5 years ago
No comment

Sorry, this entry is only available in
Ukrainian
На жаль, цей запис доступний тільки на
Ukrainian.
К сожалению, эта запись доступна только на
Ukrainian.

For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

ПАЛЕОЗООЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ХРЕБЕТНИХ

Походження сучасної фауни Карпат і Закарпатської об­ласті сягає глибин неогену, тобто понад 7…8 млн. років.

Пліоценова фауна хребетних Закарпатської низовини не була ізо­льована від суміжних територій і відсутність певних видів хребетних у той час пояснюється не фізико-географічними, а екологічними при­чинами. Пліоценові хребетні, зокрема ссавці, мало відрізняються від ранньоантропогенових видів. Отже, чітку межу хронологічного розмі­щення провести важко. За даними Ф. Кормоша (1931 —1938), М. Кре­цоя (1941 — 1968), С. Шауба (1932), Д. Яноші (1962, 1963) до складу пізньопліоценової фауни входили трагеляфус (Tragelaphus), гемітрагус (Hemitragus), прокамптоцерас (Procamptoceras), олені (Cervus cf. dupuisi, Cervus cf. ctenoides), козуля (Capreolus sp.), лось (Alces sp.), кабан (Susprovincialis), тапір (Tapirus arvernensis), носорог (Coelo­donta sp.), мастодонт (Maslodon arvernensis), бобер (Castoridae), слі­паки (Prospalax priscus), кіт (Felidae), панда (Paraiiurus anglicus), шакал (Thos sp.), мавпа (Dolichopithecus sp.), а з плазунів — жовто­брюх (Ophisaurus pannonicus).

Перелічений своєрідний склад викопної фауни наземних хребетних датується пізнім пліоценом — раннім антропогеном (І. Г. Підоплічко, 1954).

Екологічний аналіз пізньопліоценової — ранньоантропогенової фауни свідчить про наявність в її складі типових лісових хребетних (глухар, дрімлюга, дятли, крутиголовка, сойка, бобер, білка, вовчки, лісові ми­ші, лісові та чагарникові полівки, борсук, росомаха, олень тощо). Іс­нували також степові форми, зокрема пліобатрахус, жовтобрюх, зеле­на ящірка, лунь, боривітер, сіра куріпка, сіноставець, строкатка, хов­рах, сліпак, дикобраз, лев, гієна, корсак, велетенський олень, етрусь­кий носорог та ін. У складі фауни значна кількість амфібіонтів, тобто тварин екологічно зв’язаних з вологими луками, болотами, водоймами (ставкова жаба, водяний вуж, чирок, косар, деркач, ремез, трогонте­рій, деякі полівки). Таким чином, південні схили Карпат і прилеглі до них рівнини були тоді типовим передгірським лісостепом.

Основні фауністичні елементи пізньопліоценової — ранньоантропоге­нової фауни хребетних добре помітні і в складі сучасного тваринного світу Закарпатської області.

Типова середньоантропогенова, або плейстоценова, фауна хребетних Закарпаття і південних схилів Українських Карпат відома з багатьох місцезнаходжень. Плейстоцен-голоценові види підтверджують, що склад викопної антропогенової (четвертинної) фауни цього регіону порівняно з сучасною фауною хребетних був значно різноманітнішим. Одночасно є вагомі підстави вважати, що майже всі сучасні види хребетних вхо­дили до складу плейстоценового тваринного населення, але чисельність популяцій та їх географічне поширення були цілком відмінні.

Типових гірських форм у сучасній фауні Карпат дуже мало. З ссав­ців до них належать гірський бабак, серна, снігова полівка, малий во­дяний щур, карпатська чорна білка, альпійська бурозубка; з птахів — стінолаз, альпійська галка, альпійська завирушка, гірський біловолий дрізд, гірська плиска, гірська вівсянка, гірський щеврик; з амфібій — гірський і карпатський тритони, саламандра. Бідність видового складу спеціалізованих гірських тварин пояснюється відносною молодістю Карпатської гірської країни та незначними висотами.

Аналіз видового складу плейстоценових печерних хребетних з Мало­утольського та відомих інших закарпатських місцезнаходжень (Ф.Кор­мош, 1911; І. Єгік, 1921; Є. Гааль, 1929) засвідчує, що основне ядра цієї фауни має чимало спільного з сучасною степовою та лісовою фау­нами цього ж регіону. Важливою кліматологічною групою плейстоце­нових тварин у фауні Карпат були північний олень, песець, заєць бі­ляк, копитний лемінг, вузькочерепна полівка, біла куріпка, які мігру­вали з півночі внаслідок зміни клімату — зниження середньорічної температури під впливом часткового материкового північного зледе­ніння.

Розвиток голоценової фауни хребетних Закарпаття відбувався так само, як у плейстоцені. У ранньому голоцені північний олень, песець, заєць біляк, копитний лемінг, біла куріпка були звичайними тварина­ми цього району. Процес їх зникнення тривав довго, майже до XIX ст. Таким чином, констатуючи появу у плейстоценовій фауні Карпат ряду видів північних тварин і їх зникнення у пізньому голоцені, необхідно звернути увагу на те, що основний склад фауни залишився без суттє­вих змін. Чимало тварин — зубр, тур, кінь, барани, цапи, заєць біляк у горах, хохуля, бобер, перев’язка — у передгір’ях зникли під впливом антропогенних факторів. Частина видів (сіноставець, сірий хом’ячок, копитний лемінг, вузькочерепна полівка) не витримала конкуренції з місцевими прогресивними формами (хом’як, водяна полівка, звичайна полівка). На прикладі розвитку фауни хребетних Закарпатського ре­гіону стає зрозумілим процес локалізації у високогірному поясі дея­ких колишніх рівнинних тварин у зв’язку з формуванням гір. Ці твари­ни (снігова полівка, альпійська бурозубка, альпійський бабак) вияви­лись ізольованими в горах поясом суцільних букових лісів, що виник на більш низьких схилах гір.

ЗООГЕОГРАФІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ФАУНИ ХРЕБЕТНИХ

Аналіз фауни хребетних дає змогу запропонувати таку схему зоогеографічного районування досліджуваної території.

Бореально-лісова зона — Карпатська гірсько-лісова зоогео­графічна округа, Українсько-Карпатський зоогеографічний район — територія гірських і прилеглих передгірних районів Закарпатської об­ласті УРСР.

Європейська лісостепова зона — Галицько-Панонська зоогеографічна округа, Закарпатсько-Подільський зоогеографічний ра­йон, Притисянська зоогеографічна дільниця — рівнинні райони Закар­патської області УРСР.

Якщо зазначені зоогеографічні райони та дільниця територіально вкладаються у межі адміністративних структурних одиниць УРСР, то ландшафтні зони і зоогеографічні округи охоплюють великі площі і, зрозуміло, виходять за межі республіки та держави.

Підставою для виділення Карпатської гірської країни у ранг зоо­географічної округи є принципові відмінності фауни Карпат порівняно з фауною прилеглих рівнин. Карпати заселені рядом специфічних тай­гових і гірських видів, які відсутні на сусідніх рівнинах чи плато. З хребетних тварин це риби — дунайський лосось, струмкова та райдуж­на форель, харіус, вівсянка, гірська щипівка, гольян; земноводні — плямиста саламандра, гірський (альпійський) та карпатський тритони, жовточерева кумка; плазуни — лісовий полоз, чорна карпатська га­дюка; птахи — карпатський глухар, середньоєвропейський рябчик, чорний лелека, карпатська довгохвоста неясить, трипалий дятел, кар­патський білоспинний дятел, альпійська горіхівка, ялиновий шишкар, гірська вівсянка, стінолаз, гірська плиска, гірський щеврик, альпій­ська завирушка, олянка; ссавці — малий кріт, альпійська бурозубка, карпатська чорна білка, альпійський (гірський) бабак, мала водяна долівка, снігова полівка, серна, карпатський олень, лісовий кіт та де­які інші види.

Гірсько-карпатський тваринний світ характеризується наявністю де­яких ендемічних видів і підвидів хребетних та безхребетних. Зоогеогра­фічною специфікою Карпат є й те, що в цю гірську країну не проникає багато мешканців відкритих місцевостей і— полів, лук, водойм, звичай­них на суміжних лісостепових дільницях. Загалом Українські Карпати мають характер своєрідної гірської тайги, ізольованої від лісової зони Європи західноукраїнським лісостепом.

Видами — домінантами Українсько-Карпатської зоогеографічної дільниці є такі хребетні: жовточерева кумка (Bombina variegata L.), карпатський тритон (Triturus montandon Boul.), живородяща ящірка (Lacerta vivipara Leur), гірський щеврик (Anthus spinoletta L.), сойка (Garrulus glan derius L.), зяблик (Fringille coelebs L.), гірська плис­ка (Motacilla cinerea Tunst), біловолий дрізд (Turdus torquatus L.), нелика синиця (Parus major L.), лісова полівка (Clethrionomys glare­olus Schreb.), жовтогорла миша (Sylvemus flavicollis Melch.), снігова полівка (Chianomys nivalis Mart.), звичайна бурозубка (Sorex аrа­neus L.), карпатська білка (Scfurus vulgaris carpathicus Pietr.), ли­сиця (Vulpes vulpes L.) і деякі інші птахи та ссавці. До видів — ін­дикаторів Українсько-Карнатської зоогеографічної дільниці належать перелічені вище форми, властиві Карпатській гірсько-лісовій зоогео­графічній окрузі за винятком стінолаза (Tichodroma muraria L.), аль­пійського бабака (Marmota marmota L.) та серни (Rupicapra rupicap-ra L.), які в цій дільниці тепер не зареєстровані, але є в Татрах і Трансільванських Альпах.

Галицько-Панонська зоогеографічна округа характеризується поши­ренням комплексу середньоземноморських і західноєвропейських рів­нинно-лісостепових видів: круглороті та риби — українська та угор­ська міноги, умбра, андруга, звичайний підуст, дністровський пічкур, балканська марена, малий чоп; земноводні — червоночерева кумка, прудка жаба; плазуни — грецька черепаха, зелена ящірка, степова гадюка; птахи — кільчаста горлиця, звичайна бджолоїдка, сірійський дятел, строкатий кам’яний дрізд; ссавці — довговуха, трикольорова нічниця, звичайний довгокрил, європейський широковух, дикий крілик (акліматизований), європейський ховрах, подільський сліпак, степова мишівка, сірий хом’ячок, степовий тхір, лань (акліматизована).

Фауністичні особливості Притисянської зоогеографічної дільниці від­значаються наявністю таких специфічних видів хребетних як великий підковоніс (Rhinolophus ferrum — equinuum Schreb.), гостровуха, три­колірна та іконникова нічниці (Myotis oxygnatus Mont, Myotis emar­ginatus Geof., Myotis ikonnikovi Ogn.), сірий вухань (Plecotus austria­cus Fisch.), звичайний довгокрил (Miniopterus schreibersi Kuhl), угор­ська мінога (Lampetra danfordi Reg,), андруга (Leuciscus agassizi Hech.), чехоня (Pelecus cultratus L.), карликовий сомик (Amiurus ne­bulosus Le Sul.).

Видами — домінантами Притисянської зоогеографічної дільниці слід вважати таких хребетних як: звичайний тритон (Triturus vulga­ris L), зелена ропуха (Bufo viridis Laur.), озерна жаба (Rana ridibun­da Pall.), трав’яна жаба (Rana temporaria L.), звичайний вуж (Nat­rix natrix L.), кільчаста горлиця (Streptopelia decaocto Friv.), чайка (Vanellus vanellus L.), чирок-тріскунок (Anas querquedula L.), зви­чайний шпак (Sturnus vulgaris L.), польовий та хатній горобці (Pas­ser montanus L., Passer domesticus L.), зяблик (Fringilla coelebs L.), польовий жайворонок (Alauda arvensis L.), чубатий жайворонок (Gala­rida cristata L.), польовий щеврик (Anthus campestris L.), луговий че­кан (Saxicola rubetra L.), очеретянка-барсучок (Acrocephalus schoenobaenus L.), міська ластівка (Delichon urbica L.), сорока (Pica pica L.), руда вечірниця (Nyctalus noctula Schreb.), звичайна полівка (Місrotus arvalis Pall.), кріт (Talpa europaea L.), польова миша (Apodemus agrarius Pall.), хатня миша (Mus musculus L.), пацюк (Rattus norve­gicus Berk), заєць-русак (Lepus europaeus Pall.), лисиця (Vulpes vupes L.), темний тхір (Putorius putorius L.), європейська козуля (Сар­reolus capreolus L.).

Загальний видовий склад сучасних хребетних Закарпатської області нестабільний, але орієнтовна кількість видів по класах така: круг­лороті та риби — 48, земноводні — 16, плазуни — 10, птахи (гніздові та пролітні) — 267, ссавці — 64, разом 405 видів (І. І. Колюшев, 1959; Ф. й. Страутман, 1963; К. А. Татаринов, 1973).

 

ФАУНА ХРЕБЕТНИХ ТИПОВИХ ЗООЦЕНОЗІВ

Територію Закарпатської області за рослинно-екологічним принципом можна поділити на п’ять основних зооценозів: 1) оброблю­ваних земель, пасовищ та сіножатей — агроценозів у широкому ро­зумінні; 2) водойм і заплавних вологих лук; 3) рівнинних дубових га­їв; 4) гірських букових і змішаних лісів; 5) високогір’я — криволісся та полонини.

Основними у перелічених зооценозах є фонові види, які завжди або періодично по сезонах року, чи по роках мають високу чисельність популяцій. У зв’язку з тим, що територія Закарпатської області майже повністю окультурена та густо заселена (на 1 км2 припадає 72 особи), найбільш типовим зооценозом, який прогресивно розвивається, є біо­ценоз оброблюваних земель, пасовищ та сіножатей. Він займає площу 4,9 тис. км2, що становить 38,2% усієї території Закарпаття.

Зооценоз оброблюваних земель, пасовищ та сіно­жатей у Закарпатській області має свою специфіку, яка полягає у наявності великих площ, зайнятих садами, виноградниками та ягідни­ками, а також у своєрідній структурі посівних площ: за період з 1945 по 1970 pp. площа під зерновими культурами зменшилась з 68,8% до 38%, під технічними збільшилась від 1,4 до 4,4%, під овочево-баштан­ними та картоплею залишилась майже без змін і становить 21%, а під кормовими культурами зросла з 9,2 до 36,6%. Зазначені обставини ма­ють суттєвий вплив на формування видового складу хребетних, їх біотопне поширення та динаміку чисельності окремих популяцій. Спосте­рігається загальна тенденція до скорочення локальних ареалів і змен­шення чисельності популяцій у стенобіонтних видів, які майже не ада­птуються до зміненого окультуреного ландшафту. Навпаки, види-еврі­біонти, що мають високу екологічну пластичність, досить швидко адаптуються до синантропного способу життя, поширюються по всіх агро­ценозах і населених пунктах. Щільність їх популяцій неухильно зростає.

Земноводні зооценозу оброблюваних земель, пасовищ і сіножатей за своїм видовим складом не численні, але щільність популяцій окремих видів у певні пори року досить висока, а тому значення цих хребетних у зооценозі позитивне. Особливо висока щільність зеленої ропухи, яка є домінуючим видом земноводних. Зелених ропух у теплий період року вночі можна постійно бачити на городах, присадибних ділянках, са­дах, виноградниках, ягідниках.

Звичайна, або сіра, ропуха у агроценозах Закарпатської області у весняно-літній період також досить численна, але за кількістю посту­пається перед зеленою ропухою. Загальне чисельне співвідношення цих видів 1:4.

Крім двох видів ропух, в агроценозах Закарпаття на орних землях виявлені звичайні часничниці; на пасовищах та сіножатях квакші, тра­в’яні та гостроморді жаби, причому останні трапляються значно рідше, Коефіцієнт корисності квакші 50%, трав’яної жаби 33%.

Плазуни досліджуваного зооценозу тепер дуже рідкісні та нечислен­ні. На Чорній горі біля м. Виноградове трапляється зелена ящірка (рис. 17), яка охоче селиться по щілинах кам’яних бар’єрів, що оточують виноградники. Однак оприскування плантацій отрутохімікатами негативно впливає на розвиток цієї популяції. Ящірки гинуть, бо в їх організмах накопичуються летальні дози шкідливих речовин, до яких різні групи безхребетних адаптувались, а ці плазуни не змогли.

Зелена ящірка

Зелена ящірка

На вигонах і пасовищах дуже рідко можна побачити прудку ящір­ку, чисельність якої за останні двадцять років (1959—1979 pp.) скоро­тилась до мінімуму і тепер вимагає повсюдної охорони.

Авіфауна зооценозу досить різноманітна в усі пори року, але види-домінанти змінюються по сезонах. Це стосується також біомаси окремих популяцій, яка досить динамічна і по періодах року, і по роках, що за­лежить від комплексу абіотичних, біотичних й антропічних факторів.

У гніздовий період загальна щільність пташиного населення колива­ється від 160 до 507 особин на 1 км2. Домінують польовий і чубатий жайворонки (на сухих пасовищах), польовий жайворонок і кулик-чай­ка (вологі сінокоси), луговий чекан і польовий щеврик (поля конюши­ни), польовий жайворонок і польовий щеврик (посіви зернових, зокре­ма пшениці) (В. С. Талпош, 1969). У літньо-осінній період щільність популяцій птахів зростає і досягає 447—707 особин на 1 км2, проте особливо різко збільшується кількість цих хребетних на посівах дос­тигаючих зернових. На ланах пшениці, соняшника подекуди концен­труються тисячні зграї таких пернатих-домінантів, як звичайний шпак, польовий і хатній горобці, біла плиска, грак. У зимовий період чисельність птахів знижується до 37—97 особин на 1 км2, а домінують грак, польовий горобець, щиглик, місцями — сіра куріпка, а у певні роки — в’юрок і навіть рюм. Протягом року в цьому зооценозі зареєстровано близько 150 видів птахів. Найщільніше заселені зволожені луки та пасовища — угіддя, які не зазнали докорінного окультурення та ради­кальних перетворень. Найменша видова різноманітність і найнижча щільність спостерігається на орних землях, зайнятих просапними куль­турами, бо тут гніздування птахів можливе лише на межах і невеличких ділянках, занятих бур’янами.

Необхідно ще раз наголосити на специфіці цього зооценозу, яка по­лягає у наявності садів, виноградників, ягідників, пришляхових насад­жень тощо. Наявність фруктових дерев, чагарників, цілинних смужок вздовж шляхів, терасованих схилів горбів, кар’єрів створює для птахів екологічно сприятливі умови. У старих фруктових садах видів-домінан­тів два — яструбина кропив’янка та чорний дрізд, на частку яких при­падає 24,2% загальної біомаси пташиного населення. На старих тера­сових виноградниках з кущами та фруктовими деревами зареєстровано 59 видів, які тут гніздяться, крім того, сюди залітають ще 18—20 видів пернатих. Біомаса птахів у травні становить 914—974 особин на 1 км2. На виноградниках домінує синантропний вид—польовий горобець, на частку якого припадає 51% кількісного складу птахів. У серпні загаль­на біомаса птахів у цьому біотопі досягає максимуму і становить 1298 особин на 1 км2. Домінують польовий горобець і зяблик — 41,2% за­гального кількісного складу авіфауни. Взимку кількість птахів скоро­чується до 77,5 особин на 1 км2. Змінюються види-домінанти. До остан­ніх належить коноплянка, в’юрок і снігур. У сумі вони становлять 78,8% загального видового складу орнітофауни (В. С. Талпош, 1969).

На сучасних рівнинних виноградниках з широкими неораними про­їжджими дорогами зафіксовано 37 видів птахів, з них 13 тут гніздять­ся. У травні загальна біомаса пернатих — лише 200 особин на 1 км2. Домінують три види: польовий жайворонок, кам’янка, луговий чекан, які становлять 60% кількісного складу орнітофауни. У серпні кількість птахів збільшується до 215 особин на 1 км2, а домінують галка, польо­вий горобець та луговий чекан. Взимку кількість птахів знижується до 30—50 особин на 1 км2. Видами-домінантами можна вважати польо­вого горобця та щиглика.

Слід врахувати роль хижих птахів як біологічного фактора, що впливає на чисельність мишовидних гризунів у агроценозах Закарпат­ської області. До основних видів цієї групи належать сипуха, вухата, болотяна та сіра сови, канюк, зимняк, звичайний боривітер.

Сипуха належить до корисних птахів і підлягає абсолютній охороні. Позитивне значення цього хижака в зооценозі оброблюваних земель, пасовищ і населених пунктів (окультурений ландшафт) полягає у ви­нищенні полівок і мишей — шкідників сільського господарства (К. А. Татаринов, 1960).

Ссавці зооценозу орних земель, пасовищ і сіножатей зберігають майже сталий видовий склад протягом усього року, але деякі з них (їжаки, колоніальні види рукокрилих, ховрахи, хом’яки, мишівки) активні лише протягом вегетаційного періоду, а при зниженні температу­ри повітря впадають у сплячку. На оброблюваних площах зареєстро­вані такі види звірів: звичайний кріт, південний їжак, мала та білоче­рева білозубки, малий та великий підковоноси, велика, гостровуха та інші види нічниць, звичайний довгокрил, пізній кажан, лисиця, кам’яна куниця, горностай, ласка, а також темний тхір, заєць-русак, рябий та європейський ховрахи, пацюк, хатня, польова, лісова, жовтогорла і малесенька миші, звичайний хом’як, звичайна полівка, козуля.

І. І. Турянин (1975) зазначає, що у рівнинних районах області мак­симальна кількість кротовин на 1 га 5—6 тис. Це свідчить про високу щільність кротів у лучних біотопах агроценозу Закарпаття.

Серед комах, які поїдають кроти, переважають дротяники (на лу­ках), личинки травневих і червневих хрущів (на пасовищах), личинки турунів (на узліссях). Отже, кріт корисний вид агроценозів Закар­паття.

Типовими представниками теріофауни є мала та білочерева біло­зубки — досить типові синантропні види. Вони поселяються у госпо­дарських будовах, садах і виноградниках, пасовищах, городах, парниках, силосних ямах, картопляних кагатах, скиртах, чагарниках серед орних земель. Значення білозубок в окультуреному зооценозі (орні землі, сі­нокоси, пасовища) позитивне. Вони знищують велику кількість шкід­ливих членистоногих, їхні личинки та лялечки, а також є самі поживою корисних хутро-промислових звірів.

Великої шкоди оброблюваним землям, пасовищам і сіножатям зав­дають мишовидні гризуни, в першу чергу звичайна полівка. Цей гри­зун живиться рослинною їжею, передовсім зеленими вегетативними ор­ганами трав’янистих рослин, зерном, насінням бур’янів, кореневищами та бульбами, корою дерев і чагарників. Звичайна полівка поїдає по­над 30 видів дикорослих зел і близько 20 культурних, серед яких пше­ниця, жито, ячмінь, овес, кукурудза, картопля, морква, кормовий та цукровий буряки, конюшина, люцерна, кора плодових дерев і кущів. За­паси цієї полівки у одній норі перевищують 20 г, складаються з дріб­них кореневищ і стебел дикорослих трав’янистих рослин, зерна пше­ниці та інших культурних злаків, дрібних бульб картоплі.

З промислових звірів наявні заєць-русак, темний тхір, а також лисиця, але після 1970 р. чисельність цих цінних видів скоротилась до мінімуму.

Зооценоз водойм і заплавних вологих лук. Фауна хребетних цього зооценозу включає типових водних і напівводних тва­рин. Тут також трапляються екологічно пластичні види — убіквісти. Найповніше цей зооценоз представлений у теплий період року, взимку кількість видів зменшується до мінімуму. Отже, у зооценозі водойм чіт­ко окреслені сезонні аспекти фауни хребетних. Усього в досліджува­них акваторіях зареєстровано 45 видів круглоротих і риб (К. К. Власо­ва, 1956). З цієї кількості промислових 55%, решта — це так звана «смітна риба» якою живляться риби-хижаки. До найцінніших представ­ників закарпатської іхтіофауни належать струмкова форель, дунайсь­кий лосось (головатиця), харіус, стерлядь. Менш цінними вважаються судак, в’яз, білизна, сом, щука, лящ, карась, сазан, а малоцінними — підуст, марена, головень, плітка, чехоня, густера, окунь тощо.

У водоймах Закарпаття найбільш численні тепер підуст, марена та головень. Підуст утворює промислові скупчення (нерестові, зимуваль­ні та ін.), а тому й вилов його становить 60% усіх здобутих риб. Реш­та 40% розподіляється між мареною (6…9%), сомом (2…8%), щукою (4…6%), лином, карасем, окунем, йоржем, пліткою та іншими рибами (17…28%). Про інтенсивний вилов риби у водоймах Закарпаття не мо­же бути й мови, бо рибні ресурси невеликі. Охорона та примноження рибних запасів є першочерговим завданням.

Батрахофауна зооценозу водойм і заплавних вологих лук нарахо­вує п’ять видів хвостатих амфібій та усі види безхвостих, які навесні відкладають ікру у водойми різного типу. Карпатський тритон (гірсь­кі водойми), жовточерева кумка (передгір’я), озерна та ставкова жаби (рівнинні водойми) — найбільш численні види земноводних Закар­паття.

Герпетофауна зооценозів водойм і заплавних вологих лук Закарпат­ської області включає наступні види: живородяща ящірка, веретінни­ця, звичайний і водяний вужі, звичайна гадюка, болотяна черепаха (водойми в околицях Чопа).

Авіфауна цього зооценозу особливо різноманітна у квітні-травні та вересні-жовтні. У цей час тут концентруються різноманітні види водно-болотяних птахів, а також деякі хижаки та убіквісти. По узбе­режжях річок гніздяться понад 30 видів птахів (кулики, мартини, го­лінасті, пластинчастодзьобі, пастушки, горобині). У жовтні домінують грак, галка, крижень, чирок (71…83). У прибережних деревночагарни­кових насадженнях влаштовують гнізда понад 50 видів пернатих (го­лінасті, хижі, сови, ракші, голуби, дятли, горобині). Річища річок є пролітними каналами багатьох видів пернатих. Важливе екологічне значення для птахів мають русла річок у зимовий період. Загальна щільність популяцій у цьому зооценозі становить 856 особин на 1 км2, домінують щиглик і грак (45,7%).

Найбагатша авіфауна на штучних водоймах, старицях, зарослих во­доймах. Тут зареєстровано гніздування 18 видів (лиска, водяна куроч­ка, пастушок, малий погонич, чомга, крижень, чирок-тріскунок, річко­вий мартин та ін.). Під час весняних та осінніх перельотів спостеріга­ється кулик-горобець, турухтан, великий уліт, фіфі, дупель, сивий мар­тин, гуменник, білолоба гуска та інші види. Щільність птахів на цих водоймах влітку досягає 1000 особин на 1 км2. Домінують лугова оче­ретянка, луговий чекан та чирок-тріскунок, які становлять 60% загаль­ної біомаси (В. С. Талпош, 1969).

Теріофауна зооценозу водойм і заплавних вологих лук за видовим складом нечисленна. До типових ссавців-амфібіонтів у Закарпатській області належать водяна та мала кутори, європейська норка, річкова видра, водяна полівка, ондатра. З вологими луками екологічно пов’я­зані польова та малесенька миші, звичайна полівка, заєць-русак, гор­ностай, ласка, бурозубки, частково пацюк, лисиця та дика свиня. На водоймах протягом усього року домінує водяна полівка, на вологих луках — звичайна бурозубка та польова миша, а у роки масового роз­множення — звичайна полівка.

Зооценоз рівнинних дубових гаїв. У старих дібровах з добрим підліском і трав’яним вкриттям у гніздовий період на 1 км2 припадає 2538 птахів, з яких два види фонові—зяблик і польовий горо­бець. Влітку щільність авіфауни у дібровах становить 738 особин на 1 км2, домінують лазорівка та велика синиця, а кількість птахів на 1 км2 взимку до 330 особин, серед яких переважають лазорівка та пов­зик (51% усієї біомаси пташиного населення). У середньовікових дубо­во-грабових лісах щільність птахів у час гніздування трохи більше 2000 особин на 1 км2 (В. С. Талпош, 1969). Тут зафіксовані понад 50 видів птахів, з яких домінують зяблик, лазорівка, вівчарик жовтобро-вий, що в сумі становлять 54% загальної біомаси. В орнітофауні заз­наченого біотопу переважають птахи, які роблять гнізда в кронах де­рев, в чагарниках, на землі.

Комплекс видів ссавців, що заселює діброви, типовий неморальний. Це сірий та лісовий вовчки, білка, лісова та підземна полівки, польова, лісова та жовтогорла миші, чимало рукокрилих, але типовим видом є руда вечірниця. До масових видів комахоїдних звірків належать два види бурозубок — мала та звичайна. Ці види активні протягом усьо­го року і в зооценозі рівнинних дубових лісів досягають високої щіль­ності. У пошуках їжі вони проводять майже 11 годин на добу.

Висока чисельність у дібровах їжаків. На 1 га лісочагарникових угідь у червні припадає від 0,6 до 1,5 звірків. їжаки поїдають чи­мало травневих хрущів, полівок і мишей. Тому їх роль у зооценозі за­карпатських дібров позитивна.

Чимало в цьому зооценозі кротів. Тут є усі види хижаків і парно­копитних, які особливо концентруються у дібровах в роки рясного пло­доношення дубів. Жолуді охоче поїдають дикі свині, козулі, олені, гри­зуни, на яких полюють хижі птахи та хутро-промислові звірі.

Зооценоз гірських букових і мішаних лісів. За кіль­кістю видів хребетних цей ценоз займає друге місце після зооценозу оброблюваних земель. Тут зареєстровано 10 видів риб, 13 — земновод­них, 7,— плазунів, 74— птахів і 56— ссавців. Типовими і досить чис­ленними у бучинах Закарпаття є карпатський тритон, плямиста сала­мандра (Угольський буковий праліс), жовточерева кумка, квакша, трав’яна жаба, звичайна ропуха. Тут можна знайти прудку жабу, але її мало. З плазунів, які тепер мають низьку щільність популяцій, на південних схилах Українських Карпат трапляються прудка ящірка, веретінниця, звичайний вуж, звичайна гадюка, мідянка, лісовий полоз (К. А. Татаринов, 1973).

Орнітофауна гірських букових лісів має п’ять пануючих видів (зяб­лик, велика синиця, лісовий щеврик, повзик, співочий дрізд (рис. 18)), 24 — звичайні (голуб-синяк, звичайний канюк, довгохвоста сова, зозу­ля, дрімлюга, білоспинний дятел, сойка, костогриз, болотяна гаїчка, довгохвоста синиця, гірська плиска, мала мухоловка, вівчарик-ковалик, вівчарик-жовтобровий, біловолий та чорний дрозди, малинівка, волове очко та ін.) і 45 рідкісних (рябчик, припутень, вальдшнеп, чорний лелека, пугач, жовна, горіхівка, снігур, чорноголова славка, дрізд-горо-бинник, олянка, лісова тинівка тощо). Видовий склад птахів гірських букових і змішаних лісів більш-менш стабільний, але кількість попу­ляцій за останні 25 років дуже змінилась. Якщо Ф. й. Страутман (1954) для цього зооценозу до категорії звичайних птахів відносив малих підорликів, орлів-карликів, малих і великих яструбів, то у 1978—1979 pp. ці птахи цілком зникли і лише подекуди можна побачити малого або великого яструба. Зменшилась кількість карпатського білоспинногодят­ла, якого Ф. й. Страутман (1954) вважав найхарактернішим пта­хом гірських букових пралісів, але стало більше великої синиці, яка тепер входить до складу видів-домінантів, а також горіхівки.

Співочий дрізд

Співочий дрізд

До найчисленніших ссавців зооценозу, який розглядається, нале­жать звичайна бурозубка, руда вечірниця, жовтогорла миша та лісова полівка. Категорію звичайних видів утворюють кріт, вухань, лісовий нетопир, польова миша, ласка, лисиця, ведмідь, дика свиня, звичайний олень, європейська козуля, а решта звірів належать до групи рідкісних (їжак, альпійська бурозубка, лісова мишівка, лісовий та горішниковий вовчки, заєць-русак, лісовий кіт, рись, горностай, борсук, норка тощо). Цікаво відзначити, що популяції окремих видів за останні 20 років збільшилися. Якщо у 50-х роках (К. А. Татаринов, 1956) крупні види звірів — бурий ведмідь, олень, кабан — знаходились на межі цілко­витого зникнення, то тепер їх поголів’я зросло в 8—10 разів, але одно­часно скоротилась кількість зайців-русаків, лисиць і вовків. Орієнтов­но на території Закарпатської області в основному у поясі букових лі­сових налічується до 4,5 тис. козуль, близько 2,5 тис. оленів, 3 тис. ди­ких свиней, 250—280 бурих ведмедів. Отже, тривала охорона із лімі­тованим ліцензійним відстрілом дали позитивні наслідки. У гірських букових і змішаних лісах доцільно розводити звичайного оленя та бурого ведмедя.

Зооценоз високогір’я — криволісся та полонин. Хребетні тварини цього ценозу помітні в теплий період року, а зимою карпатське високогір’я здається майже незаселеним. Зрідка над вкритими потужною товщею снігу хребтами пролітають шишкарі, круки, зимняки, сойки та ще деякі види птахів. Під снігом у заростях гір­ської сосни не припиняють свої активності снігові, темні, підземні та лісові полівки, бурозубки. Інколи на засніжену полонину вибігають зайці-русаки та лисиці. Але весною та влітку (з кінця квітня до сере­дини жовтня) карпатське високогір’я заселяють 5—6 видів земновод­них, 3—4 види плазунів, 40—45 видів птахів і близько ЗО видів ссав­ців (Ф. И. Страутман, К. А. Татаринов, 1949; І. І. Колюшев, 1953). До найтиповіших «ендемічних» хребетних зооценозу карпатського високо­гір’я умовно можна віднести альпійського тритона, чорну карпатську гадюку, полонинського тетерева, гірського щеврика, альпійську тинів­ку, альпійську бурозубку та снігову полівку. По суті лише тетерев, гірський щеврик, альпійська тинівка та снігова полівка є специфічни­ми високогірними хребетними, яких немає в інших зооценозах Закар­патської області.

У недалекому минулому фауна хребетних високогір’я Українських Карпат, а отже, і Закарпатської області, була багатшою. Тут трапля­лися такі великі хижі птахи, як бородач-ягнятник, білоголовий сип, беркут; з горобиних — стінолаз, з ссавців — заєць-біляк, альпійський бабак, серна. За останні 40—50 років ці види, за винятком беркута та завезеного зайця-біляка, зникли. Проте, у Татрах на Трансільванських Альпах і тепер поширені бородач-ягнятник, альпійська галка, альпій­ський в’юрок, стінолаз, кам’яний горобець, альпійський бабак, серна. Та­ким чином, фауна хребетних високогір’я Закарпатської області порів­няно з фауною Західних і Південних Карпат значно бідніша. Тому за­селення вільних екологічних ніш високогір’я — досить актуальне пи­тання.

Фауна хребетних зооценозів Закарпатської області різноманітна і має принципово важливе значення у природних комплексах цієї тери­торії. Необхідно охороняти увесь генофонд хребетних, примножувати чисельність корисних видів для їх раціонального використання в інте­ресах суспільства.