2 роки тому
Немає коментарів

Степова зона простяглась на південь від лісостепу до узбережжя Чорного і Азовського морів і передгір’їв Криму. З заходу на схід протяжність її 1075 км, з півночі на південь 500 км. Загальна площа 240200 км2, тобто вона займає 40% території республіки. В її межах знаходяться південні частини Харківської і Кіровоградської, Донець­ка, Ворошиловградська, Дніпропетров­ська, Запорізька, Херсонська, Микола­ївська, Одеська, рівнинна частина Кримської області.
Природні особливості степової зони України визначаються її положенням на півдні Східно-Європейської рівнини, в межах різних геоструктур. Степові ландшафти «накладаються» на схили Українського щита, Воронезького маси­ву, Донецьку складчасту споруду, При­чорноморську западину, ділянки Скіф­ської плити. Ці структури мають неоднакову вираженість у сучасному рельєфі степової зони і поряд з іншими факторами зумовлюють її геоморфоло­гічну неоднорідність та внутрізональну диференціацію ландшафтів.
В рельєфі виділяються Причорномор­ська низовина, Північно-Кримська рів­нина, Донецька і Приазовська височи­ни, південні схили Придніпровської та Подільської височин.
Положення зони в південно-західній частині Східно-Європейської рівнини зумовлює значну величину сонячної ра­діації і загальний хід процесів тепло- і вологообміну. Сумарна річна сонячна радіація змінюється від 110 ккал/см2 на півночі зони до 125 ккал/см2 на півдні. Річний радіаційний баланс змінюється відповідно з 50 до 60 ккал/см2. Завдяки цьому порівняно з іншими сте­пова зона характеризується найбільши­ми тепловими ресурсами. Так, річна су­ма температур вище 10° становить 2800 … 3600е, що на 600 … 1000° більше, ніж у Поліській провінції зони мішаних лісів. Безморозний період триває 160 … 220 днів, період активної вегетації 160 … 195 днів. Середні річні температу­ри повітря підвищуються з північного сходу на південний захід від +7,5 до + 11°, середні січневі від —7 до 0… —1° (Степовий Крим). Середні липневі тем­ператури зростають у південному на­прямку від +21,5 до +23°.
Степова зона знаходиться на південь від осі підвищеного тиску повітря, що впливає на характер циркуляції повіт­ряних мас. При загальному переважаю­чому західному перенесенні вологих ат­лантичних мас повітря велике значення у формуванні степового клімату нале­жить північно-східним і східним конти­нентальним, а також середземномор­ським тропічним масам. Атлантичні циклони часто не досягають степової зони, що є однією з головних причин меншої, порівняно з лісостепом, вели­чини опадів. Північна межа степу при­близно фіксується ізогієтою 475 мм. В напрямку на південь сума опадів зменшується до 450 … 350 мм, а в Присивашші і на узбережжі Каркінітської затоки — до 300 мм. Основна маса опа­дів (60… 70%) припадає на теплий період року Характерна особливість степу — висока випаровуваність: 700 … 800 мм на півночі зони і 900 … 1000 мм на півдні, що зумовлює різкий дефіцит вологи. Коефіцієнт зволоження, за В. П. Поповим, змінюється від 1,2 до 0,8. Дефіцит вологи позначається на ході сучасних фізико-географічних про­цесів.
У зв’язку з недостатнім зволоженням в степовій зоні гідрографічна сітка роз­винута мало, середня густота її стано­вить 0,08 … 0,05 км/км2. На Причорноморській низовині є райони, де поверх­неві води стікають до подів. Невеликі і модулі стоку: 0,5 … 1,0 л/с-км2. Стік формується переважно за рахунок талих снігових вод, які дають 70… 80% річного стоку. Атмосферні опади влітку витрачаються передусім па випарову­вання. В режимі степових річок спосте­рігаються короткочасна і висока весня­на повінь і низька літня межень. Під­вищення рівнів можливе влітку під час злив. Особливістю природних умов сте­пової зони є й те, що у великих річок тут мало приток і вони є транзитними. Виняток становлять річки, які дрену­ють Середньоросійську, Донецьку і Приазовську височини і живляться підзем­ними водами. Атмосферні опади не ві­діграють значної ролі у формуванні ґрунтових вод. Кращі умови для цього є в північній підзоні на малодренованих рівнинах, де грунтові води заля­гають на глибині від 5 до 20 м. В степу річкові і ґрунтові води мають висо­ку мінералізацію. Вона змінюється в широких межах: від 1 … 5 г/л до 10… 50 г/л, засолення переважно сульфат­не, хлоридно-сульфатне, а на півдні Причорноморської низовини — хлоридне.
Переважання материнських лесових порід, відносна рівнинність рельєфу сприяли формуванню в степовій зоні більш однорідного ґрунтового покриву, ніж у лісостепу.
Переважаючими в північній підзоні є чорноземи середньо гумусні звичайні. Найбільший вміст гумусу мають чор­ноземи Приазовської височини (7,2%). На південь від смуги середньогумусних чорноземів поширені малогумусні (вміст гумусу 5… 5,8%). На плакорах ґрунтовий покрив однорідний, на схи­лах поширені змиті відміни звичайних чорноземів, на терасових рівнинах роз­винуті чорноземи солонцюваті та лучно-чорноземні ґрунти. На півдні Причор­номорської низовини сформувались чор­ноземи південні. Вони малогумусні, характеризуються глибоким залягапням гіпсового горизонту, лінія закипання на глибині 30 … 40 см. На півдні степу в умовах різкого дефіциту вологи гли­бина промивання грунтів зменшується. Завдяки цьому гіпс підтягується вгору, у вбирному комплексі співвідношення кальцію і магнію стає вузьким, тому вздовж межі південних чорноземів фор­муються солонцюваті відміни їх. На крайньому півдні Причорноморської низовини, в Присивашші розвинені тем­но-каштанові і каштанові солонцюваті ґрунти, в комплексі з якими залягають солонці. Ареал їхнього поширення ґрун­тознавці виділяють в окрему сухостепову зону. В степових подах в умовах пе­ріодичного промивного режиму сформу­вались осолоділі глейові грунти на пів­ночі, солонці, солончаки і солоді — в середній частині і дерново-глейові солон­чакуваті ґрунти вздовж морського узбе­режжя. Ґрунтовий покрив Донецької височини відзначається строкатістю, вертикальною диференційованістю, щебенюватістю. В степовій зоні розвиваю­ться процеси вторинного засолення грунтів, коли солонці знову перетво­рюються в солончаки. Причиною цього є епейрогенічні опускання узбережжя, підйом ґрунтових засолених вод на зро­шуваних масивах. Основним заходом підвищення родючості земель степової зони є зрошення, яке здійснюється те­пер на великих площах і розвиватиме­ться в майбутньому. Великими зрошу­вальними системами є Каховська, Інгулецька, Краснознам’янська, Північно-Кримський канал та ін. Можливості зрошення в степу набагато збільшать­ся після спорудження каналу Дунай — Дніпро. Площа придатних для зрошу­вання земель у степовій зоні становить понад 12 млн. га.
Геоботаніки відносять українські степи до обширної Євразіатської степо­вої області. В природних ландшафтах їх до розорювання на плакорах домінували дернинні злаки: ковили Лессінга, українська, Залеського, костриця бороз­ниста (типчак), стоколос прибережний, келерія, житняк, тонконіг та ін. Степо­ве різнотрав’я представлене півонією вузьколистою (воронець), катраном та­тарським, шавлією пониклою та австрій­ською, полинами, кермеком широколис­тим тощо. Обмежене поширення в сте­пу має лісова, лучна і болотна рослин­ність. Лісистість степової зони стано­вить 3%- З лісопокритої площі 39,4% займають дубові насадження, 32,9% — соснові, 5,7% — ясеневі. Степова флора відрізняється від різнотравно-лучних угруповань лісостепу. В степу доміну­ють багаторічні ксерофільні злаки, а різнотрав’я має підпорядковане значен­ня. В південному напрямку в степових фітоценозах більше ефемерів та ефеме­роїдів, є полини, галофітна рослинність, рослинний покрив розріджується. В роз­поділі рослинного покриву простежую­ться підзональні відмінності. В північ­ному степу в минулому панували різно-травно-типчаково-ковилові степи, в центральній частині зони — типчаково-ковилові, в приморській смузі та Присивашші — розріджені типчаково-кови­лові та полиново-типчакові степи. Тепер близько 80% території степової зони займають сільськогосподарські угіддя, значні її простори, особливо на півдні, вкриті густим мереживом зрошуваних систем. Це райони вирощування пшени­ці, технічних і плодових культур, тут великі можливості для розвитку овочів­ництва, виноградарства, високопродук­тивного тваринництва.
Для фауни степу характерними є: ховрахи, заєць сірий, тхір степовий, борсук, лисиця, перепел, лунь, бориві­тер, жайворонок, гадюка степова, по­лоз, ящірки та ін. На загальному зо­нальному фоні своєрідністю фауни ви­діляються водно-болотні, чагарникові, лісові біотопи долин Дніпра, Південно­го Бугу, Дністра, Дунаю, Чорноморсько-Азовського узбережжя, степових озер і штучних водойм.
За умовами зволоження, теплозабезпеченістю, характером ґрунтового по­криву, природної рослинності, сучасно­го сільськогосподарського використан­ня степова зона поділяється на під-зони: північностепову, середньостепову, південностепову (сухостепову).
Північностепова підзона охоплює те­риторію з чорноземами звичайними, площа яких збільшується та розширює­ться в східному напрямку, і в Приазов’ї вони виходять до берега моря. Чорнозе­ми південні поширені в Причорномор’ї, займають низькі гіпсометричні рівні. В цьому проявляється вертикальна ди-ференція ґрунтового (і рослиішого) по­криву на рівнинах. Вздовж Азовського узбережжя тягнеться смуга приазов-ських (міцелярно-карбонатних) чорно­земів. Різнотравно-типчаково-ковилові степи мають зімкнений покрив, у скла­ді різнотрав’я поширені властиві луч­ним степам мезофільні види. Цілинні степи збереглися у заповідниках «Ка­м’яні могили» та «Хомутівський степ». Невеликі площі займають байрачні, за­плавні та борові ліси.
Значна протяжність степової зони з заходу на схід, неоднорідність геолого-геоморфологічної будови зумовлюють диференціацію її підзон на фізико-гео­графічні провінції і області.
Дністровсько-Дніпровська північно-степова провінція займає південні від­роги Молдавської, Подільської та При­дніпровської височин. Безморозний пе­ріод триває 170… 190 днів, а вегетацій­ний 205 … 225 днів, сума активних тем­ператур 2800 … 3200°. Річна сума опа­дів з північного заходу на півден­ний схід зменшується з 460 до 380 … 350 мм. Провінція характеризується добре вираженими рисами північно-степових ландшафтів. Зональний фон утворюють такі основні види ландшаф­тів: 1) розчленовані схили лесових ви­сочин з чорноземами звичайними середньогумусними; 2) виположені схили височин з чорноземами звичайними малогумусними. Перші утворюють північ­ну смугу, яка в напрямку на північний схід звужується, а другі — південну смугу, яка в цьому ж напрямку, навпа­ки, розширюється. Обидві смуги пере­тинаються долинними та яружно-балко­вими місцевостями з лучно-чорнозем­ними солонцюватими грунтами, пляма­ми солопчаків (на заплавах). Долинні та яружно-балкові комплекси, поширені серед згаданих видів ландшафтів, ма­ють неодпаковий характер врізу: в ме­жах Подільської височини вони врізані переважно в товщу балтських відкладів, а в межах Придніпровської — в докемб­рійські породи. Ця обставина, а також неоднакове співвідношення видів ланд­шафтів за площею зумовлюють поділ провінції на три області.
Область південних відрогів Молдав­ської височини. В геоструктурному пла­ні це південно-західна окраїна північ­ного крила Причорноморської западини з ступінчастим зануренням докембрій­ського фундаменту до 2 тис. м. Із корін­них порід у формуванні сучасних ланд­шафтів головну роль тут відіграють нео­генові (сарматські, меотичні, понтичні) літологічно різнорідні відклади. Меотиснонтичними породами складені корінні схили долин, сарматські підстеляють антропогеновий алювій. На вододілах понтичні піщано-глинисті відклади, що містять вапнякові прошарки, перехо­дять у червоно-бурі глини, на яких залягас лесова суглинкова товща. В рель-єфі виділяються плато Буджак та його підвищена частина — Баймаклійські ви­соти (297 м). До Причорноморської ни­зовини абсолютні відмітки помітно зни­жуються (150… 100 м). Поверхня має глибоке ерозійне розчленування — 100… 150 м, значну густоту яружно-балкової сітки — 0,50 … 0,75 км/км2. Положення на заході степу, південні експозиції схилів зумовлюють найбіль­шу забезпеченість області тепловими ресурсами у зоні. Безморозний період триває 195 днів, вегетаційний — 230 … 235 днів, сума активних температур становить 3100 … 3300°; річна сума опа­дів 430… 460 мм. Серед зональних грунтів поширені також змиті відміни їх, чорноземи вилуговані і глибокі. Фоновими ландшафтами є дуже розчле­новані схили лесових височин з ярами і балками, врізаними в неогенову товщу, чорноземами звичайними середньогумусними і малогумусними, фрагментами лісів з дуба звичайного та пухнатого (гирницеві діброви).
Область південних відрогів Поділь­ської височини займає межиріччя Дні­стра і Південного Бугу. Море відступи­ло з цієї території в кінці неогену. Аб­солютні відмітки поверхні становлять 125 … 200 м; річкові долини мають значну ширину і коритоподібну форму. Зачне поширення мають змиті грунти. На схилах балок розвинуті угрупован­ня бородача звичайного, чебрецю. На піщаних терасах трапляються наса­дження з сосни, верби гостролистої, аморфи кущової, а в заплавах — солон­чакуваті луки з пирієм повзучим, со­лонцем трав’янистим, очеретом, схено-плектусом, бульбокомишом морським.
Область південних відрогів Придні­провської височини охоплює частину північного степу між долиною Півден­ного Бугу і Дніпром і приурочена до центральної частини Українського щи­та, поверхня якого залягає на висоті 100 … 200 м і позначається на сучасно­му рельєфі і структурі ландшафтів. До­кембрійські породи перекриті палеоге­новими відкладами. В товщі лесових порід є водно-льодовикові піски, а в придніпровській частині — також су­глинки і морена. В долинах річок широ­кі ділянки чергуються з каньйоноподібними, в руслах зустрічаються перепа­ди. Для відслонень характерні наскельні діброви з дуба звичайного, клена польового, липи, груші, чагарникових заростей з клену татарського, глоду, гордовини, скумпії. Невелике поширен­ня мають заплавні і подові комплекси з лучно-чорноземними оглеєними і луч­ними солонцюватими ґрунтами. Днища балок вкриті різнотравно-пирієвими та солончакуватими луками.
Лівобережно-Дніпровська північно-степова провінція займає південь При­дніпровської низовини, Донецьку і Приазовську височини. Кліматичні умови характеризуються дальшим наростан­ням континентальності, зменшенням впливу атлантичних повітряних мас і збільшенням ролі континентальних східних, коротшим безморозним періо­дом. Вегетаційний період триває 200 … 210 днів, річна сума активних темпера­тур становить 2800… 3000°, а опадів 450 … 480 мм.
Територія дренується річками Орел­лю, Самарою, Конкою (Кінкою). Серед­ні багаторічні модулі стоку становлять 2 … 2,5 л/с-км2. Ґрунтовий покрив ха­рактеризується одноманітністю зональ­них типів грунтів. Відмінності в ланд­шафтній структурі провінції пов’язані з її геоморфологічними особливостями. В західній частині поширені слаборозчленовані низовинні рівнини з чорно­земами звичайними середньогумусними. Видові відмінності ландшафтів східної частини провінції полягають у вищому гіпсометричному положенні, а півден­ної — в поширенні малогумусних чор­ноземів. На крайньому заході провінції виділяються терасові лесові рівнини з чорноземами середньогумусними в комплексі з лучно-чорноземними солон­цюватими ґрунтами і солонцями. В до­линах річок менші площі займають те­расові піщані рівнини з чорноземами на пісках і дерновими ґрунтами, борами і суборами. Заплавні ландшафти Орелі, Самари, Конки (Кінки) характеризую­ться поширенням різнотравно-злакових лук. Провінція поділяється на три фізи­ко-географічні області.
Область Придніпровської низовини займає степову частину лівобережної низовини, приуроченої до перехідної смуги від Дніпровсько-Донецької западини до приазовської частини щита і Донецької складчастої області. Загаль­ний похил поверхні — від Донецької та Приазовської височини до долини Дніп­ра. Абсолютні висоти зменшуються з північного сходу і півдня від 175… 200 м до 65 … 50 м в заплаві Дніпра. Корінну основу сучасних ландшафтів утворюють палеогенові та неогенові від­клади. В долинах річок відслонюються піщано-глинисті товщі полтавської та харківської світ. В прилягаючих до Приазовської височини районах на пол­тавських пісках залягають тортонські блакитно-зелені глини та сірі піски, пе­рекриті піскувато-ваппяковими утво­рами сармату. Антропогеновий покрив формувався під впливом талих льодо­викових вод. Тут поширені продукти вивітрювання, що виносилися поверх­невими водами з Донецької та Приазов­ської височин. Вододільні плато скла­дені червоно-бурими глинами та лесовою товщею потужністю 20… 25 м. В басейні Орелі в лесах зустрічаються водно-льодовикові піски та лесоподібні суглинки. В ландшафтній структурі об­ласті помітне місце займають вододільно-рівнинні, терасові та заплавні, при­долинні яружно-балкові місцевості. Своєрідності долинним ландшафтам на­дають степові борові місцевості, процеси содового та хлоридно-сульфатного засо­лення, що розвиваються в лучних та чорноземно-лучних ґрунтах.
Приазовська область займає одно­йменну височину і низовинне узбереж­жя Азовського моря. Приазовська висо­чина складена докембрійськими поро­дами (гнейсами, мігматитами, граніта­ми, нефеліновими сієнітами), має абсолютні відмітки 200… 300 м. Ці породи виходять на денну поверхню в долинах річок, балках, на вододілах і утворюють своєрідні «кам’яні могили» (Могила-Бельмак, 324 м).
Підняті частини докембрійського фундаменту вкриті антропогеновими лесовими коричневими і червоно-бурими породами; на Приазовській низовині вище базису ерозії залягають неогенові породи. Потужність лесових порід змі­нюється від 1 … З м до 20 … 25 м. На схилах поширені продукти вивітрюван­ня кристалічних порід — каоліни, каолінізовані піски. Височина розчленова­на багатьма долинами і балками, гус­тота долинно-балкової сітки 0,6… 0,8 км/км2. Приазовська низовина — плоска рівнина, нахилена до моря, не­глибокі терасовані долини поділяють її на кілька частин.
Порівняно з іншими областями пів­нічного степу Приазовська має більші теплові ресурси. Середньомісячні темпе­ратури липня коливаються в межах -1-22,5 … +33,5°, а січня —4,0 … —5,5°. Безморозний період триває 185… 200 днів, вегетаційний 210… 215 днів. Річна сума активних температур 3000 … 3200°. За рік випадає 425 … 450 мм опа­дів. Зима коротка і малосніжна, серед­ня висота снігового покриву становить 10 см.
На порівняно невеликій території області є підкласи височинних і низо­винних ландшафтів, які в межах одного підтипу визначають їхні видові від­мінності і поділ на дві фізико-геогра­фічні підобласті: височинну та низовин­ну. Височинна підобласть характеризує­ться переважанням ландшафтів дуже розчленованих денудаційних височин з чорноземами звичайними малогумусними, ярами і балками, врізаними до кри­сталічних порід. В минулому тут пану­вали ксерофітні різнотравно-типчаково-ковилові, а на щебенистих ділянках — петрофітні степи. Про цю рослинність дає уявлення заповідник «Кам’яні Мо­гили», де зростають такі папороті, як вудсія альпійська, пухирник ламкий, дріоптеріс чоловічий і остистий, аспленії; характерними є також авринія скельна, ушанка гранітна, цибулі жов­тувата і оманна тощо. На скелях роз­виваються деревно-чагарникові угрупо­вання, де ростуть яблуня, груша, глід, терен степовий, в’яз. В улоговинах по­ширені тонконого-мітлицеві луки, а на чорноземах, що сформувались на грані­тах,— різнотравно-ковилові степи.
В низовинній підобласті переважають ландшафти лесових рівнин з чорнозема­ми міцелярними мало- й середньогумусними, поширені долинно-терасові і заплавні ландшафти, а вздовж узбереж­жя — піщано-черепашкові коси і остро­ви з малорозвиненими дерновими солон­чакуватими ґрунтами. Уявлення про колишню рослинність підобласті дає за­повідник «Хомутівський степ», де пере­важають ковили, типчак, люцерна, тон­коніг, стоколос прибережний, келерія. Після припинення випасання поширив­ся стоколос безостий. Із різнотрав’я по­ширені шавлія поникла, солонечник шерстистий, катран татарський та ін. На вапняковому субстраті ростуть кови­ла прегарна, келерія лопатева, лещиця висока, головачка уральська, юринея вузьколиста, бедринець крейдяний, дрік скіфський, льон тонколистий тощо. Трапляються чагарники з карагани ку­щової, мигдалю низького, терну степо­вого та ін.
Область Донецької височини знаходи­ться у межах герцинської споруди. На височині виділяється власне Донецький кряж (на сході) і північно-західна ча­стина височини. Від Головного вододілу, що в східній частині (гора Могила-Мечетна, 369 м), абсолютні відмітки змен­шуються в західному напрямку до 300 м, а в східному — до 200 м. У формуванні сучасного рельєфу головну роль відігра­ли значні амплітуди висхідних неотектонічних рухів і антропогеновий морфогенез. Це привело до збільшення загальної розчленованості поверхні і перепоглиблення річкових долин. Тери­торія області складена породами дево­ну, карбону, пермі, тріасу, юри, палео­гену і неогену. Антропогеновий покрив літологічно неоднорідний: лесові су­глинки, хрящувато-суглинкові елювіаль­ні і делювіальні утворення на вододілах та схилах, алювіально-делювіальні та алювіальні піщано-суглинкові відклади заплав і днищ балок з уламковим мате­ріалом. В рельєфі центральної частини височини і на вододілах розвинуті де­нудаційні і скульптурно-денудаційні форми: куполи, гребені, гряди, останці, гриви. Височина розчленована глибоки­ми річковими долинами і крутосхиловими балками. Глибина врізу річкових долин в найбільш піднятій частині ста­новить 150 … 200 м, а по периферії вріз зменшується до 80 … 100 м. В місцях поширення вапнякових порід, гіпсів і кам’яної солі пермського віку розвиває­ться карст, поширені форми відкритого карсту: лійки, западини, печери, кари, колодязі (долина р. Сухої Волновахи, Кальміусу), підземні порожнини, соля­ні озера. Розвиткові соляного карсту сприяли як природні, так і антропоген­ні фактори (видобування солі). Поміт­ними є антропогенні форми рельєфу: терикони, кар’єри, мульди просідання, насипи та ін.
Для кліматичних умов характерні орографічно зумовлене збільшення опа­дів, тривалості періоду з сніговим по­кривом, більша повторюваність злив, відмінності термічного режиму у зв’яз­ку з висотою і експозицією схилів. Це приводить до того, що Донецька висо­чина помітно відрізняється від приля­гаючих рівнин активними ерозійними процесами, підвищеними показниками стоку. Середня багаторічна величина його змінюється від 1,5 до 4 л/с-км2. Вегетаційний період триває 200… 210 днів, безморозний період 155 … 175 днів. Річна сума опадів змінюється від 464 (Ворошиловград) до 556 мм (Дебальцеве).
Своєрідним є ґрунтовий покрив. На плосковершинних поверхнях Донецької височини з потужною лесовою товщею розвинулись чорноземи, перехідні від типових до звичайних. Вміст гумусу в них найбільший для чорноземів Украї­ни— 7,5… 7,7%. На північних схилах кряжу, де лесового покриву немає, чор­ноземи, що сформувались на продуктах вивітрювання карбонових пісковиків і сланців, щебенюваті, малопотужні, се­ред них багато змитих. На північних і південних схилах на продуктах вивіт­рювання крейдових порід і лесах поши­рені звичайні чорноземи. Щебенюватість грунтів негативно позначається на господарському використанні земель.
В доагрикультурний період тут домі­нували різнотравно-типчаково-ковилові степи. Збереглася рослинність літологіч­но різних відслонень вапняків, піскови­ків і глинистих сланців (чебрець, само-сил, деревій, стоколос), крейди і крейдо­вих мергелів (полин, рапник, злаки, осоки). На вододілах, схилах долин і балок ростуть байрачні ліси. Крайнім східним місцезнаходженням граба вва­жається його ділянка у Грабовій балці. На найвищій частині Донецької висо­чини острівне поширення мають дібров­ні ліси, близькі до лісостепових. На решті території ростуть байрачні ліси — дуже сухі і сухі діброви з дубом звичай­ним, ясенем, берестом і грушою у пер­шому ярусі; в трав’яному ярусі їх змі­шуються степові і сухолісові види.
В ландшафтній структурі області пе­реважають північностепові височинпі види ландшафтів. Це хвилясті і хвиля­сто-горбисті височини, різною мірою розчленовані, з чорноземами звичайни­ми середньогумусними, чорноземами малопотужними і дерновими щебенюва­тими, байрачними лісами, петрофітними степами. Найбільш підняту частину Донецької височини від Дебальцева до Довжанська дослідники відносять до ландшафтів лісостепового типу. Тут по­ширені лучні степи та липово-дубові байрачні і ясенево-дубові вододільні лі­си на глибоких чорноземах. На схилах під дубовими байрачними лісами зустрі­чаються чорноземи опідзолені та сірі лісові ґрунти. Помітну роль у ланд­шафтній структурі відіграють долинно-балкові ландшафти з середньо і дуже змитими чорноземами, байрачними лі­сами. Невеликі площі займають заплав­ні місцевості з лучно-чорноземними ґрунтами, місцями солонцюватими.
За відмінностями природних умов Донецька фізико-географічна область по­діляється на дві підобласті: 1) північ­но-західну (купольну) байрачно-степо­ву і 2) південно-східну (кряжову), де на фоні степових ландшафтів виділяю­ться височинні лісостепові.
Первинні ландшафти області дуже трансформовані в результаті господар­ської діяльності людини. Важливими заходами ефективного використання природних умов і ресурсів є проти­ерозійні заходи, меліорація, рекульти­вація, раціональне територіальне пла­нування.

Північно-східна область Донецької височини

Північно-східна область Донецької височини

Донецько-Донська північностепова провінція лише частково знаходиться в межах України, охоплюючи своєю західною частиною південні відроги Середньоруської височини і Донецьку терасову рівнину. Провінція різнорідна в геоструктурному плані, оскільки вона приурочена до схилу Воронезького ма­сиву, південно-східної частини Дніпровсько-Донецької западини та Задонецького прогину. Докембрійський фун­дамент занурюється в бік цього прогину до 6000 м. В такому ж напрямку відро­ги Середньоруської височини знижую­ться до долини Сіверського Дінця від 240 … 220 м до 150 … 100 м. Глибина врізу річкових долин досягає 50… 100 м.
Приуроченість до схилу Воронезького масиву зумовлює близьке до поверхні залягання крейдових відкладів. На роз­митій поверхні крейди і крейдових мергелів залягають бучацькі піски, київські мергелі, харківські піски та полтавські глини і піски, на підвищених вододілах зустрічаються пістряві глини. Антропо­генові відклади представлені лесовими породами, делювіальними, озерними і алювіальними, місцями еоловими від­кладами.
Клімат має різкіше виявлені риси континентальності — літо жарке і по­сушливе, зима малосніжна і холодна. Середні температури січня —7 … —8°, а липня +20 …+22°. Безморозний пе­ріод триває 150… 170 днів, вегетацій­ний — 195 … 200 днів. Сума активних температур становить 2650… 3000°. Річна сума опадів дорівнює 460… 520 мм, а випаровуваність 580 … 650 мм. Річкова сітка не відзначається великою густотою.
Ландшафтна структура провінції різ­номанітна, однак значних видових від­мінностей серед ландшафтів височинно-схилового підкласу не спостерігається. Тому тут виділяють лише Старобільську фізико-географічну область. Перева­жаючим видом ландшафтів є розчлено­вані лесові височинні рівнини з чорно­земами звичайними середньогумусними, розорані, іноді — з ділянками дигресивних типчакових степів на схилах. В східній частині області переважають розчленовані схили лесових височин і височини з чорноземами середньо- і малогумусними, розорані, з ділянками ду­бових байрачних лісів. Долинні ланд­шафти Сіверського Дінця та його при­ток представлені терасовими рівнинами з чорноземами звичайними середньо- та малогумусними і солонцюватими, пере­важно розораними, а також терасовими піщаними горбистими рівнинами з дер­новими піщаними і дерново-підзолисти­ми грунтами під сосновими і дубово-со­сновими лісами, ділянками розбитих пісків, на яких ростуть житняк дон­ський, куничник наземний, костриця, молочай та ін. Добре виражені лучно-лісові ландшафти в заплаві Сіверського Дінця. Лучна рослинність складається з формацій осоки, тонконога вузьколи­стого, типчака. На заплавах ростуть ду­бові та дубово-в’язові ліси, які займа­ють 40… 60% їх площі. Поширені також яружно-балкові місцевості зі зми­тими ґрунтами, чорноземами карбонат­ними і дерновими грунтами на елювії карбонатних крейдових порід, з кальцієфільними видами на відслоненнях: гі­сопом крейдяним, ранником, полинами білим та солянковидним, волошкою ву­гільною та ін.
Ландшафти цілинного степу охороня­ються і досліджуються в заповіднику «Стрільцівський (Стрілецький) степ», що на Ворошиловградщині.
Середньостепова підзона межує з північностеповою по північній лінії су­цільного поширення чорноземів півден­них. Вони розвинулися в умовах знач­ного дефіциту вологи і поширені в При­чорноморській низовині. Характерною особливістю їх є глибоке залягання гіп­сового горизонту; з просуванням на за­хід він ще більше знижується, а на правобережжі Дніпра зникає. Південні чорноземи сформувалися під типчаково-ковиловими степами, які характеризую­ться невеликою домішкою ксерофітного різнотрав’я. На плакорах природні лі­сові угруповання відсутні.
У межах підзони переважаючими є середньостеповий підтип ландшафтів з порівняно одноманітною структурою. Видові відмінності їх пов’язані з фор­муванням схилово-височинних та низо­винних підкласів ландшафтів, характе­ром їхнього долинного та яружпо-балкового розчленування, зміною біокліматичних умов у зв’язку з великою про­тяжністю території з заходу на схід. Ці обставини зумовлюють виділення в середньостеповій підзоні однієї фізико-географічної провінції.
Причорноморська середньостепова провінція простягається від Дунаю до західних відрогів Приазовської височи­ни і охоплює більшу частину Причор­номорської низовини, яка в тектонічно­му відношенні відповідає північному крилу однойменної западини. Мезокайнозойські відклади, якими виповнена Причорноморська западина, мають моноклінальне падіння на південь. У су­часному рельєфі відбивається нахил по­верхні докембрійського фундаменту та осадової товщі. Абсолютні відмітки по­верхні низовини змінюються від 100… 150 м па півночі до 50… 45 м на півдні провінції. Загальна рівнинність пору­шується долинами річок, балками та ярами, степовими подами. Порівняно з півпічно-степовими провінціями При­чорноморська середньостепова характе­ризується більшими тепловими ресур­сами, більш вираженим недостатнім атмосферним зволоженням. Безмороз­ний період триває в середньому 170 … 180 днів. Тривалість вегетаційного пе­ріоду дорівнює 210… 225 днів. Сума активних температур становить 3200 … 3300°. Річна сума опадів дорівнює 350… 420 мм, з них на теплий період припадає 250… 300 мм. Ґрунтовий по­крив однорідний. На фоні південних чорноземів на зниженнях розвинуті лучно-чорноземні, дернові осолоділі ґрунти і солоді. Територія провінції розорана на 75… 85%. Основним видом ландшафтів є лесові слабодреновані рів­нини з чорноземами південними мало-гумусними. Серед них залягають темно-каштанові солонюваті і осолоділі глейо­ві ґрунти. На півдні незначні площі за­ймають сухостепові ландшафти.
Причорноморська провінція поділяє­ться на п’ять фізико-географічних об­ластей.
Область Задністровського Причорно­мор’я. Основні риси її геолого-геоморфологічної будови визначаються поло­женням переважно в межах Добруджинської смуги герцинської складча­стості та частково на західному краї Причорноморської западини. Герцинські споруди в неогені та антропогені значно опустилися (в районі Кагула опускання перевищило 600 м). Вплив геоструктури проявляється в орогідрографічних особливостях області. По­верхня має загальний похил на південь, такий самий напрямок мають течії рі­чок. До субширотних піднять приуро­чена зміна гіпсометричних рівнів низо­вини, спостерігається перебудова плану гідрографічної сітки. Вона проявляєть­ся у зміні меридіонального напрямку течії на широтний (наприклад, р. Когильник), зменшенні і зникненні розга­лужень річкових і балкових систем. Там, де складчасті Добруджинські споруди глибоко занурюються, річки, що впада­ють у Чорне море, мають широкі гирла, долини їх перетворюються в озера-лимани: Ялпуг, Катлабух, Сасик, Алібей, Бурнас. Дунайська дельта виходить до моря в райони занурення добруджинських складок, огинаючи з півночі гер-цинські споруди.
Вище місцевого базису ерозії заляга­ють неогенові відклади (меотичні, понтійські, куяльницькі) і тільки на межи­річчі Кагул — Ялпуг відслонюються тріас-юрські мармуровидні вапняки, пісковики, мергелі. В атропогеновому покриві поряд з лесовими породами по­ширені алювіальні, лиманно-морські і морські піщано-глинисті утворення. Об­ласть являє собою акумулятивну рівни­ну, розчленовану долинами і балками. Глибина ерозійного розчленування змі­нюється від 80 … 90 м у північно-захід­ній частині до 20 … 50 м у придунайській і приморській смугах. Терасові рівні в долинах річок добре виражені в північній частині області, в придунайській смузі уступи терас виположуються.
Серед інших областей степу Задністровське Причорномор’я виділяється найтеплішою зимою (середні січневі температури —1,5…—2,0°). Безмороз­ний період триває понад 200 днів, а ве­гетаційний 235 … 245 днів. Сума актив­них температур становить 3400 … 3600°. За рік випадає 350 … 400 мм опадів, а випаровуваність досягає 800 … 900 мм.
Ландшафтам області своєрідності на­дає крайнє західне положення в степо­вій зоні. Більшу частину області займа­ють лесові дреновані рівнини з розо­раними чорноземами південними мало-гумусними. Незначне поширення тут мають яружно-балкові місцевості з еро­дованими схилами, лучно-чорноземними та лучними солончакуватими ґрунтами, дигресивними типчаковими формаціями на схилах та з пирія повзучого на дни­щах балок. У нижній течії Дунаю сфор­мувались своєрідні дельтово-плавневі ландшафти, в яких поєднуються осоково-очеретові плавні, заплава з піщаною та лучно-солончакуватою рослинністю, зарості верби на піщаних терасах. Ха­рактерною особливістю ландшафтної структури області є значні за площею озерні комплекси, а в приморській ча­стині — піщано-черепашкові пересипи з полином, солонцевими асоціаціями.
Дністровсько-Бузька область — це ни­зовинна рівнина з малопомітним по­хилом на південь, яка в тектонічному відношенні відповідає північному схилу Причорноморської западини. В долинах річок на півночі області відслонюються неогенові піски, глини, частково вапняки. Вище залягають червоно-бурі гли­ни. Лесові породи, що перекривають глини, мають потужність на вододілах 20 м і більше. Долини річок і балки розчленовують низовину на платоподібні межиріччя і міжбалкові простори. Глибина ерозійного врізу на півночі значна — 50 … 80 м; річкові долини і балки заглиблюються в корінні породи, мають асиметричну будову, еродовані схили. Клімат посушливий. Середня річ­на сума опадів становить 360 … 400 мм. Малі річки мають епізодичний стік. Найбільші озера знаходяться в прибе­режній смузі і являють собою затоплені морем пригирлові частини річкових до­лин і днищ балок. Ґрунтовий покрив в південному напрямку змінюється, що зумовлено появою солонцюватих відмін чорноземів і солонцюватих грунтів, лучно-чорноземних і лучних солончакува­тих грунтів на заплавах і низьких тера­сах Дністра, Кучургана, Малого Куяльника, Великого Куяльшіка, Тилігула. Основні площі зайняті вододільними хвилястими місцевостями, які є високо­продуктивними земельними угіддями, особливо при зрошенні.

Бузько-Дніпровська область Причорноморської низовини

Бузько-Дніпровська область Причорноморської низовини

Бузько-Дніпровська область відрізняє­ться від попередньої меншою потужні­стю мезокайнозойських осадочних від­кладів, причому безпосередньо на до­кембрійському фундаменті залягають породи палеогенового (на півночі) і крейдового (на півдні) віку. Палеогено­ві і неогенові відклади представлені пе­реважно вапняками. Літологічний склад вапняків неоднорідний: у західній ча­стині понтичний ярус представлений шарами вапняків і глин, а від Інгульця до Дніпра — еолітовими, жовто-бурими та червоно-бурими черепашковими ка­вернозними вапняками, що веде до по­яви в долинах і балках карнизів, дену­даційних терас. Покрівлю понтичних вапняків утворюють червоно-бурі гли­ни, перекриті 20 … 30-метровою товщею лесових порід. Річкові долини виповне­ні піщанистими лесовими суглинками та алювіальними відкладами, на схилах долин і балок залягають делювіальні суглинки з уламками неогенових вап­няків. Поверхня має меншу розчлено­ваність, широкі вододіли: середня гус­тота долинно-балкової сітки 0,3… 0,5 км/км2. Відносні висоти змінюються від 50 … 75 м на півночі до 20 … 30 м на півдні. Кліматичні умови характери­зуються тривалим теплим літом, корот­кою малосніжною зимою, недостатнім зволоженням, відносно частою повто­рюваністю посух і суховіїв. Річна сума опадів становить 350 … 400 мм. Перева­жають вододільні лесові рівнини з чор­ноземами південними та солонцювати­ми, з подами, в лучній рослинності яких типовими є асоціації пирію подового з гірчаком і хріном. У долинах Південного Бугу, Інгулу та Інгульця добре вира­жені терасові лесові місцевості, пере­важно розорані. Фрагментарне поши­рення мають піщані терасові місцевості з залісеними масивами пісків. Підвище­ні частини широких заплавних місцево­стей також розорані, на нерозораних ділянках панують луки з пирію повзу­чого. На вапнякових схилах зустрічаю­ться дигресивні типчакові та молочай­но-полинові збої, угруповання з келерії лопатевої та ін. Область відзначається високим рівнем меліоративної освоєності, особливо на межиріччі Інгульця та Інгула. На формування сучасних ланд­шафтів впливає інтенсивне зрошення. Дніпровсько-Молочанська область з півночі і заходу обмежена Каховським водосховищем, зі сходу — р. Молочною, з півдня — уступом Присиваської рів­нини. В тектонічному відношенні вона відповідає північно-східному краю При­чорноморської западини, де поверхня кристалічних порід поступово знижує­ться в південно-західному напрямку. В цьому напрямку збільшується потуж­ність осадочної товщі. На схилах долин Дніпра і Молочної відслонюються нео­генові відклади: вапняки, пісковики, мергелі, піски. Понтичні відклади пере­криті червоно-бурими глинами (15… 25 м) і лесовими породами загальною потужністю 20 … 25 м. Поверхня низо­винної рівнини має незначне розчлену­вання; прирічкові території порізані балками та ярами, в прибережній смузі водосховища розвиваються зсувні про­цеси. Рівнинність вододільних плато по­рушується подами, плоскодонними балками-роздолами, які відкриваються до великих подів Присивашшя.
Кліматичні умови подібні до умов Бузько-Дніпровської області. Дещо зменшуються теплові ресурси, трива­лість безморозного і вегетаційного пе­ріодів, зростають континентальність клімату і повторюваність суховіїв. Дні-провсько-Молочанське межиріччя є од­нією з найбільших безстічних областей України. Поверхневий стік відбуваєть­ся тільки в поди. Великі балки мають стік весною і на початку літа. Ланд­шафти області мають багато спільного з попередніми, за винятком південної смуги, з лесовими рівнинами, розчлено­ваними степовими балками — роздолами. Вододільні рівнини відзначаються великою кількістю подів з тонконоговими, осоковими, лисохвостовими, осо­ковими асоціаціями. Природні типчако­во-ковилові степи трансформовані в сільськогосподарські вгіддя. Невеликі ділянки їх зустрічаються в долині р. Мо­лочної (як пасовища використовуються тонконогово-полинові і молочайні угру­повання). У північно-західній частині області вододільні місцевості чергую­ться з яружно-балковими. Дніпровсько-Молочанське межиріччя є районом інтенсивного зрошуваного землеробства.
Лівобережно-Молочанська область займає крайню східну частину середньостепової підзони, охоплюючи Молочанську акумулятивну терасову рівни­ну і західні відроги Приазовської висо­чини. Поверхня області знижується з північного сходу на південний захід від 190 … 180 м до 100 … 90 м, що відпові­дає загальному падінню поверхні до­кембрійських порід: на сході вони ви­ходять на денну поверхню на вододілах, у долинах річок та балках, а на заході їх вкривають неогенові піски, глини і вапняки.
Клімат посушливий, сума активних температур становить 3200°. Річна сума опадів дорівнює 425 мм.

Лівобережно-Молочанська область

Лівобережно-Молочанська область

У ландшафтній структурі області провідну роль відіграють вододільні лесові рівнини з чорноземами південними малогумусними, значною мірою еродо­ваними. На вододілах зустрічаються де­нудаційні останці, перекриті тонким шаром антропогенових відкладів, пасма з скелястими вершинами (гора Могила-Корсак, 132 м). В південній частині об­ласті простяглась смуга лесових рівнин, розчленованих балками. На Молочанській акумулятивній рівнині виділяю­ться терасові лесові місцевості з чор­ноземами південними малогумусними і солонцюватими. У заплавних місце­востях річок Молочної, Лозуватки, (Зби­точної (Обитічної) та інших розвину­лись чорноземно-лучні, лучно-чорно­земні солонцюваті ґрунти під лучно-галофільною рослинністю. Підвищені ді­лянки заплав розорані і використовую­ться як сільськогосподарські угіддя.
Швденностепова (сухостепова) підзона займає найнижчу частину Причор­номорської низовини, Присивашшя, північну знижену частину Степового Криму. Межі її визначаються поширен­ням сухостепового підтипу ландшафтів з темно-каштановими і каштановими ґрунтами, що розвинулись під полиново-злаковими степами. В сухостепових фітоценозах домінують ковили волоси­ста, Лессінга, типчак, житняк гребінча­стий, полини кримський, австрійський, віниччя сланке, камфоросма. Зниження зайняті угрупованнями на солонцях і солончаках, в яких поширені кермек, сарсазан, содник, покісниця та ін. Тем­но-каштанові ґрунти переважають по всій території, займаючи і вузьку смугу узбережжя Чорного моря. Каштанові ґрунти сформувались у Присивашші. Характерною особливістю цих грунтів є їхня солонцюватість, яка підвищується паралельно збільшенню посушливо­сті клімату. В комплексі з солонцюва­тими ґрунтами залягають солонці, а в Присивашші також сульфатні солонча­ки. Причини солонцюватості цих грун­тів дослідники пояснюють тим, що в минулому ґрунтові води були вище су­часного рівня. Крім того, причиною соленагромадження в ґрунтах є і біокліматичні фактори.
Сухостепові ландшафти представлені низовинним рівнинно-приморським підклассом. Одноманітність їхньої струк­тури порушується комплексами сучасних і давніх дельт, видові відмінності зумовлені ступенем дренованості тери­торії, з чим пов’язаний розвиток проце­сів засолення. Сухостепова зона закін­чується узбережжям Чорного і Азов­ського морів. На розташованій на пів­день від сухостепового Присивашшя частині Степового Криму знову з’яв­ляються ландшафти південно-степово­го типу, які тягнуться до передгір’їв Криму.
Сухостепове Причорномор’я з Присивашшям об’єднуються в Причорномор­сько-Приазовську провінцію. В текто­нічному відношенні вона відповідає приосьовій частині Причорноморської западини. Під Сивашем докембрійський фундамент знаходиться на глибині 12 500 м, а сумарні амплітуди неоген-четвертичних рухів в Присивашші ста­новлять 250 м. Це молода морська аку­мулятивна рівнина, яка сформувалась при загальній тенденції території до опускання. Абсолютні відмітки поверхні зменшуються з півночі на південь від 50… 45 м до 15 … 10 м. Корінну літо-генну основу ландшафтів становлять пі­щано-глинисті куяльницькі відклади, перекриті червоно-бурими глинами по­тужністю 6 м і більше. В Присиваш­ші на куяльницьких породах заляга­ють антропогенові леси і лесовидні суглинки, алювіально-делювіальні і алю­віальні піски і суглинки, озерні, мор­ські та озерно-морські суглинисті, му­луваті і піщано-черепашкові відклади.
Клімат провінції є найбільш посуш­ливий порівняно з кліматом інших про­вінцій степової зони. Літні температу­ри відносно високі, зима коротка і ма­лосніжна. Середня температура липня + 23…+24°. Безморозний період три­ває 180… 190 днів, а біля морського уз­бережжя — 200 … 220 днів. Тривалість вегетаційного періоду 220… 230 днів. Сума активних температур за рік до­сягає 3300 … 3400°. Про значну посуш­ливість клімату свідчить велике пере­вищення випаровуваності над опадами. Так, при річній сумі опадів 300… 360 мм випаровуваність досягає 900… 1000 мм. За теплий період випадає 250 мм опадів. На зонально-ґрунтовому фоні створюється плямистість — солон­цями, осолоділими глейовими ґрунтами подів та піщаними ґрунтами в пониззі Дніпра.
За ландшафтною структурою провін­цію поділяють на три фізико-географіч­ні області.
Приморська рівнинна область займає вузьку смугу від Дністровського лима­ну до Дніпра, яка характеризується пе­реважно двома видами ландшафтів: 1) лесовими рівнинами з розораними чорноземами південними солонцювати­ми в комплексі з темно-каштановими солонцюватими ґрунтами; 2) слабо дре­нованими лесовими рівнинами з подами; ґрунти — темно-каштанові солон­цюваті, солонці, лучно-солончакуваті. Рельєф урізноманітнюють лимани та балки. На узбережжях лиманів зустрі­чаються солончаки, де ростуть солонець звичайний, содник, курай содовий, по­кісниця та ін. Територія області харак­теризується високим рівнем землероб­ської (меліоративної), рекреаційної освоєності та міської забудови.
Нижньодніпровська область (Олешшя) являє собою акумулятивну терасо­во-дельтову рівнину. Геологічну основу сучасних ландшафтів утворюють піщані відклади, лесовидні супіски і суглинки. Піщано-суглинкова товща алювіальних відкладів залягає на вапнякових та піщано-глинистих неогенових породах. Алювіально-дельтові відклади мають неоднаковий літологічний склад і по­тужність. Так, потужність пісків і лесових суглинистих порід у північно-східній частині становить 5…7 м, а на південь від них товща терасових відкла­дів досягає 78 м. Піщаний покрив слабохвилястої низовинної рівнини впли­ває на місцеві кліматичні умови. Це проявляється в посиленні відмінності річного і особливо добового ходу температур повітря і ґрунту, посушливості через швидке просочування вологи у глиб цього покриву. Річна сума опадів не більше 350 мм, а випаровуваність становить 750… 800 мм. Стік майже повністю підземний, тому постійних водотоків тут нема. Ландшафти області представлені: 1) терасовими піщано-лесовими рівнинами з темно-каштановими і каштановими солонцюватими ґрунтами, солонцями, лучними солончаками і осолоділими глейовими ґрунтами запа­дин (переважають у південно-східній частині області); 2) терасовими і давнодсльтовими горбистими піщаними рівнинами з дерновими та чорпоземними слабо гумусованими ґрунтами, пі­щаними, степовими, болотними, дубово-березовими і березовими деревно-чагарниковими асоціаціями; 3) заплавними лучними з плавнями, остепненими і со­лонцювато-солончаковими луками. Ха­рактерним елементом ландшафтної структури є піщані арени — масиви еолових піщаних горбів і дефляційних западин між ними. На лівобережжі Дніпра між Новою Каховкою і Кінбурнською косою на відстані 150 км налічу­ється сім великих піщаних арен: Кахов­ська, Козачо-Лагерська, Виноградівська, Олешківська, Збур’ївська, Іванівська, сама Кінбурнська коса. Деревно-чагарникова рослинність на аренах не займає великих площ, вона представле­на, крім дубових і березових гайків, також вербово-шелюговими заростями, зіноваттю дніпровською. На пісках росли такі ксерофітні дернинні злаки, як ковила піскова, келерія піскова і дніпровська, костриця Беккера, житняк Лавренка. У фітоценозах солончакува­тих лук панують содник, солонець тра­в’янистий, солончакова айстра звичай­на. На болотах поширені очерет, куга, рогіз, осоки та ін. Заплавні ландшафти виникли на потужній товщі лиманно-морських відкладів, на яких сформува­лись дернові й лучні, лучно-болотні і болотні ґрунти. Рослинний покрив за­плав представлений вербняками, фор­маціями куничника, пирію повзучого, стоколосу безостого, мітлиці білої, бекманії звичайної, осок та ін. На болотах і в плавнях ростуть очерет, рогіз, куга озерна. На піщаних косах і островах поширені солончакові луки, солончаки, солоні озера. За роки Радянської влади проведено велику науково-дослідну і практичну роботу із залісення піща­них арен, розвіювання нижньодніпров­ських пісків припинилося. На великих площах посаджено ліси, створено вино­градники, плодові сади. В області роз­виваються зрошування, вирощування різних культур і, зокрема, рису.
Присивасько-Приазовська область яв­ляє собою морську акумулятивну тера­сову рівнину і є однією з найбільш знижених областей степової зони. Узбе­режжя Азовського моря і Сиваша під­німається над рівнем моря лише на 5 … 10 м. В межах морської рівнини ви­діляються три терасові рівні, які від­повідають давній і молодій верхньопліоценовій та давньоевксинській терасам. На пліоценових терасах багато великих і малих подів. Вони видовжені, добре виражені в рельєфі; глибина їх зміню­ється від 5 до 10 м. В приазовській ча­стині області тераси розчленовані доли­нами невеликих річок і балками. Своє­рідними формами рельєфу є сиваські озера, лимани, піщано-черепашкові ко­си, стрілки, пересипи.

Присивасько-Приазовська область

Присивасько-Приазовська область

Для кліматичних умов характерні високі літні температури повітря, знач­на тривалість безморозного і вегетацій­ного періодів, коротка, дуже виражена посушливість. За теплий період випадав 200 … 260 мм опадів. Вплив Чорного і Азовського морів проявляється у по­слабленні морозів, зменшенні висоти снігового покриву. Серед інших областей степу ця виділяється найменшою кіль­кістю опадів і найбільшою випаровува­ністю, найменшими відносною вологістю повітря та поверхневим стоком. У північному Присивашші по неглибо­ких балках можливий весняний або зливовий стік. Постійний стік мають річки Корсак, Лозуватка, Обиточна (Обитічна), водозбори яких знаходять­ся на схилах Приазовської височини. Влітку вони живляться підземними во­дами.
У ландшафтній структурі головну роль відіграють лесові слабо дреновані рівнини з темно-каштановими і кашта­новими солонцюватими ґрунтами, вели­кою кількістю подів, в Присивашші з солончаками. Крім подів поширені блюдцеподібні неглибокі западини. Ці­линні полиново-злакові степи зберіга­ються на о. Куюктуп у Сиваші на території Азово-Сиваського заповідно-мисливського господарства. Тут розви­нені асоціації полину кримського, жит­няка, п западинах і зниженнях з со­лончакуватими грунтами ростуть сар-сазан, солонець, содник, курай, кермек та ін. Характерними для цієї області є піщано-черепашкові коси-стрілки та пересини.
Спорудження Північно-Кримського каналу дало можливість меліорувати великі площі сухих степів, завдяки чо­му тут розвивається високопродуктивне зрошуване землеробство, в якому знач­на роль відводиться вирощуванню рису.
Кримська степова провінція займає рівнинну частину Кримського півост­рова, ландшафти якої подібні до середньостепових. В тектонічному відно­шенні вона охоплює герцинські струк­тури Скіфської плити — Тарханкутське і Сімферопольсько-Євпаторійське під­няття, Альминську западину. Східна частина Степового Криму належить до Індоло-Кубанського крайового проги­ну, в межах якого виділяється Індольська западина та складчасті структу­ри Керченського півострова. В неогені і антропогені герцинські структури за­знали тектонічних рухів різних знаків. Так, Тарханкутське підняття пережи­вало позитивні рухи (+200 м), тоді як Альминська западина — опускання (—200 м). Тектонічні структури вира­жені в сучасному рельєфі у вигляді Тарханкутської ерозійно-денудаційної височинної рівнини, пластової рівнини Степового Криму, Керченської дрібно-складчастої горбистої рівнини.
На південному заході Тарханкутського півострова вище місцевого бази­су ерозії розташовані відклади крейди. Однак породами, що найбільше відслнюються, є перешаровані мергелями і глинами сарматські і меотичні вапняки, які перекриті континентальними мергелистими суглинками і червоно-бурими глинами. У відслоненнях Керченського півострова спостерігаються сланцеві майкопські глини, сарматські глини, мергелі та вапняки. Антропогеновий по­крив представлений елювіально-делюві­альними суглинками, глинами з улам­ками корінних порід, гравійно-галько­вим матеріалом. На межиріччях вони перекриті лесовими породами.
Кліматичні умови провінції визна­чаються тривалим теплим літом, корот­кою малосніжною зимою, значними тепловими ресурсами. Безморозний пе­ріод триває 175 … 225 днів, а вегетацій­ний — 230 … 235 днів. Сума активних температур становить 3300 … 3450 °. Се­редньорічна сума опадів змінюється від 420 мм у центральній частині до 300 мм на узбережжі. За таких умов зволожен­ня гідрографічна сітка мало розвинена. Річки Салгир, Велика і Мала Карасівки, Булганак, Індол та інші переси­хають у нижній течії і закінчуються на рівнині, не досягаючи морів. На во­доділах зустрічаються овальні улогови­ни. Територія східної частини провінції дренується сухоріччями та балками з тимчасовими водотоками.
Переважаючими грунтами є чорно­земи південні малогумусні, які сформу­валися на лесових породах та елювії карбонатних порід. У північній части­ні провінції поширені темно-каштанові ґрунти. На терасах, днищах сухоріч та балок розвинені чорноземно-лучні ґрунти. В минулому на південних чорнозе­мах була розвинута бідна різнотравна типчаково-ковилова та різнотравно-типчаково-ковилова рослинність. На щебе­нистих чорноземах домінували чагарни­кові і петрофітні типчаково-ковилові степи. Степи збереглися на вапнякових схилах у дуже зміненому через випа­сання стані. На основному ландшафтно­му фоні підзони провінція виділяється комплексами середньостепового підти­пу. Від середньостепових ландшафтів Причорноморської низовини вони від­різняються більш південним положен­ням, а отже, значними тепловими ре­сурсами, наявністю малопотужних щебенюватих грунтів, більшим поширен­ням петрофітних степів. Видові відмін­ності ландшафтів провінції передусім пов’язані з неоднорідністю геолого-геоморфологічної будови території.
Область Кримського Присивашшя являє собою низовинну рівнину з ви­сотами 0,5 … 40 м над рівнем моря. Те­риторія цієї області приурочена до Каркінітсько-Присиваської западини і західної частини Індоло-Кубанського прогину, які виповнені товщиною крей­дових, палеогенових, неогенових та ан­тропогенових відкладів. Клімат помірно теплий. Середньорічні температури ста­новлять + 10 …+10,5°, суми опадів — 300… 420 мм. Низовинний рельєф, близьке залягання засолених ґрунтових вод в умовах посушливого клімату зу­мовили формування каштанових солон­цюватих і темно-каштанових залишко­во-солонцюватих грунтів, чорноземів південних залишково-солонцюватих. В комплексі з ними розвинулись лучно-солонцюваті ґрунти, солонці хлоридно-сульфатного засолення. В рослинному покриві домінують типчаково-ковилові, полинні та солянково-полинні степові угруповання. Характерною ландшафт­ною особливістю області є те, що за умов рівнинного рельєфу тут проявля­ється вертикальна диференціація при­родних комплексів. У ландшафтній структурі виділяються: 1) лагунно-при-бережні солянкові та полинні напівпу­стелі на каштанових солонцюватих, лучних солонцюватих ґрунтах та со­лонцях, пересипи, коси; 2) малодрено­вані рівнини з типчаково-полиновими і типчаково-ковиловими сухими степа­ми на каштанових солонцюватих ґрунтах; над рівнем моря ці рівнини під­німаються на 10… 20 м; 3) хвилясті рівнини з ковилово-типчаковими та ковилово-різнотравними степами на тем­но-каштанових і чорноземних солон­цюватих ґрунтах; абсолютні висоти до­сягають 35 … 40 м.
Центрально-Кримська область являє собою нахилену низовинну рівнину, яка поступово знижується від перед­гір’їв Кримських гір до Присивашшя (від 120 … 100 м до 50 … 40 м). Море ві­дійшло з цієї території на початку пліо­цену. Ландшафтоутворююче значення мають континентальні бурі глини, лесовидні суглинки, облесовані пролювіаль­но-делювіальні відклади з гірською галькою. В річкових долинах галечни­ковий алювій має потужність до 20 м. Його перекриває незначна (3… 5 м) товща алювіально-делювіальних про­дуктів вивітрювання. Клімат помірно теплий, з короткою вологою зимою, жарким посушливим літом. Опадів 350 … 435 мм на рік. Природна рослин­ність збереглася мало.
Ландшафтну структуру області утво­рюють такі основні види ландшаф­тів: 1) лесові рівнини з чорноземами малогумусними карбонатними; 2) аку­мулятивно-денудаційні рівнини з чор­ноземами південними на елювіально-делювіальних відкладах; 3) лесові сла­бо розчленовані рівнини з чорноземами південними і темно-каштановими со­лонцюватими ґрунтами, переважно роз­ораними. В західній частині області структура ландшафтів ускладнюється долинно-балковими, приморсько-терасо­вими та лиманно-солончаковими місце­востями.
Тарханкутська область являє собою хвилясту рівнину з абсолютними висо­тами 120 … 170 м. В будові її поверхні простежується залежність від особли­востей герцинського фундаменту. Вира­жені в рельєфі субширотно витягнуті ували і височини відповідають аптиклінальним структурам, а улоговини — синклінальним. Верхні рівні утворю­ють хвилясті увалисто-улоговинні рів­нини з чорноземами південними щебе­нюватими, чорноземами слаборозвиненими на елювії вапнякових порід, петрофітними степами. В петрофітних степах, що збереглися біля оз. Донузлав, на Тарханкутському та Євпаторійському плато, ростуть чебрець, келерія, полини, пижмо, молочай, ковила та ін. Нижчі рівні займають слабохвилясті рівнини з чорноземами півден­ними карбонатними на елювіально-де-лювіальпих лесовидних породах, щебе­нюватими схилами улоговин та балок, залишками петрофітних степів. У при­бережній смузі невеликі площі зайняті лучними солонцями і солончаками з галофітпою рослинністю.
Керченська область являє собою пасмово-горбисту рівнину. Для її тектоніч­ної будови характерне чергування брахіантиклінальних складок і синкліналь­них прогинів. Одночасно з утворенням антиклінальних складок вони руйнува­лися абразійними і ерозійними проце­сами, їхні центральні частини, складені сланцевими майкопськими глинами, розмивалися; утворювалися своєрідні антиклінальні улоговини та останцеві кільцеподібні височини, поширені на Керченському півострові. До ядер ан­тикліналей приурочені невисокі сопки грязевих вулканчиків. Грязевий вулка­нізм є відмітною рисою природи Кер­ченського півосхрова. Південно-західна частина півострова розчленована широ­кими балками і субширотно витягну­тими улоговинами. Північно-східна ча­стина — це дрібноскладчасте увалисте плато з вапняковими гребенями і ви­довженими улоговинами між ними. Дб-солютні відмітки становлять 130 … 170 м (г. Опук, 185 м). Така неоднорідність будови півострова зумовлює видові від­мінності ландшафтів. У північній ча­стині області переважають горбисті гребенно-сопкові рівнини з чорноземами південними, карбонатними й щебенюва­тими, темно-каштановими солонцюва­тими грунтами, типчаково-ковиловими, полинно-злаковими та петрофітними степами. Південну частину області зай­мають полого-хвилясті денудаційні рів­нини з чорноземами південними і тем­но-каштановими солонцюватими грун­тами, солонцями, мезофітними різнотравно-типчаково-ковиловими степами. На фоні степових ландшафтів вздовж узбережжя поширені псамофітні сте­пи з ковили, костриці та осок, на­півпустельні полиново-злакові степи, солянкові пустелі, балки, зниження, озерні улоговини, лимани з лучними галофільними угрупованнями.

comments powered by HyperComments