7 years ago
No comment

Sorry, this entry is only available in
Ukrainian
На жаль, цей запис доступний тільки на
Ukrainian.
К сожалению, эта запись доступна только на
Ukrainian.

Кордони кожної країни охороняються не тільки прикордонниками, а й працівниками карантинної інспекції, своєрідної прикордонної застави, в обов’язок якої входить виявлення і знешкодження найбільш злісних адвентивних бур’янів. Вартові карантинної служби ретельно переглядають усі вантажі, виявляючи «іноземні» рослини. Спроба прорватися до нових земель для більшості «порушників» закінчується на кордоні. Але «винахідливіші» все-таки проникають через усі перешкоди. Державні кордони всіх країн щорічно «порушуються» небажаними пришельцями, які постійно кочують з однієї країни в іншу, користуючись найменшою нагодою.

Тільки на Україну різними шляхами дісталися понад 600 видів рослин, батьківщина яких лежить далеко за її межами. З них 33 % видів «прибули» з країн Середземномор’я, 14,2 % — з Америки, 13 % — з Азії. З Передньої Азії і середньоазіатських пустинь занесено близько 11 % видів. Решту видів занесено з багатьох інших куточків Землі. Серед них є навіть 56 видів з тропічних областей.

Усі ці рослини — антропохори. Проте ефективність переселення виду в нову місцевість (крім наявності пристосувань до антропохорії) зумовлюють певні напрями господарської діяльності людини та деякі галузі суспільного життя, насамперед розвиток транспорту, торгівля, війни, переселення народів, посилення зв’язків між країнами, кочівля, перегін худоби, тобто ті фактори, що сприяють занесенню діаспор рослин. Саме за допомогою факторів занесення рослина, використовуючи властиві їй способи поширення, спроможна реалізувати свої можливості до розповсюдження, подолати природні перешкоди.

У товарних поїздах або пароплавах у всіх напрямах мчать десятки непомічених «таємних пасажирів». Одних випадково заніс вітер, інші налипли разом з брудом до упаковки або причепилися до неї гачечками чи голками. Деяке насіння лежить у сіні, яким перекладають товар. Там, де товари розвантажують і розбивають упаковку, викидають сіно, насіння потрапляє на землю.

Усім відомий подорожник великий. Цей приземкуватий багаторічник росте у всій Європі по дорогах і стежках, за що і дістав свою назву. Темно-зелені цілокраї листки подорожника, зібрані в прикореневу розетку, мають антисептичні властивості. Дрібне насіння набрякає під час дощу і ослизнюється. З брудом воно налипає до взуття людей і ніг тварин, до коліс машин. Дуже поширений подорожник на привокзальних ділянках, біля портів. Тому не дивно, що європейці, які вирушали на пошуки щастя в Північну Америку, на своєму взутті або з корабельним баластом (земля або гравій, яким довантажують кораблі, щоб вони мали належну усадку) занесли насіння цього виду на новий континент.

Подорожник великий

Подорожник великий

Слідом за завойовниками подорожник великий почав свій похід по Америці. Цю рослину індійці назвали «слідом білої людини». Поява її в новому місці попереджала їх про небезпеку, свідчила про присутність у цій місцевості іноземців. Цікаво, що й наукова назва походить від латинських слів, які означають ступня і слід.

Емігрант пізніших часів — курай, занесений до Америки з Євразії в 1873 p., вже через 20 років після того став злісним бур’яном полів. Звіробій звичайний за короткий час «захопив» у Новому Світі понад 1 млн. га. Його переможну ходу зупинили лише за допомогою біологічного ворога рослини — жука, що живиться цим видом. Європейський вид — ситник стиснений — на короблях перетнув океан і оселився в Північній Америці в 1881 р. на узбережжі Атлантичного океану. Лише за останні ЗО років цей «мореплавець», мандруючи вже сухопутними магістралями, широко розселився на території 8 штатів.

У 1840 р. з Америки в Європу було завезено повитицю запашну. Батьківщиною цього виду вважають Чілі. В Європі повитиця запашна поширилася в Італії, Австрії, Угорщині, Німеччині та в інших країнах і згодом через Галичину була завезена в Росію з насінням люцерни й -конюшини. Це лише єдиний приклад швидкого розселення американського емігранта. Про найбільш відомі з них ми розкажемо в окремих розділах.

Завдяки морському сполученню люди дістали доступ у найвіддаленіші куточки Землі. А слідом за ними туди потрапили рослини, які приживалися навіть у дуже несприятливих умовах. Так, на острові Марієн, що входить до групи островів Прінс-Едуард, дуже бідна флора. Тут росте лише 38 видів рослин. Виявляється, що 14 з них завезені людиною. Перші з них могли потрапити в 1802 p., коли тут виникла стоянка морських кораблів. Решту, можливо, занесли моряки, які висаджувались на острів після загибелі їхніх кораблів. Вірогідніше, що більшість рослин прижилась на острові після побудови тут метеостанції в 1977 р.

На Маскаренських островах із середини XIX ст. поширилася левцена сиза з родини бобових, яка утворила густі зарості, що пригнічують місцеву рослинність.

Французький учений Массе в 1982 р. повідомив про недавнє вторгнення на острів Амстердам, що знаходиться в Індійському океані, осоту польового, звичайного бур’яну Євразії, занесеного також в Америку. Колонії бур’яну невпинно збільшувалися, і через декілька років щільні зарості осоту польового простяглися від узбережжя до висоти 500 м над рівнем моря. Швидкому поширенню цієї рослини сприяла також завезена на острів велика рогата худоба, яка знищувала місцеві рослини.

Делілія двоквіткова, вид з родини айстрових, родом з Південної Америки, занесена на Острови Зеленого Мису близько 1961 р. «Переселенка» не відчула істотної відмінності між умовами існування в новій місцевості і тими, до яких вона звикла на батьківщині, й швидко почала «освоювати» бананові плантації та інші сільськогосподарські посіви. Згодом вона рушила далі і в 1967 р. дісталася африканського континенту.

Річковий транспорт також відіграє помітну, роль у поширенні адвентивних рослин уздовж річок і утворенні на їх берегах нових осередків бур’янів. Свого часу річковий транспорт сприяв поширенню елодеї канадської. Тепер можна спостерігати розселення нетреби ельбінської та череди листяної по берегах Дніпра та його приток. Але загалом можливості річкового транспорту в поповненні флори новими видами обмежені. Лише деякі річки, що протікають по території різних країн, можуть стати джерелом занесення діаспор цих рослин. Так, Дунаєм проходить міграційний шлях адвентивних рослин із західних районів Європи у східні. За останнє десятиліття в пониззя Дунаю (Одеська обл.) занесено 11 нових для флори України видів рослин.

Сприяє розповсюдженню рослин і залізничний транспорт. Залізниці перетинають річки, гори, ліси, болота, тобто такі місцевості, які рослини не можуть подолати самостійно. Крім того, залізничний насип являє собою своєрідне місцезростання із сухим піскуватим ґрунтом, звичайно незаселеним місцевими видами. Особливо до вподоби залізничні насипи рослинам південних районів і посушливих областей. Ґрунти тут краще прогріваються, тому на них створюються умови, подібні до сонячної батьківщини звичних до посухи рослин і непридатні для розвитку більшості місцевих. Недаремно після побудови залізниць темп розселення багатьох адвентивних рослин значно посилився. Виникла навіть ціла група таких кочівників, що мандрували переважно залізницями. Ці рослини дістали назву «залізничних».

Так, у Литву і Естонію залізницями занесено такі степові рослини, як в’язіль барвистий, гострокильник волосистий, конюшина польова, полин австрійський. Деякі степові рослини потрапили аж на Крайню Північ. Таким способом поширився свинорій, хрінниця, дворядник, чорнощир, гринделія, амброзія, щириця та багато інших рослин. З інших країн залізницею на Україну були занесені жовтозілля клейке, щириця жминдовидна, волошка розлога та ін.

Останнім часом значно підвищилася роль автотранспорту в розселенні рослин. Найбільш постійні мешканці шосейних узбіч та автовокзалів — щириці, нетреби, гринделія розчепірена, дворядник тонколистий, ромашка запашна, хрінниця густоцвіта і пронизанолиста тощо.

Велика «заслуга» автотранспорту в розселенні якірців сланких, однорічної рослини з родини паролистових. Цей мешканець пустинь і степів Середземномор’я та Передньої Азії часто заноситься як у прилеглі до його природного ареалу райони, так і у найвіддаленіші куточки земної кулі. На одній, добре розгалуженій рослині, в сприятливих умовах може утворитися понад 100 плодів, які поширюються людиною, тваринами і різними транспортними засобами та сільськогосподарськими знаряддями. Лежачі стебла, облистнені дрібними листочками, і непоказні жовті квітки добре витримують витоптування. Місцями вони вкривають землю суцільним зеленим килимом. Порівняно великі плоди, які вкриті довгими, гострими й міцними колючками, ростуть біля самої землі. Вони легко відриваються при натискуванні. Якірці сланкі часто оселяються в придорожних смугах. У скати машин впинається безліч колючок, і плоди переносяться на великі відстані. Коли колючка нарешті зламається, з плоду, що впаде десь при дорозі, розвивається нова рослина. З корабельним баластом якірці сланкі були завезені до Північної Америки. Там, особливо в південно-західних штатах, вони швидко поширились, завдаючи шкоди скотарству і перешкоджаючи руху автотранспорту.

Колючі плоди якірців сланких спричинюють поранення тварин і людей. Крім того, потрапивши в сіно, вони зовсім знецінюють його. Засмічують якірці й сільськогосподарські посіви. Шкода, яку наносили якірці сланкі, була настільки відчутна, що в Каліфорнії і в деяких інших штатах США були прийняті надзвичайні заходи щодо їх знищення. Поширилися якірці сланкі і в Південній Африці, ставши справжнім лихом для вівчарства.

Коли єдиним видом транспорту були свійські тварини, рослини «мандрували» світом з отарами овець, розносилися кіньми і великою рогатою худобою. Ті перші «землепроходці» були озброєні такими самими пристосуваннями, що й сучасні рослини. Розносилися вони і людиною, чіпляючись до її одягу і налипаючи на підошви.

Під час пересування великої кількості людей, пов’язаного з їх переселенням в інші місцевості, кочівлею, заснуванням колоній, переносилася велика кількість насіння рослин.

У минулому столітті кілька мешканців Нової Шотландії залишили острів Принца Едуарда і взяли курс на Мис Доброї Надії з метою заснувати колонію в Новій Зеландії. Готуючись до далекої подорожі, вони разом з іншими речами принесли на корабель матраци, набиті сіном з мітлиці тонкої. Після прибуття до місця призначення, вони перевезли свої речі до табору в Окленді. Незабаром сіно з матраців було викинуто і замінено новим. Насіння мітлиці, яке за далеку подорож не втратило схожості, потрапивши на землю, проросло. Минув час, і нова рослина поширилася по всьому архіпелагу.

Якірці сланкі

Якірці сланкі

Щавель туполистий зустрічається у вогкуватих місцинках у лісах, край лісових доріг, у садках та на засмічених місцях середньої смуги Європи. Рослина багаторічна, висотою 60—100 см, з великими цілокраїми листками та перерваним облистненим у нижній частині, китицевидним суцвіттям. У 1840 р. в Новій Зеландії виявили непрохідні зарослі цього європейського виду, причому рослини аж утричі перевищували своїх європейських родичів. Потім з’ясувалося, що ці зарості, які невпинно розширювалися, виникли з насіння, проданого туземцеві одним з європейців замість насіння тютюну. Туземець, зрозумівши, що його обдурили, висипав це насіння, з якого виникла колонія щавлю. Згодом рослина поширилася по всій країні.

Відомий радянський ботанік Є. В. Вульф вважав, що дурман звичайний в Європу занесли цигани, які прийшли туди з Індії. Кочівники, можливо, занесли нетребу звичайну. Припускають, що скажений огірок прибув до Криму ще з давніми переселенцями із середземноморських країн, які заснували там свої колонії.

Інколи колоністи свідомо завозили насіння рослин своєї батьківщини і висівали з метою культивування. Але не завжди це приносило їм користь. Деякі види в нових умовах зростання виходили з-під контролю людини і перетворювались у злісні бур’яни. Одна з переваг їх над місцевими рослинами полягала в тому, що вони майже не мали природних ворогів. Англійський учений Ч. Елтон підрахував кількість видів рослиноїдних тварин на завезеному до Англії близько 200 років тому рододендроні понтійському і місцевій рослині бахаріс. Виявилося, що на чужинцеві паразитувало лише кілька місцевих видів метеликів і жуків та 4 паразити-емігранти, а на туземці — 257 видів членистоногих, у тому числі 65 паразитів.

Нові рослини навмисно ввозилися з-за кордону для розвитку сільського і лісового господарства, прикрашання садів і парків, для одержання ліків, волокон, барвників, жирної і ефірної олії тощо. Спроби культивування іноземних рослин спочатку відбувалися стихійно й не були науково обгрунтованими. Люди не замислювались над тим, як відреагує рослина на умови іншої країни, як розвиватиметься і «виконуватиме» відведену їй роль, які наслідки матиме таке переселення рослин. Звичайно, не завжди «переселенці» виправдовували сподівання своїх хазяїв. Іноді вони не могли акліматизуватися в нових умовах або давали значно гірший урожай ніж у тих осередках, звідки їх привезли. Тоді їх залишали напризволяще. Деякі з них гинули, інші здичавіли.

Звичайно, ніхто не підозрював, які сумні наслідки матимуть ці досліди. Тим часом, деякі «втікачі з культури», як називають подібні рослини, згодом ставали надокучливими бур’янами. Саме така доля спіткала полин гіркий та полин однорічний, татарську гречку, чорнощир звичайний, ваточник сірійський, канатник Теофраста та інші.

Помітну роль у розселенні рослин відіграли також ботанічні та аптекарські сади і приватні парки. Ксантоксаліс Діллена вперше було знайдено в парку «Олександрія» біля м. Біла Церква Київської області, де він ріс між деревами і на засмічених місцях. Батьківщина його — Північна Америка. В Європу насіння ксантоксаліса надіслав Клейтон з Віргінії у XVIII ст. Згодом він поширився в садах, парках, на квітниках. Очевидно, в «Олександрію» насіння його було завезено з насінням культурних рослин або з розсадою. В 1898 р. ксантоксаліс виявили на околицях Умані, а на початку XX ст. він досить широко розселився по Україні. В 1900 р. його виявили в с. Софіївка Уманського району, в 1905 р.— в Києві, в 1911 р.— Житомирі, в 1912 р.— Новгород Сіверському, в 1916 р.— у Чернігівській області, в 1919 р. — на околицях Харкова. Тепер ця рослина спорадично поширена в лісових та лісостепових районах України в парках, на клумбах, берегових пісках, заплавних лісах.

З парків поширилися по Україні й інші два види цього роду: ксантоксаліс джерельний та ксантоксаліс рогатий. Особливо розповсюдився перший з них, який став звичайною бур’яновою рослиною населених пунктів і подекуди придорожних смуг у лісонасадженнях.

Суниці мускусні, які зрідка трапляються по всій Україні в світлих лісах, чагарниках, на узліссях та галявинах, були завезені в Швецію з Центральної Європи в XVIII ст. як ягідна культура. Згодом вони здичавіли і зараз ростуть у старих садах і парках, на узліссях листяних та хвойних лісів. За допомогою вегетативного розмноження вид швидко займає території з порушеним рослинним покривом. На таких ділянках він за кілька років створює густі зарості.

На острів Тасманію, що знаходиться поблизу Австралії, в 1843 р. був завезений європейський вид — малина кущова. Тепер вона займає там великі площі.

Центральноазіатський вид — вероніку персидську — було завезено до Європи в 1805 р. у ботанічний сад в Карлсруе (Німеччина). За кілька десятиріч вероніка персидська поширилася на всій Європі. Наприкінці минулого століття цей вид потрапив також на Україну і вже у 1895 р. спорадично зустрічався на території сучасних Волинської, Вінницької, Одеської, Херсонської областей і в Криму. Зараз вероніка персидська — це звичайний бур’ян лісостепових правобережних районів. Рослина поширена на залізницях й інших шляхах сполучення, а також засмічує сільськогосподарські посіви, сади та виноградники.

У 1830 р. з Туреччини до Північної Америки було завезено гумай. Цей багаторічний нещільнокущовий злак з товстим повзучим кореневищем і численними високими стеблами в 1840 р. був в Америці введений В. Джонсоном у культуру як кормова рослина і дістав тут назву джонсонова трава. Згодом його замінили більш корисною культурою — суданкою. Але гумай продовжував самостійно поширюватися і став одним із злісних бур’янів. Цей злак східносередземноморського походження нині поширений як бур’ян у багатьох країнах, особливо на поливних землях. Винищити рослину майже неможливо. У пригоді гумаю стала схожість його сходів із сходами суданки. Кореневища членисті, розгалужені, до 0,5—3 см завтовшки, вузлуваті. У вузлах міститься по одній бруньці. Від вузлів відходять придаткові корені з численними тонкими корінцями. Один кущ з 8—16 стебел може дати до 80 кореневищ, на яких утворюється до 800 вузлів. Кореневища заглиблюються в грунт до 40 см. Загальна довжина їх може досягати 5—6 м. Навіть з відрізків з одним вузлом розвиваються нові рослини.

У 30-х роках XX ст. гумай разом з насінням суданки потрапив на Україну і утворив колонії в Одеській, Дніпропетровській і Кримській областях. Засмічує посіви всіх культур (переважно люцерни, кукурудзи, суданки), городи, виноградники, тютюнові плантації, але великого поширення не набув через несприятливі кліматичні умови. Як найбільш злісний бур’ян — у районах зрошувального землеробства.

У 1934 р. на станції Стара Ігрень Дніпропетровської області було виявлено ксименезію енцелієвидну, декоративну рослину з родини айстрових. Хтось з мешканців цього селища привіз насіння, замилувавшись яскраво-жовтими кошиками, і висадив у себе на подвір’ї. Найвірогідніше, що насіння це було завезене з Криму, де ксименезія енцелієвидна вирощувалася в Нікітському ботанічному саду. Наступного року ксименезія зійшла не тільки там, де її висівали, а й на подвір’ї, під парканом, на стежках. З кожним роком вона дедалі відходила від грядок і скоро стала звичайним бур’яном звалищ, насипів, вулиць, пустирів тощо. Через 30 років її можна було побачити тут на кожному кроці. Але за межі станції не поширювалась. Лише наприкінці 70-х років ксименезію енцелієвидну, знов-таки як декоративну культуру, завезли до села Нова Збур’ївка на Херсонщині. Піщані території пониззя Дніпра виявилися придатнішими для поширення цієї північноамериканської рослини, і тут вона досить швидко розселилася в здичавілому стані і в інших місцях Голопристанського району, а згодом почала рости в сусідньому Скадовському районі. В місцях поширення вивести цей бур’ян дуже важко, оскільки насіння розноситься вітром. До речі, на батьківщині ця рослина також відома як бур’ян.

Подібних прикладів можна навести безліч. На Україну таким способом потрапило близько сотні видів.

Безмежні можливості для «переселенців» відкрила торгівля, особливо зерном. У ході еволюції насіння деяких бур’янів стало настільки схожим за розмірами, інколи і за зовнішнім виглядом до насіння засмічуваної ним культури, що їх майже неможливо відокремити одне від одного. При збиранні врожаю насіння бур’янів потрапляє в посівний матеріал.

Як супутники давніх культур прижились у нас волошки сині та гібіск трійчастий. Разом із соняшником було занесено вовчок, з насінням суданки — гумай, амброзію полинолисту, паслін колючий. Рисову і великоплідну плоскуху занесено з насінням рису. З неочищеним насінням потрапили до нас американські повитиці, вовчки, просо волосовидне. В Америку з посівним матеріалом з Європи було завезено осот, вівсюг, курай. Дурман звичайний часто завозиться в різні країни з насінням пшениці, вівса, сорго, кукурудзи та сої. Комеліна звичайна потрапила в Болгарію з насінням рису, а на Україні вона розповсюдилася з насінням квітів. Насіння щириць зустрічається серед насіння проса, маку, люцерни, сухоребрик волзький — пшениці.

Наведемо кілька прикладів проникнення до нашої країни цим шляхом бур’янів. У 1830 р. з насінням ефіроолійної культури васильків справжніх з Італії на Україну було завезено дуже небезпечний бур’ян — повитицю південну. Цей вид і тепер спорадично зустрічається майже в усіх лісостепових та степових районах республіки. Після першої світової війни з Південної Америки в Одесу було завезено один із найбільш злісних бур’янів — повитицю польову. Тут вона швидко натуралізувалася і почала поширюватися далі, переважно з неочищеним насінням люцерни, конюшини тощо.

Повитиця польова — однорічна паразитична рослина. Розмножується насінням або частинами стебел, якщо на них є точки росту або присоски. Одна рослина утворює 15—43 тисяч насінин. Коробочки, насіння і навіть супліддя легко розносяться вітром по полю. Навесні вони змиваються дощами в яри, де утворюють осередки. Насіння вкрите товстою оболонкою і зберігає схожість до 5—6 років. Сходи з’являються в середині травня. Паростки схожі на білуваті, жовтуваті або зеленуваті ниточки, поступово булавовидно потовщені донизу. Не верхівці міститься трохи потовщена голівка, розділена бороздкою на дві половини. Сім’ядолі відсутні. В перші 14—16 днів свого існування повитиці можуть живитися самостійно. Паростки поступово збільшуються до кількох сантиметрів і, натрапивши на рослину, на якій можуть паразитувати, обвиваються навколо неї, присмоктуються, і з цього часу повитиця вже веде паразитичний спосіб життя. Цвіте рослина з червня до кінця липня, плодоносить до приморозків. Нині це найбільш поширений вид повитиці на всьому півдні України, що уражує понад 630 видів рослин. Насіння повитиці розповсюджується переважно з посівним матеріалом.

Під час Великої Вітчизняної війни занесений, мабуть, і сухоребрик волзький. Батьківщину цього злісного бур’яну ще остаточно не з’ясовано — імовірно, що він походить з південного сходу Європейської частини СРСР. Сухоребрик волзький — багаторічник, розмножується насінням та кореневими паростками. Має досить велику насінну продуктивність. Одна рослина за 5 років утворює куртину до 3 м у діаметрі. Цей бур’ян дуже швидко поширюється. Наприклад, на Правобережжі України, в Дніпропетровській області він був уперше виявлений у 1948 p., а тепер ця рослина поширена там скрізь. З насінням зернових культур його занесено з нашої країни до Нідерландів, Франції та Німеччини.

Щоб позбутися бур’янів, зерно просівають, використовуючи різні прилади. Паралельно удосконаленню подібних приладів удосконалюються пристосовні можливості бур’янів. Деякі бур’яни настільки пристосувалися до якої-небудь культури, що стають її постійним супутником. Так, рижій завжди супроводжує льон, вовчок звичайний — соняшник, блекота — мак, плоскуха — рис, татарська гречка — культурну, гумай — суданку.

Насіння багатьох видів переноситься з кормом для сільськогосподарських тварин. Постійними супутниками конюшини й люцерни є повитиця, деякі види волошки, ценхрус малоквітковий.

У видів, насіння яких «супроводжує» зерно, виробилися відповідні пристосування. У них утворюється багато насіння, яке настільки легко й швидко осипається, що під час збирання врожаю значна частина його засмічує зерно, а решта — грунт. У бур’яну виробився відповідний ритм розвитку. Його насіння проростає одночасно з культурним, співпадає також час дозрівання. Відокремити бур’ян від зерна важко через їх морфологічну подібність. Так і «мандрують» вони разом з місця на місце.

Той вид, що може причепитися до вантажу, має вибір значно більший. Особливо зручно діаспорам «їхати» у вовні та бавовні. Тому в тих місцях, де відбувається очищення вовни й бавовни, наприклад навколо фабрик з переробки цієї сировини, чимало колоній «переселенців». Класичним прикладом цього є Порт-Ювенал поблизу французького міста Монпельє, куди протягом століття з усіх куточків земної кулі завозили вовну і очищали її. Згодом на околиці міста виник справжній ботанічний сад, де росли представники різних флористичних областей. За рослинами, що прибули сюди з вантажами, можна було відновити всю географію торгових відносин країни за багато років. В Естонії осередками поширення люцерни арабської і галінсоги дрібноквіткової є суконні фабрики в містах Сінді і Нарві.

З вовною і бавовною дуже часто «мандрують» нетреби, ценхрус, просо волосовидне. Так, у Ростові-на-Дону поблизу шкіряного заводу оселилося 5 видів нетреби, занесені з Америки з шкірами.

Деякі види перетинають кордони, «влаштувавшись» у шерсті тварин, закуплених в інших країнах, або «кочують» з місця на місце, коли отари худоби переганяють в інші райони.

Деяке насіння бур’яну перетинає кордони, знаходячись у шлунку худоби, або в кормі, яким годують тварину в дорозі.

Вчені провели цікаві досліди на околицях німецького міста Гетеборга. Вони спробували визначити походження рослин, що росли у місцях, де скидалася солома та інші матеріали, якими було упаковано фрукти, привезені з Італії та Канарських островів. Незважаючи на те, що залишки упаковки завжди спалювалися, частина насіння збереглася. Навесні воно зійшло і дало початок колонії, що складалася з видів італійської і канарської флори. Тут було визначено 250 середземноморських видів і близько 60 видів з Передньої Азії.

Деякі рослини супроводжували армії. За їх колоніями можна навіть відтворити шляхи пересування військ. Цим чужинцям, які залишалися в країні як пам’ятка ворожої навали, ботаніки дали назву «осадна флора». Особливо багато їх було занесено з фуражем. Там, де були годівниці для коней, виникли найбільші колонії цих рослин. Вважають, що аїр і нетреба звичайна поширились під час монголо-татарського іга. З римськими легіонерами було занесено до Німеччини шерардію польову і насінницю лікарську. Відомо, що передньоазіатську рослину евклідій сірійський занесло до Австрії турецьке військо в 1863 p., галінсогу дрібноквіткову — до Східної Пру-сії французькі війська в 1807 p., свербигу східну — до Франції російські війська в 1814 p., нетребу колючу — до Валахії в 1828 р,. Згадкою про Севастопольську кампанію залишився цілий ряд рослин з родини бобових. Військами інтервентів у 1917— 1919 роках на території Приморського і Хабаровського країв було занесено енотеру дворічну, хрінницю віргінську та інші трави. Чимало південноєвропейських рослин з’явилося в Одесі після перебування там іноземного війська. З фуражем була занесена на Україну під час Великої Вітчизняної війни гринделія розчепірена.