Sorry, this entry is only available in
Ukrainian
На жаль, цей запис доступний тільки на
Ukrainian.
К сожалению, эта запись доступна только на
Ukrainian.

For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Перші спроби фізико-географічного районування України в дожовтневий період пов’язані з роботами по природ­ному районуванню Європейської Росії. В. В. Докучаєв у праці «Зоны природы и классификация почв» (1900 р.) оха­рактеризував такі зони північної пів­кулі: бореальну, лісову, лісостепову, степову, сухих степів, пустинь, субтро­піків. Цим він поклав початок зональ­ному поділу території України. Він розглядав природну зону як територі­альний комплекс, всі компоненти якого взаємнозумовлені. Ідеї В. В. Докучаєва стимулювали розвиток робіт з фізико-географічного районування.
Г. І. Танфільєв у праці «Физико-географические области Европейской России» (1897 р.) , враховуючи особливості зонального розподілу рослинності і грун­тів, а також частково характер ґрун­тотворних порід та походження їх, по­ділив Східно-Європейську рівнину на «області», «смуги» та «округи». За цією схемою північна частина України від­несена до області Північної Росії, або області ялини, зокрема до смуги мі­шаних лісів, в якій виділяється округ Полісся. Південна частина України від­несена до області Південної Росії, або давньостепової області. Працю Г. І. Танфільєва можна розглядати як першу спробу комплексного опису окремих частин України з урахуванням зональ­них і провінціальних відмінностей.
Для розвитку питань з фізико-геог­рафічного районування території Укра­їни велике значення мали дослідження земських експедицій (1882—1916 pp.). В них працювали відомі вчені-природознавці В. В. Докучасв, Л. С. Берг, Ф. Ю. Левінсон-Лессінг, В. І. Вернадський, А. Д. Архангельський, Б. Б. Полинов, А. М. Краспов, М. О. Дімо та ін. Матеріали досліджень Полтавської, Чернігівської і Подільської земських експедицій були покладені в основу та­ких класичних наукових праці., як «Наші степи колись і тепер» (1892 р.) В. В. Докучасва, а також робіт з ланд­шафтознавства і фізико-географічного районування (Б. Б. Полинова, Л. С. Берга).
Після Великої Жовтневої соціалі­стичної революції розробка проблеми фізико-географічного районування Ук­раїни набула широкого розмаху у зв’яз­ку з завданнями планування народного господарства.
Уже в перші роки Радянської влади на замовлення Держплану були викона­ні роботи по природному районуванню України. Це праці Б. Л. Лічкова «Естественные райони Украины» і П. А. Тутковського «Природна районізація Укра­їни» (1922 p.). В цих працях в основу природного районування було покладе­но геолого-геоморфологічні ознаки. Б. Л. Лічков, враховуючи історію геологіч­ного розвитку території України, виді­лив 7 природних районів. П. А. Тутковський виділив також 7 районів (за тер­мінологією автора, «краєвидів») — лесовий, зандровий, кінцевоморенний, мо­ренний, острівних гір, товтровий і гранітний. В 1923—1924 pp. було опу­бліковано цікаві праці Г. І. Танфільєва з фізико-географічного районування Херсонської та Одеської губерній, що їх він викопав на замовлення сільсько­господарських органів. В цих працях при виділенні фізико-географічних ра­йонів частково враховувалися ланд­шафтні ознаки.
В 1928 — 1929 pp. В. П. Поповим і В. Л. Симиренком було здійснено при­родно-історичне районування України для обгрунтування розміщення плодо­вих культур. В основу районування покладено ознаки теплового і водного ре­жиму території, частково враховані рельєф і характер ґрунтового покриву. Автори виділили 14 природно-історичних районів, згрупованих в 4 краї. К. Г. Воблий в академічному виданні «Економічна географія Радянської України» (1945 р.) в розділі «Фізико-географічні зони і райони УРСР» виді­лив поліську, лісостепову і степову зо­ни та гірську країну Карпат; зони по­ділено на 9 мікрорайонів.
У праці «Естественно-историческое районирование СССР» (1947 р.) тери­торія України віднесена до трьох фізико-географічних країн — Східно-Європейської рівнини, Карпат і Кримсько-Кавказької. Рівнинна частина поділена на 4 зони — лісову, лісостепову, степо­ву і посушливо-степову, які в плані те­риторії СРСР розглядаються як окремі провінції: Поліська, Українська лісо­степова, Південно-Українська степова і Північно-Кримська посушливо-степова. У праці охарактеризовано природні ре­сурси виділених таксономічних одиниць для сільського господарства.
Найбільшого розмаху роботи з фізи­ко-географічного районування Украї­ни в цілому та окремих її частин набу­ли з 1957 р. у зв’язку з виконанням рі­шення Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти СРСР про прове­дення природного і економіко-географічного районування для цілей сільсь­кого господарства. В 1958 р. колекти­вом географів Київського університе­ту в «Научных докладах высшей школы» було опубліковано робочу схему фізико-географічного районування Ук­раїни з розгорнутим її обгрунтуванням. В 1962 р. в «Атласе Украинской ССР и Молдавской ССР» опубліковано кар­ту фізико-географічного районування України і Молдавії з ландшафтними врізками окремих ключових територій Полісся, лісостепу і степу. В цих схе­мах районування виділено фізико-гео­графічні країни, зони, підзони, області і підобласті.

Схема взаємодії природних ландшафтоутворюючих факторів і компонентів

Схема взаємодії природних ландшафтоутворюючих факторів і компонентів

Завершенням досліджень географів Львівського університету з фізико-гео­графічного районування західних обла­стей УРСР є праця К. І. Геренчука, П. М. Цися і М. М. Койнова «Природ­но-географічний поділ Львівського і Подільського економічних районів» (1964 p.). В 60-х роках було опубліко­вано ряд праць по окремих регіонах України, в яких вміщені схеми фізико-географічного районування.
Результатом робіт з фізико-геогра­фічного районування, виконаних гео­графами університетів УРСР, є капітальна монографія «Физико-географическое районирование Украииской ССР» (1968 p.), в якій вперше за єди­ним принципом подано характеристику всіх регіональних одиниць до районів включно.
Під час робіт з фізико-географічного районування України розроблено його принципи, методику, обґрунтовано си­стему таксономічних одиниць та схему поділу території на регіональні одиниці різного рангу. Фізико-географічне райо­нування території України проведено на основі ландшафтно-генетичного прин­ципу. Суть його полягає в тому, що виявлення природних комплексів, ви­значення їхніх меж і властивостей здій­снюються на основі всебічного аналізу взаємозв’язку і взаємодії ландшафтоутворюючих факторів і компонентів географічного середовища. При цьому враховуються історія розвитку ланд­шафтів цієї території, а також вплив на природні умови господарської діяльно­сті людини, характер використання і ступінь освоєності території, що зале­жить від конкретних історичних і со­ціально-економічних умов. Ф. Енгельс писав, що «взаємодія — ось перше, що виступає перед нами, коли ми розгля­даємо рухому матерію в цілому з по­гляду теперішнього природознавства… Так природознавством підтверджуєть­ся…, що взаємодія є істинною causa finalis (кінцевою причиною. Ред.) речей». (Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 20, с. 507—508). Звідси випливає, що вивчення властивостей географічного середовища, окремих природних комп­лексів повинно бути пов’язано з дослі­дженням основних ландшафтоутворюючих факторів і процесів. Взаємозв’язки між ландшафтоутворюючими фактора­ми і компонентами географічного се­редовища вивчають у такій послідов­ності: ландшафтоутворюючі фактори — основні фізико-географічні процеси — компонент географічної оболонки. Основними ландшафтоутворюючими фак­торами є:
1) сонячна радіація, що розглядаєть­ся не тільки як джерело світла і тепла на земній поверхні, а й як енергетич­ний фактор, який визначає характер та інтенсивність прояву фізико-географіч­них процесів; нею зумовлюються пояс­на структура географічної оболонки та зональні особливості природних терито­ріальних комплексів;
2) атмосферна циркуляція розгляда­ється як механізм перенесення повітря­них мас, тепла і вологи в географічній оболонці. З характером атмосферної циркуляції пов’язані відмінності в структурі зональності приокеанічних і внутріматерикових територій, провінціальні властивості ландшафтів;
3) літосфера і гідросфера, які утво­рюють поверхню, де відбувається взає­модія всіх ландшафтоутворюючих фак­торів. Від співвідношення поверхні лі­тосфери і гідросфери залежать харак­тер та вираженість фізико-географіч­ної зональності, зональні та провінціальні риси ландшафтів.

Схема фізико-географічного районування УРСР

Схема фізико-географічного районування УРСР

Взаємодія між лаидшафтоутворюючими факторами відбувається опосередко­вано, через такі основні фізико-геогра­фічні процеси: теплообмін, вологообмін, речовинний мінеральний і органічній обмін. Ці процеси досліджуються, вимі­рюються і кількісно оцінюються у вигляді певних балансів: балансу тепла, вологи, балансу мінеральних і органіч­них речовин. В результаті взаємодії ландшафтноутворюючих факторів через згадані фізико-географічні процеси формуються природні територіальні комплекси, розвиваються взаємозв’яза­ні їхні складові — компоненти. Такими компонентами є: 1) форми рельєфу; 2) клімат як фактор широтної та дов­готної фізико-географічної диференціа­ції; 3) поверхневі і підземні води суші, моря; 4) ґрунтовий покрив; 5) біота — рослинний покрив і тваринний світ.
Сучасні фізико-географічні процеси розвиваються в межах певних природ­них територіальних комплексів. Ці про­цеси зумовлюють якісні і кількісні від­мінності класифікаційних одиниць ланд­шафтів. Закономірні поєднання проце­сів кількох видів та їхні територіальні відмінності є об’єктивними ознаками для розмежування і виділення регіональ­них одиниць. Відмінності в характері і ступені прояву фізико-географічних процесів властиві всім видам ландшаф­тів і місцевостям. Так, мозаїчність структури поліських ландшафтів пов’я­зана з процесами різновікового пере­формування її. Наприклад, на значних ділянках межі Лівобережного Полісся і лісостепу спостерігається складне взаємопроникнення місцевостей і уро­чищ з розвитком процесів заболочуван­ня, засолення, водно-ерозійних та еоло­вих.
Показники інтенсивності сучасних фі­зико-географічних процесів характери­зують кількісно природні територіальні комплекси певних рангів. Ці природні комплекси відзначаються відносною ге­нетикою спільністю умов, при яких ін­тенсивність і прояв процесів нароста­ють від нижчих рангів до вищих.
В основу виділення таксономічних одиниць при фізико-географічному ра­йонуванні покладено аналіз ландшафтно-генетичної структури території, з ви­користанням матеріалів галузевих до­сліджень (геоморфологічних, гідрогеоло­гічних, геоботанічних, ґрунтових)і схем районування окремих компонентів при­родних комплексів.
Взаємодія основних ландшафтоутворюючих факторів має зональний і азо­нальний характер. Тому в системі оди­ниць фізико-географічного районування в одному таксономічному ряді необхід­но об’єднувати групу зональних оди­ниць (фізико-географічний пояс, зона, підзона), також групу так званих азо­нальних одиниць (фізико-географічні країни, провінції, області). Щоб відобразити просторову диференціацію ланд­шафтної оболонки на територіально об­межені природні комплекси шляхом фізико-географічного районування, при­йнято таку систему таксономічних оди­ниць: країна, пояс, зона, провінція, об­ласть, район.
На карті фізико-географічного райо­нування України показано країни, зо­ни, підзоли, провінції і області. Пояси па карті не відображені, бо майже вся територія України знаходиться в ме­жах помірного поясу (за винятком Пів­денного берега Криму, який мас; ряд рис субтропічного поясу).
Фізико-географічні країни визначаю­ться своєрідністю структури зонально­сті природних комплексні, яка зумовлюється географічним положенням і положенням в межах великих геоструктурних одиниць та загальними (ноликими) рисами будови поверхні, що створює умови для певної атмосферної цирку­ляції та тепло- і вологообміну. Кожна рівнинна або гірська країна характери­зується певною системою зональності ландшафтів. Рівнинна частина Украї­ни, розташована в межах докембрій­ської платформи, являє собою південно-західну частину Східно-Європейської рівнинної країни. В її межах чітко ви­ражена зміна ландшафтних зон з пів­ночі на південь. Складчасті споруди альпійського орогенезу — Карпати і Гір­ський Крим — характеризуються висот­ною поясністю ландшафтів, де умови для прояву ландшафтоутворюючих фак­торів і перебіг фізико-географічних про­цесів дуже відрізняються від умов на рівнині. Досить чіткі тектоніко-орографічні межі між рівнинною і гірськими країнами проявляються в зміні рівнин­них ландшафтів на висотно-поясну гір­ську. В межах певної країни переважає один клас ландшафтів.
Фізико-географічні пояси виділяють на основі врахування значних відмін радіаційного балансу і термічного ре­жиму та типів атмосферної циркуляції, які визначають певний характер, спря­мованість та інтенсивність вивітрюван­ня, геохімічних та біологічних проце­сів тощо. А це, зрештою, зумовлює фор­мування різко відмінних типів грунтово-рослинного покриву. Кожний пояс відрізняється тривалістю періоду актив­них біологічних процесів. Пояси об’єд­нують повну групу зональних типів ландшафтів на рівнинах і групи типів вертикальної поясності ландшафтів у горах. На Україні межа між помірним і субтропічним поясами проходить по південному схилу Головного пасма Кримських гір.
Пояси поділяються на фізико-геогра­фічні зони на основі виявлення ланд­шафтних типів грунтово-рослинного покриву, які утворюються за певних умов термічного режиму і особливо зволожен­ня території. Кожній зоні відповідає певний тип ландшафтів, підзоні — під­тип ландшафтів. Співвідношення тепла і вологи змінюється з півночі па пів­день, що впливає на умови існування рослин, формування грунтів, розвиток геохімічних процесів. Це приводить до закономірної зміни типів рослинного і ґрунтового покриву, впливає на харак­тер господарського використання ресур­сів природних зон.
Фізико-географічні провінції виділя­ють як частини зон або підзон за ступе­нем континентальності клімату у зв’яз­ку з віддаленістю території від океанів і різним характером трансформації повітряних мас. Це істотно позначає­ться на розвитку геохімічних і біоло­гічних процесів, зумовлює певні внутрішньозональні відмінності ландшаф­тів довготно-кліматичного характеру, впливає на розпиток біоти. В ряді ви­падків при виділенні провінцій врахо­вуються історія розвитку території в антропогені і пов’язані з цим генезис і літологія покривних порід (які є ос­новою сучасних ландшафтів і фактором об’єднання різнорідних структур у від­носно однорідну фізико-географічну провінцію). Прикладом такої провінції є Полісся в межах зони мішаних лісів. Провінціальність добре виражена в лі­состепу і степу.
При виділенні в межах провінцій фі­зико-географічних областей враховують такі геолого-геоморфологічні відміннос­ті, зумовлені оротектонікою, які ведуть до місцевих змін елементів теплового, водного і геохімічного балансів і відпо­відно спричинюють значні внутрішньо-провінціальні відмінності фізико-геогра­фічних процесів.
Окремі фізико-географічні області по­діляють на підобласті. При виділенні підобластей найважливіше значення на­дається особливостям залягання корін­них порід і властивостям поверхневих порід, зокрема антропогенового покри­ву, який є основою сучасних ландшаф­тів.
Області і підобласті об’єднують певні види і підвиди ландшафтів. Межі обла­стей визначаються за гіпсометричними ознаками, характером розчленування рельєфу, літологічним складом антропо­генових відкладів. В межах областей характерним є переважання певних фі­зико-географічних процесів. Наприклад, в межах Придніпровської височини, яка переживає тенденцію до підняття, вели­ке поширення мають ерозійні та зсувні процеси; на межуючій з нею Дніпров­ській терасовій рівнині в результаті епейрогенічних опускань і незначної дренованості розвиваються процеси за­солення, в сучасних і давніх долинах — заболочування.
Кожну фізико-географічну область поділяють на фізико-географічні райо­ни — найменші таксономічні регіональні одиниці. Район виділяють як части­ну області чи підобласті у зв’язку з міс­цевими відмінами в характері, інтен­сивності і спрямованості сучасних при­родних процесів, які зумовлюють знач­ні місцеві зміни у фізико-хімічних вла­стивостях грунтів та рослинних угрупо­ваннях. Фізико-географічний район характеризується певними генетично зв’язаними місцевостями та структурними складовими частинами їх — урочищами.