2 роки тому
Немає коментарів

Моря, поверхневі та підземні води суші — важливі складові географічного середовища, які істотно впливають на інтенсивність фізико-географічних про­цесів, екологічні умови, можливості господарського використання території, економіку різних галузей господарства. Води — важливий природний ресурс, раціональне використання якого потре­бує значних капіталовкладень, ретель­ного обліку й охорони.

МОРЯ
З півдня територія УРСР омивається Чорним та Азовським морями. Особли­вості їхніх природних умов пов’язані з ізольованим внутріматериковим поло­женням на східній окраїні басейну Ат­лантичного океану.
Із Атлантичним океаном моря з’єд­нуються через Босфор — Мармурове море — Дарданелли — Середземне мо­ре — Гібралтар. Протоки вузькі і негли­бокі, тому обмін вод незначний.
Чорне море з заходу на схід простя­гається на 1160 км. Найбільша ширина 611 км, найменша — 263 км, площа 420,3 тис. км2.
Чорне море займає глибоку тектоніч­ну западину. Середня глибина його 1256 м, максимальна — 2245 м.
Дно північно-західної частини Чор­ного моря розташоване на окраїні Східно-Європейської платформи, воно мілководне, з глибинами до 100 м. Материкова відмілина може розширюватися до 200 км, а від мису Сарич до мису Фіолент вона відсутня, вертикальні обриви сягають 50… 80 м. Материковий схил нерівний, з нахилами 25° і вертикаль­ними уступами. На глибинах 1000… 1500 м він виположується, рельєф схи­лу ускладнюється нерівностями з від­носними висотами 200… 300 м. З гли­бини 2000 м морське ложе має горизон­тальну поверхню, зустрічаються запа­дини з відмітками 2230 … 2245 м.
Берегова лінія Чорного моря в межах Української РСР витягнута на 1540 км. На північному узбережжі воно утворює ряд лиманів і заток: Дністровський, Березанський, Тилігульський, Куяльницький, Хаджибейський і Дніпровсько-Бузький лимани, Одеську, Ягорлицьку, Каркінітську, Джарилгацьку, Тендрівську, Каламіцьку, Балаклавську і Феодосійську затоки. Найбільший з небагаточисленних островів — Зміїний — має площу 1,5 км2 і розташований проти гирла Дунаю. Біля Дніпровсько-Бузького лиману знаходиться о. Березань; в Каркінітській затоці — піщаний о. Джарилгач, витягнутий з заходу на схід на 40 км, в Ягорлицькій затоці — о. Довгий завдовжки 6 км. Через Кер­ченську протоку (ширина її від 4 до 15 км) Чорне море з’єднується з Азов­ським. Глибина її близько 4 м, довжина 41 км. Фарватер протоки з рифами, піщаними косами, мілинами, тому для проходження суден прорито спеціаль­ний канал.
Формування акваторії Чорного моря відбувалося на фоні Тетіса через послі­довну зміну басейнів. В міоцені на місці Чорного та Каспійського морів існував замкнутий Сарматський ба­сейн. В кінці міоцену його змінив Меотичний, а на початку пліоцену — Понтичне море. В пліоцені Чорне море від­окремлюється від Каспійського. Понтичне море послідовно змінювалось Кіммерійським, Куяльницьким, Чаудинським, Давньоевксинським, Карангатським, Новоевксинським басейнами. Протягом антропогенового періоду обриси Чорного моря були близькі до сучас­них.
Клімат Чорного моря має субтропіч­ні риси, з сухим і жарким літом та во­логою і теплою зимою. Взимку над мо­рем проходять середземноморські цик­лони, які тут підсилюються, викликаючи дощі і тумани. У цей період над Чор­ним морем спостерігаються і атлантичні циклони, які переміщуються з заходу на схід. Періодично взимку над морем бувають вторгнення холодних континен­тальних мас повітря, які супроводяться похолоданням, спричиняючи замерзання моря в Одеській затоці на місяць. На Південному березі Криму при цьому, залежно від інтенсивності вторгнення, виникають фени або бора.
Влітку над Чорним морем стоїть без­хмарна погода, зумовлена Азорським максимумом. Між морем і узбережжям виникає бризова циркуляція, яка за­безпечує перенесення вологи з моря на сушу і деяке зниження температури повітря вдень і прохолоду вночі при материковому бризі. Такий погодний ре­жим Чорного моря створює сприятливі умови для судноплавства протягом ці­лого року. Лише зрідка над морем вліт­ку проходять грози і смерчі.
За рахунок згінно-нагонних вітрів, притоку річкових вод, змін тиску рівень моря коливається в середньому в ме­жах 1 м. Морські течії постійні. Основ­на спостерігається на відстані 3… 4 миль від берега і утворює в морі два кола. Ширина її 40 … 50 км. Солоність вод Чорного моря неоднакова: у відкри­тому морі 18,3%о, в прибережній смузі 17,9%о, біля гирл річок — 1%о.
Для Чорного моря характерна зміна солоності і температури води з глиби­ною: до глибини 100 м солоність 18%о, а з глибини 200 м і до дна — 22%, температура води в шарі до 150 м змі­нюється протягом року від +22° до + 8… + 6° узимку, а починаючи з гли­бини 150 м вона стала і дорівнює +8°.
Льодовий режим Чорного моря не­постійний. Під час суворих зим льодом вкривається вся його північно-західна частина до лінії Варна — Євпаторійська затока.
З глибини 120… 200 м в Чорному морі багато сірководню, який утворює­ться внаслідок діяльності бактерій мікроспіра естуарія. На глибині 2000 м вміст сірководню становить 6 см3 в 1 л. З цим пов’язані своєрідні умови розвит­ку живих організмів, що поширені до глибини 120 … 200 м.
У Чорному морі налічується до 260 видів водоростей. Уздовж берегової смуги ростуть кораліна, бурі водорості, цистозира. Остання прикріплюється на глибині 20 … ЗО м на скелях у вигляді шаруватої маси завдовжки понад 1 м і прикріпленої до неї «бороди». Біля поверхні знаходяться червона водорость цераріум, зелена ульва (морський са­лат), ентероморфа.
На піщаному і мулистому дні на гли­бинах від 1 до 10 м росте зостера, або морська трава, яка утворює густі під­водні луки.
Тваринний світ Чорного моря бідні­ший порівняно з тваринним світом Середземного. Він налічує 1680 видів (у Середземному морі — 8 тис).
З планктонних організмів цікаві но­чесвітки (ноктилуки), які восени часто зустрічаються великими масами і ви­кликають світіння моря. Тут багато мо­люсків (устриці, мідії, рапана, літорина), медуз (аурелія, пілема), ракопо­дібних.
У водах Чорного моря є близько 180 видів риб, з яких промислове значення мають оселедець, хамса, шпроти, тюль­ка, кефаль, ставрида, скумбрія, камба­ла, пеламіда, анчоус, бички, тунець. Зу­стрічаються три види дельфінів. Най­більш поширений дельфін-білобочка. На Чорному морі багато птахів — марти­нів, бакланів, пеліканів.
Азовське море. За розмірами — це найменше серед усіх морів Радянсько­го Союзу: його площа 37 600 км2.
Азовське море являє собою мілковод­ну водойму з майже плоским дном і найбільшою глибиною 13,5 м. Середні глибини його 8 … 10 м.
Найбільшими затоками Азовського моря є Таганрозька і Темрюцька. Море займає Азово-Кубанську западину, яка виповнена товщею палеозойських та мезозойських відкладів. Морське дно покрите тонким шаром мулу, під яким залягають піски з мулом та черепаш­ками морських і прісноводних молюс­ків.
Вздовж північного узбережжя в Азов­ське море вдаються орієнтовані на пів­денний захід коси Крива, Білосарайська, Бердянська, Федотова. Лесові бе­реги між ними розмиваються, в резуль­таті чого утворюються високі кліфи. На Керченському узбережжі вапнякові миси чергуються з бухтами, де акуму­люються наноси.
Клімат Азовського моря характери­зується рисами континентальності. Погодні умови взимку визначаються цик­лонами, влітку — областю високого ти­ску над півднем Європи. В холодну пору року тут переважає континен­тальне полярне повітря і північно-схід­ні вітри, влітку зростає повторюваність західних і південно-західних вітрів. Се­редні швидкості вітру становлять 4,0 … 6,8 м/с, взимку можливі штормові пів-нічно-східні та східні вітри.
Середня річна кількість опадів змі­нюється від 300 мм на західному узбе­режжі до 400… 500 мм на південно-східному.
Найнижчі температури поверхневого шару води спостерігаються в північній і східній частинах моря. Тут зимові температури становлять від 0 до —1°, а влітку зростають до +22 … + 25°. В західних і південних районах відпо­відно: взимку 0° і влітку +23 … + 26°. Влітку максимальні значення температури поверхневого шару води можуть перевищувати +30° біля берегів і дося­гати + 28° у центральній частині моря. Взимку Азовське море замерзає, при­чому льодостав в окремі роки триває 4… 5 місяців, з грудня до березня. Тов­щина льоду досягає 90 см. Льодостав формується в північній і східній части­нах, на півдні спостерігається плаву­чий лід.
В гідрологічному режимі Азовського моря до 1952 р. переважав стік над притоком з Чорного моря. Після ство­рення Цимлянського водосховища і внаслідок зростання витрат вод Кубані на зрошення і обводнення гідрологічний і гідрохімічний режим Азовського моря змінюється. Його води поступово солонішають, що впливає на біологічну про­дуктивність акваторії моря. Середня солоність води, за даними з 1913 по 1951 рік, становила 10,52%о, а в 1959 р.— 11,17%о Біля Керчі солоність становить 11,5%о, а в середині Таганрозької зато­ки 4,4%о. Солоність вод Азовського мо­ря найнижча навесні, коли стік річок найвищий і коли відбувається танення льоду. Восени і взимку вона практично однакова по всій глибині. Найвищих значень солоність води досягає в Си­ваші,
Рівень води в морі коливається про­тягом року і з року в рік, що зумовле­но змінами величини річкового стоку, впливом згінно-нагінних вітрів, компен­саційними і стоковими течіями. В річ­ному ході максимум стоку річок спо­стерігається навесні, тому в цей період рівень води в морі найвищий, а міні­мум припадає на зимовий період. Ам­плітуда коливання рівня становить 25 … 50 см. Згінно-нагінні явища в Азов­ському морі мають велике значення, особливо в прибережній частині, коли під впливом тривалих сильних вітрів дно заток звільняється від води на сотні метрів. Хвилювання моря має одну важливу рису — при мінімальній висоті хвиль (до 2,7 м) їм властива незначна довжина і відчутна крутизна, а це ство­рює для невеликих суден дуже велику небезпеку.
Завдяки мілководності Азовського мо­ря його води влітку добре прогріваю­ться і освітлюються до дна, що забез­печує сприятливі умови для розвитку рослинності і тваринного світу. У цьо­му процесі велике значення має над­ходження органічних речовин з річко­вими водами. В Азовському морі на­лічують 183 види фітопланктону. Це переважно прісноводні синьо-зелені во­дорості афанізоменон і анабена, морські перидинеї і діатомові. В теплу пору року біомаса фітопланктону досягає 100… 200 г/м3 води, причому майже ви­ключно за рахунок діатомової водорос­ті — резисоленії.
Зоопланктон Азовського моря налічує 155 видів. Головну роль тут відіграють веслоногі рачки, кількість яких влітку може досягати 200… 500 на м3. Як і в Чорному морі, влітку тут буває сві­тіння моря, зумовлене ночесвітками-ноктилуками.
Фітобентос моря складається з зе­лених, бурих і червоних водоростей та морської трави — зостери, яка займає великі площі. Цю рослину називають ще камкою, або узморником.
Зообентос представлений молюсками, червами-поліхетами і ракоподібними. Середня осіння біомаса бентосу Азов­ського моря становить 400 г/м3.
У водах Азовського моря поширено 79 видів риб, серед яких є середземно­морські види, що проводять тут все своє життя (камбала-калкан і деякі бички), а також риби, які частину ро­ку живуть в Азовському морі, а потім повертаються в Чорне і Мармурово мо­ря (султанка, кефаль, хамса), деякі бувають нерегулярно (тунець, скумб­рія). В Азовському морі є прохідні ри­би — осетер і севрюга, напівпрохідні — оселедець, пузанок і білуга, прісновод­ні — судак, лящ, тараня та ін. Найбіль­ше промислове значення мають тюлька, хамса, судак, лящ, оселедці, осетер, та­раня та ін. З ссавців в Азовському морі водиться один вид дельфінів.
Внаслідок згадуваних змін гідроло­гічного та гідрохімічного режиму Азов­ського моря біологічна продуктивність його зменшилась. Тому нині вживаю­ться заходи, спрямовані на виконання постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СPCP від 16.1. 1976 р. «Про заходи по запобіганню забруднення басейнів Чор­ного і Азовського морів».

ВНУТРІШНІ ВОДИ
Внутрішні води України включають ріки й озера, водосховища і стави, бо­лота і підземні води.
Річки. Україна має досить густу річкову сітку. На її території налі­чується до 71 тис. річок і струмків загальною довжиною більше 248 тис. км, з них понад 4 тис. річок мають дов­жину понад 10 км, у тому числі близь­ко 160 з них мають довжину понад 100 км. На 1 км2 території припадає 0,25 км річок.
Переважна більшість річок України належить до басейнів Чорного й Азов­ського морів, з них до басейну Дніпра належить 44%, Дністра— 16%, а реш­та входить до басейнів Дунаю, Півден­ного Бугу, Сіверського Дінця та мен­ших річкових басейнів. Тільки 4% рі­чок республіки несуть свої води до Бал­тійського моря. У гірських районах УРСР густота річкової мережі переви­щує 1 км/км2 (у Карпатах — 1,10 км/ км2), на яйлах Криму та між Дніпром і Молочною густота річкової мережі наближається до нуля.
Співвідношення між площею водозбо­ру і довжиною річок у різних районах республіки дуже змінюється. Усі річки УРСР належать до кількох басейнів.
Басейн Вісли охоплює 120 річок, дов­жина кожної понад 10 км. Ці річки роз­ташовані на північному заході респуб­ліки і є притоками річок Сану (Сяну) й Західного Бугу.
Басейн Дунаю охоплює річки Закар­патської області (Тису та її притоки Уж, Латорицю тощо), а також верхів’я Серету, верхню частину Пруту та ряд річок, які безпосередньо впадають у Дунай біля його гирла. Усього в басей­ні Дунаю на території України понад 350 річок, довжина кожної з них пере­вищує 10 км.
Басейн Дністра включає понад 550 рі­чок. До нього входять такі річки Кар­пат, як Стривогір (Стривігор), Стрий, Свіча, Ломниця (Лімниця), Бистриця, річки Поділля — Серет, Збруч, Смотрич, Мурафа. Між басейнами Дунаю і Дні­стра, а також між Дністром і Півден­ним Бугом налічується близько 70 рі­чок. Найбільші з них — Куяльник (Ве­ликий Куяльник) і Тилігул — впадають у лимани.
Басейн Південного Бугу охоплює близько 300 річок. Найголовніші з них Рів, Соб, Синюха з Гірським Тікичем і Гнилим Тікичем, Ятрань, Чорний Таш-лик, Інгул.
Басейн Дніпра — найбільший на Україні. Дніпро протікає по республіці на протязі 1200 км. До річок басейну Дніпра належать праві притоки При­п’яті (понад 420 річок) — Турія, Стохід, Стир, Горинь, Уборть, Уж тощо. На північ від Києва в Дніпро несуть свої води понад 420 річок, серед яких — Десна із Сеймом і Сновом, Тетерів, Ір­пінь. На південь від Києва в Дніпро несуть свої води ще понад 600 річок, серед яких найбільші Рось, Сула, Тясьмин, Псел, Ворскла, Орель (Оріль), Самара з Вовчою, Інгулець. У ба­сейні Дніпра на лівобережжі по­близу його гирла нема річок, а є тіль­ки тимчасові водотоки, води яких стікають під час опадів до западин — подів.
На Кримському півострові близько 250 річок, але з них лише 120 мають довжину понад 10 км. Найбільша річ­ка Криму — Салгир, її довжина переви­щує 100 км. До значних річок Криму слід віднести Альму, Качу, Бельбек, Чорну та ін.
Басейн північного узбережжя Азов­ського моря включає річки Молочну, Обиточну (Обитічну), Берду, Кальміус і Міус. Верхів’я двох останніх знахо­дяться у Донбасі і значно зарегульова-ні. Річка Молочна впадає в озеро Мо­лочне, а інші — в Азовське море.
Басейн Сіверського Дінця, верхів’я і гирло якого знаходяться за межами України, об’єднує 270 річок довжиною понад 10 км. Основні з них — Оскіл, Айдар, Казенний Торець, Бахмут, Луганка (Лугань), Велика Кам’янка.
За розмірами басейну, довжиною, водністю, запасами гідроенергії та мож­ливостями транспортного використання річки України поділяються на великі, середні й малі. До великих річок на­лежать Дніпро, Дунай, Дністер, Пів­денний Буг, Прип’ять, Десна, Сівер-ський Донець. За характером фізико-географічних умов у межах Україн­ської РСР виділяють три основні типи річок: річки розчленованих рівнин, гір­ські та Поліської низовини.
Найбільш поширені на Україні річ­ки розчленованих рівнин. До них на­лежать притоки Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, ліві притоки Дністра (крім Стривігору), річки ба­сейну північного узбережжя Азовського моря і водозборів між Дунаєм і Дніст­ром та між Дністром і Південним Бу­гом. Ці річки мають широкі долини з пологими схилами, похил їх не пере­вищує 10 м/км і зменшується вниз за течією. Швидкість течій у цих річках становить 0,2—0,3 м/с і тільки під час поводі зростає до 1,0 м/с і більше. У ба­сейнах річок розчленованих рівнин ба­гато балок і ярів. Частина річок роз­членованих рівнин у степовій зоні вліт­ку пересихає.
До гірського типу належать річки, що беруть початок у Карпатах (прито­ки Тиси, верхів’я Дністра, його ліва притока Стривогір (Стривігор) і всі праві притоки, верхів’я Пруту і Сере­ту), а також річки Кримських гір. До­лини цих річок неширокі, з крутими схилами, глибина їх у передгір’ях до­сягає 150 … 250 м, у горах — 600 … 800 м. Річища неглибокі, ширина їх у верхній течії становить 10 … 20 м, а в пониззі — 80… 100 м. Похил гірських річок ста­новить 60… 70 м/км у верхів’ях і 5… 10 м/км у нижній течії, тому швидкість течії в середньому перевищує 1 м/с, а під час повеней — 3… 5 м/с. Гірські річки Карпат мають постійну течію, пересихають дуже рідко і на короткий період, а малі річки іноді про­мерзають. Гірські річки Криму мають постійну течію, багато з них на довгий час пересихає або ж зникає в карстових порожнинах і перетворюється на під­земні потоки.

Середній річний стік на території УРСР

Середній річний стік на території УРСР

Річки Поліської низовини, особливо праві притоки Прип’яті — Стохід, Стир, Горинь, Ствига і Уборть, мають невели­кий похил — до 10 см/км, широкі доли­ни їх дуже заболочені.
Рівнинні річки на 50 …80% живля­ться талими сніговими водами, а гір­ські — здебільшого дощовими. За ра­хунок підземного живлення на Україні формується 10 … 20% річного стоку, ли­ше в деяких районах — близько 50 %.
У середньому за рік сумарний стік річок, що живляться на території Укра­їни (без Дунаю), становить близько 86 км3. В окремі роки величина його змінюється: в посушливі роки у 2… 4 рази зменшується, а в багатоводні — збільшується, що зумовлює значні змі­ни рівнів води в річках.
На більшій частині території респуб­ліки рівнинні річки мають чітко визна­чену весняну повінь, низьку літню ме­жень з окремими паводками, незначне осіннє підвищення рівня і низьку зимо-му межень, яка теж інколи порушує­ться повенями під час тривалих і гли­боких відлиг, якщо є значні запаси сні­гу. За період весняної повені проходить 40… 80%, а на деяких південних річках близько 100% річного стоку. На більшій частині території УРСР серед­ня річна величина стоку становить 1— 4 л/с з 1 км2. У степовій зоні вона змен­шується до 0,5… 0,1 л/с, у Карпатах зростає до 25 … 35 л/с, а в окремих міс­цях перевищує 45 л/с з 1 км 2.
Весняна повінь на рівнинних річках пов’язана з таненням снігу. Звичайно сніготанення починається на південно­му заході і протягом шести днів охоп­лює всю територію республіки, просу­ваючись на північ і північний схід.
Інтенсивність наростання і загальне підвищення навесні рівнів води на річ­ках залежать від розмірів басейну, тов­щини снігового покриву і погодних про­цесів. Дуже часто рівень води піднімає­ться на 20 … 40 см за добу, інколи — на 100 … 200 см, а на окремих південних річках добові підняття рівнів переви­щують 300 см. На річках з великою заболоченістю басейнів і широкими за­плавами максимальне підняття рівнів не перевищує 100 см за добу. При цьо­му важливу роль відіграє погодний ре­жим протягом весни. Коли весна дру­жна і температура повітря наростає інтенсивно, рівень води в річках під­вищується швидко і його загальна ве­личина буває найбільшою; якщо ж про­тягом весни спостерігаються підвищен­ня і різкі зниження температури повіт­ря, то в процесі наростання рівня води в річках виникають спади і підйоми, а тому загальне підвищення не буває ве­ликим. Значну роль відіграє також ви­сота снігового покриву.
Весняна повінь на малих річках в се­редньому триває 10 … 15 днів, на серед­ніх — 1 … 1,5 місяця. Потім рівні води в рівнинних річках починають знижува­тись, влітку — під час меженного пе­ріоду — зміни рівнів незначні. У цей час вода в річках може підніматися внаслідок інтенсивних злив або трива­лих обложних дощів.
Температура води у річках в серед­ньому за місяць вища від температури повітря на 1 … 3°, оскільки вода має високу теплоємність і крізь неї добре проникають сонячні промені, а також завдяки турбулентному рухові водного потоку, який зумовлює переміщування води на значну глибину. Узимку вода в річках охолоджується, і в середньому з початку грудня на півночі республіки до кінця місяця на півдні формується льодостав. Під час тривалих відлиг річки України можуть звільнятися від льоду. Льодостав у середньому триває від 2 до 3,5 місяця, а в окремі суворі зими — до 4 місяців. Тільки на річках між Прутом і Дністром та в пониззях приток Тиси сталого льодоставу не бу­ває. Річки починають скресати на по­чатку березня на південному заході республіки, закінчується скресання на­прикінці березня на північному сході. Тривалість вільного від льоду періоду становить від 270 … 280 днів на півден­ному заході до 240 днів на північному сході.
Усі річки України переносять значну кількість твердих мінеральних часток і розчинених у воді речовин. Тверді ча­стки створюють у річках каламуть і від­кладаються у вигляді мулу. Найменш каламутні води річок Українського По­лісся (тверді речовини становлять у них 50 г/м3), а найбільш каламутні річки Карпат і яружних районів, які несуть в середньому 500 г/м3 твердих часток. Протягом року каламутність річок ду­же змінюється. Найбільшою вона бував під час повеней і великих зливових до­щів (від 1000 до 10 000 г/м3), наймен­шою — взимку, коли річки живляться переважно підземними водами.
З басейнів Дніпра і Південного Бугу в середньому за рік виноситься від 15 до 25 … 60 т/км2 різних хімічних ре­човин, а в басейні Дністра — від 35 до 75 т/км2. Частина цих речовин потрап­ляє в річки з атмосфери разом з опа­дами.
Ступінь мінералізації річкових вод України змінюється протягом року залежно від фізико-географічних умов від 100 до 2000 мг/л. Найменша мінера­лізація вод у річках Карпат (100… 200 мг/л) і північної частини республіки (200… 500 мг/л), а найбільша — у річ­ках Донбасу і в річках між Дунаєм і Дністром (500… 2000 мг/л).
Води річок використовуються для во­допостачання міст і селищ, промисло­вих підприємств, річки є важливими транспортними магістралями. Загальна протяжність водних шляхів України становить 4,8 тис. км. Річкові води ши­роко використовуються для зрошення і обводнення.
Найбільшими річками України є Дніпро (з притоками Прип’ять і Дес­на), Дністер, Південний Буг, Сіверський Донець.
Дніпро за довжиною є третьою річ­кою в Європі. З загальної протяжності 2285 км 1200 км припадає на Україну, басейн його займає майже половину те­риторії республіки.
Дніпро бере початок на Валдайській височині з невеликого болітця біля с. Дудкіно Смоленської області на висоті близько 220 м. Площа його водозбору — 503 тис. км2. На Україну він вступає біля гирла р. Сож. Це типова рівнинна річка, її похил тільки в верхів’ї пере­вищує 50 см/км, в середньому він ста­новить близько 10 см/км, біля лиману знижується до 0,1 см/км. У межах України Дніпро має широку заплаву, складену товщею алювіальних різнозернистих і легкорухомих пісків.
До гирла Ірпеня Дніпро має низькі береги, а ширина заплави місцями до­сягає 10… 12 км. Між гирлами Ірпеня і Самари долина Дніпра асиметрична, її правий берег крутий і піднімається над водою на 50… 150 м, а лівий — низовинний, пологий.
Між Дніпропетровськом і Запоріж­жям Дніпро перетинає Український щит. До спорудження Дніпрогесу тут були пороги — Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнизький, Будило, Липшій і Вільний. Після спорудження Дніпро­гесу (1927—1932 pp.) пороги затоплено.
Нижче греблі Дніпрогесу Дніпро ді­литься на два русла островом Хортиця. Далі Дніпро вступає в межі Причорно­морської низовини, заплава його стає дуже широкою (до 23 км). На обох берегах Дніпра були плавні, які після спорудження Каховської ГЕС затоп­лені.
Основна частина дніпровського стоку (84%) формується у верхній частині басейну. Роль основних приток у фор­муванні загального стоку оцінюється такими показниками: Березіна — 10%, Сож — 14, Прип’ять — 26, Десна — 20%. Понад 60% річного стоку формує­ться навесні. Середній річний стік Дніп­ра у гирлі становить 53,5 км3.
Над проблемою використання водних ресурсів Дніпра працювало багато вче­них. Ще в минулому столітті виникла думка створити наскрізний водний шлях по Дніпру. Здійснення цього задуму стало можливим тільки після Великої Жовтневої соціалістичної революції, після спорудження Дніпрогесу ім. Ле­ніна, а згодом — створення каскаду во­досховищ. Тепер Дніпро судноплавний до м. Дорогобужа (2075 км). Штучни­ми каналами його з’єднано із суміжни­ми басейнами: Березінська водна си­стема з’єднує його із Західною Двіною, Дніпровсько-Німанський канал — з Ні­маном, Дніпровсько-Бузький канал — з Віслою. По цих каналах перевозяться вантажі до Білорусії, республік При­балтики і Польської Народної Респуб­ліки.
Дніпро є основним джерелом гідро­енергії республіки. На ньому спору­джено гідроелектростанції — Дніпрогес, Каховську, Кременчуцьку, Дніпродзержинську, Київську, Канівську. Після завершення будівництва дніпровського каскаду гідроелектростанцій їхня по­тужність у межах України становить понад 3,7 млн. кВт, а виробництво електроенергії в середній за водністю рік — близько 10 млрд. кВт • год.
Дністер має довжину 1362 км, пло­ща його басейну 72 100 км2. Починає­ться на північно-східних схилах Кар­пат поблизу с. Вовчого Львівської об­ласті на висоті близько 900 м.
Гідрографічна сітка Дністра розвину­та нерівномірно. Найгустіша вона у верхній частині басейну, особливо в правобережній, де в Дністер впадають притоки Стрий, Свіча, Ломниця (Лімниця) і Бистриця, що беруть початок на схилах Карпат. Ліві притоки — Зо­лота Липа, Стрипа, Серет, Збруч, Смотрич, Ушиця і Мурафа — беруть початок з Подільської височини. Тільки Стривогір (Стривігор), як і Дністер, почи­нається в Карпатах. Праві притоки — Реут і Бик — беруть початок і влива­ються в Дністер у межах Молдавської РСР.
До м. Самбора Дністер є типовою гір­ською річкою, що тече у вузькій долині з скелястими стрімкими берегами. Ши­рина русла не перевищує 40 м. На передгірській рівнині він має широку забо­лочену долину. Біля с. Нижньова, в ме­жах Подільської височини, Дністер має вузьку глибоку каньйоноподібну і дуже звивисту долину з численними вріза­ними меандрами. В районі Ямполя на денну поверхню виходять кристалічні породи, які утворюють пороги. У межах Молдавської РСР на ділянці русла Дністра від селища Кам’янки до м. Дубоссари створено Дубоссарське водосхо­вище довжиною близько 120 км. Ниж­че Дубоссар Дністер має широку запла­ву, складену потужними алювіальними відкладами, порізану численними про­токами і озерами. Річка впадає у Дні­стровський лиман.
Живиться Дністер дощовими і талими водами, частково підземними. Серед­ні річні витрати води в гирлі його ста­новлять 330 м3/с, сумарний річний стік — близько 10 км3. Для Дністра ха­рактерна велика кількість повеней, які протягом більшої частини року чергу­ються з нетривалими періодами віднос­но низьких рівнів. Повені зумовлю­ються таненням снігу навесні, зливови­ми дощами влітку і восени та відлигами взимку. У грудні — січні Дністер за­мерзає, але льодостав переважно не­стійкий, він часто змінюється льодохо­дом. У теплі зими Дністер не замерзає. Води Дністра використовуються для водопостачання і зрошення. Крім Дубоссарської ГЕС, на Дністрі будується Дністровська ГЕС та планується спо­рудження Унизької та Ямпільської ГЕС, що сприятиме дальшому розвитку гос­подарства в прилеглих районах Україн­ської РСР і Молдавської РСР.
Південний Буг має довжину 857 км (до Дніпровсько-Бузького лиману — 792 км) і площу басейну 63 700 км2. Бере початок з боліт Хмельницької об­ласті і впадає в Дніпровсько-Бузький лиман Чорного моря. У верхній частині до гирла Ікви Південний Буг тече у відкритій заболоченій долині. Ширина дна долини тут 600 … 1200 м, середнє падіння становить 37 см/км. Далі на південь долина Південного Бугу вступає в межі Українського щита і часто зву­жується до 200 … 600 м, береги підви­щуються, похил русла зростає. На ді­лянці від Первомайська до с. Олександрівки висота крутих берегів досягає 90 м, русло вузьке, порожисте, середній похил становить 29 см/км.
У межах Причорноморської низови­ни русло і долина річки розширюють­ся, а нижче гирла Інгулу починається лиман. Найбільші притоки Південного Бугу такі: праві — Вовк, Згар, Рів, Дох-на, Савранка, Кодима, Чичиклія і лі­ві — Бужок, Снивода, Соб, Синюха, Мертвовод, Інгул. Судноплавна ріка тільки від гирла до м. Вознесенська. Південний Буг має велике значення для водопостачання прилеглих міст.
Сіверський Донець — найбільша річ­ка на сході України і найбільша права притока Дону. Довжина його 1053 км, площа басейну 98 900 км2. Він бере поча­ток на південних схилах Середньоросійської височини. У межах України ши­рина його долини становить 3 … 4 км, а русла — від 100 до 200 м. Середній річ­ний стік становить 160 м3/с, сумарний річний стік перевищує 5 км3. Головні притоки Сіверського Дінця в межах Української РСР такі: праві — Уда, Мож, Берека, Казенний Торець, Лугань, Велика Кам’янка, Кундрюча; лі­ві — Вовча, Великий Бурлук, Оскіл, Красна, Борова, Айдар, Деркул. Сіверський Донець має велике значення для водопостачання найбільших промисло­во-індустріальних районів УРСР — Харківської, Донецької і Ворошилов-градської областей. З цією метою на ньому створено ряд водосховищ (Червонооскільське, Печенізьке та ін.).
Необхідність зрошення земель посуш­ливих районів, водопостачання промис­лових міст мало забезпечених водою областей зумовили будівництво ряду великих каналів. В 1958 р. споруджено канал Сіверський Донець — Донбас. Магістральний канал має довжину 131 км. З нього трубопроводами вода подається в міста Донецьк, Слов’янськ, Артемівськ, Макіївку, Горлівку, Єнакієве та ін. Водоспоживання в Донбасі стрімко зростає. Ця проблема розв’я­зується за допомогою каналу Дніпро — Донбас. Він починається від Дніпродзержинського водосховища, неподалік від гирла р. Орелі. Його протяжність 550 км. Води каналу використовуються для промисловості і зрошення земель Харківської, Дніпропетровської, Доне­цької, Ворошиловградської областей, постачання Харкова.
Місцеві водні ресурси Криворіжжя не задовольняють потреб водоспоживачів. Від Каховського водосховища біля с. Мар’їного на 42 км проліг збудова­ний у 1961 р. канал Дніпро — Кривий Ріг.
Для зрошення земель Степового Кри­му, водопостачання міст, промисловості, курортів, риборозведення споруджено Північно-Кримський канал від Кахов­ського водосховища до м. Керчі. Дов­жина його 403 км, ширина 50 … 80 м, витрати води 380 м3/с. Нині розгорну­лись роботи по спорудженню третьої черги Північно-Кримського каналу. За­вершення його будівництва дасть мож­ливість зрошувати в майбутньому до 700 тис. га і обводнювати 1 млн. га зе­мель.
Озера і водосховища. Територія України характеризується невеликим показником озерності — 0,3%. В УРСР є понад три тисячі озер. Загальна площа водної поверхні становить більше 2 тис. км2. Переважають озера невеликих роз­мірів. Понад 40 озер мають площу 10 км2 і більше. За походженням озера України поділяються на: 1) річкові (в заплавах річок); 2) провальні, кар­стові і просадочні (переважно на По­ліссі і у степовій зоні); 3) залишкові (утворились внаслідок відокремлення від моря заток, бухт, гирл річок); 4) карові (поширені в Українських Карпатах, де є й завальні озера).
На території України озера розташо­вані нерівномірно. Більшість з них зна­ходиться в долинах Дніпра, Прип’яті, Десни, Орелі, Самари, Сули, Хорола, малих річок Полісся. Вони здебільшого невеликі і неглибокі. Відносно багато озер на узбережжі Чорного і Азовського морів, в пониззі Дунаю.
Одним з найбільших на Поліссі є озе­ро Світязь. Берегова лінія його 35 км, дзеркало 24,2 км2, середня глибина 7 м, максимальна 58 м. Саме існу­вання цього озера — своєрідний гео­графічний парадокс: його ложе утворю­ють крейдові породи, які карстуються, а озеро залишається повноводним за­вдяки живленню не тільки атмосфер­ними, а й напірними підземними вода­ми. Верхні шари води в ньому влітку прогріваються до +20° і вище. Кана­лом озеро Світязь з’єднується з оз. Пулемецьким та оз. Лука.
В нижній течії Дунаю є 26 озер і се­ред них найбільше на Україні прісне оз. Ялпуг. Довжина його 25 км, шири­на 2… 7 км, середня глибина 2,6 м, максимальна 6 м, дзеркало 220 км2. Піщаний 4-кілометровий пересип відок­ремлює від нього оз. Кугурлуй. Прото­ками ці озера з’єднуються з Дунаєм і живляться його водами. Води Ялпуга, Кугурлуя, Кагула та інших придунайських озер використовуються для водопостачання, зрошення, тут роз­винене риболовство. На Чорноморсько-Азовському узбережжі багато озер та лиманів, відокремлених від морів пі­щаними косами. (Лимани відносять до водойм озерного типу). Найбільшим прісноводним лиманом України є Дні­стровський, довжина якого 40 км, мак­симальна ширина 12 км, дзеркало води 360 км2. На північ від Одеси простя­гається мілководний Куяльницький ли­ман довжиною до ЗО км, вода в ньому прогрівається до +30°. Він відомий лі­кувальними грязями; тут розташовані курорти. В Степовому Криму поширені солоні озера, «засухи», сиваші. Най­більшими (з понад 50 солоних озер) є Сасик, Донузлав, Саки. Солоність цих озер 10 … 19%о, у них зосереджені вели­кі поклади лікувальних грязей. Соло­ними озерами, що розташовані далеко від моря, є невеликі за площею Ріп­не, Вейсове, Сліпне біля м. Слов’ян­ська. Утворення їх пов’язане з близь­ким заляганням до поверхні покладів солі.
Порівняно мало озер в Українських Карпатах і Гірському Криму. На висо­ті 989 м знаходиться найбільше в Укра­їнських Карпатах оз. Синевир. Площа його лише 700 м2, глибина 16 … 24 м. Воно утворилось в результаті завалу гірського потоку. У високогірній части­ні Карпат є карові озера (оз. Бребенескул), зустрічаються невеликі льодови­кові озера — «морські очі».
У зв’язку з необхідністю регулюван­ня річкового стоку для господарських потреб на Україні створено близько 23 тисяч ставів та водосховищ (табл. 6).

T_6
За кількістю ставів та водосховищ ви­діляються басейни Дніпра, Південного Бугу, Дністра; за сумарним об’ємом — басейни Дніпра, Сіверського Дінця; за коефіцієнтом зарегульованості — басей­ни Сіверського Дінця та Приазов’я, Південного Бугу.
Характеристику водосховищ Дніпров­ського каскаду подано в табл. 7.

T_7
На озері ім. В. І. Леніна є кілька островів — ім. Леніна, Таволжан, Махаритет і Чаплі. Каховське водосховище має два великих розширення — у місці залитих Кінських і Базавлуцьких плав­нів.
Для захисту ряду ділянок родючих земель і населених пунктів від затоп­лення уздовж Кременчуцького водосховища споруджено дамби — Золотоні­ську, Оболонську, Будище-Свидівську, Тясьминську. Аналогічні дамби спору­джено вздовж Київського водосховища, щоб запобігти затопленню заплави Ір­пеня і Дніпровсько-Деснянського ме­жиріччя. Паралельно лівобережній дамбі прокладено дренуючий канал.
Спорудження на Дніпрі ГЕС та водо­сховищ дало змогу одночасно вирішити питання гідроенергетики, водного тран­спорту, меліорації, водопостачання, риб­ного господарства, каналізації та бла­гоустрою. Дніпро став новноводнішим.
Крім дніпровських лише кілька водо­сховищ на інших ріках мають повний об’єм більше 100 млн. м3. Це Ладижинське на Південному Бузі, Карачунівське на Інгульці, Печенізьке на Сіверському Дінці, Червонооскільське на Осколі. Близько 60 водосховищ мають повний об’єм від 10 до 100 млн. м3, решта належить до категорії малих з об’ємом від 1 до 10 млн. м3.
Болота. Значний об’єм води мають бо­лота і перезволожені землі. Найбільше їх на Поліссі, а в напрямку на південь кількість і площі їх зменшуються. Так, заболоченість і заторфованість Полісся оцінюється в 5%, Малого Полісся — 3,5, лісостепу — 1,6, степу — 0,3, Кар­пат— 0,4%. Переважають невеликі бо­лота. З загальної кількості 46% їх при­падає на болота площею до 50 га, 40% — площею понад 100 га і 7% — понад 1000 га. Площа боліт у нульових межах становить 1 146 298 га, що дорів­нює близько 2% території України. Болота в основному низинні і розташо­вані на Поліссі і частково у лісосте­пу — переважно у долинах річок (При­п’яті та її приток Турії, Стоходу, Стирі, Горині, Уборті, Ужа, а також приток Дніпра — Тетерева, Супою, Псла, Трубежа та ін.). Є на Україні великі маси­ви боліт, які займають давні русла рі­чок (Ірдинське болото), або заповню­ють великі прохідні долини (Замглай, Паристе, Видра та ін.). У поширенні боліт і перезволожених земель є певні закономірності: зональність, яка визна­чається зволоженістю території, і азо­нальність, що визначається умовами поверхневого і підземного стоку у зв’яз­ку з геолого-геоморфологічною будо­вою.
Найбільшою заболоченістю відзнача­ються верхня і середня частини Право­бережжя Прип’яті (понад 30%), в по­низзі Прип’яті заболоченість становить 10… 30%. Набагато менше, ніж Поліс­ся, заболочена Придніпровська низови­на, але по долинах річок тут є великі масиви боліт площею 180 … 300 км2 (до­лини Остра, Трубежа, Супою). В лісо­степовій і степовій зонах болота зде­більшого розміщені в заплавах річок. Великі масиви боліт є в плавнях Дунаю. Невеликі випуклі гірські торфо­вища зустрічаються в Карпатах. Значні площі боліт і заболочених земель ме­ліоровані і використовуються як висо­копродуктивні угіддя.
Підземні води. Поширення підземних вод зумовлене геологічною будовою те­риторії, історією розвитку окремих її регіонів. Закономірності формування, розподіл, склад, властивості та умови експлуатації підземних вод визначаю­ться сукупним впливом природних фак­торів гідрогеологічних регіонів. В по­ширенні та хімічному складі підземних вод чітко простежуються зональні від­мінності.
Вивчені особливості просторової ди­ференціації гідрогелогічних умов дають змогу виділити на території УРСР сім гідрогеологічних регіонів (басейнів) з неоднаковими умовами формування, якісним складом, запасами, поширен­ням підземних вод, їхнім господарським значенням.
Дніпровсько-Донецький артезіан­ський басейн є найбільшим на Україні, в його надрах половина експлуатацій­них запасів підземних вод. В усій товщі мезокайнозойських порід є прісні води, що залягають до глибини 350 … 400 м. На великих глибинах поширені високо-мінералізовані води і розсоли. Для во­допостачання найбільше використо­вують високоякісні води палеогенових, крейдових і юрських відкладів. Окремі свердловини мають дебіт 50 л/с.
Волино-Подільський артезіанський басейн має водоносні горизонти у від­кладах від палеозойських до кайнозой­ських. Прісні води знаходяться на гли­бині 175 … 500 м, умови експлуатації їх в цілому сприятливі. Для водопоста­чання використовуються води антропо­генових, неогенових і крейдових гори­зонтів.
Причорноморський артезіанський ба­сейн розташований між Українським щитом і складчастою системою Гірсько­го Криму. Водоносні горизонти приурочені до відкладів антропогенового, неогенового, палеогенового та крейдо­вого віку. Основна роль у водопостачан­ні належить неогеновим горизонтам.
Гідрогеологічна провінція складчастої області Українського щита — природ­ний бар’єр між артезіанськими басей­нами, що прилягають до неї. В її гід­рогеології істотне значення мають тріщинно-жильні води в кристалічних і метаморфічних породах. Водонасиченість порід зменшується в південному напрямку. Дебіти свердловин станов­лять 1,5 … 3,0 л/с, а в межах тектоніч­них порушень досягають 15 … 23 л/с.
Гідрогеологічна провінція Донецької складчастої області характеризується підземними водами, що є в породах від антропогенового до девонського віку. Для водопостачання використовуються тріщинні води крейдових і нижньокарбонових шарів. Дебіти свердловин ста­новлять 1,5… 13 л/с.
Гідрогеологічна провінція складчастої області Карпат включає артезіанські басейни Передкарпатського прогину, власне гірської складчастої області та Закарпатської западини. В Передкарпатті основним місцем залягання під­земних вод є алювіальні відклади. У го­рах підземні води поширені в тріщину­ватих флішевих породах. В Закарпат­ській западині водонасиченими є товщі антропогенових і неогенових відкладів. Дебіти свердловин коливаються від 0,02 до 30 л/с.
Гідрогеологічна провінція складча­стої області Гірського Криму характе­ризується поширенням тріщинпо-карстових вод верхньоюрських, частко­во крейдових і антропогенових відкла­дів.
Найбільш поширеними і важливими в практичному відношенні є підземні води льодовикових, алювіальних та елювіально-делювіальних відкладів.
Водоносні горизонти алювіальних і алювіально-озерних відкладів розви­нуті в заплавах рік та днищах балок. Особливо вони поширені в заплавах та­ких річок, як Дніпро, Сіверський До­нець, Десна, Дністер, Прип’ять, Тиса та ін. Великою водоносністю відзнача­ється горизонт давньоалювіальних від­кладів.
Водоносні горизонти неогенових від­кладів поширені тільки в Причорномор­ському артезіанському басейні, дещо менше — на півдні Волино-Подільського басейну і в Передкарпатті. Тут вони є основними джерелами прісних вод. Дебіти свердловин становлять в серед­ньому 1 … 2 л/с. Максимальний дебіт 6,3 л/с.
Підземні води палеогенових горизон­тів поширені на всій території України. Глибина залягання водоносного гори­зонту змінюється від 30… 40 м біля південного краю кристалічного щита до 1000 м в приосьовій частині Причорно­морського артезіанського басейну.
Підземні води крейдових порід най­більш поширені в Дніпровсько-Донецькому, Причорноморському, Волино-Подільському артезіанських басейнах, на межиріччі Дніпро — Молочна, в приазовській частині Українського щита. Глибина залягання вод — від 50 до 150 м, а дебіти від 1 … 2 до 150 л/с.
Водоносні горизонти юрських відкла­дів відомі в Дніпровсько-Донецькому, Волино-Подільському і Причорномор­ському артезіанських басейнах, а та­кож в Гірському Криму та на північно-західних окраїнах Донбасу.
На південно-західній окраїні Дніпровсько-Донецької западини ці підзем­ні води інтенсивно використовуються в Києві, Переяслав-Хмельницькому, Чер­касах та ін. Тріасові відклади представ­лені потужною товщею піщано-глини­стих утворів, в якій виявлено кілька водоносних горизонтів. Підземні води пермських відкладів пов’язані головним чином з піщаними і карбонатними утво­рами. Глибина залягання пермських відкладів змінюється від 220… 300 м в крайових зонах Дніпровсько-Донецької западини до 1500 … 1850 м в цент­ральній частині.
Водовмісними карбоновими породами є піски, тріщинуваті пісковики і вап­няки, які перешаровуються з аргіліта­ми, що створює в товщі кам’яновугіль­них відкладів комплекс гідравлічно не зв’язаних водоносних горизонтів.
Водоносні горизонти у відкладах де­вонського віку відомі тільки у Волино-Подільському і Дніпровсько-Донецько­му артезіанських басейнах. Ці горизон­ти використовуються для водопостачан­ня в Тернопільській, Ровенській, Во­линській областях.
Водоносні горизонти силурійських, ордовицьких, кембрійських, рифейських відкладів наявні в межах Волино-Подільського артезіанського басейну і по­в’язані з кавернозними вапняками, тріщинуватими доломітами, мергелями, пісковиками, туфітами. Дебіти свердло­вин коливаються від 0,5 до 30 л/с. Гли­бина залягання підземних вод в тріщи­нуватих докембрійських породах дося­гає 100 … 120 м. Вони використовуються для водопостачання (Житомир, Біла Церква, Хмельник).

T_8_9
Водний баланс і водні ресурси. Вод­ний баланс України характеризується показниками, наведеними в таблицях 8 і 9.
Абсолютні величини елементів водно­го балансу поступово зменшуються з півночі на південь відповідно до зміни кліматичних факторів. Так, величини поверхневого стоку змінюються від 80 (північ Полісся) до 10 … З мм (південь степової зони). Значними величинами поверхневого стоку характеризуються Українські Карпати і Гірський Крим. В Карпатах на поверхневий стік при­падає 400… 500 мм. В Гірському Кри­му він менший (100 мм) через погли­нання його карстовими порожнинами і тріщинами.
Величини підземного стоку також змінюються в південному напрямку від 30 мм (Полісся) та 40… 50 мм (Во­линь і Поділля) до 0 … 5 мм (Причор­номор’я, Степовий Крим). В Карпатах величини підземного стоку становлять 100 … 120 мм, а найбільший він у Гір­ському Криму — 500 мм. Модулі під­земного стоку також зменшуються з півночі на південь від 3 … 1,5 л/с • км2 до 0,5 л/с • км2 і менше. Контрастни­ми є показники модулів стоку в Гір­ському Криму (0 … 15 л/с • км2). Су­марна величина підземного стоку оці­нюється в 500 … 550 м3/с, що становить 30% загального стоку з території рес­публіки. Експлуатаційні ресурси під­земних вод розподіляються нерівномір­но у зв’язку з неоднорідністю гідроло­гічних умов.

T_10
Основні водні ресурси України при­падають на басейн Дніпра — 53,5 км3 (це становить 60% загальної кількості водних ресурсів республіки). Про вод­ні ресурси інших рік дає уявлення табл. 10.
З метою регулювання поверхневого стоку створені водосховища, вживаю­ться спеціальні агротехнічні, меліора­тивні та інші заходи.

comments powered by HyperComments