1 рік тому
Немає коментарів

У рівнинних лісолучних ландшафтах панують дерново-під­золисті грунти, серед яких поширені також дернові та болотні. У лісо­степових ландшафтах на вододілах і схилах залягають сірі опідзолені (лісові) та чорноземи, а в долинах річок і днищах балок — також дер­нові та болотні. У гірських районах області (Карпати) поширені голов­ним чином бурі лісові грунти (рис. 11).

Схематична карта грунтів Львівської області...

Схематична карта грунтів Львівської області…

Дерново-підзолисті грунти. Ці грунти утворились під пологом лісу переважно на безкарбонатних породах. За механічним складом та іншими генетико-виробничими ознаками і властивостями вони чітко поділяються на три групи: 1) піщані, 2) супіскові й легкосуглинкові, 3) суглинкові поверхнево-оглеені.

Дерново-підзолисті піщані грунти поширені переважно в поліських районах області (Мале Полісся, Надсання і частково Роз­точчя). Орні землі з цими грунтами становлять 6,3% від загальної площі ріллі. Значні їх площі зайняті лісами.

Серед них переважають слабопідзолисті здебільшого глеюваті під­типи. За будовою профілю і морфологічними ознаками серед них роз­різняють підзолисті борові піски на гривистих, часто горбкуватих еоло­вих (перевіяних вітром) пісках і звичайні дерново-слабопідзолисті, які сформувались під змішаними лісами на алювіальних (річкових) і зрідка на флювіогляціальних (водно-льодовикових) пісках.

Перегнійно-елювіальний горизонт в обох відмінах цих грунтів не перевищує 20—30 см. У зв’язку з надто легким механічним складом водний режим описаних грунтів дуже несталий: вони легко пропускають воду і погано її утримують, швидко пересихають.

Дерново-підзолисті піщані грунти характеризуються мізерним вміс­том гумусу, дуже малою місткістю вбирного комплексу, низьким ступе­нем насиченості основами, кислою реакцією і незначною кількістю рухо­мих поживних речовин (табл. 12).

Згадані вище властивості цих грунтів зумовлюють їх низьку родю­чість. Це найбідніші грунти області. Підвищити їх родючість можна внесенням органічних добрив, сидерацією, посівами кормового люпину, мергелюванням. Мінеральні добрива без органічних (гною) раціонально використати не вдається — вони швидко вимиваються, особливо азотні з нітратною формою азоту.

Найдоцільніше використовувати ці грунти у спеціальних люпинових сівозмінах.

Дерново-підзолисті супіскові та зрідка легко­суглинкові грунти поширені також головним чином у поліських районах області. Вони становлять 7,3% усіх орних земель. Найбільше ріллі ці грунти займають у Яворівському адміністративному районі.

Залягають вони, як правило, на вододільних просторах і приурочені до супіскових, рідше до легкосуглинкових водно-льодовикових відкладів, виявлені переважно підтипами середньо- та слабопідзолистих.

На Малому Поліссі ці грунти часто підстелені на глибині 1,0— 1,5 м крейдовим мергелем. У цьому ж природному районі вони здебіль­шого глеюваті та глейові, тобто періодично перезволожені за рахунок підґрунтових вод.

Дерново-підзолисті супіскові та легкосуглинкові грунти більш родю­чі, ніж піщані. Найдоцільніше їх використовувати в зерно-льонарсько-картопляних сівозмінах. При достатньому удобренні, зокрема органіч­ними добривами, вапнуванні, сівозмінах кормового люпину і конюшини червоної вони придатні і для вирощування інтенсивних культур. Пере­зволожені підґрунтовими водами, тобто глеюваті їх відміни, потребують осушення гончарним дренажем.

Дерново-підзолисті поверхнево-о глеєні суглин­кові грунти поширені на межиріччях Дрогобицької терасової висо­чини і становлять близько 9% орних грунтів області. їх материнською породою є делювіальні суглинки.

У профілі цих грунтів виділяються пухкий перегнійно-елювіальний (0—20 см), слабоущільнений підзолистий (20—30 см) та ущільнений і глибокий ілювіальний (30—100 см) горизонти.

За механічним складом ці грунти є легко- та середньосуглинковими, вони безструктурні, тому запливають після дощів, утворюючи кірку, швидко ущільнюються після обробітку.

Особливістю цих грунтів є оглеєність їх профілю, зокрема поверх­нева, внаслідок поверхневого перезволоження, що виникає періодично, переважно навесні та влітку в надто вологі роки. Головною причиною перезволоження є погана водопроникність їх ілювіального горизонту (2—3% від водопроникності орного шару).

Ці грунти, порівняно з попередніми, містять більше гумусу, що пов’язано з їх важчим механічним складом. Чим глибше, тим швидше зменшується вміст гумусу. Фізико-хімічними та агрохімічними особли­востями грунтів є низький ступінь насиченості основами, висока кис­лотність, дуже низький вміст рухомих фосфатів, незадовільний азотний режим і присутність шкідливого для культурних рослин рухомого алю­мінію (табл. 12). Ці негативні властивості найяскравіше виражені в грун­тах, які залягають на високих і плоских малостічних терасах.

У підвищенні родючості дерново-підзолистих поверхнево-оглеених грунтів першорядне значення мають гончарний дренаж і вапнування. Найбільше вони потребують азотних і фосфорних добрив. Перевагу слід надавати хімічно та фізіологічно лужним мінеральним добривам.

Гній та інші органічні добрива на цих грунтах є не лише джерелом поживних речовин, а й засобом підвищення їх біологічної активності та поліпшення фізичних властивостей.

Лісостепові опідзолені грунти. У лісостеповій зоні області на лісових межиріччях майже повсюдно поширені сірі опідзолені грунти, які вияв­лені підтипами світло-сірих, сірих та темно-сірих опідзолених, і чорно­земи опідзолені. Ці грунти становлять понад 40% загальної площі орних грунтів колгоспів і радгоспів області. Утворились вони на карбонатних лесовидних суглинках.

За генезисом, властивостями та агровиробничими особливостями лі­состепові опідзолені грунти поділяються на дві групи: сірі і світло-сірі опідзолені та темно-сірі опідзолені і чорноземи опідзолені.

Сірі та світло-сірі опідзолені грунти становлять 14,7% ріллі колгоспів і радгоспів. Вони займають значні площі на Сокальському пасмі, Грядовому Побужжі, Подільському Горбогір’ї, Львів­ському Опіллі і зрідка трапляються на Сансько—Дністровському межи­річчі. Місцями вони залягають на Розточчі і Надсанській рівнині, на островах лесовидних суглинків. Сірі опідзолені більш поширені, ніж світло-сірі. Сформувались вони під широколистяними лісами, тому їх називають також сірими та світло-сірими лісовими грунтами.

Загальною рисою морфології цих грунатів є чітка диференціація їх профілю та фізично і хімічно різні генетичні горизонти, що зумов­лено вимиванням глинисто-колоїдних часток з верхнього і вмиванням їх у нижній горизонти. Світло-сірі опідзолені грунти відрізняються від сірих ще більш виявленим перерозподілом колоїдної частини по профі­лю та наявністю підзолистого горизонту товщиною 10—15 см.

Глибина окремих генетичних горизонтів і профілю у цілому та інші зовнішні ознаки грунтів залежать від абсолютної висоти місцевості та умов залягання за рельєфом. Так, у верхніх поясах Горбогір’я і Розточчя карбонати в цих грунтах вимито на глибину 200—300 і більше сантимет­рів (глибоковилужені). Тут грунти поверхнево-глеюваті, профіль їх більш глибокий і дещо більше гумусований, ніж в інших природних районах області. За механічним складом вони, як правило, грубопилу­като-легкосуглинкові. Лише зрідка трапляються їх пилувато-супіскові відміни.

Збіднення верхнього горизонту на глинисто-колоїдні частки та від­носне збагачення грубим пилом зумовлюють низький ступінь структур­ності та водостійкості цих грунтів. Кількість водотривких агрегатів у орному шарі рідко перевищує 15%. Тому вони швидко ущільнюються після обробітку, запливають після дощів, утворюючи під час висихання поверхневу кірку. Особливо незадовільні фізичні властивості мають поверхнево-оглеєні їх відміни. За водопроникністю вони майже не відріз­няються від дерново-підзолистих поверхнево-оглеєних грунтів Передкар­паття.

За фізико-хімічними та агрохімічними властивостями описані грун­ти дещо кращі, ніж дерново-підзолисті (табл. 13). Проте серед них також є дуже бідні на гумус і надто кислі. На Сокальському плато і Грядовому Побужжі вони здебільшого слабокислі, а на Горбогір’ї та Розточчі — середньо- та дуже кислі. Це зумовлюється вертикальною диференціацією кліматичних умов. Високі райони Горбогір’я і Розточчя більш вологі і помітно холодніші, ніж решта території області (крім Карпат). Така неоднорідність умов атмосферного зволоження привела до посилення ви­луження від карбонатів, а в зв’язку з цим — і до значного збільшення кислотності грунтів.

Основними способами підвищення родючості сірих та світло-сірих опідзолених грунтів є внесення органічних і мінеральних добрив, вап­нування та посіви бобових культур, зокрема конюшини червоної, а у ви­соких районах — боротьба з поверхневим перезволоженням (гончарний дренаж, профільна оранка, боронування).

Темно-сірі опідзолені грунти і чорноземи опід­золені — найбільш поширені грунти у лісостеповій смузі області. На них тут припадає понад 50% ріллі колгоспів і радгоспів. Вони перева­жають у ґрунтовому покриві Сансько-Дністровської рівнини, поширені на Грядовому Побужжі і Опіллі. Темно-сірі опідзолені відносно більш поширені, ніж чорноземи опідзолені.

Темно-сірі опідзолені грунти залягають на вододільних просторах і схилах з меншими абсолютними відмітками, ніж сірі опідзолені, а чор­ноземи опідзолені здебільшого займають ще нижчі елементи рельєфу.

Чорноземи опідзолені та темно-сірі опідзолені грунти мають вто­ринне походження; вони утворилися з колишніх чорноземів у результаті опідзолення останніх під пологом лісу. Вони поєднують у собі ознаки чорноземів і підзолистих грунтів. Від перших ці грунти успадкували значну гумусованість та кротовинність профілю — релікт життєдіяльності степових землерийних тварин, переважно ховрахів. Наступний підзоли­стий процес ґрунтоутворення, який розвивався під впливом лісу, зумовив вилуженість цих грунтів від карбонатів, їхню кислотність і значну дифе­ренціацію профілю на горизонти вимивання і вмивання колоїдів.

Чорноземи опідзолені порівняно з темно-сірими опідзоленими грун­тами характерні інтенсивнішою і глибшою гумусованістю і менш вияв­леними ознаками опідзолення. Їхній однорідний гумусовий горизонт (Не) здебільшого сягає глибини 40 сма перехідний (Нрі) — 60—70 см.

Ці грунти найбільш глибокі, добре гумусовані і вилужені від кар­бонатів (200 см і більше) на вододілах Опілля. Тут вони часто поверх­нево слабо оглеєні.

За механічним складом грунти цієї групи є грубопилувато-легкосуглинковими, але дещо важчими, ніж сірі опідзолені. Серед чорноземів опідзолених трапляються зрідка пилувато-середньосуглинкові різновиди, їхні фізичні властивості, зокрема структурність, кращі, ніж у сірих опід­золених.

Порівняно з останніми вони багатші на гумус, особливо чорноземи опідзолені. У них більша ємність вбирання, здебільшого вищий ступінь насиченості основами. Вони слабокислі у відносно знижених районах і досить кислі в підвищених, особливо на Опіллі (табл. 13).

Більший вміст гумусу, глибша гумусованість профілю, кращі фі­зичні та фізико-хімічні властивості темно-сірих опідзолених грунтів, особливо чорноземів опідзолених, зумовлюють вищу природну родючість порівняно з сірими опідзоленими грунтами. Це кращі грунти в області для зерно-бурякового землеробства (без. еродованих відмін).

Основними способами підвищення ефективної родючості грунтів цієї групи є вапнування їхніх кислих відмін, застосування органічних і міне­ральних добрив та вирощування на них бобових культур, зокрема коню­шини червоної.

Чорноземи. З чорноземних неопідзолених грунтів у лісостеповій сму­зі області мають деяке поширення вилужені, типові та карбонатні чорно­земи (близько 4% ріллі колгоспів і радгоспів).

Чорноземи вилужені є здебільшого глибокими, мають острівне поширення. Вони залягають на знижених міжбалкових і прите­расних вододілах і зрідка на високих стародавніх лесових терасах рік. їхньою материнською породою є лесовидні суглинки та делювій останніх.

Ці чорноземи утворились під пологом лучно-степової рослинності. Відрізняються від опідзолених чорноземів відсутністю перерозподілу колоїдів по профілю, більш глибокою гумусованістю і кращою структур­ністю. Весь їхній профіль або більша його частина вилужені від кар­бонатів.

Чорноземи слабовилужені (типові та карбонат­ні) — глибокі та середньоглибокі також мають острівне поширення. Вони залягають на стародавніх терасах річок і відносно знижених рівнинах. Найбільші їх масиви є на леоових терасах рік Солокії і Захід­ного Бугу (Сокальський район) та в перехідній смузі між Малим Поліссям і Подільським уступом (Золочівський і Бродівський райони) теж на лесових терасах Стиру та його приток.

Сформувались ці чорноземи на лесовидних суглинках та суміші делювію останніх з делювієм крейдових мергелів.

Профіль описаних чорноземів здебільшого переритий землериями. Однорідний гумусовий горизонт сягає глибини 30—50 см. Карбонати є у середній частині профілю, а в карбонатних відмінах — у верхній його частині.

За механічним складом чорноземи області є пилувато-легкосуглинковими і лише зрідка пилувато-середньосуглинковими.

У зв’язку з легким механічним складом вони, як і чорноземи опідзолені, досить бідні на гумус, що зумовлюється заляганням на нижчих елементах рельєфу.

Ці чорноземи порівняно з опідзоленими лісостеповими грунтами більш насичені основами. Сильновилужені їхні відміни мають кислу ре­акцію, вилужені — слабокислу, типові — нейтральну та близьку до неї, а карбонатні — нейтральну та слаболужну (табл. 14).

Сприятливі для сільськогосподарських рослин властивості чорнозе­мів (значна вологомісткість і водопроникність, близька до нейтральної реакції кислотність) зумовлюють їх досить високу природну родючість. Основними способами підвищення їхньої продуктивності є високоякісний обробіток і внесення добрив, зокрема фосфорних.

Чорноземно-лучні грунти. Вони являють собою перехідну ланку ґрун­тового покриву між чорноземами і глибокими дерновими (лучними) грунтами. їхніми особливостями, якими вони відрізняються від чорно­земів, є періодичне зволоження підґрунтовими водами, що зумовлює низку ознак, не властивих чорноземам (той чи інший ступінь оглеєння нижньої частини профілю, дещо більшу гумусність тощо).

Ці грунти трапляються у лісостепових і поліських ландшафтах на низьких давніх терасах річок, делювіальних шлейфах та зрідка на знижених вододільних рівнинах (близько 3% ріллі колгоспів і радгоспів), їхніми материнськими породами є звичайно делювій лесовидних суглин­ків і крейдових мергелів.

За глибиною профілю вони є неоднорідними. Переважають глибокі, часто намиті, слабовилужені.

Механічний склад чорноземно-лучних грунтів досить різноманітний, але найбільше поширені пилувато-легкосуглинкові відміни.

Та фізичними і фізико-хімічнимц властивостями чорноземно-лучні грунти аналогічні чорноземам, а за вмістом гумусу часто перевершують їх (табл. 14), що й зумовлює високу родючість. Це кращі грунти для городини та інших інтенсивних сільськогосподарських культур.

Деякі масиви цих грунтів треба дренажувати.

Перегнійно-карбонатні грунти. На значній території Малого Полісся безпосередньо на поверхню виходять мергелі і беруть участь у ґрунто­утворенні. На них утворились специфічні, інтразональні перегнійно-кар­бонатні грунти (польська назва — рендзини, місцева — громиші). Зрідка ці грунти трапляються на вапняках і карбонатних пісковиках.

Перегнійно-карбонатні грунти переважають у ґрунтовому покриві верхнього вододілу річок Західного Бугу і Стиру (район Радехів—Лопа­тин). Значні масиви цих грунтів розміщені на вододілі річок Солокії і Рати поблизу Угніва, на південній окраїні рівнини Західного Бугу і Стиру в районі Броди—Золочів, на Гологоро-Кременецькому пасмі та на крейдових горбах, що прилягають до нього з півночі. Серед орних земель колгоспів і радгоспів області вони займають 7,6%, на Малому Поліссі — близько 16% площ, досягаючи в окремих районах 25%.

Розрізняють глибокі і неглибокі відміни перегнійно-карбонатних грунтів. У перших гумусовані горизонти (Н+НР) досягають глибини 35—50 см, а в других — менше 30 смПерші залягають на відносно зни­жених елементах рельєфу, другі — на підвищених, горбкуватих.

За механічним складом ці грунти досить різноманітні — супіскові, піскувато-легко- та середньосуглинкові. Переважають піскувато-суглинкові. Вони містять багато вапна, що зумовлює їхню лужну реакцію. Ви­сока насиченість основами, переважно кальцієм, сприяє нагромадженню гумусу, його фіксації у верхньому горизонті. Тому перегнійно-карбонат­ні грунти досить багаті на гумус. Супіскові їхні відміни містять менше гумусу, а суглинкові — більше. Особливостями поживного режиму цих грунтів є мала кількість рухомих фосфатів та сполук калію (табл. 15).

Властивості перегнійно-карбонатних грунтів сприятливі для одних сільськогосподарських культур і несприятливі для інших. Ці грунти придатні для цукрових буряків (крім неглибоких відмін), пшениці, ячменю, кукурудзи, більшості бобових культур, малопридатні під картоп­лю і непридатні під льон, плодові насадження і хмільники.

На перегнійно-карбонатних грунтах необхідно застосовувати орга­нічні та кислі форми мінеральних добрив (сульфат амонію, аміачну селітру та інші). Порошковидний суперфосфат на них є більш ефектив­ним, ніж гранульований. З калійних добрив найвигідніше застосовувати сирі калійні солі, зокрема каїніт. Ефективні також борні (бордатоліт) та мідні (піритні недогарки) добрива. Велике агротехнічне значення мають посіви еспарцету, а на глибоких відмінах — люцерни.

Дернові грунти. Поширені на переважаючій площі сіножатей і па­совищ. Вони займають значні площі (близько 12%) громадських орних земель області (здебільшого осушених). Найбільш поширені дернові грунти в поліських районах, зокрема на Малому Поліссі та на Верхньо-Дністровській алювіальній рівнині Передкарпаття.

Вони утворились під трав’янистою рослинністю на алювіальних та делювіальних відкладах в умовах підґрунтового зволоження, тому їх відносять до ряду гідроморфних грунтів. У зв’язку з цим їм властивий той чи інший ступінь оглеення.

Загальною ознакою морфології дернових грунтів є наявність одно­рідного гумусового горизонту з поступовим його переходом до материн­ської породи.

За потужністю (товщиною) гумусових горизонтів (Н + Нр) розріз­няють: 1) глибокі та середньоглибокі дернові, або лучні, 2) дернові та 3) неглибокі дернові грунти. У глибоких дернових (лучних) грунтах гумусовані горизонти сягають глибини більше 80, у середньоглибоких — від 50 до 80, у дернових — від 20 до 50 і в неглибоких дерно­вих — менше 20 см.

Дернові грунти дуже різноманітні за механічним складом, що зумов­лено різноманітністю їхніх материнських порід.

На Малому Поліссі глибокі дернові або лучні легкосуглинкові (часто карбонатні) та зрідка супіскові грунти займають у середньому 10—12% громадських земель колгоспів і радгоспів. У багатьох господарствах їх питома вага досягає 20 процентів і більше. Значні їх площі обробляють­ся. Як видно з даних табл. 16, серед них переважають добре гумусовані слабокислі та нейтральні відміни. Дернові, здебільшого глейові, грунти тут більш поширені, ніж лучні (близько 17%, а в окремих господар­ствах більше 50%). Близько половини їх загальної площі припадає на піщані різновиди, які характеризуються низьким вмістом гумусу, часто високою кислотністю і бідністю поживними речовинами (табл. 16).

Лісостепові лучні та дернові грунти переважно суглинкові, а отже й багатші на гумус та більш родючі.

На Верхньо-Дністровській алювіальній рівнині Передкарпаття дер­нові грунти є пануючими. На дещо підвищених елементах рельєфу вони опідзолені. Переважаючі площі останніх обробляються (Жидачівський, Стрийський, Самбірський і Дрогобицький райони). Негативною властивістю дернових опідзолених грунтів є кисла, а часто і надто кисла? реакція.

Лучні та дернові грунти області здебільшого надмірно зволожені. Значна їх площа вже осушена. Дальший розвиток осушної меліорації, використання меліорованих лучних і дернових грунтів для посівів сіль­ськогосподарських культур та високопродуктивних (сіяних) лук і пасо­вищ — невідкладне завдання колгоспів і радгоспів. Ці заходи необхід­но пов’язувати з регулюванням гірських річок, часті повені яких зав­дають великої шкоди, руйнують меліоративні системи, нищать посіви, замулюють луки.

Болотні грунти. Як уже згадувалось вище, особливістю Львівщини є велика кількість низинних земель, на яких, крім дернових, поширені болотні грунти.

Найбільш поширені болотні грунти в поліських ландшафтах, зокрема на Малому Поліссі (понад 25% громадських земель, а в окремих районах 40%). Великі масиви цих грунтів трапляються у міжгрядових доли­нах Грядового Побужжя, на південній околиці низовини Західного Бугу і Стиру, Верхньо-Дністровській алювіальній рівнині та в заплавах річок інших природних районів області.

За ступенем розвитку болотного процесу ґрунтоутворення розріз­няють лучно-болотні, болотні (мулувато-болотні), торфувато-болотні, торфово-болотні грунти та торфовища.

Лучно-болотні грунти залягають переважно в заплавах річок і днищах глибоких балок. У їх профілі виділяється перегнійний оглеений горизонт суглинкового чи супіскового механічного складу, який поступово переходить у дуже оглеєну породу. Ці грунти вкриті звичайно злаково-осоковою рослинністю.

Болотні (мулувато-болотні) грунти на поверхні являють собою слабо заторфовану мулувату оглеєну масу завтовшки 20—50 см, яка досить різко переходить у сизу оглеєну породу. Вони трапляються біля підніжжів схилів і на притерасних зниженнях річко­вих заплав, де є виходи підґрунтових вод. Вкриті ці грунти буйною осоковою рослинністю, вільхою (вільховиною) і верболозом.

Торфувато-болотні грунти залягають по периферії тор­фових боліт і характеризуються наявністю на поверхні торфового гори­зонту до 20 см завтовшки.

Торфово-болотні грунти мають горизонт торфу завтовш­ки від 20 до 50 смЗалягають по периферії низинних торфовищ, а також часто вкривають центральні частини заплав дрібних річок і днища гли­боких балок зі струмками підґрунтових вод.

Властивості та потенціальна родючість болотних грунтів великою мірою залежать від характеру материнських порід, хімічного складу під­ґрунтових вод тощо.

Торфовищами називають болотні грунти, в яких шар торфу перевищує 50 смРозрізняють торфовища неглибокі з шаром торфу 0,5—1,0, середньоглибокі — від 1—2 і глибокі — понад 2 м.

На Львівщині поширені головним чином низинні трав’яні (ентрофні) часто підсушені торфовища. Рослинність їх складається переважно з осок та зелених гішнових мохів (торфовища звичайно безлісі).

Торфовища разом з торфово-болотними грунтами є пануючими серед болотних грунтів області. Заторфована площа становить близько 2%, розвіданий для промислової експлуатації торфовий фонд займає понад 36 тис. га. Поширені торфовища переважно в заплавах річок.

Найбільші масиви торфовищ є у поліських районах, зокрема на Малому Поліссі. Тут містяться два найбільші в області торфові масиви — Солокія (у заплаві р. Солокії) і Стоянівський (у заплаві р. Судилівки). На останньому товща торфу в окремих місцях досягає 11 мТретє, найбільше за площею торфовище, що має назву «Великі болота», залягає на Верхньо-Дністровській низовині в заплаві Дністра між селами Чайковичі і Майнич. Товща торфу тут іноді досягає 8 м.

За ботанічним складом тут найбільше поширені очеретяні торфи, менше — очеретяно-осокових, осокових, осоково-гіпнових і найменше — деревно-очеретяних та деревно-осокових.

За ступенем розкладу переважають середньомінералізовані торфи; у верхньому шарі часто — сильномінералізовані.

Реакція торфів області в основному слабокисла та нейтральна. Трап­ляються карбонатні торфи з високим вмістом вапна, особливо в ниж­ньому шарі тих торфовищ, ложем яких є крейдовий мергель. У Надсанській низовині трапляються вівіанітові та охристі торфи.

У лісостеповій смузі області, а також на Верхньо-Дністровській алювіальній рівніші, торфові грунти часто поховані під делювіальними та алювіальними наносами. Це явище пов’язане з посиленим розвитком водної ерозії грунтів у сучасну епоху, зумовленим знищенням лісів і розорюванням схилів без застосування необхідних протиерозійних заходів.

Торфи Львівщини, крім промислового, мають велике значення для сільського гос­подарства, бо з них виготовляють добрива Це своєрідна «азотна руда» області.

Перезволожені та заболочені землі з дерновими і болотними грунтами станов­лять понад 20% сільськогосподарських угідь області. Отже, осушення і освоєння цих зе­мель під польові культури і культурні сіно­жаті та пасовища є великим резервом збіль­шення виробництва сільськогосподарської продукції.

Уже тепер великі масиви торфовищ та інших заболочених і перезволожених грунтів осушено, площа меліорованих зе­мель з кожним роком збільшується. Багато колгоспів і радгоспів області одержують на осушених болотних грунтах високі врожаї польових культур та сіна.

Грунти гірських районів Львівської області

Бурі лісові грунти (бурозе­ми) — пануючий тип грунтів гірсько-кар­патських районів області. Утворились вони під ялиновими і буковими лісами на про­дуктах вивітрювання корінних порід (піс­ковиків, глинистих і зрідка мергелистит сланців) так званого карпатського флішу. – Зовнішні ознаки і властивості цих грун­тів досить різні і залежать від характеру грунтоутворюючої породи, умов залягання за рельєфом, висоти над рівнем моря, при­родної рослинності та ступеня окультурен­ня. На вододілах і крутих схилах, де буро­земи утворилися на грубощебінистому елю­вії Карпатського флішу, вони неглибокі (профіль менше 40—50 см), малогумусовані, грубощебнисті і неоднаково змиті. На спа­дистих і пологих схилах з суглинковим де­лювієм поширені більш глибокі і більш гу-мусовані малощебінисті буроземи.

На терасах і заплавах гірських річок, а також на давно обезлісених масивах, де в сучасний період ґрунтоутворення відбу­вається під пологом трав’янистої рослинно­сті, буроземи більш гумусовані, ніж під лісом, в зв’язку з чим їх називають дерново-буроземними грун­там и. Більшість зайнятої ними площі обробляється. Розорювані дер­ново-буроземні та бурі лісові грунти становлять близько 8% громадської ріллі області.

Загальною особливістю буроземних грунтів є їх висока кислотність, наявність рухомого алюмінію і незадовільний режим фосфорного жив­лення (табл. 17). Найбільше це стосується неокультурених грунтів на високих місцевостях. Буроземні грунти найбільш кислі і бідні на доступ­ні для рослин фосфати під пасовищами і сіножатями, менше — на періо­дично розорюваних землях і найменше — на систематично і давно роз­орюваних землях. Найменш кислими і найбільш родючими є здавна розорювані дерново-буроземні та бурі лісові грунти річкових заплав і давніх терас нижнього поясу гір.

Основними заходами щодо підвищення родючості буроземних грун­тів є вапнування, фосфоритування, внесення добрив і вирощування кор­мових бобових культур.