5 years ago
No comment

Sorry, this entry is only available in
Ukrainian
На жаль, цей запис доступний тільки на
Ukrainian.
К сожалению, эта запись доступна только на
Ukrainian.

For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Грунти

Так само як і Євразія, Північна Америка має чотири з шести світо­вих грунтово-біокліматичних поясів, з яких арктичний і бореальний охоплюють північну, найбільш розширену частину континенту (до

50° пн. ш.).

Далі на південь широтна зональність спостерігається в Північній Америці лише на схід від Міссісіпі. У центральній частині континенту грунтові зони мають меридіональне простягання. Від Міссісіпі на захід одна одну змінюють такі зони: бурих лісових грунтів і субтропічних червоноземів, чорноземиовидних грунтів прерій, чорноземів, каштанових грунтів і сіро-бурих пустинних грунтів і сіроземів. В областях внутріш­ніх плато Кордільєр трапляються великі масиви розвіюваних пісків і со­лончаків.

Арктичний пояс охоплює острови Канадського Арктичного архіпе­лагу і тундрову зону на півночі континенту.

У межах острівної частини добре виявлена підзона арктичної тундри. Більша частина островів Канадського Арктичного архіпелагу являє собою полярну й арктичну полігональну тундру з типовими для неї дер­ново-тундровими ґрунтами, які чергуються з широкими просторами, вкритими льодом, і кам’янистими осипами.

Тундрові ґрунти характеризуються малою потужністю, низькими температурами, надмірною вологістю та оглеєністю.

На континенті тундрова зона, маючи широтне простягання, представ­лена підзоною тундри з типовими тундрово-глейовими ґрунтами і під­зоною, лісотундри. У внутрішніх, найбільш сухих, частинах континенту південна межа тундри займає найбільш північне положення. Так, у ра­йоні басейну річки Маккензі вона проходить на широті 68—69°; у на­прямі до узбереж Тихого і Атлантичного океанів південна межа тундри значно зміщується на південь. Наприклад, східне узбережжя Аляски зайняте тундрою на широті 54—55°, а на сході — в північній частині півострова Лабрадор вона досягає широти 52—53°.

На південь, під хвойними лісами, тягнеться зона підзолистих грунтів. Ця зона, як і тундрова, трохи зміщується на приокеанських узбереж­жях у південному напрямі. її західна частина має гірський характер.

Південна межа зони підзолистих грунтів по тихоокеанському узбе­режжі спускається до 48—49°, а по атлантичному — до 45—46°. У внут­рішніх частинах континенту — в штатах Альберта, Саскачеван — межа зони підзолистих грунтів проходить на широті 54—55°.

Займаючи величезні простори Північної Америки, зона підзолистих грунтів у свою чергу поділяється на три підзони: глеєво-підзолистих, типових підзолистих і дерново-підзолистих грунтів.

Підзолисто-глеєві ґрунти охоплюють майже всю північно-західну ча­стину басейну річки Маккензі, північну частину штату Манітоба, Онта­ріо і західну частину півострова Лабрадор. У цих районах близько від поверхні знаходиться багаторічна мерзлота, яка погіршує водопроник­ність грунтів і посилює їх заболоченість. Ось чому тут помітне чергу­вання масивів глеєво-підзолистих грунтів з великими болотними про­сторами, де переважають торфово-болотні грунті.

Підзона типових підзолистих грунтів займає більшу частину Канад­ського щита — басейн р. Саскачеван, південну частину штату Манітоба та південну частину штату Онтаріо, що прилягає до Великих озер. Під­золисті ґрунти кислі, бідні на гумус.

Підзона дерново-підзолистих грунтів, яка розширюється в східному напрямі, в ландшафтному відношенні збігається з підзоною мішаних лісів. Ця зона найбільш освоєна.

На південь від 50° пн. ш. і на схід від Міссісіпі у так званій Приатлантичній провінції також помітна широтна зональність грунтів. Тут підзолисті ґрунти на південь змінюються бурими лісовими, які в свою чергу поступаються місцем субтропічним жовтоземам і червоноземам.

Зона субтропічних чорноземів і жовтоземів (північна межа їх 36— 37°, південна — 25—26°). Червоноземи займають переважно підвищені і краще дреновані частини, рельєфу, де нема застою води. Низинні мор­ські узбережжя і долини зниження зайняті переважно жовтоземами. Особливо поширені жовтоземи на півострові Флоріда.

Орографічні і кліматичні особливості континентальної частини пів­нічного позатропічного поясу (на південь від 50° пн. ш. і на захід від меридіана 90° з. д.) зумовлюють чітко виражений меридіональний напрям ґрунтових зон, які послідовно змінюють одна одну із сходу на захід. Так, зона чорноземновидних грунтів прерій змінюється на захід зонами каштанових і бурих пустинно-степових грунтів.

Зона чорноземів має дві підзони: середньогумусних і високогумусних чорноземів, яка лежить на сході, і підзону малогумусних, місцями карбонатних, чорноземів — на заході.

Поряд із зміною ґрунтового покриву в меридіональному напрямі, тобто із заходу на схід, в межах тієї самої зони ґрунти змінюються і по широтах. Як і чорноземновидні ґрунти прерій, чорноземи, починаючи в 38° пн. ш. на південь, набувають червонуватого кольору. Так, у шта­тах Канзас і Оклахома ґрунти мають червонуваті відтінки, що є про­явом субтропічних рис у грунтотворенні.

Каштанові ґрунти найбільш поширені у штатах Монтана, Дакота і Канзас. У штаті Техас і в південній частині штату Оклахома кашта­нові ґрунти набувають червонуватого відтінку і переходять в особливі червоно-коричневі ґрунти.

Далі на південь субтропічного поясу грунтові зони також послідовно змінюються із сходу на захід, але склад їх інший. Із збільшенням су­хості клімату жовтоземи і червоноземи субтропічних лісів південно-східних штатів переходять у червонувато-чорні ґрунти субтропічних пре­рій, останні— в коричневі і сіро-коричневі ґрунти сухих і напівпустин­них областей Техасу і пустинні сіроземи Мексіканського нагір’я та Калі­форнії.

Антільські острови здебільшого мають ґрунти субекваторіального типу. Тут поширені також червоноземні ґрунти саван, які значною мірою латеритизовані.

Грунти західної частини Північної Америки, особливо схилів Кор­дільєр, гірські, з помітною вертикальною зональністю. На півночі Кор­дільєр поширені гірські підзолисті ґрунти з плямами гірських тундро­вих. . У південній частині велике поширення мають коричневі і бурі гірські лісові ґрунти з плямами гірських лучних грунтів на високих вершинах.

У межах Північної Америки на тундрові ґрунти припадає 17% пло­щі, підзолисті —23 %, сірі і бурі лісові — 6%, чорноземи і чорні тро­пічні ґрунти — 7%, каштанові і червоно-бурі — 7%, пустинні — 7%. чер­воноземи і латеритні— 10%, алювіальні— 1%, гірські— 14%, на бага­торічні сніги і льодовики — 8%.

Рослинність

Більша, північна, частина Північної Америки входить до Голарктич­ної флористичної області, менша, південна,— до Неотропічної.

Загальна кількість видів рослин Північної Америки становить приб­лизно 30 тис. Рослини континенту часто вражають розмірами і швид­кістю свого росту. Тут багато своєрідних видів: гікорія, магнолія, тюль­панне дерево, туя, тсуга, секвойя.

Розподіл рослинних зон у Північній Америці має свої особливості, які визначаються характером ЇЇ обрисів, орографії і клімату.

Широтні зони розташовані тільки на півночі материка і представ­лені тундрою і тайгою. Зональність території, розміщеної на південь від Великих озер, має меридіональний характер. На захід від узбереж­жя Атлантичного океану, в зв’язку із зменшенням опадів, ліси перехо­дять у лісостеп, далі лісостеп змінюється степом, який, у свою чергу, переходить у пустиню. Вздовж узбережжя Атлантичного океану ши­ротна зональність зберігається. Зону тайги тут змінюють мішані, широ­колисті ліси, що переходять на південному сході материка в субтропічні вічнозелені ліси.

Пустині тропічного поясу, тропічні ліси і савани на півдні і півден­ному” сході Північної Америки не утворюють широтних смуг, а розта­шовуються окремими ділянками.

Крайня північ Північної Америки — майже весь о. Гренландія, цент­ральна частина Землі Елсміра, Баффінова Земля і території, що приля­гають до неї, вкриті материковим льодом, а тому зовсім не мають рос­линності.

Південна частина Канадського архіпелагу і вся північ материка Пів­нічної Америки зайняті тундрою і входять до Арктичної підобласті Голарктики.

Тундрова рослинність вкриває Алеутські острови, західне та пів­нічне узбережжя Аляски, східний берег Ньюфаундленду і південь Грен­ландії. Зона тундри в Північній Америці заходить значно далі на пів­день, ніж в Євразії, особливо на Ньюфаундленді, де межа її досягає 55° пн. ш. Це пояснюється впливом Лабрадорської течії.

Крайні північні простори цієї зони зайняті арктичною тундрою з мохово-лишайниковою рослинністю. Великі території вкриті болотами. На півдні тундри росте чимало видів трав’яних рослин — представни­ків злаків та осок. Характерні також повзучий верес, карликова бере­за, верба,вільха.

На південь від тундри простягається перехідна до лісової зони смуга лісотундри, найхарактерніші рослини якої модрина та чорна і біла ялини.

Величезні простори в Північній Америці займає зона тайги. Найдалі на північ, як і в Євразії, тут заходить модрина; за нею на захід від Гудзонової затоки поширюється береза, на схід — бальзамічна тополя. На півночі Канади переважає сосна Банкса, яка утворює великі бори, яли­ни біла і чорна, модрина, береза, осика, тополя.

На Алясці в цій зоні росте сітхинська ялина, цуги, а також кипарис-ник горіхоплідний. Взагалі, видовий склад деревних порід у зоні тайги різноманітніший, ніж в Євразії. Так, у районі Великих озер велике по­ширення мають соони веймутова і смолиста, туя західна, подібна до піхти, цуга канадська. На узбережжі Атлантичного океану поширені переважно соснові ліси.

На тихоокеанському узбережжі розташований другий центр поширен­ня хвойних дерев з переважанням дугласії. В районі Сьєрри-Невали і на Скелястих горах ростуть велетенські мамонтові дерева-секвойї, сосна жовта.

Мурашка, яка повзе по пшеничному полю і дивиться на високі стебла, бачить велетенські стовбури, спрямовані в небо. Те саме бачить людина, що дивиться на далекі верхів’я секвойї. Секвойя — «велике дерево», кажуть американці. Ці давні дерева — ніби живі викопні. їх деревина не гниє, їх гілки вічнозелені. Навіть вогонь без­силий подолати велетня. Пожежа, що палахкотіла сотні років тому, виїла серцевину «великого дерева», і все ж воно живе. Майже на кожному стовбурі у парку секвойї є сліди пожежі. Але життєва сила цього дерева така, що воно саме заліковує рани.

Визначають, що вік окремих дерев (секвойї гігантської) стано­вить три з половиною і чотири тисячі років. Вони росли ще тоді, коли на Землі не було ссавців. Динозаври і бронтозаври ховались у тілі секвойї, а на її гілках відпочивав птеродактиль. У той дале­кий час секвойї росли на багатьох материках.

В йосемітському парку «велике дерево» росте впереміж з інши­ми породами: дубом і дугласією. Дугласія майже така сама велика, як секвойя. З однієї дугласії 99,5м заввишки було збудовано чотирнадцятикімнатний будинок. Крона дугласії пірамідальна. Хвоя її не схожа на модринову, вона розташована не дворядно, а стир­чить в усі боки.

Сосни Иосемітського парку також несхожі на наші. Наприклад, цукрова сосна дає великі шишки, що досягають 0,5 м завдовжки і 12 см завширшки. Насіння її, що нагадує кедрові горішки (1,5 см завдовжки), їстівне. Ця сосна світлолюбна. Кора її тонка, коренева система не має довгого стержневого кореня. Зате жовта західна сосна, що росте поряд, має довгий стержневий корінь і бокове ко­ріння, яке досягає іноді 45 м завдовжки. Росте вона і на пісках, і на важких суглинках.

У східній частині материка хвойні ліси поступово переходять у мі­шані, що поширені в області Великих озер і в басейні річки Св. Лаврентія. В середній частині материка тайга змінюється лісостепом і степом.

Узбережжя Атлантичного океану, починаючи від Нью-Йорка і аж до штату Луізіани на березі Мексіканської затоки, вкрите широколистими та мішаними лісами. Тут, крім сосни, ростуть кілька видів дуба — білий і чорний, бук американський, клен цукровий, ясен, багато видів берези, гікорія біла, тюльпанне дерево.

На схилах Аппалачських гір у зоні лісостепу ростуть також каштан справжній, клен, різні дуби, кілька видів хвойних, горіх чорний, платан західний.

Далі на захід від області листяних лісів (від Мічігану до Техасу) з півночі на південь тягнеться широка смуга, де дубові ліси чергуються з ділянками степів. Степові простори Північної Америки мають багато спільного з нашими степами, хоч і мають меридіональне простягання.

У преріях поширені злакові — бізонова трава, ковила; на бедленді Небраски росте звичайна опунція. З південного сходу в область прерій проникають і пустинні елементи, зокрема кактуси, юки та ін.

Скелясті гори вкриті переважно хвойними лісами. В горах Мексіки росте досить цікава декоративна сосна монтецуми, з довгою звислою хвоєю. Альпійська флора тут у багатьох відношеннях нагадує високо­гірну європейську.

Пустинні та напівпустинні види рослинності в західній частині кон­тиненту поширені в субтропічному та тропічному поясах. У Великому Басейні типовий пустинний ландшафт панує до висоти 1500 мТут пере­важають такі рослини, як дрібнолистий вічнозелений полин, юка й опун­ція. В пустині штату Арізона трапляються кактус-велетень, а в Техасі — агава.

У районі Мексіки та Каліфорнії поширені чагарникові ксерофільні зарості, так званий чапараль (чагарникові дуби, аденостама, мучниці, рубинія).

Саме на півночі Мексіканського плоскогір’я знаходиться центр фор­мування кактусової флори, що представлена тут кількома сотнями видів кактусів, юк, агав. Ці рослини надають ландшафту своєрідного вигляду.

У Мексіці кактус не тільки невід’ємна ознака пейзажу, а й вель­ми корисна рослина. Соковита і смачна серцевина йде на їжу. Її готують найрізноманітнішими способами: варять, солять, печуть, маринують, сушать, з неї роблять вино.

Кактус зображений на державному гербі Мексіки. Побувавши тут, починаєш розуміти, чому йому виявлено таку високу честь!

Крім кактуса, ще одна рослина цієї країни привертає увагу мандрівника. Це — агава.

Агава відома у нас під назвою столітника. Правда, той століт­ник, що стоїть у нас в горщиках на підвіконнях, не дуже схожий на своїх мексіканських предків, але декоративна агава, що прикра­шає парки і сквери наших південних міст, уже може якоюсь мірою дати уявлення про те, який вигляд має агава.

Листки агави, що ростуть прямо з основи стебла, розпускаються у різні боки. Щільні, соковиті, сіро-зеленого кольору з ледве по­мітним обідком по краях, листки ці такі м’ясисті і щільні, міцні і тверді, що здаються виготовленими з щільної кольорової пласт­маси. Вони не ламаються і не гнуться. їх важко навіть різати но­жем, не те що ламати руками. Тим більше, що так само, як І как­туси, вони захищені знизу гострими колючками.

Листки агави іноді досягають трьох-чотирьох метрів завдовжки. Розетка однієї агави займає стільки ж місця, скільки велика квіт­кова клумба. Кожні сім-десять років на величезному стеблі розпус­кається таке саме величезне суцвіття. Ціла оранжерея на одному стеблі!

Незабаром я побачив квітучу агаву, вкриту блідо-жовтими дуже запашними квітками. За формою вони нагадують наші конвалії, тільки значно більших розмірів.

Агава не тільки чудова прикраса мексіканської землі, а й над­звичайно корисна рослина. Міцні волокна листя йдуть на виробни­цтво мотузок, товстих линв, для виготовлення грубих тканин, під­стилок, килимів, плетеного (мотузяного) взуття. З таких волокон роблять і славнозвісне ласо, за допомогою якого індіанці так вправно управляються з кіньми і биками.

Колись з листя агави ацтеки виробляли на диво тонкий і міцний папір.

Але перелік усіх позитивних якостей агави буде неповним, якщо не згадати про «пульке» —алкогольний напій, який виробляють із її соку.

На південь від 38° пн. ш. на тихоокеанському узбережжі США, океа­нічних берегах півострова Каліфорнії, а також у басейнах Сакраменто і Хоакін, тобто в області із сухим літом і вологою зимою, формується рослинність середземноморського типу; тут ростуть ксерофітні чагар­ники типу маквіс, а в горах — секвойя. На периферії посушливих ра­йонів поширені ліси з різних дубів, хвойних, магнолій, платанів та ін. На південь від Мексіканського нагір’я найбільш розповсюджені во­логі вічнозелені ліси типу гілей. Найпоширенішими рослинами в цій частині Північної Америки є понад 50 видів різних пальм, вічнозелені дуби, деревовидні папороті.

На Великих Антільських островах і на півдні півострова Флоріди переважають також вологі тропічні ліси, а на узбережжях — мангрові зарості. На окремих островах ростуть кипарисові дерева.

Більш сухі місця островів зайняті саванною рослинністю з числен­ними колючими бобовими, кактусами, бромеліями тощо. Для високо­гірних районів Північної Америки типова вертикальна зональність рос­линності, про що буде мова йти в районному огляді.

З Мексіки і Центральної Америки походять такі культурні рослини, як кукурудза, гарбуз, бавовник тощо.

Природна ж рослинність Північної Америки внаслідок втручання людини зазнала великих змін. Зведено багато лісових масивів, роз­орано великі площі прерій тощо.

Тваринний світ

Фауна Північної Америки має чимало спільних з Євразією видів. Ця спільність пояснюється існуванням у недалекому геологічному мину­лому сухопутного зв’язку між Північно-Східною Азією і Північно-Західною Америкою. Суша, що була колись на місці Берінгової протоки, могла бути центром видоутворення тварин, звідки вони розселилися і а Північну Америку, і в Євразію.

Більша частина території Північної Америки за зоогеографічним районуванням належить до Голарктичної області і лише територія, роз­ташована на південь від 20° пн. ш., входить до складу Неотропічної фауністичної області.

З великих ссавців для зони тундри характерний вівцебик, або мус­кусний бик, який зберігся лише в крайніх північних районах Канади та на окремих островах. Значно частіше зустрічається північний олень карібу, представлений тут двома видами. Непогано себе почуває тут і завезений з Євразії свійський північний олень. На узбережжі Північ­ного Льодовитого океану живуть білий ведмідь, полярний вовк, полярна лисиця, песець, а також значна кількість гризунів — різні види лемінгів, зайці-біляки, миші-полівки.

Найтиповішими птахами, які залишаються на зиму в тундрі, є біла сова, тундрова і біла куріпки, пуночка та аляскинський подорожник. Влітку сюди прилітає багато різних водоплавних птахів, які гніздяться біля озер та на болотах. У внутрішніх водоймах багато риби (сиг, форель озерна, харіус та ін.).

У прибережних водах Північного Льодовитого океану і тепер ще трапляються гренландський кит, білуха, нарвал. Тут багато тюленів і моржів.

Тайгова Канадська зоогеографічна підобласть характеризується більшою різноманітністю тваринних видів, ніж попередня. Із ссавців тут водяться американський лось, північний олень, олень вапіті, сніго­вий баран, або товсторіг, а також кілька видів та підвидів амери­канських ведмедів, вовк, канадська рись, росомаха, видра, американ­ський соболь, куниця ілька, американська норка, горностай, ласка, єнот, північний скунс, різні види зайців, білок, летяг, мишовидні гризуни, ондатра, бобри, голкошерст, бурундук, щури, кажани тощо.

З птахів найпоширеніші кілька видів дятлів, шишкарі, омелюхи, мохоногий сич, білоголовий орлан тощо.

Широколисті та субтропічні ліси східної частини США належать до Сонорської зоогеографічної підобласті. Фауна цієї підобласті близька до фауни тайги, проте тут є багато таких видів, які відсутні у хвойних лісах. Із ссавців характерні: віргінський олень, ведмідь барібал, різні види вовків і лисиць, єнот, скунс, деревний дикобраз, ондатра, деревний бабак, кілька видів зайців, білок, летяг, кротів, землерийок, віргінський опосум, ряд видів кажанів.

У підобласті досить багато птахів, серед яких характерні такі, як вилохвостий лунь, дикі індики, пересмішник, рисівка, жовтушники, дят­ли, каролінські папуги; є також кілька видів колібрі. Плазуни і земно­водні в цій підобласті представлені міссісіпським алігатором, величез­ною алігаторною черепахою, жабою-биком.

З риб типові: панцирна щука, лопатонос тощо.

Багато також безхребетних, особливо комах, молюсків тощо.

Степи і пустині Північної Америки, що охоплюють всю центральну і майже всю західну частину США, деякі райони Південної Канади, більшу частину Мексіканського нагір’я і півострів Каліфорнію, також входять у Сонорську підобласть. Тут багато різноманітних великих тва­рин, особливо копитних. Найхарактерніші з них бізони — одні з най­більших копитних на земній кулі, що збереглися лише в заповідниках. Колись, до появи на Далекому Заході європейців, багатотисячні череди бізонів паслись у преріях. Добуваючи бізонячі шкури і м’ясо, браконьєри у гонитві за наживою за якихось 30—40 років майже повністю знищили бізонів. Тоді було винесено ухвалу про утворення заповідної череди бізонів. У 1902 році в Йєллоустон до­ставили 20 бізонів, які стали основою сучасної череди. Природні умови йєллоустону виявились сприятливими. Тепер тут налічуються уже сотні бізонів.

Цікавою степовою твариною є вилоріг, що займає проміжне поло­ження між антилопою й оленем. Збереглось цих тварин дуже мало.

На безлісих просторах материка довгий час ходили завезені з Євро­пи коні, які здичавіли і розмножились тут. Тепер ці коні-мустанги майже повністю виловлені. Зустрічається кілька видів вовків і, зокрема, вовк койот, або степовий вовк, різні види лисиць, скунс, пума, ягуар (на Мексіканському нагір’ї). Широко представлені гризуни — кілька видів зайців, ховрахів, бабаків, лугових собачок; з комахоїдних зустрічаю­ться окремі види кротів і землерийок.

Царство птахів включає такі види, як тетерук, зозуля подорожник, індикові грифи.

З плазунів типовими є отруйна ящірка отрутозуб, ящірка фінозома, ящірка хірот, отруйні гримучі змії.

Для зони гірських лісів заходу США та Північної Мексіки типовими і заринами є: товсторогий баран, який живе вище від межі лісу в горах, величезний хижак — ведмідь грізлі, ведмідь барібал з довгою чорною шерстю, вовки, лисиці, американський борсук. Багато також гризунів — деревних дикобразів, гірських бобрів, зайців, білок, скакунчиків, летяг. З птахів характерні каліфорнійський гриф і каліфорнійська куріпка, зустрічаються також колібрі — представники неотропічної фауни. У гірських районах Мексіки живе птах подорожник, родич європейської зозулі. Він корисний тим, що поїдає багато дрібних гризунів і комах; крім того, це єдиний птах, який знищує гримучих змій.

На південному заході США і півночі Мексіки велике поширення мають плазуни, зокрема такі, як безнога каліфорнійська ящірка, отруто­зуб, багато гримучих змій тощо. З павукоподібних поширені отруйні тарантули і скорпіони.

Це нявчить і пирхає пустинний кіт, якого ми вже раз бачили на кактусі. Нічний мисливець, що вистежує здобич, добре бачить і чує. Вилізши на кактус, він шукає в ньому гнізда з яйцями дятла. Кота не бентежать нестерпно гострі колючки. У нього на лапах міцні, що не бояться проколу, подушечки. Піднімаючись по стовбуру кактуса, кіт широко розставляє лапи, так, щоб спиратися гострими кігтями в основному на колючки, не торкаючись самих колючок.

Кіт може порушити тишу ночі таким диким нявчанням якого не почуєш на жодному даху міста. Особливо небезпечний хижак вночі. Якщо його поранити з рушниці, він нестямно верещить, си­чить, відчайдушно дряпається, кусається. Мисливці порівнюють кота із скаженим собакою — ніколи не знаєш, як він стане поводитись. Особливо лютий кіт, коли голодний.

Нявчання і сичання кота поступово віддалилися, але незабаром лунають нові звуки, схожі на плач і протяжний гавкіт. Це — койот (лучний вовк). Пищать миші, сюрчать комахи. Мла сіріє, але до світанку ще далеко. Десь ухкає нічний птах.

Чується близький шурхіт. Прямо на машину плигає кенгуровий щур, але почувши незнайомий запах, стрибає вбік і зникає. Пігмей-кенгуру нагадує нашого тушканчика. Це досить красивий гризун, що має 30 см завдовжки (від носа до кінчика хвоста). На хвості щітка, що допомагає тварині зберігати рівновагу. Хвостом щур користується, як рулем. Він може робити стрибки до двох з поло­виною метрів і навіть більше. Якщо зіставити силу стрибка з роз­міром і вагою тіла кенгурового щура і гігантського австралійського кенгуру, то в цьому порівнянні виграє кенгуровий щур.

Верблюд може обходитись без води місяць за рахунок запас­ного шлунка, який вміщує у собі кілька літрів води. Але як кенгу­ровий щур може жити, не поповнюючи запасів води роками? Вста­новлено, що природа нагородила кенгурового щура особливим хімічним дивом. Стінки його кишечника можуть добувати вологу із сухих зернят, гілок, навіть з колючок.

Обережно, щоб не розбудити сусідів, вилажу з-під брезенту. Виймаю бінокль і віддаляюсь від машини. Ось і світає.

Хто там причаївся? Кролик. Світло-жовтий, він майже непоміт­ний на піску. Він їсть траву, нахиливши голову, прядучи вухами, бо кожну хвилину можуть підкрастися лисиця, койот або шуліка.

Коли сонце з’явиться над горизонтом, усі жителі напівпустині ховаються під каміння і кущі, в нори і в пісок. їм на зміну ви­йдуть денні мешканці. Але і їм доводиться поспішати. Через годину полювати буде пізно.

Невеличка сіра ящірка вилізає з-під каменя, щоб оглянутись і з’їсти неуважну муху.

З-під коріння кактуса з’являється голова молодої гримучої змії. Вона роззявляє пащу, ніби позіхає після нічного сну. Але раптом насторожується, побачивши довгоногу зозулю роад раннера. Ще мить — і змія ховається під коріння. Дуже вже велика небезпека.

Зозуля не п’є води, для неї досить вологи тих тварин, якими вона живиться. Бігає зозуля надзвичайно швидко. Може і літати на невеликі відстані, робити довгі стрибки. Напавши на гримучу змію, вона підстрибує, намагаючись схопити змію позаду голови і перекусити спинний мозок. Змія намагається виснажити птаха, кидається від нього то в один, то в другий бік. Але перемога майже завжди залишається за зозулею. Якщо ж змія зуміє вкусити птаха, то отрута вбиває хоробру зозулю через кілька хвилин.

У бінокль розглядаю малесеньку довгокрилу пташечку з яскра­во забарвленими пір’їнками. Це — червоноголовий колібрі. Він в’є гніздо під колючками кактусів і юки. Його спів нагадує мелодійні звуки флейти. А ось малинова мухоловка піроцефалус з вогняно-червоною голівкою. Мексіканці називають цю співучу пташечку «коштовним каменем» за її надзвичайно гарне оперення. Для Неотропічної зоогеографічної області характерні тварини, які здебільшого проникли сюди з Південної Америки, зокрема з хижих — пума, оцелот, ягуар, з копитних — тапіри, свині-пекарі та ін. Типові та­кож широконосі мавпи, деревні дикобрази, мурахоїди, панцирники тощо. З птахів характерні — королівський гриф, мексіканський шуан, гокко, численні папуги. Багато також плазунів і земноводних.

Антільська зоогеографічна підобласть має острівний характер фау­ни. Тут, наприклад, нема великих ссавців, є кілька видів мавп, три види кажанів, з гризунів — заєць золотий агуті та ін. На Антільських остро­вах водиться також кілька видів великих черепах.