2 роки тому
Немає коментарів

Ґрунти, рослинність і тваринний світ перебувають під впливом основних ландшафтоутворних процесів — тепло­обміну, вологообміну та обміну міне­ральних і органічних речовин. Поши­рення і властивості грунтово-рослинного покриву і тваринного світу залежать від клімату, рельєфу, підземних і по­верхневих вод; значно впливає також діяльність людини.
В поширенні грунтів та рослинності на території республіки помітні дві ос­новні закономірності: широтна зональ­ність на рівнинній частині і висотна поясність в Карпатах і Гірському Кри­му. Крім цього, істотними є провінціальні зміни властивостей грунтів і ви­дового складу рослинності у зв’язку із зміною континентальності клімату та вертикальна диференціація грунтово-рослинного покриву у зв’язку з геолого-геоморфологічною будовою.
Грунтово-рослинні зони України про­стягаються з південного заходу на пів­нічний схід. У західній частині рес­публіки мішані та широколисті ліси зміщуються на південь, а на сході степова зона зміщена на північ (на Поділлі ліси на вододілах і сірі лісові ґрунти, лучні степи і глибокі чорноземи доходять на південь до 47-ї паралелі, а на сході межа поши­рення їх збігається з 50-ю паралел­лю).
Карпати і Кримські гори характери­зуються висотною поясністю грунтово-рослинного покриву. Спектри висотної поясності двох гірських частин України істотно відрізняються, що пояснюється їхнім різним географічним положенням: Українські Карпати розташовані пов­ністю в межах помірного поясу, захід­ніше лісостепової ландшафтної зони; Кримські гори знаходяться на півдні помірного поясу, значно південніше Карпат, а їхній південний макросхил навіть являє собою північно-східну окраїну субсередземномор’я.
Грунтово-рослинний покрив змінює­ться також і в довготному напрямку, що пояснюється наростанням континентальності клімату з заходу на схід. Так, лісистість у межах лісостепової зони поступово зменшується з заходу на схід. У західній частині лісостепу опідзолені чорноземи, сірі і світло-сірі лісові ґрунти, а лівобережна частина лі­состепу вкрита переважно глибокими чорноземами. Опідзолені чорноземи і сірі лісові ґрунти мають на ліво­бережжі лише невеликі ареали на берегах приток Дніпра та на відрогах Середньоросійської височини. В на­прямку із заходу на схід змінюються також морфологічні й фізико-хімічні властивості зональних типів і підтипів грунтів, особливо в лісостеповій і сте­повій зонах. У чорноземах зростають гумусність і карбонатність, а потуж­ність гумусових горизонтів, навпаки, на схід зменшується.
Істотно змінюється із заходу на схід видовий склад рослинності, особливо деревної. Так, ліси Передкарпаття і західного лісостепу багатші за видо­вим складом, ніж на Лівобережжі. Від­мінності у фауні західної та східної ча­стин України менші.
Внаслідок палеогеографічного розвит­ку території створюються такі гідро­геологічні і гідрологічні умови, які до­корінно змінюють напрям процесів ґрунтоутворення, в результаті чого утворюються певні інтразональні типи і підтипи грунтів і рослинності: лучні й болотні ґрунти на Поліссі і частково в лісостеповій зоні, лучні ґрунти заплав, чорноземно-лучні солонцюваті й солон­чакуваті ґрунти Дніпровської терасової рівнини; солонці, солончаки й глейо-солоді в межах всієї степової зони і особливо її сухостепової частини. З ци­ми ґрунтами пов’язана й специфічна рослинність.
Грунтоутворюючі породи серед інших факторів відіграють значну роль у фор­муванні фізико-хімічних властивостей різних типів грунтів. У свою чергу фі­зико-хімічні властивості грунтів впли­вають на видовий склад рослинності. Істотний вплив на ґрунтовий покрив мають ерозійні процеси. На схилах гір і височин поширені еродовані ґрунти, а для їхніх підніжжів, днищ балок, ярів, улоговин характерні намиті ґрунти.
Значні зміни в біологічних компо­нентах ландшафту сталися в результаті господарської діяльності людини (розо­рювання земель, вирубування і наса­дження лісів, акліматизація тварин, окультурювання ландшафтів).

ҐРУНТОВИЙ ПОКРИВ
На рівнинній частині УРСР пошире­ні дерново-підзолисті, сірі лісові, чор­ноземні, каштанові ґрунти, лучні, луч­но-чорноземні і болотні ґрунти, солон­чаки, солонці та солоді. В горах роз­винулись дерново-підзолисті, поверхнево-оглеєні, бурі лісові, буро-підзолисті, гірсько-лучні, гірсько-торфові, гірські чорноземні, дерново-глейові, червоно-бурі та коричневі ґрунти. Всього на Україні виявлено 634 види грунтів. Різ­ні види їх на території УРСР займа­ють неоднакові площі; ґрунти на рів­нинах характеризуються високим рів­нем розораності. Серед орних земель 65% займають чорноземи (без опідзолених), на сірі лісові ґрунти і опідзо­лені чорноземи припадає 17%, дерново-підзолисті — 7, каштанові — 4, інші ґрунти — 8% площі орних земель.
Ґрунти рівнинної частини. Дерново-підзолисті ґрунти поширені на Поліссі і займають 60% його території, а та­кож в лісостепу (на борових терасах і в давніх водно-льодовикових доли­нах).
Дерново-підзолисті ґрунти сформува­лися на безкарбонатних давньоалювіальних, водно-льодовикових і морен­них відкладах піщаного, супіщаного та (рідко) суглинково-механічного скла­ду, часом на продуктах вивітрювання твердих, кислих і карбонатних порід в умовах достатнього зволоження. Завдя­ки легкому механічному складу мате­ринських порід та відсутності в міша­них лісах ялини серед дерново-підзоли­стих грунтів переважають слабо- та середньопідзолисті різновидності. Як пра­вило, дерново-слабопідзолисті грунти розвинуті на піщаних і глинисто-піща­них відкладах, дерново-середньопідзолисті — на супіщаних, дерново-сильно-підзолисті — на суглинкових.
Серед дерново-підзолистих грунтів найбільш поширеними є прихованопідзолисті, дерново-слабопідзолисті глини-сто-піщані ґрунти, дерново-слабопідзо­листі супіщані, дерново-середньопідзолисті супіщані, дерново-підзолисто-глейові ґрунти.
Приховано-підзолисті та дерново-сла­бопідзолисті ґрунти сформувалися під боровими та суборовими лісами на пі­щаних давньоалювіальних відкладах. Ґрунтовий профіль на генетичні гори­зонти диференційований мало. Ґрунти характеризуються низькою вологоємкі­стю, високою водопроникністю, бід­ністю на ввібрані основи та поживні речовини (рухомі форми азоту, калію, фосфору). Ґрунти безструктурні; мі­стять 1 … 1,5% гумусу, мають кислу реакцію (рН дорівнює 4,5… 4,8). Дер­ново-слабопідзолисті ґрунти є орнопри­датними, до них приурочена не менш як 1/3 основних масивів орних земель Полісся. Для підвищення їхньої родю­чості ефективно вносити органічні і мі­неральні добрива, застосовувати вап­нування.
Дерново-середньопідзолисті ґрунти сформувалися під змішаними лісами на флювіогляціальних і гляціальних від­кладах і поширені на зандрових та моренно-зандрових рівнинах. У цих грун­тів чіткий підзолистий процес, в ре­зультаті якого формується суцільний білястий горизонт завтовшки до 20 см. В ілювіальному горизонті шари черво­но-бурого суглинку або супіску до 3… 5 см чергуються з прошарками піску.
Дерново-підзолисті супіщані і легко-суглинкові грунти краще утримують во­логу у верхніх горизонтах, багатші на гумус (1,5… 2,5%) і рухомі поживні речовини, мають кращі водно-фізичні властивості і умови для водного жив­лення рослин.
Дерново-підзолисто-глейові ґрунти по­ширені у зниженнях. Оглеєння зумов­люється надмірним зволоженням ниж­ніх шарів ґрунту внаслідок високого залягання ґрунтових вод, а також дією поверхневих вод. Кращими серед них є глеюваті різновидності, а сильноглейові — орнонепридатні. Основними захо­дами підвищення родючості є регулю­вання водного режиму, поліпшення аерації, вапнування.
Сірі лісові ґрунти сформувалися під широколистими лісами на карбонатних лесових породах, в умовах досить теп­лого і вологого клімату. Сірі лісові грунти представлені трьома підтипами: світло-сірими, сірими і темно-сірими. Світло-сірі грунти мають суцільний елю­віальний горизонт і глибшу, ніж у сі­рих, лінію закипання карбонатів (130… 150 см). Вміст гумусу у верхньому го­ризонті світло-сірих грунтів становить 2,5… 3,0%, а рН дорівнює 5,5… 6,0. Темно-сірі характеризуються наявністю крем’янкової присипки у верхніх гори­зонтах, ілювіального та добре розвине­ного гумусового горизонту, який дося­гає глибини 40… 55 см. Кількість гу­мусу в темно-сірих ґрунтах становить 3,5 …4,5%, рН дорівнює 6,0 … 6,3.
Формування генетичного профілю сі­рих лісових грунтів відбувається в про­цесі глибокого розпаду мінералів, а у темно-сірих — в процесі диспергації та вимивання колоїдних часток без їх роз­кладу (лесиважу). Вважають, що тем­но-сірі ґрунти пройшли чорноземну стадію, вони являють собою чорноземи, які зазнали змін під впливом лісової рослинності. Темно-сірі ґрунти багатші, ніж сірі, на поживні речовини, зокрема на азот і калій, в доступній для рослин формі є фосфор. Кращі вони і за фізич­ними властивостями. У темно-сірих грунтів спостерігаються процеси регра­дації. Реградовані темно-сірі ґрунти по­ширені серед орних земель. Вони ха­рактеризуються наявністю у профілі карбонатів, а сильно реградовані різ­новидності закипають з поверхні.
Для підвищення родючості сірих лі­сових грунтів вносять органічні і мі­неральні добрива, на реградованих ґрунтах застосовують суперфосфат.
Чорноземні ґрунти. На Україні по­ширені чорноземи типові, вилуговані, опідзолені, реградовані, міцелярно-кар­бонатні, звичайні, південні.
Типові чорноземи поширені на площі понад 6 млн. га і є основними у земель­ному фонді лісостепової зони. Вони розвинулись під лучно-степовою рос­линністю за умов періодичного промив­ного режиму і глибокого залягання ґрунтових вод. Степові трави мали доб­ре розвинену кореневу систему, тому гумусовий горизонт тут досить великої потужності (120 … 150 см). Генетичний профіль типових чорноземів однорід­ний. Механічний склад їх різний: від легких до важких суглинків; вони бага­ті на мулуваті частки. Вбирний комп­лекс типових чорноземів насичений катіонами кальцію і магнію, реакція грунтів нейтральна. Значна кількість органічних решток, що залишаються в ґрунті, зумовлює накопичення гумусу. Його вміст змінюється від 3,0… 3,5% на заході до 7 % на сході лісостепової зо­ни. Ці ґрунти мають зернисту структу­ру і сприятливі водно-повітряні власти­вості, що зумовлює активну мікробіо­логічну діяльність. Всі згадані особли­вості типових чорноземів є умовою їх високої родючості.
Вилуговані чорноземи сформувались у зниженнях. Вони відрізняються від глибоких чорноземів пониженням лінії закипання карбонатів (нижче 70… 90 см).
Чорноземи опідзолені поширені па півночі лісостепової зони. Ознаками опідзолення є ущільнення нижньої ча­стини гумусового та перехідного гори­зонтів і наявність крем’яний у верхній його частині. Вони розвинулись під розрідженими грабово-дубовими лісами; ґрунти ці слабокислі, вміст гумусу не­великий (3,5 … 5,5% ), характеризую­ться добрими агрофізичними властиво­стями і структурністю.
Чорноземи реградовані поширені в лісостеповій зоні на площі в 1 млн. га. Вони утворились на вододілах під ши­роколистими лісами. Реградація поля­гає в накопиченні органічних речовин, підвищенні лінії карбонатів, поліпшенні фізико-хімічних властивостей опідзолених чорноземів. Вміст гумусу в орному шарі цих грунтів становить 4,0… 4,9%. Опідзолені і реградовані чорноземи ду­же родючі завдяки рухомості колої­дального комплексу.
Звичайні чорноземи поширені в пів­нічній і центральній частинах степової зони. Вони розвинулись на лесах і лесових породах під різнотравно-типчаково-ковиловими степами за умов по­мірно посушливого клімату і непромивного водного режиму. Вміст гумусу в них становить 5,0… 7,2%, вони наси­чені основами, мають нейтральну реак­цію ґрунтового розчину. Це високородючі ґрунти.
Міцелярно-карбонатні чорноземи по­ширені на підніжжях південних схилів Приазовської височини та на заході степової зони. Вони мають глибокий гу­мусовий горизонт, але кількість гумусу невелика — 3 … 5%. На глибині 120 … 140 см є чітко виражений горизонт кар­бонатів (білозірка).
Південні чорноземи займають північ­ну частину Причорноморської низовини і південну частину Степового Криму. Вони утворились під ковилово-типчако­вими степами в умовах посушливого клімату. Товщина гумусового горизон­ту в них невелика: 45 … 60 см. На гли­бині 180… 200 см залягає шар з дріб­ними кристалами гіпсу. Південні чор­ноземи відрізняються від звичайних меншою кількістю гумусу: у верхньому горизонті його вміст становить 3,5… 4,5%. Реакція нейтральна. Ґрунти ви­сокопродуктивні за умов зрошення.
Каштанові ґрунти поширені на край­ньому півдні Причорноморської низови­ни та в північній частині Степового Криму. Вони розвинулись на засолених ґрунтоутворюючих породах під ковилово-типчаково-полиновими степами в умовах посушливого клімату. Серед каштанових грунтів як підтип виділя­ються темно-каштанові. Каштановим ґрунтам властива солонцюватість. Со­лонцюваті різновидності каштанових грунтів характеризуються малим вмі­стом натрію у вбирному комплексі та глибоким заляганням легкорозчинних солей. Гумусовий горизонт має потуж­ність 40 … 50 см, а вміст гумусу у верхньому горизонті змінюється від 3 (каш­танові ґрунти) до 4… 4,5% (темно-каштанові ґрунти). Каштанові ґрунти є відносно родючими. Негативно на їх­ню родючість впливають безструктурність, погані водно-фізичні властивості, солонцюватість. Ефективними на цих ґрунтах є зрошення в поєднанні з вне­сенням добрив і правильною агротехні­кою.
Лучно-каштанові ґрунти порівняно з автоморфними каштановими ґрунтами мають більшу протяжність профілю в глибину, кращу гумусованість.
Солончаки, солонці, солоді. На тери­торії республіки ці ґрунти займають порівняно невеликі площі. Серед солон­чаків переважають содові та хлоридно-сульфатні різновидності. Содові солон­чаки поширені серед лучно-чорнозем-них та лучних грунтів на низьких терасах Дніпра та його приток. Вони характеризуються великим вмістом уві­браного натрію і лужною реакцією ґрунтового розчину. Содово-сульфатні і сульфатні солончаки поширені на пів­дні лісостепової зони, в степу, на мор­ських узбережжях.
Солонці найбільш поширені серед каштанових та темно-каштанових грун­тів, де вони залягають окремими пляма­ми. В лісостеповій зоні розвинулись лучні солончакуваті солонці. Вони ма­ють лужну реакцію ґрунтового розчину, у вбирному комплексі багато натрію, вміст гумусу малий — 1… 2%. Степові солонці відрізняються від лучних ма­лою кількістю увібраного натрію у верхніх горизонтах, у вбирному комп­лексі переважають кальцій і магній. З глибини 50… 60 см залягають гіпс і легкорозчинні солі. Реакція ґрунтового розчину нейтральна. Фізичні властиво­сті солонців несприятливі для росту рослин, ці ґрунти неродючі. Для поліп­шення лучних солонців застосовують дренаж, гіпсування, плантажну оранку з порушенням профілю солонця, про­мивання, внесення органічних добрив (степові солонці).
Солоді розвинулись в подах Причор­номорської низовини, де є умови для періодичного промивання грунтів. Вони мають незначний гумусовий горизонт (10… 12 см), під яким утворився елю­вій. Реакція ґрунтового розчину слабо-кисла. Фізичні властивості грунтів по­гані, вони бідні на азот і фосфор, родю­чість їх незначна.
Лучні ґрунти сформувались у річко­вих заплавах, в зниженнях межиріч та вододілів. Вони розвинулись під трав’я­ною рослинністю в умовах неглибокого залягання ґрунтових вод (1,5… 2 м) і тому мають ознаки оглеєння.
За ступенем виявленості й товщиною гумусового і перехідного горизонтів роз­різняють лучні ґрунти, які мають тов­щину гумусового й перехідного гори­зонтів понад 40 см і краще виявлену зернисту структуру, і дернові ґрунти, що мають меншу потужність гумусово­го горизонту. Вміст гумусу у верхньому горизонті цих грунтів становить 3… 6%, вбирний комплекс насичений каль­цієм і магнієм, реакція ґрунтового роз­чину нейтральна, ґрунти багаті на ру­хомі поживні речовини.
Лучно-чорноземні ґрунти поширені на терасових рівнинах і низьких водо­ділах лісостепу і степу. Ці ґрунти по­дібні до чорноземів, але ґрунтові води залягають в місцях їх поширення, ближче до поверхні; у них оглеєний підгумусовий горизонт і верхня частина ґрунтотворної породи (з глибини 120 … 150 см). Вони мають значну кількість гумусу (до 6…8%), насичені кальцієм і магнієм, реакція ґрунтового розчину нейтральна. При суглинистому меха­нічному складі верхні горизонти мають зернисту структуру. Завдяки всьому цьому лучно-чорноземні ґрунти родючі і, як правило, розорані. Серед них ча­сто зустрічаються засолені відміни, що зумовлено солоними ґрунтовими вода­ми. У північному лісостепу засолення содове, у південному — сульфатне, а в степовому — хлоридно-сульфатне. За­солені відміни лучно-чорноземних грун­тів мають дещо знижену родючість, що пов’язано з гіршими їх фізичними властивостями (безструктурність, в’яз­кість, запливання при зволоженні) та неглибоким заляганням легкорозчин­них солей.
Болотні ґрунти. В межах республіки болота і заболочені землі займають близько 4 млн. га. На Поліссі знахо­диться 70%, а в лісостепу 30% всієї площі торфових грунтів УРСР. Потуж­ність низинних торфовищ становить 1 … 4 м. їхня зольність змінюється від 20… 35% до 65… 70%. Вони мають низьку кислотність, насичені основами, багаті на рухомі форми азоту і фосфо­ру. На лівобережжі лісостепової зони в заплавах річок Трубежу, Супою, Недри, Удаю та інших поширені засолені торфові ґрунти з гіршими агрохіміч­ними та водно-фізичними властивос­тями. Великі площі боліт і торфовищ перетворені у високопродуктивні угіддя.
Для гірських територій характерна зміна грунтів з висотою.
Дерново-підзолисті поверхнево-оглеєні ґрунти поширені в Передкарпатті. Вони розвинулись на делювіальних від­кладах в умовах надмірного поверхне­вого зволоження під буковими і дубо­во-буковими лісами. Ґрунти мають кислу реакцію, багаті запасами пожив­них речовин, але бідні на їхні рухомі форми. Через перезволоженість, кислот­ність, малу доступність поживних ре­човин ґрунти малородючі. Для підви­щення їхньої продуктивності застосо­вують дренаж, вносять органічні та мі­неральні добрива.
Бурі лісові ґрунти Карпат утворили­ся на продуктах вивітрювання гірських порід в умовах м’якого вологого кліма­ту під буковими і смерековими лісами. Ґрунти щебенюваті, багаті на рухомі форми заліза та алюмінію. Бурі ґрунти Карпат мало насичені основами через безкарбонатність материнських порід, а кримські — значно насичені. Бурі лі­сові ґрунти Криму мають малу потуж­ність генетичного профілю (20… 30 см), реакція ґрунтового розчину нейтраль­на. Ґрунти містять 5… 7% гумусу, в складі якого переважають фульвокислоти.
Бурі опідзолені глейові ґрунти роз­винулись на давньоалювіальних відкла­дах Закарпатської низовини під дубо­вими лісами. Ґрунти кислі, багаті на рухомий алюміній, фізичні властивості їх погані. Вміст гумусу у верхньому горизонті 4… 5%.
Буро-підзолисті ґрунти поширені у південно-західних передгір’ях Карпат. Профіль їх має підзолистий характер. Вони сильнокислі (рН дорівнює 3,8… 4,8), гумусу мало — 2… 3%. Природна родючість бурих лісових грунтів неви­сока. В Карпатах вони розорані мало, основна площа їх знаходиться під лі­сами. В Криму їх використовують під плантації тютюну, сади, виноградники. Порівняно з бурими лісовими буро-підзолисті ґрунти мають кращі агроно­мічні властивості і є високопродуктив­ними за умов раціональної протиеро­зійної організації території.
Гірсько-лучні і гірсько-торфові ґрунти поширені на вершинах і безлісих схилах хребтів. Вони сформувалися під трав’янистою рослинністю в умовах промивного режиму (Крим) або над­мірного зволоження (Карпати). Гір­сько-лучні ґрунти Карпат мають оторфований горизонт в 10… 15 см. Вони кислі, ненасичені основами. В Криму ці ґрунти розвинулись на продуктах ви­вітрювання вапняків, вони багаті на гу­мус (8 … 19%). До знижень на полони­нах Карпат приурочені малопотужні та малопродуктивні гірсько-торфові ґрунти.
Дерново-глейові ґрунти поширені па Закарпатській низовині під вологими луками, сформувались вони на давньо-озерних відкладах. Ґрунти дуже кислі, фізичні властивості їх погані. Вміст гу­мусу 3,5… 4%. Використовуються під кормові угіддя.
Червоно-бурі і коричневі ґрунти по­ширені на Південному березі Криму. Вони сформувались па червоноколірній корі вивітрювання вапнякових порід. Червоно-бурі грунти багаті на окисли заліза, мають нейтральну реакцію, 3,5 … 5% гумусу, щебенюваті.

РОСЛИННИЙ ПОКРИВ
Різноманітність геоморфологічних, кліматичних і ґрунтових умов та істо­рія розвитку території України зумов­люють багатство видового складу її флори. Тут налічується понад 4 тис. видів вищих дикорослих та більше 400 видів культурних рослин.
Викопні рештки найдавнішої квітко­вої флори, що з’явилась у крейдовому періоді, відомі в Кримських горах і на Донецькій височині, які серед крейдо­вого моря виступали як острови.
Палеогенові і неогенові суходоли (су­дячи з викопних решток) були вкриті вічнозеленою субтропічною і тропічною рослинністю. (Палеогенову тропічну флору А. М. Криштофович назвав пол­тавською, а неогенову — середземно­морською). Реліктовими рослинами є бруслина карликова, рододендрон жов­тий, меч-трава, тис ягідний та ін.
Зледеніння в плейстоцені спричини­ло зникнення палеогенової і неогенової флори. Після відступу льодовика у пів­нічних районах розвивалися тундрові й лісові ландшафти. Із заходу сюди по­чали просуватися широколисті і мішані ліси. На півдні внаслідок посушливості клімату почала формуватися степова рослинність. Сучасного вигляду рослин­ність набула в голоцені.
У наш час особливо багатий на види рослин Кримський півострів, який до палеогену мав тісні зв’язки із Серед­земномор’ям і в льодовиковий час за­лишався осередком теплолюбної рос­линності.
Істотні зміни в рослинному покриві відбувалися під впливом господарської діяльності людини: значно скоротилися площі лісів і змінився видовий склад їх, майже зникла природна степова рослинність. Основними типами рослин­ності на Україні тепер є лісова, степо­ва, лучна, болотна.
Ліси. Загальна площа лісового фонду УРСР — близько 10 млн. га, що ста­новить 16% території республіки, в тому числі вкрито лісом 8 млн. га. Най­більша лісистість в Українських Кар­патах (35%), Кримських горах (36,1%) і на Поліссі (29%). Середня лісистість в лісостепу — 11%, а у степу — 3 %. В лісах України налічується до 200 ви­дів дерев і чагарників, основними серед яких є сосна, ялина, смерека, модрина, дуб, бук, граб, в’яз, липа, ясен, клен, береза, тополя, вільха.
В межах України росте шість видів сосни: звичайна, кримська, Станкевича, кедрова європейська, гірська, гачкувата. Найбільш поширена сосна звичай­на, яка є головною лісоутворюючою по­родою на Поліссі, в лісостепу і частко­во степу (на піщаних терасах).
Біля верхньої межі лісу в Карпатах росте своєрідна сосна гірська, або жереп. У невеликій кількості в Карпатах зустрічається тіневитривала кедрова європейська сосна.
В лісах України зустрічаються два види ялини — звичайна, або європей­ська, і гірська. Ялинові ліси мають в республіці обмежене поширення. Окре­мі природні угруповання ялини євро­пейської зустрічаються в західних об­ластях України та на Чернігівщині. Великі площі ялина європейська за­ймає в Українських Карпатах. Крім чи­стих насаджень вони утворюють міша­ні буково-ялинові та ялиново-смерекові лісові масиви.
Смерека біла поширена в Карпатах, в окремих районах Передкарпаття й Розточчя. У карпатських лісах зустрі­чаються також модрина європейська і польська.
В окремих місцях Українських Кар­пат і Кримських гір збереглися пооди­нокі дерева і невеликі насадження ре­ліктового тиса ягідного. На території України поширені бук лісовий (євро­пейський) і кримський (таврійський). Бук європейський є однією з головних порід лісів Українських Карпат і західних районів Волині, Поділля і Придністров’я. На схід від лінії Володимир-Волинський — Кременець — Кам’янець-Подільський він зникає. Бук таврійський поширений у Гірському Криму на висотах від 500 до 1300 м.
В лісах України зустрічається три види дубу: звичайний (черешчатий), скельний і пухнатий. Дуб звичайний поширений в усіх природних зонах рів­нинної частини республіки і в горах до висоти 900 м. Дуб скельний росте в Закарпатті і Гірському Криму, а також на південному заході лісостепу. Дуб пухнатий зустрічається у Гірському Криму.
Граб звичайний входить до складу дубових, дубово-букових і букових лі­сів, утворюючи в них другий ярус. Східна межа його суцільного поширен­ня проходить від Чигирина на Луб­ни — Прилуки — Ніжин. Окремі наса­дження граба звичайного зустрічають­ся на Донецькому кряжі. В Криму поширений граб кавказький та граб східний, або грабинник. В лісах Украї­ни поширені сім видів м’язу: гладень­кий, шорсткий, берест та ін. В’яз гла­денький і берест проникають далеко на південь у степові байрачні ліси і заплави річок. На узліссях байрачних лісів зустрічається дрібнолистий в’яз корковий — карагач.
В лісах України поширена звичай­на липа серцелиста. В західних обла­стях росте липа широколиста. В при­дністровських лісах зустрічається липа пухнаста, а в лісах Гірського Криму — липа кавказька. Ясен звичайний мож­на зустріти в усіх лісових районах України.
В лісах України росте чотири види клена: явір, гостролистий, польовий і татарський. Клен гостролистий пошире­ний скрізь, явір — в Карпатах і захід­ному лісостепу, клени польовий і та­тарський поширені в лісостепових і байрачних степових лісах.
Майже в усіх типах лісів України як домішка зустрічається береза бородав­часта. На вирубках, згарищах, по схи­лах балок і ярів вона часто утворює чисті насадження. В окремих районах росте також береза пухнаста. На ниж­ньодніпровських пісках, в замкнених улоговинах трапляється ендемічний для України вид — береза дніпровська.
На Україні широко поширені топо­ля біла, тополя чорна (осокір), тополя тремтяча (осика), вільха чорна (клей­ка), вільха сіра. В Карпатах вище верхньої межі лісу росте вільха пеле­на, утворюючи вздовж струмків і на перезволожених схилах суцільні за­рості.

Геоботанічне районування УРСР

Геоботанічне районування УРСР012_a

В заплавах річок, по берегах річок і струмків на перезволожених улогови­нах дуже поширені деревні і чагарни­кові види верб.
Залежно від кліматичних умов, ха­рактеру субстрату, видового складу основних деревостанів та домішок до них, трав’янисто-мохового покриву в межах України виділяється кілька ти­пів лісів: бори (сосняки), субори, гру­ди, сугрудки, діброви, бучини, рамені, сурамені та ін.
Борові ліси найбільш поширені па Поліссі та на піщаних терасах в лісо­степу і степу. За умовами зволоження, трофності, флористичного складу боро­ві ліси поділяються на лишайникові, зеленомохові, рунянкові, сфагнові. На заході Полісся найбільш поширені со­сняки лишайникові. Вони розвинені на дюнно-горбистих місцевостях з глибо­ким заляганням ґрунтових вод. Ліси ці невисоких IV—V класів бонітету, підлі­сок відсутній, трав’яний покрив дуже розріджений. Сосняки зеленомохові за­ймають великі площі на Поліссі. В їх­ньому трав’янисто-чагарниковому по­криві переважають брусниця, верес, костриця овеча, перестріч, біловус, чор­ниці та ін. Ці ліси І—II класів боніте­ту. До знижень у рельєфі, периферії боліт приурочені сосняки руп’янкові. Для трав’яного покриву характерні чорниця, багно, лохина. Сфагнові со­сняки ростуть на торф’яно-глейових та торфових ґрунтах. В деревостанах з’яв­ляється береза пухнаста, в трав’яному покриві переважають багно, ситник, мо-лінія, в моховому — сфагнові мохи.
Субори розвинені на багатших ґрунтах. Перший ярус у них утворює сосна, другий — дуб звичайний. В підліску ростуть бруслина бородавчаста, круши­на ламка. На більш збагачених ґрунтах зустрічаються сосняки дубово-гра­бові і грабові. В їхньому деревному ярусі до сосни і дуба домішуються граб, липа, клен гостролистий, ясен. У підліску, крім бруслини бородавчас­тої і крушини ламкої, зустрічаються ліщина, бруслина європейська. В трав’я­ному покриві переважають папороть ор­ляк, копитняк європейський, зірочник, куничник, чорниця та ін. Суборові і сугрудкові ліси займають 25% лісового фонду республіки. На Поліссі вони займають до 45 %, а в лісостеповій зоні — до 14% всієї лісопокритої площі.
Соснові ліси в Карпатах займають незначну площу, вони витіснені яли­ною та буком і збереглися в найбільш оліготрофних умовах в Горганах, де поширені ямненські пісковики. Дерев­ний ярус утворює тут сосна звичайна, до якої домішуються береза бородавча­ста і пухнаста, ялина, іноді сосна кед­рова; в підліску зустрічаються круши­на ламка, яловець; з чагарників ро­стуть чорниця, брусниця, багно.
В Гірському Криму ліси з сосни зви­чайної сягають до висоти 1000 … 1300 м. На північних схилах гір поширені злаково-різнотравні сосняки. В підліску тут зустрічаються дерен справжній, бруслина бородавчаста, а в трав’яному покриві переважають тонконіг лучний та куцоніжка лісова з домішками сто-колоса прибережного, булатки черво­ної, підмареника, первоцвіта звичайно­го та ін.
Ліси з сосни кримської поширені на південному схилі Головного пасма на висотах до 1100 м, на північному — на висоті 400 … 800 м. Деревостани на­лежать до III скласу бонітету. В підлі­ску зустрічаються клен польовий, дуб пухнатий, дерен, скумпія, бруслина бородавчаста. В наземному покриві переважає різнотрав’я (материнка зви­чайна, суниці, гадючник шестипелюст­ковий та ін.).
Ліси з сосни Станкевича (судацької) поширені від Балаклави до мису Айя (на заході) та в урочищі Новий Світ поблизу Судака (на сході). До сосни домішуються дуб пухнатий, фісташка туполиста, яловець високий та червоний. В підліску ростуть скум­пія, держидерево. Трав’яний покрив дуже розріджений або відсутній.
В Гірському Криму поширені ялівце­ві ліси, в яких росте яловець високий, вонючий, червоний, низькорослий, ко­зацький. До них домішуються дуб пух­натий, фісташка туполиста, суничник, сосна кримська. В трав’яному покриві домінують пирій середній, чий стоколосовидний, чист кримський, костриця борозниста та ін.
Ялинові ліси (рамені) найбільші пло­щі займають в Карпатах, зустрічаються на Розточчі та Поліссі. Густі карпатські ялинові ліси піднімаються до висоти 1200 … 1600 м. У підліску ростуть жи­молость чорна, бузина червона, вовче лико, горобина звичайна, таволга в’язо­листа; в трав’яному покриві зустріча­ються чорниця, ожина лісова, безщитник альпійський, пудбілик альпійський, сольданела гірська, щавель карпат­ський та ін. В Карпатах поширені та­кож буково-ялинові, смереково-буково-ялинові ліси. На Поліссі до ялини до­мішуються сосна та вільха, в підліску поширені крушина ламка, ліщина, ка­лина звичайна, а в трав’яному покриві домінують веснівка дволиста, квасени­ця, чорниця та ін. Третє місце за пло­щею серед хвойних в УРСР займають ліси з смереки білої, що поширені в Карпатах та частково на Розточчі. Вони приурочені до вогких місцезро­стань з багатими ґрунтами. Пере­важають буково-смерекові ліси на висотах 400 … 700 м. У підліску розви­нені ліщина, жимолость звичайна, вов­че лико, ожина шорстка; у трав’яному покриві зростають мітлиця біла, суни­ця, анемона дібровна, веснянка та ін.
Букові ліси (бучини) поширені на рівнинах західних областей, в Карпа­тах і Гірському Криму. На Поділлі во­ни займають найвищі ділянки височи­ни, в Карпатах ростуть на висотах від 400… 500 м до 900 … 1300 м, в Гірському Криму — на висотах від 600 до 1000 м (північний схил) та від 400 до 1100 м (південний схил). В деревостанах бучин західних областей багато граба, домішуються ясен, явір, берест, липа. З кущів тут ростуть бруслина бородавчаста, вовчі ягоди, жимолость, гордовина та ін. Трав’янистий покрив розріджений через велике затінення. В гірських чистих бучинах чагарники мало поширені. В трав’яному покриві зустрічаються дзвоники широколисті; характерним видом є плющ звичайний. В Криму найкращі умови для розвитку чистих бучин на північному схилі Го­ловного пасма. Підлісок у них майже відсутній, а трав’яний покрив бідні­ший, піж у бучинах Поділля та Кар­пат. Тут зустрічаються зубниця п’ятилиста, маренка запашна та ін.
Грабово-букові і дубово-букові ліси поширені на Поділлі, Побужжі, Передкарпатті та в Гірському Криму.
Ліси а дуба звичайного (діброви) та грабово-дубові, кленово-липово-дубові формації поширені переважно в лісо­степовій зоні, частково в Передкарпатті та Закарпатській низовині. Дубові ліси мають добре розвинений підлісок з клена татарського, бруслини бородав­частої, свидини кров’яної та ін. В ряс­ному трав’яному покриві типові пер­лівка ряба, осока, конвалія звичайна, купина багатоквіткова та ін.
Грабово-дубові ліси (груди) найбільш поширені на правобережному Лісосте­пу. В цих лісах ростуть дуб і граб зви­чайні, ясен, клен, липа серцелиста, до­мішуються берест, берека, вільха чорна, береза, осика, яблуня лісова і груша звичайна. В підліску ростуть бруслина бородавчаста та європейська, ліщина, свидина, глід, гордовина та ін. В трав’я­ному покриві поширені зірочник лісо­вий, медунка темна, тонконіг дібров­ний, чина, копитняк, дзвоники та ін.
Чорновільхові ліси (вільшняки, ольси) мають повсюдне поширення, але великих площ не займають. Типовим місцезростанням їх є урочища прите­расних заплав, заплави з заболоченими ґрунтами. До вільхи чорної (клейкої) домішуються береза пухнаста, сосна звичайна, осика, іноді ялина європей­ська, дуб, граб. Підлісок розвинений мало (горобина, малина, смородина, верба попеляста), в трав’яному покри­ві — кілька видів осок, лепешняку, а також очерет, журавлина звичайна, брусниці, росички та ін.
Скрізь на Україні поширена верба біла, але найбільші площі вона займає у заплавах річок, біля боліт та водойм. В трав’яному ярусі ростуть вербозілля звичайне, молочай болотний, півники болотні, очерет звичайний, мітлиця повзуча, чистець болотний та ін.
Березові ліси (березняки) найбільше поширені па Поліссі, невеликі березові гаї є в лісостеповій та степовій зонах. В деревостанах представлена береза бородавчаста (на болотах — береза пух­наста) часто разом із сосною, осикою, дубом, грабом та ін. Ці ліси утворюють­ся на місці борів і суборів, дібров. З ча­гарників тут ростуть горобина, круши­на ламка, верба попеляста. В трав’яно­му покриві переважають брусниця, чорниця, верес, орляк, плаун булаво­видний, щучник дернистий, звіробій звичайний, молінія голуба, маренка за­пашна; па Словечансько-Овруцькому кряжі у підліску зустрічається рододен­дрон жовтий та ін.
Степи. Степи як зональний тип рос­линності до нашого часу збереглися фрагментарно на схилах балок, в перед­гірних районах Криму, на піщаних ко­сах Азово-Чорноморського узбережжя, островах. Ділянки цілинних степів збе­реглися й охороняються в заповідниках (Михайлівська цілина, Стрільцівський степ, Хомутівський степ, Провальський степ, Асканія-Нова та ін.). В поширен­ні степової рослинності на території УРСР є певна закономірність: в лісо­степовій зоні на безлісих територіях в минулому розвивалися лучні степи та остепнені луки на глибоких чорнозе­мах, в степовій зоні на півночі були поширені різнотравно-типчаково-ковилові степи на звичайних чорноземах, далі на південь простягалися типчако­во-ковилові степи на чорноземах пів­денних та темно-каштанових ґрунтах, а в Присивашші — полиново-злакові степи на каштанових солонцюватих ґрунтах.
На Україні є лучні степи рівнинні та гірські (кримські). В травостої луч­них рівнинних домінують злаки: кови­ла (пірчаста, довголиста, волосиста), типчак, тонконіг вузьколистий; поши­рені також конюшина гірська, гадюч­ник шестипелюстковий, маренка роже­ва, шавлія лучна; з ефемерів та ефеме­роїдів — незабудка дрібноцвітна, пере­ломник північний, крупка дібровна. Такі незаймані лучні степи на терито­рії Михайлівської цілини займають близько 155 га. Передгірські та яйлинські лучні степи Криму сформувалися переважно на карбонатних ґрунтах. В передгір’ях переважають різнотравно-дернинно-злакові степи з багатим різнотрав’ям, на яйлах — різнотравно-злакові та низькоосокові степи. В травостоях поширені ковила довголиста, типчак борознистий, стоколос прибе­режний, осока низька, які утворюють фон. До них приєднуються пирій пов­зучий, житняк, келерія струнка, дере­вій благородний.
Типові (справжні) степи характери­зуються переважанням ксерофітних дернинних злаків — ковила (Лессінга, українська, Залеського), типчака та ін. Різнотравно-типчаково-ковилові степи мають густий трав’яний покрив, в ньо­му поширені ковила (довголиста, пухнатолиста, найкрасивіша, піскова), тон­коніг вузьколистий, стоколос безостий і прибережний, з бобових — вика тонко­листа, конюшина гірська, з різнотра­в’я — горицвіт весняний, молочай сте­повий, шавлія поникла, астрагал пухна­то-квітковий. Чагарникові зарості утворюють мигдаль низький, карагана ку­щова. Поширені петрофітний та псамофітний варіанти цих степів. Типчако­во-ковилові степи займали простори Причорноморської низовини. В трав’я­ному покриві переважають ксерофітні злаки — ковила (українська, Лессінга, волосиста), типчак, келерія струнка, з різнотрав’я — ферула східна, будяк гачкуватий, пижмо тисячолисте. Тут більше ефемерів та ефемероїдів: веро­ніка трилиста, переломник видовжений, тюльпан Шренка. Цілинні типчаково-ковилові степи зберегли в заповіднику Асканія-Нова на площі 11 тис. га.
Пустинні (полиново-злакові) степи є найбільш ксерофітними на Україні, вони поширені вздовж Азово-Чорно-морського узбережжя від гирла Дунаю до Керченського півострова. В травостоях корінних фітоценозів домінували ксерофітні дернинні злаки (типчак бо­рознистий, ковила, житняк), ксерофітні напівчагарники: полини кримський, австрійський, приморський, з галофіт-них — камфоросма, кермек.
Чагарникові степи в минулому були поширені на Донецькій височині і схо­ді України. їх флора була описана до­слідниками на прикладі Стрільцівського, Хомутівського і Провальського сте­пів. В них представлена формація ка­рагани кущової, кам’янисто-степових мезоксерофітних чагарників; в трав’я­ному покриві є ковила, типчак, стоколос, пирій та ін.
Напівсаванові степи зустрічаються невеликими ділянками в Гірському Криму. В цих степах до дернинних зла­ків домішуються субтропічні види, ефемероїдне різнотрав’я і злаки (гайнальдія волохата, вентената сумнівна). По­ширені також бромус розчепірений, люцерна, пирій повзучий, горошок.
Луки. Генетично лучна флора зв’яза­на з степовою, трав’яно-лісовою та бо­лотною. Залежно від умов місцезро­стання луки поділяють на заплавні, суходільні, низинні, гірські.
Рослинність заплавних лук за своїм складом досить різноманітна. У при­русловій частині заплави, де спостері­гається найбільш активна алювіальна діяльність річки, характерні зарості лози і злаковий травостій, в якому пе­реважають купичник, пирій повзучий, біла мітлиця. У центральній частині типовими є червона костриця, мітлиця, келерія, щучник, бекманія, до яких приєднуються конюшипа, жовтець, ща­вель кислий та ін. І, нарешті, у при-терасовій заболоченій частині, де роз­виваються осокові або чагарникові угруповання, на вологих луках пану­ють лисохвіст лучний, келерія лучна, на мокрих — осока струнка, мітлиця тонка.
Суходільні луки менш поширені. Во­ни представлені дрібнозлаковими угру­пованнями з мітлиці, костриць червоної та лучної. Значно поширені також при­воротень блискучий, кульбаба лікар­ська, волошка лучна. На сухих і висна­жених ґрунтах поширені біловусові луки, на вологих — осокові і пухівково-осокові луки.
Низинні луки приурочені до знижень на вододілах, терасах, долинах, вони тривалий час обводнені, що сприяє за­болочуванню. В трав’яному покриві цих лук домінують костриця східна, тимо­фіївка лучна, осока звичайна, конюши­на лучна і біла. Луки використовують­ся як сінокісні угіддя.
Гірські луки (полонини) пошире­ні в Українських Карпатах на висо­тах 1000 … 1200 м і в субальпійському поясі. Існує думка про вторинне похо­дження цих лук, про те, що вони виникли на місці зведених букових і ялинових лісів, рідколісся. В трав’я­ному покриві низькогірних луків пере­важають костриця червона і лучна, біловус, конюшина струнка і біла, лядвенець рогатий. В субальпій­ському поясі сформувались біловусо­ві луки, мохово-лишайникові пустоші.
Болотна рослинність. На Україні по­ширені евтрофні (низинні), мезотрофні (перехідні) та оліготрофні (верхові) типи боліт. Евтрофні болота переважа­ють кількісно і за площею. Вони жив­ляться поверхневими і підземними водами і тому багаті на органічні речо­вини, мінеральні солі, мул. В рослин­ному покриві домінують трав’яні і трав’яно-мохові угруповання. З дерев найбільш поширені вільха чорна, мен­ше — сосна, береза, верба, чагарники з верби і берези. Трав’яні угруповання розвиваються в умовах надмірного зво­ложення. В них переважають осоки, очерет, рогіз, лепешняк, тростяниця, хвощ річковий, лепеха та ін. Мезотрофні болота утворились на вододілах і надзаплавних терасах. Водно-мінераль­не живлення їх бідніше, ніж евтрофних боліт. Вони мають добре розвине­ний торфовий горизонт. На поліських мезотрофних болотах ростуть сосни, берези, із мохів типовим є сфагнум; тут, а також у Малому Поліссі та в лісостепу поширені осоково-сфагнові угруповання. Оліготрофні болота є у Карпатах та на Поліссі (тільки на вододілах). В водно-мінеральному жив­ленні основну роль відіграють атмос­ферні опади, тому тут мало поживних для рослин речовин, а реакція середо­вища дуже кисла: рН 2,6 … 3,6. За та­ких умов рослинність цих боліт одно­манітна, на них ростуть низькорослі сосна і ялина (в Карпатах), багно, андромеда, буяхи, журавлина, пухівка, шейхцерія. В рослинному покриві кар­патських боліт специфічними видами є осоки тридільна та малоквіткова, во­дянка чорна, товстянка звичайна, сит­ник каштановий, мичка та ін.
Геоботанічне районування. Територія УРСР знаходиться в межах Європей­ської широколистолісової, Європейсько-Сибірської лісостепової, Євразіатської степової та Середземноморської лісової областей. Область виділяється за пере­важаючими плакорними зональними типами рослинності; гірські геоботаніч­ні області виділяються за своєрідним поєднанням рослинних поясів. Провін­ція виділяється за складом плакорних формацій (видовим складом основних ценозоутворювачів плакорних і неплакорних фітоценозів). У її межах провінції виділяються за складом субдомі-нантних нидів плакорних формацій. За підзональними відмінностями в степо­вій зоні виділяються смуги. Округ характеризується повним співвідношен­ням типологічних одиниць (формацій) рослинності, поширення яких зумовле­но грунтово-геоморфологічними факто­рами. Геоботанічний район виділяється в межах округу за просторовим поєд­нанням фітоценотичних одиниць — асо­ціацій та їх груп — у зв’язку з геомор­фологічними і ґрунтовими відмінностя­ми (рис. 12). Відображені на схемі закономірності просторової диферен­ціації рослинного покриву враховують­ся при фізико-географічному району­ванні території УРСР.

ТВАРИННИЙ СВІТ
Різноманітність природних умов зу­мовила багатство тваринного світу УРСР. На території України налічу­ється 100 видів ссавців, більше 300 ви­дів птахів, 20 видів плазунів, 17 видів земноводних, близько 200 видів риб, понад 26 тис. видів безхребетних. Ста­новлення тваринного світу, подібного до сучасного, тут почалося з середини палеогену. В кінці палеогену існували свиноподібні тварини — антракотерії, безрогі носороги — хілотерії, із пта­хів — баклани, мартини, кулики, качки, лелеки, сови; в річках жили крокодили, в морях — хижозубі кити зеуглодони. В кінці неогену, коли площа суші до­сягла сучасних розмірів, сформувалася так звана гіпаріонова фауна. До її складу входили: із ссавців — трипалі коні-гіпаріони, жирафи-самотерії, мавпи-макаки, дикобрази, шаблезубі тигри-махайродуси, ведмеді, лисиці, їжаки, хохулі, зайці, із птахів — марабу, стра­уси, фламінго, дикі кури. В антропоге­ні найбільші зміни видового складу тваринного світу відбулися в період на­ступання льодовика. В цей час вимер­ли гіпаріони, хілотерії, мавпи, самотерії, страуси, марабу. Замість них з’яви­лась так звана мамонтова фауна, до складу якої, крім мамонта, входили шерстистий носоріг, велетенський і пів­нічний олені, печерні ведмідь і лев, гіє­на плямиста. Крім того, вже існувало багато видів, які входять до складу су­часної фауни.
З середини голоцену, коли кліматич­ні умови вже були близькі до сучасних, мамонтова фауна збідніла, але з’яви­лось багато нових видів, які нині ста­новлять основу тваринного світу УРСР. В збідненні мамонтової фауни значну роль відіграла діяльність людини (по­лювання, поширення землеробства). На території сучасної України водились дикі коні-тарпани, бики-тури, дикі осли-кулани, сайгаки, зустрічались леви та гієни. Особливо змінилася фауна в другому тисячолітті нашої ери у зв’яз­ку із зростанням населення та розвит­ком сільськогосподарського виробни­цтва. У XVI ст. зникли кулани, в XVII ст.— тури і зубри, в XIX ст. на Поліссі — росомахи і летючі білки, в лісостепу і степу — дикі коні, сайгаки, в Карпатах — сарна, заєць білий, біла куріпка.
Докорінні зміни, яких зазнали пер­вісні природні біокомплекси внаслідок господарської діяльності людини (змен­шення площ лісів, створення різнома­нітних сільськогосподарських угідь, осушення заболочених земель, зрошен­ня і обводнення посушливих земель, створення штучних водойм тощо), при­звели до зникнення одних видів диких тварин і поширення інших. Нині ви­никла потреба в регулюванні чисель­ності диких тварин шляхом охорони, реакліматизації й акліматизації корис­них видів та боротьби з деякими шкід­ливими.

Зоогеографічне районування УРСР

Зоогеографічне районування УРСР

Видовий склад тварин змінюється залежно від характеру біотопів. Зона мішаних лісів, лісостепова та степова зони відрізняються за фауністичними комплексами. Своєрідністю тваринного світу виділяються також Карпати і Гірський Крим, лиманно-дельтові і при­бережно-морські райони, водойми.
Для фауни Полісся характерні види, які пов’язані з лісовими і лучно-болот­ними біотопами. Тут водяться лось, ко­зуля, кабан олень благородний, білка, лісова куниця, борсук, соня лісова, зустрічається бурий ведмідь, рись, лісова куниця, полівка лісова, лісові і польові миші, бурозубки звичайна і ма­ла, кутора, кріт. Досить багато є лисиць і вовків. Збільшення площ польо­вих угідь на Поліссі зумовило проник­нення сюди з лісостепу хом’яка зви­чайного, ховраха крапчастого. Багатою є орнітофауна. Для Полісся характерні тетерук, рябчик, глухар, шпаки, синиці московка, блакитна й велика, дрізд, чорний дятел, великий підорлик, дикі качки, лиска, кулики, деркач, жура­вель сірий, валюшень (вальдшнеп), ди­кі голуби. Зрідка зустрічаються чорний лелека та куріпка. З плазунів зустрі­чаються гадюка звичайна, веретільни­ця, вуж звичайний, ящірка прудка, бо­лотяна черепаха; є земноводні (трито­ни, ропухи, жаби). З комах поширені лісові шкідники (сосновий і непарний шовкопряди, вусачі, короїди) та жалячі кровососні й паразитичні (комарі, ґе­дзі), яких багато на заболочених місце­востях.
В фауні лісостепової зони поєдну­ються різноманітні лісові і степові ви­ди. Але ряд видів пристосувався до лісостепових ландшафтів і є характер­ним саме для них. В лісах водяться соні, білка, борсук, козуля, кабан. Для відкритих просторів найбільш харак­терними є крапчастий і європейський ховрахи, сліпак звичайний, кутора ма­ла, хом’як звичайний, полівка.
Для орнітофауни характерні куріпка сіра, перепілка, сипуха, ракша, іволга, сорокопуд, голуб-синяк, горлиця кіль­часта, строкатий дятел, лелека білий.
У фауні степової зони типовими із ссавців с сірий ховрах, степова полівка, сірий хом’ячок, сліпаки, степовий тхір, мишівка степова кам’яна куниця, дикий кролик. В південно-східних районах зустрічаються бабак, тхір-перев’язка, вухатий їжак. В нижньодні­провських пісках живе трипалий туш­канчик. З птахів характерні степовий і польовий жайворонки, перепілка, оче­ретяна вівсянка, рожевий шпак, сіра куріпка. Зрідка зустрічаються дуже поширені раніше стрепет, дрохва, сте­повий журавель, степовий орел, ка­нюк. Типовими степовими плазунами є жовтобрюхий полоз і степова гадюка. З комах характерні саранові, кузьки, кукурудзяний гнойовик, хлібна жуже­лиця, клопи-черепашки, стеблова совка та інші шкідники.
На Азово-Чорноморському узбереж­жі, де степові біотопи поєднуються з піщаними косами, заплавними ліса­ми, луками і болотами, лиманами і при­бережними морськими просторами, тва­ринний світ різноманітний. Особливо багата фауна птахів. Найбільш харак­терні мартини — чорноголовий, озер­ний, сріблястий, а також норці, качки, сіра і руда чаплі, бугай, плиски. У дельтах Дунаю, Дністра і Дніпра гніздують гуска сіра, лебідь-шипун, пелікани, на узбережжях морів — чай­ки, качки, кулики, баклани. В заповід­никах реакліматизовано оленя звичай­ного і бабака, акліматизовано оленя плямистого, ондатру, фазана. З рептилій характерними є звичайний та водяний вужі.
В Українських Карпатах зустрі­чаються козуля, лось, ведмідь, рись, дикий кіт, борсук, лісова і кам’яна ку­ниці, снігова полівка, альпійська буро-зубка. З птахів у Карпатах гніздують глухар, тетерук, рябчик, зелений і три­палий дятли, шишкар чорний, плиска гірська, беркут, шуліка рудий, сова сі­ра, сапсан, в альпійському поясі — щеврик гірський і тинівка альпійська. Характерними плазунами є полоз лісо­вий, гадюка звичайна, мідянка, вуж звичайний, ящірки — прудка, зелена і живородна. З земноводних звичайними для Карпат є тритони карпатський і альпійський, саламандра плямиста, жа­би прудка і трав’яна, джерелянка гір­ська. З комах поширені лісові шкідни­ки: смерековий і буковий короїди, не­парний шовкопряд, букова плодожерка. У лісах Криму живуть олень благо­родний, козуля, куниця кам’яна, бор­сук, кажани, лісова миша, білозубки, кабан європейський, акліматизовані муфлон, білка-тетеутка. З птахів харак­терні чорний гриф і сип білоголовий, мухоловки, синиці; з плазунів — крим­ський гекон, леопардовий полоз, ящір­ки кримська і скельна; з земновод­них — тритон гребінчастий, ропуха зе­лена, квакша звичайна. Серед комах багато середземноморських видів, з яких найбільш поширені східний воско­вик, ковалик, кримський богомол та ін. В Гірському Криму багато комах-ендеміків.

T_11
Різноманітний тваринний світ во­дойм України. У Чорному морі живуть три види дельфінів — звичайний, афа­ліна й пихтун; зрідка зустрічається білочеревий тюлень. Фауна риб Азов­ського моря і прибережних вод Чорно­го моря має багато спільного, оскільки ці басейни сполучені Керченською про­токою і через неї відбуваються періо­дичні міграції багатьох видів риб. Однак відмічаються і специфічні місце­ві види і форми. Для Азовського моря характерні керченський оселедець, пу­занок, хамса, камбала, тюлька, бичок; для прибережних вод Чорного моря — осетер, білуга, севрюга, скумбрія, став­рида, сардина, кефаль, кілька, чорно­морський лосось, дніпровський і дунай­ський оселедці, морський коник. З річ­кових і напівпрохідних риб найбільш відомими є лосось дунайський, верхо­водка, стерлядь, щука, в’язь, лин, густера, лящ, судак, сом, окунь, карась, сазан, чехоня, рибець, тараня. В Кар­патських річках зустрічається струмкова форель; акліматизована райдужна форель. У великих водосховищах во­дяться цінні промислові риби — судак, лящ, сазан, акліматизуються білий амур і товстолобик.
В останні десятиріччя на Україні збільшилась чисельність мисливських тварин. З них лось, козуля, дикий ка­бан тепер поширені майже по всій території республіки. Актуальним ста­ло оптимальне розселення цих тварин відповідно до умов біотопів і кормових ресурсів природних угідь. За останні роки розселено багато оленів, диких кабанів, бобрів, зайців, фазанів та ін­ших промислових видів тварин. Збіль­шенню їхньої кількості сприяють ціле­спрямовані охоронні заходи (табл. 11).

comments powered by HyperComments