Geomorphological regions of Volyn region

For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Сучасний стан вивчення рельєфу Волині дозволив радян­ським вченим П. М. Цисю та О. М. Мариничу зробити спробу геомор­фологічного районування цієї території. Проте вони охоплювали або всю територію Прип’ятського Полісся (О. М. Маринич), або всіх захід­них областей УРСР (П. М. Цись), тому нема детального огляду кожної адміністративної області. Нижче подаємо геоморфологічне районуван­ня Волинської області (рис. 6), яка виразно поділяється на дві гео­морфологічні області, різко відмінні за походженням і будовою рельє­фу: І — Волинська акумулятивна рівнина і II — Волинська ерозійна височина. Рельєф Волинської акумулятивної рівнини створений льодо­виковою, водно-льодовиковою і річковою акумуляцією: моренами, кін­цево-моренними формами, зандрами, озерними алювіальними і, нареш­ті, еоловими формами. Денудаційні форми рельєфу (карстові западини, міжрічкові підвищення корінних порід, річкові долини врізані в корінні породи), хоч і дуже характерні, проте мають підпорядковане значення і не займають більше ніж 20—25% поверхні області. Залежно від по­ширення генетичних типів рельєфу та їх співвідношення область Волин­ської акумулятивної рівнини поділяється на такі геоморфологічні райони:

1. Верхньо-Прип’ятська акумулятивна низовина яв­ляє собою плоску рівнину з окремими горбами борових пісків, абсо­лютні висоти яких — від170м біля витоку Прип’яті до 145—150 м біля с. Люб’язь. Це в основному алювіальна рівнина, яка складається із заплави Прип’яті і двох її надзаплавних терас. Заплави Прип’яті від витоку до смт. Ратне мають ширину 1—2 км, а нижче — 5—10 км. Особливо заплава розширюється там, де впадають такі притоки, як Вижівка, Турія і Стохід, та на ділянці між селами Ветли і Люб’язь. На заплаві часто трапляються еолові форми — параболічні дюни, вали тощо, складені добре відсортованими пісками, але ці еолові форми ніби втоплені в заболочені простори заплави. Саме такі піщані вали і горби являли собою з давніх давен зручні місця для поселень і на них існує багато сучасних сіл — Люб’язь, Ветли, Горки, Дольськ, Річиця та ба­гато інших. Ширина першої надзаплавної тераси від 2 км біля смт. Рат­не до 7,5 км біля смт. Любешів. Тиловий край цієї тераси О. М. Ма­ринич проводить по таких селах: Гупали, Кримно, Дубечне, південніше сіл Поступель, Видерта, Залаззя, Кухітська Воля (Ровенська обл.). Друга надзаплавна тераса Прип’яті, за даними О. М. Маринича, піднімається над рікою на 15—20 м і досягає ширини 20—25 км на межиріччі Турії і Слиру. Для неї характерні менша потужність алю­віальних відкладів (в середньому 5—10 м) і численні піщані горби з «оловими формами. Тиловий край цієї тераси, отже і Верхньо-Прип’ятського району, О. М. Маринич проводить через такі населені пункти: Полапи, Любохини, Дубечне, Стара Вижівка, Карасин, Серхів. У Верхньо-Прип’ятському районі поширені великі болотні масиви (Турський, Цирський, Оріхівський та ін.) з властивим для них купинним мікро­рельєфом.
2. Шацький вододільний горбисто-западний, кар­стово-озерний район займає порівняно невелику площу в най­більш північно-західному кутку області. Для нього характерне підви­щення поверхні, яке досягає майже200м н. р. м., високе залягання крейдової поверхні і незначна потужність четвертинних відкладів (в се­редньому 3—5 м, а в карстових западинах до 20 м). У цьому районі крім найбільших у рівнинній частині України карстових западин з озе­рами (Свитязь, Пулемецьке, Луки та ін.), є також акумулятивно-льо­довикові форми у вигляді кінцевих морен та озів поблизу сіл Піща, Лука, Пульмо, Свитязь та ін.
3. Любомль-Ковельський кінцево-моренний район простягається від р. Західний Буг до Турії. На півночі він межує з Верхньо-Прип’ятським і Шацьким геоморфологічними районами, а пів­денна межа може бути проведена приблизно по таких пунктах: Яго­дин—Любомль—Комарів—Міляновичі—Задиби. Для району характерне сполучення горбистих форм водно-льодовикової і моренної акумуляціїзхвилястими денудаційними формами в крейдових відкладах, які слу­жать ніби основою для акумулятивних форм. Тут поширені також кар­стові форми, які в багатьох місцях зайняті озерами або невеликими болотами; трапляються зандрові поля і давньоозерні улоговини.

Загалом Любомль-Ковельський район є підвищеним, з висотами, які в багатьох місцях перевищують 200 м н. р. м. Отже, він піднімається над Верхньо-Прип’ятським районом на 50—60 м. Підвищеність Любомль-Ковельського геоморфологічного району добре позначається на долинах річок Західного Бугу і Турії, коли вони перетинають цю смугу долини їх звужуються, стають виразними і не мають бічних лритоків. Вздовж правого берега Західного Бугу простягається частина Головного Європейського вододілу, який поділяє басейни Чорного (Прип’ять) і Балтійського (Західний Буг) морів. Цей вододіл дуже невиразний, у багатьох місцях заболочений.

4. Поворсько-Маневицький кінцев о-м оренний район простягається між ріками Турія і Стир. На відміну від Любомль-Ко­вельського району він має більше боліт, які розривають цілісність під­вищеної смуги крейдових порід на окремі горбисті ділянки. Більша заболоченість сприяла кращому збереженню лісів, отже ця кінцево­моренна смуга більше заліснена. Південну межу Поворсько-Маневи­цького геоморфологічного району проводять по лінії таких пукнтів:За­диби—Любитів—Мельниця—Софія—Оконськ—Старий Чорторийськ. Північна межа району більш звивиста і проходить від с. Датинь у на­прямку на Камінь-Каширський, але до нього не доходить, звертаючи на с. Полицю, звідки повертає на південь в напрямку на с. Великий Обзир, далі на села Карасин, Серхів і у Ровенську область.

У Поворсько-Маневицькому геоморфологічному районі є карстові і денудаційні форми рельєфу, але більш поширені зандрові рівнини, переважно заболочені і заліснені. На фоні цих заболочених рівнин кін­цево-моренні горби скреслюються досить виразно і чітко.

5. Турійсько-Оваднівський денудаційний район відзначається тим, що на його просторах трапляються денудаційні фор­ми рельєфу: хвилясті, з положистими схилами, межиріччя. Але рельєф цієї денудаційної поверхні дуже нерівний. Його характеризують то численні западини, створені ще в дольодовикову епоху, то карстові лій­ки, зайняті іноді озерами, то давні долини, замулені льодовиковими відкладами, зокрема озерно-льодовиковими.

Поверхня Турійсько-Оваднівського району в багатьох місцях пе­ревищує 200 м н. р. м., причому не окремими горбами, а широкими масивами, найбільшими з яких є Турійський, Оваднівський, Володимир-Волинський, Купичівський, Озютицький тощо. Ці масиви, вкриті родю­чими перегнійно-карбонатними грунтами, з давніх давен стали хлібо­робською базою слов’янських племен, які заснували тут міста: Воло­димир-Волинський, Луцьк, Волинь, Червень та ін. По цих масивах протікали ріки ще в дольодовиковий період; у наш час простягається Головний Європейський вододіл дуже звивистою і невиразною смугою через села Бійницю—Стенжаричі—Олеськ.

Поряд з вододільними денудаційними підвищеннями в цьому районі є значні улоговини, утворені дольодовиковими ріками і карстовими процесами, але в льодовикові епохи замулені моренними і озерними відкладами і зараз виявлені заболоченими рівнинними пониженнями. Деякі з них мають виразну форму долин (наприклад, долина, в якій починається р. Турія), інші — розлогих знижень (у верхів’ях Стоходу або в районі с. Мосур).

6. Рожище-Цуманський денудаційний район розта­шований між річками Стир і Горинь. Багатьма рисами свого рельєфу він подібний до Турійсько-Оваднівського геоморфологічного району. Тут теж поширені масиви крейдових поверхонь, підвищені до200м, на яких утворилися родючі перегнійно-карбонатиі грунти (Тростянецький, Журавичинський, Ківерцівський масиви), зрідка трапляються карстові озера. На відміну від попереднього району велику площу тут займають заболочені зниження, вкриті лісами, і тому Рожище-Цуманський район в цілому більш лісистий від Турійсько-Оваднівського.
7. Колківський (Стир-Стохідський) давньодолин­ний район простягається порівняно вузькою смугою між долинами Стоходу і Стиру в тому місці, де вони успадкували прадавню долину Стир—Словечно. Характерними рисами рельєфу цього району є глибо­кий розмив крейдової поверхні і поширення акумулятивних, алювіаль­них і флювіогляціальних відкладів, які заповнюють цю прадолнну. Серед алювіальної заболоченої рівнини тут трапляються порівняно малі масиви пісків з давніми і сучасними еоловими формами рельєфу.

Волинській ерозійній височині властиві різноманітні ерозійні фор­ми рельєфу: яри, балки і річкові долини різної будови і розмірів. Во­линська область займає лише західну частину одноіменної височини між річками Стир і Західний Буг. Основу рельєфу цієї частини височини становить, як було уже відзначено, морфоструктура Львівсько-Волин­ської западини, яка заповнена потужною товщею палеозойських і ме­зозойських відкладів, нашарування яких завершується відкладами верхньої крейди (турон, сенон), представленої переважно мергелями. Крейдові відклади перекриті четвертинними утвореннями континенталь­ного типу і виявлені майже виключно лесоподібними суглинками; тіль­ки в долинах річок і на їх заплавах залягають алювіальні (річкові) суглинки і супіски та рештки льодовикової морени — на схилах долин під лесовидними суглинками. Отже, четвертинні відклади (переважно лесовидного типу) перекривають суцільною поволокою корінні крейдові відклади, які на денну поверхню майже ніде не виходять.

Нерівний рельєф крейдової поверхні визначає основні орографічні риси західної частини Волинської височини: наявність підвищеної сму­ги між Луцьком і Володимиром-Волинським, де абсолютні висоти пе­ревищують 250 м н. р. м. (максимальна висота 288 м н. р. м. біля с. Са­дів). Пониження крейдової поверхні відбувається за рахунок смуги рів­нин між смт. Іваничі та с. Радомишль, абсолютні висоти якої менші від 250 м н. р. м. Підвищення крейдової поверхні на півдні області обумовило появу високої і дуже розчленованої височини на захід від м. Берестечка, де висоти досягають максимального значення в усій Во­линській області — 292 м н. р. м. (7 км на схід від залізничної плат­форми Брани на лінії Львів—Луцьк).

Зазначені нерівності крейдові поверхні не тільки зумовлюють оро­графічні особливості Волинської височини, вони також визначають глибину і густоту ерозійного розчленування сучасної поверхні височини.

Ще одна малопомітна, але важлива риса для визначення будови поверхні Волинської лесової височини полягає в тому, що саме її за­хідна частина підлягала материковому зледенінню. Сліди цього дав­нього, окського або міндельського зледеніння виявляються в появі гранітних валунів в руслах річок, пісків, зокрема в долині Західного Бугу і в кар’єрах цегельних заводів. Оскільки ці льодовикові сліди ві­домі лише по долинах річок Західного Бугу і Луги, то можна припустити, що окський льодовик на Волинській височині, яка стояла пере­шкодою на його шляху, просувався на південь по цих річкових доли­нах, не перекриваючи вододілів. Вказані особливості поверхні Волин­ської височини дозволяють поділити її на такі геоморфологічні райони:

8. Луцький приполіський лесовий горбистий ра­й о н відзначається значними абсолютними висотами, які в середньому перевищують250м н. р. м., та помітним впливом давнього зледе­ніння на форми його рельєфу. Цей вплив найпомітніший тому, що лесові відклади мають виразні сліди водного походження, зокрема значні озера, які тут були і залишили після себе шаруваті глини і суглинки. У озерних відкладах, відкритих цегельними кар’єрами, добре помітний вплив холодного клімату льодовикової епохи, про що свідчать морозні клини, тріщини та інші кріотурбації.

Північна межа цього району дуже виразна і проходить по лінії шосе Володимир-Волинський—Луцьк—Олика. Західна і східна межі теж чіткі і проходять по ріках Луга і Путилівка. Тільки південна межа не всюди чітка, і ми проводимо її по долині р. Нехворощі на смт. Лока­чі, на с. Садів і по долині р. Чорногузка, а по р. Стир на межі Волин­ської області з Ровенською.

9. Іваничівський рівнинний хвилястий лесовий ра­й о н займає середню частину Волинської лесової височини. Західна частина цього району між ріками Західний Буг і Луга являє собою серію спільних терас названих річок і тому є рівнинною. На схід від р. Луга (в напрямку на села Привітне і Мирне) розчленування поверхні зростає, тому що саме поміж цими селами проходить частина Голов­ного Європейського вододілу, а далі на схід до р. Стир і на її терасах знову стає рівнинно-хвилястим.

Північну межу району ми проводимо від с. Устилуга по р. Луга, далі по р. Нехворощі на р. Чорногузка, а південну межу по р. Західний Буг від с. Литовеж до с. Заставне, а далі на села Павлівка—Завидів— Озерці—Вільхівка—Сенкевичівка і на Боремель (Ровенська область).

10. Горохівський горбисто-грядовий лесовий ра­йон має найбільші абсолютні висоти в області, густу і глибоку еро­зійну розчленованість (це надає району виразного горбистого вигляду), є найбільш лісистим (до 20% загальної території району) особливо на схід від залізничної колії Львів—Луцьк. Західна і південна межі ра­йону проходять по межі з Львівською областю, зокрема по долині р. Судилівка.

• ← Morphostructures and morphosculptures of Volyn region
• Climate of Volyn region →