7 years ago
No comment

Sorry, this entry is only available in
Ukrainian
На жаль, цей запис доступний тільки на
Ukrainian.
К сожалению, эта запись доступна только на
Ukrainian.

Основні зернові і круп’яні культури прийшли до нас у різний час. Вважають, що просо, яке походить із Східної та Центральної Азії, було завезене на Україну ще кочівниками. Батьківщиною гречки вважають Гімалаї. Звідти вона спершу розповсюдилася в культурі в країнах Азії, згодом проникла в Середземномор’я, а вже звідти в середньоєвропейські країни. Припускають, що на Україну насіння гречки завезли воїни князя Святослава, повертаючись з візантійського походу. Можливо, що її також завезли зі Сходу від сарматів, які її вирощували.

Пшениця і ячмінь походять з Передньої Азії і Середземномор’я. На території республіки вони відомі ще з часів трипільської культури (III—II тисячоліття до н. е.). Але звідки саме і яким чином вони потрапили сюди — не встановлено. Учені припускають, що вони були занесені племенами, які прийшли зі Сходу. Розвиток землеробських племен на територіях Подніпров’я, Подністров’я, Дунаю, Балкан відбувався при інтенсивних культурних зв’язках з Передньою Азією, Єгиптом, країнами Дворіччя, Малою Азією. Таким чином, культурні рослини, в тому числі пшениця і ячмінь, могли потрапити в область розвитку трипільської культури як із східно-середземноморського осередку давнього землеробства, так і з країн Південної і Південно-Західної Азії.

Кукурудза — вид американського походження почала розповсюджуватися на полях інших континентів тільки з XVI ст. А вже на початку XVII ст. кукурудзу почали вирощувати на Україні. Лише в XX ст. на Україні почали сіяти рис. Ця культура з Південно-Східної Азії, де вона росла ще в стародавні часи, прийшла до нас двома шляхами: через передньоазіатські країни і далекосхідні райони СРСР.

Як бачимо, насіння кожної культурної рослини перевозилося з країни в країну. У різних місцевостях воно засмічувалося новими бур’янами. Але слідом за кожною культурою в нові райони просувалися лише ті бур’яни, що пристосувалися до існування в її посівах. Деякі з них настільки призвичаїлися до умов, створених посівом певної культури, що супроводжували її скрізь.

У стародавні часи завезені в наш край із зерном пшениці з середземноморських країн волошки сині (Centaurea cyanus L.) і гібіск трійчастий, кукіль звичайний і мак дикий. Тепер вже не можна з впевненістю назвати батьківщину волошок, настільки переплуталися стежки, якими вони мандрують з пшеницею і житом багато віків. Більшість дослідників вважають, що волошки сині походять із Середземномор’я, деякі припускають, що в дикому стані вони ростуть також у Передній Азії.

Волошки сині

Волошки сині

У Північну Америку вперше волошки сині були завезені з Європи як декоративні квіти. Зокрема, це підтверджує одна з назв, що закріпилася за волошками на американському континенті — французька гвоздика. Пізніше їх завозили також з зерном, корабельним баластом. Та незважаючи на те, що волошки легко дичавіли і «тікали» з клумб, поширення їх за межами культури на засмічених місцях залишилося незначним. Лише місцями на новому континенті волошки сині ростуть на пустирях перелогах. Зате дуже поширені в посівах зернових. У деяких місцевостях їх тепер так і називають «квітка хлібів», або «житня волошка».

Жито теж давній сателіт пшениці. Походження кита досліджував відомий учений, академік М. І. Вавилов, творець вчення про центри походження культурних рослин. Батьківщина цілого роду жита — Передня Азія. У природних умовах у межах свого первісного ареалу, зокрема в Ірані, Афганістані та Закавказзі, дикорослі види жита ростуть часто поряд з пшеницею, але займають місця з бідними грунтами здебільшого на північних схилах. Багаторічні види жита віддають перевагу кам’янистим грунтам, однорічні — піщаним. Досліджуючи посіви пшениці і ячменю в північно-західному Ірані, вчений звернув увагу на те, що їх завжди засмічувало жито. Місцева назва жита — «чуч-дар», що в перекладі означало «рослина, що мучить пшеницю»,— також давала підставу для припущення про бур’янову природу цього виду. Супроводжуючи пшеницю, жито виступало на перший план там, де умови погіршувалися: на бідних грунтах, у північних або високогірних районах. На думку вченого, з появою посівів пшениці, деякі однорічні види жита почали поширюватися на полях. Росло жито не на всіх полях, а лише в посівах пшениці, як її спеціалізований бур’ян, у гірських і передгірських зонах Передньої Азії і Кавказу.

Академік П. М. Жуковський, розвиваючи далі гіпотезу М. І. Вавилова, вважав, що жито польове виникло, можливо, не від одного виду, а від гібридного потомства кількох дикорослих видів жита. Подекуди жито польове використовували в їжу або на корм худобі як домішок до пшениці при спільному зростанні обох видів у посівах.М. І. Вавилов висловив також гіпотезу, згідно з якою культурне жито виникло з цього бур’яну шляхом несвідомої селекції його людиною. У посівах виживали найбільш сильні особини жита, які й засмічували врожай. Протягом тисячоліть найбільші зернівки бур’яну потрапляли в зерно пшениці і разом з ним знову висівалися на полі. Так несвідомо відбиралися курпнозернисті форми.

Мак самосійка

Мак самосійка

Спершу жито поширювалося з пшеницею і ячменем як бур’ян, а потім увійшло в самостійну культуру. Так жито з дикорослого стану в процесі еволюції, де основну роль зіграла господарська діяльність людини, перейшло в бур’яновий, а потім дало початок культурному виду. На території нашої країни культурне жито вперше відмічене в V ст. в Литві. Історичні і археологічні дані свідчать, що культура жита була відома у Скіфії, на Балканах. Чим далі на північ, тим очевидні були переваги жита як польової культури для цих районів. Завдяки морозостійкості і здатності рости на бідних грунтах і у вологому кліматі північних районів жито набуло тут більшого поширення, ніж пшениця.

Кукіль звичайний (Agrostemma githago L.), однорічна рослина з великими рожевими квітками, поодиноко розміщеними на верхівках стебла, облистненого лінійно-ланцетними листками, і гілок, також невідомий поза нивою. Проте з пшеницею цей бур’ян з родини гвоздикових мандрував мало не по всьому світу. Хлібороби використовували різні засоби, щоб позбутися цієї отруйної рослини і звели кукіль майже скрізь. Тепер цей вид перебуває на межі зникнення. Тому в деяких країнах Європи його взято під охорону. До речі, цей шкідливий бур’ян містить цінні речовини, які використовуються в медицині.

Часто супроводжує посіви зернових мак самосійка (Papaver rhoeas L.), але до певної кліматичної межі. Більшість дослідників вважають, що дико цей вид ніде не росте, а найближчі його родичі поширені в напівпустелях, степах і на засолених грунтах Середземномор’я та Центральної Азії.

Як і в кожній культурі, що має давню історію, до посівів рису пристосувалося чимало бур’янів. Насіння деяких з них настільки погано відокремлюється від зернівок рису, що стає постійним засмічувачем урожаю культури. Рис росте на полях, залитих водою, тому склад бур’янів цієї культури специфічний, зумовлений особливістю умов існування. Більшість цих бур’янів — вологолюбні рослини. На полях нашої країни майже ЗО видів бур’яну є супутниками рису.

Багато клопоту завдають різні види плоскухи — однорічних злаків з родини тонконогових, а особливо— плоскуха рисова (Echinochloa oryzoides (Ard.) Fritsch) — це пізньоярий щільнокущистий злак, 70— 150 см заввишки, з волотистим суцвіттям. Від інших видів плоскухи він відрізняється здатністю утворювати велику кількість (у середньому до 15) пагонів. Однобічне щільне суцвіття до 10—20 см завдовжки складається з колосовидних гілочок. Спочатку воно прямостояче, а після дозрівання насіння — поникле. Наприкінці вересня, інколи й раніше, визріває насіння, якого на одній рослині утворюється від 1 до 6 тис. Є різновидності з остистими й безостими зернівками. Останні легко осипаються і забезпечують закріплення виду на зайнятій площі, засмічуючи землю. А остисте насіння потрапляє у врожай і разом з ним може бути занесене в інші райони. Батьківщиною плоскухи рисової є південно-східна Азія. У 1918—1919 роках з Японії і Китаю небезпечний бур’ян з насінням рису «прорвався» на рисові поля Далекого Сходу. Через 10—11 років з японськими сортами рису плоскуха рисова була занесена в Краснодарський край. Згодом поширення рисової плоскухи набуло ще більшого розмаху. Лише за період з 1930 по 1934 роки з Кубані цей бур’ян потрапив на Україну і в північні райони рисосіяння. Майже одночасно плоскуха рисова поширилася і на рисові поля Казахстану й Узбекистану. З роками цей бур’ян міцно закріпився на захопленій території, де він засмічує поля європейської частини СРСР, Середньої Азії і Приморського краю. Сходи бур’яну з’являються одночасно із сходами рису і до утворення суцвіття не відрізняються від них, мають подібні фази розвитку, добре переносять затоплення водою. Серед інших бур’янів рису привертає увагу монохорія Корсакова (Monochoria korsakowii Regel et Maack) — декоративна однорічна рослина з родини понтедерієвих. Це рослина з Далекого Сходу, де вона росте на залитих водою місцинках по берегах озер і річок. Над водою піднімається високе, до 60 см заввишки, соковите стебло з великими серцевидно-яйцевидними листками на довгих черешках. У серпні розвивається верхівкове волотисте суцвіття з численними яскраво-синіми великими квітками.

Монохорія Корсакова ще на початку нашого століття прикрашала береги водойм Примор’я. З розвитком у цьому краї рисосіяння з’явились нові місця зростання рослини. Рисові чеки, що за умовами життя нагадували місця звичайного поширення монохорії, виявилися цілком придатними для її розвитку. Особливо поширювалася монохорія там, де посіви рису були розріджені.

Розмножується монохорія насінням. У вересні, під час збирання врожаю рису, в плодах-коробочках достигає її насіння, причому на одній рослині його утворюється до 20 тис. Частина коробочок опадає на вологий грунт і, розтріскуючись, розкидає навкруги насіння. Воно зберігає схожість протягом 3—4-х років і сходить не одночасно, що утруднює боротьбу з цим бур’яном. Решта коробочок залишається нерозкритими і засмічує урожай рису.

Уже наприкінці 20-х, початку 30-х років нашого століття монохорія Корсакова звернула на себе увагу, як супутник рису. І хоч на той час її ще вважали за другорядний бур’ян цієї культури, бур’янознавці передбачали значно більше її поширення в майбутньому. На жаль, ці прогнози справдилися. Тепер монохорія Корсакова стала лихом рисосіяння на Далекому Сході і у великій кількості зустрічається на 80 % полів. Близько 20 років тому монохорія Корсакова з’явилася в пониззі Кубані, на полях Краснодарського краю, а через кілька років її виявили в Херсонській області. Так монохорія Корсакова пішла «слідами» інших видів цього роду, відомих як злісних бур’янів рису в тропічних і субтропічних країнах.

Це лише кілька прикладів того, як під виливом господарської діяльності людини залежно від біоекологічних особливостей та пристосовних можливостей окремих видів формувався склад бур’янів агрофітоценозів. Ті, у яких морфологічна будова насіння, фази розвитку тощо наближалися до культурних видів, посіви яких вони засмічували, еволюціонували в бік удосконалення цієї схожості. Це забезпечувало їм певну екологічну нішу поруч з «хазяїном» і сприяло розповсюдженню виду.