1 year ago
No comment

Sorry, this entry is only available in
Ukrainian
На жаль, цей запис доступний тільки на
Ukrainian.
К сожалению, эта запись доступна только на
Ukrainian.

For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

У попередніх розділах були охарактеризовані окремі компоненти природного середовища Волинської області: геологічна бу­дова, рельєф, підземні і поверхневі води, клімат і рослинність, тварин­ний світ і грунти. Проте усі ці компоненти природи існують не ізольо­вано один від одного, а утворюють, як встановлено географами, зако­номірно побудовані системи, або природні територіальні комплекси (ПТК), певні природні єдності, які існують і розвиваються як одне ціле. У практиці дуже важливо і необхідно знати ці комплекси, їх будову і динаміку та географічне поширення, тому що господарська діяльність (обробка земель і меліорація, видобування корисних копалин і лісівни­цтво, будівництво доріг і електростанцій тощо) впливає не на окремий компонент природи, а на весь природний комплекс, який під впливом господарської діяльності змінюється не завжди позитивно, тому що від­сутні знання особливостей природних комплексів. Ось чому необхідно мати певні наукові уявлення про природні комплекси кожної території, на якій ведеться господарство.

Розрізняють декілька ступенів ладшафтних природних комплексів. Найменший за площею і найпростіший за своєю будовою називають географічною, або ландшафтною фацією. Це такий природно-територіальний комплекс, який зберігає однакову літологію поверхне­вих порід, однаковий елемент рельєфу, однаковий мікроклімат, одну ґрунтову відміну та один біоценоз. Прикладами фацій є дно невеликого потічка або балки, нижня і верхня частина схилу балки тощо.

Складніший за будовою і більший за площею природний комплекс називають урочищем, яке являє собою територіальне сполучення фацій, що утворилися на єдиній за генезисом і віком опуклій або увіг­нутій формі рельєфу і мають однотипний режим тепла і зволоження, грунтові відміни і біоценози. Прикладами ландшафтних урочищ можуть бути балки, яри, окремі горби, плоскі опуклі або увігнуті міжрічкові ділянки тощо.

Ще складнішими природно-територіальними комплексами є ланд­шафтні (географічні) місцевості, які являють собою поєд­нану систему урочищ, що утворилися на спільному за походженням комплексі форм рельєфу з однаковою літологічною основою. Це запла­ви більшості річок та їх надзаплавні тераси, хвилясті межиріччя з близьким заляганням крейдяних порід, плоскі заболочені межиріччя з глибоким заляганням крейдяних порід, системи піщаних дюн тощо.

Перераховані природні територіальні комплекси — фації, урочища і місцевості повторюються на певній території, створюючи певний за­гальний вигляд її і надаючи їй помітних рис оригінальності, відмінності. Наприклад, моренні горби та невеликі, але глибокі, озера в районі Ковеля утворюють природний територіальний комплекс цілком іншого вигляду і будови, ніж природний комплекс в районі Ратне. І в першому, і в другому районах є болота, горби, озера, ліси, проте ці райони ви­разно відрізняються поміж собою тим, що у них різні співвідношення площ боліт, горбів, інший характер озер, різне співвідношення фацій, урочищ і місцевостей. У сучасній фізичній географії прийнято називати такі природні територіальні комплекси, які відрізняються за своєю бу­довою, мають свій індивідуальний вигляд, географічними, або природними ландшафтами. Кожний природний ландшафт складається з багатьох фацій, урочищ і місцевостей і називається мор­фологічними частинами ландшафту, які, по-різному поєднуючись на даній території, надають йому певного індивідуального вигляду.

З огляду на обсяг цієї роботи ми не маємо можливості характери­зувати окремі фації і урочища, поширені на території області, і головну увагу зосередимо на описі географічних місцевостей і ландшафтів, тобто тих природних комплексів, які займають значні площі і відзначаються досить однотиповим характером господарського використання. При цьо­му не будемо намагатися охарактеризувати кожну окрему географічну місцевість, а згрупуємо їх за спеціальними ознаками в певні види або типи. Поширення описуваних географічних місцевостей і деяких най­більш характерних урочищ на території Волинської області показане на карті (рис. 15).

Схематична карта природних комплексів і природних районів Волинської області...

Схематична карта природних комплексів і природних районів Волинської області…

ЛАНДШАФТНІ МІСЦЕВОСТІ ВОЛИНСЬКОГО ПОЛІССЯ

  1. Місцевості заболочених заплав. Заплави добре розвинуті в усіх більших рік Волинської області і мають значні розміри, що є наслідком багатьох причин: неглибокого врізу долин, рих­лого складу порід, які складають територію, тектонічного опускання місцевості в минулому. Факт недавнього тектонічного занурення під­тверджується великою потужністю четвертинних відкладів, які досяга­ють в долинах 25—30м.

Мікрорельєф заплав, характер грунтів та рослинність пов’язані тут з висотою і тривалістю весняного паводка. В заплаві дещо частіше, ніж за її межами, бувають ранні осінні і пізні весняні приморозки, тумани, роси, іній.

Заплави Волинської області поділяються на два рівні: низької і високої заплави. Для них характерні численні заплавні неглибокі озе­ра, складна сітка стариць і неглибокі западини, які свідчать про значне меандрування сучасних рік. У багатьох місцях чітко виділяється при­руслова підвищена, центральна і притерасова понижена частина.

Пануючим типом ґрунтоутворення тут є болотний. До них приуро­чені звичайно лугово-болотні і торфо-болотні грунти, а також низинні торфовища.

  1. Місцевості лучних заплав. Вони утворюються там, де заплави мають добрий природний дренаж, не затоплюються надовго повеневими водами, які приносять суглинистий матеріал, завдяки чому формуються лучні грунти під різнотравно-злаковим травостоєм. Най­більші площі таких заплав поширені в долині Стиру, місцями в долині Західного Бугу. Безумовно, лучні заплави не є цілком однорідними: в них трапляються урочища більш заболочені, іноді навіть заторфовані, але домінують урочища центральної заплави з справжніми лучними грунтами і різнотраьною рослинністю. Місцевості лучних заплав мо­жуть бути високопродуктивними сіножатями, якщо провести необхідні меліоративні заходи і поліпшити травостій.
  2. Місцевості надзаплавних піщаних (борових) те­рас поширюються вздовж таких більших річок Полісся, як Прип’ять, Стохід, Турія, частково Західний Буг, Вижівка тощо. Характерними рисами цих борових масивів є: по-перше, значна потужність пісків, які їх складають, і значні (5—8м,а місцями й більше) висоти над запла­вами річок; по-друге, добра відсортованість і однорідність пісків вна­слідок еолової переробки первинних піщаних терас, утворених флювіо­гляціальними потоками четвертинного зледеніння. Завдяки значній по­тужності пісків і високій водопроникності піщані масиви відрізняються сухістю ґрунтового покриву, на якому виросли сухі соснові бори, значно винищені людиною. Сухі борові масиви були і є зручними місцями для поселень в заболочених ландшафтах Полісся.

Домінантними урочищами в цих місцевостях є дюнні горби з при-ховано-підзолистими грунтами, місцями зруйнованими, на обезліснених ділянках. Урочища міждюнних понижень зайняті вологими борами і суборами, а іноді болотами. Необхідним господарським заходом щодо поліпшення надзаплавних піщаних масивів є закріплення рухомих дюн­них пісків і посилене угноєння бідних підзолистих грунтів органічними добривами — торфокомпостами.

  1. Місцевості слабо- і помірнодренованих надза­плавних терас Прип’яті та її приток поширені переважно в північ­но-східній частині області. Алювіальні, озерно-алювіальні, частково еолові відклади, що утворюють основу цих територій, відзначаються ве­ликою строкатістю механічного складу і складним, мінливим мікро­рельєфом. Ці грунтоутворюючі породи мають багато несприятливих фізичних властивостй (мала вологоємність, велика теплопровідність, не­значна капілярність тощо).

До піщаних підвищень приурочені слабопідзолисті супіщані грун­ти, а до понижених озерних рівнин — дерново-слабопідзолисті глеєві та глеюваті грунти. Урочища стариць часто зайняті торфовищами та вільховими болотами. Рідко тут трапляються помірно дреновані урочи­ща з дерновими грунтами, які часто використовуються як орні землі. Переважна ж більшість урочищ надзаплавно-терасових місцевостей зайняті луками, нерідко пустищними, і лісами, переважно чорновіль­ховими, осиковими, сосновими по болотах, а на підвищених суглинис­тих урочищах і ялиновими.

  1. Місцевості денудаційних хвилястих рівнин з близьким заляганням крейдових мертелів поширені пе­реважно в південній частині Волинського Полісся, на південь від Лю­бомль—Маневицької моренної гряди. Приурочені вони, як правило, до денудаційних форм рельєфу і займають великі простори межиріч.

Денудаційні форми рельєфу являють собою в загальному плоскі підняття у вигляді окремих плоских горбів і гряд, що простягаються з північного заходу на південний схід і розділені заболоченими пони­женнями з озерами і річковими долинами.

Неоднакова потужність четвертинних відкладів (флювіогляціальні і озерні) відчутно відбивається на характері грунтів. В урочищах з ма­лою потужністю цих відкладів (10—20 см) формуються перегнійно-карбонатні грунти, а при дещо більшій (0,9—1,0 м) — дерново-підзо­листі вторинно окарбоначені. В місцях, де флювіогляціальні і озерні відклади мають значну потужність (1,5—2,0 м) поширені дерново-сла­бопідзолисті, а на супісках — середньопідзолисті, підстелені крейдою грунти, різного ступеня оглеєння.

Денудаційні місцевості є найбільш цінними земельними угіддями Волинського Полісся, а тому більше 80% їх поверхні розорані і вико­ристовуються для вирощування сільськогосподарських культур. При­родна рослинність збереглася тут на дуже незначних площах і пред­ставлена невеликими масивами широколистяних і сосново-широколис­тяних лісів.

  1. Місцевості кінцево-моренних горбів і гряд вира­жені у Волинській області досить добре; займаючи центральну частину Полісся, протягаються від Західного Бугу до східних рубежів області. Кінцево-моренні форми розміщені по вододілах невеликими масивами з абсолютними висотами 185—200м.

Незначна крутість схилів, рихлий склад поверхневих відкладів (грубозернисті піски, валуни) не сприяють розвитку ерозії, яка про­являється тут дуже слабо.

З південного боку кінцево-моренні гряди облямовуються широкими зандровими конусами з добре вираженими похилими поверхнями, а північна сторона гряд обмежена слабохвилястою поверхнею, складеною донноморенними відкладами.

Велика строкатість четвертинних відкладів як по горизонталі, так і по вертикалі у взаємодії зі складністю рельєфу дуже впливає на про­цеси ґрунтоутворення і на властивості самих грунтів.

Грунти горбистих урочищ переважно щебнисто-піщані, супіщані, рідше дерново-суглинисті, слабопідзолисті. Вони бідні на поживні ре­човини і мають несприятливі фізичні властивості.

Поряд з урочищами кінцево-моренних горбів тут поширені також урочища зандрових конусів виносу, вони часто заболочені і потребують меліоративних заходів. Трапляються тут також численні озера карсто­вого походження завдяки неглибокому заляганню мертелів і крейди. Місцевості кінцево-моренних горбів відзначаються порівняно високою залісненістю і заболоченістю. Орні землі займають понад 25% загаль­ної їх площі.

  1. Місцевості погано дренованих рівнинно-запа­динних межиріч поширені у Волинській області і трапляються по всій поліській частині. Вони приурочені до погано дренованих, а іноді і безстічних межиріч, утворених пісками, де практично водно-ерозійні про­цеси відсутні, але широко розвинуті процеси акумуляції. Незважаючи на мізерні величини коливання відносних висот, вони дуже впливають на процеси заболочення, що особливо відбивається на характері грунтів.

Місцевості сформовані, як правило, флювіогляціальними відклада­ми, хоч значна роль в їх будові належить озерно-алювіальним і озерно-болотним, які представлені звичайно різнозернистими пісками з про­шарком тонких супісків і суглинків. Потужність цих відкладів неодна­кова і коливається в межах 5—15 м.

Велика строкатість і складність порід зумовили значну мозаїчність грунтового покриву; цьому ще сприяють і різні умови зволоження. У межах даної території підзолистий процес грунтотворення дуже часто комоінується з процесами заболочування, оглеєння. Дерново-слабопід­золисгі глеюваті грунти поширені часто в комплексі з дерново-глеєвими і болотними і потребують меліоративних заходів.

ЛАНДШАФТНІ МІСЦЕВОСТІ ВОЛИНСЬКОЇ ВИСОЧИНИ

Ландшафти Волинської височини дуже відрізняються від поліських з двох основних причин: по-перше, поширенням лесовидних суглинків, які є материнською породою грунтів чорноземного типу, зов­сім не властивого поліським ландшафтам; по-друге, значними абсолют­ними висотами і досить глибоким почленуванням поверхні річковими долинами, балками, а місцями і ярами. Це створює виразно хвилястий, а в багатьох місцях навіть горбистий рельєф. Тільки заплави річкових долин мають деякі спільні риси з поліськими заплавами: вони або пе­реважно заболочені і утворюють часто потужні торфовища в долинах малих річок — приток Західного Бугу і Стиру (Луги, Свинорийки, Гни­лої Липи, Чорногузки тощо), або лучні на добре дренованих заплавах Стиру і Західного Бугу.

Відмінності в потужності і механічному складі лесового покриву та в ступені долинно-балкового розчленування поверхні утворюють по­мітні особливості морфологічної структури природних комплексів, що дає підставу поділити їх на такі місцевості:

  1. Місцевості першої надзаплавної лесової тера­си займають незначні площі, але добре сформовані і виявлені в рельєфі, з чіткими уступами і шириною до 1,5—2,0км.Складені досить по­тужною товщею супіщаного алювію (8—10 м), перекритого лесовидними суглинками. Поверхня терас плоска і тільки біля уступів іноді спо­стерігається ерозійне розчленування.

Місцями надзаплавна тераса зруйнована і представлена окремими фрагментами. Завдяки рівнинності поверхні першої надзаплавної тера­си тут іноді спостерігаються ознаки оглеєння грунтів, розвиваються переважно неглибокі чорноземи, а також чорноземно-лучні грунти. В ці­лому територія першої надзаплавної лесової тераси добре дренована. Завдяки родючості грунтів місцевості першої тераси майже повністю розорані, частково зайняті населеними пунктами.

Характерними урочищами цієї місцевості є розлогі малопомітні пониження з чорноземно-лучними грунтами та незначні підвищення з неглибокими чорноземами.

  1. Місцевості другої надзаплавної лесової тера­с и поширені головним чином у долині Стиру, особливо її приток Липи і Чорногузки, а також по долині Лугу — притоці Західного Бугу. Лесо­видні суглинки цієї тераси мають значну потужність (10—15мі біль­ше), багатоярусну будову і легкий механічний склад. Поверхня її зага­лом рівнинна або злегка пофалдована розлогими балками. Тільки міс­цями, там де вона підступає до заплави, спостерігаються уступи, почле­новані ярами.

Місцевості цієї тераси в доагрикультурні часи були вкриті багатими лучними степами, під якими утворилися глибокі чорноземи на більш плоских урочищах і чорноземи неглибокі на схилових урочищах. Землі цих місцевостей відзначаються найвищою в області природною родю­чістю і цілком зайняті орними землями.

  1. Місцевості міжрічкових лесових хвилясто-гор­бистих підвищень займають великі простори з абсолютними ви­сотами понад250м н. р. м. До їх складу входять досить різноманітні урочища:

а) урочища вододільних горбів зі спадистими схилами, які вкри­ті сірими і світло-сірими сильно змитими грунтами. Вони поширені в південній і північній частинах Волинської височини, які відзначаються найбільшими абсолютними висотами і глибокими ерозійними розчлену­ваннями. Саме на цих урочищах де-не-де збереглися широколистя­ні ліси;

б) хвилясті балочні урочища з пологими або слабоспадистими схи­лами і переважними поширеннями темно-сірих опідзолених грунтів і опідзолених чорноземних, які вказують на залісненність їх в доагри­культурні часи;

в) природні урочища з крутими схилами, дуже еродованими сірими лісовими грунтами і виходами корінних крейдяних порід, на яких утво­рилися перегнійно-карбонатні грунти, теж дуже змиті.

На місцевостях міжрічкових підвищень поширена лінійна і особливо площинна ерозія грунтів і тому, зважаючи на переважне використання їх під орні землі, необхідно широко впроваджувати протиерозійні сіво­зміни та інші заходи.

ЛАНДШАФТНІ РАЙОНИ

Поглянувши на карту природних комплексів Волинської області, легко помітити, що вони дуже нерівномірно, і на перший по­гляд, хаотично розміщені по її території. Проте, придивившись уважні­ше, впевнимося у закономірності їх розміщення, а саме: природні комп­лекси з першого по восьмий розташовуюся в північній поліській час­тині області, тоді як комплекси з дев’ятого по дванадцятий притаманні переважно південній, або так званій лісостеповій частині області. Такий розподіл природних комплексів ще раз підтверджує поділ території області на дві частини: поліську і лісостепову, які представлені дуже відмінними ландшафтами.

Наступний уважний розгляд карти природних комплексів виявить певні закономірні відмінності у співвідношенні і взаємному розташу­ванні окремих видів місцевостей. Так, поблизу Прип’яті переважають місцевості заболочених заплав, надзаплавних борових терас і погано дренованих територій першої надзаплавної тераси, тоді як в районі Турійська поширені переважно місцевості денудаційних рівнин з пере­гнійно-карбонатними грунтами помірно дренованих супіщаних міжріч­кових рівнин; у районі Ковеля до цих місцевостей додаються ще й кін­цево-моренні горби. Завдяки цим різноманітним сполученням місце­востей розрізняють окремі природні райони і називають їх також природними ландшафтами, які являють собою природні комплекси більш вищого рангу, ніж місцевості, складніші від них і більші за площею.

Уважний читач цієї книжки помітив, що в основі характеристик ландшафтних місцевостей лежать особливості їх геологічної будови і рельєфу. Ми описуємо місцевості денудаційних плоскохвилястих межи­річ з близьким заляганням крейдових мергелів і розташуванням пере­гнійно-карбонатник грунтів або місцевості другої надзаплавної тераси, яка складена лесами і покрита чорноземами глибокими і неглибоки­ми тощо, не завжди згадуючи при цьому тип природної рослинності, поширеної в цих місцевостях. Рослинність, як і тваринний світ — це такі компоненти природних комплексів, які часто дуже змінюються або й цілком замінюються, наприклад, культурними рослинами різних ви­дів (зяб, ячмінь, пожнивна гречка). Все це вказує на те, що геологічна будова і рельєф території (їх називають літогенною основою її) є ос­новним компонентом природних комплексів, який визначає їх будову і найхарактерніші або так звані фізіономічні риси. Ось чому і кількість природних ландшафтів (районів), їх межі, навіть їх назви збігаються досить точно з геоморфологічними районами. Після цих зауважень пе­реходимо до характеристики природних ландшафтів, які дуже виразно поділяються на дві глибоко відмінні між собою групи: поліську і лісо­степову, які ми охарактеризуємо окремо.

ПОЛІСЬКІ ПРИРОДНІ РАЙОНИ

І. Верхньо-Прип’ятськ и й ландшафтний ра­йон найбільший за площею природний район Волинського Полісся, найбільш заболочений і найменш освоєний орними землями, які тут займають не більше 12—15% його площі. Домінуючими місцевостями в цьому районі є заплавні і слабодерновані терасові землі, зайняті пере­важно заболоченими луками, болотами і вогкими суборами. Тільки бо­рові і піщані місцевості, які теж дуже властиві для цього району, являють собою найбільш зручні для поселення місця.

Агрокліматичні умови характеризуються такими показниками: три­валість періоду активної вегетації (Період активної вегетації настає тоді, коли середньодобові температури пере­вищують 10° С і сільськогосподарські рослини швидко ростуть) — 145 днів з сумами температур приблизно 2330° С, сумами опадів за цей період — до 330 ммПри за­гальній перезволоженості території спостерігається недостача вологи в піщаних масивах завдяки великій водопроникності і малій капіляр­ності пісків. Початок весни тут запізнюється тому, що велика кількість тепла витрачається на випарування залитих водою заплав і боліт.

Мала заселеність Верхньо-Прип’ятського району робить його зруч­ним для вибору заповідника, який необхідно тут створити, щоб мати природні еталони болотних ландшафтів.

  1. Шацький ландшафтний район невеликий за площею, але дуже своєрідний за ландшафтом. Найхарактернішої особливості йому надає група озер — Свитязь, Луки, Пулемецьке, Кримне, Чорне та інші (всього 17 озер карстового походження). Другою рисою цього району є поширення денудаційних урочищ з перегнійно-карбонатними грунтами, наявність кінцево-моренних горбистих урочищ і порівняно мале поширення болотних урочищ. Такі характерні риси Шацького ландшафту пояснюються його вододільними положеннями та високим заляганням мергельних порід.

Агрокліматичні умови цього району характеризуються такими по­казниками: тривалість періоду активної вегетації перевищує 150 днів з сумами активних температур до 2450° С і сумами опадів за цей період понад 350 ммВесни тут також затяжні завдяки великим затратам теп­ла на випарування води з озер і боліт.

Шацький район формується як відпочинковий, тут будуються пан­сіонати, а кількість туристів щороку зростає. Щоб надати Шацькому ландшафту певний природничий режим, слід продумати можливість організації тут природного ландшафтно-озерного парку.

  1. Любомль-Ковельський ландшафтний район зай­має західну частину Волинського кінцево-моренного пасма між ріками Західний Буг і Турія. Характерними рисами ландшафтної структури цього району є домінуюче поширення кінцево-моренних горбистих міс­цевостей добре дренованих і вкритих сосново-дубовими лісами з досить багатим видовим складом підліска і трав’яного покриву. Значне місце в районі займають також озера карстового походження і денудаційні місцевості з перегнійно-карбонатними грунтами. Завдяки цьому Лю­бомль-Ковельський район відзначається досить значною (30—35%) площею орних земель і порівняно невеликою питомою вагою боліт (мен­ше 5%).

Тривалість періоду активної вегетації досягає 155 днів, суми актив­них температур — 2500° С, а річні суми опадів — 600 мм — такі агро­кліматичні умови описуваного району.

  1. Маневицький ландшафтний район хоча є східним продовженням Любомль-Ковельського району, проте відрізняється від нього деякими суттєвими рисами. Основними відмінностями є більша лісистість і заболоченість Маневицького ландшафтного району і в зв’яз­ку з цим менша питома вага орних земель і тривалість періоду активної вегетації через великі затрати тепла на випаровування боліт. У районі багато кінцево-моренних горбів, які оточені місцевостями озерно-алю­віальних слабодренованих рівнин, зайнятих мішаними лісами, заболоче­ними луками і болотами.
  2. Турійський ландшафтний район належить до най­більш освоєних природних районів Волинського Полісся. Тут найбільші площі орних земель, які займають майже половину всіх угідь, а най­менші — лісів, на які припадає не більше 15% загальної території ра­йону. Висока сільськогосподарська освоєність цього природного району пояснюється тим, що тут найбільше поширені денудаційні межиріччя а перегнійно-карбонатними грунтами, які відзначаються високою при­родною родючістю і здавна використовуються під орні землі.

У зв’язку з високим заляганням крейди в цьому ландшафтному районі трапляються карстові озера (біля с. Озеряни, Клюськ, Дольськ та інші). Багато також заплавних місцевостей і міжрічкових лук, боліт. Агрокліматичні умови Турійського ландшафтного району найкращі у Волинському Поліссі: тривалість періоду активної вегетації досягає 160 днів з сумами температур понад 2500° С, що дозволяє вирощувати багато сільськогосподарських культур, зокрема цукрові буряки і ку­курудзу.

  1. Цуманський ландшафтний район деякими рисами нагадує Турійський природний район. Тут також є місцевості денуда­ційних межиріч з перегнійно-карбонатними грунтами, але їх питома вага значно менша, ніж у Турійському районі. Найбільш поширеними місцевостями тут є помірно дерновані з мало потужним шаром супісків, на яких переважають дерново-слабопідзолисті грунти. Значні площі займають слабодреновані місцевості з дерновими, лучними лучно-болотними грунтами. Співвідношення угідь в районі таке: орні землі займають приблизно 25% площі, луки — більше 20% і ліси, переважно дубово-соснові понад 50% всієї площі району.

Агрокліматичні умови подібні до умов Турійського району.

  1. Колківський ландшафтний район простягається до­сить вузькою смугою між річками Стохід і Стир і відзначається висо­кою заболоченістю, нагадуючи деякою мірою Верхньо-Прип’ятський район. Тут переважають погано дреновані супіщані рівнини, заплави і борові тераси, немає денудованих рівнин з карстовими озерами. Особ­ливості помітні і в агрокліматичних умовах. В Колківському ландшафт­ному районі тривалість вегетаційного періоду більша приблизно на 10 днів і суми активних температур вищі щонайменше на 100° С.

ЛІСОСТЕПОВІ ЛАНДШАФТНІ РАЙОНИ

Для цього типу ландшафтів найхарактернішим є повсюд­не, за винятком заплав, поширення лесових порід, на яких сформува­лись грунти чорноземного типу під трав’яною рослинністю, та сірі опід­золені грунти під широколистяними, дубово-грабовими лісами. Рель­єф цих ландшафтів балочний, хвилястий, подекуди навіть яружний, що обумовлюється більшими абсолютними і відносними висотами Волин­ської височини, а також її давнішим, дольодовиковим віком. Лісосте­пову територію Волинської області можна поділити на три ландшафт­них райони.

  1. Луцький ландшафтний район займає північну частину лісостепової височини Волині з переважанням хвилясто-горбистих ме­жиріч з сірими грунтами і невеликими рештками дубово-грабових лісів. Характерними є також рівнинні місцевості надзаплавних терас СтируіЧорногузки, на яких поширені найбільші в області масиви чорнозем­них грунтів, глибоких і неглибоких. Нарешті, певне місце займають тут заплавні місцевості, переважно заторфовані.

Агрокліматичні умови Луцького ландшафтного району близькі до сусідніх поліських ландшафтних районів — Турійського і Цуманського: майже така ж тривалість періоду активної вегетації (160 днів) та тем­пературних сум за цей період (2500°С). Вегетаційний період рослин­ності достатньо забезпечений атмосферною вологою.

  1. Іваничівський ландшафтний район займає серед­ню, понижену частину Волинської лесової височини (з абсолютними ви­сотами менше250м). Завдяки цьому тут менші коливання відносних висот, пологіші схили, менша ерозія грунтів, представлених переважно опідзоленими чорноземами і темно-сірими опідзоленими грунтами. В широких долинах річок Луги, Чорногузки та їх приток велике місце відведено заболоченим заплавам, а в долині Західного Бугу трапля­ються надзаплавні піщані (борові) місцевості. На більш крутих схилах, на яких майже цілком змитий лесовий покрив, поширені яружні місце­вості з перегнійно-карбонатними теж дуже змитими грунтами. У цілому район найменш лісистий в області.

Агрокліматичні умови Іваничівського ландшафтного району відзна­чаються дещо більшою тривалістю періоду активної вегетації (до 165 днів) і більшими сумами активних температур (до 2550° С). Район достатньо забезпечений вологою.

  1. Горохівський ландшафтний район розташований у південній, найвищій частині Волинської лесової височини з найбільш розчленованою поверхнею. Наявність горбистих, часто крутосхилових місцевостей сприяла тому, що цей район у доагрокультурні часи був майже повністю вкритий грабовими дібровами, під якими утворилися опідзолені грунти — сірі і ясно-сірі на більш крутих схилах і темно-сірі та опідзолені чорноземи на більш положистих. Зараз цей район най­більш лісистий серед ландшафтних районів Волинської височини. Знач­не місце займають в цьому районі заболочені заплави, зокрема в долині р. Липи, деякі притоки її називають Гнилими Липами.

Агрокліматичні умови мало чим відрізняються від умов Іваничів­ського ландшафтного району, хіба що частішим повторенням весняних і осінніх приморозків, які виникають внаслідок стікання холодного по­вітря у видолинки.

Завершуючи цю коротку характеристику ландшафтних районів Во­линської області, сподіваємось, що читачі помітили велику різноманіт­ність природи поліської частини області, хоча, на перший погляд, вона здається одноманітною. Їі різноманітність пояснюється дуже великою строкатістю четвертинних відкладів Полісся та відмінностями в глибині ґрунтових вод, які утворюють дуже примхливу картину різного ступе­ня заболоченості. Мабуть, читачі також зробили висновки про специфіку охорони природи і завдання раціонального використання природних ресурсів. Коли на Поліссі основним завданням є меліорація зволожених грунтів, то на височині основним завданням є протиерозійна меліора­ція (агро- і фітомеліорація).