пермського часу були негли­бокі моря. Решта території України являла собою низовини і височини. Тільки на півдні і південному заході через Крим, Добруджу і Карпати про­стяглася гірська система. Клімат був сухий .і теплий, а в другій половині пермського періоду — напівпустельний. У лагунах і озерах Дніпровсько-Донецької западини і Донецької складча­стої області відкладалися солі. Кінець пермського періоду і перша половина тріасового характеризуються посиленою денудацією за континентальних кліма­тичних умов.
Але більша частина мезозойського етапу розвитку України характеризу­валася значними трансгресіями, інтен­сивним розвитком органічного світу. В юрський період значні території в межах Дніпровсько-Донецької і Галицько-Волинської западини, у Карпа­тах і Криму неодноразово покривалися морями, в які зносився матеріал з Українського щита, Донецької складча­стої області і Воронезького масиву. В середньоюрський час у Криму, При­чорноморській западині й Донецькому басейні відбувалися інтенсивні вулка­нічні процеси.
На початку крейдового періоду в платформених областях України пере­важала суша, на якій панував помірний клімат. Пізніше, внаслідок опускань півдня Східно-Європейської платформи, площа морів розширювалась, і в сеноманський час майже вся територія України була покрита морем, тому в тектонічних западинах відклади того часу мають значну потужність. М’який і теплий клімат другої половини крей­дового періоду сприяв інтенсивному роз­витку органічного життя, появі флори, яка дала початок сучасній рослинності. У Карпатах і в Криму були моря, гли­бина яких значно змінювалась, що зу­мовлювало нагромадження відкладів, різних за фаціальними особливостями. У кінці крейдового періоду більшість території України перетворилася на сушу.
У кайнозойську еру територія Украї­ни пережила складну геологічну істо­рію, значно змінилися її фізико-гео­графічні умови, які зумовили форму­вання сучасних ландшафтів. У палео­гені платформена частина України неодноразово покривалася морями. Ма­ксимальна трансгресія була в середині палеогену, коли майже вся південна частина Східно-Європейської платфор­ми була вкрита морем і тільки захід Подільської височини та окремі висту­пи Українського щита являли собою сушу. В Карпатській і Кримській гео­синкліналях теж панував морський режим, інтенсивно проявлялися текто­нічні рухи. Кліматичні умови субтропіч­ного характеру сприяли утворенню буро­го вугілля, нафти, горючих газів, мар­ганцевої руди, бокситів і фосфоритів.
У неогені відбувалися активні тек-топічні рухи альпійського горотворен­ня, внаслідок яких сформувалися гір­ські споруди Криму і Карпат. В резуль­таті вулканічної діяльності утворився Вулканічний хребет Українських Кар­пат. Морські басейни залишалися тіль­ки на півдні і південному заході Украї­ни і змінювали берегову лінію. В узбе­режній зоні південно-західного басейну утворювалися рифи, рештки яких виступають на Поділлі у вигляді Товтрового пасма. Кліматичні умови протя­гом неогену змінювалися від субтропіч­них до помірних. До неогенових від­кладів приурочені нафта, горючі гази, буре вугілля, калійна сіль, будівельні матеріали.
Палеогеографічні умови антропогену на території України характеризуються, пануванням суші, коливальними руха­ми земної кори, зміною рівня півден­них морських басейнів, коливанням клімату з тенденціями до похолодання, материковим зледенінням північної ча­стини України, лесонакопиченням, розвитком річкових долин, зміною меж географічних зон, формуванням струк­тури ландшафтів, близьких до сучас­них.
У цих умовах відбувалося нагромад­ження переважно континентальних від­кладів — лесових, алювіальних, озер­них, водно-льодовикових, льодовикових, еолових, делювіальних, пролювіальних, елювіальних тощо. Тому потужність антропогенових відкладів незначна і пересічно становить 10 … 20 м з коли­ванням від 0 до 100 м. Вона залежить від геоструктурних і геоморфологічних умов. У тектонічних западинах і перед­гірних прогинах потужність антропоге­нових відкладів більша, а на позитив­них структурах вона значно менша.
Велику роль у нагромадженні антро­погенових відкладів і формуванні рель­єфу відіграли неотектонічні рухи. Су­марна амплітуда тектонічних рухів за пліоцен — антропоген становить у плат-форменій частині України 300 … 500 м, а в гірських областях 800 … 1200 м. Ці рухи мали переважно коливальний ха­рактер і були диференційовані в часі і просторі. Змінювалася не лише швид­кість рухів, а й їхня напрямленість. Так, початок антропогену відзначається переважно висхідними коливальними тектонічними рухами і посиленням роз­миву в зв’язку з низьким рівнем бази­су ерозії. В плейстоцені на території України почали переважати низхідні рухи земної кори. Але в цілому в ан­тропогені на території України піднят­тя переважали над опусканням.
Диференціація неотектонічних рухів у просторі тісно пов’язана з геологіч­ними структурами, і значною мірою ці рухи є успадкованими. Позитивні струк­тури (Український щит, схили Воро­незького масиву, Донецька складчаста область), які протягом геологічних пе­ріодів мали тенденцію до підняття, про­довжували підійматися, а від’ємні струк­тури (Дніпровсько-Донецька, Причор­номорська западини) мали тенденцію до опускання або менш інтенсивно пі­діймалися, ніж позитивні структури.
Великі зміни у фізико-географічних умовах території відбулися в плейсто­цені, коли льодовик із Скандінавії, Кольського півострова і Карелії досяг території України.
У час дніпровського зледеніння пів­денний край льодовика досягав лінії, що проходить поблизу Луцька, Словечного, Житомира, Ружина, Погребища, Жашкова, Кам’янки, Верхньодніпров­ська, Нових Санжар, Гадяча, Білопіл­ля. В межах льодовикової частини по­ширені морена з ератичними валунами та льодовикові форми рельєфу. Значні площі тут займають водно-льодовикові піски.
Найважливішу роль у будові антро­погенових відкладів України відіграють лесовидні породи, які в лісостеповій і степовій зонах на межиріччях, схилах та високих терасах мають майже су­цільне поширення.
Потужність лесовидних відкладів збільшується від 2 … З м на височинах до 35 … 40 м в Причорноморській низо­вині. Вони являють собою пористу, кар­бонатну гірську породу сіро-жовтого кольору, яка складається переважно з пилуватих частинок (від 0,05 до 0,005 мм).
У товщі лесовидних відкладів зустрі­чаються викопні (поховані) грунти, які поділяють її на окремі яруси. Вивчен­ня викопних грунтів має важливе зна­чення для реконструкції палеогеогра­фічних умов. Лесовидні відклади віді­грають величезну роль у сучасних фі­зико-географічних умовах України. На них сформувалися різні типи сучасних родючих грунтів: сірі лісові, чорноземи, каштанові. Лесовидні породи легко роз­миваються текучими водами і цим сприяють утворенню ярів та балок. Для лесових рівнин характерні також сте­пові блюдця і поди, які утворилися внаслідок просадкових явищ. Лесовид­ні відклади використовують як сировину для виробництва цегли, черепиці, клінкеру, глинування грунтів та ін.
В гірських районах, на схилах висо­чин поширені елювіальні, елювіально-делювіальні відклади, потужність яких незначна. По річкових долинах, на те­расах велике поширення мають алюві­альні відклади. На узбережжях Чорно­го і Азовського морів залягають мор­ські, лиманно-морські, озерні, піщано-ракушнякові та галечникові відклади.

ГЕОМОРФОЛОГІЧНА БУДОВА
Загальний план рельєфу України, чергування височин і низовин, їхні ви­соти і характер розчленування, напрям простягання зумовлені геологічною структурою. Більшість орографічних одиниць України (Волинська, По­дільська, Придніпровська та Донецька височини, Придніпровська низовина і Українські Карпати) простягаються з північного заходу на південний схід від­повідно до напряму геологічних струк­тур. Величезну роль при цьому відігра­ла найдавніша структура — Український щит. В межах позитивних струк­тур Українського щита та Воронезького кристалічного масиву розміщені При­дніпровська, Приазовська і Середньоросійська височини, а тектонічним за­падинам відповідають Придніпровська, Причорноморська та Закарпатська ни­зовини. Але цей зв’язок геоструктури і рельєфу досить складний. В окремих областях маємо обернений (інверсій­ний) зв’язок геоструктури і рельєфу. Яскравим прикладом є Волинська і По­дільська височини, розміщені в межах Галицько-Волинської западини і Во-лино-Подільської плити.
Геологічна структура має значний вплив на напрям і будову річкових до­лин. Великі водні артерії України — Дніпро в середній течії, Дністер, Пів­денний Буг — протікають з північного заходу на південний схід, відповідно до напряму геологічних структур.
Головним у розвитку рельєфу плат-форменої частини УРСР є неоген-антропогеновий тектонічний етап. У цей час тектонічні рухи на переважній ча­стині території були як висхідними, так і коливальними різної інтенсивно­сті. Максимальні неотектонічні піднят­тя відмічені в межах Волинської, По­дільської (350 … 400 м) і Донецької (до 300 м) височин. На Придніпровській низовині вони сягають 100 м, на півночі Причорноморської низовини близькі до нуля, а далі на південь пере­важають низхідні рухи. Морфоструктури, що зазнавали неотектонічних підняттів, були областями денудації, а прилеглі до них низовини — областя­ми акумуляції. В неогені поверхні морфоструктур розчленувалися на геомор­фологічні рівні ерозійно-денудаційного та ерозійно-акумулятивного генезису. В середньому міоцені кліматичні умови характеризувалися похолоданням та чергуванням холодних і теплих періо­дів. Тому у формуванні рельєфу на цей час велику роль відігравали про­цеси вивітрювання і поверхневого стоку. В пліоцен-аптропогеновий час відбу­валося загальне тектонічне підняття платформеної частини України. Це зу­мовило перепоглиблення річкових до­лин, формування загального плану еро­зійного розчленування території, що подібний до нинішнього.
В антропогені важливим рельєфо-утворюючим фактором залишався клі­мат. Загальні коливання клімату, чер­гування льодовикових та міжльодовико­вих епох спричинили зміни меж ланд­шафтних зон на південному заході Східно-Європейської рівнини. З цим пов’яза­ний розвиток зональної морфоскульптури на території України: льодовико­вої і водно-льодовикової на півночі та лесової ерозійно-акумулятивної в цен­тральній частині і на півдні. На загаль­ному фоні збереглась успадкована від неогену спрямованість розвитку рель­єфу головних морфоструктур. Особливе значення у формуванні рельєфу в ан­тропогені належить ерозійному розчле­нуванню поверхні України, що відбито в характері геоморфології морфоструктурних і морфоскульптурних одиниць та геоморфологічних рівнів.
Геоморфологічні рівні. Внаслідок три­валої еволюції на поверхні рівнинної частини України сформувалися окремі геоморфологічні рівні, різні за поход­женням і віком, а також за гіпсоме­тричним положенням і морфологією: подільський, бузько-дніпровський, до­нецький, південнополіський, придніп­ровський та причорноморський (див. табл. 1). Кожний такий рівень знахо­диться в межах однієї геоструктурної області, яка відрізняється від інших інтенсивністю тектонічних рухів. У формуванні рівнів велику роль віді­грали також коливання базису ерозії, зміни кліматичних умов і розвиток річ­кових систем. Ці процеси взаємно по­в’язані. Ними зумовлені денудація і знесення відкладів з одних ділянок земної поверхні і акумуляція в інших. При цьому велику роль відіграла три­валість континентального розвитку зем­ної поверхні. Для кожного геоморфоло­гічного рівня характерні свої геоморфо­логічні процеси, різні за спрямуванням та інтенсивністю.

T_1
Захід України охоплює подільський рівень з пануючими абсолютними ви­сотами 300 … 350 м. Він глибоко і гу­сто, розчленований річковими долинами, а на межиріччях мав вирівняну або злегка хвилясту поверхню. Подільський рівень охоплює в основному Волино-Подільську плиту. Період континен­тального розвитку більшої частини цієї плити розпочався після регресії неогенових морів у кінці міоцену. В геологічній будові рівня значну роль відіграють тортонські і сарматські мор­ські відклади, що залягають горизон­тально.
Подільський рівень протягом пліоце­ну і антропогену піднявся на 300 … 350 м щодо рівня неогенових морів (це при­близно відповідає сучасному рівневі Світового океану) і внаслідок різнома­нітних геоморфологічних процесів пе­ретворився з первинної рівнини в роз­членовану пластову денудаційну рівни­ну. Про це свідчить також незначна товща антропогенових відкладів, які представлені тут переважно лесовидними суглинками. Їхня потужність коли­вається в межах 5… 10 м, а на окремих ділянках безпосередньо на денну по­верхню виходять неогенові або більш давні відклади.
Бузько-дніпровський рівень має па­нуючі висоти 200 … 300 м. Поверхня його являє собою слабохвилясту рівнину, розчленовану долинами і балками. Рівних межиріч мало. На схилах річко­вих долин і балок відслонюються ко­рінні породи і серед них докембрійські кристалічні. Бузько-дніпровський рі­вень знаходиться в межах Українсько­го щита, докембрійські породи якого мають безпосередній вплив на рельєф. У будові вододільних ділянок значну роль відіграють палеогенові відклади морського походження. Їх перекрива­ють відклади полтавської світи. Бузь­ко-дніпровський рівень вступив у пе­ріод континентального розвитку раніше, ніж подільський, але висота його ниж­ча. Це свідчить про меншу інтенсив­ність найновіших тектонічних рухів і проявляється в будові річкових долин і кількості терас у них. Наприклад, як­що у долині Дністра є 7 терас, то в до­лині Росі тільки 3. Бузько-дніпровський рівень відрізняється і будовою антропогенових відкладів. Середня по­тужність їх збільшується до 8 … 15 м. У межах всього рівня розвинуті лесовидні суглинки, в східній, більш зни­женій частині, під лесовидними суглин­ками зустрічається комплекс льодови­кових відкладів.
Характерним геоморфологічним рів­нем денудаційного походження є донецький, який займає Донецьку склад­часту область. Абсолютні висоти рівня коливаються від 200 до 250 м, а деякі ділянки перевищують 300 м. При всій різноманітності сучасної морфології рівня, зумовленій тривалою денуда­цією, тектонікою, літологічним складом гірських порід та іншими факторами, в рельєфі Донбасу чітко виявляється ступінчаста будова. В. Г. Бондарчук виділив на Донецькій височині кілька різновікових ступенів денудації.
Період континентального розвитку Донбасу почався в мезозої, а окремі райони вийшли з-під рівня моря в па­леогені і частково в неогені. Антропогенові відклади не мають суцільного поширення і потужність їх не переви­щує 5 … 7 м. Вони представлені пере­важно елювіальними, делювіальними та пролювіальними відкладами. В будо­ві окремих ступенів, крім карбону, бе­руть участь пермські, тріасові, юрські, крейдові та палеогенові відклади, пере­криті антропогеновими верствами не­значної потужності. Останнє є одним із доказів переважання позитивних текто­нічних рухів в антропогені, що й спри­яло дальшому розвитку денудаційного рельєфу. Сумарна амплітуда підняттів досягла 200 … 300 м. Як показують дані повторного нівелюванпя, і тепер в Дон­басі тривають підняття, які впливають на напрям сучасних екзогенних про­цесів.
Південна частина Поліської низови­ни являє собою самостійний південно-поліський геоморфологічний рівень. Па­нуючі висоти в межах цього рівня ко­ливаються від 150 до 180 м. Поверхня Полісся — низовинна рівнина, розчле­нована річковими долинами.
На відміну від попередніх геоморфо­логічних рівнів, розташованих в межах однієї геоструктурної області, південнополіський рівень охоплює структури, різні за типом і віком. Тому південно-поліський рівень складається з полі-генних ступенів.
Період континентального розвитку Полісся розпочався після відступу па­леогенових морів. Позитивний напрям тектонічних рухів в неогені сприяв ін­тенсивному розмиву палеогенових від­кладів, потужність яких була порівняно незначною. Внаслідок розмиву в ряді районів також була відпрепарована по­верхня крейдових (Волинське Поліс­ся) і докембрійських (Житомирське Полісся) відкладів. Безпосередньо на їхній поверхні сформувалися антропо­генові відклади, які представлені льо­довиковими, водно-льодовиковими, алю­віальними, озерними і еоловими. По­тужність їх незначна і в середньому до­рівнює 10 … 20 м.
Корінні породи відіграють важливу роль у будові поверхні сучасного пів­денного Полісся. Вони значною мірою визначають особливості рельєфу, антро­погенові відклади нівелюють окремі не­рівності поверхні корінних порід. На ряді ділянок докембрійські й крейдові відклади відслонюються не тільки по річкових долинах, а й на вододілах. Тому поширена думка про переважне опускання Полісся протягом антропоге­ну не підтверджується аналізом будо­ви південнополіського рівня. Південне Полісся не можна вважати типовою акумулятивною рівниною; в будові його сучасної поверхні велику роль віді­грає денудаційний рельєф. Особливо це характерно для найвищого ступеня, розташованого на поліському блоці Українського щита, а також для сту­пеня Волинського Полісся, де на півдні будова рельєфу значною мірою зумов­лена характером залягання крейдових відкладів. На більш низьких ступенях південнополіського рівня, які мають терасову природу (прип’ятський сту­пінь), потужність антропогенових від­кладів зростає, а, відповідно, значення корінних порід в будові рельєфу змен­шується. Потужність сучасних алюві­альних відкладів і характер їхнього співвідношення з давніми антропогеновими відкладами свідчать про те, що в Південному Поліссі і тепер тривають тектонічні рухи позитивного напряму. Такі ж самі результати дало і повтор­не нівелювання.

Схематичні профілі геоморфологічних рівнів платформеної частини території УРСР

Схематичні профілі геоморфологічних рівнів платформеної частини території УРСР

Придніпровський геоморфологічний рівень має середні абсолютні висоти 100… 150 м. Поверхня рівня являє со­бою похилу до Дніпра рівнину, розчле­новану його лівобережними притоками. В геоструктурному відношенні ця тери­торія відповідає Дніпровсько-Донецькій западині. Значну роль у геологічній бу­дові придніпровського рівня відіграють палеогенові морські відклади, які дося­гають товщини кількох сот метрів. Пе­ріод континентального розвитку на більшій частині рівня розпочався піс­ля відступу харківського моря. В неогені Дніпровсько-Донецька западина пройшла складний етап розвитку, що позначилося на її морфогенезі. Незнач­на абсолютна висота рівня, збільшення потужності антропогенових відкладів (в середньому 20… 30 м) свідчать про менший розмах найновіших тектоніч­них рухів. Сумарна амплітуда неотектонічних рухів за неоген — антропоген коливається від 0 до 50 м.
Найнижчим геоморфологічним рівнем України є причорноморський з паную­чими висотами 50 … 100 м. Широкі ме­жиріччя являють собою плоску рівнину без великих коливань відносних висот. Цей рівень охоплює Причорноморську западину, яка протягом всієї геологіч­ної історії мала тенденцію до проги­нання.
Період континентального розвитку розпочався після відступу пліоценових морів. Отже, причорноморський рівень є і наймолодшим рівнем України. На палеогенових морських відкладах заля­гають континентальні червоно-бурі гли­ни і потужна товща антропогенових відкладів (25 … 35 м), у будові яких го­ловну роль відіграють лесовидні по­роди.
В цілому платформена частина Укра­їни являє собою полігенну, різновікову рівнину.
Поверхні вирівнювання добре вира­жені і в гірських областях України. В Українських Карпатах найчастіше виділяються чотири, а в Гірському Кри­му два рівні.

Геоморфологічне районування території УРСР

Геоморфологічне районування території УРСР

005_a

На території України поширені такі головні генетичні типи рельєфу: водно-ерозійний і водно-акумулятивний, лесові рівнини, льодовиковий і водно-льо­довиковий, денудаційний, карстовий, еоловий, морської акумуляції і абра­зії.
Велика роль у будові рельєфу Украї­ни належить річковим долинам, які ха­рактеризуються значною різноманітні­стю типів. Сучасна гідрографічна сітка почала формуватися з неогену після звільнення значних просторів від моря. Тривалість формування річкових долин і характер неотектонічних рухів зумо­вили наявність серії терас, їхню різну будову. Наприклад, долина Дніпра на широті Києва досягає ширини 120 км і складається з заплави, борової, лесової і моренної терас з максимальною висотою над рівнем Дніпра до 35… 40 м.
Для багатьох річкових долин України характерні акумулятивні тераси. Проте у горах, на Волинській і Поділь­ській височинах, у Донбасі поширені вузькі долини з цокольними терасами. Так, у подільській частині долини Дні­стра відомо 7 вузьких терас. Найвищі з них піднімаються до 200… 220 м над рівнем річки.
Вивчення річкових долин має важли­ве практичне значення (розміщення населених пунктів, гідротехнічне бу­дівництво, сільськогосподарське викори­стання, розшуки корисних копалин, бу­дівництво шляхів сполучення).
В межах поширення лесових порід розвинуті балки та яри. Формуванню ярів сприяли не тільки природні фак­тори, а й діяльність людини (вирубу­вання лісів, неправильне розорювання схилів та ін.). Найбільше яри розвинуті в придолинних ділянках на Придніпро­в’ї, Подільській та Волинській височи­нах, Донецькому кряжі, південно-захід­них схилах Середньоросійської височи­ни. Всебічне врахування факторів, які сприяють розвитку сучасних ерозійних форм рельєфу, є основою для вироблен­ня заходів щодо боротьби з ерозією (агролісомеліорація, терасування схи­лів, обвалування верхів’їв ярів та ін.).
Лесові рівнини займають великі пло­щі у лісостепу і степу. Геоморфологіч­ні особливості лесових рівнин визна­чаються їхнім геоструктурним поло­женням, потужністю лесовидних відкла­дів, характером підстилаючих порід, абсолютною висотою. Для придолинних частин лесових рівнин характерні яри, а для міжрічкових просторів — степові блюдця і поди, що утворю­ються внаслідок просадки. На При­чорноморській низовині є поди, які до­сягають у діаметрі кількох кілометрів (Агайманський, Зелений, Великі Чаплі та ін.).
Льодовикові і водно-льодовикові форми рельєфу властиві переважно По­ліссю. Вони представлені моренними рівнинами, моренними горбами і пасма­ми, моренно-зандровими і зандровими рівнинами, камами та озами.
Рельєф денудаційних рівнин визна­чається поверхнею корінних порід, яка утворилася внаслідок тривалої денуда­ції. Відповідно розрізняють денудацій­ні рівнини на кристалічній основі (Приазовська височина), на осадочних від кладах, що залягають горизонтально (пластові рівнини Поділля), на дисло­кованих осадочних відкладах (Доне­цька височина).
Карстовий рельєф значною мірою визначається літологією осадочних від­кладів і характером їхнього залягання. У Кримських горах та у Товтрах кар­стові форми рельєфу розвиваються на вапняках, у Придністров’ї — на гіпсах, у Карпатах та Донбасі — на вапняко­вих відкладах, у Волинському і Новгород-Сіверському Поліссі — на крейдо­вих.
Еолові форми рельєфу найбільше по­ширені на Поліссі та Нижньодніпров­ському піщаному масиві, на борових терасах річок.
Типи берегів Чорного і Азовського морів визначаються напрямом та інтен­сивністю неотектонічних рухів, літоло­гічним складом гірських порід, харак­тером їхнього залягання та сучасними екзогенними геоморфологічними проце­сами. Тут зустрічаються абразійні і акумулятивні береги. На узбережжі по­ширені тераси, коси, пересини, зсуви.
На основі морфогенетичного принци­пу проведено геоморфологічне району­вання території України. Найбільши­ми таксономічними одиницями є гео­морфологічні країни, які відповідають її платформеній і складчастій частинам. Рівнинна частина України займає пів­денний захід Східно-Європейської рів­нини, а решта території розташована в межах Карпат і Кримських гір. Гео­морфологічні країни поділяються на провінції, які виділяються відповідно до морфоструктур. Провінції склада­ються з геоморфологічних областей, які в свою чергу поділяються на геоморфо­логічні райони (рис. 5).

КОРИСНІ КОПАЛИНИ
Розміщення корисних копалин, поєд­нання різних видів їх, глибина і харак­тер залягання та величина запасів залежать від геологічної будови території і палеогеографічних умов нагромаджен­ня цих копалин. Наявність у межах України докембрійського щита, палео­зойських тектонічних западин, альпій­ських передгірних прогинів і альпій­ської складчасто-скидової зони, в бу­дові яких беруть участь гірські по­роди всіх геологічних систем, зумовила різноманітність і багатство надр УРСР.
Великий розмах геологорозвідуваль­них робіт і розвиток геологічної науки в радянський час дали можливість встановити закономірності розміщення корисних копалин, відкрити на терито­рії республіки багато нових видів мі­неральної сировини і по-новому оцінити родовища, які були відомі раніше. На Україні розвідано понад 70 видів ко­рисних копалин, які добуваються більш як на 2 тис. родовищ. На УРСР при­падає понад 80% розвіданих загально­союзних запасів марганцю (66,1% сві­тових), 32% залізних руд, 17% кам’я­ного вугілля, 80% бентонітових глин, 47% каоліну, понад 30% озокериту. На Україні зосереджена значна частина за­гальносоюзних запасів титану, сірки, ртуті, графіту.

Корисні копалини УРСР

Корисні копалини УРСР

Характерною рисою мінерально-сировинної бази України є вдале поєднан­ня трьох основних груп корисних копа­лин: горючих (вугілля, нафти, газу, го­рючих сланців, торфу), рудних (заліза, марганцю, нікелю, титану, хрому) і не­рудних (кам’яної солі, каоліну, вогне­тривких глин, флюсових вапняків, це­ментної сировини, будівельного каме­ню). Це забезпечує розвиток багатьох галузей промисловості.
Корисні копалини України зосере­джені в трьох структурних ярусах:
1) докембрійському фундаменті плат­форми (залізна руда, хроміти, нікель, графіт, кам’яні будівельні матеріали),
2) платформеному осадочному покриві (вугілля, нафта, газ, марганцеві руди),
3) осадочному, осадочно-метаморфічному і вулканічному комплексах складча­стої зони (нафта, газ, озокерит, солі, рудопрояви поліметалів, кам’яні буді­вельні матеріали, мінеральні води). Па­леогеографічні умови окремих геологіч­них періодів були дуже сприятливі для нагромадження певних видів мінераль­ної концентрації: в докембрії — для залізних руд, в девоні — нафти і со­лей, в карбоні — вугілля, в палеогені і неогені — нафти, газу і бурого вугіл­ля.
Горючі корисні копалини на Украї­ні зустрічаються в усіх геоструктурних областях.
Велике народногосподарське значен­ня має кам’яне вугілля Донецького та Львівсько-Волинського басейнів.
Донецький кам’яновугільний басейн є одним з найважливіших в СРСР. Під час геологорозвідувальних робіт, прове­дених у радянський час, було виявле­но нові вугленосні площі на захід і південь від Донбасу. Тепер площа Ве­ликого Донбасу в межах України пе­ревищує 150 тис. км2. Більш як 2/3 цієї площі знаходиться в Донецькій, Ворошиловградській, Дніпропетровській і частково Харківській областях.
Вугленосність Донбасу пов’язана з відкладами середнього та частково верх­нього і нижнього карбону, в яких зосе­реджено понад 300 пластів вугілля. По­тужність більшості робочих пластів не перевищує 1,0 … 1,2 м, рідко 1,8 … 2,5 м. Тут наявні всі марки вугілля. Видобу­вають коксівне, газове, жирне вугілля, антрацит та ін. Загальні промислові запаси вугілля становлять 50 млрд. т. Донецьке кам’яне вугілля середньо-зольне, середньосірчисте, малофосфорне. Більше 70% вугілля добувають у пластах з пологим падінням. Є перспек­тиви для виявлення нових родовищ ву­гілля на глибині 1200 м і глибше.
Львівсько-Волинський басейн доклад­но розвідано в повоєнні роки. Він роз­ташований у межах Галицько-Волинської западини, де вугілля зосереджене в нижньому і частково середньому від­ділах карбону пластами пересічної тов­щини 0,5… 1,5 м на глибинах 250… 750 м. Вугільні пласти залягають май­же горизонтально або мають незначне падіння на захід. Вугілля середньозольне, довгополум’яне і жирне. Загальні запаси — 1,75 млрд. т.
Основним буровугільним басейном України є Дніпровський, або Правобе­режний, який займає площу близько 150 тис. км2. Вугленосна товща приуро­чена до бучацьких відкладів у межах Українського щита. Вугілля залягає в зниженнях похованого доеоценового рельєфу на глибині 20 … 50 м, іноді по­над 100 м. Загальні геологічні запаси басейну оцінюються в 6,0 млрд. т (ба­лансові— 3,5 млрд. т). Родовища бу­рого вугілля зосереджені в кількох районах: Коростишівському, Ватутінському, Новомиргородському і Олек­сандрійському. Вугілля видобувають пе­реважно відкритим способом; працює також кілька шахт. Вугілля середньо- і високозольне, середньосірчисте. На за­ході республіки відомі три буровугільні райони: Придністровський, Передкарпатський і Закарпатський, в яких є кілька десятків родовищ бурого вугіл­ля, які мають місцеве значення.
На території УРСР виділяють три нафтогазоносні області: Західно-Українську, Східно-Українську, Південно­українську.
До Західно-Української області нале­жать Передкарпатський прогин, склад­часта область Карпат, Закарпатська за­падина. Більшість нафтогазоносних ро­довищ приурочена до Передкарпатського прогину, де нафтогазоносними є де­вонські, юрські, крейдові, палеогенові і неогенові відклади. Нафта і газ заля­гають на глибинах від 100… 150 до 3500 м і більше. Промислові родовища нафти зосереджені переважно у внут­рішній зоні Передкарпатського прогину (Долинське, Бориславське, Східницьке, Танявське, Ріпнянське, Старосамбірське, Стрільбищенське). Газові родови­ща зосереджені переважно в зовнішній зоні Передкарпатського прогину (Угерське, Рудківське, Дашавське, Боровське, Більче-Волицьке, Калуське, Свидницьке).
Східно-Українська нафтогазоносна область охоплює Дніпровсько-Донецьку западину та окраїни Донбасу, що при­лягають до неї. Виявлено понад 50 наф­тових, газових та нафтогазових родо­вищ у Полтавській, Харківській, Сум­ській, Чернігівській, Дніпропетровській, Донецькій та Ворошиловградській об­ластях.
Нафтоносними в цих областях є від­клади девону, карбону, пермі, тріасу, юри. Велика кількість нафтоносних го­ризонтів, значна товщина осадочних відкладів (2,5… 10 км) і різноманіт­ність структур свідчать про можливість виявлення тут нових родовищ. У Дніпровсько-Донецькій западині відомо більше двохсот структур, перспектив­них па нафту і газ. Велику роль у фор­муванні нафтових і газових родовищ ві­діграє соляна тектоніка. У найбільш рухливих зонах соляні маси утворили куполи — діапіри, які прорвали осадоч­ну товщу і виступили на денну поверх­ню. Це куполи Висачківський, Роменський, Чорнухинський, Слав’янський та ін. Тому при вивченні нафтогазонос­них структур, поряд із структурно-літо-логічним, геофізичним, геохімічним ме­тодами, застосовуються також структур­но-геоморфологічний аналіз і метод ландшафтного дешифрування аерокос­мічних знімків.
Головними нафтовими родовищами є: Радченківське, Сагайдацьке, Зачепилівське, Решетниківське, Кибинцівське, Глинсько-Розбишівське в Полтавській, Прилуцьке, Гнідинцівське, Леляківське в Чернігівській та Качанівське в Сум­ській областях.
Південно-Українська (Причорномор­ська) нафтогазоносна область охоплює Причорноморську і Переддобруджинську западини, акваторію Азовського і частково Чорного морів. Тут виявлені промислові газові родовища (Джанкойське, Глібівське, Стрілкове) та нафто­газові (Жовтневе) в Степовому Криму. Вони приурочені до крейдових, палеоге­нових і частково неогенових відкладі;;, виявлені на глибинах до 2500 м. Родо­вища нафти відомі на Керченському і Тарханкутському півостровах.
Українська РСР мас значні запаси природного горючого газу. Прогнозні за­паси його у всіх нафтогазоносних об­ластях — 4100 млрд. м3.
Основні родовища відкрито в Дпіпровсько-Донецькій западині: Шебелинське, Кегичівське, Західно-Крестищинське в Харківській, Рибальське і Кача­нівське в Сумській, Радчепкіііське, Глинсько-Розбишівське, Матвіївське і Солохо-Диканське в Полтавській, Кременівське в Дніпропетровській та Гні-динцівське в Чернігівській областях.
Горючі сланці відомі в Карпатах, на Поділлі, в Гірському Криму. В Болтиській западині Українського щита на Кіровоградщині, заповненій мезокайнозойськими відкладами, залягають 2 млрд. т кондиційних сланців.
Торф поширений у сучасних і давніх річкових долинах переважно па Поліссі та в лісостепу. Його запаси в респуб­ліці оцінюються в 3,5 млрд. т, загальна площа торфовищ становить 2,2 млн. га. До 65% запасів торфу припадав на Полісся, 30% — на лісостеп.
Найбільшими промисловими родови­щами торфу є: Озерянське і Морочне в Ровенській, Бучанське в Київській, Замглайське і Неданчицьке в Чернігів­ській, Ірдинське в Черкаській, Радехівське і Брюховицьке у Львівській обла­стях.
Рудні корисні копалини України різ­номанітні: вони представлені залізними, марганцевими, титановими, хромітови­ми, нікелевими, алюмінієвими, ртутни­ми рудами, поліметалічними та іншими рудопроявами. Більшість руд пов’язана з магматичними і метаморфічними породами Українського щита.
Балансові запаси залізних руд ста­новлять 25 млрд. т. Вони зосереджені її Криворізькій та Азово-Чорноморській залізорудній провінціях. Особливе зна­чення мас Криворізька провінція, одна з найбільших у світі. Це частина релікто­вого рудоносного поясу, що перетинає Східно-Європейську платформу в субмеридіональному напрямі. Аналогом провінції с Курська залізорудна про­вінцій. Центральне місце в Криворізь­кій провінції займає докладно розвіда­ний за роки Радянської влади Криво­різький басейн, в надрах якого запаси руд з .’55 … 40%-ним вмістом заліза оці­нюються в 17 млрд. т, а з 60%-ним вмістом заліза — 2 млрд. т. Басейн являє собою систему синклінальних структур, які простяглися вздовж рі­чок Інгульця, Саксагані та Жовтої. Ру­ди залягають серед дуже дислокованих докембрійських залізистих кварцитів, роговиків та джеспілітів від денної поверхні до глибини 2 км.
Продовженням Криворізького басей­ну на північ г. відкрите в наш час на ліпому березі Дніпра Кременчуцьке ро­довище, що простяглеся меридіональ­ною смугою завширшки 1 … 4 км на протязі 45 км. Балансові запаси заліз­них руд тут оцінюються в 2,5 млрд. т.
У Запорізькій області відкрито Біло­зерське родовище високоякісних заліз­них руд. Рудні тіла залягають тут се­ред докембрійських залізистих кварци­тів. Мартитові руди родовища вміщу­ють 60 … 70% заліза.
На Українському щиті виявлено ще кілька залізорудних смуг (Базавлуцька, Оріхово-Павлоградська, Корсацько-Гуляйпільська), вивчення їх триває.
Азово-Чорноморська залізорудна про­вінція приурочена в основному до Азово-Кубанської западини, в якій у кімерійському морі (пліоцен) були умови для осадочного нагромадження заліза. Розвідані запаси місцевих оолітових бурих залізняків становлять 3,8 млрд. т. Керченські руди містять 30 … 40% за­ліза, до 1,1% фосфору. Крім того, кер­ченські руди містять ряд корисних до­мішок, зокрема марганцю і ванадію. Руди керченського типу виявлено та­кож у Присивашші, на північному уз­бережжі Азовського моря.
На південному схилі Українського щита знаходиться одна з найбільших у світі Придніпровська марганцеворуд­на провінція. Основними родовищами є Нікопольське та Інгулецьке в Дніпро­петровській і Великотокмацьке в Запо­різькій областях. Рудні верстви потуж­ністю 0,5 … 4 м залягають неглибоко се­ред узбережних відкладів олігоцену. Нікопольські руди містять до 30%) мар­ганцю. Загальні запаси руди в провін­ції становлять понад 2 млрд. т.
В межах Українського щита зустрі­чаються титанові руди в корінному за­ляганні та в розсипищах алювіального та узбережно-морського походження. В басейні р. Ірші на Житомирщині від­крито родовище ільменіту в юрських, крейдових, палеогенових, неогенових, антропогенових відкладах, які випов­нюють зниження давнього рельєфу та поховані і сучасні річкові долини. На основі цього родовища працює Іршинський гірничо-збагачувальний комбінат. Розсипне родовище титанових руд зна­ходиться в басейні р. Самоткані на Дні­пропетровщині.
З ультраосновпими і основними поро­дами Українського щита пов’язані ро­довища хроміту (Побужжя) і силікатів та нікелевих руд (Побужжя, Придні­пров’я, Закарпаття).
Сировиною для виробництва алюмі­нію є боксити Високопільського родо­вища на Дніпропетровщині, нефелінові породи Приазов’я і алуніти Закарпат­тя.
Ртутне родовище розробляється в Донбасі (Микитівське). Цінною сирови­ною для добування магнію є ропа оз. Сиваш та солі Прикарпаття. Рудо прояви олова виявлено в басейні річок Перги і Уборті, поліметалів — у На-гольному кряжі в Донбасі, в Закарпат­ті (Берегівське) і Передкарпатті (Трускавецьке).
Родовища графіту пов’язані з гней­сами Українського щита — найбільшої в Європі графітової мінералогічної про­вінції. Основними графітоносними ра­йонами є: Побузький (Заваллівське ро­довище), Криворізький (Петрівське), Приазовський (Жданівське, Троїцьке).
У повоєнні роки на Україні відкрито унікальне родовище сірки. Воно знахо­диться на стику Східно-Європейської платформи з Передкарпатським прогином у Придністров’ї. Сірка залягає в неогенових відкладах на незначній гли­бині шаром до 10 м.
Надра України містять величезні за­паси різноманітних солей в девонських, пермських і неогенових відкладах. Ка­лійні солі видобувають у Передкарпатті (Калуш, Стебник). Це один з найбіль­ших в СРСР калієносних басейнів. Про­гнозні запаси солей басейну становлять 30… 40 млрд. т. Калійні солі виявлено також у Дніпровсько-Донецькій запади­ні. Найбільші родовища кам’яної солі знаходяться в пермських відкладах Донбасу (Слов’янськ, Артемівськ) та неогенових породах Закарпаття (Солотвина). Багато солей зосереджено в де­вонських і пермських товщах Дніпровсько-Донецької западини, де вони утво­рюють соляні куполи. Величезні соляні ресурси мають сучасні солоні озера і лимани Азово-Чорноморського узбереж­жя (Сиваш). Гіпс і ангідрит поширені па Донбасі (Артемівське, Микитівське, Нирковське родовища) та Придністров’ї (Заліщицьке).
Фосфорити відомі в кембрійських і крейдових відкладах Подільського При­дністров’я, в крейдових відкладах Чер­нігівщини (Кролевець-Слобідське родо­вище) та Харківщини (Ізюмське). Ос­танніми роками на Житомирщині вияв­лено значні концентрації апатиту.
В межах Українського щита розташо­вана найбільша в СРСР каолінова про­вінція (тут на великих площах зберег­лась давня каолінова кора вивітрюван­ня). За запасами каолінів УРСР зай­має перше місце в країні. Близько 100 родовищ мають значні запаси као­ліну високої якості, серед них Дубрівське, Шатрищенське і Добринське на Житомирщині, Великогадомцівське, Глуховецьке і Турбівське на Вінниччи­ні, Майдан-Вільське і Купинське в Хмельницькій області, Новоселицьке і Городищенське на Черкащині, Просянське і Славгородське на Дніпропетров­щині.
Вогнетривкі глини добувають у бага­тьох районах України. Одним з най­більших родовищ СРСР с Часів’ярське в Донбасі, яке пов’язане з полтавськи­ми відкладами. Останніми роками все більше застосування знаходять бентоні­тові глини, що використовуються як ка­талізатори, адсорбенти, пластифікатори, наповнювачі. Вони залягають переваж­но серед неогенових відкладів. Велики­ми родовищами бентонітових глин є Черкаське, а також Горбківське в За­карпатті, Почаївське на Тернопіль­щині.
Доломіти розробляють в Донбасі (Оленівське, Новотроїцьке, Микитів­ське родовище), па Криворіжжі, в Рахівському масиві.
Родовища скляних і формувальних пісків розробляються в Житомирській, Київській, Чернігівській, Полтавській, Дніпропетровській, Кіровоградській та Донецькій областях.
Великі запаси цементної сировини с в Донецькій, Ворошиловградській, Хар­ківській, Львівській, Ровенській та ін­ших областях.
На Україні с великі родовища різно­манітних кам’яних будівельних матеріа­лів. Особливо важливе значення мають родовища гранітів (Лизниківське, Коростишівське, Корнинське на Житомир­щині, Гніванське на Вінниччині, Ново українське на Кіровоградщині та бага­то інших), габроноритів і лабрадоритів (Головинське, Турчинське, Горбулівське, Кам’янобрідське па Житомирщи­ні), базальтів і андезитів (Закарпаття, Ровенська область), кварцитів (Овруць­ке в Житомирській області), мармуру (Довгорунське і Ділове на Закарпатті, Козіївське в Житомирській області, Балаклавське і Мармурове в Криму). З карбонатних порід велике поширен­ня мають вапняки: сарматські, понтійські (Одеська, Миколаївська області, Крим), рифові (Товтри). Донеогенові вапняки поширені в Донбасі (карбоно­ві), на Волині та Поділлі (силурійські), Криму (юрські — Балаклава, Агармиш; крейдові і палеогенові — Білокам’янськ). Родовища крейди і крейдо­вих мергелів є в межах Волино-Подільської плити, крейдовому схилі Вороне­зького масиву, на Донбасі (Амвросіївка), в Криму (Бахчисарай).
На Українському щиті відомі родови­ща кварцу, польового шпату, топазу, аметисту, пірофілітових сланців. На Криворіжжі, в Закарпатті, Поліссі, Донбасі, Криму с родовища мінераль­них фарб, трепелу, опок.
Важливе лікувальне значення мають мінеральні води України. Серед них во­ди Трускавця (унікальна за своїми яко­стями «Нафтуся»), Моршина, Великого Любіня і Немирова Львівської області; Поляни, Лужанки, Сваляви в Закарпат­ській області; радіоактивні води Хміль­ника Вінницької області та ін. Міне­ральні води типу «нафтуся» виявлено в Чернівецькій, Івано-Франківській та Хмельницькій областях.

comments powered by HyperComments