7 years ago
No comment

Sorry, this entry is only available in
Ukrainian
На жаль, цей запис доступний тільки на
Ukrainian.
К сожалению, эта запись доступна только на
Ukrainian.

Серед непоказних мешканців звалищ, у занедбаних палісадниках, садибах, під тинами інколи несподівано привертає увагу яскравим віночком явно нетутешня квітка, що випадково потрапила в компанію бур’янів. Найчастіше такі рослини на забур’янених місцях трапляються поодиноко і тривалий час на одному місці не затримуються. Через кілька років вони вже виростають в іншому місці. Навкруги не розповсюджуються, не створюють заростей, а туляться по незадернованих латочках поблизу жител.

Понад століття не можуть повністю пристосуватися до самостійного життя в умовах південного сходу Європи нагідки лікарські — одна з найбільш давніх, дуже популярних в народі декоративних і лікарських культур України. Нагідки лікарські, або календула (Calendula officinalis L.), квітка наших квітників — потрапила на Україну в часи середньовіччя. Родом вона із Середземномор’я. У себе на батьківщині цвіте протягом цілого року. Завдяки цьому К. Лінней, який уперше описав цей вид, дав йому назву, утворену від латинського слова «calendal», яке у стародавніх римлян означало перший день кожного місяця. Видова назва, що в перекладі означає «лікарські», свідчить, що, у XVIII ст. вже були відомі цілющі властивості цієї рослини.

Красиві квітки, тривалий період цвітіння, невибагливість до умов існування в поєднанні з цілющими властивостями сприяли введенню в культуру, а потім розповсюдженню не тільки на батьківщині, айв інших країнах. У XV ст. нагідки вже вирощували в багатьох країнах Європи, і скрізь вони почували себе досить добре. Світлолюбна, холодостійка, невибаглива до грунтів рослина добре розмножувалася самосівом, подекуди дичавіла і поширювалася самостійно. Але, незважаючи на тривале зберігання схожості (до 4—5 років), на одному місці поза квітниками рости не могла. На Україні в здичавілому стані нагідки лікарські трапляються здавна, але вони повністю не призвичаїлися до нових умов існування. А в культурі, і як декоративна, і як лікарська рослина, нагідки широко вирощуються і тепер.

Використовується рослина і як непоганий барвник для харчових продуктів, що замінює шафран, зокрема для жирів і сиру. В насінні міститься олія, квітки багаті на нектар.

Привертають увагу також великі квітки з голубими лійковидними віночками. Це інша «втікачка» — нікандра фізалісовидна (Nicandra physalodes (L.) Gaertn.] — розложиста рослина з ребристим стеблом 25—125 см заввишки, облистненим яйцевидними виїмчасто-зубчастими листками. Чашечка у нікандри оригінальна: п’ятилопатева, з гострими, стріловидними біля основи частками, сітчасто-жилкувата. Вона залишається при плодах і розростається. Завдяки своєрідній будові придатків плодів рослина і дістала видову назву. Адже за формою вони дуже схожі на плоди справжнього фізалісу, тільки не червоні, а зелені.

Нікандра фізалісовидна з’явилася на Україні лише в минулому столітті. Родом вона з Південної Америки, де росте в Перу і Чілі. На Україну її привезли як декоративну рослину, а в інших місцевостях, зокрема у Середньому Поволжі та в Ленінградській і Новгородській областях нікандру фізалісовидну вирощували як кормову рослину для коней. Деякі речовини, що містяться в рослині, мають стимулюючу дію, тому навіть невелике добавлення рослини в корм підвищує витривалість коней. Та цим не обмежуються корисні властивості нікандри фізалісовидної. Вона також непоганий медонос, має лікувальні властивості, в її насінні міститься до 24 % жирної олії, яка використовується в лако-фарбувальній промисловості. Не дивно, що таку рослину почали запроваджувати в культуру не тільки на рідному континенті, айв інших місцях. Нікандру фізалісовидну культивують у Північній Америці, Південній Азії, Європі.

Шляхи, що привели цю рослину на Україну, поки що не з’ясовані. Найвірогідніше, що першим осередком, куди потрапила чужинка, був Лубенський ботанічний сад, поблизу якого ця рослина вперше в середині минулого століття була виявлена здичавілою. З того часу нікандра фізалісовидна встигла поширитися майже по всій Україні. Проте це рідкісна рослина рудеральних місцезростань, і хоч трапляється в багатьох районах, росте завжди поодинокими особинами і поблизу тих місць, де її колись культивували або культивують тепер.

Рослина однорічна, розмножується насінням. На недалекі відстані плоди нікандри можуть розповсюджуватися вітром завдяки придаткам чашечки, які висихають і правлять за парус. Нікандру фізалісовидну можна зустріти не тільки в населених пунктах поблизу жител, а й по межах, на узбіччях доріг, в садах, на городах, у виноградниках. Вона спорадично поширилася в південній смузі Європейської частини СРСР, на Кавказі, в Середній Азії, на Далекому Сході, півдні Західного Сибіру.

Край доріг, по межах, пустирях та на звалищах нерідко можна натрапити на однорічну рослину з прямостоячим розгалуженням, шорстковолосистими стеблами, облистненими двічі перисторозсіченими листками й увінчаними густими колосовидними, часто роздвоєними суцвіттями рожевувато-блакитних або синьо-фіолетових досить великих (до 8 мм завдовжки) квіток. Це фацелія пижмолиста (Phacelia tanacetifolia Benth.) — цінна медоносна рослина родом з Каліфорнії (південно-західні райони США). Нектару фацелія пижмолиста утворює більше за будь-який інший трав’янистий медонос. З гектара посіву фацелії одержують до 1,5—2 т, а в середньому — 250 кг меду. Тому її давно широко культивують у багатьох країнах помірної смуги Європи, в Японії, СРСР (північна і середня смуга Європейської частини, Західний Сибір, Казахстан). Посіви фацелії пижмолистої займають на Україні великі площі. У здичавілому стані вона трапляється спорадично лише поблизу місця культивування, здебільшого невеликими колоніями. Рослина ця дуже корисна, як бур’ян розповсюджується повільно, але як усі рослини іноземного походження потребує постійного нагляду.

У наш час міста розбудовуються дуже швидко. Подекуди під забудову ідуть квартали старих садиб. І нерідко можна побачити, як на пустирях, що утворюються на місці знесених будиночків та навколо будівельних майданчиків, «розповзаються» щільні зарості високих рослин, схожих на соняшник. Це «вирвався на волю» топінамбур, або земляна груша. Він і справді з роду соняшника.

Стебла топінамбура досягають 1,5—2 м висоти, а в сприятливих умовах можуть вирости і до 3 м заввишки. Вони густо облистнені темно-зеленими шорсткими цілісними листками, а на верхівці закінчуються кошиком яскраво-жовтих квіток, схожих на маленькі суцвіття соняшника. Коріння топінамбура сягає в землю дуже глибоко, і це дає йому можливість добре розвиватися і в посушливих умовах. А ближче до поверхні на столонах (довгі й тонкі горизонтально спрямовані недовговічні підземні пагони), що відходять від коренів, розвиваються бульби різноманітної форми. За рік на корінні рослини, що виросла з однієї бульби, розвивається до десяти нових бульб, з кожної навесні виростає по одній рослині.

Батьківщиною топінамбура є Північна Америка. Назва походить від назви племені бразильських індійців — «тупінамба», а видова назва означає бульбоносний (Helianthus tuberosus L.). У XVI ст. топінамбур бульбоносний завезли до Англії, а звідти — до Франції, де за ним і закріпилася сучасна назва.

Популярність в європейських країнах прийшла до топінамбура не відразу і не скрізь. Належну оцінку він здобув лише в Голландії і Бельгії. До Росії заморська диковинка потрапила приблизно через століття, але не як овоч, а як лікарська рослина. У бульбах топінамбура міститься інулін, фруктоза, мікроелементи. Він дуже корисний хворим на діабет. У XIX ст. топінамбур вдруге був завезений як овоч. Протягом тривалого часу топінамбур залишався рідкісною культурою. І тільки в 30-х роках нашого століття почав поширюватися. Але, незважаючи на невибагливість, урожайність, морозостійкість, високу поживну цінність, стійкість проти хвороб і шкідників та цілющі властивості, нова культура так і не набула значного поширення. Можливо, причина полягала в невмінні приготувати з неї смачні страви.

Розмножується топінамбур переважно бульбами, тому що насіння визріває не скрізь, а переважно в південних районах. Звичайно щоосені господар викопує всі бульби і частину з них висаджує навесні або пізно восени. Можна викопувати бульби й навесні, тому що вони не пошкоджуються морозами і добре витримують зиму. У культурі чисельність топінамбура контролюється людиною. А в знесених садибах бульби всі залишаються в грунті, і навесні на місці кожної рослини виростає цілий «букет» нових. Зарості ущільнюються, «виплескуються» з колишніх садиб через зруйновані огорожі і поширюються на розритих навколо землях тільки-но створених пустирів. На одному місці топінамбур може рости до 30-ти років. Проте значного поширення на Україні і в здичавілому стані не набуває. При всій своїй невибагливості він віддає перевагу добре освітленим місцям з розпушеним грунтом, а в інших умовах росте значно гірше. Дається взнаки і обмеженість насінного поновлення. Зазначені особливості розвитку топінамбура стають наперешкоді його поширенню, і далі пустирів та придорожних насипів ця рослина не йде.

Такі тимчасові мешканці смітників і пустирів відрізняються від бур’янів насамперед тим, що не можуть існувати без підтримки людини. Вони майже не поновлюються самосівом і хоч розповсюджуються інколи поза культурою, але переважно з діаспор культурного походження, тобто з осередків, створених людиною.