2 роки тому
Немає коментарів

Лісостеп України простягається від Передкарпаття до західних відрогів Середньоросійської височини. Південна межа його проходить на північ від населених пунктів Велика Михайлів­на, Ширяєво, через Первомайськ, пів­нічніше Новоукраїнки, Кіровограда, через Знам’янку до гирла р. Ворскли, вздовж неї (Кобеляки, Нові Санжари), на північ від Краснограда, через Балаклею, вздовж р. Оскол до межі з РРФСР.
З заходу на схід лісостепова зона простяглась майже на 1100 км. Вона займає 202 тис. км2, що становить 34% території УРСР. В її межах май­же повністю розташовані Львівська, Хмельницька, Вінницька, Черкаська, Полтавська і Харківська області, пів­день Ровенської, Волинської, Житомир­ської, Київської, Чернігівської і Сум­ської, північ Одеської і Кіровоград­ської, частково Івано-Франківська і Чернівецька області.
Лісостепові ландшафти почали фор­муватись у неогені. В цей період по­силювалась континентальність клімату, що зумовило зміну тропічних і суб­тропічних лісів, які панували раніше, на савани. Похолодання клімату сприя­ло трансформації ландшафтів саван у лісостеп помірних широт, а на берегах Чорного та Азовського морів зміни дійшли до утворення степових ланд­шафтів. Під час дніпровського зледе­ніння площа лісів на півдні Східно-Європейської рівнини значно скороти­лася, а на їхньому місці утворювався лісостеп. У післяльодовиковий час по­чалось різке зростання лісистості на півдні рівнини, що супроводилось на­ступанням лісу на степ. Пізніше під впливом природних і антропогенних факторів цей наступ припинився. Та­ким чином, можна стверджувати, що до початку втручання людини взасмо-вплив лісу і степу цілком визначався дією планетарних ритмів на природні умови Землі. При цьому були періоди наступу як степу на ліс, так і лісу па степ. Вирішальну роль у спрямуванні цих процесів відіграли тепловий і вод­ний режими території. Внаслідок гос­подарської діяльності людини площі лі­сів зменшились, а зросли площі сіль­ськогосподарських угідь та забудованих територій.
Лісостеп має велике значення для сільськогосподарського виробництва рес­публіки. Тут знаходиться більше тре­тини всієї орної землі, на якій ви­рощують понад 90% урожаю цукрових буряків і більше як 30% зерна Украї­ни.
Значна протяжність лісостепу з за­ходу на схід і з півночі на південь зу­мовлює різноманітність його природних умов, що проявляється у відмінностях геологічної будови та рельєфу, кліма­тичних умов, водного режиму, грунтово-рослинного покриву, ландшафтної структури різних його частин.
Рельєф і геологічна будова лісостепо­вої зони різнорідні. Вона охоплює Во­линську, Подільську та Придніпровську височини, Придніпровську низовину і західні схили Середньоросійської висо­чини. Основні орографічні одиниці приурочені до певних тектонічних струк­тур, на які ніби «накладені» сучасні ландшафти. В центральній частині зони знаходиться Український щит, який простягається широкою смугою від лінії Шепетівка — Старокостянтинів — Сокиряни на схід до Дніпра; на захід від щита розташовані Волино-Подільська плита і Галицько-Волинська западина, а на схід — Дніпровсько-Донецька за­падина і західний схил Воронезького кристалічного масиву.
Літогенна основа лісостепових ланд­шафтів також різноманітна. В західній частині зони в межах Волині і Поділля і на західному схилі щита під антропо­геновим покривом залягають відклади верхньої крейди та неогену (сармат­ського і тортонського ярусів). У глибо­ких каньйоноподібних долинах Поділля відслонюються відклади кембрійської, ордовицької, силурійської систем. На Вінницькому Побужжі докембрійські кристалічні породи залягають вище міс­цевого базису ерозії і вкриті лише ант­ропогеновими утворами. На південному схилі щита, в басейні Південного Бугу, під антропогеновими відкладами заля­гають піщано-галькові утвори балтської світи. На Придніпровській частині щита на докембрійських породах залягають канівсько-бучацькі піщано-глинисті від­клади, голубі київські мергелі, харків­ські глауконітові піски, полтавські білі піски і строкаті глини. В межах Дніпровсько-Донецької западини вище міс­цевого базису ерозії із корінних відкла­дів залягають харківські і полтавські піски, місцями строкаті глини. На від­рогах Середньоросійської височини ко­рінну літогенну основу ландшафтів утворюють відклади крейдового віку, піски харківської світи та місцями нео­генові глини. У формуванні ландшафт­них рис лісостепової зони велике зна­чення мають антропогенові лесові від­клади. В сучасному рельєфі переважає ерозійно-акумулятивна морфоскульптура, створена процесами площинної та глибинної ерозії, акумуляції, а також зсувними, просадочними і в окремих ра­йонах карстовими явищами.
Кліматичні умови лісостепу змінюю­ться в меридіональному і широтному напрямках. Територія його одержує за рік 100 … 110 ккал/см2 сонячної радіа­ції, з яких тільки 47 … 50 ккал/см2 по­глинається земною поверхнею і витра­чається нею на турбулентний теплооб­мін між грунтом і атмосферою та на випаровування вологи. З просуванням на схід зменшуються витрати тепла на випаровування внаслідок зменшення сум опадів і зростання сухості повітря, при цьому зростають можливості про­грівання повітря. Середні річні витрати тепла на випаровування в зоні лісостепу змінюються від 35 ккал/см2 на заході до 29 ккал/см2 на сході, а величини турбу­лентного теплообміну за цей же період відповідно становлять 8 і 12 ккал/см2. В окремі роки співвідношення між витратами тепла на випаровування і турбулентним теплообміном між земною поверхнею і атмосферою може відрізня­тись від середнього, особливо в посуш­ливі та вологі роки, що відображується в розподілі температури поверхні грун­ту і повітря.
З заходу на схід в лісостепу спостері­гається також зростання річних амп­літуд температури повітря і грунту (як середніх, так і абсолютних), що є ре­зультатом підвищення в цьому напрям­ку літніх температур і зниження зимо­вих. Так, якщо в західних районах зони середня місячна температура повітря протягом року змінюється від —4 до + 18°, то в східних районах — від —7 … —8 до +20°… +21°. Абсолютні мініму­ми та максимуми температури повітря відповідно становлять: —32 … —36° та + 37 … +38° на заході і —39° та +39° … + 40° на сході зони. Суми температур за період з температурами понад +10° змінюються від 2400° у західних райо­нах до 2600… 2800° у східних. Трива­лість безморозного періоду змінюється в зворотному напрямку — зменшується від 180 … 190 днів на заході до 160.., 150 днів на сході зони.
Наявність лісових масивів і сільсько­господарських угідь, височин і низовин спричиняє протягом теплого періоду ро­ку різкі контрасти в розподілі темпера­тури, атмосферних опадів, швидкості і напрямку вітру тощо.
У формуванні цих контрастів значну роль відіграє мінливість турбулентного» обміну в приземному і пограничному шарах атмосфери, зумовлена термічни­ми і динамічними факторами. Терміч­ний фактор проявляється в різниці тем­ператур діяльних поверхонь (ліс і сільськогосподарські угіддя, водна поверхня і суша, схили різної крутизни та екс­позиції).
Тривалість відлиг та інтенсивність їх зменшуються з заходу на схід, що є ви­раженням трансформації взимку повіт­ряних мас атлантичного походження. Коефіцієнт зволоження Висоцького — Іванова в лісостепу України становить 1,0… 0,6, а коефіцієнт сухості Попо­ва — 1,8… 1,2.
Лісостепова зона в цілому має спри­ятливі умови для вирощування різнома­нітних сільськогосподарських культур. Проте негативною рисою клімату є не­стійкість зволоження внаслідок чергу­вання вологих і посушливих років, при­чому ступінь посушливості та її ймо­вірність зростають з заходу на схід. Так, наприклад, якщо на заході лісо­степу за теплий період року в середньо­му випадає 500… 600 мм опадів, то на сході їх буває лише 350 … 400 мм, тобто кількість опадів зростає із сходу на захід. Якщо західні райони лісостепу в окремі роки зовсім не зазнають згуб­ного впливу суховіїв, то в східних ра­йонах вони в середньому бувають понад 15 днів. Важливим показником посуш­ливості клімату є тривалість бездощо­вих періодів. В лісостепу ці періоди можуть тривати від 20… 30 днів на за­ході зони до 50 … 60 на сході. Для забезпечення сільськогосподарських угідь додатковою вологою в лісостепу вжи­вають такі заходи, як снігозатримання, насадження полезахисних лісових смуг, зрошення полів з використанням місце­вих поверхневих вод.
Територію лісостепу перетинають річки, які належать до басейнів Захід­ного Бугу, Дністра, Південного Бугу, Дніпра, Сіверського Дінця. Найбільшою є густота річкової сітки в басейні Дні­стра — 0,24 км/км2.
Більшість річок у межах лісостепової зони мають звивисте русло з озерами і старицями, а тому в їхніх долинах, внаслідок значних коливань поверхне­вого стоку і перенесення великої кіль­кості мулистих часток, є багато остро­вів, мілин. Величина середньорічного стоку змінюється від 180 мм на заході (Розточчя) до 60 мм на сході (При­дніпровська низовина). Модулі стоку найбільші в межах відрогів Середньоросійської височини — 110 … 125 л/с-км2. Із створенням на річках водосховищ збільшується площа водної поверхні, що зумовлює додаткові витрати води на випаровування. Величина таких витрат досягає 3 … 8% загального річного сто­ку в середній по водності рік, а в мало­водний 8 … 16%.
Зональними типами грунтів лісосте­пу є чорноземи типові опідзолені і реградовані, а також сірі лісові ґрунти.
Найбільш поширеними грунтами зо­ни є малогумусні і середньогумусні глибокі чорноземи, легко- і середньосу-глинкові за механічним складом. Вони займають значні території на Лівобе­режжі, вкривають вододіли центральної та південної частини Правобережжя. Ці ґрунти мають значну глибину гу­мусового профілю (120… 130 см) і по­рівняно низький вміст гумусу (4 … 5%), у середньогумусних відповідно 80… 100 см і 6,5 … 7%. Чорноземи опідзоле­ні поширені переважно на Правобереж­жі. В комплексі з ними залягають тем­но-сірі ґрунти. Реградовані опідзолені ґрунти розвинені в центральних і пів­денних районах лісостепу.
Сірі і світло-сірі лісові ґрунти най­більш поширені на Волинській, По­дільській, Придніпровській височинах та на схилах відрогів Середньоросійської. Вони мають малий вміст гумусу (2… 3%) і невелику кислотність. На терасах Дніпра і його лівих приток роз­винені солонцюваті ґрунти, солончаки і солонці. В річкових долинах поширені болотні, дернові, глеюваті та глейові ґрунти.
Рослинний покрив лісостепової зони представлений залишками остепнених лук і степів на плакорах, масивів дубо­вих і дубово-грабових лісів (на Ліво­бережжі — дубово-кленово-липових). За історичний час лісистість зменшилась від 50 до 11 %. Нині найбільш лісистою є західна частина лісостепу. Великі діб­рови на Україні збереглися мало (Чор­ний ліс у Кіровоградській області і ряд лісових масивів у Хмельницькій, Тер­нопільській та Львівській областях то­що). Понад 50% лісопокритої площі займає дуб, 25% — сосна, 8,6 — граб, 2,7 — ясен, 2,6 —бук, 2,6% — осика. Найбільші площі зайняті дібровами, пе­реважно їхніми свіжими типами.
Для свіжих дубово-грабових лісів ха­рактерна така структура: перший ярус у них утворює дуб з домішкою ясена, в другому ярусі панує граб з домішкою клена гостролистого або явора. Підлісок складається з ліщини, бруслини, глоду, свидини. Трав’яний покрив розвинутий добре. На лівобережному лісостепу ос­новним типом лісу є ясенево-липова діброва; другий ярус її складається в основному з клена гостролистого і липи серцелистої, береста.
У заплавах річок ростуть ліси з дуба, ясена, в’яза, осокора та верб. На піща­них терасах поширені бори, субори та судіброви. Основні масиви їх знаходя­ться на заході лісостепу. Соснові ліси зустрічаються на торфових болотах, ви­ходах гранітів і крейди.
Степові ділянки збереглися в запо­відних місцях (Михайлівська цілина, Канівський заповідник). На них поши­рені ковила, типчак, келерія, а також північностепове різнотрав’я — гадюч­ник шестипелюстковий, шавлія лучна тощо. У долинах річок поширені ев-трофні та алкалітрофні болота з воло­голюбними рослинами — осоковими (осока, комиш, пухівка), злаковими (очерет, куничник), рогозом, вербами та ін.
Заплавні луки, які поділяються на сухі, свіжі, вологі і заболочені, мають своєрідний видовий склад. На сухих луках зустрічаються костриця борозни­ста, стоколос безостий, конюшина гір­ська, деревій звичайний. На свіжих лу­ках спостерігається значна різноманіт­ність видів, але найбагатші на рослин­ність вологі луки, де поширені різні види мітлиці, костриці, конюшини тощо.
Фауністичний комплекс лісостепу становлять як лісові, так і степові види. Тут зустрічаються лісова і степова ми­шівки, соні — горішкова, лісова, садова та повчок великий, їжак звичайний, благородний олень, по берегах річок — видра. Характерними птахами є грак, сорока, іволга, горлиця звичайна, кіб­чик. Типові плазуни: мідянка, вуж зви­чайний, полоз лісовий, болотяна чере­паха, ящірки прудка і зелена. Земно­водні: жаби ставкова, озерна, трав’яна і гостроморда, ропухи зелена і звичай­на, тритон звичайний і гребенястий. З комах-шкідників сільськогосподар­ських культур зустрічаються озима сов­ка, буряковий довгоносик, кравчик, хрущ західний, кузьки хлібний і хресто­носець, хлібна жужелиця, клопи-черепашки, гессенська муха та ін. Крім то­го, водиться багато видів коників, жу­ків, метеликів, клопів, мурашок, бджіл тощо.
Загальні фізико-географічні процеси в лісостепу визначаються зміною пози­тивного балансу вологи на нейтраль­ний. Для ландшафтів зони характерне зростання ролі перегнійно-акумулятивних процесів на фоні вилуговування грунтів, широкий розвиток площинного змиву і глибинної ерозії, поєднання процесів заболочування з засоленням та ін.
Ерозія проходить інтенсивно завдяки зливовим дощам. Цьому сприяють і зи­мові відлиги (під час яких сніговий по­крив сходить, а тимчасові водні потоки змивають ґрунт), глибоке розчленуван­ня поверхні і наявність крутих схилів, значні коливання температур повітря та ґрунту, неправильна господарська діяльність людини (знищення рослин­ності на схилах, надмірне випасання худоби, безсистемна оранка схилів, не­правильна організація території). До­слідження показують, що при поздовж­ньому обробітку схилів поверхневий стік зростає майже в 3 рази, а змив — у 20 раз порівняно з обробітком ґрунту впоперек схилу.
Змивання і розмивання грунтів завда­ють великої шкоди народному господар­ству не тільки тим, що внаслідок цього зменшується загальна площа орної землі і знижується продуктивність по­лів, а й тим, що змитий ґрунт потрап­ляє в річки, озера і ставки, замулює їх.
Щоб досягти зниження інтенсивності ерозії грунтів, слід запроваджувати пра­вильні агротехнічні прийоми, не знищу­вати природної рослинності на схилах, а зберігати, поновлювати і збагачувати її. При використанні схилів крутістю 2 … 5° під польові культури потрібна сівба впоперек схилів. В сівозміні, крім основних культур — цукрових буряків і озимої пшениці, треба використовува­ти багаторічні трави, а також пари, за­йняті травами або буферними смугами багаторічних трав.
На крутих схилах з середньо- і сильнозмитими ґрунтами слід вводити ґрун­тозахисні сівозміни кормового напрям­ку.
Щоб запобігти дальшому розвитку ярів, необхідні гідротехнічні споруди — водозатримні, водорозпилювальні та во­довідвідні вали, лотки-водоспуски, під­пірні стінки, терасування схилів.
Велику користь для зменшення ін­тенсивності ерозії грунтів на схилах дають полезахисні лісові смуги, розмі­щення яких по території і кількість рядів у яких залежать від типу ґрунту і ступеня змитості.
Процеси засолення розвиваються на низовинних рівнинах Лівобережжя; за­солення і заболочування поєднуються в давньодолинних комплексах з близь­ким заляганням ґрунтових вод.
За особливостями просторової дифе­ренціації компонентів природи, поши­ренням підкласів і основних видів ланд­шафтів лісостепова зона поділяється на 4 провінції: Західноукраїнську, Дністровсько-Дніпровську, Лівобережно-Дніпровську, Середньоросійську, які в свою чергу поділяються на області.
Західноукраїнська провінція. Вона найбільш піднята частина лісостепу. До неї входять Волинська і значна ча­стина Подільської височини (з Голого-рами, Вороняками, Кременецькими го­рами), південно-східна частина Розточ­чя, а також Опілля і Хотинська височи­на. Поверхня провінції розчленована численними річками, які входять до ба­сейнів Дністра, Південного Бугу, Вісли і Прип’яті, до глибини від 50 … 100 м до 150 … 200 м. Каньйоноподібні долини лівих приток Дністра прорізують тов­щі палеозойських і мезокайнозойських відкладів, розкриваючи в ряді місць навіть породи докембрію. В рельєфі добре виділяються скелясті, розчлено­вані вапнякові підняття — Товтри (Медобори), які являють собою залишки розмитих бар’єрних рифів та атолів неогенових морів. Над навколишньою місцевістю Товтри піднімаються на 50 … 65 м і мають абсолютну висоту 350 … 400 м. Усі ці підняття розміщені в цент­ральній частині провінції і простягаю­ться від Підкаменя до Кам’янця-Подільського з північного заходу на південний схід у вигляді окремих горбів та кряжів. У деяких місцях товтрові кряжі простягаються смугою або пас­мами завширшки 10 … 12 км.
В провінції поширений карст — по­верхневий і підземний. Найбільшими формами є гіпсові печери, розташовані в Тернопільській області на межиріччі Серету та Збруча (Кришталева, Озер­на, Оптимістична, Млинок, Вертеба, Мокра, Сталактитова та ін.). Унікальні карстові печери мають велику наукову і практичну цінність. Вони потребують докладного вивчення і охорони у зв’яз­ку з розвитком туризму. Західні і східні райони Західноукраїнської провінції мають значні відмінності в кліматичних умовах, адже в західні райони атлан­тичне повітря переважно проникає з за­ходу і північного заходу, а в східні — з південного заходу, після перевалювання через Карпати. В останньому випадку над Поділлям проявляється вплив фе­нового ефекту Карпат на режим хмар­ності, що позначається на розподілі еле­ментів радіаційного балансу. Так, на­приклад, річні суми сумарної радіації по території провінції змінюються від 97 ккал/см2 на заході до 105 ккал/см2 на сході, а ефективне випромінювання за рік відповідно становить 30 і 34 ккал/см2.
Наявність схилів різної крутості і експозиції, підвищень і знижень при­зводить до значних температурних контрастів як на поверхні ґрунту, так і в повітрі, а також спричинює значні відмінності в розподілі атмосферних опадів. У зв’язку з тим що загальні су­ми опадів зменшуються з заходу на схід, температурні контрасти бувають найвищими в східних районах.
Провінція найбільш зволожена в лі­состеповій зоні: коефіцієнт зволоження дорівнює 2,4 … 2,8. Влітку опади мають вигляд злив, добові суми яких можуть перевищувати 100 мм, досягаючи в ок­ремих місцях 170 … 180 мм. У таких ви­падках сільськогосподарські угіддя, які розміщені на схилах, зазнають значної шкоди, а раптові розлиття річок завда­ють великих збитків.
Від шкідливого впливу інтенсивних злив територію захищають відновлен­ням лісового покриву на схилах числен­них піднять, а також терасуванням схи­лів, що сприяє зниженню поверхневого стоку і підвищенню інфільтрації атмо­сферних опадів у грунт. Протягом теп­лого періоду на території провінції бу­ває 30 … 37 гроз, з яких 2—3 можуть бути з градом. В окремі роки кількість гроз може зростати до 60 або зменшу­ватись до 20, а кількість днів з градом при цьому може змінюватись від 4 до 0. Град завдає величезних збитків сіль­ському господарству, тому тепер веду­ться інтенсивні розробки методів захи­сту від градобоїв шляхом активного впливу на грозові хмари.
Взимку атмосферні опади випадають у вигляді снігу і дощу. При снігопадах висота снігового покриву на захищених ділянках може зростати на 10 … 15 см за добу. Спостерігаються значні конт­расти в розподілі снігу на навітряних і підвітряних схилах, а також на плато і в долинах, в лісах і на безлісих ділян­ках.
Західноукраїнська провінція має густу річкову сітку. Тут зосереджені ліві притоки верхньої частини Дністра: Гнила Липа, Золота Липа, Коропець, Стрипа, Серет, Збруч, Жванчик, Смотрич, Мукша, Студениця, Ушиця та інші, які течуть з півночі на південь. На схо­ді і південному сході провінції тече Південний Буг з притоками Бужок, Вовк та ін. На північ — північний схід течуть притоки Прип’яті: Случ з Хоморою, Горинь із Стублою, Стир з Іквою, а також Західний Буг з Полтвою. На захід течуть притоки Сану (Сяну).
У долинах річок створюється своєрід­ний мікроклімат, що проявляється в до­бовому ході температури і вологості по­вітря, швидкості і напрямку вітру тощо. Внаслідок звивистості річкового русла і глибоких долин на всіх річках є ділян­ки, де протягом теплого періоду спосте­рігаються підвищені температури, що дає змогу вирощувати тут теплолюбні культури. Особливо сприятливі умови щодо цього має долина Дністра на ді­лянці від Серету до Ушиці.
В ґрунтовому покриві переважають опідзолені чорноземи, сірі лісові ґрунти, які розвинулись під широколистими лісами. За позитивним балансом вологи та характером природної рослинності геоботаніки значну частину цієї терито­рії відносять до Європейської широко-листолісової області. За особливостями ландшафтної структури Західноукраїнську провінцію поділяють на окремі фі­зико-географічні області: Волинську височину, Мале Полісся, Розточчя і Опілля, Західно-Подільську, Північно-Подільську (Хмельницьку), Прут-Дністровську.
Область Волинської височини виді­ляють за лісостеповими ландшафтами між Волинським і Малим Поліссям. Ос­нову її становлять верхньокрейдові від­клади, в зниженнях яких збереглися піски, піскуваті глини і вапняки ниж­нього сармату, а зверху їх суцільно вкриває товща великопилуватих карбо­натних лесовидних суглинків. Своєрід­ністю геологічної будови є значна піднятість крейдових порід, що пояснюють розмиванням суміжних областей і під­няттями в пліоцен-антропогені.
Долинами Західного Бугу, Стиру та Горині Волинська височина розділена на кілька частин, що відрізняються од­на від одної абсолютними висотами і характером рельєфу. Клімат області с найбільш вологим у лісостепошй зоні, чим зумовлено пом’якшення зимових температур (—4 … —5°) і зниження літніх ( +17 … +18°). Річна сума опа­дів 600 … 620 мм.
Ґрунтовий покрив строкатий: перева­жають сірі лісові ґрунти; чорноземи займають вирівняні ділянки. В області поширені грабові, дубово-грабові, дубові та дубово-соснові ліси, які займають 9% її території. 75% земельного фонду становлять сільськогосподарські угід­дя, які замінили первинні ландшафти.
Ландшафтна структура області харак­теризується значним поширенням роз­членованих лесових височин з сірими і темно-сірими лісовими грунтами та залишками похідних грабових дібров, а також денудаційних хвилястих рівнин з опідзоленими грунтами і малогумус-ними чорноземами. В Мізоч-Повчан-ському районі переважають структурно-денудаційні розчленовані лесові висо­чини з сірими, темно-сірими грунтами та дубово-грабовими і грабовими лісами. Заплавні лучні ландшафти займають порівняно невеликі площі і відзначаю­ться розвитком боліт евтрофного типу.
Мале Полісся — своєрідна острівна фізико-географічна область у лісостепо­вій зоні. Вона розташована між Волин­ською височиною на півночі і Поділь­ською на півдні. Простягається від Ше­петівки і Славути на сході, де з’єднана з Поліською низовиною, до Рави-Русь-кої на заході, де переходить на терито­рію Польської Народної Республіки і поступово виклинюється. Південна ме­жа з Гологоро-Кременецьким пасмом має вигляд крутого уступу в 150… 200 м. Північна межа Малого Полісся також має вигляд уступу висотою в 40… 60 м.
Характерними рисами природних умов Малого Полісся, які відрізняють його від суміжних областей, є рівнин­ність території, незначне коливання відносних висот, відсутність палеогено­вих і неогенових відкладів, велике по­ширення пісків у складі поверхневих відкладів, слабоврізані річки, які по­вільно течуть серед заболочених заплав, панування підзолистих і лучно-болот­них грунтів, залишки степової рослин­ності, борів і суборів. Корінними поро­дами на Малому Поліссі є мергелі і крейда, які здебільшого перекриті ант­ропогеновими пісками і суглинками, а в окремих місцях відслонюються. Не­рівна поверхня крейдових відкладів, що утворилась в результаті тривалого роз­мивання, має безпосередній вплив на сучасний рельєф. З нею пов’язані най­більш підвищені ділянки області (роз­ташовані на крейді, яка високо заля­гає). Антропогенові відклади мають по­тужність від 1 … 2 м до 20 … 30 м. Ви­никнення Малого Полісся найчастіше пов’язують з розмиваючою діяльністю текучих льодовикових і річкових вод при певній участі тектонічних факторів, які посилювали ерозію. Про водно-еро­зійне походження Малого Полісся свід­чать його загальні контури, наявність терас з алювіальними відкладами, гли­бокий вріз, який призвів до розмивання потужної товщі морських неогенових відкладів, що зустрічаються на південь і на північ від нього.
Сучасний мезорельєф Малого Полісся сформувався протягом другої половини антропогену. Значний вплив при цьому мала діяльність льодовикових вод. Льо­довик не вкривав території Малого По­лісся, але сприяв підвищенню базису ерозії, накопиченню відкладів, перебу­дові річкової сітки та розмиванню, вна­слідок якого в окремих районах утво­рився гривистий рельєф (басейн р. Ра-ти). Гриви витягнуті із заходу — пів­нічного заходу на схід — південний схід і мають довжину від 8 до 15 км, при ширині 2 … 4 км і відносній висоті 10 … 15 м. Широкий розвиток пісків та клі­матичні умови сприяли формуванню еолових форм рельєфу (дюни, піщані вали і кучугури).
Мале Полісся має деякі відміни і в кліматичних умовах. Середньосічневі температури тут вищі, ніж на Волин­ському Поліссі: Рава-Руська —4,1°, Буськ —3,9, Лопатин —4,2, Броди —4,3°. В Малому Поліссі випадає знач­на кількість опадів, особливо на пів­денній його межі, коло підніжжя По­дільського уступу. Зокрема, в Бродах буває в середньому за рік 742 мм, Раві-Руській — 720, Острозі — 620 мм опа­дів.
Велика кількість опадів і рівнинний рельєф сприяють формуванню густої річкової сітки та заболоченню Малого Полісся. Область пересікають такі річ­ки, як Західний Буг, Рата, Стир, Іква, Вілія, Горинь та ін.
У ґрунтовому покриві переважають дерново-підзолисті ґрунти; по долинах річок розвинуті лучно-чорноземні, лучні і болотно-торфові ґрунти. На елювії крейдових відкладів поширені дернові карбонатні ґрунти, а на «островах» лесовидних суглинків — сірі лісові. На Малому Поліссі переважає лісова, луч­на і болотна рослинність. Ліси займа­ють 20… 39%, луки 17… 27% терито­рії. Ліси збереглися на ділянках з най­менш родючими слабопідзолистими ґрунтами, а луки — на торфово-болот­них ґрунтах. Ліси складаються з сосни, дуба, берези, осики, іноді граба, їх фло­ристичний склад багатший, ніж анало­гічних лісів Полісся.
В ландшафтній структурі Малого По­лісся переважають природні комплекси мішано-лісового і лісостепового типів. Домінуючими є зандрові рівнини з дер­ново-підзолистими ґрунтами під сосно­вими, дубово-сосновими, грабово-дубово-сосновими лісами. Поширені також денудаційні рівнини з дерновими кар­бонатними грунтами під дубово-сосно­вими, дубовими та грабово-дубовими лісами, заплавні лучно-болотні ланд­шафти.
Область Розточчя та Опілля характе­ризується значним розчленуванням рельєфу; це так зване горбогір’я з аб­солютними висотами 350 … 470 м і від­носними 80 … 100 м. Розточчя є край­нім північно-західним відрогом Поділь­ської височини. В рельєфі виділяються горбисті куестоподібні пасма і окремі горби, витягнуті з північного заходу на південний схід, в яких західні і північ­но-західні схили круті, а східні і пів­денно-східні — пологі. Сучасний рельєф Розточчя успадкував верхньокрейдовзі поверхню, а південно-західні його схили зазнали впливів флексур і скидів на межі з Передкарпатським прогином. На Опіллі пасма витягнуті з північного заходу на південний схід. Різка невідпо­відність сучасних русел річок широким заплавам свідчить про значну інтенсив­ність ерозійних процесів в минулому.
В області переважають сірі лісові і дерново-слабопідзолисті ґрунти; поши­рені також чорноземні ґрунти. На під­вищених ділянках ростуть дубово-буко­ві ліси, що займають близько 40% території області. Це залишки суціль­них лісів у минулому.
Домінуючими ландшафтами області є розчленовані лесові височини з сіри­ми лісовими ґрунтами під дубово-буко­вими лісами, структурно-денудаційні дуже розчленовані лесові височини з ду­бово-сосновими і дубово-грабовими лі­сами, горбисті і горбогірні височини з дерново-слабопідзолистими ґрунтами під дубово-сосновими і сосновими ліса­ми. Менші площі займають болотні осо­ково-сфагнові комплекси і долинні ланд­шафти. Останні найбільш освоєні люди­ною під поселення.
Західно-подільська область охоплює Тернопільську рівнину, масив Вороняки, Товтрове пасмо, південний схил По­дільського плато. Поверхня її хвиляста, на півночі досягає висоти 400 м, а на південь і південний схід знижується до 350 … 320 м. Основну частину території області становить Тернопільська рівни­на, розчленована в меридіональному напрямку лівими притоками Дністра: Стрипою, Серетом, Нічлавою і частково Збручем. Сільськогосподарські угіддя займають до 80%, ліси збереглися на 11% території. У ґрунтовому покриві переважають чорноземи; серед сірих лі­сових грунтів поширені їхні еродовані відміни. З природної рослинності най­краще збереглися дубово-грабові ліси, менш поширені дубові і букові ліси. Основний фон у ландшафтній структури створюють розчленовані лесові рівнини з чорноземами глибокими і опідзоленими, яружно-балкові і горбогірні місце­вості з еродованими сірими ґрунтами, товтрові гряди з сірими лісовими ґрунтами під грабово-сосновими і буковими лісами, степами на карбонатних чорно­земах. Природні умови Західного Поділ­ля сприятливі для розвитку сільсько­го господарства, садівництва, виногра­дарства, городництва, туризму і відпо­чинку.

Північно-Подільська фізико-географічна область. Лісостепове лесове плато

Північно-Подільська фізико-географічна область. Лісостепове лесове плато

Північно-Подільська область займає вододільну частину Подільської висо­чини з абсолютними висотами 300… 400 м, а у Кременецьких горах 408 м. Геолого-геоморфологічні особливості її визначаються положенням на західно­му схилі Українського щита. Докемб­рійські породи відслонюються на .сході в долинах Південного Бугу і Случі. Палеозойські і мезокайнозойські поро­ди перекриті малопотужною товщею лесових порід. Південний Буг, Случ, Го­ринь, Збруч у верхів’ях мають широкі заплави і пологі схили.
У ландшафтній структурі області по­мітні відмінності, пов’язані з характе­ром рельєфу. На півночі виділяється розчленоване горбогір’я (Кременецькі гори) з еродованими сірими лісовими ґрунтами, з дубово-грабовими і грабо­вими лісами, які займають 26% терито­рії, суходільними луками на місці дубо­во-грабових та дубово-соснових лісів. Межиріччя Случі і Горині, Авратинська височина характеризуються переважан­ням лесових рівнин з чорноземами глибокими малогумусними і опідзоленими, які розорані на 80%. Ліси займають 3… 5% площі. В південній частині об­ласті, що належить до південно-східно­го схилу вододільної частини Поділь­ської височини, переважають лесові рівнини з сірими лісовими ґрунтами, з грабово-дубовими та похідними грабо­вими лісами, які займають 18% терито­рії і приурочені до схилів балок. Своєрідності ландшафтній структурі нада­ють глибоко врізані долини Південного Бугу, Бужка, Вовка, Смотрича та їхніх пригоків з лучно-заплавними комплек­сами.
Прут-Дністровська область витягнута вздовж Дністровського лівобережжя. Піднята хвиляста поверхня її порізана глибокими каньйоноподібними долинами Дністра, Пруту та їхніх коротких при­ток. У західній частині розвинені бал­кові і карстові форми рельєфу. Своєрід­ність кліматичних умов зумовлюють м’яка зима і помірно тепле літо, наяв­ність схилів південної солярної експо­зиції, що сприяє розвитку виноградар­ства.
У ландшафтній структурі області до­мінують акумулятивно-денудаційні ле­сові височини з сірими і темно-сірими лісовими ґрунтами, залишками дубово-грабових, грабових і букових лісів; бу­кові ліси мають тут східну межу свого ареалу. На Хотинській височині сфор­мувались горбисто-грядові місцевості з сірими лісовими і дерново-підзолистими ґрунтами. Ліси займають вершини гряд, крутосхили, мало придатні для розорю­вання. Своєрідності ландшафтній струк­турі надають закарстовані рівнини, долинно-терасові і каньйонні місцевості. Дністровсько-Дніпровська провінція. До неї належать центральні і південні частини Подільської та Придніпров­ської височин, приурочені до Україн­ського щита Простежується зв’язок су­часного рельєфу з тектонічними струк­турами і поверхнею докембрійських по­рід: ерозійні форми приурочені до дав­ніх розломів, вододіли — до підвищених блоків. Вплив блокових рухів щита ви­являється в розподілі осадочних від­кладів.
На докембрійських породах залягають палеогенові і неогенові відклади, пере­криті товщею лесових утворень.
Максимальні висоти на Придніпров­ській височині відмічені на південь від Козятина (322 м). Значною роз­членованістю характеризуються тери­торії вздовж Дніпра, Південного Бу­гу. Побужжя (басейн Південного Бугу) являє собою горбисту рівнину з давніми долинами. Південна частина провінції приурочена до схилу щита. Придніпров­ська височина тут поступово переходить у глибоко розчленовану долинами річок Балтську рівнину, хвилясте нахиле­не межиріччя Південного Бугу та Ін­гульця.
Для провінції характерний помірно континентальний клімат з достатнім зволоженням. Радіаційний баланс ста­новить 40… 45 ккал/см2. Річна сума опадів змінюється від 400 до 560 мм. Протягом року вони розподіляються не­рівномірно, 75% річної суми їх випадає за період з позитивними температура­ми. Характерними є зливи. Тривалість існування снігового покриву 60… 75 днів, на півдні провінції він не по­стійний. Живлення рік змішане. Основ­на частина стоку припадає на весну. Модуль стоку змінюється від 72 до 102 л/с-км2. В ґрунтовому покриві ве­ликі площі займають сірі і світло-сірі лісові ґрунти, особливо на межиріччі Дністра і Південного Бугу. Ґрунти кис­лі, малогумусні, зазнають площинної ерозії. На Придніпровській височині велике поширення мають опідзолені чорноземи і темно-сірі лісові ґрунти, а на плоских рівнинах — типові малогу­мусні чорноземи. В приполіській части­ні провінції на рівнинних просторах переважають чорноземи з вмістом гу­мусу 3,5… 4,5%. Територія провінції характеризується майже суцільною розораністю. В структурі її ландшафтів, переважно височинного підкласу, по­мітні зональні відмінності, що знайшло відображення у групуванні фізико-гео­графічних областей, які входять до цієї провінції. Так, північна область При­дніпровської височини і область Київ­ського плато займають північне підзональне положення; центральне поло­ження займають області Подільського Побужжя, Придністровсько-Подільська, центральна область Придніпровської височини; південні області Подільської та Придніпровської височини виділяю­ться за переважанням південно-лісосте­пових ландшафтів.
Північна область Придніпровської височини в тектонічному відношенні займає частини Бердичівського та Біло­церківського антикліноріїв Українсько­го щита. В долинах річок відслонюються чудново-бердичівські граніти. На гра­нітах і гранітогнейсах утворилась као­лінова кора вивітрювання. Потужність лесових порід змінюється від 2—3 м на вододілах до 10 … 15 м біля підніжжя схилів. Вододільне положення області зумовило переважання в ландшафтній структурі денудаційних хвилястих ле­сових рівнин з чорноземами глибокими малогумусними і фрагментами (до 1% площі) дубових лісів. У зв’язку з при-поліським положенням області в північ­ній її частині є місцевості моренних і моренно-зандрових рівнин з сосново-ду­бовими та грабово-дубово-сосновими лі­сами. Південні райони мають одноріднішу ландшафтну структуру, тут пере­важають типові лісостепові комплекси.

Канівське лісостепове Придніпров'я

Канівське лісостепове Придніпров’я

Область Київського плато займає ча­стину Придніпровської височини від Києва до гирла р. Рось. Західна межа її фіксується по виходах на денну по­верхню докембрійських порід. Особли­вості природних умов області визнача­ються її положенням на півночі зони та схилі Українського щита. На схилах Дніпра відслонюються палеогенові і неогенові, а в районі канівських дисло­кацій — юрські і крейдові породи. На формування ландшафтів мав вплив дніпровський льодовик, який залишив морену, водно-льодовикові відклади; та­лі льодовикові води виробили широкі долини. Потужність покривних лесових порід на вододілах 3 … 4 м, на схилах — до 6 м. Характер геологічної будови, дислокованість порід, піднятість над Дніпром, глибоке розчленування тери­торії сприяють розвитку ерозійних і зсувних процесів. Останні активізують­ся в смузі, що прилягає до Канівського водосховища.
Переважаючим видом ландшафтів є розчленовані лесові рівнини з чорнозе­мами типовими і опідзоленими, які суцільно розорані. В межах Канівсько-Ржищівського району основними є ду­же еродовані височини з гляціодислока­ціями на юрсько-крейдовій основі, сіри­ми лісовими ґрунтами під грабовими дібровами. Поширені давньодолинні місцевості з лучно-чорноземними ґрунтами, долинно- та яружно-балкові міс­цевості зі змитими ґрунтами. В межах Київського плато боротьба з ерозійними процесами є одним із найважливіших заходів підвищення продуктивності угідь.
Придністровсько-Подільська область займає середні та нижні частини ба­сейнів лівобережних приток Дністра. Глибина врізу цих рік змінюється від 60 … 80 м на півночі до 160 … 200 м на півдні. В долинах відслонюються кем­брійські, крейдові і неогенові породи. Природні умови сприяли значній гу­стоті яружно-балкової сітки — 1 … 1,25 км/км2. Особливістю будови поверх­ні є наявність останцевих межиріч між глибокими долинами та створювана те­расами Дністра ступінчатість. Глибоке розчленування поверхні, схили різної крутості та експозиції зумовлюють мік­рокліматичні відмінності. Так, у долині Дністра зима на 20 … 25 днів коротша порівняно з межиріччями.
Основними ландшафтами області є лесові височини і схили з сірими лісо­вими ґрунтами і опідзоленими чорно­земами, переважно розораними. Значні площі займають яружно-балкові та до­линні місцевості з дубово-грабовими та дубовими лісами, які займають до 10% території, з остепненими луками та степами (до 5% площі).
Область Подільського Побужжя від інших лісостепових областей відрізняється значною піднятістю, значним поширенням докембрійських порід, пе­рекритих малопотужною осадочною товщею, переважанням денудаційних форм рельєфу, порожистістю річок. Орогідрографічні особливості території зумовлені її тектонічною будовою. В су­часному ґрунтовому покриві на межи­річчях суцільно розвинені сірі лісові ґрунти. Вважають, що в доагрокультурний період ця територія була вкрита лісами. Нині вони збереглися на 12% площі. В сучасній ландшафтній струк­турі області домінують перетворені комплекси — хвилясті розчленовані лесові височини з ярами і балками, вріза­ними до кристалічних порід, дубово-грабовими та грабовими лісами на сі­рих і темно-сірих лісових ґрунтах. Міс­цями в долинах річок представлені борові комплекси з дерново-підзолисти­ми ґрунтами і грабовими суборами.
Центральна область Придніпровської височини. Докембрійські породи від-слонюються в річкових долинах і на схилах балок. На них залягають палео­генові і неогенові відклади, антропоге­нові валунні суглинки і піски, лесові породи потужністю від 3 … 4 м (на ме­жиріччях) до 25 … 30 м (в улоговинах). Хвилястий і горбистий рельєф відбиває нерівності поверхні докембрійських по­рід. Максимальні абсолютні відмітки спостерігаються на вододілі Росі і Гни­лого Тікичу (273 м). Відносні висоти досягають 160 м, а густота розчлену­вання поверхні 3 км/км2. Область дре­нується річками Рось, Тясьмин, Гнилий та Гірський Тікичі. В доагрокультурний період тут панували лучні та остепнені луки з типчака, мітлиці на глибо­ких малогумусних чорноземах. Серед сучасних ландшафтів області перева­жають розчленовані лесові рівнини з морфоструктурною диференціацією ґрунтового покриву, майже суцільно розорані. Широке поширення мають горбисті лесові і моренно-зандрові рів­нини з чорноземами опідзоленими і темно-сірими лісовими ґрунтами. Вододільно-останцеві місцевості поєднуються з долинно-балковими, де є залишки дубо­вих та дубово-грабових лісів.
Південна область Подільської висо­чини займає крайній південний захід лісостепової зони республіки. Вона при­урочена до південно-західного схилу Українського щита, де поверхня докем­брійських порід занурюється до 100 м. Докембрій перекритий крейдовими, нео­геновими породами, антропогеновими лесовидними суглинками, делювіальни­ми і алювіальними відкладами. Глиби­на розчленування поверхні досягає 100… 150 м, річкові долини широкі і глибокі, схили їх порізані ярами і бал­ками. В ґрунтовому покриві поширені чорноземи типові, опідзолені і реградовані, сірі, світло-сірі і темно-сірі ґрунти. В минулому північно-західна части­на області була вкрита лісами, решта території — південними лучними сте­пами. В ландшафтній структурі перева­жають розорані височинні рівнини з чорноземами глибокими малогумусними, яружно-балковими місцевостями, залишками лісів із дуба скельного. В північно-західній частині області ха­рактер ландшафтів визначається поєд­нанням вододільних рівнинно-хвиляс­тих місцевостей з опідзоленими чорно­земами і хвилястих еродованих вододі­лів з сірими і темно-сірими лісовими ґрунтами, окремими масивами лісів з дуба скельного та звичайного (Савранський ліс та ін.).
Південна область Придніпровської височини знаходиться на межиріччі Південного Бугу і Дніпра. Докембрій­ські породи відслонюються в долинах річок і балках. Потужність осадочної товщі незначна — від кількох до 100 … 200 м, і тільки в Тясьминській западині вона зростає до 500 м. Абсолютні висо­ти в середньому становлять 200 м, а максимальні — 265 м; глибина врізу долин у східній частині досягає 100 … 150 м, а густота яружно-балкової сітки 1,0 км/км2. В західному напрямку ці показники зменшуються відповідно до 60 … 80 м і 0,50 … 0,75 км/км2.
В доагрикультурному ландшафті па­нували лучні степи, були поширені ду­бові ліси на чорноземах опідзолених та дубово-грабові на сірих лісових грун­тах. Нині ліси збереглися невеликими масивами: Чорний ліс біля ст. Знам’ян­ка та ін.
Характерною особливістю південно-лісостепових ландшафтів є мозаїчне по­єднання слабохвилястих вододілів з ти­повими чорноземами, горбистих місце­востей з темно-сірими лісовими ґрунтами і чорноземами опідзоленими. Значний процент території займають яружно-балкові еродовані місцевості, давньодолинні і терасові рівнинні міс­цевості з сільськогосподарськими угід­дями.
Лівобережно-Дніпровська провінція. Вона знаходиться в межах Дніпровсько-Донецької западини, яка виповнена потужною товщею осадочних відкладів. Докембрійський фундамент залягає на глибинах від 1000 до 5000 м і більше. Провінція приурочена до східної части­ни південно-західного борту Дніпровсько-Донецької западини, якій в рельє­фі відповідає акумулятивна терасова рівнина Середнього Дніпра, а також до середньої та південно-східної частини центрального грабена, яким в рельєфі відповідає пластово-ярусна нахилена Полтавська рівнина. Центральна части­на Дніпровсько-Донецької западини ха­рактеризується тектонічною активністю окремих структур. Вплив останніх про­являється в плані річкової сітки, де­формаціях поздовжніх профілів русел і терас, морфології долин. На формуван­ня рельєфу мали вплив талі води дніп­ровського льодовика і наступна ерозій­но-акумулятивна діяльність руслових потоків Дніпра та його приток. В доли­ні Дніпра добре виражені різновікові терасові рівні: сучасний, поліський, дніпровський. Лесові тераси мають плоску поверхню, висоти їх досягають 140 … 150 м. На поверхні багато блюдець-западин, є широкі прохідні долини. Борова тераса досягає висоти 120… 128 м, на ній поширені піщані форми: гряди, кучугури. Заплава Дніпра тепер утворює дно Канівського та Кремен­чуцького водосховищ. Полтавська рів­нина розчленована лівими притоками Дніпра.
Кліматичні умови характеризуються наростанням континентальності і змен­шенням кількості атмосферних опадів. Коефіцієнт зволоження змінюється від 1,9 на півночі до 1,3 на півдні області. Величина сумарної сонячної радіації становить 105 … 110 ккал/см2, сума тем­ператур з температурами вище 10° ста­новить 2600 … 2800°. Річна сума опадів з півночі на південь змінюється від 550 до 430 мм, дві третини їх випадає під час вегетації рослин.
Рівнинна поверхня характеризується порівняно меншою дренованістю, густо­та річкової сітки 0,15 км/км2. У водно­му режимі річок головну роль відіграє дощове і снігове живлення. Основний стік припадав на весну, на цей час при­падає і 35% твердого стоку.
Ґрунтовий покрив мас складну струк­туру. Основний фон утворюють чорно­земи типові малогумусні з вмістом гу­мусу 5,0 … 5,5%, поширені вони на во­доділах. У північній частині провінції сформувались лучно-чорноземні содо­во-солончакуваті ґрунти. На терасах поширені солонцюваті чорноземи, зу­стрічаються солончакуваті солонці і хлоридно-сульфатні солончаки. Особливо засолені пониззя Псла, межиріччя Оре­лі і Ворскли. Засолення грунтів пов’я­зують з високим вмістом солей у ґрун­тових водах, які стікають з Роменських соляних куполів. Вздовж високих пра­вих берегів приток Дніпра поширені чорноземи опідзолені та сірі лісові ґрунти.
На борових терасах у минулому рос­ли широколисті ліси. На решті території панували лучні степи з ковилами пірчастою, волосистою, типчаком, тон­коногом вузьколистим, мітлицею Сирейщикова, вівсюнцем пухнастим, осокою низькою та ін.
У межах провінції переважають лі­состепові ландшафти низовинного під­класу. Значна протяжність території з півночі на південь зумовлює також пів­нічні і південні підзональні відмінності ландшафтів. З урахуванням цього та відмічених геолого-геоморфологічних особливостей провінцію поділяють на чотири фізико-географічні області.

Північна лісостепова область Дніпровської терасової рівнини

Північна лісостепова область Дніпровської терасової рівнини

Північна область Дніпровської тера­сової рівнини являє собою акумулятив­ну низовину, складену товщею водно-льодовикових і алювіальних відкладів. Особливості її формування позначають­ся на сучасній ландшафтній структурі. Основним видом ландшафтів є терасові малодреновані рівнини з чорноземами глибокими, лучно-чорноземними грун­тами, плямами солонців і солончаків. Характерними для них є давні прохідні долини з лучними і болотними грунта­ми, здебільшого освоєними меліоратив­ними системами. Лісостепові ландшаф­ти урізноманітнюють борові комплекси з дерново-підзолистими ґрунтами під дубово-сосновими лісами, поширені від Києва до гирла Сули і далі до Ворскли. Значні площі займають заплавні лучні і болотні ландшафти. В північній ча­стині області поширені низинні засолені луки з костриці східної, осоки Карелі-на, лисохвоста здутого та ін. У запла­вах річок Трубежа, Супою, Недри, Оржиці та інших торфові болота з осоко­во-злаковими та різнотравно-злаковими угрупованнями, очеретом завдяки ме­ліоративним заходам перетворені у ви­сокопродуктивні угіддя. Так, у заплаві Трубежа та його приток Недри і Карані функціонує найбільша в республіці Трубізька осушувально-зволожувальна система.
Південна область Дніпровської тера­сової рівнини має багато спільних рис з Північною. Тут зменшуються площі борових і давньодолинних місцевостей, більш поширені засолені комплекси. Ландшафти терасових рівнин Сули і Псла характеризуються наявністю зни­жень з чорноземно-лучними солончаку­ватими ґрунтами, содовими солончака­ми та солонцями. Заплавні ландшафти мають засолені луки, тут ростуть соло­нець трав’янистий, содник простертий, кермек каспійський, покісниця розстав­лена, костриця східна, тризубець мор­ський та ін. Тільки в заплавах зустрі­чаються осокорняки, вербняки, діброви.
Північна область Полтавської рівни­ни простягається від долини Сейму на півночі до Ворскли на півдні. Терито­рію її дренують Сула і Псел з притока­ми. Це область так званого Полтавсько­го плато. Корінну основу ландшафтів становлять палеогенові та неогенові від­клади. На розмитій поверхні палеогено­вих порід залягають полтавські піски. У формуванні рельєфу проявився вплив блокових тектонічних рухів, соляно-купольної тектоніки, денудаційно-ерозійних і акумулятивних процесів. Пото­ками талих льодовикових вод на ме­жиріччях вироблені прохідні долини. Загальний нахил поверхні на південь-південний захід. У північній частині об­ласті долини рік глибокі, з крутими схилами, балками і ярами. Фоновими ландшафтами є розчленовані лесові рів­нини з чорноземами глибокими малогумусними і опідзоленими, майже суціль­но розораними. Ліси збереглися на ме­жиріччі Удаю і Сули, біля Ромен; у західній частині області це грабово-ля-пово-дубові ліси, в східній граб заміняє­ться кленом. На борових терасах Псла, Ворскли та інших острівне поширення мають соснові та дубово-соснові ліси. Помітну роль у ландшафтній структурі області відіграють лесові терасові рівни­ни, розчленовані правобережжя Сули, Псла, Ворскли, заплавні місцевості.
Південна область Полтавської рівни­ни займає територію па схід від Ворск­ли. Рівнинна поверхня її знижується в західному напрямку. В долинах річок відслонюються полтавські піски, над ними залягають пістряві та червоно-бу­рі глини. Антропогенова товща пред­ставлена лесовими породами, алювіаль­ними пісками. В ландшафтах лучних степів, які переважали тут у минулому, були поширені степові асоціації, зарості карагани та ін. Пристепове положення області відбивається і в ґрунтовому по­криві: характерними є середньогумусні чорноземи, карбонатні лучні ґрунти, солонцеві та солончакові луки на дни­щах балок. Незначні площі займають дубові, кленово-дубові та липово-дубові ліси.
Ландшафти південної області Пол­тавської рівнини відрізняються від по­передніх переважанням лесових полого-хвилястих височинних рівнин з середньогумусними чорноземами, повністю розораними. Вміст гумусу в них стано­вить від 5,5 до 7%. Менше пошире­ні заплавні та яружно-балкові місцево­сті. Заплавні лучні та борові місцевості добре виражені в долині Ворскли. На лесових терасах зустрічаються запади­ни з лучно-чорноземними солонцюва­тими ґрунтами, солончаками під луч­ною галофільною і болотною рослин­ністю.
Природні умови Лівобережно-Дніпровської провінції сприятливі для ви­рощування високих врожаїв сільсько­господарських культур, садівництва, розвитку тваринництва та ін.
Середньоросійська провінція. В ме­жах України знаходиться її крайня західна частина. Це знижені відроги Середньоросійської височини, приуроче­ні до південно-західного схилу Вороне­зького масиву, який у неогені та антро­погені мав тенденцію до підняття. Для провінції характерний розчленований горбистий рельєф з середніми висотами 180… 186 м. З піднятістю докембрій­ського фундаменту пов’язане близьке до поверхні залягання крейдових порід, які відслонюються в долинах річок. По­рівняно з іншими провінціями лісосте­пової зони клімат тут найбільш конти­нентальний, він відрізняється холодною зимою, з тривалими низькими темпера­турами; середня температура січня най­нижча в лісостепу (—7 …—8°). Серед­ні липневі температури змінюються від + 19° па півночі до +20° на півдні. Од­нак річна сума опадів більша, ніж на Придніпровській височині, що пояснює­ться впливом рельєфу. На півночі їх випадає близько 500 мм, а на півдні 500 … 450 мм.
Дуже поширені сірі і темно-сірі лісові ґрунти, опідзолені чорноземи, розви­нені чорноземи глибокі, а в південній частині і звичайні. В деревостанах пе­реважають дубові, кленово-липово-дубові та липово-дубові насадження.
За характером ландшафтної структу­ри і значною протяжністю з півночі на південь провінцію поділяють на дві фі­зико-географічні області.
Сумська область західних відрогів Середньоросійської височини простягає­ться від Новгород-Сіверського Полісся до долини Ворскли. Основу її ландшаф­тів становлять піщано-глинисті палео­генові і неогенові відклади, якими пере­криті породи крейдового віку — крейда, мергелі, піски. З антропогенових відкла­дів поширені лесові породи, морена, водно-льодовикові, давньоозерні, алюві­альні та еолові піски. В рельєфі добре виражені вододіли, розчленовані схили і тераси з просадковими формами, яри і балки. В минулому область була за­йнята переважно широколистими ліса­ми. Тепер їх найбільше на півночі об­ласті (11% території). Серед сучасних ландшафтів області переважають роз­членовані лесові рівнини з сірими і тем­но-сірими ґрунтами, лесові рівнини з чорноземами малогумусними і опідзоленими, з залишками дубових та липово-дубових лісів.
Заплавні ландшафти характеризую­ться поширенням справжніх лук з лисо­хвостом, кострицею, мітлицею, болотних угруповань.
Харківська область західних відрогів Середньоросійської височини відрізняє­ться від Сумської зростанням літніх температур, безморозного і вегетаційно­го періодів, сум активних температур, переважанням у ґрунтовому покриві чорноземів середньогумусних, опідзолених, темно-сірих грунтів, а також лучних степів у минулому. В ландшафт­ній структурі області основне місце на­лежить розчленованим останцево-горбистим височинам з середньогумусними чорноземами і залишками кленово-ли­пових дібров, ярами і балками, врізани­ми в крейдові породи. Менш поширені терасові лесові рівнини з чорноземами середньо-гумусними і солонцюватими, борові горбисті тераси з дубово-сосновими лісами. На заплавах поширені ду­бові та в’язово-дубові ліси, справжні і болотисті луки, гіпново-осокові болота. Одним із важливих заходів підвищення продуктивності земельних угідь у цій області є система протиерозійних захо­дів.

comments powered by HyperComments