2 роки тому
Немає коментарів

Зона мішаних лісів у межах УРСР представлена Поліською провінцією, яка охоплює північну частину Украї­ни. Полісся іноді помилково нази­вають «зоною», хоч воно не має рис при­родної зони, а являє собою фізико-гео­графічну провінцію. Межа його з лісо­степом більш-менш чітко проявляється в рельєфі, будові антропогенових від­кладів, характері грунтів і рослиннос­ті. На значному протязі, особливо в за­хідних районах, ця межа має вигляд пологого уступу висотою кілька метрів. По давніх і сучасних річкових долинах поліські ландшафти проникають на пів­день, в лісостеп. Найбільшим відгалу­женням від основної частини Полісся є так зване Мале Полісся, яке простягає­ться від Рави-Руської до Шепетівки і з півночі і півдня обмежене лісостепо­вими ландшафтами. Найменш помітна межа Полісся в придніпровських райо­нах, зокрема на лівобережжі Дніпра, де поліські ландшафти по широких тера­сах поступово переходять у лісостепові ландшафти Придніпровської низовини. Межа Полісся і лісостепу проходить біля таких населених пунктів: Володи-мир-Волинський — Луцьк — Ровно — Корець — Берездів — Шепетівка — По-лонне — Чуднів — Троянів — Жито­мир — Корнин — Київ — Ніжин — Ко-марівка — Батурин — Кролевець — пів­нічніше Глухова.
У межах Полісся розташовані біль­шість районів Волинської, Ровенської, Житомирської і Чернігівської, частина районів Львівської, Хмельницької, Ки­ївської і Сумської адміністративних об­ластей. З заходу на схід Українське Полісся простягається більш як на 750 км, а з півночі на південь на 150 … 180 км. Площа цієї частини зони міша­них лісів становить близько 113 500 км2, що становить 19% території республі­ки.
Полісся характеризується низовин­ним рельєфом, широкими заболоченими річковими долинами, позитивним балан­сом вологи, пануванням дерново-підзо­листих і болотних грунтів, які сформу­валися переважно на піщаному суб­страті, високим рівнем ґрунтових вод, значним поширенням соснових лісів з домішкою широколистих порід. На По­ліссі спостерігається велика мозаїчність природних територіальних комплексів, що ускладнює сільськогосподарське ви­користання території. Головною причи­ною своєрідності і мозаїчності природи Полісся є його походження і розвиток в антропогеновому періоді.
Дуже неоднорідна геологічна основа Полісся. Воно розташоване в межах різ­них геоструктурних областей Східно-Європейської платформи. На заході Українське Полісся займає частину Га-лицько-Волинської западини, в серед­ній частині воно лежить у межах Укра­їнського щита і його схилів, а на сході — в межах Дніпровсько-Донецької запа­дини та на схилі Воронезького крис­талічного масиву. Таке геоструктурне положення позначається на сучасних природних умовах, тому в межах наз­ваних геоструктур поліські ландшафти мають видові відмінності.
Виникнення Поліської низовини і її ландшафтів пов’язано з палеогеографіч­ними умовами антропогену. Неоднора­зова зміна кліматичних умов, діяльні­сть льодовика і його вод, значна обводненість територій сприяли формуванню піщаного субстрату, на якому розвину­лись підзолисті і болотні ґрунти під со­сновими і дубово-сосновими лісами.
В рельєфі Поліської низовини голов­ну роль відіграють річкові долини, зандрові, моренно-зандрові і моренні рів­нини, частково моренно-горбистий рельєф і денудаційні форми на корінних (докембрійських і крейдових) відкладах. Поліська низовина з півночі і півдня обмежена височинами, з яких до При­п’яті стікається значна кількість при­ток. Такий характер рельєфу разом з гідрогеологічними і гідрологічними особ­ливостями та кліматичними умовами сприяє значному заболоченню і зволо­женню Полісся.
Клімат Полісся помірно континенталь­ний з теплим і вологим літом та м’якою хмарною зимою. Сумарна сонячна ра­діація досягає 98 … 102 ккал/см2; річний радіаційний баланс — 40 … 45 ккал/см2, що значною мірою визначає темпера­турний режим Полісся. Число годин сонячного сяяння становить на Поліссі 1500… 1800 і зростав з заходу на схід. Середні температури найбільш холод­ного місяця — січня змінюються з за­ходу на схід від —4,5 … —5° до —7 … —8°. Січневі ізотерми проходять в суб-меридіальному напрямку. Середні тем­ператури найтеплішого місяця — липня коливаються від +17 до +19°. Від цих середніх багаторічних показників в окремі роки можуть бути значні відхи­лення. Найнижчі температури на Поліс­сі бувають в січні або лютому і дорів­нюють —32 …—39°, а найвищі в липні — серпні і досягають +33 … +39°. Трива­лість періоду з середньодобовими тем­пературами вище 0° — 240 … 260 днів. Вегетаційний період триває від другої декади квітня до третьої декади жовт­ня. Середні дати весняних приморозків на ґрунті 5 … 15 травня, а найпізніше вони бувають у першій половині червня. Осінні приморозки починаються в кінці вересня — на початку жовтня. Середня тривалість безморозного періоду коли­вається від 160 днів на сході до 180 днів на заході.
Погодні умови значною мірою визна­чаються циркуляцією атмосфери. Най­більше значення для Полісся мають ат­лантичні повітряні маси; крім того, сю­ди надходить арктичне повітря. Невелику роль відіграє повітря тропічного походження. Взимку на Поліссі відбу­вається головним чином перенесення атлантичних повітряних мас, яке супро­воджується потеплінням і відлигами. Влітку спостерігається перетворення атлантичного повітря в континенталь­не. Надходження атлантичного повітря часто супроводжується циклонічною діяльністю. Арктичне повітря спричи­няє взимку значне похолодання, а на­весні зумовлює пізні заморозки.
Полісся є найбільш зволоженим ат­мосферними опадами серед рівнинних територій України. В середньому за рік тут випадає 600 … 700 мм (або 6000 … 7000 т води на 1 га). В окремі роки бу­вають значні відхилення від середньої кількості опадів (коли місцями випада­ло близько 1000 мм або лише 300 мм). Більшість опадів припадає на теплий період року (квітень — жовтень). Мак­симальна кількість — у червні і липні, коли бувають рясні дощі, а в окремі дні зливи. Найчастіше на Поліссі ідуть невеликі дощі. Майже половина днів року буває з опадами, які йдуть іноді по кілька днів підряд з невеликими пе­рервами.
Сталий сніговий покрив найчастіше встановлюється у другій декаді грудня і тримається 90 … 100 днів. Висота сні­гового покриву змінюється від 13 … 15 см на заході до 30… 35 см на сході. Се­редня глибина промерзання ґрунту до­рівнює 40 … 50 см, що залежить не тіль­ки від температури і товщини снігово­го покриву, а й від характеру ґрунту. Так, болота, особливо неосушені, про­мерзають значно менше (до 15 … 20 см), а деякі зовсім не промерзають.
Відносна вологість найбільша на Поліссі взимку і восени, коли вона о 13 годині досягає 80… 85%- Найнижча відносна вологість спостерігається у травні (48 … 54%)- Днів з відносною во­логістю менше 30% (посушливі дні) в середньому за рік буває 13… 20, з них більшість припадає на травень.
Зволоженість території визначається не тільки кількістю опадів, значною мірою вона залежить від величини ви­паровування. На Поліссі природне ви­паровування з поверхні грунту та рос­лин становить на заході близько 450 мм, а на сході — 400 мм. Кількість опадів перевищує природне випаровування, і тому Полісся має позитивний баланс вологи. Коефіцієнт зволоження зміню­ється від 1,9 на сході до 2,6 і більше на заході. Проте тут не виключена мо­жливість періодичних ґрунтових посух, зумовлених властивостями піщаних грунтів, які погано затримують вологу і не нагромаджують її. Тому меліора­тивні роботи на Поліссі спрямовані не на осушення, а на зарегулювання сто­ку, що дає можливість раціонально ви­користовувати воду. Проведення таких робіт не тільки не зменшує, а навіть збільшує випаровування в травні — червні і позитивно позначається на вну­трішньому вологообміні самого Полісся і прилеглих південно-східних областей.
На Поліссі панують вітри західних напрямків. Середньомісячні швидкості пітру дорівнюють 3 … 5 м/с. Іноді бува­ють вітри великої сили, які руйнують споруди, ламають дерева, піднімають воду з озер.
Кожна пора року характеризується своїми позитивними й негативними погодними і агрокліматичними умовами. Перехід від однієї пори року до другої, як правило, відбувається поступово.
Весна на Поліссі затяжна, нестійка, з частою зміною холодної і теплої пого­ди. В березні ще холодно, часто добові температури бувають від’ємні, а в окре­мі роки температура знижується до -20° … -25°. Початком весни вважають дату стійкого переходу середньодобової температури через 0°, що буває в кінці другої або на початку третьої декади березня. В квітні і травні при швидко­му підвищенні температури іноді бува­ють значні зниження її, що негативно позначається на сільськогосподарських культурах. Через значну лісистість сніг на Поліссі тане повільно. Вода довго стоїть у зниженнях, наповнює річки, що заливають заплави долин. У північ­них районах в кінці березня значні площі покриті водою. Середня трива­лість сніготанення 15 … 20 днів. З пере­ходом в кінці квітня до сталих серед­ньодобових температур понад +10° по­в’язаний інтенсивний ріст більшості рослин, а також середні строки сівби теплолюбних сільськогосподарських культур.
Літо на Поліссі тепле, але не жарке, дощове. Характерним явищем є грози, які в цю пору бувають тут 5 … 7 раз на місяць і іноді супроводжуються градом.
Перехід від літа до осені поступовий з частим поверненням теплої погоди. Перша половина осені суха і тепла. По­хмура дощова погода настає в кінці жовтня. В листопаді починає випадати сніг.
Зима м’яка, хмарна, з частими відли­гами. Під час відлиг тане сніг, іноді повністю. Але через деякий час сніго­вий покрив встановлюється знову. В ок­ремі зими це може повторюватися кіль­ка разів. Внаслідок цього іноді на по­верхні грунтів утворюється льодова кірка.
В цілому кліматичні умови Полісся сприятливі для господарської діяльнос­ті людини, зокрема для сільського го­сподарства.
Кліматичні умови та рельєф зумов­люють значну обводненість Полісся. Тут густа річкова сітка, багато боліт, великі запаси підземних вод.
Середня густота річкової сітки дорів­нює 0,29 км/км2. Найбільша вона в басейні р. Горині (0,50 км/км2), а наймен­ша— в басейні р. Остра (0,16 км/км2). Середній модуль стоку дорівнює 3,5 л/с • км2 з відхиленням в окремих ра­йонах від 2,8 до 4,5 л/с • км2. Ізолінії модуля стоку мають в основному ши­ротний напрямок. Для водного режиму річок Полісся характерною є розтягнутість весняної повені, яка супроводжує­ться широкими розливами, а також літньо-осіння межень, що порушується лише невисокими дощовими повенями, і зимова межень. Весняні максимуми рівня спостерігаються в кінці берез­ня — на початку квітня, а літні міні­мальні рівні — в серпні, рідше в липні.
На Поліссі поширені озера долинно­го, карстового і льодовикового поход­ження. З великих долинних озер слід відмітити Тур (13,5 км2), Нобель (5,1 км2), Любяж (3,8 км2). Найбільші за площею озера мають карстове поход­ження і зосереджені на північному заході провінції: Світязь (27,5 км2), Пу-лемецьке (16,0 км2), Лука (7,0 км2). Є значна кількість дрібних озер і став­ків. Це важлива передумова для шир­шого розвитку ставкового рибного гос­подарства.
Полісся багате на підземні води. Кількість водоносних горизонтів, глиби­на залягання і режим їх перебувають у тісному зв’язку з геологічною будовою, рельєфом, кліматом. Кожна геострук-турна область характеризується певни­ми гідрогеологічними особливостями. Водоносні горизонти, приурочені до ан­тропогенових відкладів, широко вико­ристовуються. Глибина залягання цих вод залежно від рельєфу, потужності відкладів і наявЕїості водотривкого шару змінюється від 0,5 … 1,5 до 4 … 8 м. Де­біт переважної більшості шахтних ко­лодязів рідко перевищує 2,5 … З м3/год і тільки в долинах великих річок може досягати 15 … 20 м3/год. Підземні води антропогенових відкладів частково живлять річки та сприяють заболочен­ню земель.
Заболоченість Полісся зумовлена ха­рактером рельєфу, геологічною будовою, кліматичними умовами, гідрогеологічни­ми особливостями і гідрологічним ре­жимом. Найбільше поширення на По­ліссі мають низинні болота, які живля­ться річковими водами (переважно на­весні, коли річки розливаються). Найбільш заболоченим є Волинське Поліс­ся, яке займає Волинську область і частину Ровенської. За роки Радянської влади на Поліссі проведено значні робо­ти з освоєння боліт і заболочених зе­мель. Частину боліт оголошено заповід­ними.
Особливістю ґрунтового покриву По­лісся є велика строкатість, зумовлена рельєфом і характером ґрунтоутворюючих порід, глибиною залягання ґрунто­вих вод.
Грунти Полісся сформувалися пере­важно на безкарбонатних піщаних і супіщаних відкладах легкого механіч­ного складу, в умовах значного зволо­ження, під мішаними лісами з густим трав’янистим покривом. В таких умовах сформувалися дерново-підзолисті ґрунти різного механічного складу, ступеня оглеєності і підзолистості, а також бо­лотні ґрунти. На «лесових» островах зу­стрічаються сірі та темно-сірі лісові ґрунти.
Серед дерново-підзолистих грунтів найбільше поширення мають дерново-слабопідзолисті і дерново-середньопідзолисті. Дерново-слабопідзолисті ґрунти поширені головним чином на річкових терасах та на зандрових рівнинах. Тому ці ґрунти мають високу водопроник­ність і малу водозатримну здатність. Гумусу в них 1,0… 2,0%, а глибина гу­мусового горизонту становить 15… 20 см. Значні площі цих грунтів зайня­ті лісом, частина використовується для посівів маловибагливих до грунтів сіль­ськогосподарських культур. Дерново-середньопідзолисті ґрунти займають пере­важно вододільні простори, складені супіщаними водно-льодовиковими та льодовиковими відкладами. Ці ґрунти мають кращі водно-фізичні властивості і більш родючі, ніж слабопідзолисті. Не­гативною властивістю цих грунтів в підвищена кислотність. Іноді серед дерново-середньопідзолистих плямами зустрічаються сильнопідзолисті грун­ти.
Основними заходами підвищення ро­дючості дерново-підзолистих грунтів є: внесення органічних (гній, торфоком-пости) і мінеральних добрив, усунення кислотності вапнуванням, мергелюван-ням і лесуванням, широке застосування люпинізації піщаних та глинисто-піща­них грунтів, своєчасний і високоякісний обробіток з обов’язковим лущінням сте­рні.
На Поліссі розвинені також дерново-підзолисті глеюваті і глейові грунти. Оглеєння відбувається в умовах над­мірного підґрунтового зволоження. На­весні і восени на таких грунтах засто­юється вода і озимі посіви часто вимо­кають, а ранні ярі не можна вчасно посіяти. Ділянки з такими грунтами, зокрема на заплавах, широко використо­вуються під сіножаті. Щоб мати високі укоси сіна, їх необхідно поліпшувати, вносити калійні і фосфатні добрива, по­ліпшувати видовий склад лучних трав.
Значну роль у ґрунтовому покриві Полісся відіграють болотні грунти. Во­ни займають в основному сучасні і дав­ні річкові долини та улоговини. Великі масиви болотних грунтів зосереджені в північних районах Волинської і Ровен-ської областей, північно-західній части­ні Житомирської області та на Черні­гівщині. У природному стані болотні грунти мало придатні для використан­ня, але після проведення меліоративних робіт вони перетворюються в родючі землі, на яких вирощують високі і ста­лі врожаї.
Родючими ґрунтами Українського Полісся є дернові карбонатні, сірі лісо­ві та опідзолені чорноземи. Дернові кар­бонатні ґрунти поширені в південній і південно-західній частині Волинського Полісся на продуктах вивітрювання крейдових мергелів і крейди. Ці ґрунти мають від 3 … 6% до 8… 12% гумусу. Сірі лісові ґрунти найбільші площі за­ймають на Словечансько-Овруцькому кряжі, на півдні Житомирського Поліс­ся, на правобережжі Десни. Для підвищення їхньої родючості рекоменду­ється вносити органічні (гній, торфо-компости) і мінеральні (азотні, калійні, фосфатні) добрива, впроваджувати про­тиерозійні заходи.
Природну рослинність Полісся ста­новлять лісові, лучні і болотні види, яких налічується понад 1500. У лісово­му фонді Українського Полісся перева­жає сосна, яка займає 64% вкритої лісом площі. Поширені також береза — 11,7%, дуб — 10,7, вільха —7,6, оси­ка — 1,6, граб — 0,4% площі лісів. З ін­ших деревних порід трапляються ясен, липа, клен гостролистий, в’яз, берест, штучно насаджені модрина європейська, бархат амурський, горіх волоський і маньчжурський.
На більшій частині Полісся перева­жають сосново-дубові ліси (субори) з орляково-злаково-різнотравним та орляково-чорничним покривом. Займають вони родючі ґрунти піщаного та супі­щаного, зрідка суглинкового складу з близьким заляганням до поверхні мо­рени або крейдових відкладів. Для Жи­томирського Полісся характерні ліси, у підліску яких зустрічаються рододен­дрон жовтий, реліктова рослина дольодовикового віку. На більш родючих ґрунтах розвиваються сосново-дубово-грабові ліси (сугрудки), в трав’яно-ча­гарниковому покриві яких багато видів, властивих широколистим лісам: квасе­ниці звичайної, копитняка, зірочника шорстколистого та ін.
Дубово-грабові ліси (груди) ростуть на дерново-підзолистих суглинкових або сірих опідзолених ґрунтах, мають доб­ре розвинений підлісок. Найбільш по­ширені вони в південній частині Поліс­ся, на лесових островах Житомирського та Київського Полісся та на Лівобереж­ному Поліссі, де трапляються також дубово-липові ліси.
Вільшняки займають знижені вологі та сирі ділянки з дерново-підзолисто-глейовими ґрунтами. Найчастіше зуст­річаються чисті вільхові або березово-вільхові ліси, значно рідше — ялиново-вільхові, ясенево-вільхові, дубово-грабо-во-вільхові.
Луки займають на Поліссі значні площі і є важливими природними кор­мовими угіддями. Велике поширення мають так звані материкові луки, які мають вторинне походження і розвину­лися на місці вирубаних лісів. З них суходільні луки не займають великих площ, низькопродуктивні. Низинні лу­ки займають знижені добре зволожені ділянки. Тут основними угрупованнями € щучникові, молінієві, дрібноосокові з переважанням осок. Низинні луки ха­рактеризуються більшою врожайністю та дещо вищою кормовою цінністю.
Заплавні луки займають великі пло­щі в заплавах приток Дніпра та При­п’яті. В заплавах менших річок перева­жають болота. На цих луках перева­жають різнотравно-злакові, різнотрав-но-дрібноосоково-злакові та бобово-різнотравно-злакові угруповання.
Характерним елементом природи По­лісся є болота. Середня заболоченість Українського Полісся становить 8%, а заторфованість (тобто відношення тор­фових площ з глибиною торфу не мен­ше 0,5 м до площі всієї території) ко­ливається від 11 (Волинське Полісся) до 1, 2% (Житомирське Полісся). Най­більш заболоченим є межиріччя річок Льви і Ствиги на півночі Ровенської області.
Серед торфових боліт Українського Полісся переважають низинні, зустрі­чаються перехідні та частково верхові. Поширення верхових і перехідних бо­літ та наявність межирічних боліт різ­ного типу різко відрізняють Полісся від лісостепу.
Найбільш різноманітний і багатий рослинний покрив мають низинні боло­та, які перебувають в умовах доброго водно-мінерального живлення в запла­вах річок або на межиріччях. Тут пере­важають безлісі осокові, осоково-сфагнові та підсушені злаково-осокові угру­повання. Рідко трапляються лісові віль­хові, березові та чагарникові лозові бо­лота. Верхові болота розташовані зви­чайно серед пісків в улоговинах на ме­жиріччях або на піщаних терасах, зрід­ка в притерасних частинах долинних боліт, в умовах поганого мінерального живлення, в зв’язку з чим рослинний покрив їх дуже бідний та одноманітний. Для них характерний суцільний сфаг­новий покрив, низькорослі пригнічені соснові деревостани. З трав’янистих рослин та чагарників тут ростуть лише кілька видів — пухівка, багно, буяхи, кремена, журавлина, росичка, по дуже зволожених місцях — шейхцерія, очере­тянка.
Перехідні болота мають суцільний сфагновий покрив, на них переважають лісові сосново-березово-сфагнові угрупо­вання. Значно рідше трапляються без­лісі угруповання — осоково-сфагнові, пухівково-осоково-сфагнові, шейхцерієво-осоково-сфагнові, зрідка очеретяно-сфагнові.
На слабо закріплених пісках перева­жають злаково-різнотравні угрупован­ня. Рідше піски вкриті пригніченими, покривленими сосонками. Знижені ді­лянки бувають цілком укриті вересови­ми пустищами.
Різноманітний тваринний світ Поліс­ся. Типовими ссавцями є лось, козуля, бобри, видра, норка та завезена ондат­ра. Досить різноманітна орнітофауна: качки, кулики, мартини, крячки, дятли, берегові ластівки, голуби, рибалочки та ін. У водоймах зустрічається понад 30 видів риб, з них частина має промисло­ве значення: короп, лящ, карась, сом, щука, окунь. Характерними шкідника­ми польових культур є дротяники, льо­нова і конопляна блохи, люпиновий дов­гоносик, попелиця, колорадський жук.
На Поліссі проводяться значні робо­ти по збереженню фауни і акліматиза­ції тварин. Тут організовано Поліський державний заповідник, ряд заказників, заборонено полювання на ряд видів та ін.
Полісся є фізико-географічною про­вінцією зони мішаних лісів Східно-Європейської рівнини. Поліську провінцію можна поділити на три підпровінції, які відрізняються за природними умо­вами: північну (лівобережжя Прип’яті), південну (правобережжя Прип’яті і Дніпра) і східну (лівобережжя Дніп­ра). Українське Полісся охоплює біль­шу частину південної і частину східної підпровінцій.
За ландшафтними особливостями Українське Полісся поділяють на п’ять фізико-географічних областей: Волин­ське Полісся, Житомирське, Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Особливості ландшафтної структури кожної з областей впливають на харак­тер і спрямованість розвитку фізико-географічних процесів. В Поліссі розви­ваються заболочування, дефляція, мен­шою мірою — ерозія, засолення (облас­ті на лівобережжі Дніпра), карст (на Волинському і Новгород-Сіверському Поліссі).
Волинське Полісся знаходиться на заході Українського Полісся. До його складу входить більша частина Волин­ської та північно-західна частина Ро-венської областей.
Волинське Полісся характеризується багатьма фізико-географічними особли­востями, які відрізняють його як об­ласть. Насамперед вони зумовлені гео­логічною будовою, основну роль в якій відіграють крейдові відклади. На біль­шій частині території вони є основою для антропогенових відкладів, а в ряді місць і відслонюються. Тільки в північ­ній і північно-східній частині області крейдові відклади перекриваються па­леогеновими пісками і глинами. Своє­рідність антропогенових відкладів по­лягає в тому, що переважна більшість їх представлена пісками. Навіть льодо­викові відклади мають в основному пі­щаний склад. Місцями зустрічаються кінцево-моренні відклади, з яких скла­дені пасма. Великі площі займають алю­віальні і озерні, а також торфо-болотні відклади. На Волинському Поліссі від­сутні лесові «острови», які є у решті областей Українського Полісся.

Волинське Полісся. Костопільська денудаційна рівнина

Волинське Полісся. Костопільська денудаційна рівнина

Головними геоморфологічними особ­ливостями цієї області є значне поши­рення алювіальних рівнин, широкий розвиток горбисто-моренного рельєфу, наявність денудаційних форм рельєфу на крейдовій основі та розвиток карсту.
Клімат області відрізняється меншою континентальністю, тривалим безмороз­ним періодом і більшою кількістю опа­дів. Коефіцієнт зволоження на всій те­риторії області перевищує 2,4. Тут най­більша на Поліссі кількість опадів (550 … 650 мм), тривалість безморозно­го періоду (165 … 180 днів) і найменша кількість днів з сніговим покривом (65 … 75). На Волинському Поліссі найгустіша річкова сітка (0,4 км/км2). Рі­ки мають повільну течію, малі похили русел. Характерною рисою Волинсько­го Полісся є велика кількість озер (по­над 300) і серед них найбільші озера Українського Полісся: Світязь, Пулемецьке, Люцимір, Тур та ін.
Волинське Полісся є найбільш забо­лоченою областю Українського Поліс­ся. Болота і заболочені землі займають у середньому близько 10… 20%, а в північних районах до 40% території. Поряд з пануючими дерново-підзолис­тими ґрунтами на півдні області роз­винуті дерново-карбонатні ґрунти, які в інших областях. Полісся майже не зу­стрічаються. Характерною є мікрокомплексність ґрунтового покриву, з чим по­в’язана строкатість земельних угідь.
Волинське Полісся відрізняється і значною залісеністю. Ліси і чагарники займають 35… 40% території, в північ­них районах 50%, тоді як на південно­му заході вона зменшується до 5 …10%. Основні масиви займають соснові та сосново-дубові ліси, невеликі площі — грабово-соснові, грабово-дубові та дубові, березові і чорновільхові ліси. До 20% території зайнято луками (в пів­нічній частині області — 30 … 40%). Специфічні риси має і тваринний світ. Для Волинського Полісся характерними є деякі західно-європейські види (коми­шева ропуха, рудий шуліка, горихвістка-чорнушка).
Волинське Полісся відзначається різ­номанітністю ландшафтної структури. На півночі області великі площі займа­ють заплавні лучно-болотні ландшафти. Тут, на заплавах, переважають дерно­во-глейові та болотні ґрунти, вкриті лучною, болотною та чагарниковою рос­линністю. Під час весняної повені вони заливаються водою, яка довго не сходить і сприяє розвитку процесів за­болочування.
Другий ландшафтний рівень утворю­ють терасові піщані рівнини з дерново-підзолистими ґрунтами під борами і су­борами. Серед болотних комплексів пе­реважають низинні болота, поширені у сучасних і давніх річкових долинах. Перехідні і верхові болота займають значно менші площі. Значними болота­ми є Велике Волинської області, Неньковицьке і Радно Ровенської області та ін. Глибина торфу найчастіше дорівнює 2 … 4 м, рідше досягає 5 … 7 м. Болотні масиви використовуються для видобування торфу, а також як сільськогоспо­дарські угіддя.
В центральній і південній частинах Волинського Полісся в ландшафтній структурі домінують денудаційні рівни­ни з переважанням дернових слабо- і середньопідзолистих грунтів під субо-ровими і сугрудковими лісами. Антро­погенний варіант цих ландшафтів пред­ставлений сільськогосподарськими угід­дями.
У середній частині Волинського По­лісся панують моренно-горбисті ланд­шафти з дерново-підзолистими, дерно­во-глейовими і лучними грунтами, які зайняті суборами, луками та сільсько­господарськими угіддями. Якісними є землі, де близько до поверхні залягають крейдові відклади, які підвищують ро­дючість грунтів. На окремих ділянках, де морена виходить на поверхню, поши­рені щебенюваті грунти з валунами граніту, кварциту, кременю, пісковику тощо. Ландшафти Волинського морен­ного пасма поширені у районі Любом-ля, Ковеля, Маневичів, Володимирця, Дубровиці.
На півдні Волинського Полісся серед зандрової і зандрово-моренної рівнин наявні хвилясто-горбисті межиріччя з дерновими карбонатними грунтами на крейдових породах. Це межиріччя Західний Буг — Турія, Турія — Стохід (у верхів’ї), Стир — Горинь — Случ. Більша частина межиріч має родючі землі, на яких іноді зустрічаються ду­бово-грабові ліси. У цих же районах розвивається карст.
Специфічні риси природних комп­лексів Волинського Полісся позначаю-ються на розподілі земельних угідь і характері використання їх, значною мірою визначають заходи щодо підви­щення продуктивності.
Житомирське Полісся розташоване в межах північно-західної частини Укра­їнського щита і тому характеризується більш високим гіпсометричним поло­женням, великою роллю кристалічних докембрійських порід у будові сучасно­го рельєфу, широким розвитком вузь­ких і досить глибоко врізаних річкових долин, наявністю лесових «островів» і значно меншою заболоченістю.

Житомирське Полісся. Володарськ-Волинська моренно-зандрова рівнина

Житомирське Полісся. Володарськ-Волинська моренно-зандрова рівнина

Житомирське Полісся охоплює біль­ше половини Житомирської і північ­но-східну частину Ровенської області. В його геологічній будові головне міс­це займають докембрійські породи, пе­рекриті антропогеновими відкладами. На крайньому північному заході го­ловними є магматичні породи — рожеві, рожево-сірі і сірі сосницькі та клесівські граніти. На півночі і північному сході в широтному напрямку простя­гається масив осадочно-метаморфічних порід — овруцьких кварцитів та піско­виків і пірофілітових сланців. Цей масив значно піднятий, різко виділяє­ться в рельєфі і утворює своєрідний фізико-географічний район — Словечансько-Овруцький кряж. В районі Корця, Ємільчиного, Новоград-Волинського, Житомира і Коростишева поширені різ­номанітні граніти (житомирські, ново-град-волинські, коростишівські), мігма­тити та гнейси, які є найбільш давні­ми породами Українського щита. Район Коростеня, Турчинки, Володарськ-Волинського складений лабрадоритами, габроноритами і коростенськими гра­нітами. Докембрійські породи мають значний вплив на будову сучасної по­верхні Житомирського Полісся. На до­кембрійських породах островами заля­гають каоліни та осадочні відклади крейдового (піски з кременем) та па­леогенового й неогенового (пісковики, піски, глини) віку. Антропогенові від­клади дуже поширені, але мають не­значну потужність (здебільшого 4 … 8). За будовою антропогенових відкладів Житомирське Полісся поділяють на дві частини: східну, де велику роль віді­грають льодовикові відклади (морена), і західну, де морени нема. Межа між ними проходить по лінії Словечне — Нові Велідники — Лугини — Житомир. Ця відмінність у будові антропогенових відкладів позначається на рельєфі, ґрунтових водах, грунтах і рослинності цих двох частин області. З кристаліч­ними породами пов’язано багатство Житомирського Полісся мінеральними ресурсами — будівельним і декоратив­ним камінням, сировиною для фарфо-ро-фаянсової промисловості та ін.
Річкові долини глибоко врізані в до­кембрійські породи і на окремих ділян­ках мають характер долин прориву. Так, р. Тетерів біля Денишів, Житомира і Коростишева має вузьку долину із стрімкими скелястими схилами висотою до 25 … 30 м. Подібні ділянки долини має Уж в Коростені, Случ біля Ново-град-Волинського, Уборть в Олевську, Ірша у Володарськ-Волинському, Ка­м’янка біля Житомира та ін. На лесових «островах» у районі Словечансько-Овруцького кряжа, поблизу Новоград-Волинського, Городниці, Коростишева розвинуті ерозійні форми рельєфу. На Словечансько-Овруцькому кряжі яри мають глибину 20 … 30 м, а довжину до 3500 м.
Клімат Житомирського Полісся за своїми особливостями займає проміжне положення між більш вологим і теплим кліматом Волинського Полісся і більш континентальним кліматом східних об­ластей.
Річки Житомирського Полісся відрі­зняються від інших поліських річок швидкою течією, а на окремих ділян­ках перекатами і порогами, вищим під­йомом води під час повені.
Рослинний покрив тут зберігся мен­ше, розораність території змінюється від 15 … 30% У північно-західній части­ні до 50 …70% У східній і централь­ній.
З усіх поліських областей Житомир­ське Полісся найменш заболочене. За­гальна площа торфових боліт становить лише 2,9% території. Великі болотні масиви поширені лише на північному заході і півночі області.
В ландшафтній структурі Житомир­ського Полісся значні площі займають зандрові рівнини на кристалічній осно­ві з переважанням дерново-слабопідзо­листих грунтів і лісів борового та суборового типу. В північно-західних райо­нах переважають зандрові заболочені низовини з переважанням дерново-слабо-підзолистих і болотних грунтів.
У східній частині Житомирського Полісся значне поширення мають моренно-зандрові рівнини з дерново-середньопідзолистими грунтами і залиш­ками суборів і сугрудків. Природні умо­ви для сільського господарства тут сприятливіші, ніж на північному захо­ді, і тому значні площі використову­ються для землеробства.
На Житомирському Поліссі є своє­рідні денудаційні горбисті рівнини на кристалічних породах з дерново-слабо-підзолистими щебенюватими ґрунтами. Ці ґрунти зустрічаються майже по всій області, особливо в її західній частині, де кристалічні породи виходять на денну поверхню, утворюючи горби, пас­ма, кам’яні поля.
Для лесових «островів» характерна еродованість обезлісених територій з сірими опідзоленими ґрунтами. Най­більш яскраво це проявляється на лесах Словечансько-Овруцького кряжа. Але більша частина його не має лесового вкриття і являє собою денудацій­но-горбисту поверхню, зайняту сосно­вими і сосново-дубовими лісами.
Природні умови Житомирського По­лісся сприятливі для розвитку народно­го господарства.
Київське Полісся лежить на північ­но-східному схилі щита, кристалічні по­роди якого поступово занурюються в східному напрямку під осадочну тов­щу Дніпровсько-Донецької западини. Західну межу Київського Полісся про­водять по лінії виходів кристалічних порід на денну поверхню поблизу Народичів, Радомишля, Ходоркова. Східна межа області проходить по долині Дніпра.
Київське Полісся за своєю геологіч­ною будовою істотно відрізняється від Чернігівського, яке розташоване на північному заході Дніпровсько-Донецької западини. Кристалічний фунда­мент у межах Київського Полісся зна­ходиться на порівняно незначній гли­бині, і мезозойські та кайнозойські відклади мають значно меншу потуж­ність, ніж на Чернігівському Поліссі. З корінних порід найбільш поширені палеогенові відклади. Потужність їх зростає від 25 м на заході до 100 м і більше на сході. В окремих місцях, пе­реважно по долинах річок, палеогенові піски і глини відслонюються. В цілому роль корінних порід в будові поверх­ні, ґрунтоутворенні, формуванні ґрун­тових вод Київського Полісся менша, ніж в інших областях Українського Полісся.

Дніпровсько-Деснянське межиріччя

Дніпровсько-Деснянське межиріччя

І, навпаки, велике значення мають антропогенові відклади, потужність яких досягає в середньому 20… 25 м.
Київське Полісся, порівняно з Жито­мирським, займає нижчий гіпсометрич­ний рівень. Абсолютні висоти дорівню­ють 100 … 180 м. Глибина розчленуван­ня тут значно менша і становить 25 … 50 м. Велику роль у рельєфі відігра­ють річкові долини, які мають тераси і досягають значної ширини. Через Київське Полісся проходять долини Дніпра, Прип’яті, Ужа, Тетерева, Здвижу, Ірпеня та ін. В районі Чорнобиля, Корогода і Чистогалівки зустрічають­ся моренно-горбисті місцевості. Значне поширення в області мають еолові фор­ми рельєфу, представлені дюнами, пі­щаними пасмами і кучугурами. В ра­йоні Вишгорода, Бородянки, Димера і Чорнобиля зустрічаються невеликі лесові «острови».
В ґрунтовому покриві Київського Полісся переважають дернові слабо- і середньопідзолисті грунти; крім того, тут є дернові і лучні, болотні та світ­ло-сірі ґрунти.
Залісеність області змінюється від 20 до 45%. Найкраще ліси збереглися в басейні р. Тетерева, пониззях Здвижу, Ірпеня, навколо Києва. Тут па­нують субори, бори і сугрудки. Луки розвинені в заплавах Тетерева і Ужа.
Серед невеликих (до 100 га) боліт найбільш поширені низинні (евтрофні) болота. Невеликими ділянками зу­стрічаються перехідні болота; верхових боліт майже нема. Заплави Ірпеня, Здвижу після осушення використову­ють для вирощування городніх куль­тур.
Агрокліматичні умови Київського Полісся сприятливі для розвитку сіль­ського господарства. Безморозний пе­ріод тут триває від 160 до 180 днів. Сума температур повітря понад 10° становить 2510 … 2660°. Кількість опадів дорівнює 500 … 620 мм за рік. Сні­говий покрив лежить в середньому 95 днів.
Домінуючими є ландшафти зандрових і алювіально-зандрових рівнин з дерново-слабопідзолистими ґрунтами, боровими і суборовими лісами, болот­ними комплексами. На правобережжі Прип’яті виділяється моренно-горбиста рівнина з дерново-середньопідзолистими супіщаними ґрунтами. Невеликі лесові останці порізані ярами та вкриті світло-сірими ґрунтами. На межиріччі Тетерева та Ужа моренно-зандрова рів­нина з переважанням дерново-середньо-підзолистих грунтів використовується під сільськогосподарські угіддя. Пра­вобережжя р. Тетерева від Іванкова і майже до Бородянки й Димера являє собою алювіальну, піщану низовину з поширенням еолових форм рельєфу. Дерново-слабопідзолисті ґрунти її зай­няті лісами борового і суборового ти­пу. На півдні Київського Полісся переважає моренно-зандрова рівнина з дерново-середньопідзолистими, а міс­цями дерново-слабопідзолистими ґрунтами. Площі з такими ґрунтами зайня­ті невеликими лісами типу суборів і борів.
Найбільш родючими ґрунтами області є сірі опідзолені ґрунти, які зустріча­ються на лесах.
На Дніпрі біля Вишгорода збудова­но Київську ГЕС, а поблизу Чорноби­ля — атомну електростанцію. Створення Київського водосховища внесло істотні зміни у розвиток природних комплексів прибережної смуги.
Виділення Чернігівського Полісся в окрему фізико-географічну область на­самперед зумовлено його положенням у межах Дніпровсько-Донецької запа­дини. Найдавнішими відкладами, які залягають вище місцевих базисів еро­зії, є верхиьопалсогенові і неогенові. Цим Чернігівське Полісся відрізняєть­ся від Новгород-Сіверського, бо велику роль у формуванні ландшафтів останнього відіграють крейдові відклади. На Чернігівському Поліссі такі від­клади залягають глибше і перекриті палеогеновими глинясто-піщаними. На сучасні ландшафти безпосередній вплив мають піски та рябі глини. Серед ант­ропогенових відкладів, які характери­зуються відносно потужною товщею, найбільш поширені льодовикі (море­на), водно-льодовикові та алювіальні. На території області морена в бага­тьох місцях розмита.
Однією із характерних рис Чернігів­ського Полісся є наявність досить ве­ликих лесових «островів» на вододілах і терасах. Значну роль у будові поверх­ні відіграють сучасні та давні (залиш­кові) річкові і водно-льдовикові доли­ни. Великі площі займають тераси Дніпра, Десни, Снову, Сейму та давні прохідні долини — Замглай, Паристе, Вільшана та ін. Міжрічкові простори являють собою моренно-зандрові та зандрові обезлісені рівнини з дерново-підзолистими ґрунтами, тут також по­ширені моренно-горбисті обезлісені місцевості з дерново-середньопідзолистими ґрунтами. На зандрових і алю­віальних рівнинах поширені дюни, пасма, вали, розвіювані піски.

Чернігівське Полісся. Городянська моренно-зандрова рівнина

Чернігівське Полісся. Городянська моренно-зандрова рівнина

На лесових «островах» з відносно невеликою товщею порід розвивається яружна ерозія. Найбільшими за пло­щею еродованими місцевостями є Михайло-Коцюбинський, Ріпкинський, Седнівсько-Тупичівський та Менський лесові «острови».
Клімат Чернігівського Полісся мож­на охарактеризувати як помірно кон­тинентальний, із значним зволоженням протягом року, великою відносною во­логістю і слабкими вітрами. Порівня­но з західними областями Чернігівське Полісся відрізняється більшою амп­літудою річних температур, нижчими зимовими температурами, більшою три­валістю періоду з сніговим покривом. Середня річна сума опадів 500 … 610 мм.
Річкова сітка областей густа. Річки відзначаються незначним падінням, спокійною течією і меандруванням.
У долинах Дніпра, Десни, Снову, Сей­му багато заплавних озер. Заболочені­сть Чернігівського Полісся досить вели­ка. Площа торфових боліт становить по­над 4,5% всієї території. Майже всі болота належать до низинного типу. Перехідні і верхові болота зустрічаю­ться дуже рідко. Найбільшими боло­тами є Замглай (8334 га), Остерське (10558 га), Сновське (9400 га), Смо­лянка (4288 га), Доч-Гали (3600 га), Видра (2458 га), Паристе (2340 га).
Більшість боліт меліоровано і пере­творено в сільськогосподарські угіддя.
У ґрунтовому покриві переважають дерново-підзолисті ґрунти, значні пло­щі зайняті болотними та сірими лісо­вими ґрунтами; останні найбільш ро­дючі. Особливістю природних умов Чернігівського Полісся є поширені міс­цями засолені ґрунти (лучні содові со­лончаки і солонці). Ці ґрунти приуро­чені до лесових «островів» на терасах з близьким до поверхні рівнем ґрун­тових вод. В долинах Десни і Остра розвинулись лучні солонцюваті і осо­лоділі ґрунти.
Лісистість Чернігівського Полісся найменша порівняно з іншими полі­ськими областями і становить 15 … 18%. Основні площі зайняті сосновими та дубово-сосновими лісами. Менш поширені липа, клен, в’яз. В області прохо­дить східна межа суцільного поширен­ня граба. Найбільші лісові масиви збе­реглися на межиріччі Дніпра — Десни, на лівобережній терасі Замглаю, на межиріччі Снову — Десни. Значні пло­щі займають заплавні і суходільні лу­ки, які G хорошою кормовою базою. Болотні масиви вкриті такими вологолюбами, як різні осоки, очерет, рогіз, ситник та ін.
Ландшафтну структуру території Чернігівського Полісся визначають моренно-зандрові і зандрові місцевості з дерново-підзолистими ґрунтами, терасо­ві місцевості з дерново-слабопідзолис­тими ґрунтами і боровими лісами. За­плавні лучно-болотні місцевості харак­терні для долин Дніпра, Десни, Снову та їхніх приток. Типові для області лесові «острови», які мають ознаки північно-лісостепових ландшафтів. Чер­нігівське Полісся має сприятливі умо­ви для розвитку сільського господар­ства, рекреації та ін.
Новгород-Сіверське Полісся розташо­ване на крайньому сході Українсько­го Полісся і є перехідною областю від Полісся до лісостепових областей Середньоросійської височини. В його ме­жах знаходяться північно-східна час­тина Чернігівської та північно-західна частина Сумської областей. За природ­ними умовами Новгород-Сіверське По­лісся значно відрізняється від Черні­гівського своєрідним геоструктурним положенням, має іншу геологічну бу­дову, яка позначається на рельєфі, гідрогеологічних умовах, процесах грунтотворення.
Новгород-Сіверське Полісся розташо­ване на південно-західному схилі Во­ронезького кристалічного масиву. Гли­бина фундаменту коливається від 100 (басейн р. Знобівки) до 400… 600 м (Новгород-Сіверський — 384 м, Глу-хів — 512 м). Фундамент перекритий малопотужними осадочними відклада­ми верхнього палеозою і мезокайнозою, що залягають моноклінально. Особли­во характерними для області є породи крейдового віку, представлені мергелем і крейдою. Вони високо підняті над місцевим базисом ерозії, часто відслонюються по річкових долинах і в бага­тьох місцях на вододілах залягають близько від поверхні. В окремих міс­цях на крейді збереглися островами палеогенові відклади, які мають незначну потужність. Найчастіше крейдові від­клади перекриваються невеликою тов­щею антропогенових, які представлені мореною, водно-льодовиковими, алюві­альними, елювіальними відкладами та лесовидними суглинками.
Частина Новгород-Сіверського Поліс­ся за характером рельєфу — еродована височина. Річкові долини тут глибоко врізуються в корінні породи. На схи­лах долин розвинуті яри і балки. На крейдових відкладах утворились кар­стові форми рельєфу — лійки і провал­ля. Як і в інших фізико-географічних областях, процеси глибинної водної ерозії розвиваються на лесових «ос­тровах» і частково на прирічкових міс­цевостях моренно-зандрових рівнин. Особливо активно ерозійна діяльність проявляється на Придеснянській ви­сочині. Розвиткові ерозійних процесів тут сприяють низький рівень міс­цевого базису ерозії, наявність лесових порід і значна кількість опадів, від­сутність лісової рослинності, розорю­вання.

Новгород-Сіверське Полісся. Придеснянська еродована лесова височина

Новгород-Сіверське Полісся. Придеснянська еродована лесова височина

Водна ерозія в лівобережних облас­тях Полісся розвивається вздовж долин рік на давно освоєних територіях. Більш інтенсивна вона в Новгород-Сіверському Поліссі у зв’язку з великою загальною розчленованістю рельєфу західних знижених відрогів Середньоросійської височини, що заходять сюди. Еродовані лесові рівнини із змитими ґрунтами і розвитком яружно-балкових систем поширені вздовж Десни, Снову. Убеді, Білоусу. Якщо рівень місцевого базису ерозії в Чернігівському Поліссі становить 45 … 55 м, то на Придеснянській височині він коливається від 50 … 70 м до 80 … 85 м. Тут густота яружно-балкової сітки більша, ніж в інших областях лівобережного Поліс­ся — 1,0… 1,2 км/км2. За даними спо­стережень Придеснянської станції по боротьбі з ерозією грунтів, змив зі схи­лів щорічно становить 22 м3/га, іноді 34 … 36 м3/га. Найбільшої інтенсивнос­ті ерозійні процеси досягають у період сніготанення і злив. Інтенсивне змиван­ня збіднює ґрунти на гумус і рухливі поживні речовини, зменшує водотривкість структури і зв’язність.
Еродовані місцевості в межах лесових «островів» при їхньому освоєнні потребують застосування спеціальних протиерозійних інженерно-технічних і фітомеліоративних заходів боротьби з глибинною ерозією, змивання грунтів спеціальної агротехніки і організації території (сівозміни, розміщення лісо­смуг, співвідношення угідь).
У межах моренно-зандрових рівнин ерозія проявляється значно менше. На розораних схилах тут спостерігаються площинне змивання (іноді зустрічаю­ться дерново-підзолисті ґрунти, в яких змито не тільки гумусовий горизонт (15… 25 см), а й весь ґрунтовий про­філь) Це потрібно враховувати під час вжиття протиерозійних заходів.
Клімат Новгород-Сіверського Полісся відрізняється від інших поліських об­ластей найбільшою контйнентальністю. Середня температура січня знижується до —7 …—8°, період з сталим сніговим покривом тут найдовший. Внаслідок виходів тріщинних вод з крейдових го­ризонтів модулі стоку тут зростають до 4,0 … 4,5 л/с км2.
В ландшафтній структурі області до­мінують моренно-зандрові рівнини з дерново-середньопідзолистими грунтами. Алювіально-зандрові місцевості на крейдовій основі із значною залісеністю характерні для північно-східних райо­нів. Типовою рисою тут є поширення «островів» з північно-лісостеповими ландшафтами; місцями спостерігається значна ерозія. Новгород-Сіверське По­лісся — найменш заболочена поліська область.
Найістотнішими негативними явища­ми природи Полісся зонального харак­теру є заболоченість, недостатня при­родна родючість грунтів, інтенсивний розвиток процесів інфільтрації, розві­ювання незакріплених рослинністю пі­щаних грунтів, локальні процеси вод­ної та вітрової ерозії.
З метою поліпшення природокорис­тування на Поліссі розроблено ком­плексну систему гідротехнічних, агро­технічних і лісомеліоративних заходів. Вона включає регулювання стоку рі­чок шляхом будівництва на притоках Прип’яті систем водосховищ і ставків з метою регулювання повеней, нагро­мадження запасів води для обводнен­ня земель, енергетичного і транспорт­ного використання річок; створення водоприймачів, які забезпечують на­громадження і відведення води; поліп­шення умов судноплавства; створення відносно густої і глибокої мережі ка­налів; створення відкритої і закритої регулюючої мережі, яка забезпечить необхідний рівень підґрунтових вод, прискорить поверхневий стік і дасть змогу ширше впроваджувати механізацію сільськогосподарського виробництва на осушених територіях; обводнення території та агромеліоративні заходи; залісення рухомих пісків та лісонаса­дження по берегах водойм, ставків, каналів; сільськогосподарське освоєння осушених земель для розширення по­сівних площ і створення високоякісних лук і пасовищ; організацію рибних гос­подарств на водоймах і ставках.
В розвитку народного господарства на Поліссі важливе значення належить Чорнобильській та Ровенській атомним електростанціям.
Полісся стає важливим рекреаційним і природоохоронним регіоном України.

comments powered by HyperComments