Ґрунти Хмельницької області
Ґрунтовий покрив Хмельницької області сформувався під впливом взаємодії таких основних факторів ґрунтоутворення, як гірські материнські породи, рослинний покрив, рельєф, клімат та господарська діяльність людини. Найважливішими у диференціації ґрунтового покриву стали ґрунтоутворюючі породи та особливості рельєфу, які вплинули на перерозподіл гідротермічних умов ґрунтоутворення та рослинного покриву. Ґрунти області сформувались в основному на карбонатних лесових відкладах. На рівнинних ділянках Подільської височини під покривом степової рослинності утворились чорноземи глибокі, а на розчленованих ділянках під лісовою рослинністю виникли лісові опідзолені ґрунти від ясно-сірих до чорноземів опідзолених.
У межах Шепетівського Полісся, на породах легкого механічного складу, під лісовою і трав’янистою рослинністю в умовах неглибокого залягання ґрунтових вод сформувалися дерново-підзолисті та лучні ґрунти. Найбільш понижені ділянки зайняті болотними ґрунтами та торфовищами низинними.
На території Хмельницької області нараховується 52 ґрунтові відміни. За фізико-хімічними властивостями, багатством на поживні елементи та за характером сільськогосподарського використання їх об’єднано у п’ять агровиробничих груп. Розглянемо лише основні ґрунтові типи та підтипи (рис. 17).

Схематична карта грунтів Хмельницької області…
ДЕРНОВО-ПІДЗОЛИСТІ ГРУНТИ
У північній частині області, Славутському, частково Шепетівському, Полонському та Ізяславському, а також невеликими ділянками у Староконстантинівському та Летичівському районах поширені дерново-підзолисті піщані та супіщані грунти. Площа їх 50,1 тис. га, материнські породи — піски, супіски та суглинки, перевідкладені водами, різні за механічним складом і потужністю. Якщо в межах ґрунтового профілю материнські породи складаються з двох шарів різного механічного складу, наприклад у верхній частині — пісок або супісок, а у нижній — суглинок, то такі ґрунти називаються двочленними.
За ступенем опідзолення ці ґрунти поділяються на слабо-, середньо-та сильнопідзолисті. Ступінь опідзолення зростає з оглиненням механічного складу грунтоутворюючих порід. На піщаних і глинисто-піщаних відкладах утворились дерново-слабопідзолисті, на супіщаних, двочленних і суглинистих — дерново-середньопідзолисті, рідше дерново-сильнолідзолисті грунти.
Дерново-слабопідзолисті ґрунти залягають на слабохвилястих піщаних рівнинах і річкових терасах, де піщані товщі мають досить значну потужність. Профіль їх не чітко диференційований на генетичні горизонти.
Гумусово-елювіальний горизонт (НЕ) неглибокий, лише в орних ґрунтах він поглиблений оранкою і може досягати 22…28 см. Koліp його сірий, він пухкий, безструктурний, розсипчастий. Елювіальний горизонт (Е) невиразний; це вилугований ясно-жовтий піщаний шар, незначною мірою гумусований. Ілювіальний горизонт (І) виражений дещо краще, він має жовтий колір від вмитих колодіїв, в ньому чітко виділяються червоно-бурі псевдофібри — один—трисантиметрові звивисті прошарки зцементованого великою кількістю колоїдів піску. Материнська порода починається з глибини 85…95 см, представлена вона однорідним піском, який в оглеєних відмінах має сизувато-білий колір і значну кількість залізистомарганцевих бобовин і зерен.
Механічний склад ґрунтів зумовлює їх водно-повітряні властивості. Незначна кількість глинистих фракцій не може створити будь-якої структури. Верхні шари ґрунту містять мало вологи, а осушення прилеглих заболочених і перезволожених земель призводить до пониження у них рівня ґрунтових вод, погіршує забезпечення рослин водою.
Дерново-слабопідзолисті піщані ґрунти найбідніші в області. Для поліпшення їх фізичних властивостей та підвищення родючості потрібно збільшити вміст глинистих фракцій шляхом внесення торфоземляних компостів, а на рівнинних ділянках застосовувати кольматаж. Внесення підвищених доз добрив, особливо органічних, вапнування, застосування сидератів значно підвищує родючість ґрунтів, збільшуються врожаї жита, картоплі, гречки, серадели та інших культур.
Дерново-середньо- та сильнопідзолисті ґрунти розвинулись на малопотужних четвертинних відкладах, представлених супісками, покривними суглинками та шаруватими напластуваннями різного механічного складу. Профіль їх виразно диференційований на генетичні горизонти. Гумусово-елювіальний горизонт, як правило, супіщаний, рідше легко-суглинистий, товщиною до 15…20 см (в орних ґрунтах він поглиблений до 25…30 см). Елювіальний горизонт сильно вилугований, сірувато-білий, пухкий, пористий, містить багато крем’янки. Його потужність від декількох до 15…20 см. Він поступово переходить в ілювіальний горизонт червоно-бурого кольору, злитий, щільний від великої кількості вмитих у нього колоїдів. За фізико-хімічними властивостями та запасом поживних речовин ці ґрунти вигідно відрізняються від дерново-слабопідзолистих піщаних ґрунтів.
Глеюваті та глейові відміни дерново-підзолистих ґрунтів займають, невеликі за площею пониження серед неоглеєних ґрунтів. Близьке до поверхні залягання ґрунтових вод зумовлює незадовільний водно-повітряний режим, що призводить до пониження врожайності сільськогосподарських культур, а в перезволожені роки викликає їх загибель. Серед рекомендованих заходів по підвищенню їх продуктивності основне місце займає регулювання водного режиму за допомогою гончарного або відкритого дренажу.
Дерново-підзолисті ґрунти характеризуються невеликим вмістом гумусу (в середньому 1,0…1,9%). Сума увібраних основ низька (4,5 мг-екв. на 100 г ґрунту), хоч і невисока також гідролітична кислотність, (2,0…2,29 мг-екв. на 100 г ґрунту). Ступінь насичення основами 65%, (в орному шарі).
Реакція ґрунтового розчину цих ґрунтів різна — від сильнокислої до нейтральної (рН сольове 4,0—6,0), що пов’язано з неодноразовим вапнуванням цих кислих від природи ґрунтів.
Рухомими формами ґрунти забезпечені переважно мало. Наприклад, близько 90% всіх дерново-підзолистих ґрунтів мають низький або дуже низький вміст фосфору (2…8 мг на 100 г ґрунту), 82,8% мало забезпечені калієм (2…10 мг на 100 г ґрунту) і лише 15,5% середньо-забезпечені (10…15 мг на 100 г ґрунту).
Майже всі дерново-підзолисті ґрунти потребують вапнування для нейтралізації кислотності. Ґрунти з легким механічним складом потребують підвищених доз органічних і фізіологічно лужних мінеральних добрив, але вносити їх потрібно часто і невеликими дозами, щоб уникнути вимивання. Особливо легко вимиваються азотні добрива, тому їх слід вносити перед посівом, під час посіву та вегетації рослин. З мікродобрив добре діють молібденові, а при вапнуванні — борні.
Дерново-підзолисті супіщані та суглинисті ґрунти більш родючі, ніж їх піщані відміни. Тут можна висівати всі районовані для області культури, в тому числі й такі інтенсивні, як пшениця, кукурудза, коноплі, цукрові буряки; вони придатні під сади та хмільники.
ОПІДЗОЛЕНІ ГРУНТИ
Лісові опідзолені ґрунти утворились на найбільш підвищених і розчленованих ділянках території області, на лесах і лесовидних суглинках під поперемінною дією лісових і степових угруповань. Найбільш поширені вони у південно-східній, а також у центральній і північній частинах області, займаючи 798,3 тис. га.
Ясно-сірі опідзолені ґрунти займають вершини горбів та найбільш стрімкі схили переважно північних експозицій у різних частинах області, трапляються також невеликими ділянками в масивах інших опідзолених ґрунтів. Їх площа 45,7 тис. га.
Ясно-сірі ґрунти найбільш опідзолені та найменш гумусовані серед лісостепових опідзолених ґрунтів. За будовою профілю ясно-сірі опідзолені ґрунти близькі до дерново-підзолистих.
З поверхні залягає сірий або ясно-сірий малогумусований гумусово-елювіальний горизонт (НЕ). Він безструктурний, розсипчастий, глибиною 16…22 см, а при поглибленні орного шару може досягати 26…30 см. Основна його відміна — наявність окремого елювіального горизонту (Е), який представлений малопотужним (12… 16 см) сірувато-білим, багатим на присипку SiО2, пухким і бідним на колоїди шаром, що поступово переходить в ілювіальний горизонт (І). Цей горизонт чітко виражений, має червоно-бурий колір, горіховато-призматичну структуру, збагачений на колоїди, водонепроникний. Напливами колоїдів по тріщинах він поступово переходить на глибині 130…140 см в материнську породу — лесовидний карбонатний суглинок.
Сірі опідзолені ґрунти за своїм генезисом близькі до ясно-сірих. Вони дещо менше опідзолені та вилуговані, в генетичному профілі немає елювіального горизонту, материнська порода починається на глибині 120…130 см. Інші ознаки цих ґрунтів ідентичні. Вони займають площу 229 тис. га.
За механічним складом ясно-сірі та сірі опідзолені ґрунти переважна легкосуглинисті, у північній частині області іноді супіщані, а на півдні — середньосуглинисті. У їхньому складі переважає фракція грубого пилу (50…60%) і дуже мало піску, що надає їм вигляду більш важкого механічного складу.
Ясно-сірі та сірі опідзолені ґрунти глибоко і сильно вилуговані від карбонатів кальцію. Лінія закипання від соляної кислоти знаходиться за межами ґрунтового профілю і залягає на глибині 150…200 см. Реакція ґрунтового розчину в гумусово-елювіальному горизонті середньо- і слабокисла (рН сольової витяжки 4,0—5,5), лише третина ґрунтів має близьку до нейтральної реакцію (рН 5,6…6,5), що є результатом внесення вапна й удобрення. Сума увібраних основ невелика (13,2 мг-екв. на 100 г ґрунту), порівняно невисока і гідролітична кислотність (2,2… 2,9 мг-екв. на 100 г ґрунту). Ступінь насичення основами 83,2%.
Описувані ґрунти відносно бідні на гумус, вміст якого в гумусово-елювіальному горизонті становить лише 1,5…2,2%. Вони також недостатньо забезпечені рухомими формами поживних речовин. Половина цих площ дуже мало чи мало забезпечена, а третина — середньо забезпечена фосфором, а калієм дещо краще.
Ґрунти безструктурні, здатні до запливання та утворення кірки. Цьому сприяє також ненасичення ґрунтів кальцієм. Щільний, злитий і в’язкий ілювіальний горизонт утруднює проникання кореневої системи рослин у нижні горизонти, погіршує водно-повітряний режим ґрунтів.
Приорювання в орний шар значної частини елювіального та ілювіального горизонтів може на деякий час знизити родючість ґрунту, а тому поглиблення орного шару слід проводити поступово, з одночасним внесенням вапна, органічних та мінеральних добрив.
Ясно-сірі та сірі опідзолені ґрунти займають 274,7 тис. га і в багатьох господарствах є основними масивами ґрунтів, на яких вирощують інтенсивні зернові та технічні культури, районовані для лісостепу. Малий вміст поживних речовин, особливо азоту і фосфору, низька гумусованість вказують на потребу внесення високих доз органічних і мінеральних добрив. Систематичне внесення гною та торфокомпостів поповнить загальні запаси гумусу, макро- та мікроелементів, поліпшить структуру і умови життєдіяльності мікроорганізмів.
Темно-сірі опідзолені ґрунти займають більш вирівняні ділянки нешироких вододільних просторів і пологі схили у центральній і південній частинах області. Ці ґрунти менше опідзолені, ніж ясно-сірі та сірі, в їх утворенні більшу роль відіграв чорноземний процес ґрунтоутворення. Вони поширені на площі 234 тис. га.
Профіль темно-сірих ґрунтів такий: гумусово-елювіальний горизонт (НЕ) має темно-сірий колір, грудкувато-зернисту структуру; водно-повітряні властивості його кращі, ніж у попередніх ґрунтах. Глибина горизонту дорівнює глибині оранки (26…30 см). Ілювіальний горизонт чітко розділений на дві частини. Верхня, до глибини 55…65 см, гумусована (НІ), грудкувато-горіховатої структури, помірно ущільнена. Нижче, до глибини 80…110 см, залягає ілювіальний (І) горизонт бурого кольору, призматичної структури, з напливами колоїдів по гранях структурних агрегатів, сильноущільнений, водотривкий. Перехід до материнської породи, карбонатного лесу або лесовидного суглинку поступовий.
За запасами гумусу і поживних речовин темно-сірі опідзолені ґрунти близькі до чорноземів опідзолених, а тому їх розглянемо разом.
Чорноземи опідзолені з усіх лісостепових ґрунтів найменш опідзолені. Основним у їх утворенні був чорноземний процес ґрунтоутворення, на який частково наклався підзолистий, що виразилось у вилугованні всього профілю, перерозподілі колоїдів і структурі горизонтів. Від поверхні залягає неглибокий (до 35 см) гумусово-елювіальний горизонт (НЕ) з незначною кількістю крем’янки і досить міцною грудкувато-зернистою структурою. До глибини 55…60 см простягається верхній перехідний горизонт (Нрі) грудкувато-горіховатої структури, добре гумусований, пронизаний корінцями трав’янистих рослин. Нижній перехідний горизонт (НРІ) глибиною 80…90 см. Він порівняно малогумусований, але сильно ілювійований. Колір його сіро-бурий, добре виражена горіховато-призматична структура, напливи колоїдів по гранях структурних агрегатів. Карбонати кальцію вимиті до глибини 110…120 см.
Чорноземи опідзолені займають широкі вододіли і найбільш виположені схили у горбистих і хвилястих районах центральної і південної частини області на площі 280,4 тис. га. Ці ґрунти найбільш родючі та придатні до механізованого обробітку. Разом з темно-сірими опідзоленими ґрунтами вони віднесені до однієї агровиробничої групи, тому всі заходи щодо їх поліпшення ідентичні.
Ґрунти цієї агровиробничої групи містять 3,0…4,0% гумусу в орному шарі, а з глибиною його кількість поступово зменшується. Забезпечення рухомими формами фосфору і калію переважно середнє, у третини ґрунтів — низьке. Реакція ґрунтового розчину слабокисла, близька до нейтральної (рН сольове 5,6), так що вапнування вони потребують лише в окремих випадках. Сума увібраних основ в орному шарі дорівнює в середньому 21,6 мг-екв. на 100 г ґрунту при низькому показникові гідрологічної кислотності (2,6 мг-екв. на 100 г ґрунту). Ступінь насичення основами перевищує 90%.
Опідзолені ґрунти давно та інтенсивно використовуються у сільському господарстві, що призвело до зниження вмісту гумусу та поживних речовин, погіршення структури та водно-повітряного режиму, зумовило розвиток площинної та лінійної ерозії. Для поліпшення структури, збільшення вмісту перегною і поповнення запасів поживних речовин у ґрунт необхідно вносити органічні та мінеральні добрива, у першу чергу азотні та фосфорні, правильно організувати сівозміни, поглиблювати орний шар, проводити агротехнічні та спеціальні інженерні заходи боротьби з ерозією ґрунтів.
ЧОРНОЗЕМИ ТИПОВІ
Чорноземи типові — найбільш родючі ґрунти помірного поясу. Жодний інший тип ґрунтів не може так повно забезпечити рослини поживними речовинами і створити умови для їх росту і розвитку, як чорноземи. До них належать глибокі (сумарна потужність горизонтів Н + Нр 80… 120 см) і неглибокі (70…80 см), малогумусні (вміст гумусу в верхньому горизонті до 6%) та середньогумусні ґрунти (6…9% перегною). Домінуючі у ґрунтовому покриві — глибокі малогумусні (слабо-структурні) чорноземи. Вони найбільш характерні для західного лісостепу, а інші відміни трапляються лише фрагментами.
Чорноземи типові поширені на невисоких плоских рівнинах і надзаплавних терасах річок у центральній та південно-західній частинах області. Вони займають 480,4 тис. га..
Генетичний профіль чорноземів глибоких слабо диференційований на генетичні горизонти. До глибини 45…50 (60) см залягає темно-сірий гумусовий горизонт порівняно міцної зернистої структури (дуже добре вираженої у середньогумусних відмін), виразно порушеної в орному шарі. Приблизно таку ж потужність має добре гумусований верхній перехідний горизонт (Нрк). Він карбонатний, закипає від соляної кислоти, структура його грудкувата, пористо-тріщинуватий. Нижній перехідний горизонт (НРк) малогумусований, грубогрудкуватий, часто порушений кротовинами, заповненими більш гумусованим матеріалом з верхніх горизонтів. Материнська порода — карбонатний лес або лесовидний суглинок. Лінія закипання від соляної кислоти знаходиться на глибині 40…50 см. Рідше трапляються вилуговані та карбонатні відміни. Карбонати кальцію виділяються у нижній частині ґрунтового профілю і в материнській породі у вигляді плісняви та білозірки.
За механічним складом чорноземи типові переважно легкосуглинисті, рідше — важкосуглинисті. Вони мають значні запаси перегною (від 4…5% у малогумусних до 6…8% У середньогумусних), високі валові запаси поживних речовин. Вміст рухомих сполук поживних речовин різко змінюється залежно від рівня агротехніки, ступеня вологості та інших властивостей. Ступінь забезпечення рухомим фосфором в основному середній, калію — середній та низький. Порівняно багаті чорноземи азотом, що пов’язано зі значним вмістом гумусу і добре вираженими процесами нітрифікації.
Відносно неглибоке залягання карбонатів кальцію і магнію зумовлюють у гумусовому горизонті цих ґрунтів нейтральну або слаболужну, близьку до нейтральної, реакцію ґрунтового розчину (рН сольової витяжки 6,3). Гідролітична кислотність глибоких чорноземів дуже низька — в середньому 1,3 мг-екв. в орному шарі та 0,3…0,6 мг-екв. на 100 г ґрунту на глибині 50…70 см. Сума увібраних основ висока — 30,1 мг-екв. на 100 г ґрунту в гумусовому горизонті, а тому і ступінь насичення основами тут 96%.
На чорноземних ґрунтах доцільно вирощувати найбільш інтенсивні культури, зокрема пшеницю, цукровий буряк, кукурудзу. Для підвищення родючості, поліпшення структури та інших фізичних властивостей потрібно регулярно, навіть невисокими дозами, вносити органічні добрива (гній, торф або торфокомпости). З мінеральних добрив найкращий ефект дають фосфорні, особливо суперфосфат. Внесення калійних добрив дає значний приріст врожаю озимої пшениці, при цьому поліпшується якість зерна, підвищується цукристість буряків. Значно підвищує врожай більшості культур, крім бобових, внесення азотних мінеральних добрив.
Чорноземи неглибокі малогумусні поширені майже по всій території області, залягаючи невеликими масивами серед інших ґрунтових відмін (їх площа 9,3 тис. га). Гумусовий горизонт цих ґрунтів не перевищує 35…40 см, вміст гумусу в них нижчий, ніж у чорноземів глибоких (3,1…4,1%). Інші властивості практично такі ж, як і в глибоких чорноземів, а тому заходи щодо їх поліпшення ідентичні.
Сильно відрізняються від попередніх відмін чорноземи на щільних глинах, що поширені невеликими масивами у центральній частині області на площі 3,1 тис. га. Будова профілю така ж, як в інших чорноземів, а залягання на щільних глинах зумовлює несприятливі фізичні властивості. Ґрунтові горизонти дуже щільні, водонепроникні, у вологому стані в’язкі, важкі для обробітку, запливають, при висиханні утворюють тверді брили.
Ці ґрунти містять значну кількість гумусу (7,2% в орному шарі), характеризуються малою кислотністю у гумусовому горизонті (рН сольове 6,2…6,4) і нейтральною реакцією у нижніх генетичних горизонтах, низькою гідролітичною кислотністю і високими сумами увібраних основ (відповідно 1,5…3,0 і 43,6…50,2 мг-екв. на 100 г ґрунту). Насичення основами близьке до абсолютного (94,7…99,0%).
Ці ґрунти добре забезпечені доступними для рослин формами поживних речовин, особливо калієм, але незадовільні фізичні властивості значно зменшують їх природну родючість. Для поліпшення фізичних властивостей потрібно розробити спеціальну систему обробітку, чітко її дотримуватись, регулярно вносити органічні добрива, що різко підвищить урожайність сільськогосподарських культур.
ЛУЧНО-ЧОРНОЗЕМНІ ГРУНТИ
Ґрунти цього типу поширені невеликими масивами по всій території області, але найбільше їх у Волочиському та Чемеровецькому районах. Загальна площа 23,6 тис. га, в тому числі 21,4 тис. га ріллі. Сформувались вони на лесових відкладах обширних древніх долин та їх терас з неглибоким заляганням ґрунтових вод (3…4 м). За будовою ґрунтового профілю вони дуже близькі до чорноземів глибоких, але відзначаються оглеєнням материнської породи і дещо більшим зволоженням всіх горизонтів, особливо весною. У зв’язку з цим строки достигання ґрунтів для обробітку у них дещо довші, ніж у плакорних земель. Гумусовий горизонт лучно-чорноземних ґрунтів сягає 40…50 см, а вся глибина гумусового зафарбування 80…90 см і більше. Гумусу в орному шарі в середньому 5,8%, а на глибині 50…60 см ще 4,1…4,4%- Реакція ґрунтового розчину слабокисла (рН сольове 6,0), сума увібраних основ досягає 23,3 мг-екв. на 100 г ґрунту, а гідролітична кислотність дуже низька — 2,7 мг-екв. на 100 г ґрунту. У зв’язку з цим ступінь насичення основами становить 90,3…94,4%. Ґрунти мають досить високу енергію нітрифікації і малу рухомість фосфору. Маючи близькі до чорноземів фізико-хімічні властивості, лучно-чорноземні ґрунти краще забезпечені вологою.
Залежно від глибини залягання карбонатів кальцію виділяються ще лучно-чорноземні карбонатні та лучно-чорноземні вилуговані відміни, які значно менш поширені, ніж типові. Ще рідше трапляються осолоділі лучно-чорноземні ґрунти. У пониженнях на територіях, зайнятих опід-золеними лісостеповими ґрунтами, лучно-чорноземні ґрунти мають чітко виражені ознаки опідзолення.
Лучно-чорноземні ґрунти придатні для вирощування основних інтенсивних культур, районованих для лісостепу. Для підвищення родючості вони потребують систематичного внесення органічних і мінеральних добрив. Найбільший ефект дає застосування фосфорних добрив.
ЧОРНОЗЕМНО-ЛУЧНІ ТА ЛУЧНІ ГРУНТИ
Чорноземи о-л учні ґрунти поширені переважно в північній та центральній частинах області, займаючи площу 22,9 тис. га, в тому числі 19,2 тис. га ріллі. Вони приурочені до знижень, заплав і надзаплавних терас, складених делювіальними та алювіальними наносами. Значна частина чорноземно-лучних ґрунтів утворилась на щільних глинах, що призвело до поверхневого перезволоження й оглеєння. Це так звані чорноземно-лучні мочаристі та мочарні ґрунти, що залягають на шлейфах схилів, у місцях виклинювання ґрунтових вод.
Цей ґрунтовий тип займає проміжне місце між лучно-чорноземними та лучними ґрунтами. Профіль порівняно з лучно-чорноземними ґрунтами дещо вкорочений, але значно глибший, ніж у лучних. Крім того, у чорноземно-лучних ґрунтів оглеєна нижня частина профілю, а тому у них гірший водно-повітряний режим. Мочаристі та мочарні відміни залягають на важких щільних глинах в умовах постійного або сезонного підтоплювання, тому вони перезволожені й оглеєні по всьому профілю. Особливо незадовільний водний режим весною, коли орний шар перетворюється у драглисте місиво, що залягає над щільним і водонепроникним перехідним горизонтом. Все це погіршує фізичні властивості ґрунтів, знижує родючість.
Чорноземно-лучні ґрунти відзначаються досить високим вмістом перегною (4…5%), мають слабокислу реакцію ґрунтового розчину (рН сольове 5,7…6,4). Сума увібраних основ коливається в межах 25,0…35,0 мг-екв. на 100 г ґрунту, а ступінь насичення основами досягає 90,1%.
Лучні ґрунти сформувались на сучасних алювіальних відкладах, часто шаруватих, від супіщаних до середньосуглинистих за механічним складом, у заплавах річок, днищах балок і лощинах стоку. Загальна площа 37 тис. га, в тому числі ріллі 13,8 тис. га.
Профіль лучних ґрунтів слабо диференційований на генетичні горизонти. З поверхні виділяється 3—5-сантиметрова дернина, складена з відмерлих стебел і коріння рослин. Гумусовий горизонт (Н) 20…30 см. Він добре гумусований (5% гумусу), з чітко вираженою зернистою структурою. До глибини 50…70 см простягається перехідний горизонт (НРк), здебільшого карбонатний, добре гумусований, з виразними слідами помірного оглеєння.
Лучні ґрунти відзначаються сприятливими фізико-хімічними властивостями. Вони мають слабокислу реакцію ґрунтового розчину (рН сольової витяжки 6,0), низьку гідролітичну кислотність і високу суму увібраних основ — відповідно 0,3…0,6 та 24,9…40,6 мг-екв. на 100 г ґрунту. Ступінь насичення основами 98,2%.
Чорноземно-лучні та лучні ґрунти характеризуються високою природною родючістю, а тому можуть забезпечити вологою найбільш вибагливі культури. Вони мають великі валові запаси поживних речовин і сприятливу динаміку. Обробляти весною їх потрібно пізніше від плакорних ґрунтів у зв’язку з перезволоженням і збільшенням термінів дозрівання. Мочарні та мочаристі чорноземно-лучні ґрунти потребують докорінного поліпшення шляхом розпушування, внесення органічних добрив, а в умовах інтенсивного підтоплювання також гончарного дренажу.
Ґрунти придатні для вирощування основних інтенсивних культур, районованих для лісостепу, особливо коренеплодів і бульбоплодів, сіяних трав і городніх культур.
ЛУЧНО-БОЛОТНІ ТА БОЛОТНІ ГРУНТИ
Лучно-болотні ґрунти поширені переважно у північній і центральній частинах області, займають 30,6 тис. га. Вони залягають на заболочених пониженнях, днищах балок і заплавах річок. Материнські породи — алювіальні та делювіальні суглинки. їх формування відбувалося в умовах надмірного зволоження за участю болотної рослинності.
За будовою профілю вони подібні до лучних. Перехідний горизонт лучно-болотних ґрунтів сильно оглеєний, з великою кількістю залізистомарганцевих бобовин і зерен. Перезволожений також і гумусовий горизонт, який не має такої міцної зернистої структури, як у лучних ґрунтах.
Вміст гумусу, кислотність, насичення увібраними основами у них майже такі ж, як і в лучних ґрунтів. Високі також валові запаси поживних речовин, але мало рухомих форм, оскільки вони перебувають у важкодоступних для рослин сполуках.
У зв’язку з надмірним зволоженням і оглеєнням у лучно-болотних ґрунтах домінують анаеробні умови життєдіяльності мікроорганізмів, внаслідок чого нагромаджуються отруйні для рослин закисні форми алюмінію та заліза. Нестача вільного атмосферного кисню сповільнює мінералізацію органічних решток, сприяє нагромадженню слаборозкладених рослин і грубого гумусу, подальший розклад яких можливий при встановленні задовільного водно-повітряного режиму і активізації життєдіяльності мікроорганізмів після осушення.
Лучно-болотні ґрунти відзначаються високою потенційною родючістю, але фактична родючість їх низька у зв’язку з надмірним зволоженням. Однак застосування відкритого або гончарного дренажу, які рекомендуються для лучних ґрунтів, робить лучно-болотні ґрунти придатними для вирощування культур.
Болотні ґрунти займають більш понижені ділянки заплав, днищ балок і лощин стоку, ніж лучно-болотні, в умовах близького до поверхні (30…50 см) залягання ґрунтових вод. Площа їх 27,1 тис. га, поширені вони у тих же місцях, що і попередній тип. Материнські породи — алювіальні та делювіальні відклади переважно суглинистого механічного складу. Формування ґрунтів відбувалося в умовах постійного перезволоження під покривом трав’янисто-мохової болотної рослинності. Це привело до утворення оторфовілої дернини або шару торфу глибиною до 50 см. За цією ознакою виділяють власне болотні, у яких наявна лише оторфовіла дернина, торфувато-болотні (шар торфу до 25 см) і торфово-болотні (шар торфу 25…50 см) ґрунти.
Болотні ґрунти відзначаються високим вмістом органічних речовин, багаті валовими запасами поживних елементів, але рухомих, тобто доступних для рослин, форм дуже мало. Реакція ґрунтового розчину коливається від слабокислої до слаболужної, ступінь насичення основами високий.
Інтенсивне використання цих ґрунтів у сільськогосподарському виробництві можливе тільки після проведення осушувальних меліорацій і подальшому регулюванні рівня ґрунтових вод. Надмірне осушення для них таке ж шкідливе, як і перезволоження. Після врегулювання водно-повітряного режиму болотні ґрунти потребують внесення фосфорних і особливо калійних добрив, а мікродобрив — мідних. На цих ґрунтах можна вирощувати зернові, технічні та кормові культури, сіяні трави. У заплаві Південного Бугу меліоративні роботи проведені на значній площі, що дало змогу продуктивно використовувати ґрунти у рільництві, допомогло набути відповідний досвід для подальшого освоєння заболочених земель.
ТОРФОВИЩА НИЗИННІ
Торфовища низинні поширені у поліській частині області, а також на заболочених заплавах Хомори, Горині, Случі, Полкви, Ікопоті, Вовка і Південного Бугу, займаючи найбільш понижені елементи рельєфу, їх утворення пов’язане з постійним перезволоженням і застоюванням у пониженнях ґрунтових і річкових вод, що зумовило нагромадження слаборозкладних решток мохової, трав’янистої та чагарникової рослинності у вигляді органогенних відкладів — торфу. Глибина торфового горизонту (Т) коливається в межах 0,5…3,5 м і більше.
На більшості виділів торф високозольний, тобто добре мінералізований, значно менше середньо- та низькозольних торфовищ. Реакція ґрунтового розчину слабокисла або нейтральна, рідше — слаболужна. Всі ці показники свідчать про те, що торфовища області дуже важливе джерело органічних добрив, особливо вони ефективні при внесенні їх у поліські ґрунти. А тому використовувати цю цінну сировину для опалення нераціонально.
Неглибокі торфовища — це потенційно родючі землі. Вони містять величезні резерви поживних речовин, але незадовільний водно-повітряний режим, наявність токсичних для рослин закисних форм тривалентних металів, нестача або низька рухомість калію, фосфору та деяких мікроелементів, зокрема міді, не дозволяють використовувати їх у землеробстві без відповідних меліорацій, зокрема осушувальних. Такі роботи в області проводять, але часто низька їх якість не дає змогу продуктивно використовувати осушені землі.
При осушуванні перезволожених земель потрібно дотримуватись певних правил. Осушувати необхідно лише мінеральні ґрунти або ґрунти з незначним шаром торфового горизонту. Водний режим таких ґрунтів треба регулювати шляхом створення спеціальних осушувально-зрошувальних систем. Приступати до осушувальних меліорацій слід після детальних і комплексних досліджень доцільності проведення таких робіт. Необхідно також визначити той мінімальний обсяг неосушених боліт, який дозволить зберегти водоплаваючих і болотних тварин, регулювати водність малих річок.
ДЕРНОВО-КАРБОНАТНІ ГРУНТИ
Особливу групу становлять грунти на карбонатних породах (крейді, вапняках, мергелях, опоках), які ще називають перегнійно-карбонатними, дерново-карбонатними ґрунтами, рендзинами, чорноземами на твердих карбонатних породах.
Ці ґрунти чітко поділяються на глибокі добре гумусовані, близькі до чорноземів, що утворились на крейді, та малогумусні щебенисті, приурочені до щільних порід. Останні називають дерновими, а інші чотири назви вживають для означення чорноземовидних відмін.
Чорноземи карбонатні на елювії м’яких вапняків і крейди поширені у північній частині області на території Білогірського і Летичівського районів. За будовою профілю вони нагадують чорноземи неглибокі, але краще гумусовані, мають лужну реакцію ґрунтового розчину, добру аерацію і малу рухомість поживних елементів. Використання цих ґрунтів і заходи щодо підвищення їх родючості такі ж, як і для чорноземів. Вони потребують підвищених доз органічних добрив, а з мінеральних — насамперед фосфорних і калійних.
Дерново-карбонатні ґрунти на елювії щільних карбонатних порід поширені на спадистих схилах товтрів і річок. Вони відзначаються коротким ґрунтовим профілем (35…40 см), невисоким вмістом гумусу, щебенистістю всього профілю, близьким заляганням щільної вапнякової породи. За механічним складом грунти середньосуглинисті, водний режим їх вкрай незадовільний. Основна маса дощових вод стікає по схилах, а та частина вологи, яка проникає у ґрунтову товщу, «провалюється» крізь щілинувату породу. Карбонатність всього профілю робить малорухомим і так невеликі запаси поживних речовин.
Під сільськогосподарськими угіддями зайнято 3,6 тис. га дернових ґрунтів, значні площі належать до земель ДЛФ. У зв’язку з заляганням на крутих схилах дернові карбонатні ґрунти не слід розорювати, оскільки це сприятиме інтенсивній ерозії. їх краще використовувати як поліпшені кормові угіддя, а сильнозмиті та розмиті масиви потрібно закріплювати гідротехнічними спорудами або відводити під суцільне залісення.
ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ ТА ЇХ ОХОРОНА
До земельних ресурсів належать ті види угідь, які використовуються у сільськогосподарському виробництві. Це рілля, сіножаті, пасовища, багаторічні насадження. Найважливіше значення серед них має рілля, яка є базою для розвитку рослинництва.
Земельні угіддя Хмельницької області займають 75,6% її території. На решті території розміщені ліси, ріки, озера, міста та села, промислові підприємства і шляхи сполучення. Загальна площа ріллі 1380,4 тис. га, або 67% території області. На сіножаті припадає 4,1%, на вигони та пасовища — 2,1%, на сади і ягідники — 2,4%. На одного мешканця області припадає 0,75 га ріллі, що значно менше, ніж в середньому по країні (0,86 га).
Землі Хмельниччини високопродуктивні. Їх основу складають чорноземи глибокі, темно-сірі опідзолені ґрунти та чорноземи опідзолені, лучно-чорноземні та чорноземно-лучні, на які припадає 1085,3 тис. га, або 69,8% угідь області. Для ріллі цей показник ще вищий — 76,9% (981,6 тис. га).
Невідкладними заходами для підвищення продуктивності земель області є боротьба з площинною та лінійною ерозією ґрунтів, осушення перезволожених і заболочених земель. Згідно опублікованих даних (Н. М. Іжевська, 1968), площа еродованих ґрунтів Хмельницької області становить 480,7 тис. га (30,9% земельних угідь). Серед них переважають слабозмиті відміни — 292 тис. га (18,8%), на середньозмиті припадає 153,1 тис. га (9,8%), а сильнозмиті ґрунти та виходи грунтотвірних порід займають всього 37,5 тис. га (2,3%). Додержання агротехнічних методів обробітку ґрунтів, створення спеціальних протиерозійних сівозмін, луко- та лісомеліорації на крутих схилах дасть змогу звести ерозійні процеси до мінімуму, а в майбутньому і зовсім ліквідувати їх.
Перезволожені та заболочені ґрунти займають 191,7 тис. га, або 12,3% площі області, в тому числі 89 тис. га (7,1%) ріллі. Осушувати гончарним або відкритим дренажем слід мінеральні ґрунти, торфовища — лише в окремих випадках, зокрема для використання торфу як добрива.