2 роки тому
Немає коментарів

Вивчення закономірностей розвитку сучасних фізико-географічних процесів, регіональних особливостей, їх прогно­зування розвитку і оцінка для потреб практики є одним з головніших завдань фізичної географії. Експедиційні і стаціонарні дослідження цих процесів є основою для характеристики стану природного середовища, а також необ­хідною передумовою інженерно-географічної оцінки території для різних ви­дів її освоєння та комплексного обґрунтування проектів і заходів з охорони природи.
Основними джерелами і факторами розвитку фізико-географічних процесів є: 1) сонячна енергія; 2) характер атмосферної циркуляції; 3) енергія про­цесів, що відбуваються в земній корі; (тектонічні рухи); 4) обертання Зем­лі та сила гравітації, якою зумовлені обвали, осипи, зсуви, підмиви.
Перебіг сучасних фізико-географіч­них процесів відбувається на певному ландшафтно-зональному фоні, при різ­ному співвідношенні природних і пере­творених ландшафтів (табл. 12). Пере­міщення і трансформація повітряних мас супроводжуються фазовими пере­твореннями вологи, на які витрачаються або, навпаки, при яких звільняються великі запаси теплової енергії, а земна поверхня втрачає чи отримує значну кількість вологи. Енергетичні можли­вості розвитку фізико-географічних процесів характеризуються показника­ми сумарної радіації та радіаційного балансу, співвідношенням складових теплового балансу. У формуванні су­часних процесів важливе значення ма­ють зміни величини сумарної радіації, альбедо і радіаційного балансу на схи­лах різної експозиції та залежно від характеру діяльної поверхні (ліс — во­да — сільськогосподарські угіддя — на­селені пункти).

T_12
Суми сонячної радіації, які одержує діяльна поверхня, неоднаково витра­чаються в різних зонах. В зоні міша­них лісів найбільша кількість тепла ви­трачається на випаровування. В степу в основному протягом року переважає турбулентний теплообмін між поверх­нею землі і атмосферою. В лісостепу співвідношення тепла і вологи близьке до оптимального. В окремі роки співвід­ношення складових теплового балансу може змінюватися. При цьому най­більший вплив на ці складові мають циркуляційні процеси в атмосфері вліт­ку і перехідні періоди. При переважан­ні антициклональної сонячної погоди на всій території України відбувається інтенсивне висихання і нагрівання по­верхні ґрунту, що сприяє прогріванню нижніх шарів атмосфери.
В такі роки не тільки в степу, а й у лісостепу і навіть в деяких районах зони мішаних лісів турбулентний тепло­обмін переважає над випаровуванням, що виявляється в частих суховіях і пи­лових бурях, в поширенні високих тем­ператур. Якщо влітку на територію республіки виходять циклони, то вна­слідок переважання хмарної погоди і частих дощів відбувається перезволоження ґрунту, висихання якого потім потребує значних витрат на випарову­вання. При цьому опади супроводжуються змиванням і розмиванням грун­тів, а в гірських районах утворюються селеві потоки.

Несприятливі фізико-географічні процеси на території УРСР

Несприятливі фізико-географічні процеси на території УРСР

Формування посушливих явищ на Україні значною мірою залежить від тривалості і частоти бездощових періо­дів.
Дослідження показали, що несприят­ливий вплив сухості повітря і ґрунту на рослини фіксується через 10 днів після припинення опадів, тому най­частіше при дослідженні посушливих явищ беруть до уваги бездощові періо­ди, тривалість яких понад 10 днів. Про­тягом теплого періоду року в середньо­му на Україні буває 3 … 9 бездощових періодів різної тривалості, а в окремі роки кількість їх може досягати 13 … 15.
Найбільш тривалі бездощові періоди в західній частині України досягають 50 … 60 днів, на південному сході рес­публіки — 80, в приморській смузі — 100, а в Українських Карпатах — лише 39 днів.
Просихання і прогрівання ґрунту, а від нього і атмосфери протягом без­дощового періоду в поєднанні з силь­ним вітром призводить до зниження вологості ґрунту і атмосфери, до фор­мування посух і суховіїв, виникнення пилових бур. Такі явища спостеріга­ються на Україні через кожні 2—3 ро­ки. На невеликих територіях у степу і лісостепу України, внаслідок просто­рової мінливості атмосферних опадів, посушливі явища спостерігаються що­року. Основною причиною виникнен­ня посух є нестача опадів, коли за теп­лу половину року випадає до 40% нор­ми. Посухи виникають в результаті трансформацій в антициклонах холод­ного повітря, бідного на вологу. При такому повітрі відносна вологість над поверхнею ґрунту становить лише 30… 40%. Важливими заходами запо­бігання посух є раціональне викори­стання ґрунтової вологи, накопичення і збереження її агротехнічними при­йомами, зрошення.
Суховії — це сухі і гарячі вітри, дія яких призводить до висушування ґрунту, порушення вологообміну в системі рослина — ґрунт і загибелі рослин. Вони формуються за умов антицикло­нальної погоди і проявляють себе про­тягом теплого періоду року. Середня тривалість їх може змінюватися від З … 4 до 6 … 8 днів. У теплий період на території республіки суховії бувають при переважанні східних і південно-східних вітрів (південні, східні та центральні області), а також південних вітрів (північні і південно-західні об­ласті). Найбільше терплять від сухо­віїв землі Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської, Доне­цької, Ворошиловградської областей, Степового Криму. Щорічна повторюва­ність суховіїв тут більше 15 днів. Основними заходами боротьби з сухо­віями є зрошення та обводнення, сніго­затримання, раціональна організація території, передова агротехніка.
Посушлива погода, збільшення швид­кості вітру зумовлюють пилові (чорні) та піщані бурі, які супроводжуються
перенесенням пилу та піску на значні відстані. На інтенсивність цих процесів та охоплювану ними площу впливають характер ґрунту (структурність, зволо­женість, закритість рослинністю), роз­членованість поверхні, співвідношення безлісих та заліснених територій. Пило­ві бурі можуть виникати і взимку при відсутності снігового покриву. У цьому столітті найтриваліші пилові бурі було зафіксовано взимку 1969 p., коли мерз­лий грунт не прикривався снігом, а швидкості вітру досягали 28 … 35 м/с, а іноді 40 м/с. В результаті було по­шкоджено 3,4 млн. га сільськогосподар­ських угідь через видування пилуватих часток ґрунту, засікання рослин, за­сипання полів, садів, виноградників, зрошувальних систем, шляхів та ін.
За повторюваністю і тривалістю пи­лових бур територію УРСР поділяють на п’ять регіонів (табл. 13).

T_13
Дійовим захистом від пилових бур є система ґрунтозахисного землероб­ства, полезахисного лісорозведення, зрошення та раціональна структура угідь.
Процеси розвіювання пісків прояв­ляються в межах надзаплавно-терасо­вих піщано-горбистих борових місцево­стей і зандрових рівнин з піщаними і глинисто-піщаними, дерново-слабопідзолистими ґрунтами. Еолові піски утво­рились в результаті перевіювання флю­віогляціальних і давньоалювіальних пісків. Вони добре сортовані, мають окатані зерна, серед них переважають середньозернисті і дрібнозернисті. Пі­ски мають дуже низьку вологоємність, високу водопроникність, незначну водо­піднімальну здатність. Атмосферні води швидко просочуються через товщу пісків до рівня ґрунтових вод. На си­пучих, позбавлених рослинного покри­ву пісках, що складаються переважно з дрібних і середніх слабозв’язаних між собою зерен кварцу, розвиваються процеси дефляції і акумуляції. Роз­віювання пісків йде слідом за перетво­ренням закріплених пісків у сипучі, незакріплені. У цьому головну роль віді­грав антропогенний фактор. Дефляція відбувається за сухої погоди, коли верх­ні горизонти піску швидко висушують­ся. Особливої дефляції зазнають поля, зайняті зябом або слабо розвиненими сходами. На Поліссі влітку при певних швидкостях вітру часто буває розвію­вання пісків без помітного формування пилових бур. Однак час від часу і на Поліссі можна спостерігати досить доб­ре виявлені пилові бурі місцевого по­ходження. Вони виникають при швид­костях вітру 6 … 15 м/с в суху погоду при наявності значних за площею незакріплених пісків. В західному Поліс­сі пилові бурі виникають при північно-західних вітрах, в Житомирському, Київському і Лівобережному Поліссі — при вітрах західних і східних напрям­ків. Пилові бурі спостерігаються голов­ним чином літом. Для Полісся харак­терні пилові бурі невеликої тривало­сті — найчастіше від 0,5 до 2 годин. Видування дрібнозему під час таких бур призводить до опіщанення грунтів, що знижує їхню родючість. Отже, на Поліссі не можна залишати незайня­тих парів на ґрунтах легкого механіч­ного складу. На таких землях рекомен­дують вводити ґрунтозахисні сіво­зміни.
Дефляція на Поліссі буває також на осушених розораних торфовищах при тривалій сухій погоді. Тут необхідні регулювання рівня ґрунтових вод і вве­дення ґрунтозахисних сівозмін. Процесії розвіювання пісків відбуваються також на ділянках розбитих, сипучих пісків, які утворились внаслідок знищення лі­сів і пошкодження трав’янистого по­криву у зв’язку з випасанням худоби, прокладанням шляхів та ін. Урочища таких сипучих пісків з інтенсивним проявом еолових процесів можна спо­стерігати біля населених пунктів на борових терасах Случа, Тетерева, Ірші, Ужа, Прип’яті, Дніпра, Десни. В ре­зультаті інтенсивної діяльності вітру утворюються еолово-деструктивні (уло­говини видування) і еолово-акумуля­тивні форми рельєфу. Дуже добре вияв­лені ефемерні піщані еолові форми — «піщана ряб», яка є характерною озна­кою сучасної еолової діяльності. На відслоненнях схилів піщаних терас зустрічаються сліди корозії у вигляді ребристості, де чергуються жолоби і карнизи. Ділянки розбитих розвіюва­них пісків закріплюють шелюгуванням і висадженням сосни. Надалі їх слід використовувати в лісовому господар­стві.
На схилах Карпатських і Кримських гір, а також на схилах Подільської, Волинської і Придніпровської височин влітку і восени після тривалих дощів або взимку після інтенсивних сніго­падів, коли частина снігу налипає на кронах дерев, при проходженні місце­вих вітрів — смерчів і мезострумінних потоків часто спостерігаються вітрова­ли лісу.
На території УРСР досить поширені ерозійні процеси. Експериментальні дослідження в різних районах показа­ли, що змивання і розмивання грунтів спостерігаються вже й при добових су­мах опадів 10 … 20 мм, особливо якщо ці опади потрапляють на зволожені грунти розораного поля або засіяного просапними культурами. В середньому за рік на Україні буває по 3 … 5 днів з сумарними опадами більше 20 мм, один раз у 5 років спостерігаються суми 45 … 50 мм, а один раз у 40 ро­ків — в межах 80 … 120 мм. В Карпа­тах і в Криму ці суми опадів можуть досягати 150… 180 мм. Максимальна тривалість безперервного дощу на біль­шій частині України становить 20… 40 год, а на заході республіки може досягати 70 год. Середня інтенсивність опадів тільки зрідка може перевищува­ти 1 мм/хв, дуже часто становить 0,05 … 0,10 мм/хв.
Інтенсивність опадів змінюється в широких межах, що відіграє надзвичай­но важливу роль в формуванні водного режиму території, особливо поверхне­вого стоку і водної ерозії. Значні руй­нування грунтів спостерігаються при добових сумах опадів понад 70 мм. При цьому опади охоплюють територію від 2 … З тис. до 10 … 16 тис. км2.
Руйнування грунтів особливо зро­стає, коли значні опади супроводжу­ються грозою, градом, сильними вітра­ми. Після кожного розряду (блискав­ки) дощ посилюється, що пояснюється змінами електричного поля в хмарах, а ці зміни сприяють процесам коагу­ляції.
Град, що випадає, пошкоджує чи на­віть повністю знищує трав’янисту рос­линність, яка захищає поверхню, а ме­ханічний вплив граду на ґрунт підси­лює процес змивання. Танення граду на поверхні ґрунту, збільшуючи по­верхневий стік, також підсилює зми­вання. Під дією вітру відбувається від­хилення дощових крапель і градин від вертикального напряму при випаданні їх з хмар, що вносить значні контрасти в розподіл опадів на підвітряних і на­вітряних схилах височин. Як показали дослідження, залежно від напрямку і швидкості вітру, інтенсивності дощу і крутизни схилів різниці в сумах опа­дів на навітряних і підвітряних схилах можуть перевищувати 50%, а в окре­мих випадках досягають 100%. Зрозу­міло, що при цьому спостерігаються значні відмінності в сумах і інтенсив­ності поверхневого стоку.
У поширенні еродованих земель по­мітний зв’язок з фізико-географічними умовами території УРСР. Найбільші площі вони займають на Побужжі, правобережжі Дніпра, Донецькій височині, схилах Середньоросійської висо­чини. Еродуюча здатність талих і зли­вових вод залежить від особливостей рельєфу (крутизни і довжини схилів), величини і швидкості стоку, форми і площі водозборів, умов залягання снігу, антропогенних факторів. Так, органі­зація території, виконана без ураху­вання особливостей рельєфу, ландшафт­ної структури в цілому, може сприяти концентрації стоку і розвитку процесів змивання грунтів. Інтенсивне змивання верхнього горизонту грунтів спричинює зменшення продуктивної вологи і по­живних для рослин речовин, призво­дить до зменшення продуктивності зе­мель. Продукти площинного змивання замулюють водойми, річки, канали.
З процесами площинного змивання генетично пов’язане глибинне розмиван­ня — утворення ярів. Площа ярів на території України досягає 320 тис. га. Широкий розвиток їх зумовлений наяв­ністю лесових порід, що легко розми­ваються. Показниками розмивання та його факторами в нинішніх умовах в глибина і густота ерозійного розчлену­вання земної поверхні. На 80% території УРСР переважає вертикальне роз­членування в середньому від 10 до 70 м, на 10% території воно незначне (до 10 м), а на решті перевищує 70 м. Горизонтальне розчленування характеризується переважно середніми показ­никами 0,25 … 0,60 км/км2. В окремих районах Придністров’я та на правобе­режжі Дніпра густота розчленування змінюється від 1,5… 2,5 км/км2 до 6 … 8 км/км2. Густота і глибина ерозій­ного розчленування залежать від на­прямку та інтенсивності неотектонічних рухів. Найбільш інтенсивно еро­зійні процеси розвиваються в Україн­ських Карпатах і Гірському Криму, вони стимульовані значними підняття­ми цих споруд за пліоцен-антропогеновий час. Густота яружно-балкової сітки тут змінюється від 1,2 … 1,6 км/км2 (Карпати) до 1,6… 3,0 км/км2 (Гір­ський Крим), 4,5 … 5,5 км/км2 (півден­ний схил Головного пасма). Інтенсив­ному розвитку ерозійних процесів у Придністров’ї сприяють висхідні неотектонічні рухи, велика глибина місце­вих базисів ерозії (75 … 125 м), значна крутизна схилів. Районами середньої інтенсивності ерозійних процесів є Во­линська, Подільська та Приазовська височини, де середня густота роз­членування становить 0,5 … 0,8 км/км2. Малим розчленуванням характери­зуються Поліська, Придніпровська та Причорноморська низовини, Степовий Крим. Тут горизонтальне розчлену­вання поверхні становить 0,1 … 0,5 км/км2.
Значне поширення на території України мають зсуви, зумовлені при­родними і антропогенними факторами. Вони утворюються на природних схи­лах і штучно створених укосах.
Зсувні процеси інтенсивно розвива­ються на правому березі Дніпра. Так, на ділянці між Вишгородом і Ходоровим налічується понад 100 зсувів. Вони при­урочені до бурих та строкатих глин, іноді до мергелів, які є поверхнями спов­зання порід. В районі Канівських гля­ціодислокацій зсуви приурочені пере­важно до нестійких балтських глин, піднятих над рівнем Дніпра. Поширені сучасні і давні зсуви, зсувні тераси, зсуви-потоки, які урізноманітнюють ландшафтно-морфологічну структуру еродованих лісостепових ландшафтів. Зсувні процеси спостерігаються на Пол­тавській рівнині в середній течії Сули, Псла, Ворскли, Орелі, правих схилах долин Сіверського Дінця, Молочної, на Подільській височині. Вздовж Чорно­морського узбережжя і лиманів зсуви спостерігаються на червоно-бурих та меотичних глинах. Розвитку зсувів сприяють абразивне підмивання крутих берегів, зволоження поверхні нестійких меотичних глин підземними водами з товщі понтичних вапняків. В Україн­ських Карпатах зсуви найбільше поши­рені у Верхньотисенській улоговині, рідко зустрічаються у верхів’ях гір­ських рік; вони приурочені до дислоко­ваних схилів, де по корінних породах сповзають делювіальні відклади.
Значно поширені зсуви на Південно­му березі Криму. Тут вони утворюють­ся на різній висоті крутого південно­го схилу Головного пасма. В розвитку зсувних процесів значну роль відігра­ють зволоження схилу підземними во­дами із закарстованих юрських вапня­ків, абразія та інші, в тому числі антро­погенні фактори.
На берегах Дніпровських водосхо­вищ, Чорного і Азовського морів зсув­ні та обвальні явища тісно пов’язані з переформуванням берегів.
Велику руйнівну силу мають селі — великі стрімкі потоки з води, грязі, уламків гірських порід. Вони утворю­ються в басейнах гірських річок Кар­пат і Криму, на схилах гір, іноді висо­чин у результаті інтенсивних дощів, швидкого танення снігу під час різкого підвищення температури повітря, про­ривання запрудних гірських озер. Селі короткочасні, але характеризуються швидким підняттям рівня і зростанням витрат селевого потоку. В Карпатах основними районами прояву селів є басейни правих приток Дністра, а та­кож басейни Черемошу, Тересви, Латориці, Ужа, Тиси. Одним з найбільш селенебезпечних є басейн р. Черемоша, де можливі водно-кам’яні і грязекам’яні селі.
В Гірському Криму селі проходять по руслах невеликих річок і балок. Тут переважають водно-кам’яні потоки з продуктами руйнування флішових по­рід — глинистих сланців, пісковиків, конгломератів. Проходження селевих потоків спричиняє деформацію річко­вих русел, призводить до активізації зсувів та обвально-осипних процесів.
На рівнинній частині України грязеві селі відмічались у районі канівських гляціодислокацій, у верхів’ях Сіверського Дінця, в середній течії Дністра, східній частині Донецької височини. Вони виникають внаслідок сильних злив в районах з дуже еродованими і глибоко розчленованими поверхнями. В гирлах ярів утворюються великі ко­нуси виносу.
Активізації селевих процесів у Кар­патах і Гірському Криму сприяє висока господарська освоєність цих районів. Щоб запобігти дії ерозійних, зсувних та селевих процесів, впроваджують систему природооптимізуючих заходів стосовно зональних і місцевих фізико-географічних умов.
У Карпатах і Кримських горах вна­слідок інтенсивних снігопадів при силь­них вітрах спостерігаються значні кон­трасти в розподілі снігового покриву на навітряних і підвітряних схилах. Під час відлиг, викликаних фенами, в обох гірських районах республіки бувають снігові лавини.
На території України є умови для розвитку карсту (наявність карбонат­них тріщинуватих порід, здатних до карстування, насиченість цих порід під­земними водами, достатня кількість атмосферних вод). Поширені форми відкритого, покритого і закритого кар­сту. Різноманітними є літологічні фор­ми карсту (в карбонатних, сульфатних і галогенних породах). У розвитку карсту на території України G регіо­нальні відмінності. На Поліссі проваль­ні карстові форми поширені в західних і східних районах, де близько до по­верхні залягають тріщинуваті з порожнинами мергелі і крейда. В межах Во­линської та Подільської височин карстуються породи різного віку. Тут утво­рились відомі печери Кришталева, Озірна, Кривче, Млинок. В тортонських гіпсоносних породах розвинені лійки, улоговини, попори. В Дніпровсько-Донецькій западині розвинений галоген­ний карст, приурочений до штоків де­вонської солі. Вилуговування солей сприяло утворенню улоговин на місці соляних штоків. У західній частині До­нецької височини карст поширений у породах девону і карбону (вапняки, доломіти), пермських соленосних тов­щах. Закарстованість порід утруднює гірничі роботи. В районі Кривого Рога розвивається глибинний карст у докем­брійських доломітах, мармурах, карбонатизованих кварцитах.
На Причорноморській низовині карст розвинутий в неогенових вапнякових відкладах, де він утворює, лійки, про­валля, каверни. В межах Степового Криму карст спостерігається в карбо­натних неогенових породах; в резуль­таті утворюються порожнини, каверни, провалля. В Українських Карпатах карст відмічається в тріас-юрських від­кладах і має незначне поширення. Для Закарпатської низовини характерний соляний карст. В його розвитку важли­ву роль відіграла тривала експлуатація місцевих родовищ солі. В Гірському Криму — класичній карстовій області — розвинутий середземноморський карст у вапнякових породах юрського і крей­дового віку. Різноманітні карстові фор­ми представлені па Головному пасмі: полья, лійки, попори, шахти, колодязі, печери. Дуже виразні карстові ланд­шафти розвинені на кримських яйлах: Ай-Петринській, Бабуганській, Довгоруківській, Карабі та на інших масивах. В передгір’ях у верхньокрейдових породах наявні тріщини, порожнини, іноді лійки. Вивчення карсту має важ­ливе значення при інженерній оцінці території.
Процеси заболочування характерні для зони мішаних лісів, менше вони по­ширені її лісостепу і степу. В зоні міша­них лісів площа торфових боліт стано­вить понад 500 тис. га. Основними при­чинами широкого розвитку заболочуван­ня на Поліссі є позитивний баланс воло­ги, рівнинність і незначна дренованість території, часто неглибоке залягання водотривких шарів, поширення піща­них відкладів, які швидко інфільтру­ють атмосферні води, неглибоке заля­гання ґрунтових вод, що живлять боло­та, великі весняні розливи рік і застою­вання поверхневих вод в умовах плоско-рівннинного рельєфу.
Водотривким шаром часто є валунні суглинки (морена), які залягають під водно-льодовиковими пісками, на Жи­томирському Поліссі в багатьох міс­цях — кристалічні породи, на Волин­ському Поліссі — крейдові мергелі, у Київському і Лівобережному Поліссі на окремих ділянках — неогенові гли­ни. З умовами мезорельєфу пов’язано розміщення боліт. Болота звичайно знаходяться в пониженнях, де ґрунтові води залягають найближче до поверхні. Болота сформувались у западинах і зниженнях рівнин на плоских межиріч­чях надзаплавних терас, у давніх доли­нах стоку, заплавах. Великі болота дав­ніх прохідних долин знаходяться на Лівобережному Поліссі. Заболочування западин пов’язано із стіканням і застою­ванням поверхневих вод і близьким за­ляганням ґрунтових вод. Частина боліт Полісся утворилась внаслідок заростан­ня і заболочування озер. До них нале­жать, наприклад, Озерянська болотна система і болото Бучмани в Житомир­ській області. Заболочування озерних улоговин супроводиться утворенням плаваючих островів з кореневищних осок, гіпнових мохів, тілоріза та ш. Неглибокі улоговини заростають трав’я­ною рослинністю (очеретом, кугою), гіпновими мохами.
Підняття рівня ґрунтових вод і по­в’язане з ним заболочування спостеріга­ються і на ділянках, де знищені воло­гі типи лісу. Зникнення деревної рос­линності, яка була основним спожива­чем і транспірантом вологи, сприяє надмірному зволоженню грунтів і роз­витку заболочування. Живлення боліт Полісся здійснюється за рахунок ат­мосферних, поверхневих і ґрунтових вод.
Найбільш заболочена північна части­на Волинського і північно-західна ча­стина Житомирського Полісся, де вели­кі болотні масиви займають міжріччя, надзаплавні тераси і заплави. Окремі болотні масиви у верхів’ях Прип’яті, нижній течії Горині, Ствиги, Уборті займають площі понад 100… 200 км2. 89,7% боліт Полісся належить до евтрофних (низинних), 8% — до мезотрофних (перехідних), 2,3% — до оліготрофних (верхових). Останні зустрі­чаються в басейнах рік Стохода, Стирі, Турії, Случі, Уборті.
Поряд із загальними зональними рисами процесів болотоутворення до­сить чітко проявляються їхні внутрізональні відмінності. Процеси болото­утворення неоднакові в умовах різної літогенної основи, гіпсометричного по­ложення, залежать від геоморфологіч­них, мікрокліматичних і гідрологічних особливостей, складності ландшафтної структури території.
Отже, в кожній природній зоні Укра­їни проявляються певні негативні фізи­ко-географічні процеси. В зоні мішаних лісів переважають заболочування, водна акумуляція, дефляція, частково водна ерозія і карст. Процеси заболочування найбільш інтенсивно розвинуті в ме­жах Волинського і Чернігівського По­лісся (заболоченість 6… 8%).
В лісостепу найбільш поширеним негативним фізико-географічним проце­сом є водна ерозія, що проявляється в інтенсивному утворенні ярів. На При­дніпровській височині значного розвит­ку набули, крім того, суфозійні і зсув­ні процеси: в ряді районів спостеріга­ється одночасний розвиток ерозійних і зсувних процесів.
Для степу характерними є інтенсив­ні процеси водної і вітрової ерозії, суфозії, фізичного і хімічного вивітрю­вання. Водна ерозія можлива тут про­тягом усього року, тому що при глибо­ких і частих відлигах взимку тане сніг і зникає сніговий покрив, а влітку ви­падають зливові дощі. Вітрова ерозія грунтів спостерігається тут майже кож­ного року і захоплює часто значні те­риторії.
В Українських Карпатах і передгір’ях основними негативними фізико-геогра­фічними процесами є вивітрювання (особливо морозне), селі, снігові лави­ни, карст. В долинах деяких карпат­ських річок спостерігаються зсувні об­вали.
В Гірському Криму поширені селі, карст і зсуви. На узбережжях Чорного і Азовського морів розвинуті абразія і акумуляція. Рядом особливостей від­значаються сучасні фізико-географічні процеси в районах великих міст.
Як зональні, так і азональні фізико-географічні процеси мають своєрідний річний перебіг, тому що інтенсивність і поширення їх залежать від сезонних змін на території республіки.

comments powered by HyperComments