1 рік тому
Немає коментарів

Рельєф поверхні Хмельницької області різноманітний. Його розвиток і особливості будови визначаються двома основними природ­ними процесами: дією внутрішніх (ендогенних) сил, тобто тих, що зна­ходяться внутрі Землі, і зовнішніх (екзогенних) сил, які поступають на Землю з сонячним промінням і зумовлюють вітер, дощ, льодовики тощо. До дії природних процесів долучається ще господарська діяльність лю­дини (вирубка та насадження лісів, будова гребель на ріках, меліора­тивних каналів і насипів, розорювання степів і лук тощо).

Морфоструктури. Морфоструктурами називають форми рельєфу, утворені в основному ендогенними силами, внаслідок яких виникли не­рівності земної кори, наприклад Подільське плато та його частини (Придністров’я, Товаровий кряж, Побужжя, Шепетівська рівнина та ін.). Основною морфоструктурою Хмельниччини є Подільське плато, яке сформувалося на Подільській плиті і займає майже 75% її території. Друга морфоструктура Хмельниччини — західний схил Українського щита, складений докембрійськими кристалічними породами.

У межах області Подільське плато можна вважати морфострукту­рою першого порядку. Внаслідок тектонічних (ендогенних) рухів докем­брійський фундамент Подільської плити зазнав численних розломів, якими плита була розбита на окремі блоки зі своїми власними тенден­ціями рухів і формами рельєфоутворення.

Мабуть, найстаршими розломами можла вважати Андрушівський і Ровенський розломи; перший з них відділив від Подільського плато Ше­петівську рівнину, а другий — Тернопільське плато та систему проги­нів, які поширюються на західну частину республіки (Львівський палео­зойський, Львівський крейдовий, Стрийський юрський прогини).

Розломами другого порядку, виявленими у Подільській плиті, мож­на вважати Городоцький і Подільський розломи, що відділяють При­дністровський блок. Слід назвати ще один розлом — Товтровий. Він, як гадають деякі геологи, знаходиться в основі Товтрового кряжу (Т. О. Знаменська, 1976), теж є своєрідною морфоструктурою.

Геологи припускають, що існують ще кілька розломів у масиві По­дільської плити (Меджибіж-Ямпільський, Теребовля-Хмельницький), але проводять їх лише приблизно. Якщо взяти до уваги існуючі відміни в абсолютних висотах і характері рельєфу, то можна з великою ймовірністю вказати ще на морфоструктури в основі яких, очевидно, знахо­дяться тектонічні блоки кристалічного фундаменту: Верхньобузький, ру­хи якого сформували Верхньобузьку височину, Хоморський, внаслідок якого виникла Горинь-Слуцька височина і Теофіпольський блок, що спричинився до утворення Теофіпольської рівнини.

Характерною ознакою у будові рельєфу Подільського плато є те, що кристалічний фундамент тут перекритий осадовими породами палеозой­ського та мезозойського віку невеликої потужності (перші сотні метрів), які залягають майже горизонтально з невеликим нахилом на південь і південний захід. Морські осадові породи перекриті з поверхні майже су­цільним покривом лесовидних суглинків, що є материнською породою ґрунтів. Такі ділянки земної кори називаються структурними або плас­товими рівнинами. Отже, Подільське плато — структурна рівнина, пе­рекрита лесами.

Друга морфоструктура першого порядку на території Хмельницької області — Український щит, або точніше, його західні схили, які майже не мають осадочного покриву або він надто малопотужний і крізь нього «просвічують» породи кристалічного фундаменту. Ділянки земної кори такої будови називають денудаційними або виробленими рівнинами.

Поза всяким сумнівом, що Український щит теж розбитий числен­ними розломами, які розділяють його на окремі масиви та блоки. Одним із таких блоків є Шепетівський. Йому відповідає Шепетівська рівнина, де породи фундаменту перекриті малопотужним покривом неогенових (глинисто-піщаних і вуглистих) прибережних відкладів або лише че­твертинними відкладами. Як окремий блок вирізняється Летичівський, на якому неогеновий і лесовий покриви змиті, а кристалічні породи при­криті малопотужною товщею алювіальних пісків і супісків. На інших блоках кристалічних порід — Грицівському, Старокостянтинівському, Старосинявському — ще збереглася незначна товща неогенових відкла­дів і четвертинних лесів, що надає цим морфоструктурам подільського лісостепового вигляду.

Морфоскульптури. Морфоскульптурами в геоморфології називають форми рельєфу, утворені зовнішніми (екзогенними) процесами. Серед цих процесів в умовах Хмельницької області перше місце займають вод­ноерозійні процеси, які полягають у розмиві геологічних утворень теку­чими водами та їх площинному змиві. Водноерозійні процеси створюють різні форми рельєфу: промоїни, яри, балки, долини різних типів (з по­ложистими схилами, скелястими, каньйоноподібними схилами тощо). Процеси площинного змиву виположують схили долин та інших нерів­ностей, зносячи пухкий матеріал до підніжжя схилів. Серед інших ек­зогенних процесів на Хмельниччині місцями трапляються еолові (ство­рені вітром) форми, карстові форми, утворені внаслідок розчинення вап­няків та гіпсів, іноді на схилах, там, де виходять ґрунтові води, можна побачити зсуви.

На Подільському плато переважають ерозійні форми різної величи­ни та віку. Наймолодші за віком різноманітні промоїни та яри. Утвори­лися вони переважно недавно і спричинила їх нераціональна госпо­дарська діяльність людей: вирубування лісів і розорювання схилів. Ці молоді ерозійні форми поширені переважно у Придністров’ї, для якого характерні глибоко врізані долини річок. В інших геоморфологічних районах області яркові форми рідко трапляються.

Більш поширені балочні форми рельєфу. Балки — це ерозійні форми, які вже пройшли стадію промоїн і ярів; їх утворення відбувалося на попередніх етапах четвертинного періоду. Балочні форми дуже харак­терні для Ізяславської хвилястої височини, Старокостянтинівської та Верхньобузької височин. На цих височинах балки утворюють густу ме­режу і захоплюють не лише придолинні схили, але й часто виходять на вододільні простори. Максимальна глибина балочного розчленування рельєфу місцями досягає 40…50 м (наприклад, на межиріччях Бужка та Случі, Бужка та Буга), створюючи майже горбогірний вигляд території.

Проте поряд з балочним розчленуванням у Подільському плато час­то трапляються поверхні майже не розчленовані або дуже слабо почле­новані. Таким рівнинним рельєфом є межиріччя верхів’їв Збруча, Пів­денного Бугу та Случі на Верхньобузькій височині, де часто трапляють­ся типові блюдця, невеликі мочари тощо.

Дослідниками виявлено на Подільському плато в багатьох місцях древні долини, які тягнуться по межиріччях. В. Д. Ласкарев (рис. 7) вперше наніс на картосхему такі долини, які можна назвати «прохідни­ми», або «наскрізними», оскільки вони з’єднують сусідні долини, простя­гаючись по межиріччях. Він виділив такі долини: а) між верхів’ями Збруча та Случі; б) між верхів’ями Смотрича та Вовка (села Андрій­ківці та Ляхнівка): в) між Збручем та Жванчиком в районі смт Сата­нів; г) між Студеницею і Тернавою (села Миньківці та Тернава); д) між Ушицею і Тростянцем; є) між Збручем і Жванчиком (села Летава та Зарічанка); є) між Жванчиком і Смотричем (Зарічанка, Степанівка, Залуччя). Такі древні долини виявлені також у районі смт Ярмолинці та інших місцях (І. Я. Яцко, 1933; К. І. Геренчук, 1948).

Схема поширення древніх долин Подільського плато...

Схема поширення древніх долин Подільського плато…

Характерні особливості цих долин такі: по-перше, всі вони простя­гаються з північного заходу на південний схід, тобто в тому ж напрям­ку, що і верхів’я Південного Бугу, Случі, Хомори і напрямок, зрештою, самого Дністра; по-друге, долини мають пологі схили та широкі днища з близьким заляганням ґрунтових вод, тому часто заболочені, замочарені, за що в народі їх назвали «поплавами». В. Д. Ласкарев вважав, що ці древні долини починалися з Товтрового кряжу і ріки, які по них тек­ли, спрямовувались у долину Південного Бугу біля Летичева і далі по долині Згару в напрямку на Гнівань.

Древні долини Подільського плато свідчать про те, що формування його річкової мережі мало складну історію, в якій можна виділити два етапи: перший — дочетвертинний, очевидно, пліоцен-ранньочетвертин­ний, коли ріки текли на південний схід, починаючись у Карпатах, як су­часний Дністер, та з висот Гологоро-Кременецького кряжу, ідучи за неогеновим морем, що відступало на південний схід, у бік Чорноморсь­кої улоговини; другий етап розпочався у середині четвертинного періо­ду, можливо, в епоху Дніпровського зледеніння (В. Г. Бондарчук, 1949). Для обґрунтування цієї схеми розглянемо більш детально долини Дні­стра та його ліві, подільські притоки.

Дністер у межах Подільського плато зберігає, незважаючи на чи­сленні меандри, загальний південно-східний напрямок, властивий древ­нім долинам і верхів’ям Бугу. Він має глибоко врізану долину з числен­ними терасами, яких сучасні дослідники налічують не менше семи-вось­ми (І. Д. Гофштейн, 1962; І. К. Іванова, 1977). Найстарші восьма і сьома тераси (пліоценового і нижньоплейстоценового віку) мають такі відносні висоти над Дністром: восьма 220…230 м і сьома близько 180 м. Складені тераси гравійно-галечниковим матеріалом переважно карпат­ського походження. Загальна потужність їх 5…6 м, вони мають покрив­ний характер, поширюючись на багато кілометрів (до Кам’янця-Подільського, до сіл Вихватнівці, Вільхівці тощо). Аналогів цим терасам Дні­стра по висоті, віку та літологічному складу немає ні на його притоках, ні на ріках Південного Бугу, ні на ріках прип’ятського басейну.

Нижче. на відносних висотах 145…160 м — шоста тераса Дністра, «надканьйона», оскільки вона розміщена впритул до ріки, після якої починається раптовий вріз Дністра та урвисті скелясті схили, які на­дають каньйоноподібного вигляду не лише долині Дністра, але усім його лівим допливам.

П’ята тераса Дністра трапляється лише окремими фрагментами на висоті 105…120 м. У гравійно-галечниковому матеріалі зібрані рештки крупних ссавців, в тому числі і етруського носорога. Четверта тераса Дністра висотою 70…80 м характерна тільки для внутрішніх сторін ме­андрів, так, як і третя тераса висотою 45…55 м. Обидві ці тераси еро­зійно-акумулятивної будови, перекриті лесовидними суглинками. Третя тераса особливо добре виявлена між селами Жванець і Брага. Друга тераса Дністра на висоті 25…40 м, а перша 10…15 м. Вони переважно акумулятивної будови.

Подільські притоки Дністра не мають високих терас, у них важко виявити п’яту терасу. З цього випливає, що в часи, коли Дністер протікав на рівні восьмої, сьомої і навіть шостої терас, лівих подільських приток Дністра у сучасному вигляді ще не існувало. Проте це не озна­чає, що лівих приток взагалі у Дністра не було. Вони були, але у вигля­ді тих древніх долин, сліди яких ми зараз спостерігаємо на межиріччях. Отже, ліві притоки Дністра, такі, як Збруч, Смотрич, Ушиця та ін., роз­робили свої долини уже в четвертинному періоді, можливо, у Дніпровсь­ку епоху зледеніння, яке внесло багато докорінних змін у річкову сітку і, що важливіше, у характер рухів земної кори на цій території.

Притоки Дністра глибоко врізувались у поверхню плато, виробляли каньйоноподібні долини та інтенсивно руйнували межиріччя і, викорис­товуючи тектонічну тріщинуватість, просувалися на північ. Саме по цій тектонічній тріщинуватості вони змогли прорізати Товтровий кряж і дійти до Верхньобузької височини. Але тут, внаслідок зменшення похи­лів русел, енергія врізу настільки ослабла, що вони перестали просува­тись на північ і обмежились лише тим, що поперехоплювали притоки басейну Південного Бугу, що дуже добре видно у верхів’ях Збруча, Смо­трича, Студениці, Ушиці тощо. Цим пояснюються різкі контрасти у рельєфі Придністров’я і центральної смуги Хмельницької області. Кон­трасти у рельєфі зумовили великі відміни в усьому природному середо­вищі цих частин області (рис. 8).

Долина р. Смотрич у верхів'ї...

Долина р. Смотрич у верхів’ї…

Контрасти у рельєфі не обмежуються Придністров’ям, вони харак­терні також для басейну Горині. Ця ріка, вимушена тектонічними ру­хами покинути свій первісний напрямок у бік Чорного моря і повернути на північ, робила це дуже повільно, «неохоче», блукаючи по широкому просторі між теперішнім Ямполем і Славутою, виробила широку, але неглибоку долину, яка має щонайбільше три тераси, і розмила у бага­тьох місцях малопотужні неогенові відклади, залишаючи на своєму шляху піски та супіски, які впливали на формування природи північної частини області. Саме ці піски у ксеротермічні епохи перевіювалися ві­трами та створили між Шепетівкою і Славутою еолові форми у вигляді барханів і параболічних дюн, які пізніше, в плювіальну епоху атлантич­ного віку, були закріплені сосновими лісами зі значною домішкою дуба та чагарників.

Карстові форми на території Хмельницької області трапляються рід­ко. Наприклад, у Кам’янець-Подільському районі (с. Завалля), де є поклади тортонських гіпсів, виявлена печера, яку туристи назвали «Ат­лантидою». Загальна довжина відомих ходів цієї печери досягає 2800 м. Карстовими формами дуже багатий Товтровий кряж. Хоча тут зрідка трапляються і печери, наприклад Кармалюкова печера у с. Привороття, проте в кряжі переважають дрібні карстові форми: тріщини, борозни, комірки тощо, які утворюють на головному кряжі Товтрового масиву іноді справжні карстові поля.

Із форм рельєфу, які заслуговують на увагу, треба відзначити оро­графічні уступи. Такий уступ простягається у вигляді продовження Кре­менецького, але менш вираженого, денудаційного уступу від сіл Кунів— Плужне на міста Ізяслав—Шепетівка—Полонне. Висота уступу 20… 30 м. Він досить пологий, але чітко відділяє лесову поверхню Біло­гірської височини від супіщаної поверхні Шепетівського полісся. Є припущення, що в основі цього уступу лежить древній Андрушівський розлом.

Геоморфологічні райони. Уже з аналізу морфоструктур Подільсько­го плато випливає, що в основу геоморфологічного районування Хмель­ницької області покладено морфоструктури, кожна з яких вирізняється своєю морфоскульптурою (рис. 9). Починаючи з півночі, Хмельницька область поділяється на такі геоморфологічні округи та райони:

Схема геоморфологічних районів Хмельницької області...

Схема геоморфологічних районів Хмельницької області…

А. Шепетівське полісся. В основі цього округу лежить Шепетівський тектонічний блок, який займає найпівнічнішу частину області і відзна­чається найменшими абсолютними висотами поверхні (за винятком долини Дністра). Середні абсолютні висоти його коливаються в межах 220…240 м. За типами рельєфу Шепетівське полісся досить виразно по­діляється на два геоморфологічних райони:

  1. Славутський піщанийрайон, в якому поширені еолові форми. Як­що південна границя Славутського полісся проходить по уступу, який хоча і орографічно мало виражений, зате чітко виявлений зміною лесовидних порід на піщані та супіщані відклади, то північна межа добре фіксується поширенням соснових лісів, що ростуть на пісках, приблизно по лінії м. Острог — села Нетечин—Миньківці—Корчик—Гута—Яблунівка. Північніше цієї лінії розміщений інший район.
  2. Берсздівськийрайон характеризується різноманітнішою поверх­нею та більшими абсолютними висотами (230…240 м). Серед корінних порід на захід від р. Корчик поширені осадові породи крейдового та неогенового віку, вкриті зверху лесовидними супісками та суглинками; на схід від цієї ріки в основі лежать докембрійські кристалічні породи, що перекриті зверху пісками та місцями лесовидними суглинками. У за­хідній частині Берездівського району трапляються зрідка просадочні блюдця, а ближче до річок і неглибокі яри, які цілком відсутні у схід­ній частині району.

Шепетівське полісся з півдня обмежено Шепетівським уступом, який простягається по лінії сіл Кунів—Плужне на міста Із’яслав—Шепехів­ку—Полонне, і відділяє По­дільське лесове плато з лісо­степовими ландшафтами, що в свою чергу поділяється на три геоморфологічних округи і чис­ленні геоморфологічні райони, до характеристик яких ми пе­реходимо.

Б. Горинь-Слуцький округ належить до басейну Прип’яті і відзначається складною гео­морфологічною будовою, його доцільно поділити на такі гео­морфологічні райони:

  1. Білогірський горбистийрайон займає значну частину межиріччя Горині та Вілії до сіл Кунів — Дертка — Плужне — Мокрець — Михля, тобто до орографічного уступу, по яко­му проходить межа Подільсь­кого плато та Шепетівського полісся. Середні висоти в ра­йоні досягають 280…300 м над рівнем моря; поверхня сильно почленована балочними ерозійними формами. Ерозійні форми прорізують не лише четвертинні, але й значною мірою неогенові відклади, що сприяє утворенню джерел, за­болоченню днищ балок і невеликих річкових долин. У цілому район вкритий лесовидними суглинками, які легко піддаються ерозії, але в ньому є і піски, що смугою (ширина до 10 км) простягаються від Хо­рошів через Юрівку на Жизниківці до Горині. Можливо, що смуга цих пісків зафіксувала древній напрямок Вілії, коли вона впадала у Горинь, а далі разом на верхів’я Ікопоті в Случ.

В Ізяславському районі досить високо залягають відклади крейдового віку, які часто виходять у відслоненнях на денну поверхню і є водо­тривким шаром, на якому збираються підземні води.

  1. Скрипівськийрайон — це горбиста височина з ерозійним ба­лочним розчленуванням, розташована між Хоморою і орографічним уступом Шепетівка—Полонне. На відміну від Білогірського району тут відсутні не лише крейдові відклади, але й значною мірою неогенові. Четвертинні лесовидні суглинки більшою частиною залягають безпосе­редньо на докембрійських кристалічних породах. Якщо південна та північна межі цього району виразні та чіткі (Хомора на півдні та по­ліська рівнина на півночі), то західна — досить умовна. Проводять її по лінії сіл Клубівка—Шуровечки—Сахнівка, яка відділяє цей район від Полквинської рівнини. Східна границя проходить по межі з Жито­мирською областю. Середні максимальні висоти у цьому районі (290… 300 м) поступово падають на схід, внаслідок чого вся поверхня району значно вирівнюється.
  2. Случ-Хоморськийрайон займає простір між двома названими рі­ками і характеризується зростанням абсолютних висот з півночі на пів­день від 270…280 м поблизу Хомори до 320…330 м близько Случі. У зв’язку з цим район значно розчленований мережею річок і балок, гли­боким врізом долин, які часто досягають кристалічного фундаменту, особливо на схід від лінії Гриців—Старокостянтинів. Значно розчлено­вана поверхня між ріками Деревичка та Случ, яка місцями нагадує справжнє горбогір’я.

Глибоке та часте балочне членування поверхні цього природного ра­йону сприяло появі в ньому значних масивів дібровних лісів, під якими утворилися опідзолені чорноземи, а місцями і темно-сірі опідзолені ґрунти. Оскільки ліси здебільшого вирубані, а на їх місці орні землі, то по­силилася ерозія не лише ґрунту, а й материнських порід лесовидного характеру. Отже, з точки зору сучасних процесів Случ-Хоморський гео­морфологічний район дуже небезпечний, а розробка заходів боротьби з ерозією є одним із невідкладних завдань раціонального використання природних ресурсів.

  1. Полквинськийгеоморфологічний район розташований на північ від Авратинського. Він такий же рівнинний, як Авратинський, але з меншими абсолютними висотами (280…300 м). Поверхня його знижу­ється на північ, у бік Горині, але місцями трапляються помітні підви­щення та зниження в межах 20…30 м (наприклад, біля сіл Базалія, Мануїльське, Денисівка та ін.). Менші абсолютні висоти цього геоморфо­логічного району, мабуть, пояснюються тим, що Теофіпольська морфоструктура (тектонічний блок) дещо опущена, що дало змогу Горині та її притоці Полкві вільно меандрувати і створити дуже широку надза­плавну терасу. Під час «блукання» Горині по Теофіпольській рівнині Полква значною мірою не тільки розмила неогенові відклади, але й за­лишила місцями смуги, які виступають зараз у вигляді горбкуватих вододільних підвищень (наприклад, між селами Білогородка і Теліжин­ці, а також по правому березі Горині). Межі Полквинського терасового району досить виразні і проходять по границі з Тернопільською обла­стю, далі приблизно — село Мануїльське, смт Теофіполь — Колки — Севрюки — Ледянка — Криворудка — Хлистівка — Шурівці — Клубівка і далі по Горині.
  2. Ікопотьськийгеоморфологічний район займає головним чином вер­хів’я рік Жердь і Полква, горбисте межиріччя Случі та Ікопоті з аб­солютними висотами 320…330 м. Переважаючими формами рельєфу в цьому районі є балки і міжбалочні ували, що їх поділяють, переважно зі спадистими схилами, на яких проявляється досить інтенсивно пло­щинна ерозія, а подекуди і яркова. Поверхня цього району має вираз­но асиметричну будову: північний схил полого спадає у бік Горині, а південний — досить круто у бік Случі. По цьому вододілу проходить південна межа Ікопотьського геоморфологічного району через села Ши­бена—Гальчинці—Базалія і далі по Случі до с. Кузьмин, від якого по­вертає на північ на с. Великий Чернятин на Ікопоті. Другою поширеною формою є широкі заболочені заплави Случі та Ікопоті, на яких побудо­вано багато ставів.
  3. Слуцькийрайон лежить на південь від Случі. Характеризується він рівнинним рельєфом з абсолютними висотами 270…280 м. Якщо північна межа району виразна (по Случі), то південну проводять до­сить умовно по підніжжю Ікво-Бужоцької височини через села Кузь­мин—Мовчани—Веснянку—Баглаї—Адампіль.

Генетично рельєф старокостянтинівського геоморфологічного райо­ну — це, мабуть, тераси Случі, які на відміну від закону Бера розвинуті вздовж правого, а не лівого берега ріки, що можна пояснити диферен­ційованими рухами тектонічних блоків фундаменту цієї території. Про терасову природу Старокостянтинівської рівнини свідчить наявність су­глинисто-супіщаних відкладів алювіального типу під лесовидними су­глинками, розмитість неогенових відкладів, часте залягання лесовидних суглинків і алювіальних відкладів безпосередньо на кристалічних поро­дах докембрію.

В. Верхньобузька височина є третім геоморфологічним округом. Він характеризується, з одного боку, найбільшими на території Хмельниць­кої області абсолютними висотами поверхні, які перевищують 350 м, а з другого — неглибоким розчленуванням, відсутністю глибоких каньйо-ноподібних долин і наявністю широких заболочених заплав у долинах. Долини часто не прорізують лесового покриву, а там, де прорізують йо­го, все ж рідко виходять за межі неогенових відкладів. Проте глиби­на ерозійних врізів у поверхню височини і частота її ерозійного роз­членування неоднакова, що дає змогу виділити такі геоморфологічні райони:

  1. Авратинськийрайон відзначається найбільшою на Верхньобузькій височині рівнинністю поверхні: коливання висот не перевищує 20…30 м з частотою не більше двох на кілометр, тільки по периферії району, при переході до сусідніх височин — Придністровської — глибина врізів до­сягає 30…50 м, а частота розчленування зростає до 3…4 на 1 км.

Характерні форми рельєфу цього геоморфологічного району: а) водо­дільні плоскі маловиразні овальні пониження з численними блюдцями, зайнятими весною сезонними озерцями, а літом невеликими мочарами; б) невиразні підвищення на межиріччях, теж з блюдцями, але незаболоченими; в) долиноподібні пониження південно-східного простягання, ймовірно древні дочетвертинні долини; г) сучасні долини, по яких те­чуть притоки Збруча, Південного Бугу, Случі. Днища цих долин забо­лочені (заторфовані), а схили положисті, але з слідами площинної еро­зії, зрідка лінійної у вигляді вибоїн і невеликих ярків. Не виключено, що частина цих притоків використовує древні долини, як, наприклад, притока Збруча Бовенець, верхів’я Південного Бугу, верхів’я Бужка тощо.

  1. Вовчко-Бужоцькийрайон розташований на схід від м. Хмель­ницький, займаючи простір між Іквою і Вовчком до смт Деражня—Мед­жибіж—Стара Синява. У цих межах поверхня Верхньобузької височини має найбільші в області абсолютні висоти (понад 350 м, максимальна — 384 м), характеризується глибоким ерозійним розчленуванням, яке до­сягає 40…70 м. Значна частота ерозійного, балочного розчленування (4…5 м на 1 км) зумовлює досить помітну крутизну схилів і розвиток лінійної, а ще більше площинної ерозії у цьому районі. Річкові долини та багато балок прорізують всю товщу лесовидних суглинків і вріза­ються в неогенові відклади глинисто-піщаного, частково вапнякового складу. Глибоке і часте розчленування поверхні Вовчко-Бужоцького гео­морфологічного району створює подекуди враження горбогірного рельєфу.

Найбільш поширеними формами рельєфу цього району можна вва­жати балка зі спадистими, а місцями крутими схилами і широкими дни­щами та міжбалочні вододіли переважно випуклої форми. У нижніх частинах балочних схилів, у місцях виходів сарматських пісків і глин, часто трапляються зсуви, а також невеликі кар’єри, де заготовляють пісок і глину. Описані форми рельєфу займають до 75% площі району. Підпорядковане, але проте, важливе місце займають сучасні долини, неглибокі, з пологими, місцями спадистими схилами та широкими забо­лоченими днищами. Ріки Південний Буг, Бужок, Іква, Самець, Вовк, Вовчок мають південно-східне простягання і, ймовірно, успадкували давню неогенову сітку річкових долин, про що свідчать верхів’я долин, які сполучаються з верхів’ями притоків Дністра. Плоскі вододільні рів­нини у районі практично відсутні.

  1. Летичівська рівнина— це ще один геоморфологічний район, в якому практично змиті неогенові відклади та лесовидні суглинки. Че­твертинні відклади тут представлені супісками та пісками, з-під яких часто у долинах річок просвічують докембрійські породи. Летичівський геоморфологічний район тільки західною частиною заходить на терито­рію Хмельницької області, а східна його частина — у Вінницькій. За­хідною межею району є долина Південного Бугу від с. Голосків і далі на Меджибіж і Летичів до Новокостянтинова, від якого вона повертає на схід по р. Хвоса (басейн Згару). Південну границю слід проводити від с. Голосків на Копачівку—Шпичинці—Снитівку—Грушківці. У ра­йоні поширені супіщано-суглинисті косошаруваті відклади флювіогля­ціального типу, але без кристалічних валунів. Це свідчить про те, що вони відкладені потужною рікою, якою міг бути лише Буг, що простував на південний схід, не роблячи повороту біля Летичева.

Поверхня району рівнинна з висотами 280…300 м над рівнем моря, її подекуди порушують останці неогенових порід, серед яких є біогерм­ні відклади, що утворюють другу рифову невисоку гряду в напрямку на с. Кам’янка на Дністрі.

  1. Деражнянськийвододільний район названий так тому, що він належить до групи найвищих гіпсометричних районів Хмельниччини з переважанням висот 350…360 м над рівнем моря. Це горбистий район внаслідок розчленування його густою системою балок, невеликих доли­нок і зсувних цирків. Поширення зсувних явищ зумовлено особливостя­ми його геологічної будови, в якій беруть участь складношаруваті піски, глини та суглинки так званої балтської світи, утвореної давньою неоге­новою рікою, що починалася у Карпатах і на Західному Поділлі, а тут мала свою широку дельту, яка наростала на південь услід за відступа­ючими неогеновими (сарматськими, меотичними і понтичними) морями. Дельта іде далеко за межі області у Вінницьку, Одеську, Миколаївську області, займаючи більшу частину межиріччя Дністра та Південного Бугу і частину межиріччя Бугу та Інгулу.

Г. Придністровська височина — це округ, який лежить на південь від вододільної Верхньобузької височини.

Які ж характерні особливості рельєфу Придністровської височини? Перша з них — це глибоко врізані, зі стрімкими схилами меридіональ­ні долини, що простягаються майже строго паралельно. Глибина врізу долин неухильно зростає на південь від 30…40 до 120…150 м, а висоти вертикальних стінок — від 10…20 до 60…80 м. Долини подільських при-токів Дністра при всій меридіональності своїх простягань дуже звиви­сті, меандруючі, але меандри хоча й круті, проте невеликі, здебільшого не виходять за межі 2…3 км. Дослідженнями виявлено, що меандри тісно пов’язані з тріщинуватістю палеозойських порід — вапняків і пі­сковиків (Й. М. Свинко, 1977).

Друга характерна риса — наявність вузької, часто кам’янистої за­плави і фрагментарного поширення терас майже виключно на увігну­тих сторонах меандр. Внаслідок вузьких заплав весняні повені та до­щові паводки часто мають катастрофічний характер, особливо коли за­топлюють не лише заплави, але й першу надзаплавну терасу під час крижаних заторів на крутих меандрах.

Третя характерна риса — значне поширення лінійної ерозії у вигляді промоїн і ярів. Придолинні схили густо порізані ерозійними формами, які часто і зараз діють, що робить Придністров’я найбільш небезпечним в області щодо розвитку ерозії. А поширення на схилах площинної еро­зії, внаслідок якої змиваються з орних земель ґрунти, замулюються ріки та ставки, ще збільшує цю небезпеку.

Проте поряд з глибоким розчленуванням поверхні та розвитком еро­зійних процесів у Придністров’ї поширені також плоскі межиріччя, де ерозія практично відсутня. Тут місцями збереглися древні дочетвертин­ні долини, наприклад, між селами Рудка та Зеленче чи Солобківці та Чорноводи.

Придністров’я поділяють на такі геоморфологічні райони: 13. Жванчицький район має особливості, що змушують характеризу­вати його окремо, а саме: а) він розташований на захід від Товтрового кряжу і тому має риси, характерні для Тернопільської області. На не­великих площах поширені поклади гіпсу, в якому утворилися досить великі печери та карстові провалля, від чого, мабуть, пішла і назва с. Завалля, біля якого відкрита перша печера; б) значна частина тери­торії Жванчицького району — це тераси Дністра та його притоків Збру­ча, Жванчика і Смотрича. Вони добре виявлені, починаючи від найстар­шої, восьмої, абсолютна висота якої досягає 300 м (максимальна 310 м біля с. Довжок), тобто піднімається над Дністром на 200 м; в) терито­рія району майже на 35% зайнята древньою долиною (можливо, доли­нами), яка простягалася паралельно до Товтрового кряжу від с. Шид­лівці над Збручем, через смт Чемерівці, села Летаву—Степанівку— Жердя—Думанів—Врублівці на Дністрі. Ця долина починалася у Тер­нопільській області, мабуть, на Гологоро-Кременецькому кряжі, залиш­ки її добре помітні у районі смт Хоростків, с. Дарахів, смт Козова та інших місцях.

  1. Товтровийрайон розміщений між Сатановим і Гусятином сму­гою завширшки близько 20 км і тягнеться через села Іванківці — Кутків­ці — Вишнівчик — Антонівку — Карачківці — Черче — Нігин — Вербку — При­вороття — Кульчієвці — Китайгород до Дністра. Села відзначають лише положення Головного пасма, яке вирізняється найбільшими висота­ми і майже суцільним простяганням. Характерним для нього є плосковипуклий хребет шириною 100…300 м з досить крутими скелястими схилами. Карстові форми, переважно каррового характеру, ускладню­ють поверхню хребта, але на його схилах трапляються печери і хаотичні нагромадження великих і дрібних скельних уламків. Саме це Головне пасмо іноді називають Медоборами.

Головний Товтровий хребет супроводжується численними бічними товтрами, які, як правило, мають гострі вершини, переважно без лісу. Іноді вони утворюють ланцюги атолоподібних форм, наприклад, біля с. Біла Чемеровецького району (В. Д. Ласкарев, 1914).

Крім товтрових ланцюгів, дещо дальше від головного пасма розки­дані поодиноко або невеликими групами невисокі органогенні споруди, які в народі називають «могилками». Могилки невисокі, не мають урвищ і скель і своїми розмірами нагадують скіфські могили. Отже, Товтровий кряж — це вся система органогенних споруд, які включають Головне пасмо, бічні товтри та могилки, а також розміщені між ними плоскі іно­ді замочарені рівнини. У такому розумінні ширина Товтрового кряжу досягає 15…20 км.

Будовою і типом рельєфу Товтровий кряж дуже відрізняється від Подільського плато. Якщо плато — структурна рівнина, вкрита лесо­видними суглинками, то Товтровий кряж — денудаційна височина з «відкопними» формами рельєфу. Це унікальний феномен природи, який не тільки потребує, але й заслуговує на всебічну охорону та раціональ­не використання.

  1. Городоцькийгеоморфологічний район займає північну частину Придністров’я, у смузі верхів’їв Збруча, Смотрича, Тернави, Студениці, Ушиці та Калюса, тобто там, де долини ще не мають стрімких скеля­стих, урвищних схилів. Такі схили у притоках Дністра з’являються тоді, коли ріки досягають силурійських вапняків, що характеризуються знач­ною твердістю. Отже, південну межу цього району можна досить впе­внено провести по лінії сіл Тарноруда на Збручі, Кузьмин на Смотричі, Ярмолинці на Ушиці та Віньківці на Калюсі. У Городоцькому районі загалом переважають балочні хвилясті схили, де поширена площинна та лінійна ерозії. Однак тут наявні також і плоскі межиріччя, зокрема древні, дочетвертинні долини.
  2. Ушицькийгеоморфологічний район розташований на схід від Товтрового кряжу і все, що написано про Придністров’я, повністю сто­сується його з такими застереженнями — долини притоків Дністра ста­ють тут ще глибшими, вертикальні стінки досягають 70…90 м висоти, а у відслоненнях виступають старші верстви палеозою (нижній силур, ор­довик, кембрій), яких зовсім не видно у Жванчицькому районі.