7 years ago
No comment

Sorry, this entry is only available in
Ukrainian
На жаль, цей запис доступний тільки на
Ukrainian.
К сожалению, эта запись доступна только на
Ukrainian.

For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

У системі “потік – русло”, що має здатність до саморегуляції, за різних умов можуть виникати певні зв’язки, які описуються гідроморфологічними залежностями. Одними з них є показники стійкості русел річок, які відображають безпосередню взаємодію характеристик потоку, морфометрії русла та руслових наносів. Ця система характеризує постійну взаємодію та взаємовплив потоку і русла, що дозволяє останньому набувати певних закономірних форм у конкретних природних умовах. Для природних потоків процес постійної взаємодії водного потоку та русла невипадковий. Можливі руслові форми визначаються комплексом гідроморфологічних, геологічних умов на водозборі. Тільки після довготривалої взаємодії водного потоку з матеріалом дна русла встановлюються визначені співвідношення між параметрами поздовжніх та поперечних форм, витратою, складом та крупністю відкладів та спостерігаються більш або менш постійні співвідношення морфологічних елементів, які можна використовувати для визначення параметрів стійкого русла на конкретній ділянці потоку.

Інтегральним показником умов формування річкових русел, розвитку того чи іншого морфодинамічного типу та інтенсивності руслових деформацій є стійкість русла. Вона визначається співвідношенням крупності руслоформуючих наносів та швидкістю течії. З цим співвідношенням пов’язана рухливість наносів, якими складене русло, та ступінь його деформованості у процесі взаємодії з потоком.

Стійкість русел – важливий блок у гідролого-екологічному аналізі руслових процесів, який серед багатьох інших факторів виступає характеристикою екологічного стану русла. Стійкість русел може виступати “індикатором” взаємодії у системі “потік – русло” між активними та пасивними факторами, включаючи і господарську діяльність.  Суттєвим “регулятором” є ерозія на водозборі, зростання або затухання якої певним чином впливає на зміну стійкості русел. Для характеристики стійкості русел можна використати  такі форми визначення поняття “стабільність”:

інертність – здатність русла залишатися в попередньому стані;

відновлюваність – здатність русла повертатися в попередній стан;

пластичність – здатність русла переходити з одного стану в інший.

Із цими трьома фор­мами пов’язані і характер прояву ерозійно-акумулятивних процесів у руслі.

Вперше задачу про стійкість річкового русла поставив великий російський гідротехнік кінця XIX – початку XX ст. В.М.Лохтін. У 1897 році він опублікував монографію “Механизм речного русла”. Річки з різним гідрологічним режимом мають різний режим формування русла. У природі не існує річок абсолютно стійких та таких, що досягнули абсолютно зрівноваженого стану. Дуже цінним у роботі В.М.Лохтіна є неодноразова вказівка на те, що процеси формування русла досягають найбільшої інтенсивності у період паводку. Меженний потік на спаді високих вод одержує сформований паводком рельєф русла, пристосовуючись до якого проводить його переформування вже зі значно меншою інтенсивністю. Вивчення будь-якого часового стану річкового потоку, зокрема його меженного стану, поза зв’язком із попередніми явищами не може бути плідним, Тому неприпустимо деякі закономірності формування русла, помічені при меженному стані русла, поширювати на всі фази його режиму.

Стійкість поперечного профілю русла являє собою здатність потоку та русла підтримувати вироблений переріз та протистояти розділенню на окремі рукави. У цьому відношенні русла гірських водотоків достатньо стійкі, оскільки водний потік рухається переважно при великих похилах та глибоко врізаних берегах. Для гірських річок проблема стійкості русел набуває особливого значення у зв’язку зі специфічною рухливістю відкладів, що призводить врешті решт до руслових переформувань. Стійкість русла тут можна звести до умови незмінюваності витрати наносів вздовж потоку. Гідрологічний режим, що різко змінюється, визначає гідравлічні характеристики та транспортуючу здатність потоку. Враховуючи неоднорідну геологічну будову річкової долини, що зумовлює ступінь опору твердих меж русла, не можна говорити навіть про відносну стійкість гірської річки в цілому. У окремих випадках можна говорити про відносну стійкість лише деяких її ділянок. Пряме відношення до гірських річок має проблема тимчасової стійкості.

Передгірські ділянки річок мають значні похили, а відповідно, підвищену транспортуючу здатність. Якщо врахувати їхній нерівномірний гідрологічний режим, який характеризується постійним чергуванням катастрофічних паводків та маловодних меженних періодів, беручи до уваги режим наносів, то річки цієї зони дуже нестійкі у природних умовах. Процес переформування гірських річок під час паводку відбувається безперервно у просторі та в часі; ступінь його інтенсивності залежить від багатьох гідроморфологічних характеристик. Під інтенсивністю руслових переформувань розуміють їх відносну швидкість на тій чи іншій ділянці річки.

Свого часу питаннями стійкості річкових русел займалися Гришанін К.В., Лохтін В.М., Маккавєєв Н.І. та американські вчені-гідрологи: Brice J.C. та Griffith G.A.  Розрахунки стабільності річкових русел в умовах антропогенного навантаження проводили Беркович К.М., Злотіна Л.В.,  Чалов Р.С., Алабян А.М., Іванов В.В., Лодіна Р.В., Панін А.В. Сьогодні питання стійкості річкових русел займаються Ободовський О.Г., Шуляренко І., Назарова (Кирилюк) О.В.