10 months ago
No comment

Sorry, this entry is only available in
Ukrainian
На жаль, цей запис доступний тільки на
Ukrainian.
К сожалению, эта запись доступна только на
Ukrainian.

For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

ГЕНЕТИЧНІ ТИПИ ГРУНТІВ

Ґрунтовий покрив області відзначається великою різноманітністю як за генезисом, механічним складом, водно-фізичними властивостями, так і за родю­чістю.

Великомасштабним обстеженням, проведеним Укрземпроектом, на території Ро­венської області виявлено 277 ґрунтових відмін, які можна об’єднати в шість типів грунтів: дерново-підзолисті, опідзолені, чорноземні, лучні, болотні і дернові (рис. 24).

Схематична карта грунтів Рівненської області...

Схематична карта грунтів Рівненської області…

  1. Дерново-підзолисті грунти на давньоалювіальних та водно-льодовикових від­кладах і на морені поширені в поліських районах. Вони утворились під лісовою рос­линністю за участю трав’яної. За ступенем підзолистості вони бувають слабо- та се­редньопідзолисті і окремо-дерново-прихованопідзолисті; за ступенем оглеєності — глеюваті, глейові та сильноглейові; за механічним складом — піщані, глинисто-піщані та супіщані. Загальна площа цих грунтів становить близько 292 тис. га, з яких понад 160 тис. га використовують як орні землі.

Дерново-підзолисті грунти Ровенського Полісся мають такі морфологічні ознаки:

Но — 7—10 м. Лісова підстилка.

Не — Гумусово-елювіальний (дерновий) товщиною від 0 у підзолах до 15— 17 см у дерново-підзолистих грунтах від світло-сірого до темно-сірого кольору.

Е — до 60 см і більше. Елювіальний (підзолистий) горизонт. Товщина його залежить від механічного складу породи. Білястого або ясно-сірого кольору; майже цілком складається з кремнезему і кварцу.

I — 20—60 см і більше. Ілювіальний горизонт темно-бурого кольору. Містить значну кількість окислів заліза та алюмінію.

Р — материнська порода не змінена ґрунтотворним процесом.

Найкраще виражені генетичні горизонти в супіщаних дерново-підзолистих грун­тах. Помітна також диференціація ґрунтового профілю у дерново-слабо- і середньо-підзолистих піщаних і глинисто-піщаних грунтах. У дерново-прихованих підзолистих грунтах дерновий горизонт слабо забарвлений гумусом і має мало виявлені ознаки підзолистості. Фізико-хімічні властивості та механічний склад основних відмін дерно­во-підзолистих грунтів відображено в табл. 6, 7.

Слід відзначити невисокий рівень родючості і несприятливі для вирощування сільськогосподарських культур властивості дерново-підзолистих грунтів. Вони містять зовсім мало гумусу (0,3—1,2%), бідні на елементи живлення рослин, мають кислу реакцію тощо. Дещо вища природна родючість супіщаних дерново-підзолистих грун­тів, які містять значно більше пилу, мулу та гумусу. Чим значніше опідзолення, тим помітніше розвинутий ілювіальний горизонт. В окремих випадках він стає водо­непроникним.

Родючість дерново-підзолистих грунтів можна підвищити за допомогою комп­лексу заходів, насамперед вапнуванням і внесенням органічних добрив. З мінеральних добрив на цих грунтах найбільш ефективними є азотні і фосфорні, менше — калійні. Значне збільшення врожаю зернових та просапних культур дає внесення мідних, борних, марганцевих та інших мікродобрив.

Дерново-підзолисті оглеені (глеюваті та глейові) грунти на делювіальних і водно-льодовикових відкладах і на морені розташовані на зниженнях вододільних просторів, терас, на яких близько до поверхні лежать грунтові води. Трапляються вони також і на підвищених ділянках за наявності на певній глибині ущільненого прошарку, на поверхні якого затримується атмосферна волога.

Оглеєння, як відомо, являє собою біохімічний процес перетворення окисних спо­лук, заліза і алюмінію у закисні форми, що відбувається в анаеробних умовах при тривалому перезволоженні грунту. Тому ступінь оглеєності залежить насамперед від глибини залягання ґрунтових вод. Оглеєні горизонти мають сизувате, брудно-зелену­вате або голубувате забарвлення. За ступенем оглеєності розрізняють: а) глеюваті грунти — ознаки оглеєності помітні лише в материнській породі і нижній частині ілювіального горизонту;

б) глейові грунти — оглеєння поширилось на весь ілювіальний горизонт.

Дерново-підзолисто-оглеєні грунти зберігають ознаки дерново-підзолистих грун­тів. Під гумусовим горизонтом у них залягає вимитий білястий елювіальний пісок. Глибина цього горизонту 10—40 см. Під елювієм добре виділяється ілювіальний горизонт, який має вигляд брудно-бурого ущільненого глинисто-піщаного прошарку.

Оглеєні грунти відзначаються малим вмістом гумусу і підвищеною кислотністю, яка зумовлюється рухомим алюмінієм і найбільш шкідлива для рослин. Шкідливо діють також закисні сполуки ґрунтового розчину. Близькість ґрунтових вод і пере­зволоженість цих грунтів в окремі періоди вимагають проведення агромеліоратив­них заходів, насамперед достатнього осушення грунту.

Для одержання високих урожаїв оглеєні грунти треба вапнувати, вносити в них мінеральні та органічні добрива. На дерново-підзолистих оглеєних грунтах ви­рощують овочеві, технічні та кормові культури, в тому числі трави.

  1. Лісостепові опідзолені грунти утворились на лесових породах і поширені у лісостеповій частині області. До них належать світло-сірі, сірі та темно-сірі опід­золені грунти, а також чорноземи опідзолені. Материнська порода — леси та лесо­видні суглинки. На схилах поширені ясно-сірі та сірі опідзолені грунти, а на плос­ких вододілах та вирівняних площах — темно-сірі та чорноземи опідзолені. За­гальна площа опідзолених грунтів становить понад 290 тис. га, з них під ріллею — 260 тис. га.

Будова профілю світло-сірих опідзолених грунтів схожа на будову профілю дерново-підзолистих. Гумусовий горизонт у них не перевищує 20—25 см, під ним чітко виділяється елювіальний. Під елювіальним на глибині 28—30 см розташований бурий, ущільнений, горіхуватої структури ілювіальний горизонт, який поступово переходить у вилугований лес. Середні показники фізико-хімічних властивостей і механічного складу опідзолених грунтів наведено в табл. 8, 9.

Вміст гумусу в орному шарі світло-сірих опідзолених грунтів коливається в межах 0,8—2,5%, рН сольової витяжки — 4,8—6,6, ступінь насичення основами — 50—80%.

Сірі опідзолені грунти відрізняються від світло-сірих більш розвине­ним гумусовим (30—35 см) і слабкішим елювіальним горизонтом. Ілювіальний гори­зонт у них також менш помітний і більше гумусований (1,7—2,5% гумусу). Він характеризується зниженою кислотністю (рН 5,2—7), більшим ступенем насиченості основами (76—95%) і підвищеним вмістом поживних речовин. Однак природна ро­дючість цих грунтів недостатня для одержання на «их високих урожаїв.

Порівняно вищу природну родючість мають темно-сірі опідзолені грунти. За­гальна глибина гумусового горизонту досягає у цих грунтах 50—60 см при вмісті гумусу в орному шарі 2,5—3,7%. Реакція ґрунтового розчину в них знаходиться в межах від слабокислої до лужної (рН 5,9—7,0). Орний шар добре насичений осно­вами (81—97%), валовий вміст фосфору — 0,1—0,4%, калію — 1,4—2,6%.

Серед опідзолених грунтів найбільшою природною родючістю відзначаються опідзолені чорноземи, які відрізняються від інших чорноземів помітним впливом на них підзолистого процесу. Це виявляється у їх морфологічній будові і фізико-хіміч­них показниках: пластична структура підорного шару, присипка з крем’янки; дещо підвищена кислотність верхніх горизонтів порівняно з нижніми тощо.

Оглеєні відміни опідзолених грунтів характеризуються порівняно з неоглеєними більш щільним і в’язким ілювіальним горизонтом, меншим вмістом гумусу, дещо більшою кислотністю і меншою насиченістю основами. Ці грунти краще забезпечені вологою, а в дощові періоди навіть схильні до перезволожений. Для підвищення родючості оглеєних опідзолених грунтів необхідно застосовувати так; агромеліора­тивні заходи, які сприяли б поглибленню орного шару, підтриманню його в пухкому стані. Для одержання високих урожаїв потрібно також збільшувати вміст поживних речовин і знижувати кислотність цих грунтів.

  1. Чорноземні грунти на лесових породах займають на території Ровенщини площу понад 49 тис. га і є найціннішими землями області.

За вмістом гумусу чорноземи області поділяються на слабогумусні (до 3%) і малогумусні (понад 3%); за товщею гумусованої частини профілю — на глибокі (до 120—130 см) і неглибокі (до 80—110 см).

Розрізняють чорноземи карбонатні, коли карбонати перебувають на глибині 30 см і ближче до поверхні, типові, коли солі вуглекислого кальцію і магнію на глибині 40—60 см вилуговані, якщо ці солі вимиті в нижню частину ґрунтового профілю.

Механічний склад чорноземних грунтів легкосуглинковий з високим вмістом мулу та крупного пилу (табл. 10). Структура орного шару зернисто-грудкувата. Верхній горизонт характеризується слабокислою або нейтральною реакцією ґрунтового роз­чину. У слабогумусових чорноземах області вміст гумусу змінюється у межах 1,7— 3%, а в малогумусних — 3—4.5 (табл. 11). Мікробіологічна активність цих грунтів висока, але в зв’язку з тим, що вміст гумусу в них порівняно невеликий, азотні доб­рива на них дають значний ефект. Фосфорною кислотою у доступній для рослин формі ці грунти забезпечені краще, тому ефективність фосфорних добрив дещо ниж­ча, ніж азотних. Ці види добрив рекомендується вносити сумісно. Калійні добрива тут також малоефективні, але сумісне їх внесення з азотними і фосфорними дає добрі результати.

4. Лучні, лучно-чорноземні і лучно-болотні грунти на алювіальних і делювіаль­них відкладах є як у поліській, так і в лісостеповій частині області і займають цент­ральні частини заплав, днища балок, знижені ділянки вододілів і терас. Загальна площа цих грунтів становить понад 128 тис. га.

Залежно від глибини залягання ґрунтових вод і ступеня оглеєння розрізняють лучні глейові та лучно-болотні грунти. У лучних глейових грунтах грунтові води розміщені на глибині 56—100 см, а ознаки оглеєння спостерігаються по всьому про­філю. У лучно-болотних грунтах грунтові води залягають близько до поверхні, а часто і виходять на неї.

На зниженнях вододілів, на терасах і підвищених ділянках заплав лісостепової зони області на площі понад 7 тис. га поширені лучно-чорноземні грунти, які сфор­мувались під трав’яною рослинністю в умовах близького залягання ґрунтових вод. Тому вони поєднують ознаки чорноземів і лучних грунтів. У нижній частині їх про­філю спостерігаєтєся оглеєння. На відміну від чорноземів вони більш гумусовані і зволожені. За родючістю їх прирівнюють до чорноземів. На них з успіхом можна вирощувати всі сільськогосподарські культури, насамперед овочеві, створювати куль­турні сінокоси і пасовища (табл. 12, 13).

Лучні, лучно-болотні і особливо лучно-чорноземні грунти мають високу потен­ціальну природну родючість і їх з успіхом використовують для вирощування овоче­вих та кормових культур.

  1. Торфові і торфово-болотні грунтипоширені переважно в поліських районах і займають площу близько 220 тис. га. Вони сформувались у понижених місцях озерно-льодовикового і річкового походження, а також у міждюнних зниженнях. У лісостеповій частині вони розташовані головним чином у заплавах Збитнянки, Ікви, Усті і Вілії.

Залежно від глибини верхнього торфового чи дернового горизонтів болотні грунти розділяють на мулувато-болотні, торфувато-болотні, торфово-болотні та тор­фовища.

Мулувато-болотні грунти не мають торфового шару. Верхня частина їх профілю являє собою чорну землисту масу, яка поступово світлішає і на гли­бині 50—70 см переходить у породу (найчастіше в пісок, а подекуди в Лісостепу — в сапропель).

Торфувато-болотні грунти мають шар торфу близько 20 см, торфово-болотні — 20—50 см, торфовища — понад 50 см. Глибина шару торфу на торфо­вищах області коливається у межах 75—300 см, а подекуди й більше (болота Че­мерне, Збуж, Гало та інші).

За характером водного живлення і літологічними умовами серед торфовищ розрізняють низинні, перехідні та верхові.

Низинні болота на території області займають близько 90% усього болотного фонду і поширені переважно в заплавах річок, хоча в поліських районах нерідко покривають вододільні простори. Переважаючим типом водного живлення низинних боліт є грунтово-напірне, води якого більш мінералізозані, ніж поверхневі. Тому рослинний покрив тут багатший і різноманітніший, ніж на верхових і перехідних болотах. З низинних боліт на території області найбільш поширені осоково-гіпнові різнотравно-осокові, очеретяні і деревно-очеретяні. Фізико-хімічні та водно-фізичні властивості торфового грунту болота Чемерне, яке є типовим для області, відобра­жено в табл. 14, 15. Ці болота характеризуються значним ступенем розкладу (20— 50%), вміст золи коливається у межах 8—20%, а в окремих випадках досягає 50%.

Низинні торфовища мають великі запаси азоту (2,6—4,0%), інколи й фосфору (вівіанітові торфовища 0,6—0,8%), але містять дуже мало калію (0,01—0,1%). Отже, без внесення в них калійних добрив ці торфовища практично неродючі. Вони містять, азот, але у важко доступній для рослин формі. Доступність його залежить від інтен­сивності процесів мінералізації органічної речовини торфу. Низинні торфовища та­кож недостатньо забезпечені мікроелементами, і тому без внесення мікродобрив не дають задовільних урожаїв.

За реакцією ґрунтового розчину низинні торфовища поліських районів нале­жать до кислих (рН 4—4,5), а в лісостепових — до карбонатних. Карбонатні тор­фовища запасами фосфору не поступаються кислим. На цих грунтах особливо ефек­тивним є внесення гранульованого суперфосфату, оскільки тут фосфор переходить у важкодоступну форму трикальційфосфату.

Перехідні і верхові торфовища займають незначні площі і розташовані на во­доділах у місцях незначних знижень з атмосферним водним живленням. Вони характерні меншим порівняно з низинними торфовищами ступенем розкладу торфу, меншою зольністю, кислою реакцією трутового розчину. Ці торфовища малопридат­ні як сільськогосподарські угіддя і їх доцільніше використовувати на паливо, під­стилку тещо.

  1. Дернові грунти займають 185 тис. га. Поширені головним чином у півден­них районах поліської частини області і в заплавах річок лісостепової частини.

Піщані і глинисто-піщані відміни відзначаються низькою природною родючістю. Вони слабо насичені основами, містять мало гумусу і поживних речовин (табл. 16,17).

Окремо слід описати дерново-карбонатні грунти на елювії карбонат­них порід — «громиші». Вони займають незначну площу (11,2 тис. га), але дуже цінні для сільського господарства лісостепових районів. Ґрунтовий вбирний ком­плекс орного шару цих грунтів повністю насичений основами, реакція ґрунтового розчину нейтральна або слаболужна. Від інших дернових грунтів вони відрізня­ються найбільш вираженою зернисто-грудкуватою структурою і кращими водними властивостями. Ці грунти швидше, ніж інші відміни, здатні відновлювати структуру і підвищувати родючість при внесенні органічних і мінеральних добрив, особливо при посіві на них багаторічних злаково-бобових трав.

Дернові грунти, які утворились на карбонатних суглинках, мергелях і на елю­вії щільних карбонатних порід (перегнійно-карбонатні або рендзини), мають високий ступінь насиченості кальцієм, більше гумусу і поживних речовин для рослин, але бідні на калій. На них можна одержував високі врожаї сільськогосподарських культур, але для цього треба вносити великі дози калійних добрив. Такі грунти поширені також у південно-західних частинах Червоноармійського, Острозького, Здолбунівського районів та невеликими площами в Костопільському районі поблизу сіл Поляни і Бронне.

Значні плсщі (142 тис. га) займають еродовані грунти. У поліських районах до них відносять незакріплені горбисті піски, які, піддаючись впливу вітрової ерозії, завдають великої шкоди прилеглим угіддям. Найбільш ефективним засобом за­кріплення пісків є їх залісення.

У лісостепових районах грунти піддаються впливові водної ерозії. Тут, особ­ливо в Ровенському, Здолбунівському, Млинівському та Дубнівському районах, у зв’язку з горбистим рельєфом під дією поверхневого стоку талих і зливових вод розвиваються яри і круті береги балок. Ефективними засобами боротьби з водною ерозією є залісення і задернування ярів, створення підпірних стінок, лотків, пере­падів та інших гідротехнічних споруд, проведення агромеліоративних заходів тощо.

ГРУНТОВО-МЕЛЮРАТИВНЕ РАЙОНУВАННЯ

Аналізуючи поширення основних типів грунтів області, їх водно-фізичні та фізико-хімічні властивості, бачимо, що переважна більшість грунтів по­требує проведення гідротехнічних та хімічних меліорація.

Враховуючи морфологічні особливості грунтів та їх водно-фізичні властивості, геологічну Судову і поточні геоморфологічні процеси, на території області можна виділити вісім грунтово-меліоративнх районів:

1) Зарічнянський; 2) Висоцько-Володимирецький; 3) Сарненський; 4) Клесів­ський; 5) Степанський; 6) Костопільський; 7) Ровенський; 8) Червоноармійський (рис. 24).

  1. Зарічнянський грунтово-меліоративний район. Він являє собою алювіальну низовину. На півночі з’єднується з Білоруською Верхньо-Прип’ятською акумулятив­ною низовиною, на півдні і південному сході межа проходить по лінії Висоцьк— Ясинець—Золоте—Осова—Озеро—Стара Рафалівка.

Відносна рівнинність території цього району, незначний стік ґрунтових вод зумовили утворення великих площ болотних грунтів. На мало підвищених ділянках утворились дерново-підзолисті грунти, а на більш підвищених переважають сипкі піски. Болотні грунти займають тут 50% площі району, дерново-підзолисті —29%, дернові — 6%, лучні — 5%, піщані горби близько — 10%.

Першочерговим завданням меліорації болотних грунтів цього грунтово-меліоративного району є побудова систем з двостороннім регулюванням водного режиму. При цьому необхідно враховувати, що тут переважають торфовища середньоглибокі, а по периферії великих знижень значні площі займають торфовища, які підстила­ються грубозернистими пісками. Тому при будівництві осушувальних систем слід створювати водосховища для регулювання водного режиму, щоб запобігти пере­сиханню торфового шару в посушливі періоди вегетації. Агромеліоративні заходи на цих грунтах повинні бути спрямовані на підвищення мінералізації тільки верх­нього шару торфовищ. Низька забезпеченість їх основними поживними елементами і підвищена кислотність зумовлюють необхідність внесення фосфорних і калійних, а також мідних добрив і проведення вапнування.

Дерново-підзолисті та дерново-глейові грунти (40 тис. га) вимагають осушення закритими системами (гончарним або пластмасовим дренажем) і проведення різних видів агромеліоративних заходів, головним чином, глибокого розпушування і вне­сення підвищених доз органо-мінеральних добрив.

  1. Висоцько-Володимирецький грунтово-меліоративний район розташований на кінцево-моренному підвищенні. Моренні гряди цього району досягають висоти 25—30 м і чергуються з заболоченими масивами.

Границя цього району на півночі проходить по лінії Висоцьк—Ясенець—Золо­те—Осова—Стара Рафалівка; на сході — по заплаві Горині; на півдні — поблизу сіл Антонівка, Нова Рафалівка.

На території цього району відбуваються процеси змиву і розмиву моренних горбів. Заболочені землі займають невеликі площі і розташовані в найбільш пони­жених ділянках рельєфу.

Головна особливість грунтів цього району — легкий механічний склад і кам’я­нистість. Природна родючість їх низька, вони бідні на органічну речовину і еле­менти живлення рослин, мають низьку вологомісткість і високу фільтрацію. Однак у місцях близького залягання від поверхні моренних суглинків (поблизу сіл Золоте, Бережниця, Каноничі, Чаква) підзолисті грунти періодично перезволожуються у вологі періоди і швидко пересихають у сухі місяці. Верхній горизонт (0—30 см) цих грунтів має глинисто-піщаний, рідше — супіщаний механічний склад. Глибше залягають легкі і середні суглинки щільного складу, оглеєні.

Інтенсивне використання цих грунтів можливе після осушення закритим дре­нажем і при систематичному глибокому розпушуванні, яке головним чином приско­рює відведення надлишку води у вологі періоди.

Оскільки верхні горизонти цих грунтів легкі за механічним складом і бідні на органічну речовину, вони також потребують внесення підвищених доз органічних і мінеральних добрив.

У заплаві Бережанки невеликими ділянками залягають звичайні і захоронені торфовища.

  1. Сарненський грунтово-меліоративний район представлений головним чином лісовими і болотними масивами. На заході він обмежений заплавою Горині, на півдні — умовною лінією Сарни—Клесів—Єльне, на сході — Житомирським По­ліссям, на півночі — БРСР.

Рельєф цього району розчленований ріками Случ, Льва, Переросль, а також незначними підвищеннями і піщаними горбами, які чергуються з великими болот­ними масивами.

Тут найбільш поширені болотні грунти — середньоглибокі і глибокі торфовища. Ці грунти займають близько 50% усієї площі району. Дерново-підзолистими грун­тами зайнято 20%, лучними — 12%, дерновими — 8% території. При осушенні бо­лотних масивів цього району за допомогою відкритих каналів необхідно будувати споруди для підтримки рівнів ґрунтових вод і вологості грунту залежно від виро­щуваних культур.

У заплаві р. Случ поширені лучні глейові супіщані грунти, найбільш ефективним методом осушення яких є мережа відкритих каналів у поєднанні з гончарним дре­нажем та глибоким розпушуванням, що посилює дію гончарного дренажу і поліп­шує водно-повітряний режим грунту.

Ці грунти досить добре реагують на вапнування і внесення мінеральних добрив у фізіологічно лужних формах. На них слід вирощувати багаторічні трави і ярі культури.

  1. Клесівський грунтово-меліоративний район займає північно-східну частину області. На півночі він межує з Сарненським районом, на сході — з Житомирським (центральним) Поліссям по р. Случ.

Цей грунтово-меліоративний район являє собою горбисту рівнину з рельєфом зандрового ландшафту. З геологічної точки зору це територія кристалічного масиву і тут нерідко спостерігаються виходи кристалічних порід на поверхню. На понижених ділянках рельєфу значну площу займають болотні масиви, де переважають середньо-глибокі і середньозольні, різнотравно-осоково-вільхового ботанічного складу тор­фовища.

У зв’язку з неглибоким заляганням водоупора, невеликою потужністю торфу осушення боліт у цьому районі повинно здійснюватись тільки з двобічним регулю­ванням водного режиму грунту.

Найбільш поширені грунти — дерново-підзолисті глейові крупнопилувато-супі­щані. Характерною особливістю цих грунтів є шаруватість профілю; прошарки гли­нистого піску чергуються з прошарками пилуватого оглеєного супіску. Це необхідно враховувати при проектуванні і будівництві гончарного дренажу, який в поєднанні з глибоким розпушуванням є найкращим способом усунення надлишку вологи на даних грунтах.

Крім осушення ці грунти вимагають поглиблення орного шару, внесення під­вищених доз органічних і мінеральних добрив та вапнування.

  1. Степанський грунтово-меліоративний район займає перехідну зону між Сарненським та Костопільським грунтово-меліоративними районами. Особливість його полягає у тому, що четвертинні відклади малої потужності залягають на поверхні мергельно-крейдяних відкладів, що впливає на характер заболоченості території.

Північна межа району проходить по лінії Рафалівка—Сарни—Зносичі—Тинне, східна — по заплаві р. Случ до с. Городище, південна — по лінії Городище—Яринів­ка—Космачів—Злазне—Жильжа—Дюксин. На заході район межує з Волинською областю.

Рельєф району досить строкатий; багато невеликих підвищень чергуються з замкнутими пониженнями, які, як правило, заболочені. На підвищених ділянках рельєфу утворились дерново-підзолисті глеюваті глинисто-піщані грунти, а в пониг жених місцях — дерново-карбонатні глинисто-піщані.

Перезволоження цих грунтів періодичне і зумовлюється близьким заляганням до поверхні мергелів.

Усунення надлишкового зволоження досягається зрідженою сіткою закритого дренажу в поєднанні з глибоким розпушуванням. Для поліпшення водно-фізичних і фізико-хімічних властивостей цих грунтів необхідно вносити високі дози (30— 40 т/га) гною разом з мінеральними добривами. При цьому на карбонатних від­мінах мінеральні добрива необхідно вносити в фізіологічно кислих формах, а з мікродобрив особливо ефективні в цих умовах борні.

  1. Костопільський грунтово-меліоративний район за геоморфологічною будовою належить до денудаційних форм рельєфу. Поверхня крейдяних відкладів прикрита переважно супісками, глинистими пісками і пісками. Потужність супісків і пісків здебільшого не перевищує 30—70 см.

Межі району проводять на півночі по лінії Дюксин—Жильжа—Злазне—Кос­мачів—Яринівка—Городище, на сході — Городище—Друхів, на півдні — Весняне— Тучин—Олександрія—Оржів.

Основний фон ґрунтового покриву представлений дерново-слабопідзолистими супіщаними грунтами на мергелях. Характерна особливість цих грунтів полягає у тому, що вони більш оглеєні, а вміст мулових частинок у них вищий, ніж в ана­логічних грунтоЕих відмінах інших районів. Інтенсивне використання їх можливе лише за умови осушення гончарним дренажем у поєднанні з перпендикулярно спря­мованим до дрен глибоким розпушуванням та внесенням підвищених доз органічних і мінеральних добрив.

На території цього району невеликими ділянками трапляються глибокі низинні карбонатні торфовища (наприклад, у селах Зурно, Пісків, Соломка), які слід осу­шувати мережею відкритих каналів разом з кротовим дренажем.

  1. Ровенський грунтово-меліоративний район займає лісостепову частину облас­ті. Серед інших районів Ровенщини він відзначається найбільшими площами цінних родючих грунтів.

Тут найбільш поширені сірі опідзолені грунти, утворені на лесовидних суглинках.

Загальна площа їх становить понад 290 тис. га. Друге місце за поширеннням (понад 49 тис. га) займають чорноземи, утворені на лесах і лесовидних карбонат­них суглинках.

Проте в зв’язку з горбистим і хвилястим рельєфом та інтенсивним використан­ням грунти району зазнають значного впливу водної ерозії. Загальна площа еро­дованих земель перевищує 115 тис. га, в тому числі слабозмитих є 60 тис. га, середньозмитих — 35 тис. га, сильнозмитих — 20 тис. га. Найбільшого впливу водної ерозії зазнають грунти в Млинівському, Ровенському та Здолбунівському адміні­стративних районах.

На слабозмитих землях необхідно зменшувати площі просапних культур і впроваджувати сівозміни s посівом багаторічних трав. Обробіток грунту слід про­водити тільки поперек схилів. Зяблеву оранку доцільно поєднувати з глибоким розпушенням або щілинуванням і доповнювати валкуванням або лункуванням. Середньо- та сильнозмиті грунти розміщені на пологих (5—10°) та розлогих (10— 15°) схилах. Природну родючість вони втратили настільки, що відновити їх в умовах польових сівозмін не завжди вдається. Тому на цих землях необхідно впроваджу­вати полезахисні (протиерозійні) сівозміни. Посіви просапних культур повинні бути зведені до мінімуму, а натомість слід значно розширювати посіви багаторічних трав. Площі з сильнозмитими і розмитими грунтами доцільно відводити під постійне за­луження або під плодовоягідні чи лісові культури.

У місцях, де утворилися яри, становище можна поліпшити за допомогою пев­них лісомеліоративних заходів (залісення і затримка ярів, створення прияружних лісових смуг), гідротехнічних споруд (підпірні стінки, лотки, перепади, швидко­токи тощо).

  1. Червоноармійський грунтово-меліоратизний район розташований у межах Ма­лого Полісся. На півночі він межує з лінією Острог—Берестечко, на заході — з Львівською, на півдні — з Тернопільською, на сході — з Хмельницькою областями.

Територія району розчленована рядом невеликих річок: Ситенка, Пляшівка, Іква, Збитнянка, Вілія та ін., у заплавах яких утворились високозольні, карбонат­ні торфовища.

Однак найбільш поширеним типом грунтів цього району є чорноземно-лучні легкосуглииисті і дерново-глейові карбонатні суглинисті грунти. Для поліпшення їх водно-повітряного режиму необхідно створити мережу закритого дренажу в поєд­нанні з глибоким розпушенням.

Проведене грунтово-меліоративне районування дозволяє залежно від конкрет­них умов вибирати найбільш ефективні меліоративні і агротехнічні заходи, з ураху­ванням властивостей грунтів розробляти раціональні способи їх використання.

Слід пам’ятати, що меліорація грунтів області буде ефективною тільки в тому випадку, коли водний режим буде регулюватись не на тій чи іншій обмеженій ді­лянці, а на всій території даного басейну стоку.