Ґрунти Львівської області
У рівнинних лісолучних ландшафтах панують дерново-підзолисті грунти, серед яких поширені також дернові та болотні. У лісостепових ландшафтах на вододілах і схилах залягають сірі опідзолені (лісові) та чорноземи, а в долинах річок і днищах балок — також дернові та болотні. У гірських районах області (Карпати) поширені головним чином бурі лісові грунти (рис. 11).

Схематична карта грунтів Львівської області…
Дерново-підзолисті грунти. Ці грунти утворились під пологом лісу переважно на безкарбонатних породах. За механічним складом та іншими генетико-виробничими ознаками і властивостями вони чітко поділяються на три групи: 1) піщані, 2) супіскові й легкосуглинкові, 3) суглинкові поверхнево-оглеені.
Дерново-підзолисті піщані грунти поширені переважно в поліських районах області (Мале Полісся, Надсання і частково Розточчя). Орні землі з цими грунтами становлять 6,3% від загальної площі ріллі. Значні їх площі зайняті лісами.
Серед них переважають слабопідзолисті здебільшого глеюваті підтипи. За будовою профілю і морфологічними ознаками серед них розрізняють підзолисті борові піски на гривистих, часто горбкуватих еолових (перевіяних вітром) пісках і звичайні дерново-слабопідзолисті, які сформувались під змішаними лісами на алювіальних (річкових) і зрідка на флювіогляціальних (водно-льодовикових) пісках.
Перегнійно-елювіальний горизонт в обох відмінах цих грунтів не перевищує 20—30 см. У зв’язку з надто легким механічним складом водний режим описаних грунтів дуже несталий: вони легко пропускають воду і погано її утримують, швидко пересихають.
Дерново-підзолисті піщані грунти характеризуються мізерним вмістом гумусу, дуже малою місткістю вбирного комплексу, низьким ступенем насиченості основами, кислою реакцією і незначною кількістю рухомих поживних речовин (табл. 12).
Згадані вище властивості цих грунтів зумовлюють їх низьку родючість. Це найбідніші грунти області. Підвищити їх родючість можна внесенням органічних добрив, сидерацією, посівами кормового люпину, мергелюванням. Мінеральні добрива без органічних (гною) раціонально використати не вдається — вони швидко вимиваються, особливо азотні з нітратною формою азоту.
Найдоцільніше використовувати ці грунти у спеціальних люпинових сівозмінах.
Дерново-підзолисті супіскові та зрідка легкосуглинкові грунти поширені також головним чином у поліських районах області. Вони становлять 7,3% усіх орних земель. Найбільше ріллі ці грунти займають у Яворівському адміністративному районі.
Залягають вони, як правило, на вододільних просторах і приурочені до супіскових, рідше до легкосуглинкових водно-льодовикових відкладів, виявлені переважно підтипами середньо- та слабопідзолистих.
На Малому Поліссі ці грунти часто підстелені на глибині 1,0— 1,5 м крейдовим мергелем. У цьому ж природному районі вони здебільшого глеюваті та глейові, тобто періодично перезволожені за рахунок підґрунтових вод.
Дерново-підзолисті супіскові та легкосуглинкові грунти більш родючі, ніж піщані. Найдоцільніше їх використовувати в зерно-льонарсько-картопляних сівозмінах. При достатньому удобренні, зокрема органічними добривами, вапнуванні, сівозмінах кормового люпину і конюшини червоної вони придатні і для вирощування інтенсивних культур. Перезволожені підґрунтовими водами, тобто глеюваті їх відміни, потребують осушення гончарним дренажем.
Дерново-підзолисті поверхнево-о глеєні суглинкові грунти поширені на межиріччях Дрогобицької терасової височини і становлять близько 9% орних грунтів області. їх материнською породою є делювіальні суглинки.
У профілі цих грунтів виділяються пухкий перегнійно-елювіальний (0—20 см), слабоущільнений підзолистий (20—30 см) та ущільнений і глибокий ілювіальний (30—100 см) горизонти.
За механічним складом ці грунти є легко- та середньосуглинковими, вони безструктурні, тому запливають після дощів, утворюючи кірку, швидко ущільнюються після обробітку.
Особливістю цих грунтів є оглеєність їх профілю, зокрема поверхнева, внаслідок поверхневого перезволоження, що виникає періодично, переважно навесні та влітку в надто вологі роки. Головною причиною перезволоження є погана водопроникність їх ілювіального горизонту (2—3% від водопроникності орного шару).
Ці грунти, порівняно з попередніми, містять більше гумусу, що пов’язано з їх важчим механічним складом. Чим глибше, тим швидше зменшується вміст гумусу. Фізико-хімічними та агрохімічними особливостями грунтів є низький ступінь насиченості основами, висока кислотність, дуже низький вміст рухомих фосфатів, незадовільний азотний режим і присутність шкідливого для культурних рослин рухомого алюмінію (табл. 12). Ці негативні властивості найяскравіше виражені в грунтах, які залягають на високих і плоских малостічних терасах.
У підвищенні родючості дерново-підзолистих поверхнево-оглеених грунтів першорядне значення мають гончарний дренаж і вапнування. Найбільше вони потребують азотних і фосфорних добрив. Перевагу слід надавати хімічно та фізіологічно лужним мінеральним добривам.
Гній та інші органічні добрива на цих грунтах є не лише джерелом поживних речовин, а й засобом підвищення їх біологічної активності та поліпшення фізичних властивостей.
Лісостепові опідзолені грунти. У лісостеповій зоні області на лісових межиріччях майже повсюдно поширені сірі опідзолені грунти, які виявлені підтипами світло-сірих, сірих та темно-сірих опідзолених, і чорноземи опідзолені. Ці грунти становлять понад 40% загальної площі орних грунтів колгоспів і радгоспів області. Утворились вони на карбонатних лесовидних суглинках.
За генезисом, властивостями та агровиробничими особливостями лісостепові опідзолені грунти поділяються на дві групи: сірі і світло-сірі опідзолені та темно-сірі опідзолені і чорноземи опідзолені.
Сірі та світло-сірі опідзолені грунти становлять 14,7% ріллі колгоспів і радгоспів. Вони займають значні площі на Сокальському пасмі, Грядовому Побужжі, Подільському Горбогір’ї, Львівському Опіллі і зрідка трапляються на Сансько—Дністровському межиріччі. Місцями вони залягають на Розточчі і Надсанській рівнині, на островах лесовидних суглинків. Сірі опідзолені більш поширені, ніж світло-сірі. Сформувались вони під широколистяними лісами, тому їх називають також сірими та світло-сірими лісовими грунтами.
Загальною рисою морфології цих грунатів є чітка диференціація їх профілю та фізично і хімічно різні генетичні горизонти, що зумовлено вимиванням глинисто-колоїдних часток з верхнього і вмиванням їх у нижній горизонти. Світло-сірі опідзолені грунти відрізняються від сірих ще більш виявленим перерозподілом колоїдної частини по профілю та наявністю підзолистого горизонту товщиною 10—15 см.
Глибина окремих генетичних горизонтів і профілю у цілому та інші зовнішні ознаки грунтів залежать від абсолютної висоти місцевості та умов залягання за рельєфом. Так, у верхніх поясах Горбогір’я і Розточчя карбонати в цих грунтах вимито на глибину 200—300 і більше сантиметрів (глибоковилужені). Тут грунти поверхнево-глеюваті, профіль їх більш глибокий і дещо більше гумусований, ніж в інших природних районах області. За механічним складом вони, як правило, грубопилукато-легкосуглинкові. Лише зрідка трапляються їх пилувато-супіскові відміни.
Збіднення верхнього горизонту на глинисто-колоїдні частки та відносне збагачення грубим пилом зумовлюють низький ступінь структурності та водостійкості цих грунтів. Кількість водотривких агрегатів у орному шарі рідко перевищує 15%. Тому вони швидко ущільнюються після обробітку, запливають після дощів, утворюючи під час висихання поверхневу кірку. Особливо незадовільні фізичні властивості мають поверхнево-оглеєні їх відміни. За водопроникністю вони майже не відрізняються від дерново-підзолистих поверхнево-оглеєних грунтів Передкарпаття.
За фізико-хімічними та агрохімічними властивостями описані грунти дещо кращі, ніж дерново-підзолисті (табл. 13). Проте серед них також є дуже бідні на гумус і надто кислі. На Сокальському плато і Грядовому Побужжі вони здебільшого слабокислі, а на Горбогір’ї та Розточчі — середньо- та дуже кислі. Це зумовлюється вертикальною диференціацією кліматичних умов. Високі райони Горбогір’я і Розточчя більш вологі і помітно холодніші, ніж решта території області (крім Карпат). Така неоднорідність умов атмосферного зволоження привела до посилення вилуження від карбонатів, а в зв’язку з цим — і до значного збільшення кислотності грунтів.
Основними способами підвищення родючості сірих та світло-сірих опідзолених грунтів є внесення органічних і мінеральних добрив, вапнування та посіви бобових культур, зокрема конюшини червоної, а у високих районах — боротьба з поверхневим перезволоженням (гончарний дренаж, профільна оранка, боронування).
Темно-сірі опідзолені грунти і чорноземи опідзолені — найбільш поширені грунти у лісостеповій смузі області. На них тут припадає понад 50% ріллі колгоспів і радгоспів. Вони переважають у ґрунтовому покриві Сансько-Дністровської рівнини, поширені на Грядовому Побужжі і Опіллі. Темно-сірі опідзолені відносно більш поширені, ніж чорноземи опідзолені.
Темно-сірі опідзолені грунти залягають на вододільних просторах і схилах з меншими абсолютними відмітками, ніж сірі опідзолені, а чорноземи опідзолені здебільшого займають ще нижчі елементи рельєфу.
Чорноземи опідзолені та темно-сірі опідзолені грунти мають вторинне походження; вони утворилися з колишніх чорноземів у результаті опідзолення останніх під пологом лісу. Вони поєднують у собі ознаки чорноземів і підзолистих грунтів. Від перших ці грунти успадкували значну гумусованість та кротовинність профілю — релікт життєдіяльності степових землерийних тварин, переважно ховрахів. Наступний підзолистий процес ґрунтоутворення, який розвивався під впливом лісу, зумовив вилуженість цих грунтів від карбонатів, їхню кислотність і значну диференціацію профілю на горизонти вимивання і вмивання колоїдів.
Чорноземи опідзолені порівняно з темно-сірими опідзоленими грунтами характерні інтенсивнішою і глибшою гумусованістю і менш виявленими ознаками опідзолення. Їхній однорідний гумусовий горизонт (Не) здебільшого сягає глибини 40 см, а перехідний (Нрі) — 60—70 см.
Ці грунти найбільш глибокі, добре гумусовані і вилужені від карбонатів (200 см і більше) на вододілах Опілля. Тут вони часто поверхнево слабо оглеєні.
За механічним складом грунти цієї групи є грубопилувато-легкосуглинковими, але дещо важчими, ніж сірі опідзолені. Серед чорноземів опідзолених трапляються зрідка пилувато-середньосуглинкові різновиди, їхні фізичні властивості, зокрема структурність, кращі, ніж у сірих опідзолених.
Порівняно з останніми вони багатші на гумус, особливо чорноземи опідзолені. У них більша ємність вбирання, здебільшого вищий ступінь насиченості основами. Вони слабокислі у відносно знижених районах і досить кислі в підвищених, особливо на Опіллі (табл. 13).
Більший вміст гумусу, глибша гумусованість профілю, кращі фізичні та фізико-хімічні властивості темно-сірих опідзолених грунтів, особливо чорноземів опідзолених, зумовлюють вищу природну родючість порівняно з сірими опідзоленими грунтами. Це кращі грунти в області для зерно-бурякового землеробства (без. еродованих відмін).
Основними способами підвищення ефективної родючості грунтів цієї групи є вапнування їхніх кислих відмін, застосування органічних і мінеральних добрив та вирощування на них бобових культур, зокрема конюшини червоної.
Чорноземи. З чорноземних неопідзолених грунтів у лісостеповій смузі області мають деяке поширення вилужені, типові та карбонатні чорноземи (близько 4% ріллі колгоспів і радгоспів).
Чорноземи вилужені є здебільшого глибокими, мають острівне поширення. Вони залягають на знижених міжбалкових і притерасних вододілах і зрідка на високих стародавніх лесових терасах рік. їхньою материнською породою є лесовидні суглинки та делювій останніх.
Ці чорноземи утворились під пологом лучно-степової рослинності. Відрізняються від опідзолених чорноземів відсутністю перерозподілу колоїдів по профілю, більш глибокою гумусованістю і кращою структурністю. Весь їхній профіль або більша його частина вилужені від карбонатів.
Чорноземи слабовилужені (типові та карбонатні) — глибокі та середньоглибокі також мають острівне поширення. Вони залягають на стародавніх терасах річок і відносно знижених рівнинах. Найбільші їх масиви є на леоових терасах рік Солокії і Західного Бугу (Сокальський район) та в перехідній смузі між Малим Поліссям і Подільським уступом (Золочівський і Бродівський райони) теж на лесових терасах Стиру та його приток.
Сформувались ці чорноземи на лесовидних суглинках та суміші делювію останніх з делювієм крейдових мергелів.
Профіль описаних чорноземів здебільшого переритий землериями. Однорідний гумусовий горизонт сягає глибини 30—50 см. Карбонати є у середній частині профілю, а в карбонатних відмінах — у верхній його частині.
За механічним складом чорноземи області є пилувато-легкосуглинковими і лише зрідка пилувато-середньосуглинковими.
У зв’язку з легким механічним складом вони, як і чорноземи опідзолені, досить бідні на гумус, що зумовлюється заляганням на нижчих елементах рельєфу.
Ці чорноземи порівняно з опідзоленими лісостеповими грунтами більш насичені основами. Сильновилужені їхні відміни мають кислу реакцію, вилужені — слабокислу, типові — нейтральну та близьку до неї, а карбонатні — нейтральну та слаболужну (табл. 14).
Сприятливі для сільськогосподарських рослин властивості чорноземів (значна вологомісткість і водопроникність, близька до нейтральної реакції кислотність) зумовлюють їх досить високу природну родючість. Основними способами підвищення їхньої продуктивності є високоякісний обробіток і внесення добрив, зокрема фосфорних.
Чорноземно-лучні грунти. Вони являють собою перехідну ланку ґрунтового покриву між чорноземами і глибокими дерновими (лучними) грунтами. їхніми особливостями, якими вони відрізняються від чорноземів, є періодичне зволоження підґрунтовими водами, що зумовлює низку ознак, не властивих чорноземам (той чи інший ступінь оглеєння нижньої частини профілю, дещо більшу гумусність тощо).
Ці грунти трапляються у лісостепових і поліських ландшафтах на низьких давніх терасах річок, делювіальних шлейфах та зрідка на знижених вододільних рівнинах (близько 3% ріллі колгоспів і радгоспів), їхніми материнськими породами є звичайно делювій лесовидних суглинків і крейдових мергелів.
За глибиною профілю вони є неоднорідними. Переважають глибокі, часто намиті, слабовилужені.
Механічний склад чорноземно-лучних грунтів досить різноманітний, але найбільше поширені пилувато-легкосуглинкові відміни.
Та фізичними і фізико-хімічнимц властивостями чорноземно-лучні грунти аналогічні чорноземам, а за вмістом гумусу часто перевершують їх (табл. 14), що й зумовлює високу родючість. Це кращі грунти для городини та інших інтенсивних сільськогосподарських культур.
Деякі масиви цих грунтів треба дренажувати.
Перегнійно-карбонатні грунти. На значній території Малого Полісся безпосередньо на поверхню виходять мергелі і беруть участь у ґрунтоутворенні. На них утворились специфічні, інтразональні перегнійно-карбонатні грунти (польська назва — рендзини, місцева — громиші). Зрідка ці грунти трапляються на вапняках і карбонатних пісковиках.
Перегнійно-карбонатні грунти переважають у ґрунтовому покриві верхнього вододілу річок Західного Бугу і Стиру (район Радехів—Лопатин). Значні масиви цих грунтів розміщені на вододілі річок Солокії і Рати поблизу Угніва, на південній окраїні рівнини Західного Бугу і Стиру в районі Броди—Золочів, на Гологоро-Кременецькому пасмі та на крейдових горбах, що прилягають до нього з півночі. Серед орних земель колгоспів і радгоспів області вони займають 7,6%, на Малому Поліссі — близько 16% площ, досягаючи в окремих районах 25%.
Розрізняють глибокі і неглибокі відміни перегнійно-карбонатних грунтів. У перших гумусовані горизонти (Н+НР) досягають глибини 35—50 см, а в других — менше 30 см. Перші залягають на відносно знижених елементах рельєфу, другі — на підвищених, горбкуватих.
За механічним складом ці грунти досить різноманітні — супіскові, піскувато-легко- та середньосуглинкові. Переважають піскувато-суглинкові. Вони містять багато вапна, що зумовлює їхню лужну реакцію. Висока насиченість основами, переважно кальцієм, сприяє нагромадженню гумусу, його фіксації у верхньому горизонті. Тому перегнійно-карбонатні грунти досить багаті на гумус. Супіскові їхні відміни містять менше гумусу, а суглинкові — більше. Особливостями поживного режиму цих грунтів є мала кількість рухомих фосфатів та сполук калію (табл. 15).
Властивості перегнійно-карбонатних грунтів сприятливі для одних сільськогосподарських культур і несприятливі для інших. Ці грунти придатні для цукрових буряків (крім неглибоких відмін), пшениці, ячменю, кукурудзи, більшості бобових культур, малопридатні під картоплю і непридатні під льон, плодові насадження і хмільники.
На перегнійно-карбонатних грунтах необхідно застосовувати органічні та кислі форми мінеральних добрив (сульфат амонію, аміачну селітру та інші). Порошковидний суперфосфат на них є більш ефективним, ніж гранульований. З калійних добрив найвигідніше застосовувати сирі калійні солі, зокрема каїніт. Ефективні також борні (бордатоліт) та мідні (піритні недогарки) добрива. Велике агротехнічне значення мають посіви еспарцету, а на глибоких відмінах — люцерни.
Дернові грунти. Поширені на переважаючій площі сіножатей і пасовищ. Вони займають значні площі (близько 12%) громадських орних земель області (здебільшого осушених). Найбільш поширені дернові грунти в поліських районах, зокрема на Малому Поліссі та на Верхньо-Дністровській алювіальній рівнині Передкарпаття.
Вони утворились під трав’янистою рослинністю на алювіальних та делювіальних відкладах в умовах підґрунтового зволоження, тому їх відносять до ряду гідроморфних грунтів. У зв’язку з цим їм властивий той чи інший ступінь оглеення.
Загальною ознакою морфології дернових грунтів є наявність однорідного гумусового горизонту з поступовим його переходом до материнської породи.
За потужністю (товщиною) гумусових горизонтів (Н + Нр) розрізняють: 1) глибокі та середньоглибокі дернові, або лучні, 2) дернові та 3) неглибокі дернові грунти. У глибоких дернових (лучних) грунтах гумусовані горизонти сягають глибини більше 80, у середньоглибоких — від 50 до 80, у дернових — від 20 до 50 і в неглибоких дернових — менше 20 см.
Дернові грунти дуже різноманітні за механічним складом, що зумовлено різноманітністю їхніх материнських порід.
На Малому Поліссі глибокі дернові або лучні легкосуглинкові (часто карбонатні) та зрідка супіскові грунти займають у середньому 10—12% громадських земель колгоспів і радгоспів. У багатьох господарствах їх питома вага досягає 20 процентів і більше. Значні їх площі обробляються. Як видно з даних табл. 16, серед них переважають добре гумусовані слабокислі та нейтральні відміни. Дернові, здебільшого глейові, грунти тут більш поширені, ніж лучні (близько 17%, а в окремих господарствах більше 50%). Близько половини їх загальної площі припадає на піщані різновиди, які характеризуються низьким вмістом гумусу, часто високою кислотністю і бідністю поживними речовинами (табл. 16).
Лісостепові лучні та дернові грунти переважно суглинкові, а отже й багатші на гумус та більш родючі.
На Верхньо-Дністровській алювіальній рівнині Передкарпаття дернові грунти є пануючими. На дещо підвищених елементах рельєфу вони опідзолені. Переважаючі площі останніх обробляються (Жидачівський, Стрийський, Самбірський і Дрогобицький райони). Негативною властивістю дернових опідзолених грунтів є кисла, а часто і надто кисла? реакція.
Лучні та дернові грунти області здебільшого надмірно зволожені. Значна їх площа вже осушена. Дальший розвиток осушної меліорації, використання меліорованих лучних і дернових грунтів для посівів сільськогосподарських культур та високопродуктивних (сіяних) лук і пасовищ — невідкладне завдання колгоспів і радгоспів. Ці заходи необхідно пов’язувати з регулюванням гірських річок, часті повені яких завдають великої шкоди, руйнують меліоративні системи, нищать посіви, замулюють луки.
Болотні грунти. Як уже згадувалось вище, особливістю Львівщини є велика кількість низинних земель, на яких, крім дернових, поширені болотні грунти.
Найбільш поширені болотні грунти в поліських ландшафтах, зокрема на Малому Поліссі (понад 25% громадських земель, а в окремих районах 40%). Великі масиви цих грунтів трапляються у міжгрядових долинах Грядового Побужжя, на південній околиці низовини Західного Бугу і Стиру, Верхньо-Дністровській алювіальній рівнині та в заплавах річок інших природних районів області.
За ступенем розвитку болотного процесу ґрунтоутворення розрізняють лучно-болотні, болотні (мулувато-болотні), торфувато-болотні, торфово-болотні грунти та торфовища.
Лучно-болотні грунти залягають переважно в заплавах річок і днищах глибоких балок. У їх профілі виділяється перегнійний оглеений горизонт суглинкового чи супіскового механічного складу, який поступово переходить у дуже оглеєну породу. Ці грунти вкриті звичайно злаково-осоковою рослинністю.
Болотні (мулувато-болотні) грунти на поверхні являють собою слабо заторфовану мулувату оглеєну масу завтовшки 20—50 см, яка досить різко переходить у сизу оглеєну породу. Вони трапляються біля підніжжів схилів і на притерасних зниженнях річкових заплав, де є виходи підґрунтових вод. Вкриті ці грунти буйною осоковою рослинністю, вільхою (вільховиною) і верболозом.
Торфувато-болотні грунти залягають по периферії торфових боліт і характеризуються наявністю на поверхні торфового горизонту до 20 см завтовшки.
Торфово-болотні грунти мають горизонт торфу завтовшки від 20 до 50 см. Залягають по периферії низинних торфовищ, а також часто вкривають центральні частини заплав дрібних річок і днища глибоких балок зі струмками підґрунтових вод.
Властивості та потенціальна родючість болотних грунтів великою мірою залежать від характеру материнських порід, хімічного складу підґрунтових вод тощо.
Торфовищами називають болотні грунти, в яких шар торфу перевищує 50 см. Розрізняють торфовища неглибокі з шаром торфу 0,5—1,0, середньоглибокі — від 1—2 і глибокі — понад 2 м.
На Львівщині поширені головним чином низинні трав’яні (ентрофні) часто підсушені торфовища. Рослинність їх складається переважно з осок та зелених гішнових мохів (торфовища звичайно безлісі).
Торфовища разом з торфово-болотними грунтами є пануючими серед болотних грунтів області. Заторфована площа становить близько 2%, розвіданий для промислової експлуатації торфовий фонд займає понад 36 тис. га. Поширені торфовища переважно в заплавах річок.
Найбільші масиви торфовищ є у поліських районах, зокрема на Малому Поліссі. Тут містяться два найбільші в області торфові масиви — Солокія (у заплаві р. Солокії) і Стоянівський (у заплаві р. Судилівки). На останньому товща торфу в окремих місцях досягає 11 м. Третє, найбільше за площею торфовище, що має назву «Великі болота», залягає на Верхньо-Дністровській низовині в заплаві Дністра між селами Чайковичі і Майнич. Товща торфу тут іноді досягає 8 м.
За ботанічним складом тут найбільше поширені очеретяні торфи, менше — очеретяно-осокових, осокових, осоково-гіпнових і найменше — деревно-очеретяних та деревно-осокових.
За ступенем розкладу переважають середньомінералізовані торфи; у верхньому шарі часто — сильномінералізовані.
Реакція торфів області в основному слабокисла та нейтральна. Трапляються карбонатні торфи з високим вмістом вапна, особливо в нижньому шарі тих торфовищ, ложем яких є крейдовий мергель. У Надсанській низовині трапляються вівіанітові та охристі торфи.
У лісостеповій смузі області, а також на Верхньо-Дністровській алювіальній рівніші, торфові грунти часто поховані під делювіальними та алювіальними наносами. Це явище пов’язане з посиленим розвитком водної ерозії грунтів у сучасну епоху, зумовленим знищенням лісів і розорюванням схилів без застосування необхідних протиерозійних заходів.
Торфи Львівщини, крім промислового, мають велике значення для сільського господарства, бо з них виготовляють добрива Це своєрідна «азотна руда» області.
Перезволожені та заболочені землі з дерновими і болотними грунтами становлять понад 20% сільськогосподарських угідь області. Отже, осушення і освоєння цих земель під польові культури і культурні сіножаті та пасовища є великим резервом збільшення виробництва сільськогосподарської продукції.
Уже тепер великі масиви торфовищ та інших заболочених і перезволожених грунтів осушено, площа меліорованих земель з кожним роком збільшується. Багато колгоспів і радгоспів області одержують на осушених болотних грунтах високі врожаї польових культур та сіна.
Грунти гірських районів Львівської області
Бурі лісові грунти (буроземи) — пануючий тип грунтів гірсько-карпатських районів області. Утворились вони під ялиновими і буковими лісами на продуктах вивітрювання корінних порід (пісковиків, глинистих і зрідка мергелистит сланців) так званого карпатського флішу. – Зовнішні ознаки і властивості цих грунтів досить різні і залежать від характеру грунтоутворюючої породи, умов залягання за рельєфом, висоти над рівнем моря, природної рослинності та ступеня окультурення. На вододілах і крутих схилах, де буроземи утворилися на грубощебінистому елювії Карпатського флішу, вони неглибокі (профіль менше 40—50 см), малогумусовані, грубощебнисті і неоднаково змиті. На спадистих і пологих схилах з суглинковим делювієм поширені більш глибокі і більш гу-мусовані малощебінисті буроземи.
На терасах і заплавах гірських річок, а також на давно обезлісених масивах, де в сучасний період ґрунтоутворення відбувається під пологом трав’янистої рослинності, буроземи більш гумусовані, ніж під лісом, в зв’язку з чим їх називають дерново-буроземними грунтам и. Більшість зайнятої ними площі обробляється. Розорювані дерново-буроземні та бурі лісові грунти становлять близько 8% громадської ріллі області.
Загальною особливістю буроземних грунтів є їх висока кислотність, наявність рухомого алюмінію і незадовільний режим фосфорного живлення (табл. 17). Найбільше це стосується неокультурених грунтів на високих місцевостях. Буроземні грунти найбільш кислі і бідні на доступні для рослин фосфати під пасовищами і сіножатями, менше — на періодично розорюваних землях і найменше — на систематично і давно розорюваних землях. Найменш кислими і найбільш родючими є здавна розорювані дерново-буроземні та бурі лісові грунти річкових заплав і давніх терас нижнього поясу гір.
Основними заходами щодо підвищення родючості буроземних грунтів є вапнування, фосфоритування, внесення добрив і вирощування кормових бобових культур.