In searching for a place under the sun

Квіти — невід’ємна окраса нашого життя. Їх да­рують друзям в урочисті дні, демонструють на вистав­ках, вирощують у садах, парках, ними прикрашають житло. Усі знають вишукані конвалії, ніжний ряст, золотаві зірочки гусячої цибульки, білі ромашки, сині волошки, гордовиті півонії, духмяні грона білої акації, рожеві головки конюшини та багато-багато інших.

Якщо роздивитися уважно насіння і плоди цих та інших навколишніх рослин, то відкриється диво­вижний світ витончених шедеврів природи, удоскона­люваних нею протягом тисячоліть. Насіння містить у собі зародок нового життя і забезпечує продов­ження роду. Звичайно, воно має бути надійно захи­щене від ворогів та несприятливих умов, мати присто­сування до поширення. І щодо цього природа не поскупилася на вигадки. Будова насіння і особливо плодів дуже складна. Нас вражає різноманітність розмірів, форм, забарвлення, структури оболонки, опушення, виростів і придатків.

На невеликій забур’яненій ділянці розглянемо плоди і насіння її мешканців. Хай не бентежить вас їх непривабливий вигляд. Це тільки на перший по­гляд відцвітаюче суцвіття осоту нагадує пасмо по­жовклої вати. Насправді це скупчення ребристих сім’янок з розкішним шовковим чубком на верхівці, який складається з довгих блискучих волосків. Ба­чимо також бурі, немов обгорілі, кошики волошок. Усередині кожного сидять, тісно притулившись одна до одної, клиноподібні сім’янки, увінчані щільною щіточкою коротеньких волосків. На всі боки розчепі­рили довгі вигнуті гачечки кошики реп’яхів, а поряд наїжачилися колючі плодики нетреби. На одяг уже встигли начіплятися дрібненькі плоди липучки, вкриті якореподібними гачечками, наче вилами, вп’ялася ціла зграя трикутничків череди, зеленою волохатою гусінню прилип колос мишію кільчастого. Бринить на вітрі пружне стебло дикого маку, розхитуючи округлу коробочку, яка вгорі відкривається маленькими отво­рами. Коробочка дурману зовсім інша: велика, до 6 см завдовжки, вкрита міцними колючками. Вона широко розкривається кутастими стулками, які виги­наються назовні, відкриваючи велику кількість чор­ного насіння. У грабельок коробочка формою нагадує довгий пташиний дзьоб. При дотиканні вона роз­тріскується на п’ять стулок, кожна з яких скручується по спіралі і з силою виштовхує насіння. Коробочки блекоти — схожі на глечики, які щільними рядочками сидять на верхівкових гілочках. У щириці звичайної коробочки численні, дрібненькі, округлі, прозорі. До­зріваючи, вони розтріскуються впоперек, і верхня частина відскакує, як кришечка, відкриваючи єдину насінину. В повітрі пливуть мережані парашутики кульбаби, розкриті над тоненькою сім’янкою. У сім’янки злинки канадської «літальний апарат» набагато скромніший — лише кілька волосків на вер­хівці. З коробочки ваточника вилітає білосніжний пух, і коли розправляються блискучі довгі волоски, видно, що під кожним пучечком погойдується легень­ке плоске насіння.

Плоди-коробочки

Усі ці вирости, гачечки, голки, пухнасті чубки та парашутики, клейкі залози, волоски, щетинки, різно­манітні скульптурні малюнки оболонки тощо не прикраси, а життєво необхідні пристосування, які забез­печують розповсюдження насіння.

Розсіювання насіння — дуже важливий етап у житті рослин. Природне середовище постійно змі­нюється, виникають несприятливі для життя деяких видів умови (похолодання, осушення території, поява хвороб або шкідників). Щоб уникнути вимирання виду потрібно поширитися на інші ділянки. Особливо сприятливими для заселення є ділянки з пошкодже­ним рослинним покривом, на яких формуватимуться нові рослинні угруповання.

Освоєння нових місцевостей сприяє розвитку при­стосовних можливостей виду, формоутворенню, а інколи й видоутворенню. Отже, завдяки розсіюванню насіння забезпечується процвітання, збереження і розвиток виду.

Спосіб розповсюдження часто зумовлює еволю­цію пристосувань у напрямі, який забезпечує най­більш ефективне використання якого-небудь агента розповсюдження: вітру, води, тварин, людини. Від­повідно до цього рослини, у яких плоди і насіння розносяться вітром, називаються «анемохорами», во­дою — «гідрохорами», тваринами — «зоохорами», людиною — «антропохорами». Ці терміни утворені від грецьких слів, з яких «хорео» — означає розпо­всюдження. Спосіб поширення більшості рослин ви­значається характером місцевості, в якій вони рос­туть, а також тим, які агенти розповсюдження мо­жуть забезпечити надійне розселення в цих умовах. Так, у верхніх ярусах лісу завжди дме вітер, і біль­шість дерев має плоди і насіння з пристосуваннями, завдяки яким вони можуть триматися в повітрі і пере­носитися на відстані, що сягають іноді кількох кіло­метрів. Трав’янисті рослини, насіння й плоди яких мають літальні апарати, також поширені там, де «переліт» забезпечує швидке й ефективне їх розсію­вання: у степах, на схилах, узліссях тощо.

Пристосування до розповсюдження вітром удо­сконалюються в двох напрямах: зменшення маси діа­спори і утворення різноманітних літальних апаратів. Наприклад, у булатки червоної з родини орхідних одна насінина має масу лише 0,002 мг, у вовчків на­сіння трохи важче — близько 0,01 мг. Таке насіння часто має ямчасто-сітчасту поверхню, іноді з особли­вими пухирцями. Рослини, що мають дрібне насіння, надзвичайно плодючі. Їх коробочки мають особливу будову. Щілини в них містяться так, що насінини легко видуваються протягом, який там утворюється навіть у безвітряну погоду. Проте таке дрібне насін­ня розноситься не дуже далеко (у вовчка соняшни­кового не більш як на сто метрів).

Як вчені визначають цю відстань? На різній від­стані від рослини розкладають скло з желатином або дошки, вкриті клейкою речовиною. Потім вимірюють відстань від рослини до найдальшого скла або дошки, на які потрапило насіння досліджуваного виду. Є ще й інший спосіб: восени виділити плодоносну рослину, а навесні полічити всі сіянці, що виросли з її насіння, і виміряти відстань до самого віддаленого з них. Зви­чайно, потрібно вибирати такі ділянки, де б досліджу­вані рослини були більш-менш ізольованими.

Плоди і насіння анемохорій з літальними апара­тами більш помітні, а тому відомі багатьом. Хто не бачив парашутики кульбаби, тополиний пух або кри­латки кленів? Найбільш звичайні різноманітні утво­рення з волосків. Так, насінина бавовнику з усіх бо­ків вкрита довгими волосками. У верби, тополі, осики волоски утворюють чубок біля основи насінини, у ваточника він утворюється на верхівці сім’янки. Чуб­ки бувають прості і перисті, різної щільності й довжи­ни, опадаючі й неопадаючі. Перисті чубки досконалі­ші, добре пристосовані до польоту. У деяких видів, як у кульбаби або козельця, чубок піднімається над плодом на тонесенькому вирості, нагадуючи пара­сольку. При горизонтальних поривах вітру чубок вигинається як парус, і плід або насінина швидко мчить удалечінь. Волоски літальних апаратів рослин розпрямляються лише в суху погоду. При підвищеній вологості вони опадають і не можуть підтримувати плід у повітрі. В коробочці або в кошику волоски чубків щільно стулені, як і стулки коробочок і обгорт­ки кошиків, а коли в погожі дні коробочки й кошики широко розкриваються, розпрямляються також во­лоски чубка. Завдяки цьому насінинам стає тісно і, вже не вміщуючись у своєму «сховищі», вони підні­маються над отвором, звідки легко видуваються вітром.

Плоди з “літальними апаратами”

Не менш цікаві літальні апарати у вигляді крило­видних придатків. Вони мають різноманітну форму і положення відносно насінини. Будова їх настільки досконала, що авіаконструктори використовували ці утворення природи як зразки при конструюванні пла­нерів, пропелерів тощо. Структура крила визначає тривалість падіння насінини, характер (наприклад, ширяючий або гвинтовий) і дальність польоту.

За формою існує кілька типів криловидних при­датків — криловидна облямівка, широка у в’яза і ву­зенька у льонка звичайного. У клена і сосни насінина у верхній частині має довге нерівнобоке крило. А на­сінина айланта розміщена в центрі крила. Плоди ясеня мають рівнобокі крила. У щавлю та кураю на час плодоношення дуже розростаються листочки оцвітини, які правлять за парашут. В інших рослин, наприклад у скабіози, таке саме призначення має зовнішня чашечка, яка дуже розростається біля пло­дів. У конюшини суницевидної та заячої конюшини багатолистої чашечки біля плодів надуваються і ста­ють подібними до повітряних кульок. У деяких інших рослин, таких як міхурник, надуваються самі плоди. Розповсюдженню плодів сон-трави сприяють перисті стовпчики, скумпії — пухнасті вегетативні гілочки, що розвиваються навколо плодів.

У процесі еволюції виникло ще одне пристосу­вання до розсіювання насіння. Багато видів рослин, що широко розповсюджені в степах (зопник колю­чий, миколайчики польові, щириця біла, волошки розпростерті) мають розгалужене біля основи стебло. Як тільки насіння починає дозрівати, міцні пружні гілки вигинаються до основи, рослина висихає і стає схожою на кулю. Вітер легко зриває таку рослину або висмикує разом з коренем і, наче м’яч, котить по степу, тим самим розсіваючи насіння. Тому й дістали подібні рослини назву перекотиполе.

Водні рослини мають свій спосіб розповсюджен­ня. Основне для діаспори — не занурюватися у воду, тому перевагу мають ті, у яких насіння легше і «ряту­вальний пояс», тобто повітроносні тканини оболонки плоду, досконаліший. Але й це ще не все. Щоб діста­тися сприятливого місцезростання, потрібно довго плисти, тому оболонка має бути водонепроникною. У процесі еволюції виникали пристосування, що за­хищали насінину від загнивання: восковий наліт, густе повстисте опушення, смолисті виділення. Плоди деяких видів водних рослин мають ще одне цікаве пристосування, що дає можливість рослині закрі­питися на одному місці. Наприклад, плід водяного горіха — це справжній якір. Своїми рогоподібними виростами він заглиблюється у мул водойми і проти­стоїть течії.

Плоди рослин, що розповсюджуються водою

Плоди прибережних рослин мають також присто­сування до плавання. Широко відомі плоди кокосової пальми, так звані кокосові горіхи. Вони досягають 25 см у діаметрі, а також мають щільний водонепро­никний зовнішній шар, добре розвинену плавальну тканину і легкий маслянистий внутрішній ендосперм. Схожість їх зберігається роками, вони добре трима­ються на поверхні води і можуть довго плавати в океані, поки хвилі не викинуть їх на берег.

Не поступаються досконалістю пристосувань і рослини, що ростуть на берегах прісноводних водойм. Часто біля берега можна побачити рослину з родини лілійних — частуху подорожникову. Її широкі зелені листки, над якими на високих стеблах піднімаються розлогі суцвіття дрібних біло-рожевих квіток, рясно вкривають мілководдя й вологі прибережні місцинки. Плоди частухи вкриті ямками, у яких затримується повітря, внаслідок чого плодики не змочуються во­дою. Під епідермісом розвивається плавальний пояс з пробкової тканини. Завдяки цьому плодики трима­ються на поверхні води протягом 2—10 днів.

Насінини плакун-трави, рожеві колосовидні су­цвіття якої факелами майорять над водою протягом літа, теж мають шорстку поверхню, до якої прили­пають повітряні бульбашки. Кірказон звичайний при­вертає увагу великими темно-зеленими кулястими плодами. В середині їх щільно розміщені плоскі шкі­рясті насінини. Зародок має форму невеликої тонкої пластинки, яка з усіх боків оточена широким поясом з м’якої пробкової тканини. Цей пояс за об’ємом ста­новить основну масу насінини, що забезпечує їй високу плавучість понад 9 місяців. Кілька тижнів і навіть місяців тримаються на поверхні води плоди вільхи клейкої.

Немало видів рослин мають пристосування типу «плавальних міхурів», які у різних видів мають різне походження і вигляд.

Біля води звичайно поширені зарості осоки. Навколо її плодів зрослі між собою приквітки утворю­ють своєрідні утвори — так звані мішечки, які інколи набагато перевищують сам плід. У середині вони містять повітря, тому легко пересуваються по воді. У інших видів, наприклад у невеликої рослини біло­зору болотного, що має розетку серцевидних листків і великі білі квітки або у поширених на болотах півни­ків жовтих, повітроносні камери розвиваються в оболон­ці самої насінини. Тихі плеса озер і стариць інколи вкриті великими шкірястими світло-зеленими листка­ми, серед яких на довгих стеблах плавають гарні ніжні квітки. Одні з них, з численними білосніжними, немов фарфоровими, пелюстками належать королеві наших водойм — німфеї білій, або як її ще називають лататтю білому. Інші — з жовтими пелюстками, знач­но менші за розмірами — глечики жовті. Листки обох видів подібні між собою, подібні також плоди, але в останнього виду вони нагадують глечики, а у німфеї більш-менш округлі. Відрізняються у них пристосу­вання до розповсюдження насіння водою. У латаття білого кожна насінина знаходиться у мішечку, що містить повітря. А у глечиків жовтих насінини у плоді занурені в слиз, насичений повітрям. Такі скупчення слизу з насінинами після загнивання плоду довго плавають на воді. Слиз з насінням поїдають риби й водоплавні птахи і цим сприяють розповсюдженню рослини. Схожість насіння глечиків зберігається до горіха — це справжній якір. Своїми рогоподібними виростами він заглиблюється у мул водойми і проти­стоїть течії.

Плоди прибережних рослин мають також присто­сування до плавання. Широко відомі плоди кокосової пальми, так звані кокосові горіхи. Вони досягають 25 см у діаметрі, а також мають щільний водонепро­никний зовнішній шар, добре розвинену плавальну тканину і легкий маслянистий внутрішній ендосперм. Схожість їх зберігається роками, вони добре трима­ються на поверхні води і можуть довго плавати в океані, поки хвилі не викинуть їх на берег.

Не поступаються досконалістю пристосувань і рослини, що ростуть на берегах прісноводних водойм. Часто біля берега можна побачити рослину з родини лілійних — частуху подорожникову. Її широкі зелені листки, над якими на високих стеблах піднімаються розлогі суцвіття дрібних біло-рожевих квіток, рясно вкривають мілководдя й вологі прибережні місцинки. Плоди частухи вкриті ямками, у яких затримується повітря, внаслідок чого плодики не змочуються во­дою. Під епідермісом розвивається плавальний пояс з пробкової тканини. Завдяки цьому плодики трима­ються на поверхні води протягом 2—10 днів.

Насінини плакун-трави, рожеві колосовидні су­цвіття якої факелами майорять над водою протягом літа, теж мають шорстку поверхню, до якої прили­пають повітряні бульбашки. Кірказон звичайний при­вертає увагу великими темно-зеленими кулястими плодами. В середині їх щільно розміщені плоскі шкі­рясті насінини. Зародок має форму невеликої тонкої пластинки, яка з усіх боків оточена широким поясом з м’якої пробкової тканини. Цей пояс за об’ємом ста­новить основну масу насінини, що забезпечує їй високу плавучість понад 9 місяців. Кілька тижнів і навіть місяців тримаються на поверхні води плоди вільхи клейкої.

Немало видів рослин мають пристосування типу «плавальних міхурів», які у різних видів мають різне походження і вигляд.

Біля води звичайно поширені зарості осоки. Навколо її плодів зрослі між собою приквітки утворю­ють своєрідні утвори — так звані мішечки, які інколи набагато перевищують сам плід. У середині вони містять повітря, тому легко пересуваються по воді. У інших видів, наприклад у невеликої рослини біло­зору болотного, що має розетку серцевидних листків і великі білі квітки або у поширених на болотах півни­ків жовтих, повітроносні камери розвиваються в оболон­ці самої насінини. Тихі плеса озер і стариць інколи вкриті великими шкірястими світло-зеленими листка­ми, серед яких на довгих стеблах плавають гарні ніжні квітки. Одні з них, з численними білосніжними, немов фарфоровими, пелюстками належать королеві наших водойм — німфеї білій, або як її ще називають лататтю білому. Інші — з жовтими пелюстками, знач­но менші за розмірами — глечики жовті. Листки обох видів подібні між собою, подібні також плоди, але в останнього виду вони нагадують глечики, а у німфеї більш-менш округлі. Відрізняються у них пристосу­вання до розповсюдження насіння водою. У латаття білого кожна насінина знаходиться у мішечку, що містить повітря. А у глечиків жовтих насінини у плоді занурені в слиз, насичений повітрям. Такі скупчення слизу з насінинами після загнивання плоду довго плавають на воді. Слиз з насінням поїдають риби й водоплавні птахи і цим сприяють розповсюдженню рослини. Схожість насіння глечиків зберігається до п’яти років. Риби поїдають також плаваючі плоди рдеста, які приваблюють їх своїм м’ясистим оплод­нем. Птахи переносять насіння і на ногах з мулом.

У деяких прибережних рослин проблема нетонучості і швидкого пересування по воді розв’язана по-своєму. Так, плід щавлю мчить хвилями, наче яхта. За парус йому правлять криловидні вирости сухої оцвітини, що розростаються на плодах, а на поверхні води підтримують «поплавці» — невеликі кульки з губчастої плавальної тканини, розвинуті в листках оцвітини.

Вероніка дібровна

Досить помітну роль у поширенні плодів відігра­ють повінь, талі води і дощові потоки. Є група рослин, плоди яких розкриваються лише у вологу погоду. Відкриті піскові й кам’янисті місцинки часто вкриті яскраво-зеленим килимом очитку їдкого — низенької рослини з м’ясистими соковитими листками і жовти­ми зірчастими квітками. Плід очитку складається з п’яти листянок, які зрослися своїми основами. Під час дощу вони відхиляються горизонтально і в кожній з них відкривається поздовжня щілина. Така «вазоч­ка» у вигляді зірки швидко наповнюється водою, насіння спливає і легко вимивається з неї.

Дощовими потоками розноситься також насіння багатьох болотних рослин, зокрема калюжниці болот­ної, веронік тощо. Вода не тільки розносить насіння, а й прибиває його до землі, чим значно полегшується проростання. У деяких пустельних і напівпустельних рослин насіння під час дощу ослизнюється і при­клеюється до ґрунту.

Плід талабану пронизанолистого, (округлий стру­чечок з виїмкою на верхівці), також розкривається під час дощу. Але насіння не вимивається з нього, а вибивається дощовими краплями на відстань до 80 см. Чорноголовка з родини губоцвітих, як тільки починається дощ, розчепірює в різні боки плодоніж­ки, що в суху погоду звичайно притиснуті до квітко­носа. Площа, на яку падають краплі збільшується, чим посилюється струс плодів.

Величезну роль у розповсюдженні плодів і насіння рослин відіграють тварини. Зоохорія — один з най­більш ефективних способів розсіювання діаспор на далекі відстані, який забезпечує освоєння рослина­ми великих територій. Тварини розповсюджують пло­ди і насіння трьома способами. Два з них пов’язані з живленням плодами і приносять користь як росли­нам, так і тваринам. Третій спосіб — використання тварин діаспорами рослин як «транспорт» — забез­печує переважно «інтереси» рослин. Деякі види рослин і тварин настільки пристосувалися один до одного, що їх взаємозв’язок став одним із шляхів еволюційного розвитку. Це виявляється у виникненні особливих морфологічних ознак, вибірковості в їжі, інстинктів до її добування, збігання динаміки ареалів споживача і кормової рослини тощо.

Соковиті плоди

Тварин приваблюють їстівні плоди, особливо соко­виті. Вже з другої половини літа все частіше серед зеленого листя спалахують яскравими цяточками плоди. Червоніють на узліссях кущі глоду й шипшини. Під масою важких яскраво-червоних гронів схилили­ся гілки калини і горобини. Червоним намистом роз­сипалися серед моху ягоди брусниці, костяниці, жу­равлини. І суниці, і малина, і степова вишня, і дика черешня мають яскраві червоні плоди — отже, росли­на «зацікавлена» в тому, щоб її плоди були з’їдені.

Виявляється, що споживання плодів тваринами не тільки не перешкоджає, а навпаки, сприяє поши­ренню насіння. Справа в тому, що у цих плодів добре розвинута соковита їстівна тканина різного похо­дження (оплодень, квітколоже, зрослі між собою при­квітки тощо), яка не використовується зародком під час його розвитку. Основне призначення такої ткани­ни — привабити істоту, яка сприяє поширенню насін­ня. Наприклад, у вишні плід — це кістянка, зовнішня оболонка якого м’ясиста і соковита. А у суниць те, що ми називаємо ягодою, насправді — квітколоже, в яке занурені плоди — горішки. Все необхідне для розвитку нової рослини, тобто сам зародок і ендо­сперм (споживна тканина, якою живиться зародок) у вишні знаходиться в середині кісточки, а у су­ниць — горішка. У всіх соковитих плодів, що поши­рюються тваринами, зародок і ендосперм надійно захищені від перетравлювання і механічних пошко­джень оболонкою з міцної тканини.

Плоди дерев і кущів здебільшого розносять птахи або тварини, які лазять по деревах. Налетить зграя птахів, наприклад, на кущ глоду або степової вишні, попасеться і продовжує свій шлях. За час польоту соковита частина плоду перетравиться в шлунку, а насіння, оточене твердою оболонкою, проходить через травний шлях непошкодженим. У місці пере­починку воно викинеться з екскрементами і, якщо умови будуть сприятливими, проросте й розів’ється в нову рослину.

Можливо, комусь доводилося спостерігати, як у лісових насадженнях або молодому вербнячку не­відомо звідки з’являються кущі з їстівними ягодами: ожина, терен, шипшина, калина тощо. Будьте певні, що цей гайок лежить на шляху перелітних птахів, які живляться плодами цих рослин.

Дикі соковиті плоди споживають козулі і олені. Білка охоче їсть морошку і чорниці. Звичайний наш заєць сірий теж часом підкріплює сили вітамінною їжею — шипшиною або журавлиною.

Ведмідь любить малину. Ведмеді з далекосхідної тайги споживають також плоди амурського вино­граду, черемхи, актинідії. Дика свиня із задоволен­ням їсть дикі яблука, аличу, лісові груші. При нагоді не відмовляються від рослинної їжі й такі типові хижаки, як вовк, борсук, горностай. Навіть лисиця може інколи поласувати шипшиною, чорницями, брусницями, ягодами конвалії. А соболь настільки потребує вітамінів, що не лінується навіть узимку добувати ягоди чорниць й брусниць з-під снігу.

Сухі плоди — горіхи ліщини, горішки сосни, яли­ни, липи, жолуді дуба, зернівки злаків, насіння різних трав’янистих рослин і дерев — також до вподоби багатьом звірам і птахам. Але роль тварин у їх роз­повсюдженні значно менша, тому що під час пої­дання таких плодів звірі й птахи розгризають їх повністю і настільки пошкоджують, що після прохо­дження через травний шлях, вони не проростають. Лише ті тварини, які споживають не саме насіння, а всю рослину, великою мірою сприяють розселенню цих рослин.

Сухі плоди

Серед них перше місце займають травоїдні ссавці, зокрема свійська худоба. Вони споживають трави у величезних кількостях, тому частина насіння, особли­во якщо воно дрібне, проходить через травний шлях непошкодженим. Насіння розсівається в місцях ви­пасання, по стежках, що ведуть до водопою, біля місць утримання худоби. Вважають, що розповсю­дженню ромашки ромашковидної сприяли коні, тому вона швидко поширювалася по дорогах. Насіння щи­риці синюватої також розносять коні і велика рогата худоба. Відомо, що на острові Фернандо де Норонна ця рослина зустрічається лише там, де переганяють коней.

З другої половини літа у тварин починається заготівельний сезон». Правда, не у всіх, а лише в тих, у кого за довгі тисячоліття еволюційного роз­витку виник інстинкт збирання кормів про запас. Птахи й ссавці здебільшого запасають плоди і на­сіння з твердим міцним оплоднем або насінною обо­лонкою та ті, які містять багато поживних речовин. Такі плоди і насіння — хороший корм, який добре зберігається в «коморах» протягом тривалого часу.

З гілки на гілку швидко перестрибує білка, три­маючи в зубах горіх ліщини. Рудою блискавкою майнула стовбуром і зникла в дуплі. Під деревами заклопотано метушиться бурундук. Тут, між корінням дерев, розташована його нора. Мешкає бурундук у північних районах нашої країни, в тайзі, де зима дуже довга, тому і запаси кормів, заготовлені ним, чималі. Бурундук безперервно підбігає до своєї нірки з насінням трав або дерев. Особливо до вподоби йому кедрові горішки. У нірках бурундука дослідники знаходили від 2 до 5 кг цих горішків. У процесі еволюції в цього гризуна виникло дуже зручне при­стосування — защічні мішки-кишені. Подібні мішки є й у степового гризуна — хом’яка, завдяки чому він може приносити до своєї нори насіння рослин, що ростуть на віддалі понад 200 м від неї.

Лісова миша робить у своїй норі запаси насіння до 15 кг. Мешканка наших степів — курганчикова миша, яка збирає насіння понад 50 видів трав’яни­стих рослин, заховує їх дуже оригінально. Вона скла­дає їх купкою і присипає зверху землею. Спостере­ження за одним з гризунів виявили, що за 16 днів він приніс з лісу до своєї нори 1492 жолуді.

Погожого осіннього дня в лісовій тиші далеко роз­носиться монотонний стукіт дятла. Птах так зайнятий своєю справою, що може підпустити людину до себе зовсім близько. Дятли живляться комахами і їхніми личинками, яких вони добувають з-під кори. Але деякі з цих птахів, зокрема великий строкатий дятел, не відмовляються і від насіння, яке взимку стає його основною їжею. Вибирає якусь сосну і зносить до неї шишки. Кожну шишку він встромляє в щілину кори і роздовбує, вилущуючи насіння. За один день він може «обробити» 40—70 шишок. Такі місця назива­ють «дятловою кузнею». Їх легко знайти в лісі по купі вилущених шишок, розкиданих під деревами. Части­ну шишок птахи гублять по дорозі, та і в розтроще­них шишках залишається часом непошкоджене на­сіння, яке може прорости навесні.

Інший вид дятлів, який мешкає в Каліфорнії, на зиму запасає жолуді, причому не менш цікавим способом. Він встромляє їх у кору сосен. Деякі жолуді випадають з цих схованок і проростають навесні.

Активний розповсюджувач насіння хвойних де­рев — лісовий птах кедрівка. Вилущуючи з шишок насіння і складаючи їх в особливому під’язичному мішечку (який вміщує понад 40 штук), вона пере­носить його до своєї комори, що найчастіше розміще­на під мохом, лишайником, а то й у перепрілому листі. В одному кедровому лісі було виявлено 3334 таких комори на гектарі. Напередодні завірюхи кедрівки переховують свої запаси просто в сніг, ближче до по­верхні. Цю особливість використовують місцеві жи­телі, передбачаючи погоду.

Насіння сосен і ялин розносить ще один вид пта­хів — шишкарі, які, висячи на гілках, вилущують з шишок насіння.

Ви, мабуть, не раз бачили в лісі під дубами велику кількість опалих жолудів. Важкі, гладенькі, вони на перший погляд не мають ніяких засобів до розповсю­дження, тому вкривають землю тушки під кроною де­рева. Чому ж тоді молоді деревця дуба виростають часом на значній відстані від дерева, навіть там, де поблизу немає дорослих особин?

У розповсюдженні жолудів беруть участь птахи — повзики, галки, особливо сойки. Жолудям належить основне місце в раціоні сойки. Про це свідчать морфологічні пристосування до добування цих плодів. Маленькими гнучкими лапками з дуже чіпкими кігтями сойка легко чіпляється за тоненькі гілочки і зриває з них жолуді. Дзьоб сойки має таку будову, що краї його врізаються в жолудь і міцно тримають його. Запаси їжі сойки ховають у землі в різних місцях, найчастіше в соснових лісах, куди вони прилітають вилущувати шишки. Тому молоді дубки можна побачити в соснових лісах.

Який же зв’язок має заготівля плодів з розповсю­дженням рослин? Адже основне призначення таких запасів — стати кормом для «заготівельника:». Час­тину плодів птахи і звірі гублять по дорозі, про деякі схованки забувають. Іноді тварина гине, і плоди так і лишаються невикористаними. Крім того, залиша­ється частина запасів, не використаних узимку. Деякі запаси розкрадають інші тварини, і при цьому зни­щуються не всі плоди. Плоди, так чи інакше потра­пивши на землю, навесні проростають.

Цікавий зв’язок існує між рослинами і мурашка­ми. Спосіб розповсюдження рослин мурашками на­зивається мірмекохорія (від грецького слова «мір­мекс» — мурашка), а рослини — мірмекохорні. Час плодоношення мірмекохорних рослин збігається з найбільш активним періодом збирання плодів му­рашками. Розвиваються різноманітні пристосування до приваблювання мурашок, полегшення доступу до насінини, зміцнення їх зовнішньої оболонки. Завдяки мурашкам рослини дістають можливість рівномірно розсіяти своє насіння на великій площі, а мурашки при цьому забезпечуються поживним кормом.

Перші весняні квіти відцвітають дуже швидко. Ще недавно прикрашав ліс барвистий килим рясту, синіли зірочки пролісок, золотавими квітками палах­котіла пшінка весняна. Але опали їх яскраві пелюст­ки, а кволе ніжне стебло, не витримавши маси плодів, полягло на землю. Насіння цих рослин, і де­яких інших, зокрема фіалок та копитняка має по­живні соковиті придатки з великим вмістом жирної олії. їстівні придатки насінин — улюблений корм му­рашок. Ними вони живляться самі і вигодовують своїх личинок. Тому в період дозрівання плодів таких рослин, у травні — червні, діяльність мурашок по­жвавлюється.

Стежками, що розходяться в різних напрямах від мурашника, один за одним поспішають мурашки. Ті, що повертаються до своєї оселі, тягнуть якусь здобич. Досить часто це насінина з їстівним при­датком. Мурашині стежки легко впізнати по росли­нах, які не властиві місцевому рослинному угрупо­ванню.

А що ж відбувається з тими насінинами, що по­трапили до мурашника? В їжу використовується лише їстівний придаток, а сама насінина мурашок не цікавить. Мурашки час від часу вичищають свої мурашники від залишків їжі. В «сміття» потрапляє і насіння. Оскільки оболонка в насіння дуже міцна, воно зовсім не пошкоджується ні при транспортуванні, ні при обгризанні придатка і здатне до проростання. Іноді мурашки виносять свої запаси назовні для про­сушування. При цьому частина насіння залишається також біля мурашника.

Їстівні придатки мають і насінини рослин, що роз­виваються дещо пізніше і плодоносять, на початку літа. На відміну від ранньовесняних вони мають добре розвинені пружні стебла, при розхитуванні яких на­сіння висипається з плодів, а потім розтягується мурашками. Найбільш відомий з них чистотіл — бур’ян із світло-зеленими, м’якими, перистими лист­ками і суцвіттями жовтих квіток. Глуха кропива, молочай, перестріч теж належать до мірмекохорних рослин. Чимало таких рослин росте навкруг мураш­ників. Хоч відстань, на яку насіння поширюється мурашками, незначна, для рослини має значення вже те, що воно рівномірно розсівається по цій пло­щі, а не лежить купкою там, де осипалося.

Представники оригінальної групи мурашок — «верхолазів», що мешкають на деревах у тропічних лісах, сприяють поширенню епіфітних рослин (тих, що ростуть на стовбурах і гілках дерев, використо­вуючи останні лише як місце прикріплення). Високо в кронах дерев вони створюють свої мурашники, для яких наносять землю і різноманітні плоди та насіння, які проростаючи, зміцнюють мурашник. Ці повітряні мурашники дістали назву «мурашиних садів». Зо­крема, вони поширені в лісах Амазонки і Південно-Східної Азії. До речі, на острові Ява, де теж є такі мурашники, саме в такий спосіб розповсюджується відома кімнатна рослина «восковик» (ботанічна на­зва її — гойя) — тропічна ліана з товстими темно-зеленими цілокраїми листками і зонтиковидними су­цвіттями біло-рожевих квіток. її насіння приваблює мурашок тим, що вкрите маслянистими волосками, які дуже до вподоби мурашкам. У мурашиних садах можна знайти також деякі орхідеї, папороті і чимало інших рослин. У тропіках Філіппін росте перець мірмекофільний, який дістав таку назву через те, що мурашки не тільки переносять його насіння, а й жи­вуть у так званому мурашиному мішку, розвиненому біля основи листкової пластинки.

Чимало рослин мають плоди з різними причепками або липкими залозками, які в процесі поши­рення «користуються» тваринами як «транспортом», завдаючи їм при цьому багато неприємностей. Такий спосіб розповсюдження називається «епізоохорним» (від грецьких слів «епі» — на, «зоо» — тварина), тоб­то розповсюдження на тварині. Найбільше таких рослин-«вершників» зустрічається в степах і пустелях, на пустирях.

Насіння і плоди рослин-“вершників”

Про те, що цей спосіб поширення виявився досить ефективним, свідчить надзвичайна різноманітність епізоохорних пристосувань. Яких тільки гачечків, ко­лючок, шипів, липучок та інших подібних утворень, можна побачити на плодах рослин, що поширюються таким способом! Причому розвиваються вони лише у трав’янистих рослин, частіше на плодах, а не насінні. Іноді за причепки правлять колючі чашолистки, при­квітки, гачкоподібні вирости оцвітини, що залиша­ються при плодах, листочки обгортки кошиків, чіпкі щетинки біля основи колосків або на поверхні колос­кових лусочок. У деяких випадках уся рослина чіпка або колюча.

Край городів, на пустирях, серед кущів подекуди росте шорстка трав’яниста рослина з великими су­цвіттями брудно-фіолетових квіток — чорнокорінь лі­карський. Міцні причепки, що рясно вкривають плодики, закінчуються якореподібними шипиками. Ро­дичка чорнокореня — липучка їжакова дістала свою назву через те, що її плоди нагадують їжаків, при­чому кожна колючка — це справжній гарпун.

У багатьох зонтичних плоди мають не менш до­сконалі гачечки. В цьому легко переконатися, якщо десь на узліссі доведеться пройти через зарості тори-ліса японського. Маленькі плодики, до 3 мм завдов­жки так і вкриють увесь одяг. З інших зонтичних найлегше знайти плоди дикої моркви, яка росте май­же скрізь на пустирях, схилах, галявинах, випасах. Довгі колючки вкривають увесь плід по ребрах. Не рідкість і пазурник липучковий, сама назва гово­рить за себе. Дрібні плодики нетреби колючої густо вкриті тонесенькими довгими гачками і мають на верхівці гостру міцну голку. Чіпкі плоди і у всіх інших видів цього роду.

Кволі сланкі стебла гостриці лежачої з родини шорстколистих — це справжня пастка. Вони вкриті відігнутими донизу шипиками і облистнені гостро-шорсткими листками. Під час плодоношення стебло стає дуже ламким, і цілі гілочки чіпляються до вовни тварин або потрапляють у сіно.

Парило звичайне, багаторічна рослина з прямо­стоячим стеблом, облистненим непарноперистими во­лохатими листками і увінчане колосовидною кити­цею дрібних жовтих квіток, чіпляється гачковидно зігнутими шипиками конусовидного квітколожа. У гравілата роль гачечків виконують стовпчики. Реп’яшок серповидний має довгий серповидний за­гнутий носик сім’янки. Плоди пробосцідеї луїзіанської — мешканки тропічних і субтропічних районів Америки, що здичавівши з ботанічних садів, потра­пила до пониззя Дону, Краснодарського краю та Донбасу, коробочки довжиною від 5 до 15 см закін­чуються на верхівці довгим загнутим рогом. На бать­ківщині, в Америці, плоди цієї екзотичної рослини поширюють бізони. У північноамериканського зла­ка — ценхруса малоквіткового — плоди ніби скла­даються із самих голок, на які перетворюються квіт­кові й колоскові луски. Інші злаки, такі, як мишій кільчастий, чіпляються зазубленими щетинками, якими оточені колоски. Багато неприємностей худобі завдає рослина американських прерій — гринделія розчепірена, липучі кошики якої заплутуються у вовні тварин.

Усі ці пристосування діють лише тоді, коли на­сіння достигне і повністю сформується. В недостиглих плодах усі ці причепки м’які, не здатні зачепитися, плід ще міцно тримається на стеблі. У зонтичних су­цвіття після відцвітання часто згортається до середи­ни, ховаючи плоди, і лише тоді, коли вони визрі­ють, знову розправляється.

Плоди деяких рослин побудовані так, що насіння з них може висипатися лише при сильному струсі. Такий спосіб дає можливість рослині поширитись на значно більшій площі. Самоосипанню насіння рослин заважають різні морфологічні пристосування у будові плодів. Загальним для цих рослин є наявність пруж­них стебел. Рослини, яким властивий такий спосіб розповсюдження діаспор, називаються баллістами.

Чимало рослин мають багатонасінні плоди, що розкриваються стулками: коробочки, листянки, боби. В період плодоношення вони розміщуються верти­кально, і отвори, через які висипається насіння, зна­ходяться на їх верхівці. Такі плоди у мака, льонка, гвоздики, енотери, сокирок, дурману і багатьох інших. У деяких видів, наприклад у дзвоників, коробочки звислі. Але в цьому випадку вони відкриваються не на верхівці: їх отвори розташовані біля основи плоду.

У інших видів під час плодоношення квітконіжки з горизонтального положення, яке мали при квітках, вигинаються до верхівки суцвіття дугою або під пря­мим кутом. Насіння таких рослин здебільшого легень­ке, часом з криловидними придатками. Для деяких видів рослин родини губоцвітих, шорстколистих тощо характерні пружні плодоніжки і сухі жорсткі чашеч­ки, які залишаються при плодах і «регулюють» роз­сіювання насіння, що висипається від поштовху пло­доніжки.

Лілія мартагон

До баллістів належить також більшість зонтич­них, плоди яких відскакують від плодоніжок лише при розхитуванні стебел.

Як бачимо, рослини часто користуються допомо­гою різних агентів розповсюдження, до яких вони пристосувалися в процесі еволюції.

Нарівні з рослинами, що «придбали» собі пере­носників діаспор, існують і такі рослини, у яких роз­виток пристосувань до поширення насіння проходив зовсім в іншому напрямі. Так, у деяких рослин у процесі еволюції розвинувся особливий механізм роз­кривання плоду, який забезпечує активне розкидування насіння. Спробуйте доторкнутися до коробочки будь-якого виду квасениці, герані або розрив-трави. Від дотику стулки її блискавично згорнуться і з си­лою виштовхнуть насіння. Вчені дослідили, що при­чина такого механізму розкривання плоду в нерівно­мірному напруженні тканин у стінках оплодня.

Такий спосіб поширення забезпечує рівномірне розсіювання насіння на деякій відстані од рослини. Так, герань сибірська ще 30 років тому зрідка зустрі­чалась на клумбах, біля доріг і стежок у парках Києва, Білої Церкви і Кременця. Нині її колонії рік у рік щільнішають, і вона перетворилася на бур’ян, який росте скрізь, де є незадерновані вологі місцинки з пухким грунтом (у садах і парках, на газонах, у при­міських лісах, на подвір’ях).

Розрив-трава дрібноквіткова, батьківщина якої Центральна Азія, за століття захопила великі площі лісової зони Європи. її коробочка розривається від дотику через те, що біля верхівки розвивається шар клітин з осмотичним тиском у 25 атмосфер, тому в стінках плоду виникає велика напруга. Стулки ко­робочки при розриві скручуються равликоподібно, виштовхуючи насінину на відстань до двох метрів.

Плоди-коробочки розкриваються по-різному

На газонах, клумбах, у тінистих місцях і біля доріг росте ксантоксаліс джерельний, занесений на Україну з насінням декоративних культур. Його ро­дичка — квасениця звичайна, росте у наших сосно­вих і ялинових лісах. Насіння цих та інших видів цього роду із силою виштовхується через щілини коробочки. Чому це відбувається? Під шкіркою на­сінини містяться клітини з великим вмістом цукру. В стиглому насінні вони набрякають, і від цього шкір­ка насінної оболонки розривається і виштовхує на­сінину.

У країнах Середземномор’я, а у нас у Криму, на Кавказі та подекуди на приморських схилах околиць Одеси і Очакова зустрічається рослина з дивовиж­ною назвою огірок пирскач, або скажений огірок. Плоди її справді нагадують невеликі огірочки, тіль­ки вони сіро-зелені, шорстко-щетинисті. Спробуйте доторкнутися до такого «огірочка», і тоді вам відразу стане зрозумілим походження назви рослини. Миттю плід відокремиться від плодоніжки, і з отвору, що утворився, випорскне (інколи на шестиметрову відстань) струмінь слизу з видовженим гладеньким насінням. Пояснюється така «агресивність» тим, що в стінках плоду, біля його внутрішньої поверхні міститься шар клітин з високим осмотичним тиском. Тканини, що оточують насіння, в стиглих плодах перетворюються на слиз. Одночасно руйнуються тка­нини навколо плодоніжки. Під силою власної ваги або від дотику плід відривається від плодоніжки і ніби «відкупорюється».

«Стріляючі» плоди мають також деякі бобові, капустяні, молочайні. «Рекордсменкою» по праву вва­жають тріскучку болотну — рослину тропічних райо­нів Америки. Назва її пов’язана з тим, що при роз­криванні плоду лунає звук, схожий на пістолетний по­стріл, а насіння відлітає на відстань до 14 м. А серед наших рослин найдалі «стріляє» жовта ака­ція— на 10—11 м. Волошці далеко до цих «рекор­дів». Відстань, яку може самостійно подолати її на­сіння, вимірюється сантиметрами. Коронка з плівок на верхівці сім’янки в суху погоду розчепірена, а ви­паде дощ або роса — плівки відразу зтуляться. Від чергування цих рухів сім’янка поволі посувається по землі, «відповзаючи» від материнської рослини.

Огірок пирскач (Скажений огірок)

Ковила невелику відстань розсіювання насіння «компенсує» тим, що забезпечує йому найкращі умо­ви для проростання. Це має велике значення в умовах степів. Кожна насінина має довгий гвинтоподібно скручений остюк. Внаслідок того, що оболонки клі­тин механічних волокон нерівномірно потовщені і розрізняються за здатністю набрякати при зволожен­ні й скорочуватись при висиханні, він то закру­чується, то розкручується. При цьому зернівка за­глиблюється в землю. Руху зернівки в зворотному напрямі перешкоджають волоски, спрямовані догори. Свої плоди «заривають» сон-трава, грабельки, овес і чимало інших рослин степів і пустинь.

Є рослини, які на перший погляд зовсім позбав­лені будь-яких пристосувань до розповсюдження. На кожному кроці на забур’янених місцях зустрічають­ся всім відомі лобода біла і щириця звичайна. Насіння обох видів дрібне, гладеньке. Воно легко осипається і падає біля самісінької рослини. Зате кількість його визначається тисячами. Так, у щириці звичайної на одній рослині розвивається до 0,5 млн. насінин, які роками зберігають схожість. Не для всіх час проростання приходить одночасно. Навесні схо­дить насіння, прикрите землею, а влітку — те, яке на поверхні і в глибших шарах грунту. Пояснюється це тим, що при температурі нижчій 20 °С насіння краще проростає в темряві, ніж на світлі. Можливих сусідів-конкурентів щириця перемагає масовістю схо­дів і безперервністю поколінь, що змінюють одне одного. На одній ділянці можна знайти рослини на різній стадії розвитку. На 1 м² іноді з’являється до 800—900 сходів.

«Урожай» лободи білої становить 300—800 тисяч насінин з однієї рослини. До того ж вони не однакові за своїми біологічними особливостями, а бувають трьох типів. Одні з них, найбільші, плоскі й світліші за решту, швидко проростають. Трохи дрібніші насіни­ни з товстою оболонкою і чорним або зеленувато-чорним забарвленням проростають на другий рік. Найдрібніше, майже кругле чорне насіння дає сходи лише на третій рік. Насіння зберігає схожість до 10 років.

Лобода біла

Насіння щириці звичайної і лободи щедро встеляє грунт навколо рослини, утворюючи величезні запаси. Частина розноситься дощовими потоками, сільськогосподарськими знаряддями, автотранспортом, з бру­дом налипає на підошви взуття і до ніг тварин. Деяка кількість насіння проходить непошкодженою через органи травлення тварин. Крім того, ці бур’яни роз­носяться в інші райони з посівним матеріалом, з ба­ластом, землею, гноєм. До речі, щириця настільки пристосувалась засмічувати ділянки деяких культур­них рослин, що їх насіння стало подібним одне до одного. Насіння бур’яну важко відокремити, напри­клад, від маку.

Захоплення територій може здійснюватись також завдяки вегетативному розмноженню. Дуже пошире­ний на засмічених місцях і городах зірочник середній, який ще називають мокрецем, оскільки він віддає перевагу вологим місцям. Ця трав’яниста приземку­вата однорічна рослина має яйцевидні або ланцетні цілокраї м’які листки і білий віночок з дрібних глибокодвороздільних пелюсток. На одній рослині утворю­ється 15—25 тис. насінин, частина яких негайно про­ростає і через півтора місяця знову плодоносить: Ті, що лежать у грунті глибше як 1 см, зберігають схожість до 25 років. Вони можуть давати сходи по­ступово, як тільки під час прополювання потраплять у верхні шари грунту.

Зірочник середній (Мокрець)

Насінний спосіб розмноження у зірочника поєд­нується з вегетативним. Виполоті рослини або їх частини укорінюються у вологому грунті. Паросткові рослини, а також ті, що розповсюджуються вуси­ками, вкоріненням у вузлах стебел і гілок, бульбами, цибулинами, виводковими бруньками створюють щільні килими, витісняючи своїх сусідів. Французь­кий ботанік Буав’є розповідає про нестримне поши­рення череди золотистої. Рослина ця має чудові золо­таві квітки. Але плоди цієї красуні — це справжні гарпуни, які міцно впиваються в худобу, одяг, начіп­люються на вантаж. Крім того, кореневища її роз­ростаються не тільки горизонтально, а й у глибину, утворюючи складне сплетіння. Від них відходять чис­ленні паростки. Така досконала коренева система дає змогу рослині міцно триматися зайнятої ділянки і «виживати» з неї всі інші рослини. Навіть невеличкі часточки коренів здатні поновлюватись, причому розростаються вони так швидко, що від одного такого шматочка може вирости ціле поле цього бур’яну. З кореневищ розвивається велика кількість парост­ків. Зрізане стебло стимулює розвиток сплячих бру­ньок. Така живучість забезпечує череді золотистій швидке поширення.

У переважної більшості рослин звичайно домінує якийсь один спосіб розповсюдження, але він рідко буває єдиним. Здатність діаспор поширюватися кіль­кома способами називається поліхорією (від грець­кого слова «полі» — багато). Для рослин така риса, безумовно, є позитивною, оскільки підвищує присто­совні можливості виду. Поліхорія зіграла велику роль в розповсюдженні адвентивних рослин, тому що антропохорний спосіб забезпечував дальність зане­сення насіння, а природний — щільність колоній.

• ← Introduction
• Eternal travelers →