5 years ago
No comment

Sorry, this entry is only available in
Ukrainian
На жаль, цей запис доступний тільки на
Ukrainian.
К сожалению, эта запись доступна только на
Ukrainian.

For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Закарпатська область утворена 22 січня 1946 р. після воз­з’єднання Закарпаття з Українською РСР. Їїї площа 12,8 тис. км2, що становить 2% території республіки. За цим показником Закарпатська область серед адміністративних областей республіки займає передос­таннє місце. Але за населенням (1104 тис. чол., на 17 січня 1979 р.) вона знаходиться на двадцять другому місці, тобто стоїть вище таких областей, як Волинська, Ровенська та Чернівецька і майже дорівнює Тернопільській. Це означає, що область густо населена, — на 1 км2 припадає майже 90 чол. У містах області проживає 487 тис. чол., або 38% всього населення. Закарпаття — багатонаціональна область. її населяють українці (76,5%), угорці (14,4%), росіяни (3,3%), румуни (2,2%), словаки (0,9%). Крім того, в області є також євреї, німці, че­хи, грузини, вірмени — представники майже 30 національностей.

Закарпатська область поділяється на 13 адміністративних районів, до яких входять 603 населених пункти, серед них два міста обласного підпорядкування (Ужгород і Мукачеве), сім міст районного підпоряд­кування, 14 селищ міського типу.

Розміщена на південному заході республіки, Закарпатська область на півночі межує з Львівською та Івано-Франківською областями, а на заході — з ПНР, ЧССР, УНР, СРР. Через територію області про­ходять важливі міжнародні транспортні магістралі: залізничні, нафто-і газопроводи, лінії електропередач, що свідчить про важливу роль За­карпатської області в здійсненні соціалістичної інтеграції країн — чле­нів РЕВ.

Хоча територія Закарпатської області порівняно невелика, проте во­на відзначається різноманітною природою (рис. 1). Чотири п’ятих її території зайнято гірськими хребтами і міжгірськими улоговинами та долинами і лише п’ята частина — це рівнина, причому в переважній частіші ідеальні низини. Північна межа області проходить по так зва­ному Вододільному хребту, висоти якого в середньому досягають 1000 м н. р. м. і лише в небагатьох вершинах піднімаються до 1300… 1400 м (г. Пікуй — 1406 м). На цьому хребті є декілька невисоких перевалів, через які прокладені залізничні та шосейні шляхи її трубо­проводи (Ужоцький—889 м, Верецький—838 м). Межа з Івано-Фран­ківською областю теж проходить по вододілу, але тут простягається по високих горганських хребтах з середніми висотами 1450… 1500 м і мак­симальними висотами 1740 м (г. Попадя) та 1818 м. (г. Сивуля). На Горганському відтинку межі області є лише один перевал: Торуньський, або Вишківський (930 м). Яблуницький, або Татарський, перевал (931 м) знаходиться на зниженій ділянці Вододільно-Верховинського хребта. За Яблуницьким перевалом межа з Івано-Франківською об­ластю переходить на вододільний масив — Чорногору,— по якому тяг­неться до кордону з СРР.

Гіпсометрична схема Закарпатської області

Гіпсометрична схема Закарпатської області

Межа області з СРР частково проходить по Рахівському хребту з максимальною вершиною Піп Іван Мармароський (1946 м), потім по Тисі до м. Тячів, від якого повертає на вулканічний хребет Гутин, а далі переходить на рівнину аж до р. Тур. Від цієї ріки починається кордон з УНР, що тягнеться звивистою лінією по Закарпатській низо­вині до м. Чоп на Тисі. Звідси, від Тиси, починається кордон з ЧССР, який прямує на північ через Закарпатську низовину, перетинаючи Ла­торицю й Уж, що закінчують свою течію в ЧССР, впадаючи в р. Ла­борець. Від с. Невицького межа проходить по хребту Попрічному до хребта Отрит, який є кордоном з ПНР, аж до Ужоцького перевалу.

Вододільний хребет розміщений у середній частині Кросненської зони, яку географи називають Верховиною, і поділяє її на дві частини: Стрийсько-Санську Львівської області та Воловецько-Міжгірську За­карпатської. Остання дуже знижується в напрямку сіл Синевир, Коло­чава, Лази, майже зникає біля сіл Комсомольськ, Лопухів, але знову виразно з’являється по Чорній Тисі, досягаючи найбільшої виразності в Ясінській улоговині, простягаючись далі на схід (с. Лазещина та Во­рохта в Івано-Франківській області).

На південь від загального пониження в Карпатах простягається найбільш високий і масивний хребет усіх Українських Карпат — Поло­нинський. Починаючись від Ужа між с. Ставне і смт Перечин, Поло­нинський хребет утворює декілька високих та широковерхих масивів, вкритих полонинами: Рівна між Ужом і Латорицею з максимальною висотою 1479 м, Б’оржава між Латорицею та Рікою з максимальною висотою 1777 м (г. Стій), Красна між Тереблею і Тересвою з макси­мальною висотою 1497 м (г. Менчул).

Східним орографічним і тектонічним продовженням Полонинського хребта є гірський масив Свидовець з максимальною висотою 1880 м (г. Близниця), розташований між Тересвою і Чорною Тисою, та най­вищий і найбільший масив Чорногора між Чорною Тисою, Білою Тисою та Чорним Черемошем. На цьому гірському масиві є сім вершин, висота яких більша 2 тис. м, найвища серед них Говерла (2061 м).

На південь від Полонинського хребта та паралельно до нього про­стягається вузьке міжгірське зниження, що нагадує собою долину, на­звану Березне-Липчанською, або Цирок-Боржавською, яка в декількох місцях значно розширюється, утворюючи улоговини: Перечинську, Свалявську, Кушницьку. Далі на південний схід Березне-Липчанська до­лина раптом розширюється і переходить в широку Солотвинську уло­говину, що є східною частиною Закарпатської рівнини.

За Березне-Липчанською долиною йдуть вулканічні гори — Ви­горлат-Гутинський, або Ужгород-Хустський хребет, який починається в ЧССР хребтом Вигорлат і простягається через Закарпатську область в напрямку міст Ужгород — Мукачеве — Хуст і закінчується в СРР хребтом Гутин. Ріки Закарпаття — Уж, Латориця, Боржава і Тиса— розтинають Вигорлат-Гутинський хребет на окремі низькогірні маси­ви: Маковиця з одноіменною вершиною (976 м), Синяк висотою 1018 м, Верхній Діл з вершиною Бужора (1085 м), Великий Шолес, або Тупий, висотою 878 м і за Тисою — хребет Гутин, який лише частково захо­дить на територію Закарпатської області.

У східній частині області на південь від долини Білої Тиси наявний ще один гірський масив, представлений Рахівським хребтом, який є західним закінченням великого кристалічного Мармароського масиву, основна частина якого знаходиться в СРР. Рахівський хребет простя­гається до Тиси, має своєрідне продовження на захід аж до Боржави у вигляді так званих Мармароських стрімчаків.

Заключним елементом орографії Закарпатської області є Закарпат­ська рівнина з висотами від 100 до 200 м. її поділяють на дві частини: більшу, на захід від Тиси, яку називають найчастіше Чоп-Мукачівською низовиною з висотами від 100 до 150…160 м, і меншу на північ від Тиси, названу Солотвинською улоговиною, оскільки вона оточена майже з усіх боків горами; тільки Тиса проривається через це оточен­ня гірських хребтів вузькою долиною, яку в районі м. Хуст навіть називають Хустськими воротами.

Загальне уявлення про характер поверхні Закарпатської області може дати схематичний гіпсометричний профіль, прокладений по лінії Вододільний хребет—г. Стій—г. Бужора—Виноградів—Тиса (рис. 2).

Орографічний профіль

Орографічний профіль

Історія дослідження природи Закарпатської області поділяється на три періоди: перший — панування Австро-Угорщини, другий — бур­жуазної Чехословаччини, третій — радянський. Для першого періоду характерні загальнонаукові описи території майже усієї карпатської області та її поділу на певні частини: Західні і Східні Карпати, Бес­киди, Горгани, Чорногору, Татри тощо. Серед наукових праць такого типу слід назвати монографію А. Ремана (1895). У цей період вперше дана характеристика геологічної будови Карпат (В. Уліг, 1903, 1907; Р. Зубер, 1909), проведено досить повні флористичні та фауністичні до­слідження (Ф. Пакс, 1898, 1908; Я. Фривальдський, 1875; Л. Тегелі, 1900—1914 та ін.). Слід відзначити, що деякі з досліджень цього пе­ріоду не втратили свого значення і сьогодні. Наприклад, монографія Л. Фекете і Блатного (1913), де висвітлені закономірності географіч­ного поширення деревних і чагарникових порід в Угорщині, під владою якої тоді перебувало Закарпаття.

Чехословацький період характеризується значним посиленням де­тальності досліджень, зокрема в галузі геоботаніки і фауни. Заслугову­ють на те, щоб їх назвати, праці К. Доміна (1930), де дана характе­ристика бучин, А. Златкіна (1934, 1938), в якій описані ліси Закарпат­тя, М. Малоха (1931), присвячені полонинам, та ін. Згадаємо також праці М. Дейла (1940) — комплексне дослідження грунтів і клімату на г. Піп Іван, О. Грабаря (1931) — вивчення орнітофауни Підкарпат­ської Русі.

Тоді ж були розпочаті спеціальні дослідження ґрунтового покриву Закарпаття. Р. Майер (1922), Я. Капецький та Я. Шпірханзель (1931) вивчали механічний склад грунтів, П. Трейтц (1927) і В. Новак (1926) проводили генетичний аналіз грунтів. В. Новак вперше зробив спробу виявити вертикальну зональність грунтів у Чехословаччині, в тому чис­лі й Закарпатської Русі. Фізико-хімічні властивості гірських грунтів досліджував Г. Вінцент (1936).

З геологічних досліджень території Закарпаття слід виділити пра­ці Д. Андрусова (1938, 1939), в яких, крім загальних питань, що сто­суються геологічної будови Карпат, розглянуто проблему походження Стрімчакових зон, будову та простягання Магурської зони. Заслуго­вують на увагу також дослідження географа С. Рудницького (1925) з геоморфології території Закарпаття.

Незрівнянно глибше розгорнулись дослідження природи Закарпаття в радянський період. Вони стали глибшими як у буквальному розумін­ні цього слова внаслідок застосування методів буріння свердловин, так і в переносному — використання нових методів дослідження (геофі­зичних, геотермічних, геохімічних, геоботанічних, екологічних, ланд­шафтних тощо).

Радянський період геологічних досліджень у Закарпатті можна умовно поділити на два етапи. Перший полягав у спробах створити цілісну схему тектонічної будови Українських Карпат, його північних і південних (закарпатських) схилів. Ця робота проводилась експеди­цією під керівництвом А. А. Богданова (1949, 1950), який заперечував наявність покривної структури в Карпатах (О. С. Вялов, 1949, 1954) і запропонував концепцію антиклінорія, що складався з двох структур антиклінального типу (Зовнішньої і Внутрішньої), розділених цент­ральною синклінальною зоною. На цьому ж першому етапі радянські геологи звернули велику увагу на палеонтологічне обґрунтування стра­тиграфії Українських Карпат, особливо їх південного (Закарпатсько­го) схилу (О. С. Вялов, 1957; Л. С. Пишванова, 1958; І. В. Венглін­ський, 1962).

На другому етапі велике значення мали матеріали буріння, в тому числі й глибокого, які підтвердили покривну структуру Українських Карпат і дали змогу розробити єдину схему тектонічної будови Кар­пат і Закарпаття, виявити складність будови фундаменту Закарпатсь­кої западини, а також встановити структурні зв’язки Українських Кар­пат з прилеглими структурами Чехословацьких, Польських і Румунсь­ких Карпат. В останнє десятиріччя опубліковані підсумкові праці з геології Українських Карпат у монографіях за редакцією В. В. Глушка і С. С. Круглова (1971, 1977) та оглядова геологічна карта цього ре­гіону (1977).

Дослідженнями четвертинних відкладів до возз’єднання практично не займалися. Вони були розпочаті львівськими геологами Г. П. Алфе­р’євим (1948), М. П. Єрмаковим (1948), а також московськими геоло­гами та географами Л. Г. Каманіним і Т. О. Івановою (1954), В. М. Зайцевою та Т. Ю. Піотровською (1966), Г. І. Раскатовим (1966), які виявили основні генетичні типи четвертинних відкладів та їх по­ширення по території Закарпаття. Дослідження О. В. Кожевнікова (1965, 1966), М. С. Демедюка (1971), Ю. М. Швидкого (1971), О. М. Адаменка (1977) дали змогу розчленувати четвертинні відклади на еоплейстоцен, плейстоцен і голоцен.

Після возз’єднання широко розгорнулись і геоморфологічні дослід­ження. Початок їм поклали праці Г. П. Алфер’єва (1948) і М. П. Єрмакова (1948), А. І. Спиридонова (1952), П. М. Цися (1957, 1957), які вказали на основні риси будови рельєфу Закарпаття та головні етапи його розвитку. Значний вклад у вивчення закономірностей розвитку рельєфу внесли праці І. Д. Гофштейна (1963); П. М. Цися (1961), М. С. Демедюка та ін.

Широко розгорнулися кліматологічні дослідження на Закарпатті. Ос­новою їх стали, по-перше, дані численних метеорологічних станцій, яких в області налічується понад 20, по-друге, спеціальні гідрокліматологічні експедиції, що вели напівстаціонарні дослідження умов утво­рення шкідливих метеорологічних процесів (вітровалів, селів тощо). Багато праці тут доклали вчені Українського науково-дослідного гідро­метеорологічного інституту (1956—1961), Київського, Львівського та Чернівецького університетів (М. С. Андріанов, 1959; О. І. Токмаков, 1972, 1974; М. І. Щербань, 1968 та ін.).

Значна робота проведена щодо вивчення режимів річок Закарпат­тя, зокрема сельових явищ і коливання рівнів води у ріках області (М. С. Каганер, В. А. Огієвська, 1955). Досить детально досліджені водні ресурси (Г. А. Василевський, 1973; К. В. Примак, 1957; М. І. Ки­рилюк, 1976 та ін.).

У вивченні рослинного-покриву Закарпаття в радянський час основ­на увага була звернута на геоботанічні аспекти. З перших радянських праць рослинного покриву Закарпаття слід згадати монографію М. Г. Попова «Очерк растительности и флоры Карпат» (1949), а та­кож колективну монографію «Рослинність Закарпатської області» (1954). За останні десятиріччя з’явились нові змістовні дослідження (В. Г. Коліщук, 1956, 1966; К. А. Малиновський, 1961; Г. В. Козій, 1965; В. І. Комендар, 1966, 1971; С. М. Стойко, 1966, 1977; С. С. Фодор, 1956, 1960 та ін.).

Заслуговують на увагу численні публікації карпатських ботаніків з питань охорони рослинності та в цілому природи Українських Кар­пат, особливо праці С. М. Стойка (1966, 1977).

Вивчення грунтів Закарпаття започаткувала Н. Б. Вернандер (1947), а потім продовжила Є. Е. Руднєва (1960). Велике значення у дослідженні ґрунтового покриву області мало крупномасштабне кар­тографування грунтів (1958—1960 pp.), на основі якого проведено аг­рохімічне вивчення. Це дало підставу для важливих висновків щодо їх географії і генезису (І. М. Гоголев, 1965; В. Р. Голян, 1969; П. С. Пас­тернак, 1967).

Значних успіхів домоглися радянські зоологи у вивченні тваринно­го світу Закарпаття. Вони провели цікаві роботи еколого-біоценоло­гічного напрямку на стаціонарах Боржавська полонина, полонина Красна, Квасівський Менчул, а також в численних експедиціях. Згада­ємо у хронологічному порядку лише деякі з фауністичних досліджень Українських Карпат і Закарпаття. Монографії Ф. И. Страутмана (1954, 1963), К. А. Татаринова (1956, 1973), І. І. Туряніна дають ос­новні узагальнення з ключових системно-фауністичних, еколого-біоценотичних і практично-охоронних питань карпатської території. Якщо до цього врахувати ще десятки статей, в яких висвітлюються сучасний видовий склад, екологія, зоогеографічні особливості птахів (В. С. Талпош, 1969; О. Б. Кістяківський, 1950), риб (Е. К. Власова, 1956, 1958 та ін.), герпето-і батрахофауни (В. М. Салюш, 1953; В. О. Кушнірук, 1968; В. І. Таращук, 1959 та ін.), ссавців (К. А. Та-таринов, І. І. Турянін, В. С. Левицька та ін.), то можна погодитися з твердженням, що фауна хребетних Закарпаття вивчена досить добре. Слід також відзначити, що чимало зробили зоологи у справі охорони та збагачення фауни області.

Одні з найменш досліджених об’єктів природи Закарпаття — ландшафти. Давно опубліковані загальногеографічні праці В. А. Анучина і А. І. Спиридонова (1947), В. А. Анучина (1956) є науково-по­пулярними нарисами, які мали на меті ознайомити широкі кола чита­чів з особливостями природи і господарства нової області у складі СРСР. Вони були побудовані за галузевим принципом характерис­тик окремих сторін природного оточення адміністративної області і не ставили перед собою завдань комплексної характеристики природи.

Ландшафтні дослідження природи Закарпатської області розпоча­лись лише в п’ятдесятих роках і проводились невеликими силами фі­зико-географів Львівського, Чернівецького і частково Київського уні­верситетів. Львівські фізико-географи під науковим керівництвом К. І. Геренчука вели дослідження у найвищому гірському масиві Ук­раїнських Карпат — Чорногорі (Г. П. Міллер, 1961, 1967, 1968).

Серед фізико-географів Чернівецького університету слід назвати М. М. Рибіна (1958, 1965 та ін.), Л. І. Воропай (1964), Л. І. Воропай і М. М. Рибіна (1963).

Дослідження ландшафтів Карпат і Закарпаття значно розвинулось під час Комплексної експедиції по боротьбі з шкідливими стихійними явищами Українських Карпат Сектора географії АН УРСР, в яких ак­тивну участь брали географи Львівського і Чернівецького університе­тів. У результаті цих робіт, які ґрунтувались на детальних ландшафт­них зніманнях, були вияснені деякі закономірності будови географіч­них ландшафтів Українських Карпат, зокрема їх морфологічна струк­тура (К. І. Геренчук, Г. П. Міллер, С. В. Трохимчук, 1963; К. І. Геренчук, 1963).

Перші спроби узагальнення ландшафтних характеристик Україн­ських Карпат зроблені Л. І. Воропай і М. О. Куницею (1966) та К. І. Геренчуком в книзі «Природа Українських Карпат», де коротко охарактеризовані ландшафти Закарпаття, однак це питання потребує детальнішого вивчення.