1 рік тому
Немає коментарів

Четвертинні відклади утворюють на території Хмельниць­кої області майже суцільний покрив потужністю до 30 м і більше. Від­сутні вони лише на крутих схилах каньйону Дністра та каньйоноподіб­них долин його лівих приток, а також на скельних вершинах Товтр і виходах кристалічних докембрійських порід у північній частині області.

На території Хмельницької області поширені відклади алювіального, еолово-делювіального, елювіального, делювіального, еолового та інших генетичних типів, формування яких відбувалося протягом нижнього, середнього, верхнього плейстоцену, а також голоцену.

Нижній плейстоцен. У нижньому плейстоцені формувались алювіаль­ні відклади VI і V терас Дністра, ІІІ тераси Горині, а на вододілах нагромаджувався лес.

Шоста тераса Дністра висотою 145… 150 м відіграє, за даними І. К. Іванової (1977), роль «надканьйонної» поверхні, оскільки усі більш низькі тераси збереглися переважно окремими клаптиками уже в кань­йоні. Тераса ерозійно-акумулятивна. У будові алювію розрізняються руслові гравійно-галечникові нагромадження, здебільшого з валунами та прошарками різнозернистих косоверствуватих пісків, дуже озалізне­них, ущільнених, ділянками зцементованих гідроокислами заліза до ста­ну пухких пісковиків. Загальна потужність руслового алювію тераси до 6…8 км.

Заплавний алювій складений інтенсивно вивітрілими супісками та суглинками, голубувато-сірими, щільними, озалізненими, дуже змінени­ми ґрунтоутворюючими процесами. Потужність заплавного алювію ста­новить 1…2 м, досягаючи максимально 6…7 м. М. О. Куниця (1974) зна­ходить у ньому сліди нижньоплейстоценового грунтотворення.

П’ята тераса Дністра розвинена окремими ділянками у каньйоні на висоті 105… 120 м від рівня річки. За даними І. К. Іванової (1977), те­раса найбільш повно представлена у західній частині області до пере­тину Дністром Товтрової гряди. Тераса ерозійно-акумулятивна. У ру­слових відкладах алювію переважає гравійно-галечниковий матеріал і горизонтально- та косоверствуваті піски, у яких виявлена багата фауна уніонід. У гравійно-галечниковому матеріалі зібрані рештки фауни круп­них ссавців, зокрема етруський носоріг. Палеонтологічні матеріали свід­чать про міндельський вік тераси.

Заплавний алювій V тераси Дністра складений суглинками і супіска­ми, забарвленими на окремих ділянках у червонуватий колір, потуж­ність його 2…3 м, зрідка більше.

Третя тераса Горині на Хмельниччині також ерозійно-акумулятивна. Найбільш повно вона розвинена на правому березі річки у межах Тео­фіпольського району, де її ширина 5…8 км. Висота тераси 35…40 м, потужність алювію не перевищує 3…5 м. Уперше виділена В. Д. Ласка­ревим (1914) і названа ним «білогородською». Алювій тераси представ­лений жовтувато-сірими горизонтально верствуватими пісками потуж­ністю 1…3 м і лесовидними супісками, з прошарками та лінзами пісків.

Нижньоплейстоценового віку і IV тераса Південного Бугу висотою 24…26 м, описана В. Г. Бондарчуком (1937), на ділянці Меджибіж-Саврань. Алювій складений пісками, супісками та суглинками з прісновод­ною фауною, у складі якої В. Г. Бондарчук (1931) визначив Paludina diluviana var. gracilis Kunth., Paludina diluviana var. crassa Kunth., Paludina sokolovi Pav. тощо. Це дало йому змогу трактувати вік відкла­дів з фауною як міндель-риський інтергляціал.

Середній плейстоцен представлений на території Хмельницької об­лаві алювіальними відкладами IV і III терас Дністра, III тераси Пів­денного Бугу, ІІ тераси Горині, потужними лесами вододілів і приво­додільних схилів з розвиненим у них коршівським викопним грунтом. Сюди слід віднести також воднольодовикові піщані відклади, відомі у північній частині області, й відклади давніх прохідних долин.

Четверта тераса Дністра висотою 70…80 м більш характерна для ділянок розширення долини. Складена вона русловим й заплавним алю­вієм загальною потужністю до 10 м, часто перекритими делювіальними відкладами. Русловий алювій потужністю до 7 м представлений гравій­но-галечним матеріалом з прошарками та лінзами пісків. Породи щіль­ні, інтенсивно озалізнені, горизонтально- і косоверствуваті.

Заплавний алювій складений переважно супісками та суглинками, часто з прошарками та лінзами пісків загальною потужністю до 2 м, зрідка більше. Дрібнозем постійно має сліди давнього грунтотворення.

Третя тераса Дністра висотою 45…55 м ерозійно-акумулятивна, тра­пляється клаптиками у вузькій внутріканьйонній частині долини. Хороші відслонення цієї тераси на лівому березі Дністра між селами Жванець і Брага (І. К. Іванова, 1977). Там на цоколі з силурійських вапняків за­лягає алювій НІ тераси. У нижній частині алювію — гравійно-галечни­кові відклади, у верхній — піски. Перекриті алювіальні відклади потуж­ною (до 15 м) товщею делювіальних лесовидних порід. ]

Друга тераса Горині поширена на обидвох берегах річки у межах Подільської височини. Її будова ерозійно-акумулятивна, висота 18…25 м над рівнем моря. Висота цоколя при цьому дуже мінлива й досягає по­декуди 20 м. Чіткі розрізи тераси спостерігаються в околицях Ізяслава, Клубівки, Мислятина, Білогір’я. У будові тераси можна виділити не­рідко власне алювіальну та субареальну лесові частини, розділені між собою викопним грунтом (горохівський викопний ґрунтовий комплекс) рис-вюрмського віку.

Заплавний алювій II тераси Горині складений супіщано-суглинистим матеріалом з прошарками та лінзами пісків. Це уже майже монотонна товща лесового вигляду потужністю 4…6 м, яка стала материнрькою по­родою горохівського ґрунтоутворення рис-вюрмського віку.

Середньоплейстоценова III тераса Південного Бугу за висотою (20… 25 м) мало відрізняється від IV тераси. Складена вона піщано-глинистим матеріалом, на якому залягає товща лесових порід.

Можна припустити, що середньоплейстоценовими піщано-глинисти­ми відкладами виповнені прохідні долини, уперше виділені на Хмель­ниччині В. Д. Ласкаревим (1914). Одна із таких долин — Летичівська низина — простягнулася між містами Летичевом і Літином, має вигляд чотирикутної улоговини шириною 12… 15 км і довжиною 35 км. На заході долина переходить у долину Південного Бугу, а на сході — у долину Згару.

На території Хмельницької області досить поширені середньоплей­стоценові еолово-делювіальні леси, які складають нижні частини розрі­зів майже суцільного лесового покриву вододілів і привододільних схи­лів. Залягають вони нижче горохівського викопного ґрунтового ком­плексу і є для нього материнською породою.

Досить повно розрізи середньоантропогенових лесів описані нами у Волочиську, Хмельницькому, Ружичній, Ярмолинцях, Красилові та ін­ших пунктах. Складені вони однорідними пальовими з зеленуватим від­тінком супісками та суглинками, карбонатними, ділянками озалізнени­ми і неясноверствуватими, загальною потужністю 10 м і більше.

У середньоплейстоценових лесах Поділля розвинений коршівський викопний грунт (комплекс?), що складається з добре вираженого чор­ноземовидного грунту у верхній частині та інтенсивно оструктуреного грудкуватого шару з сірим малопотужним гумусовим горизонтом у його нижній частині. Потужність комплексу близько 2,5 м, зрідка більше. Коршівський комплекс відповідає одному із додніпровських середньо­антропогенових потеплінь. Комплекс інтенсивно порушений у верхній частині соліфлюкцією.

У середньоплейстоценових лесах, між коршівським та горохівським комплексами, чітко виражений викопний середньоплейстоценовий ді­ючий шар потужністю 0,7 м, з яким пов’язані крупні (по вертикалі до З м) псевдоморфози по повторно-жильних льодах — свідки максимуму середньоплейстоценового похолодання^]

Середньоплейстоценові водно-льодовикові відклади відомі лише на півночі області, у межах Шепетівського Полісся. Тут вони представлені косо- і горизонтальноверствуватими пісками з включенням гальки та гравію. Роль водно-льодовикових відкладів у будові антропогенового покриву Шепетівського Полісся суттєво перебільшувалась. Нові мате­ріали переконливо свідчать про переважання ділянок денудаційного ре­льєфу на докембрійських кристалічних, палеозойських, крейдових і не­огенових породах. Навіть більше того, у розрізах пісків, наприклад, в околиці Славути, які вважались типовими водно-льодовиковими, вияв­лені вуглисті глини з неогеновою мікрофауною і флорою, що дає змогу переглянути їх вік і генезис.

Верхній плейстоцен Хмельницької області представлений алювіаль­ними відкладами II і І терас Дністра, І тераси Горині, І (піщаної) та II (однолесової) терас Південного Бугу, горохівським викопним ґрун­товим комплексом, нижнім і верхнім горизонтами верхньоплейстоцено­вих лесів, розділених дубнівським викопним ґрунтом, травертинами то­що. У верхньому плейстоцені відбувалося інтенсивне нагромадження делювіальних шлейфів схилів. Кліматичні умови протягом верхнього плейстоцену були суворими, з максимумом похолодання на відрізку 17…20 тис. років тому.

Друга тераса Дністра ерозійно-акумулятивна, її висота 25…40 м, при максимальній висоті цоколя до 15 м (І. К. Іванова, 1977). Для цієї те­раси Дністра характерні найбільш потужні (до 25 м) делювіальні ле­сові покриви, з якими пов’язані широко відомі палеолітичні поселення Придністров’я (Молодове І, Молодове V, Кормань IV тощо).

Русловий алювій тераси складений гравійно-галечниковим матеріа­лом потужністю 4 м і більше, що поступово змінюється піщано-супіща­но-суглинистим матеріалом заплавних фацій алювію потужністю до 6 м.

Перша тераса Дністра часто виявлена тільки у піщаній фації. На відміну від інших терас вона позбавлена лесового покриву. Цоколь те­раси значно нижче меженного рівня річки, підіймається максимально на 1… 1,5 м над водою. Висота тераси 10…15 м.

В алювіальних відкладах описаної тераси знайдено багату фауну молюсків, серед яких переважає Vallonia pulchella Mull. Важливо, що у верхній частині алювію І тераси, зміненого голоценовим ґрунтоутво­ренням, відкриті мезолітичні поселення.

Перша тераса Горині розвинена на подільській і поліській ділянках долини. На подільській (до м. Ізяслава) ділянці її висота 8… 12 м, ши­рина змінюється від 0,2 до 2,5 км. Алювій представлений дрібно- і се­редньозернистими пісками, супісками та суглинками загальною потуж­ністю в 5… 15 м. Піски, супіски та суглинки здебільшого горизонтально-верствуваті, діагональна і косохвиляста шаруватість трапляється го­ловним чином у лінзах крупно- й грубозернистих пісків, які бувають у нижніх частинах розрізів руслового алювію.

На поліській ділянці Горині (Ізяслав — Острог) І тераса шириною 0,5…2,0 км, висотою 6…8 м, потужність алювію зрідка більше 10 м. По­декуди тераса цокольна, причому у цоколі виходять рифейські та крей­дові породи (Славута). У складі верхньоплейстоценового алювію на Шепетівському Поліссі переважає піщаний матеріал.

Верхньоплейстоценові тераси розвинені у долинах Случі, Південного Бугу, Бужка, Хомори та інших рік. Складені вони піщано-глинистим матеріалом змінної потужності.

Понад 80% території Хмельницької області покривають верхньо­плейстоценові леси загальною потужністю до 10 м, які є материнською породою сучасних грунтів і широко використовуються при господарській діяльності (основи споруд, цегельно-черепична сировина та ін.). Почи­нається верхньоплейстоценова покривна товща горохівським викопним ґрунтовим комплексом з максимальною потужністю 3 м, який форму­вався протягом рис-вюрмського міжльодовиків’я і одного з ранніх ін­терстадіалів верхнього плейстоцену.

Горохівський викопний ґрунтовий комплекс досить поширений, має добре виражені морфологічні ознаки та є надійним маркуючим горизон­том. Його вивчення по меридіану Хмельницького (розрізи Ізяслав, Ста­рокостянтинів, Красилів, Хмельницький, Ружична, Ярмолинці, Дунаєвці, Кам’янець-Подільський) виявили, що розвиток грунтів горохівського комплексу проходив у два етапи. У першу фазу (відповідає микулинському міжльодовиків’ю) кліматичний фактор сприяв розвитку грунтів лісового типу, а в другу, що тривала під час одного із ранніх інтерста­діалів верхнього плейстоцену, грунтотворення змінилось дерновим і сформувались потужні гумусові горизонти.

Більша частина території Подільської височини під час микулинсько­го грунтотворення знаходилась у степовій зоні, коли формувались по­тужні чорноземовидні ґрунти. Грунти чорноземного типу формувались і під час одного з ранніх інтерстадіалів верхнього плейстоцену. Тому для території Поділля (особливо південніше широти Хмельницького) горохівський викопний ґрунтовий комплекс побудований головним чи­ном із накладених один на одного двох чорноземних ґрунтів. Лише іно­ді, у мікрозападинах давнього рельєфу, виділяються різко диференційо­вані на генетичні горизонти профілі, у яких розрізняються гумусовий, вилуговування та ілювіальний горизонти.

Стратиграфічно вище залягає нижній горизонт верхньоплейстоцено­вих лесів потужністю до 2 м. Він представлений суглинками, іноді су­пісками жовтувато-сірими, у верхній частині з червонуватим відтінком. Суглинки карбонатні, відносно однорідні, у нижній частині розрізів оглеєні, з чіткою посткріогенною структурною, неповносітчастою (висота сітки близько 1 см, ширина 2 см і більше).

Нижній горизонт верхньоплейстоценових лесів став основою дубнів­ського викопного грунту, розвиненого в основному до широти Хмель­ницького. Дубнівський (брянський за схемою А. О. Величка і Т. Д. Мо­розової, 1969) викопний грунт відповідає паудорфському інтерстадіалу верхнього плейстоцену і має потужність 0,4…0,7 м, зрідка більше. У пів­нічній частині Поділля (розрізи ізяслав, Білогір’я) дубнівський грунт виразно виділяється у розрізах внаслідок інтенсивної плікативної (солі­флюкційної) деформованості і наявності по верхньому та нижньому кон­тактах чітких хвилястих смуг бурого озалізнення, іноді щільних, до ортштейну потужністю 1…2 см. Складений горизонт суглинками щільни­ми, різною мірою карбонатними, сірого, голубувато-сірого, подекуди з лінзами бурої гітії потужністю близько 0,3 м.

У південних розрізах дубнівський грунт морфологічно досить одно­рідний, жовтувато-коричневий, тріщинуватий.

Перекривається дубнівський грунт верхнім горизонтом лесів потуж­ністю 6…8 м і більше (особливо на півночі Подільської височини). У верхньому горизонті верхньоплейстоценових лесів виявлені найбільші для Волино-Подільської височини псевдоморфози по повторно-жильних льодах з вертикальною потужністю 3…4 м і більше, розмірами поліго­нальної сітки 20…30 м. Псевдоморфози розпочинаються звичайно ниж­че сучасного ґрунту, в похованому діяльному шарі, і досягають горохів­ського викопного ґрунтового комплексу, а іноді пробивають його. Від­значені псевдоморфози, пов’язані з максимумом похолодання 17…20 тис. років тому.

Завершує розріз лесових товщ верхнього плейстоцену Хмельницької області похований діяльний шар (красилівський горизонт) фінально-плейстоценового кріогенного етапу потужністю до 1 м. Складений шар супісками і суглинками сірими, голубувато-сірими, часто з коричневим або зеленуватим відтінком, щільними, оглеєними, збагаченими залізи­сто-марганцевистими новоутвореннями. Для красилівського горизонту характерна неповносітчаста посткріогенна текстура (висота сітки близь­ко 3 см, ширина до 10 см) з плівками бурого озалізнення по текстур­них відокремленостях. Красилівський горизонт досить поширений. Щіль­ний та оглеєний, він слабо пропускає воду, що сприяє заболочуванню вододілів і привододільних схилів.

Голоценові (сучасні) відклади представлені на Хмельниччині утво­реннями заплав і русел річок, еоловими (перевіяними) пісками, авто­хтонними торфами, травертинами тощо. Протягом голоцену відбувалося формування сучасних ґрунтів.

У Середньому Придністров’ї серед голоценових слід виділяти відкла­ди високої заплави Дністра (5…7 м), а також два рівні сучасної за­плави (3,5…4 і 1,5 м), складені піщано-супіщаним матеріалом, а також гравієм і галькою (І. К. Іванова, 1977).

Широкі, часто заболочені заплави з кількома рівнями мають Пів­денний Буг, Бужок, Случ, Хомора, Горинь та інші ріки Хмельниччини. За даними буріння сучасні алювіальні відклади представлені горизон­тальноверствуватими пісками, супісками та суглинками потужністю від декількох до 15 м, зрідка більше. Алювій часто заторфований, перепо­внений сучасними молюсками.

Сучасні еолові (перевіяні) піски трапляються в основному на тери­торії Шепетівського Полісся. Вони пов’язані здебільшого з піщаними дюнами та барханами різноманітної форми і є перевідкладеною вітром верхньою частиною розрізів алювіальних і водно-льодовикових відкла­дів (околиці Славути, Білотина, Плужного та ін.).

Автохтонні торфи також більш характерні для північної частини об­ласті. Наявні вони на поверхнях заплав і перших надзаплавних терасах Горині, Хомори, Случа, Бужка, Південного Бугу, а також їхніх приток. Болотні масиви з потужними торфовищами відомі і в давніх прохідних долинах.

Відклади вапнякових туфів у вигляді окремих екзотичних скельних виходів відомі у ряді пунктів на схилах Дністра, Збруча, Смотрича, Студениці тощо.

На території Хмельницької області досить поширені відклади, які формувались протягом усього континентального етапу її розвитку і то­му віднесені до нерозчленованих. Серед нерозчленованих відкладів най­більшу роль відіграють делювіальні утворення та елювіальні нагрома­дження.

Делювіальні відклади на Хмельниччині пов’язані з районами інтен­сивно розчленованого рельєфу: північний край Подільської височини, схили долини Дністра та нижніх течій його лівих приток (Збруча, Жван­чика, Смотрича, Студениці, Ушиці та ін.). Делювіальні шлейфи схилів мають неоднорідну будову і за характером осадконагромадження поді­ляються на три частини з властивими їм різновидностями делювію: при­вершинну, центральну та периферійну. Характер делювію при цьому значною мірою зумовлюється крутизною схилів, геологічною будовою, кліматичними умовами тощо.

Найбільш повно основні риси делювієутворення проявляються у до­лині Дністра. Розглянемо конкретні приклади.

На крутих схилах (до 60…70°, місцями більше), характерних для прямих ділянок каньйоноподібних долин і побудованих палеозойськими піщано-глинистими породами, майже дві третини схилу припадає на ча­стку денудаційної частини і лише нижня частина є акумулятивним шлейфом, що складений жорств’яно-щебінчасто-уламковим матеріалом. Ширина таких щлейфів 10…30 м, потужність алювію 1…2 м, зрідка більше.

Інакше побудовані делювіальні шлейфи на відносно пологих схилах вигнутих меандрів, а також районів розвитку внутріканьйонних терас. В основі розрізів залягають тут жорств’яно-щебінчасто-уламкові відкла­ди, погано відсортовані, з піщаним або супіщано-суглинистим заповню­вачем, які відповідають привершинній фації делювію, мають мінливу потужність, що рідко перебільшує 3 м.

Середня частина розрізів пологих схилів представлена більш дріб­нозернистими відкладами. Це переважно піски, збагачені крупноулам­ковим і глинистим матеріалом, з супіщаними, суглинистими та глини­стими прошарками й лінзами. Кількість останніх зростає до верхньої частини розрізів, де вони нерідко переважають, набираючи при цьому лесовидного вигляду. Потужність відкладів середньої частини делюві­альних шлейфів схилів становить 3…4 м і більше.

І, нарешті, верхня частина делювіальних шлейфів схилів (периферій­на зона делювію) представлена лесовидними супісками та суглинка­ми, макропористими, шаруватими у напрямку схилів, з вмістом прошар­ків і лінз грубозернистого матеріалу тощо. Їхня потужність 15 м і більше.

Верхня частина розрізів делювію найбільш однорідна і складена ле­совидними породами (А. Б. Богуцький, 1967, 1968). Доведено, що їх джерелами були в основному еолово-делювіальні леси вододілів і поло­гих привододільних схилів. А обширний палеонтологічний матеріал, ар­хеологічні дані (І. К. Іванова, 1959, 1977), повсюдний розвиток у делю­віальних відкладах сингенетичних палеокріогенних деформацій — все це свідчить про холодні кліматичні умови часу формування шлейфів. Що стосується делювіальних лесовидних порід, то основну маса сформува­лась перигляціальних умовах верхнього плейстоцену.

Елювіальні нагромадження на Хмельниччині пов’язані з вапнякови­ми вершинами Товтрової гряди, оолітовими вапняками північної части­ни області, а також докембрійськими гранітами ряду ділянок Шепетів­ського Полісся.

Елювій на вапняках товтрових масивів Поділля складений в основ­ному уламковим матеріалом різного розміру та форми. Максимальні розміри уламків властиві елювію, утвореному на найбільш міцних, пере­важно перекристалізованих відмінах вапняків. Матеріал пухкий, без за­повнювача, потужність елювію незначна.

Інакше побудовані елювіальні нагромадження, на оолітових вапня­ках. Тут елювій представлений двома зонами. В уламковій потужністю близько 3 м переважають різноманітні плитчасті уламки, розмір яких зменшується до покрівлі зони. Матеріал пухкий, здебільшого без запо­внювача, особливо у нижній половині зони.

Зона залишкових нагромаджень на оолітових вапняках складена в основному різнозернистими кварцовими пісками з окремими уламками вапняків. Піски неоднорідні, погано обкатані, інтенсивно озалізнені, майже повністю позбавлені пилуватих і глинистих частинок, вимитих, очевидно, у підстелюючі горизонти. Потужність пісків рідко перевищує 0,4 м.

Елювіальні утворення на докембрійських кристалічних породах та­кож можна розділити на дві зони — уламкову та залишкових нагрома­джень. У першій залягає пухкий уламково-жорств’яний матеріал потуж­ністю декілька метрів, у другій — глинисті залишкові нагромадження і нові сполуки, здебільшого каоліни (села Буртин, Хмелівка та ін.).