4 місяці тому
Немає коментарів

У пізніших фазах розвитку металургії — другій і тре­тій — майстри Центральної і Східної Європи до міді стали додавати з метою одержання твердих і міцних виробів цинк, миш’як, олово, свинець, сурму та інші компоненти. Так з’явилася бронза. Період широкого ви­готовлення і застосування цих сплавів ввійшов в історію як епоха бронзи. Перевага бронзи над міддю обу­мовлена не тільки міцністю першої, але й значно ниж­чою температурою її плавлення. Якщо мідь плавиться при температурі 1084°, то сплав бронзи, залежно від складу,— при температурі 700—900°. Як і коли була винайдена бронза — невідомо. Але з часу застосування в археологи спектрального аналізу уява про час появи бронзових виробів змінилась. Несподіваним був і ви­сновок про використання стародавніми металургами до­сить великої рецептури сплавів.

Найбільш ранні відомості про використання бронзових виробів знаходимо в шумеро-аккадських письмових дже­релах IV тис. до н. е. Вже в НІ тис. до н. е. в Стародавньому Єгипті широко користуються бронзою. Егейський й Середземноморський світи також знають сплави в се­редині ІІІ тис. до н. е. В Центральній і Східній Європі бронза набула значного поширення в кінці III і на початку II тис. до н. е. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що прабатьківщиною бронзи, як і міді, слід вважати Близький Схід. Однак нез’ясованим залишаються, який штучний сплав вперше здобула людина. Мета­лургознавці, спираючись на металографічні аналізи, до­водять, що основним для стародавнього металурга Старого світу в IV—III тис. до н. е. був сплав міді з миш’яком. Олово як класичний компонент додавалось до міді вже на початку III тис. до н. е. в Урі (Месопо­тамія), Трої (Анатолія) та в інших місцях. У Європі лише з III тис. до н. е. олово посідає у сплавах панівне місце. Стародавні ливарники і ковалі вибрали олово як основний компонент до міді (9 частин міді, 1 — олова). Цей метал у сплаві з міддю легкоплавкий, добре підда­вався різним ливарним операціям і, разом з тим, вироби з нього були міцні і гарні. Пізніше ливарники Європи використовували потрійний сплав — міді з оловом і свинцем — при переважанні мідної основи.

Вироби з таких сплавів стали більш якісні, краще піддавались додатковій обробці. Третім основним компо­нентом після олова і миш’яку в 1 тис. до н. е.— напере­додні поширення заліза в Європі — стає цинк. Правда, у сплавах, як показують спектральні аналізи, знаходи­лись й інші складники: залізо, нікель, срібло, золото, вісмут, кобальт. Ці метали могли бути і природними домішками в мідній руді. В такому разі якраз ці незнач­ні домішки є дуже цінними для з’ясування місця рудних покладів.

Згідно з аналізами, проведеними Є. М. Черних в ла­бораторії спектрального аналізу Інституту археології AH CPCP, а також в лабораторії загальної фізики Ужгородського державного університету, вдалось визна­чити район рудного джерела, яке використовувало насе­лення Українських Карпат. Він, як і в мідній, так і в бронзовій добі, залишився незмінним. Це багата на поліметалічні рудні поклади Трансільванія. Вона, почина­ючи з середини II тис. до н. е., стала одним із найбільш потужних центрів гірничодобувної, бронзоробної і об­робної індустрії Центральної Європи. Завдяки близькому розташуванню цього центру у Верхньопотиському басей­ні, в тому числі і в районі Українських Карпат, пізніш виникли самостійні металургійні вогнища.

В Прикарпатті протягом доби бронзи жило кілька етнокультурних спільностей. На початку бронзової доби племена трипільської культури були поступово підкоре­ні племенами культури шнурової кераміки.

Провідною галуззю господарства цих племен було ско­тарство, а землеробство мало другорядне значення. Важливе місце в господарському житті займали домаш­ні промисли, обробка каменю і кістки та гончарство. Відомі тут були металеві предмети. Правда, їх було дуже мало. З поховання поблизу села Крилос Івано-Франківської області походять уламок мідної шийної гривни і два спіральні скроневі кільця. Гривна виготов­лена при температурі понад 300° з міді з невеликою кількістю природних домішок свинцю, срібла, вісмуту, натрію, кальцію і фосфору, а скроневі кільця — з спла­ву, основу якого становить срібло, але з домішками мі­ді, золота і кальцію. В пізніших похованнях біля сіл Переможного, Балича і Сірників Львівської області бу­ли знайдені мідні скроневі кільця листоподібної форми з одним або двома поздовжніми реберцями, кинджали, відкритий браслет з загостреними кінцями, уламки шпильки та персні з широкої свинцевої стрічки. Спек­тральним аналізом встановлено, що, крім кинджала із Сірників (олов’яниста бронза), всі предмети виготовлені з міді з природними домішками вісмуту, магнію, олова, кальцію, свинцю й срібла. До цього ж періоду відносять­ся веслоподібні сокири з Комарова, Коломиї і Слободи-Рунгурської (тепер — с. Слобода) Івано-Франківської області. Подібні сокири поширені були в першій поло­вині ІІ тис. до н. е. в Тисо-Дунайському басейні та на Кавказі.

Ці металеві вироби культури шнурової кераміки в Прикарпатті мають близькі аналогії в пам’ятках Центральної Європи, зокрема в Чехії й Моравії. Спектраль­ний аналіз предметів вказує на їхнє трансільванське походження, де в міді, крім інших складників, наявні мікродомішки золота. Отже, населення Прикарпаття мідні вироби отримувало від сусідніх племен Трансіль­ванії і Верхнього Потисся. Однак це не значить, що місцеве населення не знало обробки металу.

Наконечники списів доби бронзи...

Наконечники списів доби бронзи…

Особливого розквіту металургія бронзи досягає в При­карпатті у другій половині і в кінці II тис. до н. е. В цей період на Прикарпатті жили племена комарівської куль­тури (1500—1200 pp. до н. е.) та носії культур Ноа (1200—1000 pp. до н. е.) і гава-голіградської (1000— 800 pp. до н. е.).

Комарівські племена в середині II тис. до н. е. пред­ставляли великий етнокультурний масив, пам’ятки якого поширені не лише в Прикарпатті, а й на Волині, Над­дніпрянщині, у верхів’ях Західного Бугу і Стиру.

В археологічній літературі прийнятою є думка, що культура шпурової кераміки була основним компонен­том комарівської, яка прийшла на зміну першій. Назва культури походить під села Комарова Івано-Франків­ської області, де у 30-х роках був розкопаний могиль­ник. У післявоєнні роки ця культура, завдяки досліджен­ням С. С. Березанської та І. К. Свєшнікова, була все­бічно вивчена. Основи господарства племен комарівської культури становили землеробство і скотарство, а також у значній мірі була розвинута обробка кісток, кременю і каменю та гончарна справа. Налагоджено було і брон­золиварне виробництво. Підтвердженням цього є глиня­ні сопла, виявлені в комарівському кургані № 39, брон­зові вироби цього ж могильника у курганах № 6 і № 8 та численні бронзові скарби і окремі знахідки, знайдені на території поширення комарівської культури. Харак­терними виробами для комарівського населення Прикар­паття були кинджали з листоподібним лезом і втулчас­тим дводільним руків’ям, бойові сокири з довгим лезом і гострою або гудзикоподібною обушною частиною, лій­часті підвіски, персні зі спіральними щитками, шпильки з конічною спіральною опуклою або ромбоподібною го­лівками, браслети з кінцями, загнутими в спіральні щитки, гривни, масивні браслети відкритого типу, брас­лети з закрученими кінцями у дископодібну спіралі підвіски і фібули з дротяних спіральних щитків, намиста і спіральні пронизки.

В ряді поховань комарівської культури траплялись і золоті прикраси: калачикоподібні підвіски, перстень з дроту і сережка.

Дані спектрального аналізу, проведеного Є. М. Чер­них, свідчать, що металеві вироби племен комарівської культури Прикарпаття походили з трансільванського металургійного центру. Майже повна відсутність брон­зових предметів на поселеннях пояснюється тим, що по­ламані речі йшли на переплавку і ними дуже дорожили. А наявність значної кількості бронзових виробів, особ­ливо прикрас та парадної зброї в похованнях, вказують на існування певної майнової нерівності у комарівських племен. Так, бронзовий кинджал з кургану біля села Іваничів Волинської області та бойові сокири з інших поховань були, очевидно, ознаками влади родових вож­дів.

Приблизно у ХНІ ст. до н.е. комарівське населення Прикарпаття було асимільоване прийшлими з півдня носіями культури Ноа (назва від могильника в місце­вості Ноа в Трансільванії). Ллє у верхів’ях Дністра ав­тохтонне населення продовжувало існувати до початку залізної доби.

Населення культури Ноа наприкінці бронзової доби (XIII—XI ст. до н. е) утворювало велику етнокультурну спільність і займало території Східної Румунії, Молдав­ської РСР, Попруття і Середнього Подністров’я. До найкраще вивчених пам’яток культури Ноа належать поселення поблизу сіл Бовшева, Острівця Івано-Фран­ківської області і Магали Чернівецької області та мо­гильник в селі Острівці.

До пам’яток культури Ноа належать і три скарби бронзових речей, виявлені в Заліщиках Тернопільської, Олешові Івано-Франківської та Держові Львівської областей. Колекція бронзових предметів із Заліщиків складалась з 11 серпів, з Олешова — з 5 цілих і одного уламка серпа, кельта і наконечника списа, а з Держова — з серпа і хрестоподібної підвіски.

У населення культури Ноа важливу роль в економіці відігравало скотарство. Поряд із скотарством розвива­лося й землеробство.

Серед домашніх промислів — кісткообробної і гончар­ної справи — провідне місце посідає металургія бронзи. Свідченням цього є майстерня, відкрита на поселенні в селі Острівці Івано-Франківської області. Вона дослі­джувалась в 1960—1062 pp. археологічною експедицією Інституту суспільних наук АН УРСР. На площі розміром 20 кв. м розміщалась велика будівля, в якій було б печей виробничого призначення, розташованих пара­лельно в два ряди. Між печами простежено сліди круг­лих ям від стовпів, що наводить на думку про існуван­ня спільної покрівлі над усіма печами. Недалеко від залишків печей на рівні горизонту їх залягання (0,75 м від поверхні) виявлено групу ливарних матриць та не­обтесані кам’яні плити, що служили сировиною для ви­готовлення формочок-матриць. Одна формочка була призначена для відливання наконечника списа, дві для втульчастих сокир без вушок, інші — для долота, тесла, шила, диска-дзеркала і клиновидного, зігнутого під прямим кутом, двоплечого предмета. Половинки кож­ної формочки-матриці були складені негативами до се­редини. На них збереглися сліди дії вогню. Мабуть, печі призначалися для додаткової обробки вилитих бронзо­вих виробів з метою підвищення їх міцності й пластич­ності та вирівнювання поверхні.

За 20 м на південь від печей виявлено чотири великі вогнища, розташованих у колі неправильної форми пло­щею близько 10—15 кв. м. Вони були прикриті товстим шаром (до 40 см) шматків обмазки і ошлакованої гли­ни: всередині простежено поперемінно прошарки вугілля і дрібних кусків вапняку з попелом, під яким залягав черінь завтовшки 2—3 см. Ці вогнища служили примітивними горнами, де виплавляли метал. Підтвердженням цього можуть служити знахідки на площі розвалу гли­няної ллячки, трьох круглих крем’яних розтирачів з слі­дами міді, дисковидного злитка бронзи, краплинок міді на уламках дна товстостінного посуду і каменя, де­кілька грудок шлаку та мідної руди. Крім того, на цій площі знайдено більше, порівняно з іншими ділян­ками поселення, бронзових речей (переважно пошко­джених), а неподалік виявлено скупчення ливарних фор­мочок.

Бронзовий скарб з с. Малий Геївців...

Бронзовий скарб з с. Малий Геївців…

Нез’ясованим залишається і питання походження си­ровини, якою користувалися острівецькі та інші майстри ливарники культури Ноа. Можливо, це був привізний трансільванський метал чи напівфабрикати або ж май­стри задовольнялися місцевими покладами міді, вияв­леними в районі міста Городенки (12 км від Острівця) в селищі Чернелиці та в інших місцях Прикарпаття і Подністров’я. Ці рудні джерела зараз вже не мають промислового значення, але в добу пізньої бронзи в умо­вах гострого попиту на цей дорогоцінний метал могли експлуатуватись і бідні поклади міді, в тому числі й на території Прикарпаття. Прямих археологічних даних про те, як проходило добування руди і зв’язані з ним виробничі процеси в Українських Карпатах, поки що немає. Про це можна судити лише на основі джерел з інших регіонів. Так, в стародавніх шахтах добування руди починалося з верхньої частини рудного тіла про­стим відкритим розрізом — ямою, штольнею або зачіп­кою—в залежності від характеру рудного тіла. Якщо жила знаходилась у твердій породі, то для дроблення її застосовували вогонь. Знаряддями праці при розроб­ці руди служили: кирка, кайло, молот, дерев’яні лопати для вигрібання руди і кошики та мішки, в яких виноси­ли породу. Видобуту руду шахтарі і металурги плавили на місці, де з неї робили готові вироби або півфабри­кат. Однак могли відпускати руду для споживачів у ви­гляді сировини. Щоб виплавити метал, потрібно було дробити руду на дрібні кусочки 0,1 см в діаметрі. Дро­барками служили кам’яні молоти або ядровидні розти­рачі. Останні з сильно збитими від роботи сторонами і слідами на них окису міді знайдені на поселенні в Острівці та на поселенні в селі Дяковому Закарпат­ської області. Після дроблення руда обпалювалась на вогнищі для вилучення з неї сірки, а потім йшла в плав­ку для отримання чистої міді. Виплавка міді могла від­буватись у спеціально споруджених горнах або в неглибоких ямах, стінки яких обмазували глиною або скріп­лювали каменями. Імовірно, що на поселенні в Острівці були виявлені подібні вогнища-горни.

Існування місцевого бронзоливарного виробництва було засвідчено і на поселенні в Магалі (Чернівецька область), де знайдено глиняну ллячку, тиглі, уламки кам’яних ливарних форм, сопел і шлаків. Правда, на цьому поселенні поки що не виявлено подібних до острі­вецьких виробничих споруд, зв’язаних з ливарною спра­вою, але ці знахідки є безперечним доказом існування бронзоливарного виробництва.

Племена культури Ноа добре знали властивість спла­вів бронзи. Про це свідчать результати спектрального аналізу бронзових речей з Острівця. Є. М. Черних вста­новив, що переважна частина їх виготовлена з олов’янистої бронзи з вмістом олова від 1 —15 процентів та з незначними домішками миш’яку (2 проценти), сурми (1,9 процента) і нікелю (1 процент). Бронза з високим вмістом олова (вище 7 процентів) найбільш придатна для виготовлення міцних, якісних виробів.

Про рівень розвитку ливарної техніки носіїв культу­ри Ноа на Прикарпатті свідчать матеріали з поселень (Магала, Острівець, Кельменці й інші), могильників (Острівець), скарби та окремі знахідки. Аналіз даних археологічних досліджень допоміг більш-менш точно відтворити ливарний процес від виготовлення формочок аж до одержання готових виробів.

Формочки для лиття, як це свідчать знахідки з острі­вецького поселення, виготовлялись із місцевих золо-карбонатних порід сірого або рожевого кольору. Для цього вирізувались прямокутні або многокутні плити товщиною 2,5—3 см; довжина залежала від форми пред­мета. Для заготовки кам’яних плит і вирізування з них негативів заготовачі, очевидно, користувались спеціаль­ними інструментами, які до нас не дійшли. На кожній плиті майстри вирізували негатив, який складався з двох половин. Безперечно, це було новим технічним удоско­наленням, порівняно з односторонньою матрицею. На плитах спеціально робились і отвори для заливання ме­талу, виходу газів та отвори для штифтів, за допомогою яких скріплювались обидві половинки матриць. Вирізу­вання форм, як і орнаментація їх, вимагало від вигото­вача вправності і точності роботи, а також естетичного смаку. Ливарники Острівця і Магали також засвоїли складну техніку лиття виробів з внутрішніми порожне­чами, або запонами (втулчастий наконечник списа, втул­часті кельти, шпильки з отвором в голівці), які утворю­вав конус з глини або іншого матеріалу, введений в середину матриці. Такий конус знаходився всередині острівецької матриці безвушного кельта. Заливали ме­тал у матриці через отвір ллячкою. Сліди заливання металу засвідчені на всіх острівецьких формочках. Після лиття вироби додатково проковували, підправляли, ви­рівнювали. За допомогою кування виготовлялись тонкі пластинки (перстень, тонкий браслет). З дротиків ро­били шпильки, скроневі кільця та інше. Орнаментація на готові предмети наносилась гострим знаряддям — на­різні лінії, ряди крапок і кіл. Ливарники острівецького поселення, а також Магали оволоділи технікою виго­товлення багатоскладових виробів, наприклад, ланцюгів із кілець. В такому випадку кожне кільце виливалось окремо, а потім їх з’єднували у єдиний ланцюг. Отже, племенам культури Ноа в Прикарпатті вже відомі були найбільш досконалі на той час технічні методи ливар­ної справи.

Асортимент бронзових виробів був досить багатий: серпи, сокири-кельти, долота, тесла, шила, голки, нако­нечники списа, ґудзики, бляшки, шпильки, браслети, під­віски різних типів, персні, ланцюги, намиста. Однак не всі предмети були виготовлені місцевими ливарниками, деякі були зроблені за привізними із Північного При­чорномор’я і Закарпаття зразками. Власними виробами можна вважати ті, що не мають близьких аналогій у су­сідніх ареалах, а саме: мішковидні кельти, дзеркала, бронзові серпи з гачком і трохи загнутим вгору вістрям шпильки з петельчастим вушком на кінці стержня, на­мисто.

Бронзовий молот...

Бронзовий молот…

Слід відмітити, що даного матеріалу про бронзо­ливарну справу культури Ноа на Прикарпатті ще не досить для з’ясування багатьох конкретних питань, зв’я­заних з технологією виробництва і місцем рудних дже­рел. Але можна констатувати, що виготовлення знарядь проходило на поселеннях, і виробництво їх ще не носило спеціалізованого характеру, хоч різноманітність форм і орнаментація виробів вказують на досить високий про фесійний рівень тогочасних майстрів. Однак говорити про якусь спеціалізацію ремесла в бронзоливарній справі ще не можна. Лиття ще не набуло самостійного характеру Це сталося пізніше, коли відбувся другий великий су­спільний поділ праці — відокремлення ремесла від землеробства.

Мечі бронзової доби...

Мечі бронзової доби…

Значних успіхів у металургії бронзи досягли племе­на Закарпаття. Вони знаходились поруч з потужним трансільванським гірничодобувним і бронзоробним цент­ром. На той час великої питомої ваги набуває і другий металургійний центр — в Середній Словаччині. Отже, знаходячись між двома металургійними центрами, за­карпатські племена в добу бронзи досягли значних успі­хів у всіх галузях виробництва. На це вказують числен­ні пам’ятки, залишені носіями отаманської і станівської культур. Перші жили в ранню і середню бронзову добу в низинних районах Закарпаття, в північно-західній час­тині Трансільванії, південно-східній Словаччині та у Східній Угорщині. Отже, отоманські племена належали до великої етнокультурної спільності Тисо-Дунайського басейну. Це було землеробсько-скотарське населення, для якого, крім поселень відкритого типу, характерні і земляні замки-городища (Дідове в Закарпатській області, Отомань в Румуни і Барца в Східній Словаччи­ні). Вони широко використовували кам’яні і кістяні зна­ряддя, але особливого розвитку у них набула металургія бронзи й золота. Це і не дивно, адже вони жили в мід­но- і золотоносних районах Трансільванії і Словаччини. Металургія бронзи існувала майже всюди. На багатьох поселеннях (Отомань, Барца) знайдені кам’яні ливарні формочки. Про широкий асортимент бронзових виробів свідчать численні скарби і поодинокі знахідки. На тери­торії Закарпаття з культурою Отомань пов’язуються бронзові скарби, виявлені в селах Колодному Іршав­ського та Підгорянах Мукачівського (тепер в межах міста Мукачева) районів.

До першого скарбу входило 28 предметів, серед них— сокири, чекано-молоти, шпильки, браслети, спіралі та риболовний гачок. До другого — спіральні браслети, шпильки, конічні нашивки на одяг, півмісяцеподібні підвіски, терезоподібні спіралі з дроту для захисту рук, бронзові трубки та зливки — усього 80 пред­метів.

Велика кількість зброї, яка трапляється на поселен­нях, в похованнях і скарбах, свідчить про войовничість отаманських племен. Вони вперше створили зброю так званого фракійського типу. Це мечі і бойові сокири, оздоблені спіральним і лінійним врізним орнаментом. Найбільш характерним в цьому відношенні є скарб з місцевості Апа в районі міста Сату-Маре в Румунії. В ньому було 2 мечі з широким лезом з виступом і кле­паним держаком. І різного типу вузькі бойові сокири і ліктьозахисна спіраль. Крім бронзових знарядь праці і зброї, для отоманських пам’яток характерні високо­художні прикраси із золота. Це підвіски, масивні орна­ментовані браслети та шпильки. Всі ці коштовні речі вказують на існування майнової нерівності серед ото­манських племен, зокрема про це свідчать речі, знайде­ні в похованнях і на поселенні в селі Барца.

Найбільшого розквіту металургія бронзи у Верхньо­му Потиссі і в Трансільванії досягає лише в кінці ІІ і на початку І тис. до н. е. На той час тут жили нащад­ки отаманської культури, відомі в археології, як племе­на культури Фельшесевч-Станово і гава-голіградської. Провідною галуззю господарства у них було землероб­ство і скотарство. У всіх сферах діяльності та в побуті широко використовувалися бронзові вироби.

В історичній літературі існує думка, що Верхнє По­тисся в кінці II — на початку І тис. до н. е. стає само­стійним металургійним центром, який забезпечував свої­ми виробами не тільки власні потреби, але й постачав їх сусідам. Свідченням цього є численні бронзові скарби і поодинокі знахідки, виявлені поблизу шляхів, що вели на Прикарпаття через Ужоцький, Веречанський і Яблу­нецький перевали.

Проведене К. В. Берняковичем картографування місцезнаходження скарбів і поодиноких знахідок дало можливість визначити три виробничі осередки металур­гії: Мукачівський, Берегівський і Виноградівський райо­ни. У знахідковому списку археологічних пам’яток За­карпаття (1976 р.) значиться понад 300 місцезнаходжень бронзових і золотих скарбів та майже 300 поодиноких знахідок. Зібрання бронзових і золотих речей, яке зна­ходиться у фондах та в експозиції Закарпатського об­ласного краєзнавчого музею, є найбільшим в республіці. Воно за асортиментом і художньою майстерністю не поступається перед кавказькими і уральськими метале­вими колекціями. За часом виготовлення, культурною приналежністю вони поділяються на дві групи. До пер­шої належать скарби XIV—XI ст. до н. е. і поширені на території культури Фельшесевч-Станово (Квасове, Під­монастир, Попове, Медведівці і, Ніркарас-Дюлагаза та інші). Другу групу складають скарби, датовані XI— VIII ст. до н. е. і поширені в Східно-Карпатському ре­гіоні, де в цей історичний період жили представники великої етнокультурної спільності — носії гава-голіград­ської культури (Велика Бігань, Олешник І, III, Медве­дівці II, Мукачеве, Михалково, Грушка, Голігради).

За призначенням бронзові скарби також поділяють­ся на дві групи. До першої належать поламані і пошко­джені під час формовки і лиття предмети (65 процентів від загальної кількості); до другої групи — готові пред­мети, якими користувалися або які призначалися для обміну (35 процентів). Отже, переважна більшість скар­бів були збором майстра-ливарника і служили сирови­ною для лиття нових виробів. Це підтверджують і злит­ки бронзи, які входили в колекцію скарбів.

Майстри-ливарники готові бронзові вироби та сиро-вину-півфабрикат тримали в основному в глиняній по­судині, рідше — в мішках. Оскільки мішки були виготов­лені з матеріалу органічного походження, вони до нас не дійшли.

На території Закарпаття знайдено ряд бронзових скарбів. Так — на Берегівщині в селі Боржаві в 1886 р. був виявлений скарб вагою 10,8 кг, в якому було 54 предмети; в 1926 р. у селі Великій Бігані знайдено скарб вагою 14,12 кг з 115 предметами, в 1956 р. в селі За­тишному виявлено скарб вагою 4,5 кг — 44 бронзових і 10 золотих предметів; в 1882 р. в селі Боржавському на Виноградівщині знайдено скарб вагою 5,98 кг, всього 148 предметів; у 1884 р. в селі Лазах теперішнього Во-ловецького району знайдено 6,14 кг бронзи — 111 пред­метів; в 1975 р. в Мукачеві, на Чернечій горі, було зна­йдено 61 предмет загальною вагою 5,5 кг.

Цікаво відзначити, що більшість скарбів були зборок майстра-ливарника, призначеним для переплавки. Гео­графія місцезнаходження скарбів дуже різноманітна. В одних випадках їх знаходили в лісі, в інших — у горах під каменем чи в полі, глибоко закопаних в землю (від 0,6 м до 12 м) і дужо рідко на поселеннях або в по­хованнях.

В Закарпатті відомі лише три випадки знаходження скарбів на поселеннях. Це скарби, виявлені на поселенні ранньозалізного часу в солі Медведівцях і на городищі X—VIII ст. до н. е. в солі Шелестовому, на горі Тупчі (тепер межі села Кольчина) Мукачівського району та на поселенні доби бронзи біля села Дякового Виноградівського району (урочище Кішерде). На останньому скарб бронзових виробів знаходився у житлі і складався з 16 скроневих підвісок і пошкодженої низки, звитої з плоскої бронзової стрічки. В ході розкопок на Дяківському поселенні знайдено фрагменти матриць для лиття голок, шпильок, проколок і широких браслетів з каменю золо-карбонатної породи. Знайдено також бронзовий наконечник стріли верболистоподібної форми, частину фібули, шило, браслети, шматки шлаку і бронзові злитки. На цьому ж поселенні в кінці XIX ст. хлопчик-пастушок знайшов скарб, який складався з 52 золотих браслетів і підвісок.

Всі ці знахідки вказують, що на Дяківському посе­ленні існувало бронзоливарне виробництво.

Кількісний спектральний аналіз бронзових предметні з поселень в Медведівцях і Дяковому та городища Шс лестова, проведений в лабораторії Інституту археології АН СРСР під керівництвом доктора історичних наук Є. М. Черних, виявив високий вміст олова (1,8—17 процентів). Крім того, в міді виявлені ще мікродомішки сурми, свинцю, миш’яку, нікелю, заліза, срібла, золота, вісмуту, кобальту, марганцю. Цинк же з 26 аналізова­них предметів був виявлений тільки у 6 предметах. Май же повна відсутність цинку засвідчена в інших скарбах (Олешник, Завадка, Негрове — Закарпатська область; Апа, Гаура — Мара-Морошський повіт СРР; Опаль, Ни­раград, Реткезберенч, Ніркарас, Гемже — Саболч-Сат­марска область УНР). Це дозволяє стверджувати, що всі бронзові предмети походять з трансільванського руд­ного джерела. Однак це не значить, що ливарники Закарпаття не користувалися місцевими рудними покла­дами (мідь, олово, золото), відкритими в районі міста Берегова.

Цікаве ще одне спостереження. Якщо порівняти дані спектрального аналізу закарпатських бронзових предме­тів з прикарпатськими, зокрема з острівецькими, то ми побачимо їх цілковиту спорідненість: всі вони виготов­лені з високоякісної олов’яинстої бронзи, характерної для карпато-трансільванського металургійного центру.

Спорідненість бронзових виробів за хімічним складом, а також і за асортиментом особливо помітною стає па рубежі І тис. до н. е., коли в Українських Карпатах з’я­вилися фракійські племена — носії гава-голіградської культури.

Якраз в цю історичну пору свого найбільшого роз­квіту досягає верхньотиський металообробний центр, який посів значне місце в економіці населення гава-голі­градської культури. Численні скарби бронзових виробів та одинокі знахідки на Закарпатті свідчать про значні успіхи майстрів-ливарників у розвитку технології одно­часного відливання декількох предметів. Вони стали виготовляти і бронзовий посуд. Металеві вироби (золоті і бронзові) мистецьки оздоблювались. Майстри-ливар­ники накладали на вироби декоративні пружні ґудзики, наносили канелюри або різноманітні геометричні візе­рунки на поверхню браслетів, шпильок, гривен, поясів, діадем, підвісок, мечів і чекано-молотів. Верхньотиський металообробний центр займав вигідне географічне поло­ження і був зв’язуючою ланкою між металургійними центрами Трансільванії і Середньої Словаччини. Цим і пояснюється значна типовість металевих виробів, зна­йдених у вказаних районах. Але разом з тим спостері­гається різноманітність асортименту верхньотиського металообробного центру. Зокрема широко представлені знаряддя праці: серпи кількох варіантів, кельти (соки­ри), молоти, шила, ножі, риболовні гачки. Цікаві мотики продовгувато-плоскої форми, що у верхній або серед­ній частині мають пару загнутих крил, між якими зна­ходиться місце для закріплення держака. Не менщ важливими виробами бронзової металургії Верхнього Потисся є предмети кінської збруї — псалії, хрестопо­дібні підвіски, круглі бляхи тощо. Крім того, зустрічаєть­ся велика кількість різноманітної зброї пізньоброн­зової і ранньозалізної пори, що свідчить про розвиток військової справи. Це мечі (60 штук з 22-х місць), кин­джали, бойові чекано-молоти, булави та наконечники списів і стріл. Високохудожня і коштовна орнаментація окремих видів зброї, наприклад, мечів (Негрове) вказує, що вони належали знатним особам. Отже, на рубежі нашої ери в Українських Карпатах діяли ті чинники, що сприяли розкладу патріархально-родових відносин.

Найчисленнішу групу бронзових виробів становлять прикраси, серед яких домінують браслети відкритого і закритого типу. Значна частина їх прикрашена гео­метричним орнаментом на зовнішній поверхні. Привер­тають увагу терезоподібні спіралі з бронзового дроту. Численну групу серед прикрас становлять шпильки різ­них типів. Крім того, ювелірне ремесло представляють кільця, персні, гривни, нараменники, спіралеподібні трубочки, окуляроподібні спіральні та півмісяцеподібні підвіски, діадеми і пояси. З посуду з’явилися і бронзові казани та чашки. Крім бронзових, значного поширення набули золоті речі. Це мініатюрні браслети, сережки, намистини та інші.

Продукція верхньотиського металообробного центру була широко відома серед споріднених племен гава-голіградської спільності Прикарпаття. Найбільш пошире­ними виробами тут були браслети, спіральні нарамен­ники, кельти-сокири (трансільванського типу), шпильки з кулястою або дископодібною головкою і потовщенням на стержні, крилаті кельти, чекано-молоти, різні підвіс­ки, кінська збруя та інші.

Бронзовий скарб з с. Малої Доброні...

Бронзовий скарб з с. Малої Доброні…

Є підстави вважати, що племена Закарпаття, крім своїх, збували і товари трансільванського і середньо­словацького металургійного центрів серед гава-голіград­ської етнокультурної спільності. В Прикарпатті на ру­бежі і початку І тис. до н. е. місцева бронзообробна справа культури Ноа припинила своє існування. Цей район був повністю включений в ареал поширення трансільванських і верхньотиських бронзових предметів. Отже, населення Закарпаття стало посередником в об­міні між Східною і Центральною Європою як всередині гава-голіградської спільності, так і поза нею.

Тісні економічні контакти населення Українських Карпат із своїми сусідами підтримувалися не лише завдяки обміну бронзових виробів. Головними продуктами обмі­ну були худоба, зерно, ліс, сіль, хутро, камінь та інше Поширення різноманітних товарів і встановлення зв’яз­ків не тільки з близькими, але й далекими сусідами стало можливим тільки завдяки використанню коня воза. З розвитком землеробства і скотарства та засто­суванням металевих знарядь у всіх галузях виробничої діяльності населення Карпат намагалось, завдяки обмі­ну, отримувати інші вироби, виготовлені сусідніми пле­менами. «Різні общини,— писав К. Маркс,— знаходять різні засоби виробництва і різні життєві засоби серед навколишньої природи. Вони різняться через це між собою способом виробництва, способом життя і вироб­люваними продуктами. Це — ті природно вирослі від­мінності, які при стосунках общин викликають взаємний обмін продуктами, а значить, поступове перетворення цих продуктів в товари».

Тому населення Українських Карпат в кінці II — на початку І тис. до н. е. ніколи не жило ізольовано. Безу­мовно, що міжплемінні зв’язки і обмін карпатських пле­мен базувались на міжобщинному поділі праці, обумов­леному наслідками першого великого суспільного поділу праці. Знаходячись на стику двох великих культурних ареалів, з одного боку—Східної Європи, а з другого — Центральної Європи, населення Українських Карпат мало широкі міжплемінні контакти. Через карпатські перевали підтримувалися зв’язки з племенами, які засе­ляли Прикарпаття. Такі великі водні артерії, як ріки Дністер і Прут та їх притоки сприяли широким стосун­кам з степовим населенням Північно-Західного При­чорномор’я. Безперечно, що населення Закарпаття і При­карпаття мало тісні зв’язки, основані на етнічній спіль­ності, з носіями фракійської культури Східної Словаччини, Північно-Східної Угорщини, Трансільванії, Мол­давії і Припрутської Румунії.

Серпи доби бронзи...

Серпи доби бронзи…

Племенам Українських Карпат в пізньобронзовій добі та на початку ранньозалізного віку відомі були вироби лужицької металургії Польщі. Не виключено, що зав­дяки їх посередництву, деякі лужицькі товари потрапи­ли в Трансільванію та Північне Причорномор’я. Най­поширенішими лужицькими виробами серед скарбів бронзових предметів в районі Карпат були браслети з копитовидними кінцями, прикрашені геометричним ві­зерунком, браслети, орнаментовані глибокими попереч­ними насічками, шпильки з потовщеною шийкою та інші. Міжплемінні зв’язки населення Українських Карпат на рубежі нашої ери основувались, мабуть, не лише на чисто економічній базі, але й охоплювали різні сторони суспільного життя: звичаї, культові обряди та інше. При­кладом цього може бути не тільки обряд трупоспалення із збереженням залишків кремації в урнах, але й спосіб орнаментації поверхні деяких посудин та бронзових ви­робів (пояси, діадеми, мечі, чекано-молоти та інше), про що свідчать два скарби золотих речей культури фракій­ського гальштату, випадково відкриті у 1878 і 1896 рр. в селі Михалкові Тернопільської області. До їх складу входили діадеми, шийна гривна, браслети, фібули, бляхи понад 2 тисячі намистин, підвіски, руків’я кинджалів чаші, моток золотих ниток і злиток золота. Загальна вага скарбу понад 5 кг.

Говорячи про зв’язки племен Карпатського узгір’я, доцільно вказати на активізацію міжплемінних відносин в кінці доби бронзи. В цю пору ще існували мирні від­носини між племенами цієї території. Але вже на по­чатку І тис. до н. е. період мирного співіснування у Східно-Карпатському регіоні закінчився. Це зумовлено приходом сюди нових етнічних груп з Карпато-Балкан­ського регіону. В цей час проходить процес консолідації племен і створюються союзи племен, часто виникають війни між племенами. З метою захисту від нападу на­селення не тільки озброюється мечами, списами, бойо­вими чекано-молотами, але й стало будувати укріплені поселення — городища на вершинах гір і важкодоступних болотистих місцях. До таких городищ на Закарпатті належать Шелестівське Мукачівського району, Ужгород­ське (Замкова гора), Іршавське (гора Стремтура), Арданівське (гора Богослов), Білківське, Малокопанське і Солотвинське. Крім городищ, населення живе у відкри­тих поселеннях у важкодоступних гірських місцевостях недалеко від водних джерел. Однією з причин цих змін можна гадати, був інтенсивний міжплемінний обмін. Призначені для обміну продукти стають тепер товарами, а деякі з них поступово стали виступати в ролі загаль­ного еквівалента. Такими, очевидно, були зливки брон­зи, кельти, серпи, браслети і худоба. Інтенсивний обмін приводив до нагромадження багатств спочатку в окре­мих общинах, а пізніше і в окремих сім’ях. Свідченням цього може служити знову-таки велика кількість скар­бів бронзових та золотих виробів кінця бронзової доби та початку залізного часу, виявлених на Закарпатті. Вони в меншій мірі трапляються в Прикарпатті. Це під­ривало попередні відносини співробітництва і взаємної допомоги між членами общини в їх колективній праці, і з’явилися перші ознаки розкладу первіснообщинного ладу. Врешті, слід сказати, що на величезній території, зайнятій на початку І тис. до н. е. носіями культур фра­кійського гальштату, могли існувати різні варіанти культур не тільки щодо характеру господарства і форм побуту, але й рівня суспільного розвитку. Однак усе це не міняло загальної картини історичного розвитку на­селення Українських Карпат на зорі заліза. Прогрес у суспільному виробництві, який був обумовлений розвит­ком кольорової металургії та використанням у всіх сфе­рах господарського життя бронзових знарядь, відбував­ся при умові використання культурної спадщини, досві­ду і досягнень попередніх поколінь. Без цього й мови не могло бути про якийсь прогрес у суспільному вироб­ництві, викликаний широким застосуванням заліза у всіх галузях господарства.