7 років тому
Немає коментарів

Канал (водовід) (лат. canalis –труба, жолоб) –гідротехнічна споруда у вигляді відкритого штучного русла з безнапірним рухом води. Канал може проходити у відкритій виїмці або в насипах (у дамбах), іноді в напіввиїмці–напівнасипу. Влаштовується зазвичай у ґрунті та створюється для дренажу, іригації, водопостачання, навігації та інших цілей. За призначенням розрізняють канали: енергетичні (дериваційні), судноплавні, зрошувальні (іригаційні), обводнювальні, водопровідні, осушувальні, лісосплавні, рибоводні, комплексного призначення.

Форма та розміри перерізу каналу. У гідравлічному відношенні найвигіднішою є напівкругла форма каналу, але через труднощі виконання і збереження в реальних умовах криволінійних обрисів напівкруглу й параболічну форми використовують рідше. Прямокутний перетин використовується при проведенні каналів у скельних виїмках, а в м’яких ґрунтах – в особливих випадках (на території населених пунктів, на косогорах і т. д.) шляхом зведення підпірних стінок. У поперечному перерізі канали мають переважно прямокутну, трикутну і трапецеподібну форми. Напівкругла форма зазвичай застосовується при зведенні великих іригаційних і судноплавних каналів. При необхідності трасування каналу на косогорах у кожному конкретному випадку приймаються відповідні конструктивні рішення, що забезпечують нормальну роботу споруди. Розміри перетину каналу визначаються гідравлічним розрахунком по заданій витраті води і допустимих для даного ґрунту швидкостях течії; судноплавні і лісосплавні канали, крім того, за габаритами суден і плотів, що повинні пропускатися.

Швидкості потоку у каналі. При великій глибині виїмок, а також у складних геологічних умовах стійкість укосів перевіряється розрахунком. Для каналів у насипах ухил укосів встановлюється аналогічно, як і для земляних гребель. Максимальні швидкості течії води в каналі встановлюють з таким розрахунком, щоб забезпечити стійкість до розмивання дна й укосів каналу, мінімальні – виходячи з умови недопускання замулювання ложа каналу звислими в потоці й рухомими по дну наносами, а також недопускання його заростання рослинністю. Гранично малі швидкості течії, при яких не повинно бути заростання ложа каналу рослинністю, –0,5…0,6 м/с. У судноплавних каналах швидкості течії води за умовами економічності тяги суден зазвичай не перевищують 0,8 м/с; граничною швидкістю для судноплавства вважається 1,8…2,0 м/с. Крижаний покрив знижує пропускну здатність каналу внаслідок виникнення додаткового тертя. Поверхнева крига не утворюється при швидкості потоку понад 2…3 м/с, а при швидкостях, що перевищують 1,2…1,5 м/с, лід, що з’явився раніше, розмивається потоком. Щоб запобігти появі в каналі шуги (донного льоду), вживають заходів для мінімізації товщини поверхневого льоду. При неминучій появі значної кількості шуги передбачаються споруди для скидання її з каналу, а сам канал трасується з мінімальною кількістю поворотів.

При гідравлічному розрахунку попередньо призначають форму поперечного перерізу каналу, ухил дна і його пропускну здатність, далі уточнюють гідравлічно найвигіднішу площу поперечного перерізу каналу й перевіряють прийняту пропускну здатність при заданому ухилі дна, при необхідності з’ясовують положення кривої вільної поверхні води в каналі.

Каналізована ріка – річка або її ділянка, руслу якої штучно наданий вид каналу; канал, облаштований у руслі.

Каньйони (від іспан. canon – труба, ущелина) – глибокі вузькі долини з крутими чи східчастими схилами і вузьким дном, здебільшого цілком зайнятим руслом ріки. Утворюються в результаті інтенсивної глибинної ерозії і підкопування підошов схилів русловими потоками, переважно в районах із сухим континентальним кліматом. Напр., Великий каньйон у Кримських горах, каньйон р. Колорадо в Північ-ній Америці.

Карст (нім. Karst, від назви плато Карст у Югославії) – процес розчинення, або вилуговування, розчинних тріщинуватих порід (підземними і поверхневими водами) і пов’язане з ним утворення специфічних форм рельєфу (западин) на поверхні Землі й різних порожнин, каналів і печер на глибині. До розчинних порід належать кам’яна сіль, гіпс, вапняк, доломіт, мергель. Залежно від складу розчинних порід розрізняють соляний карст, гіпсовий, карбонатний, або вапняковий. Необхідною умовою розвитку карсту є: наявність розчинних порід; тріщинуватість порід, що забезпечує проникнення в них води; розчинна властивість води. Вода, що є складним розчином (містить різні солі, вуглекислий газ), проникає в тріщини і розчиняє гірські породи. Поступове розширення тріщин приводить урешті–решт до формування типового карстового ландшафту, особливо яскраво вираженого на поверхні голих вапняків у Криму (Кримські Яйли), Карпатах, на Поділлі, Донбасі, на Кавказі та в інших місцях. Залежно від форми проявлення розрізняють два типи карсту: поверхневий, або відкритий, і покритий карст. Поверхневий карст проявляється безпосередньо на поверхні землі, що призводить до суттєвих змін у рельєфі. До поверхневих карстових форм рельєфу належать: карри, понори, воронки, полья, карстові колодязі і шахти, карстові печери. В печерах часто зустрічаються натічні форми мінеральних аґреґатів – сталактити, сталагміти, сталагнати. Покритий карст відрізняється від поверхневого тим, що закарстовані утворення перекриваються нерозчинними або слаборозчинними гірськими породами. Форми поверхневого вилуговування тут відсутні, і процес відбувається на глибині. При формуванні покритого карсту здебільшого на поверхні утворюються карстові суфозійні форми просідання.

Класифікація рік Великанова – поділ річок за стійкістю русла.

1. Річки, які характеризуються найбільшою мінливістю русла в паводок, у яких спостерігається не тільки зміна глибини потоку, але й окреслення усього русла. Вони часто утворюють прориви за новими напрямами, безперервно змінюють конфігурацію основного русла, розбиваються на кілька рукавів, кидають старі рукави та розробляють нові. Це річки найменшої стійкості, вони характерні для гірських умов. Насиченість водного потоку наносами та крупніння наносів на дні досягає в них визначально великої величини.

2. Річки, у яких розмив та відкладення змінюють глибину та форму перерізу, самі з окреслення берегів залишаються практично незмінними. Поглиблення та нарощування дна відбувається без порядку, внаслідок чого перекати змінюють своє зміщення та окреслення. Іноді спостерігається повільне переміщення берегової лінії. До цієї категорії належать рівнинні річки малої стійкості.

3. Річки, в яких поглиблення та нарощування русла відбувається практично в одних і тих самих місцях, причому нарощування перекатів, що спостерігається в період повені, компенсується розмивом їх у межень. Оскільки перекати мають стійкий характер та окреслення, піддаються лише повільним змінам, то річки цієї категорії називаються стійкими.

4.         Річки найбільшої стійкості, що протікають у відносно нерозмивних ґрунтах і приносять у зв’язку з цим мізерну кількість наносів.

Класифікація річок Зайкова – розподіл річок на групи в залежності від особливостей внутрішньорічного розподілу стоку. Виділяють 3 основні групи: А – річки з весняною повінню; Б – річки з повінню у теплий період року; В – річки з паводковим режимом. Кожна група поділяється на типи.

Група А включає п’ять типів: Казахстанський, Східноєвропейський, Західносибірський, Східносибірський, Алтайський. Група Б поділяється на два типи: Далекосхідний, Тянь–Шанський. Група В має 3 типи – Причорноморський, Кримський та Північнокавказький.

Рис. К 1. Схема розподілу річок для території колишнього СРСР згідно із класифікацією Зайкова

Рис. К 1. Схема розподілу річок для території колишнього СРСР згідно із класифікацією Зайкова

Класифікація річок Огієвського – класифікація, основана на обліку гідрографічних характеристик та особливостей режиму рік. Такими характеристиками й особливостями є: геометричні характеристики басейну, гідрографічні характеристики, характер водності та живлення, характеристики течії річки (див. табл. 1).

Tabl_1

Коефіцієнт звивистості річок – відношення довжини річки, виміряної за картою, до суми відрізків прямих, що з’єднують початок і кінець одноманітно орієнтованих ділянок річки

Коефіцієнт стійкості русла – величина, що характеризує ступінь стійкості русла по відношенню до розмиву

Tabl_2

Конус виносу – 1. Форма рельєфу, утворена накопиченням пухкого уламкового матеріалу, відкладеного постійним або тимчасовим водотоком біля нижнього кінця яру, балки або долини, де відбувається різке зменшення сили потоку. Має вигляд плоского напівконуса, який повернений вершиною проти течії водотоку. Особливо великі конуси виносу утворюються при виході гірських рік на рівнину. 2. Уламковий матеріал, який відкладається у формі віяла, напр., алювіальний конус виносу.

Корінний берег – частина вододільного простору, прилегла до річкової долини. Зазвичай складений корінними породами, більш древніми, ніж відклади відповідної долини.