Geomorphological regions of Volyn region
Ukrainian
На жаль, цей запис доступний тільки на
Ukrainian.
К сожалению, эта запись доступна только на
Ukrainian.
For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.
Сучасний стан вивчення рельєфу Волині дозволив радянським вченим П. М. Цисю та О. М. Мариничу зробити спробу геоморфологічного районування цієї території. Проте вони охоплювали або всю територію Прип’ятського Полісся (О. М. Маринич), або всіх західних областей УРСР (П. М. Цись), тому нема детального огляду кожної адміністративної області. Нижче подаємо геоморфологічне районування Волинської області (рис. 6), яка виразно поділяється на дві геоморфологічні області, різко відмінні за походженням і будовою рельєфу: І — Волинська акумулятивна рівнина і II — Волинська ерозійна височина. Рельєф Волинської акумулятивної рівнини створений льодовиковою, водно-льодовиковою і річковою акумуляцією: моренами, кінцево-моренними формами, зандрами, озерними алювіальними і, нарешті, еоловими формами. Денудаційні форми рельєфу (карстові западини, міжрічкові підвищення корінних порід, річкові долини врізані в корінні породи), хоч і дуже характерні, проте мають підпорядковане значення і не займають більше ніж 20—25% поверхні області. Залежно від поширення генетичних типів рельєфу та їх співвідношення область Волинської акумулятивної рівнини поділяється на такі геоморфологічні райони:
- Верхньо-Прип’ятська акумулятивна низовина являє собою плоску рівнину з окремими горбами борових пісків, абсолютні висоти яких — від170м біля витоку Прип’яті до 145—150 м біля с. Люб’язь. Це в основному алювіальна рівнина, яка складається із заплави Прип’яті і двох її надзаплавних терас. Заплави Прип’яті від витоку до смт. Ратне мають ширину 1—2 км, а нижче — 5—10 км. Особливо заплава розширюється там, де впадають такі притоки, як Вижівка, Турія і Стохід, та на ділянці між селами Ветли і Люб’язь. На заплаві часто трапляються еолові форми — параболічні дюни, вали тощо, складені добре відсортованими пісками, але ці еолові форми ніби втоплені в заболочені простори заплави. Саме такі піщані вали і горби являли собою з давніх давен зручні місця для поселень і на них існує багато сучасних сіл — Люб’язь, Ветли, Горки, Дольськ, Річиця та багато інших. Ширина першої надзаплавної тераси від 2 км біля смт. Ратне до 7,5 км біля смт. Любешів. Тиловий край цієї тераси О. М. Маринич проводить по таких селах: Гупали, Кримно, Дубечне, південніше сіл Поступель, Видерта, Залаззя, Кухітська Воля (Ровенська обл.). Друга надзаплавна тераса Прип’яті, за даними О. М. Маринича, піднімається над рікою на 15—20 м і досягає ширини 20—25 км на межиріччі Турії і Слиру. Для неї характерні менша потужність алювіальних відкладів (в середньому 5—10 м) і численні піщані горби з «оловими формами. Тиловий край цієї тераси, отже і Верхньо-Прип’ятського району, О. М. Маринич проводить через такі населені пункти: Полапи, Любохини, Дубечне, Стара Вижівка, Карасин, Серхів. У Верхньо-Прип’ятському районі поширені великі болотні масиви (Турський, Цирський, Оріхівський та ін.) з властивим для них купинним мікрорельєфом.
- Шацький вододільний горбисто-западний, карстово-озерний район займає порівняно невелику площу в найбільш північно-західному кутку області. Для нього характерне підвищення поверхні, яке досягає майже200м н. р. м., високе залягання крейдової поверхні і незначна потужність четвертинних відкладів (в середньому 3—5 м, а в карстових западинах до 20 м). У цьому районі крім найбільших у рівнинній частині України карстових западин з озерами (Свитязь, Пулемецьке, Луки та ін.), є також акумулятивно-льодовикові форми у вигляді кінцевих морен та озів поблизу сіл Піща, Лука, Пульмо, Свитязь та ін.
- Любомль-Ковельський кінцево-моренний район простягається від р. Західний Буг до Турії. На півночі він межує з Верхньо-Прип’ятським і Шацьким геоморфологічними районами, а південна межа може бути проведена приблизно по таких пунктах: Ягодин—Любомль—Комарів—Міляновичі—Задиби. Для району характерне сполучення горбистих форм водно-льодовикової і моренної акумуляціїзхвилястими денудаційними формами в крейдових відкладах, які служать ніби основою для акумулятивних форм. Тут поширені також карстові форми, які в багатьох місцях зайняті озерами або невеликими болотами; трапляються зандрові поля і давньоозерні улоговини.
Загалом Любомль-Ковельський район є підвищеним, з висотами, які в багатьох місцях перевищують 200 м н. р. м. Отже, він піднімається над Верхньо-Прип’ятським районом на 50—60 м. Підвищеність Любомль-Ковельського геоморфологічного району добре позначається на долинах річок Західного Бугу і Турії, коли вони перетинають цю смугу долини їх звужуються, стають виразними і не мають бічних лритоків. Вздовж правого берега Західного Бугу простягається частина Головного Європейського вододілу, який поділяє басейни Чорного (Прип’ять) і Балтійського (Західний Буг) морів. Цей вододіл дуже невиразний, у багатьох місцях заболочений.
- Поворсько-Маневицький кінцев о-м оренний район простягається між ріками Турія і Стир. На відміну від Любомль-Ковельського району він має більше боліт, які розривають цілісність підвищеної смуги крейдових порід на окремі горбисті ділянки. Більша заболоченість сприяла кращому збереженню лісів, отже ця кінцевоморенна смуга більше заліснена. Південну межу Поворсько-Маневицького геоморфологічного району проводять по лінії таких пукнтів:Задиби—Любитів—Мельниця—Софія—Оконськ—Старий Чорторийськ. Північна межа району більш звивиста і проходить від с. Датинь у напрямку на Камінь-Каширський, але до нього не доходить, звертаючи на с. Полицю, звідки повертає на південь в напрямку на с. Великий Обзир, далі на села Карасин, Серхів і у Ровенську область.
У Поворсько-Маневицькому геоморфологічному районі є карстові і денудаційні форми рельєфу, але більш поширені зандрові рівнини, переважно заболочені і заліснені. На фоні цих заболочених рівнин кінцево-моренні горби скреслюються досить виразно і чітко.
- Турійсько-Оваднівський денудаційний район відзначається тим, що на його просторах трапляються денудаційні форми рельєфу: хвилясті, з положистими схилами, межиріччя. Але рельєф цієї денудаційної поверхні дуже нерівний. Його характеризують то численні западини, створені ще в дольодовикову епоху, то карстові лійки, зайняті іноді озерами, то давні долини, замулені льодовиковими відкладами, зокрема озерно-льодовиковими.
Поверхня Турійсько-Оваднівського району в багатьох місцях перевищує 200 м н. р. м., причому не окремими горбами, а широкими масивами, найбільшими з яких є Турійський, Оваднівський, Володимир-Волинський, Купичівський, Озютицький тощо. Ці масиви, вкриті родючими перегнійно-карбонатними грунтами, з давніх давен стали хліборобською базою слов’янських племен, які заснували тут міста: Володимир-Волинський, Луцьк, Волинь, Червень та ін. По цих масивах протікали ріки ще в дольодовиковий період; у наш час простягається Головний Європейський вододіл дуже звивистою і невиразною смугою через села Бійницю—Стенжаричі—Олеськ.
Поряд з вододільними денудаційними підвищеннями в цьому районі є значні улоговини, утворені дольодовиковими ріками і карстовими процесами, але в льодовикові епохи замулені моренними і озерними відкладами і зараз виявлені заболоченими рівнинними пониженнями. Деякі з них мають виразну форму долин (наприклад, долина, в якій починається р. Турія), інші — розлогих знижень (у верхів’ях Стоходу або в районі с. Мосур).
- Рожище-Цуманський денудаційний район розташований між річками Стир і Горинь. Багатьма рисами свого рельєфу він подібний до Турійсько-Оваднівського геоморфологічного району. Тут теж поширені масиви крейдових поверхонь, підвищені до200м, на яких утворилися родючі перегнійно-карбонатиі грунти (Тростянецький, Журавичинський, Ківерцівський масиви), зрідка трапляються карстові озера. На відміну від попереднього району велику площу тут займають заболочені зниження, вкриті лісами, і тому Рожище-Цуманський район в цілому більш лісистий від Турійсько-Оваднівського.
- Колківський (Стир-Стохідський) давньодолинний район простягається порівняно вузькою смугою між долинами Стоходу і Стиру в тому місці, де вони успадкували прадавню долину Стир—Словечно. Характерними рисами рельєфу цього району є глибокий розмив крейдової поверхні і поширення акумулятивних, алювіальних і флювіогляціальних відкладів, які заповнюють цю прадолнну. Серед алювіальної заболоченої рівнини тут трапляються порівняно малі масиви пісків з давніми і сучасними еоловими формами рельєфу.
Волинській ерозійній височині властиві різноманітні ерозійні форми рельєфу: яри, балки і річкові долини різної будови і розмірів. Волинська область займає лише західну частину одноіменної височини між річками Стир і Західний Буг. Основу рельєфу цієї частини височини становить, як було уже відзначено, морфоструктура Львівсько-Волинської западини, яка заповнена потужною товщею палеозойських і мезозойських відкладів, нашарування яких завершується відкладами верхньої крейди (турон, сенон), представленої переважно мергелями. Крейдові відклади перекриті четвертинними утвореннями континентального типу і виявлені майже виключно лесоподібними суглинками; тільки в долинах річок і на їх заплавах залягають алювіальні (річкові) суглинки і супіски та рештки льодовикової морени — на схилах долин під лесовидними суглинками. Отже, четвертинні відклади (переважно лесовидного типу) перекривають суцільною поволокою корінні крейдові відклади, які на денну поверхню майже ніде не виходять.
Нерівний рельєф крейдової поверхні визначає основні орографічні риси західної частини Волинської височини: наявність підвищеної смуги між Луцьком і Володимиром-Волинським, де абсолютні висоти перевищують 250 м н. р. м. (максимальна висота 288 м н. р. м. біля с. Садів). Пониження крейдової поверхні відбувається за рахунок смуги рівнин між смт. Іваничі та с. Радомишль, абсолютні висоти якої менші від 250 м н. р. м. Підвищення крейдової поверхні на півдні області обумовило появу високої і дуже розчленованої височини на захід від м. Берестечка, де висоти досягають максимального значення в усій Волинській області — 292 м н. р. м. (7 км на схід від залізничної платформи Брани на лінії Львів—Луцьк).
Зазначені нерівності крейдові поверхні не тільки зумовлюють орографічні особливості Волинської височини, вони також визначають глибину і густоту ерозійного розчленування сучасної поверхні височини.
Ще одна малопомітна, але важлива риса для визначення будови поверхні Волинської лесової височини полягає в тому, що саме її західна частина підлягала материковому зледенінню. Сліди цього давнього, окського або міндельського зледеніння виявляються в появі гранітних валунів в руслах річок, пісків, зокрема в долині Західного Бугу і в кар’єрах цегельних заводів. Оскільки ці льодовикові сліди відомі лише по долинах річок Західного Бугу і Луги, то можна припустити, що окський льодовик на Волинській височині, яка стояла перешкодою на його шляху, просувався на південь по цих річкових долинах, не перекриваючи вододілів. Вказані особливості поверхні Волинської височини дозволяють поділити її на такі геоморфологічні райони:
- Луцький приполіський лесовий горбистий рай о н відзначається значними абсолютними висотами, які в середньому перевищують250м н. р. м., та помітним впливом давнього зледеніння на форми його рельєфу. Цей вплив найпомітніший тому, що лесові відклади мають виразні сліди водного походження, зокрема значні озера, які тут були і залишили після себе шаруваті глини і суглинки. У озерних відкладах, відкритих цегельними кар’єрами, добре помітний вплив холодного клімату льодовикової епохи, про що свідчать морозні клини, тріщини та інші кріотурбації.
Північна межа цього району дуже виразна і проходить по лінії шосе Володимир-Волинський—Луцьк—Олика. Західна і східна межі теж чіткі і проходять по ріках Луга і Путилівка. Тільки південна межа не всюди чітка, і ми проводимо її по долині р. Нехворощі на смт. Локачі, на с. Садів і по долині р. Чорногузка, а по р. Стир на межі Волинської області з Ровенською.
- Іваничівський рівнинний хвилястий лесовий рай о н займає середню частину Волинської лесової височини. Західна частина цього району між ріками Західний Буг і Луга являє собою серію спільних терас названих річок і тому є рівнинною. На схід від р. Луга (в напрямку на села Привітне і Мирне) розчленування поверхні зростає, тому що саме поміж цими селами проходить частина Головного Європейського вододілу, а далі на схід до р. Стир і на її терасах знову стає рівнинно-хвилястим.
Північну межу району ми проводимо від с. Устилуга по р. Луга, далі по р. Нехворощі на р. Чорногузка, а південну межу по р. Західний Буг від с. Литовеж до с. Заставне, а далі на села Павлівка—Завидів— Озерці—Вільхівка—Сенкевичівка і на Боремель (Ровенська область).
- Горохівський горбисто-грядовий лесовий район має найбільші абсолютні висоти в області, густу і глибоку ерозійну розчленованість (це надає району виразного горбистого вигляду), є найбільш лісистим (до 20% загальної території району) особливо на схід від залізничної колії Львів—Луцьк. Західна і південна межі району проходять по межі з Львівською областю, зокрема по долині р. Судилівка.