1 рік тому
Немає коментарів

Ґрунтовий покрив Хмельницької області сформувався під впливом взаємодії таких основних факторів ґрунтоутворення, як гірські материнські породи, рослинний покрив, рельєф, клімат та господарська діяльність людини. Найважливішими у диференціації ґрунтового по­криву стали ґрунтоутворюючі породи та особливості рельєфу, які впли­нули на перерозподіл гідротермічних умов ґрунтоутворення та рослинного покриву. Ґрунти області сформувались в основному на карбонат­них лесових відкладах. На рівнинних ділянках Подільської височини під покривом степової рослинності утворились чорноземи глибокі, а на роз­членованих ділянках під лісовою рослинністю виникли лісові опідзолені ґрунти від ясно-сірих до чорноземів опідзолених.

У межах Шепетівського Полісся, на породах легкого механічного складу, під лісовою і трав’янистою рослинністю в умовах неглибокого залягання ґрунтових вод сформувалися дерново-підзолисті та лучні ґрунти. Найбільш понижені ділянки зайняті болотними ґрунтами та торфовищами низинними.

На території Хмельницької області нараховується 52 ґрунтові відмі­ни. За фізико-хімічними властивостями, багатством на поживні елемен­ти та за характером сільськогосподарського використання їх об’єднано у п’ять агровиробничих груп. Розглянемо лише основні ґрунтові типи та підтипи (рис. 17).

Схематична карта грунтів Хмельницької області...

Схематична карта грунтів Хмельницької області…

ДЕРНОВО-ПІДЗОЛИСТІ ГРУНТИ

У північній частині області, Славутському, частково Шепетівському, Полонському та Ізяславському, а також невеликими ділянка­ми у Староконстантинівському та Летичівському районах поширені дер­ново-підзолисті піщані та супіщані грунти. Площа їх 50,1 тис. га, мате­ринські породи — піски, супіски та суглинки, перевідкладені водами, різні за механічним складом і потужністю. Якщо в межах ґрунтового профілю материнські породи складаються з двох шарів різного механіч­ного складу, наприклад у верхній частині — пісок або супісок, а у нижній — суглинок, то такі ґрунти називаються двочленними.

За ступенем опідзолення ці ґрунти поділяються на слабо-, середньо-та сильнопідзолисті. Ступінь опідзолення зростає з оглиненням механічного складу грунтоутворюючих порід. На піщаних і глинисто-піщаних відкладах утворились дерново-слабопідзолисті, на супіщаних, двочлен­них і суглинистих — дерново-середньопідзолисті, рідше дерново-сильно­лідзолисті грунти.

Дерново-слабопідзолисті ґрунти залягають на слабохвилястих піща­них рівнинах і річкових терасах, де піщані товщі мають досить значну потужність. Профіль їх не чітко диференційований на генетичні го­ризонти.

Гумусово-елювіальний горизонт (НЕ) неглибокий, лише в орних ґрунтах він поглиблений оранкою і може досягати 22…28 см. Koліp його сірий, він пухкий, безструктурний, розсипчастий. Елювіальний горизонт (Е) невиразний; це вилугований ясно-жовтий піщаний шар, незначною мірою гумусований. Ілювіальний горизонт (І) виражений дещо краще, він має жовтий колір від вмитих колодіїв, в ньому чітко виділяються червоно-бурі псевдофібри — один—трисантиметрові звивисті прошарки зцементованого великою кількістю колоїдів піску. Материнська порода починається з глибини 85…95 см, представлена вона однорідним піском, який в оглеєних відмінах має сизувато-білий колір і значну кількість залізистомарганцевих бобовин і зерен.

Механічний склад ґрунтів зумовлює їх водно-повітряні властивості. Незначна кількість глинистих фракцій не може створити будь-якої структури. Верхні шари ґрунту містять мало вологи, а осушення при­леглих заболочених і перезволожених земель призводить до понижен­ня у них рівня ґрунтових вод, погіршує забезпечення рослин водою.

Дерново-слабопідзолисті піщані ґрунти найбідніші в області. Для поліпшення їх фізичних властивостей та підвищення родючості потріб­но збільшити вміст глинистих фракцій шляхом внесення торфоземля­них компостів, а на рівнинних ділянках застосовувати кольматаж. Внесення підвищених доз добрив, особливо органічних, вапнування, за­стосування сидератів значно підвищує родючість ґрунтів, збільшуються врожаї жита, картоплі, гречки, серадели та інших культур.

Дерново-середньо- та сильнопідзолисті ґрунти розвинулись на ма­лопотужних четвертинних відкладах, представлених супісками, покрив­ними суглинками та шаруватими напластуваннями різного механічного складу. Профіль їх виразно диференційований на генетичні горизонти. Гумусово-елювіальний горизонт, як правило, супіщаний, рідше легко-суглинистий, товщиною до 15…20 см (в орних ґрунтах він поглиблений до 25…30 см). Елювіальний горизонт сильно вилугований, сірувато-бі­лий, пухкий, пористий, містить багато крем’янки. Його потужність від декількох до 15…20 см. Він поступово переходить в ілювіальний гори­зонт червоно-бурого кольору, злитий, щільний від великої кількості вмитих у нього колоїдів. За фізико-хімічними властивостями та запасом поживних речовин ці ґрунти вигідно відрізняються від дерново-слабопідзолистих піщаних ґрунтів.

Глеюваті та глейові відміни дерново-підзолистих ґрунтів займають, невеликі за площею пониження серед неоглеєних ґрунтів. Близьке до поверхні залягання ґрунтових вод зумовлює незадовільний водно-по­вітряний режим, що призводить до пониження врожайності сільсько­господарських культур, а в перезволожені роки викликає їх загибель. Серед рекомендованих заходів по підвищенню їх продуктивності основ­не місце займає регулювання водного режиму за допомогою гончарно­го або відкритого дренажу.

Дерново-підзолисті ґрунти характеризуються невеликим вмістом гумусу (в середньому 1,0…1,9%). Сума увібраних основ низька (4,5 мг-екв. на 100 г ґрунту), хоч і невисока також гідролітична кислотність, (2,0…2,29 мг-екв. на 100 г ґрунту). Ступінь насичення основами 65%, (в орному шарі).

Реакція ґрунтового розчину цих ґрунтів різна — від сильнокислої до нейтральної (рН сольове 4,0—6,0), що пов’язано з неодноразовим вапнуванням цих кислих від природи ґрунтів.

Рухомими формами ґрунти забезпечені переважно мало. Напри­клад, близько 90% всіх дерново-підзолистих ґрунтів мають низький або дуже низький вміст фосфору (2…8 мг на 100 г ґрунту), 82,8% мало за­безпечені калієм (2…10 мг на 100 г ґрунту) і лише 15,5% середньо-забезпечені (10…15 мг на 100 г ґрунту).

Майже всі дерново-підзолисті ґрунти потребують вапнування для нейтралізації кислотності. Ґрунти з легким механічним складом по­требують підвищених доз органічних і фізіологічно лужних мінераль­них добрив, але вносити їх потрібно часто і невеликими дозами, щоб уникнути вимивання. Особливо легко вимиваються азотні добрива, то­му їх слід вносити перед посівом, під час посіву та вегетації рослин. З мікродобрив добре діють молібденові, а при вапнуванні — борні.

Дерново-підзолисті супіщані та суглинисті ґрунти більш родючі, ніж їх піщані відміни. Тут можна висівати всі районовані для області культури, в тому числі й такі інтенсивні, як пшениця, кукурудза, коноп­лі, цукрові буряки; вони придатні під сади та хмільники.

ОПІДЗОЛЕНІ ГРУНТИ

Лісові опідзолені ґрунти утворились на найбільш підвище­них і розчленованих ділянках території області, на лесах і лесовидних суглинках під поперемінною дією лісових і степових угруповань. Най­більш поширені вони у південно-східній, а також у центральній і північ­ній частинах області, займаючи 798,3 тис. га.

Ясно-сірі опідзолені ґрунти займають вершини горбів та найбільш стрімкі схили переважно північних експозицій у різних части­нах області, трапляються також невеликими ділянками в масивах інших опідзолених ґрунтів. Їх площа 45,7 тис. га.

Ясно-сірі ґрунти найбільш опідзолені та найменш гумусовані серед лісостепових опідзолених ґрунтів. За будовою профілю ясно-сірі опідзолені ґрунти близькі до дерново-підзолистих.

З поверхні залягає сірий або ясно-сірий малогумусований гумусово-елювіальний горизонт (НЕ). Він безструктурний, розсипчастий, глиби­ною 16…22 см, а при поглибленні орного шару може досягати 26…30 см. Основна його відміна — наявність окремого елювіального горизонту (Е), який представлений малопотужним (12… 16 см) сірувато-білим, ба­гатим на присипку SiО2, пухким і бідним на колоїди шаром, що посту­пово переходить в ілювіальний горизонт (І). Цей горизонт чітко вира­жений, має червоно-бурий колір, горіховато-призматичну структуру, збагачений на колоїди, водонепроникний. Напливами колоїдів по трі­щинах він поступово переходить на глибині 130…140 см в материнську породу — лесовидний карбонатний суглинок.

Сірі опідзолені ґрунти за своїм генезисом близькі до ясно-сірих. Вони дещо менше опідзолені та вилуговані, в генетичному профілі не­має елювіального горизонту, материнська порода починається на гли­бині 120…130 см. Інші ознаки цих ґрунтів ідентичні. Вони займають пло­щу 229 тис. га.

За механічним складом ясно-сірі та сірі опідзолені ґрунти переважна легкосуглинисті, у північній частині області іноді супіщані, а на пів­дні — середньосуглинисті. У їхньому складі переважає фракція грубого пилу (50…60%) і дуже мало піску, що надає їм вигляду більш важкого механічного складу.

Ясно-сірі та сірі опідзолені ґрунти глибоко і сильно вилуговані від карбонатів кальцію. Лінія закипання від соляної кислоти знаходиться за межами ґрунтового профілю і залягає на глибині 150…200 см. Реак­ція ґрунтового розчину в гумусово-елювіальному горизонті середньо- і слабокисла (рН сольової витяжки 4,0—5,5), лише третина ґрунтів має близьку до нейтральної реакцію (рН 5,6…6,5), що є результатом вне­сення вапна й удобрення. Сума увібраних основ невелика (13,2 мг-екв. на 100 г ґрунту), порівняно невисока і гідролітична кислотність (2,2… 2,9 мг-екв. на 100 г ґрунту). Ступінь насичення основами 83,2%.

Описувані ґрунти відносно бідні на гумус, вміст якого в гумусово-елювіальному горизонті становить лише 1,5…2,2%. Вони також недо­статньо забезпечені рухомими формами поживних речовин. Половина цих площ дуже мало чи мало забезпечена, а третина — середньо забез­печена фосфором, а калієм дещо краще.

Ґрунти безструктурні, здатні до запливання та утворення кірки. Цьо­му сприяє також ненасичення ґрунтів кальцієм. Щільний, злитий і в’яз­кий ілювіальний горизонт утруднює проникання кореневої системи ро­слин у нижні горизонти, погіршує водно-повітряний режим ґрунтів.

Приорювання в орний шар значної частини елювіального та ілюві­ального горизонтів може на деякий час знизити родючість ґрунту, а то­му поглиблення орного шару слід проводити поступово, з одночасним внесенням вапна, органічних та мінеральних добрив.

Ясно-сірі та сірі опідзолені ґрунти займають 274,7 тис. га і в бага­тьох господарствах є основними масивами ґрунтів, на яких вирощують інтенсивні зернові та технічні культури, районовані для лісостепу. Малий вміст поживних речовин, особливо азоту і фосфору, низька гумусованість вказують на потребу внесення високих доз органічних і міне­ральних добрив. Систематичне внесення гною та торфокомпостів попов­нить загальні запаси гумусу, макро- та мікроелементів, поліпшить структуру і умови життєдіяльності мікроорганізмів.

Темно-сірі опідзолені ґрунти займають більш вирівняні ді­лянки нешироких вододільних просторів і пологі схили у центральній і південній частинах області. Ці ґрунти менше опідзолені, ніж ясно-сірі та сірі, в їх утворенні більшу роль відіграв чорноземний процес ґрунто­утворення. Вони поширені на площі 234 тис. га.

Профіль темно-сірих ґрунтів такий: гумусово-елювіальний горизонт (НЕ) має темно-сірий колір, грудкувато-зернисту структуру; водно-по­вітряні властивості його кращі, ніж у попередніх ґрунтах. Глибина го­ризонту дорівнює глибині оранки (26…30 см). Ілювіальний горизонт чіт­ко розділений на дві частини. Верхня, до глибини 55…65 см, гумусована (НІ), грудкувато-горіховатої структури, помірно ущільнена. Нижче, до глибини 80…110 см, залягає ілювіальний (І) горизонт бурого кольору, призматичної структури, з напливами колоїдів по гранях структурних агрегатів, сильноущільнений, водотривкий. Перехід до материнської по­роди, карбонатного лесу або лесовидного суглинку поступовий.

За запасами гумусу і поживних речовин темно-сірі опідзолені ґрунти близькі до чорноземів опідзолених, а тому їх розглянемо разом.

Чорноземи опідзолені з усіх лісостепових ґрунтів найменш опідзолені. Основним у їх утворенні був чорноземний процес ґрунто­утворення, на який частково наклався підзолистий, що виразилось у ви­лугованні всього профілю, перерозподілі колоїдів і структурі горизонтів. Від поверхні залягає неглибокий (до 35 см) гумусово-елювіальний го­ризонт (НЕ) з незначною кількістю крем’янки і досить міцною грудку­вато-зернистою структурою. До глибини 55…60 см простягається верхній перехідний горизонт (Нрі) грудкувато-горіховатої структури, добре гу­мусований, пронизаний корінцями трав’янистих рослин. Нижній пере­хідний горизонт (НРІ) глибиною 80…90 см. Він порівняно малогуму­сований, але сильно ілювійований. Колір його сіро-бурий, добре вира­жена горіховато-призматична структура, напливи колоїдів по гранях структурних агрегатів. Карбонати кальцію вимиті до глибини 110…120 см.

Чорноземи опідзолені займають широкі вододіли і найбільш виполо­жені схили у горбистих і хвилястих районах центральної і південної ча­стини області на площі 280,4 тис. га. Ці ґрунти найбільш родючі та при­датні до механізованого обробітку. Разом з темно-сірими опідзоленими ґрунтами вони віднесені до однієї агровиробничої групи, тому всі заходи щодо їх поліпшення ідентичні.

Ґрунти цієї агровиробничої групи містять 3,0…4,0% гумусу в орному шарі, а з глибиною його кількість поступово зменшується. Забезпечення рухомими формами фосфору і калію переважно середнє, у третини ґрунтів — низьке. Реакція ґрунтового розчину слабокисла, близька до ней­тральної (рН сольове 5,6), так що вапнування вони потребують лише в окремих випадках. Сума увібраних основ в орному шарі дорівнює в середньому 21,6 мг-екв. на 100 г ґрунту при низькому показникові гідро­логічної кислотності (2,6 мг-екв. на 100 г ґрунту). Ступінь насичення основами перевищує 90%.

Опідзолені ґрунти давно та інтенсивно використовуються у сільсько­му господарстві, що призвело до зниження вмісту гумусу та поживних речовин, погіршення структури та водно-повітряного режиму, зумовило розвиток площинної та лінійної ерозії. Для поліпшення структури, збільшення вмісту перегною і поповнення запасів поживних речовин у ґрунт необхідно вносити органічні та мінеральні добрива, у першу чергу азотні та фосфорні, правильно організувати сівозміни, поглиблювати орний шар, проводити агротехнічні та спеціальні інженерні заходи бо­ротьби з ерозією ґрунтів.

ЧОРНОЗЕМИ ТИПОВІ

Чорноземи типові — найбільш родючі ґрунти помірного по­ясу. Жодний інший тип ґрунтів не може так повно забезпечити рослини поживними речовинами і створити умови для їх росту і розвитку, як чорноземи. До них належать глибокі (сумарна потужність горизонтів Н + Нр 80… 120 см) і неглибокі (70…80 см), малогумусні (вміст гумусу в верхньому горизонті до 6%) та середньогумусні ґрунти (6…9% пере­гною). Домінуючі у ґрунтовому покриві — глибокі малогумусні (слабо-структурні) чорноземи. Вони найбільш характерні для західного лісо­степу, а інші відміни трапляються лише фрагментами.

Чорноземи типові поширені на невисоких плоских рівнинах і надзаплавних терасах річок у центральній та південно-західній части­нах області. Вони займають 480,4 тис. га..

Генетичний профіль чорноземів глибоких слабо диференційований на генетичні горизонти. До глибини 45…50 (60) см залягає темно-сірий гумусовий горизонт порівняно міцної зернистої структури (дуже добре вираженої у середньогумусних відмін), виразно порушеної в орному ша­рі. Приблизно таку ж потужність має добре гумусований верхній пере­хідний горизонт (Нрк). Він карбонатний, закипає від соляної кислоти, структура його грудкувата, пористо-тріщинуватий. Нижній перехідний горизонт (НРк) малогумусований, грубогрудкуватий, часто порушений кротовинами, заповненими більш гумусованим матеріалом з верхніх го­ризонтів. Материнська порода — карбонатний лес або лесовидний су­глинок. Лінія закипання від соляної кислоти знаходиться на глибині 40…50 см. Рідше трапляються вилуговані та карбонатні відміни. Карбо­нати кальцію виділяються у нижній частині ґрунтового профілю і в ма­теринській породі у вигляді плісняви та білозірки.

За механічним складом чорноземи типові переважно легкосуглини­сті, рідше — важкосуглинисті. Вони мають значні запаси перегною (від 4…5% у малогумусних до 6…8% У середньогумусних), високі валові за­паси поживних речовин. Вміст рухомих сполук поживних речовин різко змінюється залежно від рівня агротехніки, ступеня вологості та інших властивостей. Ступінь забезпечення рухомим фосфором в основному се­редній, калію — середній та низький. Порівняно багаті чорноземи азотом, що пов’язано зі значним вмістом гумусу і добре вираженими про­цесами нітрифікації.

Відносно неглибоке залягання карбонатів кальцію і магнію зумов­люють у гумусовому горизонті цих ґрунтів нейтральну або слаболужну, близьку до нейтральної, реакцію ґрунтового розчину (рН сольової ви­тяжки 6,3). Гідролітична кислотність глибоких чорноземів дуже низь­ка — в середньому 1,3 мг-екв. в орному шарі та 0,3…0,6 мг-екв. на 100 г ґрунту на глибині 50…70 см. Сума увібраних основ висока — 30,1 мг-екв. на 100 г ґрунту в гумусовому горизонті, а тому і ступінь насичення основами тут 96%.

На чорноземних ґрунтах доцільно вирощувати найбільш інтенсивні культури, зокрема пшеницю, цукровий буряк, кукурудзу. Для підвищен­ня родючості, поліпшення структури та інших фізичних властивостей по­трібно регулярно, навіть невисокими дозами, вносити органічні добри­ва (гній, торф або торфокомпости). З мінеральних добрив найкращий ефект дають фосфорні, особливо суперфосфат. Внесення калійних доб­рив дає значний приріст врожаю озимої пшениці, при цьому поліпшу­ється якість зерна, підвищується цукристість буряків. Значно підвищує врожай більшості культур, крім бобових, внесення азотних мінеральних добрив.

Чорноземи неглибокі малогумусні поширені майже по всій території області, залягаючи невеликими масивами серед інших ґрунтових відмін (їх площа 9,3 тис. га). Гумусовий горизонт цих ґрунтів не перевищує 35…40 см, вміст гумусу в них нижчий, ніж у чорноземів глибоких (3,1…4,1%). Інші властивості практично такі ж, як і в глибо­ких чорноземів, а тому заходи щодо їх поліпшення ідентичні.

Сильно відрізняються від попередніх відмін чорноземи на щільних глинах, що поширені невеликими масивами у центральній частині обла­сті на площі 3,1 тис. га. Будова профілю така ж, як в інших чорноземів, а залягання на щільних глинах зумовлює несприятливі фізичні власти­вості. Ґрунтові горизонти дуже щільні, водонепроникні, у вологому ста­ні в’язкі, важкі для обробітку, запливають, при висиханні утворюють тверді брили.

Ці ґрунти містять значну кількість гумусу (7,2% в орному шарі), характеризуються малою кислотністю у гумусовому горизонті (рН со­льове 6,2…6,4) і нейтральною реакцією у нижніх генетичних горизонтах, низькою гідролітичною кислотністю і високими сумами увібраних основ (відповідно 1,5…3,0 і 43,6…50,2 мг-екв. на 100 г ґрунту). Насичення ос­новами близьке до абсолютного (94,7…99,0%).

Ці ґрунти добре забезпечені доступними для рослин формами пожив­них речовин, особливо калієм, але незадовільні фізичні властивості значно зменшують їх природну родючість. Для поліпшення фізичних властивостей потрібно розробити спеціальну систему обробітку, чітко її дотримуватись, регулярно вносити органічні добрива, що різко підви­щить урожайність сільськогосподарських культур.

ЛУЧНО-ЧОРНОЗЕМНІ ГРУНТИ

Ґрунти цього типу поширені невеликими масивами по всій території області, але найбільше їх у Волочиському та Чемеровецькому районах. Загальна площа 23,6 тис. га, в тому числі 21,4 тис. га ріллі. Сформувались вони на лесових відкладах обширних древніх долин та їх терас з неглибоким заляганням ґрунтових вод (3…4 м). За будовою ґрунтового профілю вони дуже близькі до чорноземів глибоких, але від­значаються оглеєнням материнської породи і дещо більшим зволожен­ням всіх горизонтів, особливо весною. У зв’язку з цим строки достиган­ня ґрунтів для обробітку у них дещо довші, ніж у плакорних земель. Гумусовий горизонт лучно-чорноземних ґрунтів сягає 40…50 см, а вся глибина гумусового зафарбування 80…90 см і більше. Гумусу в ор­ному шарі в середньому 5,8%, а на глибині 50…60 см ще 4,1…4,4%- Ре­акція ґрунтового розчину слабокисла (рН сольове 6,0), сума увібраних основ досягає 23,3 мг-екв. на 100 г ґрунту, а гідролітична кислотність дуже низька — 2,7 мг-екв. на 100 г ґрунту. У зв’язку з цим ступінь на­сичення основами становить 90,3…94,4%. Ґрунти мають досить високу енергію нітрифікації і малу рухомість фосфору. Маючи близькі до чор­ноземів фізико-хімічні властивості, лучно-чорноземні ґрунти краще за­безпечені вологою.

Залежно від глибини залягання карбонатів кальцію виділяються ще лучно-чорноземні карбонатні та лучно-чорноземні вилуговані відміни, які значно менш поширені, ніж типові. Ще рідше трапляються осолоділі лучно-чорноземні ґрунти. У пониженнях на територіях, зайнятих опід-золеними лісостеповими ґрунтами, лучно-чорноземні ґрунти мають чітко виражені ознаки опідзолення.

Лучно-чорноземні ґрунти придатні для вирощування основних інтен­сивних культур, районованих для лісостепу. Для підвищення родючості вони потребують систематичного внесення органічних і мінеральних добрив. Найбільший ефект дає застосування фосфорних добрив.

ЧОРНОЗЕМНО-ЛУЧНІ ТА ЛУЧНІ ГРУНТИ

Чорноземи о-л учні ґрунти поширені переважно в північній та центральній частинах області, займаючи площу 22,9 тис. га, в тому числі 19,2 тис. га ріллі. Вони приурочені до знижень, заплав і надзаплавних терас, складених делювіальними та алювіальними нано­сами. Значна частина чорноземно-лучних ґрунтів утворилась на щільних глинах, що призвело до поверхневого перезволоження й оглеєння. Це так звані чорноземно-лучні мочаристі та мочарні ґрунти, що залягають на шлейфах схилів, у місцях виклинювання ґрунтових вод.

Цей ґрунтовий тип займає проміжне місце між лучно-чорноземними та лучними ґрунтами. Профіль порівняно з лучно-чорноземними ґрунтами дещо вкорочений, але значно глибший, ніж у лучних. Крім того, у чорноземно-лучних ґрунтів оглеєна нижня частина профілю, а тому у них гірший водно-повітряний режим. Мочаристі та мочарні відміни за­лягають на важких щільних глинах в умовах постійного або сезонного підтоплювання, тому вони перезволожені й оглеєні по всьому профілю. Особливо незадовільний водний режим весною, коли орний шар пере­творюється у драглисте місиво, що залягає над щільним і водонепро­никним перехідним горизонтом. Все це погіршує фізичні властивості ґрунтів, знижує родючість.

Чорноземно-лучні ґрунти відзначаються досить високим вмістом пе­регною (4…5%), мають слабокислу реакцію ґрунтового розчину (рН со­льове 5,7…6,4). Сума увібраних основ коливається в межах 25,0…35,0 мг-екв. на 100 г ґрунту, а ступінь насичення основами досягає 90,1%.

Лучні ґрунти сформувались на сучасних алювіальних відкла­дах, часто шаруватих, від супіщаних до середньосуглинистих за меха­нічним складом, у заплавах річок, днищах балок і лощинах стоку. Загальна площа 37 тис. га, в тому числі ріллі 13,8 тис. га.

Профіль лучних ґрунтів слабо диференційований на генетичні гори­зонти. З поверхні виділяється 3—5-сантиметрова дернина, складена з відмерлих стебел і коріння рослин. Гумусовий горизонт (Н) 20…30 см. Він добре гумусований (5% гумусу), з чітко вираженою зернистою структурою. До глибини 50…70 см простягається перехідний горизонт (НРк), здебільшого карбонатний, добре гумусований, з виразними слі­дами помірного оглеєння.

Лучні ґрунти відзначаються сприятливими фізико-хімічними власти­востями. Вони мають слабокислу реакцію ґрунтового розчину (рН со­льової витяжки 6,0), низьку гідролітичну кислотність і високу суму увіб­раних основ — відповідно 0,3…0,6 та 24,9…40,6 мг-екв. на 100 г ґрунту. Ступінь насичення основами 98,2%.

Чорноземно-лучні та лучні ґрунти характеризуються високою при­родною родючістю, а тому можуть забезпечити вологою найбільш ви­багливі культури. Вони мають великі валові запаси поживних речовин і сприятливу динаміку. Обробляти весною їх потрібно пізніше від плакорних ґрунтів у зв’язку з перезволоженням і збільшенням термінів до­зрівання. Мочарні та мочаристі чорноземно-лучні ґрунти потребують до­корінного поліпшення шляхом розпушування, внесення органічних доб­рив, а в умовах інтенсивного підтоплювання також гончарного дренажу.

Ґрунти придатні для вирощування основних інтенсивних культур, районованих для лісостепу, особливо коренеплодів і бульбоплодів, сія­них трав і городніх культур.

ЛУЧНО-БОЛОТНІ ТА БОЛОТНІ ГРУНТИ

Лучно-болотні ґрунти поширені переважно у пів­нічній і центральній частинах області, займають 30,6 тис. га. Вони за­лягають на заболочених пониженнях, днищах балок і заплавах річок. Материнські породи — алювіальні та делювіальні суглинки. їх форму­вання відбувалося в умовах надмірного зволоження за участю болот­ної рослинності.

За будовою профілю вони подібні до лучних. Перехідний горизонт лучно-болотних ґрунтів сильно оглеєний, з великою кількістю залізи­стомарганцевих бобовин і зерен. Перезволожений також і гумусовий горизонт, який не має такої міцної зернистої структури, як у лучних ґрунтах.

Вміст гумусу, кислотність, насичення увібраними основами у них майже такі ж, як і в лучних ґрунтів. Високі також валові запаси по­живних речовин, але мало рухомих форм, оскільки вони перебувають у важкодоступних для рослин сполуках.

У зв’язку з надмірним зволоженням і оглеєнням у лучно-болотних ґрунтах домінують анаеробні умови життєдіяльності мікроорганізмів, внаслідок чого нагромаджуються отруйні для рослин закисні форми алюмінію та заліза. Нестача вільного атмосферного кисню сповільнює мінералізацію органічних решток, сприяє нагромадженню слаборозкладених рослин і грубого гумусу, подальший розклад яких можливий при встановленні задовільного водно-повітряного режиму і активізації життєдіяльності мікроорганізмів після осушення.

Лучно-болотні ґрунти відзначаються високою потенційною родючі­стю, але фактична родючість їх низька у зв’язку з надмірним зволо­женням. Однак застосування відкритого або гончарного дренажу, які рекомендуються для лучних ґрунтів, робить лучно-болотні ґрунти при­датними для вирощування культур.

Болотні ґрунти займають більш понижені ділянки заплав, днищ балок і лощин стоку, ніж лучно-болотні, в умовах близького до поверхні (30…50 см) залягання ґрунтових вод. Площа їх 27,1 тис. га, поширені вони у тих же місцях, що і попередній тип. Материнські по­роди — алювіальні та делювіальні відклади переважно суглинистого механічного складу. Формування ґрунтів відбувалося в умовах постій­ного перезволоження під покривом трав’янисто-мохової болотної рос­линності. Це привело до утворення оторфовілої дернини або шару тор­фу глибиною до 50 см. За цією ознакою виділяють власне болотні, у яких наявна лише оторфовіла дернина, торфувато-болотні (шар торфу до 25 см) і торфово-болотні (шар торфу 25…50 см) ґрунти.

Болотні ґрунти відзначаються високим вмістом органічних речовин, багаті валовими запасами поживних елементів, але рухомих, тобто до­ступних для рослин, форм дуже мало. Реакція ґрунтового розчину ко­ливається від слабокислої до слаболужної, ступінь насичення основа­ми високий.

Інтенсивне використання цих ґрунтів у сільськогосподарському ви­робництві можливе тільки після проведення осушувальних меліорацій і подальшому регулюванні рівня ґрунтових вод. Надмірне осушення для них таке ж шкідливе, як і перезволоження. Після врегулювання водно-повітряного режиму болотні ґрунти потребують внесення фосфорних і особливо калійних добрив, а мікродобрив — мідних. На цих ґрунтах можна вирощувати зернові, технічні та кормові культури, сіяні трави. У заплаві Південного Бугу меліоративні роботи проведені на значній площі, що дало змогу продуктивно використовувати ґрунти у рільницт­ві, допомогло набути відповідний досвід для подальшого освоєння за­болочених земель.

ТОРФОВИЩА НИЗИННІ

Торфовища низинні поширені у поліській частині області, а також на заболочених заплавах Хомори, Горині, Случі, Полкви, Ікопоті, Вовка і Південного Бугу, займаючи найбільш понижені елементи рель­єфу, їх утворення пов’язане з постійним перезволоженням і застоюван­ням у пониженнях ґрунтових і річкових вод, що зумовило нагромаджен­ня слаборозкладних решток мохової, трав’янистої та чагарникової рос­линності у вигляді органогенних відкладів — торфу. Глибина торфового горизонту (Т) коливається в межах 0,5…3,5 м і більше.

На більшості виділів торф високозольний, тобто добре мінералізова­ний, значно менше середньо- та низькозольних торфовищ. Реакція ґрун­тового розчину слабокисла або нейтральна, рідше — слаболужна. Всі ці показники свідчать про те, що торфовища області дуже важливе дже­рело органічних добрив, особливо вони ефективні при внесенні їх у по­ліські ґрунти. А тому використовувати цю цінну сировину для опалення нераціонально.

Неглибокі торфовища — це потенційно родючі землі. Вони містять величезні резерви поживних речовин, але незадовільний водно-повітря­ний режим, наявність токсичних для рослин закисних форм тривалент­них металів, нестача або низька рухомість калію, фосфору та деяких мікроелементів, зокрема міді, не дозволяють використовувати їх у зем­леробстві без відповідних меліорацій, зокрема осушувальних. Такі ро­боти в області проводять, але часто низька їх якість не дає змогу про­дуктивно використовувати осушені землі.

При осушуванні перезволожених земель потрібно дотримуватись пев­них правил. Осушувати необхідно лише мінеральні ґрунти або ґрунти з незначним шаром торфового горизонту. Водний режим таких ґрунтів треба регулювати шляхом створення спеціальних осушувально-зрошу­вальних систем. Приступати до осушувальних меліорацій слід після де­тальних і комплексних досліджень доцільності проведення таких робіт. Необхідно також визначити той мінімальний обсяг неосушених боліт, який дозволить зберегти водоплаваючих і болотних тварин, регулювати водність малих річок.

ДЕРНОВО-КАРБОНАТНІ ГРУНТИ

Особливу групу становлять грунти на карбонатних породах (крейді, вапняках, мергелях, опоках), які ще називають перегнійно-карбонатними, дерново-карбонатними ґрунтами, рендзинами, чорнозе­мами на твердих карбонатних породах.

Ці ґрунти чітко поділяються на глибокі добре гумусовані, близькі до чорноземів, що утворились на крейді, та малогумусні щебенисті, приурочені до щільних порід. Останні називають дерновими, а інші чо­тири назви вживають для означення чорноземовидних відмін.

Чорноземи карбонатні на елювії м’яких вапняків і крейди поширені у північній частині області на території Білогірського і Летичівського районів. За будовою профілю вони нагадують чорноземи неглибокі, але краще гумусовані, мають лужну реакцію ґрунтового розчину, добру аерацію і малу рухомість поживних елементів. Використання цих ґрунтів і заходи щодо підвищення їх родючості такі ж, як і для чорноземів. Вони потребують підвищених доз органічних добрив, а з мінераль­них — насамперед фосфорних і калійних.

Дерново-карбонатні ґрунти на елювії щільних карбонатних порід поширені на спадистих схилах товтрів і річок. Вони відзначаються коротким ґрунтовим профілем (35…40 см), невисоким вмістом гумусу, щебенистістю всього профілю, близьким заляганням щільної вапняко­вої породи. За механічним складом грунти середньосуглинисті, водний режим їх вкрай незадовільний. Основна маса дощових вод стікає по схилах, а та частина вологи, яка проникає у ґрунтову товщу, «прова­люється» крізь щілинувату породу. Карбонатність всього профілю ро­бить малорухомим і так невеликі запаси поживних речовин.

Під сільськогосподарськими угіддями зайнято 3,6 тис. га дернових ґрунтів, значні площі належать до земель ДЛФ. У зв’язку з заляган­ням на крутих схилах дернові карбонатні ґрунти не слід розорювати, оскільки це сприятиме інтенсивній ерозії. їх краще використовувати як поліпшені кормові угіддя, а сильнозмиті та розмиті масиви потрібно закріплювати гідротехнічними спорудами або відводити під суцільне залісення.

ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ ТА ЇХ ОХОРОНА

До земельних ресурсів належать ті види угідь, які викори­стовуються у сільськогосподарському виробництві. Це рілля, сіножаті, пасовища, багаторічні насадження. Найважливіше значення серед них має рілля, яка є базою для розвитку рослинництва.

Земельні угіддя Хмельницької області займають 75,6% її території. На решті території розміщені ліси, ріки, озера, міста та села, промисло­ві підприємства і шляхи сполучення. Загальна площа ріллі 1380,4 тис. га, або 67% території області. На сіножаті припадає 4,1%, на вигони та пасовища — 2,1%, на сади і ягідники — 2,4%. На одного мешканця області припадає 0,75 га ріллі, що значно менше, ніж в се­редньому по країні (0,86 га).

Землі Хмельниччини високопродуктивні. Їх основу складають чор­ноземи глибокі, темно-сірі опідзолені ґрунти та чорноземи опідзолені, лучно-чорноземні та чорноземно-лучні, на які припадає 1085,3 тис. га, або 69,8% угідь області. Для ріллі цей показник ще вищий — 76,9% (981,6 тис. га).

Невідкладними заходами для підвищення продуктивності земель області є боротьба з площинною та лінійною ерозією ґрунтів, осушен­ня перезволожених і заболочених земель. Згідно опублікованих даних (Н. М. Іжевська, 1968), площа еродованих ґрунтів Хмельницької об­ласті становить 480,7 тис. га (30,9% земельних угідь). Серед них пере­важають слабозмиті відміни — 292 тис. га (18,8%), на середньозмиті припадає 153,1 тис. га (9,8%), а сильнозмиті ґрунти та виходи грунтотвірних порід займають всього 37,5 тис. га (2,3%). Додержання агро­технічних методів обробітку ґрунтів, створення спеціальних протиеро­зійних сівозмін, луко- та лісомеліорації на крутих схилах дасть змогу звести ерозійні процеси до мінімуму, а в майбутньому і зовсім лікві­дувати їх.

Перезволожені та заболочені ґрунти займають 191,7 тис. га, або 12,3% площі області, в тому числі 89 тис. га (7,1%) ріллі. Осушувати гончарним або відкритим дренажем слід мінеральні ґрунти, торфови­ща — лише в окремих випадках, зокрема для використання торфу як добрива.