2 роки тому
Немає коментарів

Українські Карпати є фізико-геогра­фічною провінцією Карпатської гірської країни. Вони простягаються в довжину з північного заходу на південний схід на 280 км, а в ширину з північ­ного сходу на південний захід — на 100… 110 км. Площа гірської систе­ми 24 тис. км2, а разом з Передкарпаттям і Закарпатською низовиною — 37 тис. км2.
Українські Карпати — середньови­сотні гори. Для них характерний теплий і вологий клімат, чітко виражене по­здовжньо-зональне простягання основ­них структурно-орографічних областей, на яке накладається вертикальна пояс­ність ландшафтів.
Поздовжня морфоструктурна зональ­ність ускладнюється поперечним розчле­нуванням Українських Карпат річкови­ми долинами.
У межах провінції виділяються такі морфоструктури: Передкарпатська ви­сочина, Зовнішні Карпати, Вододільно-Верховинські Карпати, Полонинсько-Чорногорські Карпати, Рахівсько-Чивчинський масив, Вигорлат-Гутинський вулканічний хребет, Закарпатські уголовини і низовини (Березне-Ліпшанська, Солотвинська, Закарпатська). Передкарпатська височина приурочена до крайового прогину і є зворотною структурою. Середні висоти межиріч становлять 350 … 500 м. Зовнішні Кар­пати — пряма антиклінальна морфоструктура зі скибами, насунутими одна на одну. Вони складаються з 8 … 10 гір­ських пасм. В їхніх межах виділяються Бескиди, Горгани і Покутсько-Буковинські Карпати. Вододільно-Верховинські Карпати відповідають Централь­ній синклінальній зоні. Тут перева­жають низкогір’я, виділяються верхови­ни — Стрийсько-Санська, Воловецько-Міжгірська, в північно-східній части­ні — Верховинський Вододільний хре­бет. Центральна частина їх відома як Привододільні Горгани. На сході знахо­дяться Ясинська, Ворохтянська міжгірні улоговини, Верховинсько-Путильське низькогір’я. Полонинсько-Чорногорські горст-антиклінальні хребти відповіда­ють Внутрішній антиклінальній зоні і є головною орографічною віссю Україн­ських Карпат. Середні висоти їх ста­новлять 1500 м, а найвищі вершини понад 2000 м. Поперечними долинами Полонинський і Чорногірський хребти розділені на окремі масиви-полонини: Рівну, Боржаву, Красну, Свидовець, Чорногору, Гриняву, Лосову. Рахівсько-Чивчинський склепінно-бриловий масив є частиною Мармароського масиву, складеного докембрійськими породами. В рельєфі виділяються Чивчинські гори (гора Стій, 1684 м) та Рахівські гори (гора Піп Іван, 1941 м). Вигорлат-Гутинський вулканічний хребет простяг­нувся вздовж південно-західних склад­частих схилів Карпат (гора Бужора, 1086 м). Від Полонинського хребта він відділяється Березне-Ліпшанською міжгірською долиною, яка утворилась у смузі Закарпатського глибинного розло­му. Солотвинська (Верхньотисенська) улоговина є прямою морфоструктурою; вона приурочена до тектонічної запади­ни, складеної міоценовими моласами. Закарпатська низовина відповідає Чоп-Мукачівській западині, виповненій міо­ценовими і антропогеновими відклада­ми. Над плоскою низовиною Берегівське вулканічне горбогір’я піднімається на 150 … 200 м.
Українські Карпати мають асимет­ричну будову: орографічна вісь їх зміщена на південний захід; крім того, За­карпатська низовина знаходиться на рівні, нижчому від Передкарпаття на 250 … 300 м. Виникнення Карпат зумов­лено альпійським горотворенням, яке відбулося в кінці неогену — на почат­ку антропогену. Становлення гірського рельєфу тривало протягом пізньоолігоценового-ранньоміоцепового часу, до якого приурочують головну фазу складкоутворення, підняття флішових Карпат, зародження Передкарпатського прогину і Закарпатської лападини. Головну роль у геологічній будові ві­діграють осадочні флішові товщі крей­дового та палеогенового віку, утворе­ні глинистими сланцями, мергелями, пісковиками. Більш давні породи скла­дають Рахівський кристалічний ма­сив. Тут поширені протерозойські гнейси і сланці, палеозойські вапня­ки, філіти і кварцити, тріасові і юр­ські конгломерати, доломіти, яшма. Пе­редкарпаття і Закарпатські западини виповнені піщано-глинистими та соле­носними неогеновими породами. Вулка­нічний хребет складений андезитами, андезито-базальтами, трахітами, туфами міоценового віку. З антропогенових відкладів поширені алювіальні, алюві­ально-озерні, льодовикові, водно-льодо­викові, елювіальні, делювіальні, пролю­віальні, вулканічні.
Сучасних геоморфологічних рис Ук­раїнські Карпати набули внаслідок неотектонічних рухів та денудаційних про­цесів, якими створені поверхні вирівню­вання, річкові долини, льодовикові, еро­зійні, карстові форми рельєфу. В ре­льєфі Українських Карпат більшість дослідників виділяє чотири поверх­ні вирівнювання: полонинську пізньоміоценову-ранньоміоценову (1700… 2000 м), вододільну ранньоміоценову (900 … 1200 м), покутську сарматську (500… 600 м), подільську понтичну (375… 400 м). Вертикальна морфоструктурна зональність проявляється у наявності реліктів пенеплену у верхньому гірському ярусі, пологих денудованих схилів у середньому, добре ви­димих терасових рівнів у нижньому. У плейстоцені найвищі гірські масиви (Рахівські гори, Чорногора, Полонин­ський хребет) зазнавали зледеніння. Тут збереглися реліктові гляціальні форми: кари, цирки, озерні улоговини, моренні вали, конуси виносу. Із зледе­нінням пов’язані перигляціальні утво­рення у вигляді кам’яних розсипів на схилах. Значну роль у геоморфологічній будові Українських Карпат відіграють річкові сучасні і давні долини. Давні долини мають значну ширину і поздовж­нє простягання. В сучасних долинах виділяють 7—8 цокольних терас, які піднімаються на 200… 220 м над урізом води в річках.
На кліматичні умови Українських Карпат впливає гірський рельєф, харак­тер якого позначається на взаємодії ра­діаційних і циркуляційних процесів. Сумарна річна сонячна радіація стано­вить 90 … 98 ккал/см2 у Передкарпатті і 101 ккал/см2 на Закарпатській низови­ні, а радіаційний баланс відповідно 35 ккал/см2 (північно-західне Передкарпаття) і 45 ккал/см2; з підняттям у гори величина його зменшується на 25… 30%.
На територію Українських Карпат надходять континентальне і морське по­вітря помірних широт, іноді сюди про­никають арктичні повітряні маси; ан­тициклонічна циркуляція переважає над циклонічною. Опади приносять ци­клони, переміщуючись з заходу на схід або північний схід з територій, розта­шованих на північ від Карпат. Цикло­ни, які приходять із Середземномор’я, супроводжуються значними опадами і сильними вітрами. В Карпатах існують гірсько-долинна циркуляція, схилові ві­три, виникають фени. Висота гірських хребтів, їхнє орієнтування та експози­ція зумовлюють неоднакове надходжен­ня сонячної радіації, розподіл темпе­ратур, опадів та ін. Рельєф зумовлює вертикальну кліматичну зональність. Так, середні температури січня у Пе­редкарпатті – —4… —5° С, у Закарпат­ті —3°, а в горах —6 … —12°. Зима м’я­ка, багатосніжна, нерідко з тривалими відлигами, особливо в Закарпатті. В го­рах спостерігаються температурні ін­версії. Тривалість зими в Закарпатті до двох з половиною місяців, а в горах на висоті 850 м — 4 місяці. Літо в Карпа­тах не жарке, з дощами. Середні тем­ператури липня у Передкарпатті +18 … + 19°, у Закарпатті +20°, а в горах +7 … +13°. З підняттям на кожні 100 м в Карпатах літо запізнюється на 8—9 днів і на 5—6 днів раніше закінчується, тому з 850 … 900 м літній період не фік­сується. Гори і передгір’я надмірно зволожуються: за рік в передгір’ях ви­падає 800 … 1000 мм, а в горах 1500 … 1600 мм опадів; більшість їх припа­дає на теплий період. За сумами актив­них температур, які визначають зміни природної рослинності по теплових ру­бежах, в Українських Карпатах виді­ляються такі кліматичні зони (за М. С. Андріановим, 1968): 1) дуже теп­ла з сумами температур 2600 … 3000°, до неї належить Закарпаття; 2) тепла, з сумами температур 2400 … 2бОО°, зай­має Передкарпаття та передгір’я Вул­канічного хребта; 3) помірна з сумами температур 1800 … 2400°, найбільш по­ширена, знаходиться в межах 400… 750 м; 4) прохолодна з сумами темпера­тур 1400… 1800° знаходиться в межах 750 … 950 м; 5) помірно холодна з су­мами температур 1000 … 1400° на висо­тах 1250 … 1500 м; 6) холодна з сума­ми температур менше 1000°.
Надмірне зволоження, гірський ре­льєф сприяли розвитку густої гідрогра­фічної сітки. Густота річкової сітки в горах становить 1… 1,2 км/км2. Річки, що стікають з Українських Карпат, на­лежать до басейнів Дністра, Дунаю та Вісли. Ріки характеризуються високою водоносністю, добре вираженим павод­ковим режимом, різкими коливаннями стоку. Середньорічний стік із 150 мм в передгір’ях зростає до 950 мм у горах, з висотою зростають також і модулі сто­ку. Річки мають мішане живлення, частка дощового живлення найбільша для річок низькогір’я, з висотою зростає частка живлення сніговими і ґрунтови­ми водами. Повені бувають протягом більшої частини року, найбільш ба­гатоводна весна, маловодна — осінь. В значних межах змінюється каламут­ність карпатських рік: від 20 до 700 г/м3, максимальною вона є під час повені. Дністер виносить до 2 млн. т наносів щорічно.
В Українських Карпатах проявля­ється вертикальна зональність ґрунто­вого покриву. Вона неоднакова на пів­денно-західних і північно-східних схи­лах. У Передкарпатті в умовах достат­нього зволоження на важких делювіаль­них суглинках сформувалися дерново-підзолисті поверхнево-оглеєні ґрунти. Вище їх, до 1200 … 1400 м, поширені бурі гірсько-лісові ґрунти. На низькогірному хребті розвинулись бурі лісові ґрунти, які мають потужний профіль з ознаками опідзолювання. На крутосхиловому Полонинському хребті бурі ґрунти неопідзолені, вони малорозвинені, щебенюваті. Під буковими і ялино-буковими лісами сформувалися сіро-бурі ґрунти. Вище 1600 м під субаль­пійськими луками розвинулись гірсько-лучні, місцями гірсько-торфові ґрунти. На південно-західних передгір’ях в умовах теплого і вологого клімату, гли­бокого промивання ґрунтового покри­ву сформувалися буроземно-підзолисті ґрунти. На Закарпатській низовині в умовах неглибокого залягання ґрунто­вих вод, достатнього атмосферного зво­ложення, під первинною лучною рос­линністю і вторинними дібровами роз­винулись дернові опідзолені ґрунти.
Українські Карпати відносять до Центральноєвропейської провінції Єв­ропейської широколистолісової області. Це найбільш лісиста територія республіки, тут зосереджено 20% площі її лі­сів. В лісопокритій площі Українських Карпат 41% займає смерека, 35% — бук. Решта порід покриває менші пло­щі: дуб —9%, ялина — 5, граб — 4%. Такі породи, як береза, клен, ясен, віль­ха, займають 6% лісопокритої площі.
В Українських Карпатах є такі ви­сотні пояси рослинності: передгірний дубовий, низькогірний буковий, верхній гірський смерековий, субальпійський чагарниково-лучний, альпійський.
У передгірному поясі, який підні­мається до 400 … 500 (700) м, перева­жають діброви, поширені також смере­ково-букові ліси та похідні грабняки, бучини, смерічники, осиково-вільхові ліси. Низькогірний пояс на різних схи­лах піднімається від 500… 700 м до 1000… 1200 м і 1350 … 1450 м, в ньому домінують високостовбурні бучини, сме­реково-букові, грабово-букові і дубово-букові ліси. У поясі смерекових лісів, верхня межа якого досягає 1350… 1500, переважаючими с вологі чисті сурамені та буково-смерекові сурамені. Чисті смерекові ліси займають верхні части­ни схилів Чорногори, Рахівських гір, Чивчин, Горан. У субальпійському поясі на висотах 1200 … 1500 м, 1650 … 1850 м представлені зарості гірської сосни, ялівцеві чагарники, вільха зелена, ро­додендрон східнокарпатський, злакові і різнотравні луки. До альпійського поя­су відносять трав’янисті і чагарникові угруповання вище 1800… 1850 м; во­ни мають фрагментарне поширення.
У фауні Українських Карпат пере­важають представники лісового комп­лексу, особливо багато птахів (280 ви­дів), ссавців (74 види), риб (53 види). Тут водяться благородний олень, лось, білка, альпійська бурозубка, альпій­ський бабак, бурий ведмідь, дикий ка­бан, вовк, лисиця, кріт, з птахів — трипалий дятел, кедрівка, припутень, білозобий дрізд, лісова тинівка, ялино­вий шишкар, глухар. У субальпійсько­му поясі зустрічаються снігова полівка, звичайна гадюка, сойка, яструб. У во­доймах — угорська мінога, струмкова форель, марена, короп та ін. Прово­диться значна робота з акліматизації і розведення цінних видів тварин та охо­рони їх.
Закономірності у висотно-поясній змі­ні кліматичних умов, екзогенних про­цесів, грунтово-рослинного покриву від­бивають складність ландшафтної дифе­ренціації Українських Карпат; значну роль відіграє геолого-геоморфологічний фактор. З урахуванням усього цього тут виділяють такі ландшафтні яруси (К. І. Геренчук, 1968): заплавно-нижньотерасовий, середньотерасовий, висо-котерасовий, горбисто-грядовий перед­гірний, пологосхиловий низькогірний, крутосхиловий низькогірний, крутосхиловий середиьогірний, полонинський середпьогірний, давньольодовиковий ви­сокогірний.
У згадуваних раніше поздовжніх структурно-орографічних областях ха­рактер ландшафтної поясності неодна­ковий, прояв її залежить від абсолютної висоти, експозиції схилів, орієнтування хребтів щодо напрямків руху вологих повітряних мас, літології гірських по­рід. Морфоструктурні області Україн­ських Карпат мають чіткі орографічні межі, які є одночасно і межами фізико-географічних областей: Передкарпаття, Зовнішніх Карпат, Вододільно-Верховинської, Полонинсько-Чорногорської, Рахівсько-Чивчинської, Вулканічних Карпат, Закарпатської низовини.
Передкарпаття простягається від Дністровсько-Санського межиріччя до Бу­ковинських Карпат. Передкарпатський крайовий прогин складений потужною товщею неогенових моласових відкла­дів. Потужність їх у зовнішній зоні прогину досягає 2000 … 3000 м. Це со­леносні глини, пісковики, конгломерати, сланці. Вони перекриваються антропо­геновими водно-льодовиковими, алю­віально-делювіальними, алювіальними, озерно-алювіальними відкладами, лесовидними суглинками. У формуванні су­часного рельєфу значну роль відіграла ерозія, внаслідок якої височини є гли­боко розчленованими. В передгірній частині їхні висоти досягають 500 … 550 м. Клімат помірно теплий, з над­мірним зволоженням. Вегетаційний пе­ріод триває 210 … 215 днів. Річна сума опадів становить 600… 750 мм. Ліси займають до 25% території, луки і бо­лота — 10%.
У Передкарпатті переважають ланд­шафти передгірних акумулятивно-денудаційних височин. Видові відмінності зумовлені характером геоморфологічної будови і грунтово-рослинного покриву. Основні види ландшафтів у Передкар­патті такі: 1) низькотерасові слабо дреновані рівнини з глейовими дерно­вими і дерново-підзолистими поверхнево-оглеєними ґрунтами, дубовими та ду­бово-грабовими лісами; 2) високотерасові рівнини відрізняються глибшим розчленуванням і поширенням дерно­вих опідзолених грунтів; 3) у передгір­ній смузі розвинулись ландшафти гли­боко розчленованих височин з дерново-середньоопідзоленими ґрунтами, грабо­во-буковими дібровами; 4) на півдні області значні площі займають денуда­ційні увалисто-грядові височини з сіри­ми опідзоленими ґрунтами, дубовими і дубово-грабовими лісами. Лучні ланд­шафти займають 5% території. Вони розвинені в заплавах і на низьких те­расах приток Дністра і Пруту, на лу­ках переважають формації з костриці лучної, щучника, мітлиці собачої, осок, заростей вільхи та верби. Рідко, але трапляються трав’яні і трав’яно-мохові болота. На північному заході невелике поширення мають зандрові рівнини, значною мірою розорані.
В області Зовнішніх Карпат перева­жають низько- та середньогірні ланд­шафти. Територія ця складена флішо­вими породами крейдового і палеогено­вого віку: чорними глинистими і кре­м’янистими сланцями, масивними пісковиками, тонкошаруватими аргілітами і алевролітами. Асиметричні гірські пас­ма відповідають тектонічним скибам. Найвищий хребет піднімається вище 1800 м (гора Сивуля Велика, 1836 м, гора Сивуля Мала, 1818 м). Від Передкарпаття область відділяється уступом в 200 … 400 м. Середньовисотні скибові хребти Горган мають гострі гребені, круті схили з кам’яними осипшцами, розчленовані глибокими добре терасова­ними долинами. Відносні висоти досяга­ють 800 … 950 м. Покутсько-Буковин­ські Карпати досягають висоти 900 … 1000 м, мають пологі схили, купо­лоподібні вершини, перетинаються до­линами Пруту, Черемоша, Серета, Риб­ниці та ін. Клімат прохолодний, воло­гий; в низькогір’ях випадає 700… 800 мм опадів, а в Горганах 1000… 1100 мм за рік. В Горганах прояв­ляється інтенсивне площинне змиван­ня. В басейнах Черемошу і Серету можливі сельові явища. Північна, пів­денна та східна частини області зай­няті крутосхиловим низькогір’ям з буроземними щебенюватими ґрунтами під грабово-буковими лісами. На пів­ночі поширені високопродуктивні сме­реково-букові ліси. Тут знаходиться найбільший масив смереки білої. В Покутсько-Буковинських Карпатах ро­стуть буково-дубово-смерекові ліси з грабом, кленом, ясенем. У передгорганському круто- і пологосхиловому низькогір’ї великі площі займають похідні смерічники, грабняки, бучняки, берез­няки, вільшняки. Верхньодністровські і Сколівські Бескиди вкриті смереково-ялиново-буковими лісами. Для серед-ньогірських ландшафтів на крутосхи­лах Горган типовими є ярус смерекових лісів на буроземних і буроземно-підзолистих ґрунтах, з сосною і модриною; криволісся із гірської сосни, ялівцю, зеленої вільхи; субальпійські луки на гірськолучних та оторфованих ґрунтах; гострі гребені і кам’яні розсипища з розрідженим трав’янистим покривом і мохами, ниркоподібні водозбірні басей­ни на схилах вершин. Зовнішні Карпа­ти поділяються на дві підобласті: Бескидсько-Горганську та Покутсько-Буковинську.
Вододільно-Верховинська область ха­рактеризується структурно-ерозійними пологосхиловими низькогірними ланд­шафтами з дерново-буроземними і бу­рими грунтами під ялиново-смерекови­ми, смереково-буковими лісами та пе­реважно вторинними (післялісовими) луками. Територія області складена по­тужною товщею олігоценових чорних менілітових сланців, вапнистих піскови­ків, аргілітів. У Центральній синклі­нальній (Кросненській) зоні структури другого порядку — антикліналі — ви­ражені хребтами, а синкліналі — по­здовжніми долинами. В середній части­ні синклінорію, під час підняття Кар­пат, утворились середньовисотні При-вододільні Горгани з висотами 1600 … 1700 м. Клімат області помірний, про­холодний. Середні температури січня -5… -8,5°, а липня +13… +17°. Річ­на сума опадів змінюється від 760 мм у низкогір’ї до 1300 … 1500 мм у середньогір’ї. До 20% площі займають орні землі, великі площі під пасовищами і сіножатями. Про вторинне походження лук свідчать розвинуті тут опідзолені буроземні ґрунти. Господарському осво­єнню території сприяв пологий рельєф. На Стрийсько-Санській верховині домі­нують низькогірно-увалисті ландшафти з ялиновими лісами; орні землі займа­ють до 37%, а ліси і чагарники — 35% території. Воловецько-Міжгірська вер­ховина має більш вологий клімат; тут переважають ялиново-смерекові ліси під світло-бурими оглеєними ґрунтами; площі лісів —51%, лучних угідь — 27,5%. Привододільні Горгани мають значне вертикальне розчленування (700 … 1000 м). Тут виражені середньо-гірський ялиново-смерековий пояс на буроземних опідзолених ґрунтах та суб­альпійський лучний. Верхів’я річок Ріки, Тереблі, Тересви мають крутосхи­лові вологі лісисті ущелини. Ворохта-Путильське низькогір’я має середні аб­солютні висоти 800 … 900 м. На пологих схилах розвиваються ерозія, зсуви та оплившій. В долинах Пруту, Чорного і Білого Черемошів, Путили виділяється до п’яти терас, вкритих дерново-буро-земними ґрунтами. Ясинська міжгірна улоговина відрізняєтья більш м’яким кліматом, переважанням улоговинних та долинно-терасових ландшафтів з дерново-буроземними та лучними ґрунтами, вторинними різнотравно-мітлицевими та різнотравно-злаковими луками. Верховини виділяються високою селітебною освоєністю.
Полонинсько-Чорногорська область складена флішовими породами крейдо­вого і палеогенового віку. На південно­му схилі Полонинського хребта між до­линами Тересви і Тереблі виділяються скелясті пасма з крейдових і юрських конгломератів, юрських вапняків. Вони приурочені до антиклінальних піднять, ядра яких складені кристалічними па­леозойськими породами. В сучасному рельєфі важливу роль відіграють поло­нинські поверхні вирівнювання, струк­турно-денудаційні форми, давньольодовикові (кари, цирки), глибокі річкові долини. Для середньогірських ланд­шафтів характерна чітко виражена ви­сотна поясність, особливо в Свидовецько-Чорногорському районі. Крутосхи­лові середньогір’я вкриті буковими і ялиновими лісами на буроземних і дерново-буроземпих ґрунтах. На більш по­логих південно-західних схилах букові ліси піднімаються до субальпійського по­ясу. На цих і протилежних схилах до полонин підступають також смереково-ялинові ліси. Вище від лісового розви­нений пояс соснового і вільхового криволісся.
Субальпійські лучні ландшафти най­більші площі займають у межах висот 1500 … 1800 м. На елювії і елюво-делювії флішевих порід сформувались гірсько-лучні, гірсько-дернові і торф’яни­сті ґрунти. В рослинному покриві в ос­новному переважають листяні вічно-і літньозелені чагарники, щільно-дернисті, високотравні та різнотравні луки, осоки, сфагново-мохові угрупо­вання. Альпійський пояс найкраще роз­винений на Чорногорському масиві — найвищому гірському вузлі Україн­ських Карпат. Крім Говерли, тут висо­чать Бребенєска (2037 м), Петрос (2022 м), Піп Іван (2026 м), Гутин-Томнатик (2016 м), Ребра (2001 м), Туркул (1932 м) та ін. В альпійському поясі ростуть щільнодернисті злаки, осоково-ситникові, чагарникові та рододендрові формації. Характерною рисою є вираженість форм плейстоцевого зле­деніння: котлоподібні розширення вер­хів’їв річок, плоскодонні і крутосхилові цирки з осипними конусами і нагромажденнями морени, трогові долини, кари, карові гребені, що їх називають «кар­патським високогір’ям». Середньогіряі ландшафти Полонинсько-Чорногорської області мальовничі завдяки глибоким ущелистим долинам Ужа, Латориці, Боржави, Ріки, Тереблі, Тересви, Чор­ної і Білої Тиси. За ландшафтними особливостями область поділяється на дві підобласті: Полонинських Карпат і Чорногорську.
Рахівсько-Чивчинська область скла­дена найдавнішими в Українських Кар­патах породами: палеозойськими кри­сталічними вапняками, сланцями і метаморфізованими інтрузивними порода­ми гранітного типу, тріасовими конгло­мератами, вапняками, доломітами і червоними сланцями, юрськими вапня­ками, крейдовими чорними сланцями і пісковиками. В північно-західній части­ні області поширені палеогенові кон­гломерати, мергелі і пісковики. За на­явністю дислокованих палеозойських порід, значною глибиною розчленуван­ня, давньольодовиковими формами ре­льєфу, стрімкими схилами, гострими гребенями гір ця область відрізняється від суміжних. Найбільшим поширенням альпійських форм рельєфу виділяється масив Гуцульські Альпи, що на лівобе­режжі верхів’їв Тиси. Структурно й орографічно з Рахівським масивом по­в’язані важкодоступні Чивчинські гори, розчленовані притоками Чорного і Біло­го Черемошів.
У ландшафтній структурі області до­мінують різко розчленовані середньогір’я з буроземними опідзоленими ще­бенюватими ґрунтами під смерекови­ми та смереково-ялиновими лісами, вто­ринними (післялісовими) луками на верхній межі лісу. Від неї до 1700… 1800 м сягає пояс із гірської сосни, зеленої вільхи, ялівцю сибірського. В субальпійському лучному поясі пе­реважають вторинні щільнодернисті злаки, осоки, наскельні угруповання. В Рахівських і Чивчинських горах поширені льодовикові цирки, кари, нагромадження грубоуламкової морени, воднольодовикові терасові комплекси. У верхів’ях Тиси, Білого і Чорного Черемошів та їхніх приток сформува­лися гірсько-ущелинні та долинно-тера­сові вологі лісо-лучні комплекси.
Область Вулканічних Карпат приуро­чена до молодих неогенових структур, добре виражених у сучасному рельєфі. В умовах теплого і вологого клімату сформувались низькогірні широколисто-лісові та улоговинні лісо-лучні ланд­шафти. Вулканічний хребет над Закар­патською низовиною піднімається на 600… 700 м. Він складений андезито­вими туфами, андезитами, андезито-базальтами, базальтами, утвореннями ла­вових потоків; потужність ефузивної товщі понад 1 км. Південні перед­гір’я Вулканічного хребта вкриті буроземно-підзолистими ґрунтами під дубово-буковими і дубовими лісами. Передгір’я розорані на 75% і від­значаються високою селітебною осво-єністю. Тут розвинені землеробство, ви­ноградарство, садівництво, вирощуван­ня технічних культур. Березне-Ліпшанська міжгірська долина має ширину від 0,5 до 10 км, і в ній поєднуються уло­говинні і терасово-долинні ландшафти. Ґрунти — бурі лісові під буковими лі­сами на схилах та лучні глейові, зайня­ті сільськими угіддями. Орні землі займають 20% території.
Солотвинська улоговина має ширину до 20 км. В її ландшафтній структурі виділяються пологосхилові низькогір’я і терасово-рівнинні ландшафти з дубо­во-буковими і буковими лісами. В до­линах Тиси, Тересви, Тереблі і Ріки, що перетинають улоговину, сформува­лись заплавні ландшафти з дерновими глейовими ґрунтами, вторинними лісо-лучними угрупованнями. З виходами соляних діапірів в околицях Солотвини пов’язані прояви карсту. Солотвинська улоговина характеризується високою господарською освоєністю: орними зем­лями зайнято до 20% території, лучни­ми угіддями понад 40, лісами і чагар­никами— 30%, розвиваються високо­продуктивне тваринництво і лісове гос­подарство.
Область Закарпатської низовини складена алювіальними суглинками, пісками, галькою, озерно-алювіальними глинами, галечниками з шарами гравію і піску. Формування низовини пов’яза­но з інтенсивними опусканнями в ан­тропогені. Поверхня її слабо похилена на південний захід, абсолютні висоти зменшуються з 120… 116 м біля перед­гір’їв до 105 м на заході. Більшу части­ну рівнини утворюють тераси Тиси. На фоні рівнини виділяється Берегівське горбогір’я з відмітками 180… 367 м. Клімат області теплий і вологий. Веге­таційний період триває 234 дні, сума активних температур за рік становить 2900 … 3100°. Середня температура лип­ня + 20°, а січня —3°. За рік випадає 620… 700 мм опадів. Переважають ландшафти низькотерасових слабо дре­нованих рівнин з дерновими опідзоле­ними глейовими, лучно-болотними і бо­лотними ґрунтами під дубовими та чорновільховими лісами, вторинні остепнені луки, в яких домінують костриця, лисохвіст, мітлиця, тонконіг. Сучасна лісистість низовини становить 10 … 15%. Менш поширені ландшафти острівно­го горбогір’я з буроземно-підзолистими ґрунтами, залишками дубових лісів і виноградниками. Закарпатська низови­на після осушення заболочених земель значно розорана (50%). Область від­значається високорозвиненим землероб­ством, садівництвом, продуктивним тва­ринництвом.

comments powered by HyperComments