Sorry, this entry is only available in
Ukrainian
На жаль, цей запис доступний тільки на
Ukrainian.
К сожалению, эта запись доступна только на
Ukrainian.

For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Перше тисячоліття в історії Закарпаття — це один з найбільш насичених видатними подіями період. Середи­на І тис. н. е. ознаменувалася не тільки падінням Захід­но-Римської імперії, але також і «варварським» завою­ванням значної частини Європи. Слов’янські племена разом з іншими племенами активно включилися у «ве­лике переселення народів» і протягом недовгого часу заселили значні території Балканського півострова і Тисо-Дунайського басейну. Слов’янські племена Подністро­в’я і Побужжя в кількох місцях перейшли Карпатські перевали і опинилися в гірських річкових долинах Тран­сільванії і Верхнього Потисся. Коли саме відбулася ця подія, яка дальша історична доля давньослов’янського населення на нових землях — це питання поки що мало досліджене.

Усі дослідники, що вивчали давньоминуле Закарпат­тя, підкреслювали, що в перші століття н. е. тут відбу­лися значні культурні й етнічні зрушення. Під впливом сусідніх римських провінцій матеріальна культура насе­лення цього району мала римське забарвлення. На осно­ві античних писаних джерел та окремих епіграфічних даних дослідники вважали, що на самому початку нашої ери на Закарпатті жило автохтонне гето-дакійське на­селення, землі якого сягали на півночі вздовж гірських приток верхньої Тиси аж до водорозділу Північно-Схід­них Карпат.

У II ст. н. е. на Закарпатті з’явилися розрізнені групи германського племені вандалів. Видатний чеський ар­хеолог Я. Ейснер вважав, що залізна зброя, виявлена в селах Арданові, Неліпині, Смологовиці на Закарпатті, належала саме цим племенам. Чеські вчені-славісти Л. Нідерле і Я. Ейснер вважали, що наприкінці III ст. н. е. у Верхньому Потиссі з’явилися гепіди, а після них— готи. Всередині V або на початку VI ст. сюди через карпатські перевали, як гадав Я. Ейснер, проникли сло­в’яни, приплив яких посилився пізніше.

Щодо часу появи слов’ян на Закарпатті були вислов­лені й інші думки. Одна із них належить видатному чеському славісту Любору Нідерле. Посилаючись на повідомлення римського історика Юлія Капітоліна про витіснення в другій половині II ст. н. е. із Закарпаття (Верхнього Потисся) ряду германських та інших пле­мен «північними варварами», він вважай, що тут мова йде про слов’ян.

У III ст. н. е. слов’янські племена, на його думку, по­винні були проникнути вже на Подунав’я, свідченням чого є записи в так званих Пейтінгерових таблицях — карті шляхів Римської імперії,— де слов’яни згадуються під ім’ям лугіїв і венедо-сарматів, що оселилися поруч з давнішим — іллірійським і фракійським населенням, а пізніше жили між гуннськими і германськими племе­нами. На жаль, Л. Нідерле не підтвердив свого погляду археологічними даними, оскільки таких ще не було в йо­го розпорядженні, однак його висновки ґрунтувалися на критичному вивченні стародавніх письмових джерел і тому й нині не втратили наукової цінності.

Обробка археологічних даних, здобутих протягом останніх десятиліть, внесла ряд виправлень і уточнені, щодо часу появи перших слов’янських груп на півден­ному узгір’ї Карпат і щодо визначення культурної та етнічної приналежності пам’яток І тис. н. е. На сьогодні археологи виділяють три групи археологічних пам’яток Верхнього Потисся, які в тій чи іншій мірі, можна по­в’язувати з появою ранніх слов’янських груп в цьому районі. Сюди відносяться пам’ятки типу карпат­ських курганів, а також пшеворської і пряшівської культур.

Культурою карпатських курганів називають групу па­м’яток першої половини І тис. н. е. Територія поширен­ня культури карпатських курганів невелика і займає в основному смугу Карпатського підгір’я в районі Укра­їнських Карпат. Більшість курганних могильників до­сліджено між верхів’ям річки Серету на південному сході та нижньою течією річки Стрия на північному за­ході. У південному підгір’ї, верхів’ях річки Тиси, дослі­джено поки що два могильники — Іза І, Іза II.

До найбільш цінних металевих виробів цього часу належать фібули, прямокутні поясні пряжки, малі на­півовальні срібні пряжки для взуття, бронзова бляшка з прорізним стилізованим рослинним орнаментом, ула­мок срібної дротяної шийної гривни, залізний пластин­частий браслет. З виробів побутового і господарського призначення зустрічались залізні ножі. З предметів кін­ської збруї — залізне й бронзове вудило. В одному з по­ховань (Іза І) знайдено залізний якоревидний ключ від дверного засуву.

Всі ці знахідки свідчать про існування місцевої залі­зоробної справи та кольорової металургії.

Досить численні знахідки римських монет свідчать, що місцеве населення збувало лишки виробів не лише в обмін на інші товари, але й за гроші. Найдавніші з них — дві золоті монети імператора Нерона (54—68 рр. н. е.), знайдені у Сваляві і у Верхніх Воротах, а най­пізніша — золота монета Гонорія (395—423 pp. н. е.), знайдена в Мукачеві. Основна кількість монет відно­ситься до II—IV ст. н. е. Одним із найбільших виявився скарб з 966 срібних римських монет, знайдений у селі Нанкові Хустського району. В ньому монети імператорів Аврелія, Доміціана, Траяна, карбовані між 81 і 192 ро­ком н. е.

Ковадло з слов'янського поселення в Берегові

Ковадло з слов’янського поселення в Берегові

Досить складним є питання етнічної приналежності культури карпатських курганів. Вчені висловили думку, що носієм культури карпатських курганів в перших сто­літтях нашої ери могло бути одне з численних племен карпів. Карпи в результаті тривалого співжиття зі свої­ми сусідами-слов’янами змішалися з ними і увійшли до складу слов’янського племені літописних хорватів.

Пам’ятки пшеворської культури одержали назву від міста Пшеворська в Південно-Східній Польщі, де був виявлений великий ґрунтовий могильник з тілопальним похованням.

Однією з характерних ознак поховального ритуалу пшеворської культури був звичай класти в чоловічі поховання предмети озброєння — мечі, наконечники спи­сів і дротиків, щити, шпори, що мають разом з іншим речовим інвентарем виразні сліди вогню. Завдяки цьому поховання пшеворської культури легко відрізнити від поховальних пам’яток інших синхронних культур.

На Закарпатті виявлено кілька розрізнених тілопальних поховань і тілопокладень. В селі Арданові на Іршавщині любитель-археолог Т. Легоцький у 1888 р біля городища, що відоме у місцевого населення під назвою Богуслав, в урочищах Рокутний і Терник, від­крив кілька могильних ям завглибшки 0,5—0,6 м. Біля кістяків, що лежали головами на північ, були два зігну­тих мечі, п’ять наконечників списа, умбон (залізна оковка центра щита), уламок руків’я щита, три шпори з довгими гранчастими шипами, фібула і поясна пряж­ка. Такого самого типу залізні предмети — короткий меч, п’ять наконечників списа, кругла поясна пряжка — були виявлені в 1885 р. під час земляних робіт на полі між Свалявою і Неліпиним. Виявлення цих предметів в од­ному місці і те, що меч та два наконечники списів були зігнуті під час якогось обряду, вказує на їх належність до поховального інвентаря. Залізна зброя — меч, два наконечники списа і два наконечники стріл — були зна­йдені в різний час в околицях села Станова Мукачів­ського району. До цієї ж групи пам’яток слід також віднести залізний наконечник списа, знайдений в 1908 р. під час земляних робіт біля села Смологовиці на Іршавщині.

Отже, у племен пшеворської культури високого рівня досягло залізоробне ремесло. Про це свідчать численні знахідки різних знарядь, деталей одягу, прикрас і зброї. Широкого розвитку набули торговельні зв’язки, зокрема з ремісничими центрами сусідніх подунайських рим­ських провінцій.

Пшеворська культура, як вважає словацький вчений В. Будінські-Крічка, проникає у Верхнє Потисся через Карпатські перевали в період її найвищого розквіту. На основі археологічних даних в ній вирізняють два соціальних й етнічних елементи. Перший — військовий (багаті поховання з речовим інвентарем та зброєю), який, можливо, пов’язаний з германським войовничим племенем вандалів, другий — землеробсько-скотарський, що безперечно зумовлений початком слов’янського роз­селення на південь, а отже, і початком заселення Верх­нього Потисся слов’янами.

Третя група археологічних пам’яток, що, на думку дослідників, пов’язується з появою слов’янських племен в першій половині І тис. н. е. на території Східної Сло­ваччини, відома під назвою пам’яток пряшівського типу (від міста Пряшева, де досліджувалось перше поселен­ня). Подібні поселення пізніше були відкриті також в долині річки Торіси та в Кошицькій окрузі ЧССР. Ці поселення ще слабо вивчені, але на основі наявних ар­хеологічних матеріалів уже зараз можна стверджувати, що у поселенців поруч з іншими ремеслами, наприклад, гончарським, була добре розвинена чорна і кольорова металургія. Про це свідчать сліди залізоваріння і залізообробки на поселенні в місті Пряшеві. Тут знайдені залізні ножі, наконечник списа, фібули. Як відзначають дослідники, на речових виробах пряшівської культури спостерігаються впливи провінціально-римської, а також культури часу переселення народів.

В цілому металургійне виробництво давнього насе­лення Закарпаття першої половини І тис. н. е. безпосе­редньо розвивалось на традиціях кельтської (латенської) культури. Згодом, з появою римських провінцій в Тисо-Дунайському басейні, воно знаходилось під сильним впливом провінціально-римської культури.

Історія населення Закарпаття другої половини І тис. н. е. стала відома в результаті дослідження давньослов’янських поселень, городищ, могильників. Слов’янські поселення другої половини І тис. н. е. в основному розташовані в низинній і передгірській зонах Закарпаття які були найбільш придатні для орного землеробства і скотарства. Значна частина поселень знаходилась у важкодоступних місцевостях з природними укріплення­ми: серед лісів і боліт, на берегах невеликих рік. За археологічними даними, ці поселення розташовувались малими острівками—по три-чотири, на відстані 1—4 км. Зокрема, залишки таких селищ відкриті в Ужгороді на Радванці, Галагові, Замковій горі, в околиці сіл Чер­венева — Зняцева, в урочищах Густяки, Мертвецький і в районі тваринницьких ферм на Мукачівщині, у селах Федорові (тепер частина села Петрова), Чепі, Дяково­му Виноградівського району. Вони займали невелику площу розмірами від 1 до 2 га, на якій зосереджувалось 8—15 жител з господарськими спорудами. Житла роз­міщувалися не вулицями, а гніздами (по два-три).

Крім житлових і господарських споруд, на поселеннях VII—XIII ст. виявлено також сліди виробничих примі­щень, пов’язаних з залізоробним, ковальським, гончар­ним і ювелірним ремеслом.

Найважливішою галуззю ремесла з давніх часів було добування та обробка заліза, бо воно було основним матеріалом для всіх галузей виробництва і важливим елементом побуту. Яка була техніка і технологія вироб­ництва чорних і кольорових металів, який асортимент виробів виготовляли давньоруські металурги — ці та інші питання довгий час не ставились вітчизняними до­слідниками.

Про вивчення металургійного виробництва давніх сло­в’ян в районі Українських Карпат — слов’янських зе­мель, які в своїй більшості входили до складу чужозем­них країн (Румунія, Угорщина), не могло бути й мови. Наявність слов’янських пам’яток другої половини І тис. н. е. на цій території взагалі ігнорувалась.

Досить слабо досліджувались ці питання і в дорево­люційній Росії. Вчені неспроможні були з достатньою повнотою тіснішим історію давньослов’янської та дав­ньоруської металургії, бо не мали в своєму розпоря­дженні відповідних джерел. їх праці були в основному побудовані лише на давньоруських писемних джерелах, які, як відомо, містять в собі надто мало свідчень про господарське життя суспільства. Нечисленність метале­вих знахідок вони пояснювали слабим розвитком мета­лургійного виробництва взагалі. Багато дослідників вва­жало, що металургія на Русі не розвивалась із-за пога­них природних умов, широких просторів, кочового способу життя, прагнення до легшого способу життя (див.: Н. Аристов. Промышленность древней Руси. СПб., 1866).

Слов'янський леміш і чересла...

Слов’янський леміш і чересла…

Розкопки курганів, які масово проводились в кінці XIX — на початку XX ст., поповнили джерела про дав­ньоруське ремесло. Але всі металічні і неметалічні речі, що були виявлені в курганах, ділили на привозні й міс­цевого виробництва. Характер пам’яток, а також ще не досконалі наукові методи не дозволяли визначити похо­дження виявлених речей. Тому навіть такий визначний археолог, як О. А. Спицин, помилково вважав, що заліз­ні та мідні речі потрапляли на Русь ззовні, завдяки тор­гівлі з іншими державами.

Висвітлити історію давньоруського ремесла стало мож­ливим лише в радянський час після розкопок поселень, на яких було відкрито майстерні ремісників із знаряддя­ми праці, обладнанням, сировиною, напівфабрикатами та готовою продукцією. Серед досліджень, присвячених давньоруському ремеслу, найвизначнішою є праця Б. О. Рибакова «Ремесло Древней Руси», що вийшла в світ у 1948 р. У 1953 р. Б. О. Колчин випустив моно­графію «Черная металлургия и металлообработка в Древней Руси». В цій монографії розглядаються питан­ня техніки, виробничої організації, соціальної структури і товарних відносин металодобувного і металообробного ремесла в Давній Русі.

Вихід у світ цих двох праць, добре документованих археологічним матеріалом, остаточно розвіяв думки про відсутність металургійного виробництва в Давній Русі. Вони поклали початок широкому дослідженню метало­добувного і металообробного ремесла на ранньому етапі розвитку нашої країни.

Але чорна і кольорова металургія ареалу Українських Карпат другої половини І тис. і перших століть II тис. н. е. ще слабо вивчена, що зумовлено насамперед недо­статнім вивченням ранньослов’янських і давньоруських пам’яток в цьому районі.

Матеріали розкопок слов’янських поселень останніх двох десятиріч дозволяють накреслити загальну карти­ну металодобувного ремесла ранньослов’янських та дав­ньоруських племен Закарпаття.

На Закарпатті, як йшлося вище, виділення металургії з домашнього промислу засвідчене ще на рубежі нашої ери у племен пізньолатенського часу: на поселенні залі­зодобувників біля села Нового Клинова Виноградівсько­го району і на поселенні залізообробників Галіш-Ловач­ка біля міста Мукачева.

Є всі підстави вважати, що ранньослов’янські групи, які з’явилися на Закарпатті в перших століттях нашої ери, мали змогу познайомитись з технікою і технологією добування заліза у населення пізньолатенського часу. Сліди залізоробної справи — куски кричного заліза, шлаки і залишки сопел — виявлені в Ужгороді (на Рад­ванці і на Замковій горі), в селах Червеневі Мукачів­ського, Федорові (Петрове), Чепі Виноградівського ра­йонів, в Берегові (Буча), тобто на всіх ранньослов’ян­ських і давньоруських пам’ятках, де велись розкопки. Археологічні дані засвідчують на Закарпатті три техніч­ні і технологічні способи добування заліза із болотної руди.

Перший спосіб передбачає одержання кричного заліза традиційним пізньолатенським технологічним методом. Сліди такого виробництва засвідчено біля села Дяково­го в урочищі Текереш Виноградівського району.

За другим способом добувають залізо у так званих «вовчих ямах». З ним зустрічаємось на більшості дослі­джених поселень другої половини І тис. н. е. Можна допустити, що його на даній території поширили ново­прибулі слов’янські племена у другій половині І тис. н. е. Третій спосіб — це горновий (пічний) процес одержан­ня заліза. За наявними даними, він засвідчений на За­карпатті на давньоруських пам’ятках IX—XII ст.

Унікальним залізоробним центром є залізоробне поселення біля села Дякового в урочищі Текереш. Тут у 1972 р. експедиція Ужгородського університету прове­ла археологічні розкопки. На площі близько 2500 кв. м. виявлено залишки 97 залізоплавильних горнів, 4 вироб­ничі ями і 10 вогнищ. Горни у плані мали округлу фор­му діаметром 0,45—0,7 м. Стінки горнів були зроблені із глини, а основа їх дещо заглиблена в материк. Як свід­чать матеріали розкопок, надземна частина горнів виступала над поверхнею землі на 0,6—0,8 м. Колошник у цих горнів, очевидно, мав циліндричну форму. При обстеженні горнів не було виявлено ні челюстів, ні люф-тів. їхня відсутність, як гадають дослідники, уповіль­нювала процес вивільнення заліза. Археологічні дослі­дження показали, що горни подібної конструкції побу­тували протягом І тис. н. е. їх існування засвідчено на території Польщі в Свєнтокжицьких горах. Тут на окре­мих залізоробних об’єктах виявлено римські денарії часів Фаустіни Старшої, Веспасіана, Траяна (Рудня). На окремих поселеннях (Лази, Слупа Нова) виявлена слов’янська кераміка третьої чверті І тис. н. є. Цікаво, що подібна ситуація спостерігалася і на Закарпатті. Спочатку тут біля села Дякового в урочищі Галомдомб був виявлений залізоробний центр, який датується останніми століттями до н. е. і першими століттями н. е. Незабаром був відкритий залізоробний центр в урочищі. Текереш біля горнів якого теж виявлені уламки слов’янської кераміки третьої чверті І тис. н. е. Це дає право вважати, що латенська технологія металургійного виробництва в урочищі Текереш продовжувала діяти і в ранньослов’янський час.

Близькі за конструкцією і технологією виробництва до Дяківських були горни, виявлені на Південному Бузі поблизу міста Гайворона та на середньому Дністрі на поселенні Григорівка. Вони представлені глинобитними наземними спорудами шахтового типу з дещо заглибле­ними в материк основами. В плані вони мали округлу або трохи овальну форму із зовнішнім діаметром 35— 50 см. Колошник у цих горнів мав циліндричну форму. В нижній частині горна розміщалися челюсні отвори для виймання криці. З протилежного від челюстів боку зна­ходилися люфти для нагнітання повітря.

Горни, виявлені біля Гайворона, датуються VI—VII ст., а горни із поселення Григорівка — IX—X ст. Дяківський залізоробний центр в урочищі Текереш на основі вияв­леної кераміки та археологічного обстеження датується третьою чвертю І тис. н. е.

Є всі підстави вважати, що Дяківський залізоробний центр належав до спеціалізованого виробництва, від­окремленого від землеробства. Цей залізоробний центр кричним залізом забезпечував не тільки сусідніх посе­ленців, але також і всю навколишню округу. Викону­вати складну справу залізоваріння могли тільки люди, які знали «секрети» одержання заліза з болотної руди і в той же час не були зв’язані з сільським господар­ством. Тривалий і складний процес одержання заліза вимагав поетапної роботи: від добування болотної ру­ди, її промивки, просушки, збагачення, спорудження горнів, добування деревного вугілля і до самого плав­лення і очищення кричного заліза від шлаків. Звісно, що таку роботу могли виконувати тільки люди, що були зайняті в цій сфері ремесла круглорічно.

За другим способом кричне залізо добувалося у про­стих ямах. Дві такі ями виявлені на поселенні в Черве­неві. Перша з них мала фігурну форму, заглиблену в материк на 0,97 м. У ямі виявлено глину, перемішану з деревним вугіллям, кілька шматків залізної криці та шлаку. В іншому місці, на західній окраїні поселення, поблизу річки, виявлено напівземлянкову споруду, посе­редині якої знаходилося скупчення каменів зі слідами сильної дії вогню, а поміж ними велика кількість дерев­ного вугілля. Тут же виявлено близько 10 коржикопо­дібних кусків кричного заліза і шлаків.

Сліди залізодобувної справи засвідчені в Ужгороді на Радванці, в селі Холмоку на Ужгородщині і се­лах Федорові (Петрові), Чепі Виноградівського ра­йону.

Залізоплавильна піч, заглиблена в землю, мало чим різнилася від звичайного вогнища. Такі ямні домниці в народі мали назву «вовчі ями». Можливо, у зв’язку з цим у деяких європейських мовах криця носила «зві­рину» назву: в німецькій мові луппе (вовк), у францу­зькій — ренард (лисиця) і т. п.

Необхідна кількість повітря для відновлення заліза в таких примітивних за конструкцією печах потрапляла природним шляхом. Для цього ямні печі, як правило, розташовували в таких місцях, де постійно був протяг.

Загальний економічний і технічний прогрес породив появу печей-домниць. За археологічними даними, вони з’явилися у IX—X ст. Печі-домниці являли собою склад­ну споруду, яка мала спеціальний пристрій для нагні­тання повітря. Рештки такої домниці були виявлені в Ужгороді на Замковій горі, на слов’янському городи­щі, яке датується кінцем IX—XI ст. Квадратна основа печі була викладена великими валунами. Розміри осно­ви становили 1,2X1 м. Простір між каменями був за­повнений шлаком, вугіллям і глиняною ошлакованою обмазкою. Біля самої основи виявлено уламки двох сопел. Поміж шлаком знайдена невеличка коржикоподібна криця, діаметр якої 12, товщина — 3,5 см.

Бойова і деревообробна сокири...

Бойова і деревообробна сокири…

Треба думати, що ця піч-домниця була так званого шахтового типу з циліндричним колошником. Висота, судячи з діаметра основи, досягала 1,2—1,3 м. В нижній частині горна розміщувалися челюсні отвори для ви­ймання криці. З протилежного боку знаходилися люфти для нагнітання повітря. Перед початком процесу в піч засипали деревне вугілля, а зверху подрібнену і, оче­видно, попередньо обпалену руду і знову шар деревного вугілля. Потім в нижні отвори печі — люфти — вставля­лися глиняні трубки — сопла (від «сопіти»—дути), через які нагніталося повітря за допомогою ковальського міха. На основі етнографічних даних XIX ст. та малюнків-мініатюр давньоруських літописів можна описати ко­вальський міх тих часів. Він являв собою дві серцевидні дощечки, обтягнуті складчастою шкірою, що дозволяло розсувати дощечки. На вузький кінець дощечок надягалась глиняна трубка — сопло. На дощечках були про­свердлені отвори, які закривалися клапанами, коли в міх втягувалося повітря.

Нагнітання повітря в домницю вважалось основною роботою при варінні заліза ще в часи Давньої Русі. Про це Даниїл Заточник, автор давньоруського літопису, пи­сав так: «…не огнь творит разжение железу, но надмение мешное». В результаті нагнітання повітря в домниці про­ходив процес відновлення заліза. Відновлене залізо спу­скалося на дно домниці у вигляді пористої маси, так зва­ної криці, кричного заліза.

Відходи сиродутного процесу — шлак — в давньорусь­ких пам’ятках називалися «сок», «жужелиця», «жужно». Чим важчий шлак, тим менше виплавлено із нього заліза. Наявність шлакових відходів на поселеннях, го­родищах — це головна ознака місцевого виробництва заліза.

Друга піч-домниця була виявлена в урочищі Ересвень поблизу міста Берегова (колишнє с. Буча). Піч була споруджена в прямокутній землянці, на 1,47 м заглиб­леною від сучасної поверхні. Основа домниці лежала на материковій землі, мала округлу в плані форму, розмі­рами 1,4X1,4 м. Очевидно, що такі печі мали конусо­видну форму, звужену у верхній частині. Зверху колош­ник мав отвір для завантаження деревного вугілля і руди. Судячи з глибини землянки, піч-домниця мала висоту близько 1,5 м. Навколо печі виявлено велику кількість деревного вугілля, а в самій основі печі — шар залізного шлаку, товщина якого близько 0,4 м. Тут же, в одному з кутів землянки, виявлена збагачена болотна руда: висушена, подрібнена червонувата земляна поро­да, яка за зовнішнім виглядом нагадувала дуже обпа­лену глину.

У землянці знайдено десятки залізних цвяхів і клинів, 6 цілих і 2 фрагменти ножів, шпори, гачки, дужку від відра та інші залізні предмети.

Слов'янські сільськогосподарські знаряддя...

Слов’янські сільськогосподарські знаряддя…

Як свідчать пам’ятки, процес залізодобування не за­кінчувався одержанням кричного заліза. Без проковки кричне залізо було не придатне для виробництва. В ньо­му знаходилося багато шлаків, а саме воно являло собою губчасту масу. Тому залізо кілька разів прокову­вали, весь час розігріваючи, поки не були видалені шла­ки і воно переставало бути пористим.

Очевидно, на ранніх етапах роботу залізодобувника і залізообробника виконували одні і ті ж майстри. Тому залізодобувник повинен був мати ковадло, молот, кліщі, горн для нагрівання криці, тобто весь інструмент, необ­хідний для ковальських робіт. На Закарпатті із коваль­ських знарядь поки що відомі тільки два, які виявив Г Легоцький в Берегові в 1895 р. Це невелике ковадло (бабка) з загострений кінцем для вбивання в дерево і ковальський дзьобовидний молот.

Значно більше у нас даних про самі вироби, які виго­товлялися з заліза. Це знаряддя праці, зброя, побутові речі, прикраси. Знарядь праці знайдено менше. У Верх­ньому Потнссі нині відомі тільки 2 чересла і 4 лемеші У 1878 p. T. Легоиький в Задільській долині Кошицької округи Східнословацького краю знайшов 2 чересла. Перше чересло мало довжину 51 см, в розрізі чотири­кутне, розмірами 2,5X4 см, друге аналогічне за формою завдовжки 59,5 см. Лемеші виявлені у селі Федорові (тепер Петрове. Закарпаття), в Задільській долині, Чін­гові, Гнойному (Східнословацький край).

Із сільськогосподарських залізних знарядь найбільше виявлено кіс. Зокрема, були знайдені коси в жіночому похованні на слов’яно-аварському могильнику у Східній Словаччині: у Всехсватих та разом з великою кількістю слов’янського посуду в Оборині. Інші 10 кіс були вияв­лені на Закарпатті, а саме: 8 кіс зі скарбу в селі Бре­стові, 2 коси зі скарбу в селі Верхній Визниці Мукачів­ського району. Це так звані коси-горбуші, поширені в давньоруський час. Середня величина кіс із Брестова по прямій становить від 25 до 43 см, ширина леза — 2.5—3.3 см.

Найдавніші залізні серпи на Закарпатті відомі із пізньокельтського поселення Галіш-Ловачка біля Мука­чева. Мало чим від них за зовнішньою формою відріз­няються серпи другої половини І тис. і перших століть II тис. н. е. Із Закарпаття відомий серп з Брестова, 2 серпи з колишнього села Бучі (Берегове) Серп з Бре­стова мав дещо зігнуте лезо та стержень для насадки дерев’яного руків’я. Довжина леза — 24,5 см стержня — 10 см, ширина леза — 2,1 см. Подібні за формою і серпії з Бучі.

Окуття заступа...

Окуття заступа…

Залізні вівчарські ножиці, які датуються другою по­ловиною І тис. н. є., були виявлені на поселенні в селі Зняцеві Мукачівського району. За конструкцією вони подібні до ножиць латенського часу. Загальна величи­на їх — 18 см, на ріжучі леза припадає 10 см. Подібні ножиці виявлені в Оборині і Сміжанах у Східній Сло­ваччині.

Крім землеробських знарядь, якими користувалися за допомогою тяглової сили, у Верхньому Потиссі існували для обробітку ґрунту різні види ручних знарядь. Поки що засвідчені тільки залізна мотика і заступ. Мотика була знайдена в Сміжанах (Східна Словаччина), за­ступ — у Мукачеві. Окуття заступа було знайдено в 1904 р. Це була підковоподібна- пластинка, зовнішній край якої служив вістрям, а внутрішній мав паз, куди вставлялися краї дерев’яної лопати. Загальна величина окуття 23,5 см.

Давньоруська зброя...

Давньоруська зброя…

Важливу роль у розвитку землеробства Закарпаття відігравали сокири. Завдяки їм землеробство в краї по­ширилося у долинах річок і гірських плато. Сокирою люди вирубували під посіви значні лісові ділянки, спо­руджували житла. І, нарешті, сокиру в разі потреби використовували як зброю. На Закарпатті сокири вияв­лені в Ужгородському районі, Берегові, Мукачеві, у се­лах Старому Давидкові, Новому Давидкові, Лісковому Мукачівського, Боржаві Берегівського районів. Одні со­кири використовувалися для рубки дерев і викорчову­вання чагарників, інші — для теслярських робіт. Соки­ри, призначені для рубки дерев, мали масивний корпус і нешироке вістря. У теслярських сокир були широкі і злегка заокруглені вістря. Середні розміри сокир ста­новлять 15—17 см, ширина вістря — 7—9 см, втулки для руків’я — 2,8—3,5 см.

Ножі належать до найбільш поширених залізних зна­хідок на поселеннях і могильниках. Для другої полови­ни І тис. н. є. характерні невеликі ножі з прямою спин­кою і черенком. Загальна довжина їх 12—19 см, ширина леза 1,5—3 см. Крім цього типу, були виявлені ножі, на черенках яких помітні отвори для кріплення кістяних чи дерев’яних накладок, а також складні ножі.

Ножі з прямою спинкою були виявлені на всіх відо­мих слов’янських поселеннях: в Ужгороді на Радванці Червеневі, Зняцеві, Холмоку, Бучі та ін., а також в кур­ганах в Червеневі. Ніж з черенком, на якому є три отво­ри для кріплення дерев’яних чи кістяних накладок був виявлений Т. Легоцьким в Берегові в 1890 р. Ніж мав пряме лезо завдовжки 14 см. Тут же виявлений склада­ний ніж із різьбленою кістяною рукояткою.

На Закарпатті виявлена також зброя — мечі, бойові сокири, наконечники списів і стріл, а також захисне спорядження — шолом і кольчуга. Зброя походить з ви­падкових і малодокументованих місць і датується IX— XI ст.

У кінці XIX ст. в центрі Мукачева під час риття кот­ловану на глибині 1,5 м був знайдений двосічний заліз­ний меч загальною довжиною 70 см. Біля меча знахо­дилися розкидані кістки й уламки грубуватих посудин з хвилястим орнаментом. Вчені вважають, що ці зна­хідки належали слов’янському воїну кінця IX ст. Кілька примірників зброї було виявлено у 1883 р. недалеко від села Соломонова на Ужгородщині, де був розкопаний курган. Тут біля кістяків воїна і коня були знайдені: двосічний меч, кілька стріл, лезо ножа, два стремена, бронзовий перстень, кілька пряжок і деталей від сідла, плоска підкова.

Мечі з двосічним клинком знайдені також в околицях села Арданова Іршавського, у Великій Визниці, Вели­ких Лучках Мукачівського районів.

Цікава за формою залізна пряжка з Берегова, яка складається з двох частин: власне пряжки і щитка, до якого вона прикріплена. Довжина пряжки — 7 см, ши­рина — 4 см, в центрі її укріплений язичок. Довжина щитка 10 см. Пряжка до щитка прикріплена трьома за­клепками. У Берегові виявлена також залізна пряжка напівовальної форми.

На слов’янських поселеннях в Ужгороді на Радванці, біля Бучі (Берегове) знайдено залізні цвяхи, клини, пробійники, оковки та дужки відер, шпори, гачки та інші речі.

Отже, навіть цей неповний перелік залізних виробів свідчить про те, що місцеві ковалі на рубежі II тис. н. е. із кричного заліза виготовляли найрізноманітніші ви роби.

Цікаві археологічні дані про металургійне виробни­цтво, обробіток кольорових і чорних металів в епоху Давньої Русі на території Прикарпаття. Розкопки були проведені у різні роки на території літописного Галича. Літописне місто Галич знаходилося за 5 км на пів­день від сучасного Галича, райцентру Івано-Франків­ської області. Він був розташований на стрімкому пра­вому березі річки Лукви, там, де тепер розкинулась східна околиця села Крилоса. Галич був на перехресті шляхів, що йшли з Русі на південний захід і південь і зв’язували руські землі між собою та з країнами Кар­патського басейну. В XII—XIII ст. Галич стає еконо­мічним і політичним центром земель Подністров’я. Протягом другої половини XII ст. і першої половини XIII ст. він відігравав роль форпоста Русі у боротьбі з угорською і польською агресією.

У ремісничо-торговому посаді, що займав нагірну частину Галича, при розкопках у 1951 р. були виявлені залишки сиродутного горна. Від нього, на жаль, зали­шився лише розвал обпаленої глини округлої форми, діа­метром близько 3 м. Серед розвалу були помітні неве­ликі плями вапна, яке використовувалося в сиродутному виробництві як флюс. Тут було деревне вугілля, велике скупчення залізних шлаків, уламки керамічних трубок-сопел, крізь які нагніталось повітря всередину горна.

Під час розкопок в урочищі Юр’ївському, розташо­ваному на окремій горі неподалік від Галича, було виявлено наземні житла, гончарське горно, зруйноване сиродутне горно з великою кількістю залізних шлаків, залишки ювелірної майстерні, в якій були знайдені брон­зові матриці для виготовлення прикрас з металу та де­кілька кам’яних форм для відливання колтів і фігурних хрестиків. На Юр’ївському урочищі виявлена також металообробна майстерня з піччю, що мала відмінну від хатніх печей конструкцію. Форма печі овальна, розміри її 2X1,65 м. Добре збереглося склепіння на висоту 0,65 м. Але челюстів у печі не було. Слід думати, що завантажувалася вона зверху. Піч було збудовано на дерев’яному каркасі, що являв собою густо вкопані у землю стовпи, трохи нахилені до центра. Конструкція печі, а також її незвичайні розміри вказують на вироб­ниче призначення. Біля печі виявлено дві неглибокі ями, заповнені мідними шлаками, попелом і вугіллям, а тро­хи далі — яму із битим посудом і відходами виробни­цтва — залишки мідних і бронзових виробів, розбиті ке­рамічні тиглі, вугілля, перепалені шматки глини. Все це дає підставу думати, що тут знаходилася ювелірна май­стерня з горном для виплавки міді і бронзи. Поблизу була й ковальська майстерня, про що свідчать виявлені тут дві ями, заповнені залізними шлаками.

Давньоруські ювелірні вироби...

Давньоруські ювелірні вироби…

Залишки згорілого великого будинку були виявлені на Підгородді, на правому березі річки Лукви в урочищі Царинка. У розпалі будинку серед глиняної обмазки, горілих деревин, попелу і вугілля знайдено велику кіль­кість залізних предметів, серед яких були цвяхи, два заступи, куски обручів до дерев’яних відер, трубчастий висячий замок, вкритий зверху міддю, ключ від замка, дужка відра, залізні пута для коней, фрагменти коси і ості для риби. Бронзові предмети представлені двома гудзиками-бубонцями, лунинцею з зерновим оздоблен­ням та іншими речами.

В урочищі Золотий Тік знайдено ряд коштовних ре­чей: золотий колт з перегородчастою емаллю, срібні трибусинні сережки так званого київського типу, скро­неві кільця, браслети, персні тощо.

Таким чином, можна твердити про існування на При­карпатті в давньоруський час високорозвинутої коваль­ської і ювелірної справи. Ковальська техніка повністю забезпечувала потреби населення в усіх галузях багато­гранного господарства і культури.

Цікаво, що в усній народній творчості значна кіль­кість повір’їв пов’язується саме з ковальським ремес­лом, яке вимагало специфічних знань і навичок, дивних і незрозумілих для рядових членів общини. Все це зу­мовлювало створення таємничого, загадкового образу коваля з притаманними йому надприродними силами.

Ідеалізація коваля, який володів таємницею виготов­лення не тільки речей повсякденного вжитку, але також і смертоносної зброї, викликалась і незвичайністю умов, в яких працював коваль: темна кузня, яскраве полум’я, що роздмухується у великому горні, удари важкого мо­лота по розпеченому залізу, яке з волі майстра міняє свій колір і форму, таємниця гартування металу вогнем та водою, сам метал, що добувається з-під землі, де, як усім відомо, панує «нечиста сила». Таємничість особи коваля підтримувалася і самим культом вогню. Власти­вість вогню рухатися спричинилася до його одухотво­рення. Вогонь, за уявленнями давньої людини, має очис­ну і цілющу силу, він може відганяти «нечисту силу». А той, хто спілкується з ним — коваль,— це вже напів­бог.

Давньоруські залізна і бронзова пряжки...

Давньоруські залізна і бронзова пряжки…

За народними прикметами, наприклад, блискавка не підпалює кузню, адже коваль своя людина з вогнем-блискавкою; підкова, викувана ковалем, приносить щастя і т. д. Всі ці уявлення були поширені серед язич­ників, згодом перейшли в християнство і зберігалися протягом багатьох століть. Догми християнської церкви не змогли витравити ці і багато інших язичницьких ві­рувань із свідомості людей. Ці вірування у дещо зміне­ному вигляді поповнили християнську сукупність бо­жеств. Наприклад, язичницький Сварог — коваль — від­повідає християнському Іллі-громотворцю та ін. Всі ці релігійні уявлення і вірування зародилися в глибоку давнину, протягом часу видозмінювалися, збагачували­ся новими сюжетами і формами, але в цілому вони ві­дображають один і той же основний етап людської істо­рії — етап освоєння заліза.

Таким чином, знайдені на поселеннях, городищах, мо­гильниках різноманітні залізні, мідно-бронзові, срібні та золоті вироби (знарядь праці, зброї, прикрас, ремесел, промислів, побуту) свідчать про високий рівень розвит­ку чорної і кольорової металургії і металообробки в районі Закарпаття і Прикарпаття. Знаряддя праці із заліза, якими користувалися давні слов’яни, визначали­ся технічною і функціональною досконалістю. Ковалям були відомі всі технічні прийоми: зварювання, проби­вання отворів, кручення, клепання пластин, наварюван­ня стальних лез, гартування сталі та багато інших. І давні металурги Українських Карпат повністю забез­печували потреби місцевого населення у металічних ви­робах.