Сучасна географія — це насамперед наука про природні і виробничі територіальні комплекси, закономірності їх утворення, геогра­фічного поширення і взаємодії. Фізична географія вивчає природні тери­торіальні комплекси, які являють собою закономірно побудовані системи взаємодіючих компонентів: земної кори з її відкладами, рельєфом і текто­нічними рухами, атмосфери з її повітряними масами, гідросфери з її океанічними, наземними і підземними водними масами та біосфери з її рослинними і тваринними угрупованнями (біоценозами). Як взаємодію­чий фактор зміни природних комплексів дедалі більшого значення на­буває господарська діяльність людини.

На нашій планеті в процесі її розвитку утворилися природно-тери­торіальні комплекси дуже різноманітного складу і розмірів: від геогра­фічної оболонки, яка утворює суцільну планетарну систему взаємодіючих компонентів, до невеликого горба, яру чи болота, які теж утворюють досить складні, хоч і дрібні, природні комплекси.

Вивчення внутрішньої структури і зовнішніх форм цих природно-територіальних комплексів, пізнання закономірностей їх утворення і змі­ни та використання цих знань в інтересах людства є основним завданням сучасної фізичної географії.

У фізичній географії за останні три десятки років склався певний поділ праці: а) вивченням загальних закономірностей будови і розвитку географічної оболонки як суцільної планетарної системи займається загальне землезнавство; б) будову і закономірності розвитку окремих компонентів географічної оболонки вивчають такі галузеві географічні науки, як геоморфологія, кліматологія, гідрологія, біогеографія, географія грунтів тощо; в) структуру і закономірності розвитку великих природно-територіальних комплексів (материків, зон, географічних країн і обла­стей) досліджує регіональна фізична географія і, нарешті, д) вивченням структури і закономірностей розвитку невеликих природних комплексів займається ландшафтознавство.

Невеликі природні територіальні комплекси, що їх вивчає ланд­шафтознавство, можна поділити на дві основні категорії: морфологічні частини ландшафтів і природні ландшафти.

Морфологічні частини — це порівняно дрібні природні територіальні комплекси, які часто трапляються на будь-якій території, наприклад, яри, балки, горби, видолинки, дюни, схили тощо, і створюють її загальний вигляд, її ландшафт. Кожна з цих форм рельєфу відзначається своїм власним характером геологічної будови, рослинності і грунту, мікроклі­мату і зволоження, особливо ґрунтового. Отже, вони є справжніми при­родними комплексами, в яких всі складові частини перебувають у тіс­ному зв’язку і взаємній залежності.

Дрібні природно-територіальні комплекси поділяють щодо їх вели­чини і складності на такі таксономічні одиниці:

а) фації — найменші за розмірами і найпростіші за будовою при­родні комплекси (вершина горба, один зі схилів балки, степове блюдце тощо), які мають однаковий літологічний склад поверхневих порід, єди­ний елемент рельєфу, однаковий режим зволоження і мікроклімат, одну ґрунтову відміну і один біоценоз;

б) урочища — більші за площею і складніші за будовою природні комплекси, що являють собою закономірно побудовані системи фацій, які утворилися на одній мезоформі рельєфу, як наприклад, яр, балка, горб, видолинок, схили тощо;

в) місцевості — ще більші і складніші природні комплекси, що являють собою системи, взаємопов’язаних урочищ, які утворилися на значній площі рельєфу більш-менш однорідної геологічної будови, на­приклад, заплава або тераса річки, гряда або пасмо, вододіл, невеликий гірський хребет тощо;

г) яруси — найскладніші і найбільші природно-територіальні ком­плекси, які утворюються в ландшафтах з глибоко порізаним рельєфом (у горах, передгір’ях, височинах) і являють собою системи різних за висотою і віком місцевостей та їх урочищ з більш-менш однаковою геологічною будовою і режимом тектонічних рухів. Докладну характери­стику ландшафтних ярусів, поширених на Львівщині, ми подамо далі.

Характерною рисою морфологічних частин — фацій, урочищ, місце­востей і ярусів — є те, що вони мають, так би мовити, масове поширен­ня, неодноразово повторюються на певній території, надаючи їй харак­терного вигляду: рівнинного, ярково-балкового, горбистого, западинного тощо (рис. 12). Фації, або урочища, дуже часто бувають подібні одна до одної, як листя на дереві, тому їх і названо морфологічними части­нами цілісного природно-територіального комплексу. Таким цілісним і оригінальним територіальним комплексом є природний ландшафт.

Природний ландшафт — це закономірно побудована система морфо­логічних частин (фацій, урочищ, місцевостей і ярусів), які утворилися на спільній структурно-літологічній основі. Вона відзначається своїм міс­цевим кліматом, характером рослинного покриву грунтів, індивідуальною морфологічною структурою, що дає можливість відрізняти один ланд­шафт від іншого.

Ландшафт, на відміну від морфологічних частин, відрізняється ціл­ком певними і виразними індивідуальними рисами своєї природи від сусідніх ландшафтів, отже, він є оригінальним природним територіаль­ним комплексом з чіткими якісними відмінами і характерними ознаками.

Кожний ландшафт займає певну, як правило, досить значну тери­торію (площею в декілька сот квадратних кілометрів), яку ми називаємо природним, або фізико-географічним районом, обмеженим більш-менш чіткими природними границями — долинами річок, хребтами, уступами тощо (Термін «ландшафт» іноді замінюють українським «краєвид», що є точним пере­кладом німецького «Landschaft». Проте ми надаємо перевагу термінові «ланд­шафт», оскільки останній став у географії майже інтернаціональним і широко вживається у російській, англійській і в мовах братніх народів СРСР).

Природно-територіальні комплекси являють собою закономірно по­будовані системи, у яких усі складові частини (геологічні породи, водні і повітряні маси, рослини і тварини) пристосувались і пов’язані одна з одною обміном тепла, вологи, мінеральних речовин, завдяки чому весь природно-територіальний комплекс набув певної єдності і сталості. Ось чому зміна будь-якого з компонентів цього комплексу (наприклад, вируб­ки лісу) спричиниться до більш чи менш швидких і виразних змін усіх інших компонентів: клімату, водного режиму і грунтів, тваринного світу і навіть рельєфу. Отже, зміниться весь природно-територіальний ком­плекс, його структура і зовнішній вигляд, природні особливості, процеси і, нарешті, його ресурси.

Господарська діяльність людини відбувається у природно-територі­альних комплексах і безперервно порушує ті споконвічні зв’язки і за­лежності, які в них склалися.

Кількість таких порушень природних комплексів (вирубки і посадки лісів, осушення і зрошування земель, розорювання степів, тощо) з кож­ним роком зростає, а наслідки їх не завжди бувають сприятливими для природи і для господарства.

Ось чому сучасна фізична географія вважає своїм основним завдан­ням вивчення природних територіальних комплексів, виявлення їх струк­тури і аналіз процесів, що відбуваються у комплексах. Це дозволить виробити найдоцільніші рекомендації щодо господарського використання, природно-територіальних комплексів, яке приведе до поліпшення при­родних умов і збагачення природних ресурсів. Вивчення природно-тери­торіальних комплексів спричинилося до розробки і застосування нових методів досліджень і появи нових термінів та понять у фізичній геогра­фії, найважливіші з яких вживаються у нашій роботі.

Кожний природний район має свої індивідуальні особливості геоло­гічної будови і рельєфу, кліматичного і водного режимів, характеру рос­линності, грунтів і тваринного світу. Звідси випливає, що кожний при­родний район мусить мати свою специфіку господарського використання земельних, водних, кліматичних, рослинних і тваринних ресурсів. Ґрун­товне знання специфіки особливостей кожного природного району є на­уковою основою для правильного визначення спеціалізації господарства колгоспів і радгоспів, планування різного роду робіт, для наукового об­грунтування проектів районних планувань тощо.

Усього у Львівській області ми виділяємо 34 природних райони, які можна об’єднати за спільними ознаками в декілька груп, а саме: І — лесова лісостепова, або опільська, II — лесова горбогірно-лісова, III — поліська, IV — передгірська, або Передкарпатська, V — гірська, карпат­ська, яка в свою чергу поділяється на декілька підгруп.

Розглянемо природні райони більш докладно (рис. 13).

І. Група лесових лісостепових (опільських) природних районів включає Сокальське пасмо, Львівське Опілля,^ Ходорівське Опілля і Сансько-Дністровську увалисту височину. Цю групу районів об’єднує поши­рення плоских або злегка хвилястих місцевостей, вкритих лесовою пово­локою. У зв’язку з цим тут поширені відміни чорноземних грунтів широ­кого діапазону (від типових чорноземів до світло-сірих опідзолених лісо­вих грунтів); існує потенціальна загроза поширення ерозії як лінійної (промоїни, яри, балки тощо), так і площинної, ґрунтової, тому що лесові суглинки легко їй піддаються; є високий процент орних земель, тому що природна родючість грунтів на лесах завжди вища, ніж на пісках чи безлесових суглинках (отже, лесові райони завжди мають більш змінені природні умови, більш окультурений вигляд).

Проте окремі райони цього типу мають свої індивідуальні відміни, до характеристики яких ми й переходимо.

Сокальське пасмо займав північну, більшу частину Сокаль-ського і незначну площу Радехівського адміністративних районів (села Бишів, Забава) на північ від рік Солокії і Білостоку, які є природними границями пасма з півдня. Усі інші границі цього району окреслені на заході державним кордоном з Польщею, а на півночі і сході — адміні­стративною границею з Волинською областю. У цілому Сокальське пас­мо є частиною Волинської лесової лісостепової височини. Мінімальні висоти пасма розміщені в долині Західного Бугу (до 175 м), який роз­діляє Сокальське пасмо на дві майже рівні частини: Забузьку і Тарта­ківську.

Основним (домінантним, фоновим) природно-територіальним ком­плексом тут є лесовий ярус, який займає не менше 75% території при­родного району. Доповнюючими (субдомінантними) комплексами є лесо­вий середньотерасовий ярус і нижньотерасовий, що займають відповідно 18 і 7 % території.

Лесовий ярус не тільки найбільший за площею, але й найвищий, тому що він займає висоти понад 230 м. Цей ярус також найстарший (утворився після окського зледеніння) і тому має добре розвинену по­верхню з численними вододільними підвищеннями і розлогими знижен­нями (видолинками, балками), а місцями зі свіжими ярами та промоїна­ми. Завдяки цьому тут можна спостерігати досить складну структуру, виражену вододільно-хвилястими місцевостями з сірими опідзоленими грунтами, місцевостями розлогих знижень та схилів з опідзоленими чорно­земами і темно-сірими опідзоленими грунтами та видолинками з лучно-чорноземними грунтами.

Для середньотерасового ярусу характерні місцевості другої тераси з близьким заляганням ґрунтових вод і розвитком чорноземно-лучних і лучно-чорноземнпх грунтів та місцевості третьої тераси, складеної типо­вими лесами, на яких утворились звичайні, або типові глибокі та не­глибокі чорноземи, переважно малогумусні. Цей ярус поширений майже виключно на Забузькій стороні, на лівобережжях Західного Бугу і Со­локії.

Низькотерасовнй ярус виражений тут заплавами, переважно супіща­ними з дерновими грунтами, іноді лучно-болотними, і місцевостями пер­шої тераси, звичайно піщаної з дерново-слабопідзолистими грунтами, які місцями вкриті свіжими суборами. Поширення цих ландшафтних ком­плексів по території Сокальського пасма нерівномірне: на східній, Тарта-ківській, стороні практично відсутній середньотерасовий ярус з власти­вими йому типовими чорноземами, а в лесовому ярусі переважають водо­дільно-хвилясті місцевості з сірими опідзоленими грунтами. На Забузькій стороні в лесовому ярусі переважають розлогі зниження і плакори з опід­золеними чорноземами та темно-сірими грунтами, а, крім цього, великі площі займають місцевості середньотерасового ярусу з типовими і глибо­кими чорноземами. Цим зумовлена ще одна відміна: Забузька сторона хоча й вища, але більш рівнинна і майже не має плакорних лісів (на межиріччях), тоді як на Тартаківській стороні рештки плакорних лісів (грабових дібров) трапляються досить часто.

Відміни в структурі природних комплексів і якості земель Забузької і Тартаківської сторін дуже помітні і підтверджуються співвідношенням типів грунтів цих районів (табл. 19).

Наведена таблиця підтверджує, що Забузька і Тартаківська сторони Сокальського пасма фактично належать до різних ландшафтів, отже, утворюють різні природні райони, відмінні як структурою своїх природ­них комплексів, так і потенціальною продуктивністю земель. Таким чи­ном, Сокальське пасмо складається з двох природних районів: Забузького, в якому переважають місцевості лесового ярусу з поширенням грунтів чорноземного типу, і Тартаківського, що характеризується лесовими міс­цевостями з поширенням сірих опідзолених грунтів.

Слід відзначити сприятливі природні умови для розвитку ставкового господарства в районі Сокальського пасма і звернутії увагу на необхідність боротьби зі зростаючим забрудненням промисловими стоками р. За­хідний Буг, яка є прохідним шляхом для рідкісного у нас вугра, не кажучи вже про оздоровче значення цієї ріки. Слід звернути також увагу на необхідність планування протиерозійних заходів на орних землях.

Львівське Опілля (В українській радянській географічній літературі терміном «Опілля» з легкої руки польських географів стали називати горбогірну лісову територію, розташо­вану між ріками Золота Липа і Зубра. Очевидно, що називати «Опіллям» горбо-гірний лісовий ландшафт не можна, тому що це термін давньоруський, яким називали рівнинні і малолісисті території, що здавна використовувались під орні землі — поля, опілля. Досить пригадати існуючі і досі назви «Владимирское Ополье», «Юрьевское Ополье», «Касимовское Ополье» у зоні мішаних лісів центра Руської рівнини, які відзначались великими масивами орних земель з сірими і темно-сірими опідзоленими грунтами на фоні поширення дерново-підзолистих грунтів. Такі безлісні острови відносно родючих земель у лісових областях ста­родавньої Русі (Київської, Галицької, Володимирської, Московської) були основ­ними постачальниками зерна для столичних міст і замків. Таку ж роль віді­гравала лісостепова рівнина в околицях Львова, тому її можна назвати «Львів­ським Опіллям». Отже, «опіллями» слід називати малолісисті і досить рівнинні території, розташовані в межах лісової зони і оточені навколо лісами, у Львів­ській області — широколистяними) розміщене на південний захід від Львова і обмежене чіткими границями: зі сходу р. Зуброю, із заходу р. Верещицею, з півночі Білогорще-Мальчицькою прохідною долиною і з півдня р. Дністер. В окреслених межах цей район являє собою хвилясте плато з середньою висотою близько 300 м над р. м., вкрите шаром лесовидннх суглинків потужністю в декілька метрів, під якими залягають вапняки, а місцями гіпси верхнього тортону. Завдяки наявності покладів гіпсу на Львівському Опіллі часто трапляються карстові форми: невеликі лій­ки, блюдця, западинки, часом маленькі озерця, які можна спостерігати па території між Львовом і Щирцем. Там, де є більш потужні відклади гіпсу, наприклад біля Щирця, побудовані кар’єри для його видобутку та підприємства для переробки.

У ландшафті Львівського Опілля понад 80% площі займають між­річкові лесові хвилясті місцевості, розділені широкими долинами річок на меридіональні смуги. Уявлення про структуру ландшафту Львівського Опілля дають співвідношення грунтів різного типу. Грунти чорноземного типу займають 12, дерново-підзолисті — 13, сірі опідзолені — до 49 і лучно-болотні — понад 17% площі.

У цілому Львівське Опілля майже безлісний природний район, в якому орні землі займають до 75% площі всіх угідь, а ліси — близько 9%. Характерною рисою грунтів є їх оглеєність, яка виникла внаслідок рівнинності і недостатнього природного дренажу цього району та значної кількості опадів (до 700 мм за рік). Отже, тут треба провести певні меліоративні заходи, зокрема для усунення оглеєності грунтів.

Особливо цікавими є численні широкі долини Львівського Опілля, які в багатьох місцях мають озероподібні розширення. Вони порівняно легко можуть бути перетворені у великі водоймища, в яких нагромаджу­валися б значні запаси води як для задоволення промислових потреб Львова, так і для рибного господарства та відпочинку трудящих.

Ходорівське Опілля майже цілком входить у Жидачівський район, утворюючи його північну, задністрянську частину і разом з тим являє собою західну частину так званого Галицького Опілля, розташо­ваного в межах Івано-Франківської області.

Основним ландшафтним комплексом Ходорівського Опілля є серед­ньотерасовий ярус, який займає понад 60% усієї площі цього району. До складу ярусу належать місцевості третьої і четвертої терас Дністра та його лівої притоки р. Луг, які ближче до Дністра складені піщано-галеч­никовими відкладами, а на північ від Ходорова — лесовидними суглин­ками. Така географія четвертинних відкладів зумовила своєрідну геогра­фію ландшафтних урочищ: у північній частині цього Опілля (між Ходо­ровом і Новими Стрілищами) у місцевостях третьої тераси панують лесові урочища з опідзоленими чорноземами та з сірими і темно-сірими грунтами. У Придністрянській частині району, там, де тераси складені піщано-галечниковими відкладами, поширені урочища з супіщаними дер­ново-підзолистими грунтами, що утворилися під сосново-дубовими ліса­ми, які й тепер займають тут значні площі.

Уявлення про структуру ландшафту Ходорівського Опілля дає спів­відношення площ ґрунтових типів, яке має тут такий характер: грунти чорноземного типу займають до 23, сірі лісові грунти — 46, дерново-підзолисті — 5 і лучні та болотні грунти — 20 %. Ліси вкривають 6 % загальної площі району. У цілому Ходорівське Опілля — це район дав­нього сільськогосподарського освоєння, у якому орні землі займають до 70% загальної площі.

Оскільки південна частина Ходорівського Опілля безпосередньо при­лягає до Дністра, на якому бувають бурхливі літньо-осінні паводки, що іноді досягають катастрофічної висоти, то виникає необхідність проведенн­ня протипаводкових заходів на землях придністрянських колгоспів.

Сансько-Дністровська увалиста височина є дуже своєрідним природним районом, перехідним від типово лесових лісосте­пових до передгірських, давньольодовикових. Проте у цьому районі все ж таки переважають суттєві риси лісостепової природи, про що свід­чить співвідношення основних типів грунтів. Чорноземні грунти займа­ють тут 18, сірі лісові — 64, дерново-підзолисті — 4, лучно-болотні — 9% площі. Крім того 5% території вкривають ліси.

У ландшафтній структурі Сансько-Дністровської височини панують місцевості увалів — простягнутих у довжину на декілька кілометрів між­річкових підвищень з плоскими верхами та спадистими, а місцями й кру­тими схилами. Такі ували пролягають між ріками Верещицею і Виш­нею — Коропуський, між Вишнею і Січнею — Підліський, між Січнею і Солотвиною — Золотковицький, між Солотвиною і Вільшанкою — Гуса­ківський, між Вільшанкою і Вирвою — Боратицький і, нарешті, між Бо­лозівкою та витоками Вирви і Солотвини — Чижківський, по якому проходить Головний європейський вододіл.

Усі ували, за винятком Чижківського, простягаються у північно-західному напрямі відповідно до залягання тектонічних структур, поши­рених у Зовнішній зоні Передкарпатського прогину. Усі вони розчлено­вані глибокими бічними притоками річок, завдяки чому мають численні відроги, миси тощо. Їх морфологічна будова характеризується такими загальними рисами: поверхні увалів, плоскі або ледь-ледь хвилясті, по­криті темно-сірими опідзоленими та оглеєними грунтами, або опідзоле-ними і теж оглеєними чорноземами. Вони утворюють плакорні урочища з орними землями. Привершинні схили увалів, переважно пологі або ледь-ледь спадисті, вкриті сірими опідзоленими більш чи менш змитими грунтами, які теж використовуються як орні угіддя, але вимагають протиерозійних сівозмін. Придолинні схили увалів, в основному спадисті, місцями дуже спадисті зі змитими опідзоленими грунтами і використо­вуються як пасовища.

Міжувалові долини як ландшафтні комплекси (місцевості) теж мають характерну будову. Як правило, вони відзначаються плоскими і широ­кими днищами, які у багатьох місцях дуже розширюються, утворюючії озероподібні улоговини, зайняті селами (Гусаків, Нове Місто, Боляновичі, Тамановичі тощо). Днища долин часто являють собою урочища заболо­чених лук, а низькі надзаплавні тераси є ледь-ледь похилими поверхня­ми, що вкриті лучними чорноземами і використовуються як угіддя (са­диби, городи, дороги, частково луки). Надзаплавні тераси середнього ярусу, як правило, побудовані валунними галечниками, які прикриті важ­кими суглинками з сірими та світло-сірими опідзоленими грунтами. У багатьох місцях у цих водно-льодовикових галечниках трапляються крупні, по декілька тонн вагою, кристалічні валуни, принесені з далекої півночі, з Балтійського щита (наприклад, біля с. Боляновичі).

Сансько-Дністровська увалиста височина відзначається м’яким, на­віть як для Львівщини, кліматом. Середні температури січня тут пере­бувають на рівні —4°, а липня досягають +18,5°. Проте слід мати на увазі, що завдяки глибокій розчленованості поверхні тут є помітні відмі­ни в температурах на вершинах увалів і в долинах річок, де бувають шкідливі для садів приморозки. Кількість опадів у середньому перевищує за рік 650 мм, що й викликає оглеювання грунтів та заболочування луків.

1. II.Горбогірно-лісові ландшафтиохоплюють такі природні райони: Розточчя, Давидівське, Гологірське, Верхобузьке пасма, Перемишлянське, Бібрське та Стільське горбогір’я. Усі перелічені природні горбогірні райони утворюють так зване Західно-Подільське горбогір’я, більша частина якого розташовується у межах Львівської області, а менша в Тернопільській області (Бережанське, Горожанське і Монастирське горбогір’я).

Спільними рисами природи горбогірішх районів, крім характерного для них глибокого розчленування поверхні, є найбільші в рівнинній час­тині області абсолютні висоти, що досягають 400 і більше метрів, мало­потужний покрив лесовпх суглинків та значне поширення широколистя­них лісів, які й зараз вкривають понад 35% території горбогір’я. А якщо згадати, що в минулому сучасні площі орних земель з сірими лісовими і дерново-підзолистими грунтами були зайняті лісами, то це дає повну підставу відносити Західно-Подільське горбогір’я не до лісостепової, а до лісової зони. Такої думки дотримуються деякі агрокліматології (В. По­пов, 1956) та лісознавці (Д. Воробйов, 1953).

Розточчя — горбистий лісовий район, що починається в околицях Львова і простягається на північний захід приблизно на 60 км по тери­торії СРСР, а далі продовжується у Польщі, утворюючи вододіл між басейнами Дністра, Сану і Західного Бугу. Поверхня району має асимет­ричну будову: максимальні висоти її (360—390 м) зосереджені вздовж північно-східного краю, який стрімко піднімається 80—100-метровим уступом над прилеглою рівниною Ратинського Полісся. У напрямку на південний захід поверхня Розточчя поступово знижується і без виразних орографічних ліній переходить у Надсанський природний район, грани­цю з яким ми проводимо по лінії сіл Завадів—Шкло—Добростани, що в загальних рисах збігається з лінією скидів, котрими Галицько-Волин­ська западина переходить у Передкарпатський прогин.

Для Розточчя характерні такі риси природи: а) найбільша в рівнин­них районах області лісистість, яка досягає 56 %; б) переважання у скла­ді лісів дубово-соснових, буково-дубових і буково-дубово-соснових угрупо­вань; в) значне поширення на схилах горбів та в долинах піщаних і су­піщаних порід, відкладених талими водами льодовика, що досягав Роз­точчя і проходив по ньому наскрізними долинами далі на південь аж до Головного європейського вододілу; г) велике поширення дерново-під­золистих грунтів у місцях нагромадження льодовикових пісків і супісків.

Певне уявлення про ландшафтну структуру Розточчя дають співвід­ношення площ грунтів різних типів та лісів. Наприклад, дерново-підзо­листі грунти займають 12, лучно-болотні — 14, сірі лісові — 18, ліси — 56% площі природного району (чорноземи практично відсутні).

Розточчя не утворює суцільної височини; воно в декількох місцях наскрізь прорізане так званими «прохідними» долинами, по яких в епоху давнього зледеніння просувались льодовики і стікали талі, флювіогляці­альні води, що залишили після себе великі площі пісків. Найширшою є прохідна долина, що простягається від Рави-Руської на Яворів; друга за шириною долина пролягає від Магерова на Добростани; третя — від Крехова на Івано-Франкове; четверта — від Зашкова на Брюховичі і Рясне. П’ята прохідна долина простягається від с. Мальчиці на Біло­горщу і Львів, відокремлюючи Розточчя від Львівського Опілля і Да­видівського пасма.

Розточчя — це малозаселений природний район з найбільшою ліси-стістю і належить до лісопаркової зони Львова; воно є улюбленим місцем відпочинку трудящих, особливо в пору появи грибів. Є тут санаторно-курортні заклади (Немирів, Шкло), будинки відпочинку та піонерські табори (Брюховичі). Слід відзначити, що в Розточчі багато зручних місць для цікавих туристських походів, лижного спорту, будинків від­починку тощо. Розточчя майже цілком входить у межі Яворівського адміністративного району, лише східна його частина належить до Несте­ровського району.

Давидівське пасмо являє собою ніби південно-східне продов­ження Розточчя і має такі характерні ознаки: а) різка асиметричність схилів; північно-східний схил утворює уступ, що круто спускається до Грядового Побужжя, тоді як південно-західний схил непомітно пере­ходить у Львівське Опілля; б) значні висоти, які перевищують місцями 400 м над рівнем моря; в) значна лісистість, особливо північно-східного крутого схилу, з поширенням дубово-букових лісів.

Давидівське пасмо місцями сильно розчленоване сучасними і давніми долинами, завдяки чому в межах Львова утворилися відокремлені маси­ви, такі як Кортумова, Княжа та Піскова гори, Знесіння.

Лісисті схили Давидівського пасма надзвичайно мальовничі і, при­лягаючи безпосередньо до Львова, приваблюють численних відвідувачів, які знаходять тут різноманітні місця для відпочинку: скелясті горби для тренування скалолазів (Чортівська скеля), лісові хащі для збирання ягід та грибів, зелені галявини і пляжі Комсомольського озера для со­нячних ванн тощо.

Гологірське пасмо — найвищий природний район рівнинної частини Львівської області, абсолютна висота якого на вершині г. Ка­мули досягає 472 м над рівнем моря. Це найвища точка не тільки рів­нинної частини Львівської області, але й в цілому центральної і півден­ної частин Руської рівнини (Лише в Тиманському кряжі, на півночі Руської рівнини, є висота 553 м над рівнем моря).

Описуване пасмо, як і Давидівське, має асиметричну будову: один його схил, що обернений до півночі, утворює досить стрімкий уступ, який піднімається на 100, а місцями понад 150 м над прилеглими рівнинами Малого Полісся, тоді як другий, південний, дуже плавний і поступово, без виразних орографічних границь, зливається з Західно-Подільським горбогір’ям.

Гологірське пасмо теж вкрите лісами, переважно буково-дубовими та дубово-грабовими, які займають понад 35% усієї площі району. Знач­но поширені також луки, як низинні, заплавні, так і суходільні. Деякі геоботаніки відзначають своєрідність рослинності цього пасма, у флорі якого є багато гірських та степових, переважно реліктових, елементів. Серед них одкасник татарниколистий (Carlina onopardifolia), зіновать подільська (Cytisus podolica), що свідчить про давність ландшафту Голо­гірського пасма.

На відміну від Давидівського пасма, яке простягається з північного заходу на південь-схід, Гологірське пасмо має напрямок з південного за­ходу на північний схід, тобто під прямим кутом до Давидівського пасма. Стрімка сторона Гологірського пасма, зберігаючи в цілому північно-схід­ний напрямок, утворює численні «затоки» і «півострови», які надають пасмові звивистого вигляду. «Затоки» утворюються верхів’ями потоків (Коцурівський — Мостище, Ганачівський, Погорілецький, Гологірський і Золочівський), що належать до басейну Західного Бугу, зокрема при-токів р. Полтви. Між цими «затоками», якими природні комплекси Ма­лого Полісся вклинюються у Гологірське пасмо, виступають «півострови», а місцями і «острови», що, ніби форпости Подільської височини, маячать над малополіськими рівнинами. Їїх можна побачити біля сіл Романів, Під’ярків, Гоначівка, Туркотин, Лагодин, Словіта і Червоне.

Характерною рисою орографії Гологірського пасма є наявність знач­них знижень-сідловин Головного вододілу (висотою 300—320 м), які поділяють пасмо на декілька масивів з висотами понад 400 м (Романів­ський, Станимирський, Лагодівський, Словітський та Вороняцький). Ціка­во також відзначити, що сідловини ніби об’єднують згадані вже «затоки», утворені потічками, які належать до басейну Західного Бугу, з верхів’я­ми Дністра-Свіржа, Гнилої Липи і Золотої Липи. Поки що остаточно не з’ясовано питання про походження цих сідловин та їх роль у стоці талих льодовикових вод давнього зледеніння.

Хоча південна границя Гологірського пасма не дуже виразна, проте її можна спостерігати по лінії населених пунктів Бібрка—Свірж—Пере­мишляни—Гологори—Шпиколоси—Плугів. Саме тут помітні знижен­ня висот і круті повороти верхів’їв річок Свіржа, Гнилої Липи і Зо­лотої Липи та розлогі долинно-балочні майже безлісі місцевості замість масивних горбогірних, вкритих лісами, що домінують у Гологірському пасмі.

Верхобузьке пасмо є продовженням Гологірського, від якого воно відділене Золочівською «затокою» і простягається аж до Товтрового кряжу, на північному краю якого стоїть смт. Підкамінь. Зберігаючи за­гальний північно-східний напрямок і характерні риси природи Гологір­ського пасма (значну лісистість та розчленованість), Верхобузьке пасмо має також деякі суттєві відміни. По-перше, тут дещо менші абсолютні висоти (450 м); по-друге, його північний край набагато більше розчле­нований глибокими «затоками» та «півостровами», що супроводжуються «островами» (останцями Подільського плато). На схід від Золочівської затоки майже на 12 км простягається Зозулівський «півострів», у кінці якого розміщений великий «острів» біля с. Білий Камінь; за цим «пів­островом» пролягає глибока Сасівська «затока» з великою Колтівською улоговиною. Далі на схід йде Олеський «півострів», який також закін­чується великим «островом». Далі тягнеться справжня прохідна доли­на — Пеняківська, по якій протікає р. Луг, що впадає у Серет (басейн Дністра). Вона перетинає Верхобузьке пасмо і виходить на с. Підгірці. За Пеняківською прохідною долиною простягається Ясенівський «пів­острів», за яким знову вклинюється у пасмо Пониквинська «затока», де починаються витоки р. Стир. Завершується Верхобузьке пасмо Боратин­ським «півостровом», за яким починається Кременецьке пасмо.

Як бачимо, структури ландшафтів Гологірського і Верхобузького пасм значно відрізняються одна від одної. Імовірно, що причиною цього є відміни в їх геологічній будові. Третинні відклади, з яких в основному складені пасма, мають різний літологічний склад: у Гологірському пасмі переважають вапняки і тверді пісковики, які є досить стійкими проти ерозії, а у Верхобузькому пасмі — піски, малопотужні пісковики та глинисті мергелі, тобто породи менш ерозійно витривалі.

Перемишлянське горбогір’я займає північну частину Міжлипенського горбогір’я, що розташоване на межиріччі Золотої Липи і Гнилої Липи.

Міжлипенське горбогір’я поділяється досить виразно на три природ­них райони, які, маючи окремі спільні риси, все ж таки відрізняються ландшафтною структурою: Перемпшлянський, Бережанський і Горожан­ський. Із цих трьох районів найбільшими абсолютними висотами, найглибшим розчленуванням поверхні і лісистістю відзначається Бережан­ське горбогір’я, але воно розміщується за межами Львівської області, і ми не будемо його характеризувати.

Перемишлянське горбогір’я відзначається тактш особливостями ланд­шафтної структури: а) місцевості горбогірних масивів хоча й домінують у ландшафті, проте займають не більше 60% площі району; вони мають абсолютні висоти в середньому не більше 350 м, і лише поодинокі масиви піднімаються понад 400 м; б) субдомінантними місцевостями є розлогі долини і улоговини майже цілком безлісі і зайняті орними землями на темно-сірих грунтах і опідзолених чорноземах; в) ліси вкривають менше 25% загальної площі району, і в їх складі майже відсутній бук; г) зав­дяки широким розлогим долинам Гнилої Липи та її притоків значно по­ширені луки, які займають понад 15% усього земельного фонду природ­ного району.

Ці особливості ландшафтної структури Перемишлянського горбогір’я свідчать про високий рівень сільськогосподарського використання земель­ного фонду, бо орні землі займають тут понад 50% площі. Оскільки горбогірний характер поверхні району зумовлює значне поширення орних земель на похилих, а частково і на крутих схилах, то треба мати на увазі, що це створює передумови поширення як площинної ерозії грунтів, так і яркової. Отже, протиерозійні заходи перш за все у формі відповідних сівозмін та агролісомеліорації є у Перемишлянському горбо­гір’ї обов’язковими.

Бібрське горбогір’я розташовується на межиріччі Гнилої Липи і Лугу. За структурою ландшафту воно дуже подібне до Перемиш­лянського горбогір’я з тією різницею, що тут дещо більша лісистість, яка досягає 30% загальної площі, дещо більші абсолютні висоти і більш гли­боке розчленування поверхні. Це викликано тим, що Бібрське горбогір’я лежить у смузі тектонічних порушень — Подільського валу, який простя­гається від Золотого Потоку на Дністрі на Львів, Розточчя і далі в Польщу.

Є також невеликі відміни в геологічній будові, які виявляються у більшому поширенні пісків, що зумовлює появу сосни в лісах; більші висоти сприяють збільшенню опадів та більшому поширенню бука в лі­сах. Бібрське горбогір’я з’єднується залізницею зі Львовом і тому його ліси, що належать до зовнішньої лісопаркової зони міста, приваблюють львів’ян як місце відпочинку.

Як і у Перемишлянському горбогір’ї, тут є гострою проблемою боротьба з ерозією орних земель, розташованих на схилах.

Стільське горбогір’я займає межиріччя Лугу та Зубри і від­значається такою ж лісистістю, як і Гологірське пасмо. Ліси ці були мисливсько-заповідними угіддями ще за князівських часів; тут водилися зубри, тури, лосі, дикі кабани, багато птиці і бджіл. Пізніше вони були власністю католицьких магнатів, які охороняли їх як коштовні джерела прибутків і місця полювання. Все це сприяло збереженню лісів так бли­зько від Львова. Питома вага орних земель у Стільському природному районі не перевищує 35—38% земельного фонду; охорона грунту від ерозії і тут також є актуальним завданням.

Значна частина горбогірних ландшафтів Львівської області належить до приміської зони Львова. Важливими функціями ландшафтів цієї зони є оздоровчі і природоохоронні.

Великі лісові масиви, чудові краєвиди, малоходжені стежки, кручі та урвища, грибні та ягідні багатства, численні історичні пам’ятки ство­рюють прекрасні передумови для організації цікавого й різноманітного відпочинку трудящих.

Близькість такого великого міста, як Львів, з його широкими потре­бами організації різноманітних форм відпочинку трудящих міста в при­міській зоні примушує нас порушити питання про глибоке вивчення горбогірних ландшафтів з метою обгрунтування диференційованого вико­ристання природного середовища близьких і далеких околиць нашого міста. Зокрема, варто, напевно, організувати у Львівському горбогір’ї заповідники, яких тут зовсім немає. Їх слід було б організувати на Го­ловному європейському вододілі (Гологірське пасмо), на Розточчі, у Стільському горбогір’ї тощо.

III. Поліські ландшафти характеризуються поширенням пісків флю­віогляціального походження, що зумовило появу тут сосново-дубових лі­сів і дерново-підзолистих супіщаних грунтів, малорозчленованим рельєфом з неглибокими, але широкими заболоченими долинами, які з’явились у результаті недостатнього природного дренажу території та поширення заболочених земель. Корінні породи (крейдові мергелі) залягають не­глибоко і подекуди виступають на денну поверхню, що зумовлює появу ха­рактерних перегнійно-карбонатних грунтів високої природної родючості.

Поліські ландшафти, як і лесові, не відзначаються цілковитою одно­рідністю і одноманітністю. їх можна поділити на такі конкретні при­родні ландшафти (райони): Бусько-Бродівський, Ратинський, Надсан­ський (Яворівський), Радехівський, Підподільський та Грядове Побужжя.

Бусько-Бродівський природний район займає се­редню частину Малого Полісся на схід від р. Західний Буг. Північну межу цього району можна умовно провести по лінії населених пунктів Добротвір—Незнанів—Топорів—Станіславчик—Шнирів, а південну — приблизно по лінії Буськ—Соколівка—Броди.

У цих межах розміщений типовий поліський ландшафт, у якому лучно-болотні землі займають понад 38%, а ліси понад 36% загальної площі. У фондах орних земель абсолютно, переважають дерново-підзо­листі більш або менш оглеєні супіщані грунти (понад 73%), тоді як сірі опідзолені грунти, опідзолені чорноземи разом з перегнійно-карбонат­ними грунтами загалом ледве досягають 25% фонду орних земель.

Отже, у цілому цей природний район має типово поліську, лісо-лучну структуру ландшафту, з чого випливає, що меліорація перезволо­жених земель у поєднанні з вапнуванням кислих підзолистих грунтів с основними способами підвищення продуктивності сільськогосподар­ського виробництва.

Слід лише зауважити, що під час проведення меліоративних заходів необхідно передбачити збереження достатніх за площами і якістю заплав­них і болотних угідь, потрібних для гніздування водоплавної та болотної птиці.

Ратинський природний район займає західну частину Малого Полісся, яке дренується басейном р. Рати — лівої притоки За­хідного Бугу. Північну границю району утворює р. Солокія, а південну — Розточчя і Грядове Побужжя. Ландшафт цього природного району є теж типово поліським, у якому панують рівнинні слабо дреновані місцевості з дерново-підзолистими і лучно-болотними грунтами. Сосново-дубові і со­снові ліси займають тут понад 25% усіх угідь району, а місцевості з лучними, лучно-болотними та болотними грунтами і торфовищами поширюються майже на 45 % його площі.

Є у Ратинському районі місцевості з поширенням сірих опідзолених та перегнійно-карбонатних грунтів, але їх площі невеликі і становлять приблизно 7% орних угідь. Основним типом грунтів орних земель є дер­ново-підзолисті глеюваті грунти, які займають понад 23% усього земель­ного фонду.

Подібність структур ландшафтів Ратинського і Бусько-Бродівського природних районів зумовлює однотипність господарських заходів щодо підвищення продуктивності земельних угідь і охорони природи. Проте між згаданими ландшафтами є і певні відміни. У Ратинському природ­ному районі розгортається видобуток кам’яного вугілля, що вносить по­мітні зміни в ландшафт. Вони є не тільки зовнішніми (поява териконів, водоймищ, шахтних будівель, нових поселень, доріг тощо), але й внут­рішніми, і виявляються у зміні режиму річок, їх гідрохімії, у зниженні рівня підземних вод в одних урочищах та підвищення в інших. Саме в зв’язку з інтенсивним промисловим розвитком Ратинського природного району виникає потреба в ґрунтовній розробці перспективного плану його розвитку. У ньому необхідно передбачити утворення ландшафтного заповідника поліського типу, який мав би велике наукове і практичне значення, тому що поліські ландшафти займають майже 40% площі Львівської області.

Надсанський (Яворівський) природний район теж відзначається поліською структурою ландшафту, проте досить своє­рідною: поряд з рівнинними слабодренованими і заболоченими місцево­стями на флювіогляціальних пісках, вкритих переважно сосново-дубови­ми лісами, тут поширені добре дреновані місцевості лесових терас, які вкриті сірими опідзоленими грунтами і зайняті переважно орними угід­дями. Уявлення про структуру Надсанського ландшафту дає співвідно­шення основних типів грунтів, серед яких майже 55% займають дерново-підзолисті супіщані часто оглеєні грунти; лучно-болотні покривають майже 26 % загальної площі, а сірі опідзолені — 9 %. Ліси в Надсанському ландшафті займають менше 10% загальної площі. Досить значна питома вага сірих опідзолених грунтів на лесових суглинках і порівняно неве­лика кількість лісів є характерними відмінами Надсанського ландшафту.

Цей природніш район має дуже виразну південну границю, окрес­лену долиною р. Вишні, лівий схил якої високим крутим уступом підні­мається над улоговиною, зайнятою долинами Вишні, Віжомлі та Шкла. Виразною є також західна границя, тому що вона утворена державним кордоном з ПНР. Менш чіткими є північна і східна границі. На півночі Яворівська улоговина межує з Розточчям, яке в цьому місці дуже знижується і утворює широку прохідну Немирівську долину. Вона з’єднує Ратинське полісся з Яворівською улоговиною. Ця прохідна долина за­повнена флювіогляціальними пісками та супісками і за своєю ландшафт­ною структурою є типово поліською. Отже, границю між нею і Яворів­ською улоговиною можна провести лише умовно, найкраще по долинах рік Завадівки та Добростанки, що належать до скиду, яким відокрем­люється Зовнішня зона Передкарпатського прогину від платформи. Ще складніше визначити східну границю Яворівського ландшафту. Вона настільки невиразна, що її доводиться проводити цілком умовно по лінії м. Судова Вишня—села Родатичі—Речичани—Добростани. Границя від­окремлює суцільні масиви лесових височин від перехідної лісостепової смуги Яворівської поліської улоговини.

Для Яворівського району, як і для інших природних районів по­ліського типу, основними питаннями господарського управління ланд­шафтом є заходи щодо меліорації перезволожених і заболочених земель та правильне лісогосподарювання (особливо в колгоспних лісах). Гостро­та проблеми правильного використання природних ресурсів Яворівського району посилюється ще й тим, що в районі розгортається будівництво гірничих підприємств, які внесуть серйозні зміни в структуру його при­родного ландшафту.

Радехівський природний район, хоча й розташований в області Малого Полісся, має настільки відмінну структуру ландшафту, що його тільки з застереженням можна віднести до поліського типу. По-перше, у ньому значно менше лісів (приблизно 20% площі), ніж у типово поліських ландшафтах. По-друге, переважаючим типом грун­тів у цьому ландшафті є не дерново-підзолисті, як у поліських ланд­шафтах, а чорноземи на твердих карбонатних породах (так звані пере­гнійно-карбонатні грунти, або рендзини), які займають понад 36% площі. По-третє, більша частина території цього ландшафту зайнята орними землями, тоді як у поліських ландшафтах вони становлять ледве одну третину площі. Усе це пояснюється тим, що тут близько до поверхні залягають крейдові мергелі — породи дуже багаті на вапно, що й зумо­вило утворення грунтів, багатих на гумус, вміст якого досягає 4—5%, а місцями — 8—10% в орному шарі.

Таким чином, у структурі Радехівського ландшафту основну роль відіграють підвищені малохвилясті місцевості, утворені крейдовими мер­телями з покривом перегнійно-карбонатних грунтів. Проте істотне зна­чення у цьому ландшафті мають і типові поліські природні комплекси: а) рівнинні слабодреновані місцевості з дерново-підзолистими грунтами на пісках і супісках, які займають понад 14% загальної площі; б) за­болочені понижені місцевості з торфовищами та заболоченими луками, які загалом теж покривають майже чверть площі ландшафту.

Серед багатьох проблем раціонального господарювання у ландшаф­тах крейдових підвищень є характерна лише для них проблема охорони перегнійно-карбонатнпх грунтів від площинної ерозії. Справа в тому, що перегнійно-карбонатні грунти малопотужні: глибина їх гумусового гори­зонту не перевищує 20—30 см, під яким одразу виступає пухкий шар елювію мергелів сірого кольору. Ці грунти залягають завжди на схилах, переважно положистих, але під час поздовжньої оранки гумусовий шар швидко змивається і на денну поверхню виступає неродючий підґрунто­вий елювіальний шар, утворюючи численні білі плями на полях.

Підподільський природний район займає південну частину Малого Полісся у смузі його переходу в Подільську височину. Від Радехівського району він відділений Бусько-Бродівським ландшаф­том. Підподільський природний район лише з огляду на орографію на­лежить до Малого Полісся, а за своєю структурою відрізняється від по­ліських ландшафтів.

Як і в Радехівському ландшафті, у Підподіллі велику роль віді­грають місцевості денудаційних терас верхнього ярусу, вироблені в крей­дових мергелях і вкриті перегнійно-карбонатними грунтами, які займа­ють до 12% загальної площі грунтів. Тут також поширені лесові тераси середнього ярусу, вкриті різноманітними чорноземними грунтами, включ­но до глибоких чорноземів (до 40% загальної площі). Нарешті, досить значне місце належить місцевостям заплавного ярусу з лучними і болот­ними грунтами, які займають 34% території.

Дуже характерними для Підподільського ландшафту є урочища острівних або останцевих горбів, відокремлених давніми денудаційними процесами від Подільського плато. Такі горби-останці, часто вкриті широколистяними дубово-грабовими лісами, дуже мальовничі і є ніби ар’єгардними загонами Подільської височини, що відступає під натиском ерозійних процесів.

Поширення чорноземних грунтів на лесах і перегнійно-карбонатних грунтів на крейдових мергелях гостро ставить проблему боротьби з еро­зією, причому не лише з площиною, але й з лінійною, ярковою, тому що в цьому районі більші нахили поверхні з лесовим покривом, який легко піддається лінійній ерозії внаслідок неправильної агротехніки.

Грядове Побужжя являє собою цілком оригінальний природ­ний район лесового лісостепового типу зі значною участю комплексів поліського типу (боліт і лук), які займають тут понад 30% загальної площі району. Лесові природні комплекси пов’язані з грядами, що про­стягаються із заходу на схід паралельними смугами від Росточчя і Дани­лівського пасма майже до Буська та Глинян. Абсолютні висоти гряд до­сягають 250—260, а відносні — 20—30 м. Гряди, яких є шість, мають назви: Смереківська, Куликівська з Яричівським валом, Грядецька, Дуб-лянська, Винниківська і Дмитровицька (або Чижиківська).

Ці гряди ми відносимо до середньотерасового ярусу, вважаючи кож­ну з них окремою місцевістю, що складається з урочищ плакорів з темно-сірими опідзоленими грунтами, урочищ схилів з сірими, дещо змитими грунтами, урочищ видолинків з лучними чорноземами, урочищ молодих ярів тощо. Місцевості гряд — типові лісостепові ландшафтні комплекси, значно змінені багатовіковою господарською діяльністю людини. Дібровні ліси, що були тут поширені в доагрикультурний час, майже цілком зве­дені, а на їх місці, як і на місці колишніх лучних степів, простягаються орні землі, загалом досить якісні.

Поєднання лесових гряд з чорноземними і сірими лісовими грун­тами та широких слабодренованих долин з лучними та болотними грунтами створює досить складні умови господарського використання земель. У Грядовому Побужжі треба проводити меліорацію перезволожених земель у долинах і разом з тим необхідно розробляти протиерозійні заходи на грядах, особливо на їх схилах. Усе це ускладнюється ще й тим, що долини Грядового Побужжя належать до басейну р. Полтви, яка, протікаючи через м. Львів, стала колектором фабрично-заводських стоків міста і так забруднена, що її води без попередньої очистки не можна використовувати для регулювання водного режиму меліорованих земель.

Водний баланс перезволожених міжгрядових земель суттєво попов­нюється внаслідок поверхневого і підземного стоку з сусідніх гряд, що треба враховувати під час розробки проектів меліорації.

1. IV.Передкарпатські ландшафтирозташовані в області Передкар­патського передового прогину (До області Передкарпатського передового прогину належать також Сансько-Дні­стровська увалпста височина і Надсанська улоговина. Проте за структурою своїх ландшафтів вони набагато ближчі до лесових і поліських ландшафтів, ніж до передкарпатських) і включають такі природні райони: Стри­вігор-Болозівський, Стрийсько-Жидачівський, Дрогобицьке та Моршин­ське передгір’я.

Стривігор-Болозівський природний район обмежений гра­ницями, що утворені краєм Карпат, Головним європейським вододілом і р. Дністер. У цих межах район являє собою систему спільних терас рік Болозівки, Стривігора і Дністра, які п’ятьма уступами піднімаються на 60—70 м над рівнем річок. Широкими і плоскими, а місцями заболо­ченими (особливо по долині р. Болозівки) є місцевості нижньотерасового ярусу, які вкриті лучними, лучно-болотними та дерновими грунтами. Тераси середнього рівня несуть на собі покрив лесоподібних суглинків, на яких утворилися переважно сірі опідзолені грунти, що майже пов­ністю зайняті орними угіддями. Місцевості терас верхнього ярусу вкриті нелесовими суглинками з дерново-підзолистими і підзолисто-дерновими грунтами, які лише частково використовуються як орні землі і переваж­но вкриті мішаними лісами.

Як показали дослідження, верхні (40—50 і 60—70 м) тераси скла­дені лише матеріалами (галечниками і суглинками), принесеними з Кар­пат. У середніх терасах (20—22, 25—35 м) є значна домішка північного, балтійського матеріалу (граніти тощо), що свідчить про участь в утво­ренні цих терас льодовикових вод, які розробили тут широкі долини, зайняті тепер невеликими потічками. Болозівка, що майже губиться у широкій заболоченій заплаві,— один з таких потічків.

Уявлення про структуру ландшафту Стривігор-Болозівського району дає співвідношення грунтів різних типів. Грунти дерново-підзолистого типу займають 14, сірі опідзолені — 11, лучно-болотні, створюючи основ­ний фон району,— 68, ліси — 7% площі району. Грунти чорноземного типу практично відсутні.

Як видно зі співвідношення грунтів різного типу, одним з важливих питань дальшого піднесення продуктивності сільського господарства є меліорація перезволожених земель нижньотерасового ярусу.

Район Дрогобицького передгір’я займає широке межи­річчя, окреслене з півночі і заходу р. Дністер, зі сходу р. Колодницею, а з півдня краєм Карпат. Ріки Бистриця Підбузька і Тисьмениця роз­діляють Дрогобицьке передгір’я на три майже рівні частини, які пара­лельними смугами простягаються від Карпат до Дністра.

За ландшафтною структурою Дрогобицьке передгір’я подібне до Стривігор-Болозівського району. Для нього також є характерними ши­рокі низькі тераси з лучними і лучно-болотними грунтами, які займають майже 35% площі всього району. На середніх терасах поширені підзоли­сто-дернові грунти, питома вага яких дуже незначна (1%). На високих терасах панують дерново-підзолисті поверхнево-оглеєні грунти, які ра­зом з буроземно-підзолистими утворюють основний ґрунтовий фон району, займаючи понад 50% його площі. Процент лісопокритої площі в районі невеликий (15%), що вказує на традиційно високе господарське освоєння цієї території.

Проте Дрогобицьке передгір’я має і помітні відміни порівняно зі Стривігор-Болозівським. По-перше, у Дрогобицькому передгір’ї часто бувають високі паводки в долині Дністра, які затоплюють низькі його тераси; по-друге, місцевості високих терас з дерново-підзолистими по­верхнево-оглеєними грунтами мають значно більшу питому вагу в Дро­гобицькому підгір’ї, ніж у Стривігорському; по-третє, у зв’язку з біль­шим поширенням високих терас та більшими абсолютними висотами в Дрогобицькому передгір’ї трохи холодніший клімат, наприклад, трива­лість безморозного періоду в Дрогобичі 150 днів, тоді як в Добромилі 160 днів.

Стрийсько-Жидачівський природний район зай­має межиріччя рік Колодниці і Бережниці. Майже посередині цього межиріччя протікає р. Стрий — головна притока Верхнього Дністра.

Характерною рисою природи району є абсолютна перевага місце­востей низьких терас (заплави і перша та друга тераси Дністра і Стрия), у зв’язку з чим тут переважають перезволожені землі з дерновими і лучними грунтами, які займають понад 89% усієї площі. Проте, на відміну від Дрогобицького передгір’я, тераси низького ярусу тут менше заболочені і не так широко затоплюються під час сильних паводків.

Тераси середнього ярусу з покривом лесових суглинків і лучно-чорноземними грунтами трапляються лише фрагментарно, наприклад, в околицях м. Жидачів, яке розташоване на останці третьої і четвертої терас, і займають менше 2 % площі району. Тераси високого ярусу, що складені галечниками і покриті важкими суглинками, поншрені лише вздовж краю Карпат і несуть на собі дерново-підзолисті поверхнево-оглеєні грунти, які займають близько 8% загальної площі. Ліси держав­ного фонду вкривають лише 2% території, що свідчить про значні ант­ропогенові зміни в природних комплексах району.

Меліорація перезволожених земель і заходи щодо боротьби з ката­строфічними повенями і паводкамп на ріках Дністер і Стрий є невід­кладними господарськими завданнями цього району. Проте, розробляючи їх, слід мати на увазі, що причини виникнення паводків треба шукати за межами району, в Карпатах. Саме тут слід в першу чергу проводити лісомеліоративні і гідротехнічні заходи, які допоможуть прибор­кати стихію. У межах Стрийського району, на який виливаються гірські повеневі та паводкові води Дністра і Стрия, першорядне значення мають гідротехнічні заходи боротьби: обвалування заплав, закріплення русел тощо.

Моршинський природинй район поширюється на схід від р. Бережниці до границі з Івано-Франківською областю. Основними ріками, які дренують цей район і досить глибоко розчленовують його поверхню, є Свіча і Бережниця. У ландшафтній структурі Моршинсько­го природного району абсолютно переважають місцевості високотерасо­вого ярусу, вкриті дерново-середньо- і спльнопідзолистими поверхнево-оглеєними грунтами, які займають до 52% території. Тільки північна частина цього району, що прилягає до Дністра, виражена місцевостями низьких терас з дерновими опідзоленими і лучними грунтами, які по­кривають 27 % площі усіх угідь.

Завдяки більшим абсолютним висотам Моршинськіш природний ра­йон має дещо прохолодніший клімат порівняно з іншими прикарпатськи­ми районами і трохи меншу кількість опадів (понад 650 мм за рік). Меліорація перезволожених оглеєних грунтів тут є найважливішим зав­данням щодо підвищення продуктивності сільськогосподарських земель. Неослабної уваги вимагає боротьба з катастрофічними повенями в міс­цевостях, що прилягають до рік Дністра і Свічі.

2. V. Гірськокарпатські ландшафтиЛьвівської області вже давно, і доб­ре освоєні.Про це може свідчити хоча б досить велика густота насе­лення, яка перевищує 40 чоловік на 1 км². Однак поселення у Львів­ських Карпатах виявляють виразний зв’язок з ландшафтними ярусами терас як сучасних, так і давніх, тому, районуючи гірську територію області, ми будемо враховувати не лише гірські хребти, але й річкові долини, виділяючи принаймні деякі з них в окремі природні райони.

Львівські Карпати можна поділити на такі чотири групи природних районів: низькогірно-бескидську, низькогірно-верховинську, середньогір­но-бескидську і вододільно-верховинську.

Група низькогірно-бескидських районів розташована в зоні занурен­ня скибових тектонічних структур, завдяки чому гірські хребти тут неви­сокі і поверхні їх утворюють так званий суббескидський (підбескид­ський) рівень. Хребти відзначаються виразним паралелізмом простягання, переважанням положистих некрутих схилів і малою кількістю лісів, які вкривають менше 35% загальної площі району.

У групі низькогірно-бескидських хребтів виділяються такі природні райони: Верхньодністровський, Воля-Блажівський, Орівський і Синьовид­ненський.

Верхньодністровський природний район займає територію, що дренується верхів’ями рік Стривігора та Дністра, та є найбільшим з низькобескидських природних районів дуже своєрідним за природними особливостями і господарським освоєнням.

Верхньодністровський район відзначається симетричною будовою не­великих абсолютних своїх хребтів, що зовсім не властиве скибовим структурам у смузі їх типового розвитку (Сколівські Бескиди, Горгани). З симетричною будовою гірських хребтів Низьких Бескидів пов’язане поширення широких поздовжніх долин між хребтами, які стали голов­ними осередками бойківських поселень, витягнутих ланцюжками вздовж цих долин. Таких сіл нараховується понад десяток (Велика Сушиця, Волошинове, Росохи, Терло, Топільниця, Лопушннця, Катине, Тисовиця, Ріл’яна тощо).

Поперечних долин, які перетинають бескидські хребти, тут неба­гато (Дністер, Стривігор, Вирва та їх притоки Лінинка, Яблунька), проте в них розміщуються основні населені пункти Старий Самбір, Старява, Добромиль, Хирів тощо, розвитку яких, очевидно, сприяло поло­ження на поперечнокарпатських шляхах, що здавна з’єднували Перед­карпаття із Закарпаттям.

Густе і стародавнє заселення Верхньодністровського району спричи­нилось до значного знищення лісів і заміни їх луками та орними землями.

Воля-Блажівський природний район розташований на схід від Дністра і простягається до р. Бистриці Підбузької; на півдні його границею можна вважати хребет, утворений насувом Сколівської скиби і відзначений вершинами Круглик, Маловенька, Щербин тощо.

Відмінна риса природи Воля-Блажівського району полягає у тому, що тут порушується правильне паралельне простягання гірських хреб­тів та симетричність їх схилів. Хребти тут короткі, часто розгалужують­ся, їх перерізують поперечні долини річок. Поздовжніх долин мало, вони короткі і переважно вузькі, тому й заселений цей район набагато мен­ше, ніж Верхньодністровський, але більше залісений. З поперечних долин тільки Бистриця Підбузька є порівняно великою і перетинає низку хреб­тів, створюючи місце для багатьох поселень (села Підбуж, Залокоть, Бистриця, Смільна, тощо). Інші населені пункти теж прив’язані пере­важно до поперечних долин рік Блажівки, Черхави, Сприні.

Гірські хребти мають дещо більші абсолютні висоти порівняно з Верхньодністровським районом. Наприклад, гора Виділок має 860 м, гора Маловенька — 852 м тощо.

Відміни в орографії і річковій сітці цього району зумовлені особ­ливостями його геологічної будови, зокрема наявністю низки поперечних розломів (Монастирецький, Підбузький тощо), через які окремі струк­турні блоки своїми рухами вплинули на розвиток скиб, спричинюючись до їх звуження або розширення, підняття і опускання. Складність тек­тонічної будови Воля-Блажівського району сприяла утворенню нафто­носних горизонтів, перспективних щодо видобутку нафти і газу (Воля Блажівська).

Орівський природний район простягається на схід від р. Бистриці Підбузької до р. Стрий, яка обмежує його також і з півдня. Гірські хребти району, утворені Береговою, Орівською і частково Ско­лівською скибами, мають загалом карпатське простягання і розділені широкими поздовжніми долинами рік Стинавки, Стрия та деяких менших потічків (Урич, Кропивник). Поперечних долин у цьому районі мало, вони не перетинають район наскрізь (р. Тисьмениця пливе на північ, а р. Східниця тече на південь у долину р. Стрий). Отже, гірські хребти Орівського району простягаються у довжину на десятки кілометрів, на­приклад Комарницький. Висоти цих хребтів загалом трохи більші, ніж висоти Воля-Блажівського району, і досягають у гірському вузлі Цюхо­вий Діл 938 м. Гірські хребти тут переважно обезлісені завдяки густому і давньому заселенню поздовжніх долин, тільки масив Цюхового Долу та передовий хребет Орівської скиби більше вкриті лісами.

Берегова скиба настільки занурена, що утворює не гірський хребет, а лише горбисті передгір’я, розчленовані верхів’ями потічків — притоків Колодниці, Лютічанки, Солониці тощо.

Синьовидненський природний район являє собою цілком виразний індивідуальний природно-територіальний комплекс, який можна вважати окремим ландшафтом, незважаючи на його малі розміри.

Індивідуальність і відмінність Синьовидненського району полягає перш за все в тому, що він являє собою терасовану улоговину майже округлої форми, а не витягнутої між хребтами, як переважна більшість міжгірських долин. Радіус цієї улоговини досягає майже 15 км, завдяки чому тут розміщується більше півдесятка сіл (Нижнє Синьовидне, Верх­нє Синьовидне, Корчин, Межиброди, Дубина, Тишивниця).

У ландшафтній структурі Синьовидненської міжгірської улоговини основні площі займають тераси нижнього ярусу (заплава та дві надза­плавні тераси), на які припадає майже дві третини усієї території уло­говини. На цих терасах розміщені основні масиви орних земель з дер­ново-буроземними опідзоленими грунтами і населені пункти. Тераси середнього ярусу (четверта і п’ята) теж зайняті орними землями, але за площами вони набагато менші, ніж тераси низького ярусу. Нарешті, до улоговини слід віднести також фрагменти терас високого ярусу, пло­щі яких дуже незначні і зайняті переважно лісолучними угіддями.

Незважаючи на невеликі розміри, Синьовидненський природний ра­йон має важливе сільськогосподарське значення завдяки великим площам орних земель досить високої якості. Через цей район проходять важливі транспортні магістралі міжнародного значення: нафтопровід «Дружба», енергосистема «Мир», міжнародні залізничні й автомобільні траси.

Однією з важливих особливостей Синьовидненського природного ра­йону є високі повені і паводки на ріках Стрий і Опір, які зливають­ся саме в межах Синьовидненської улоговини. Хоча паводки катастрофіч­ного характеру трапляються рідко, проте вони завдають значної шкоди полям, дорогам, мостам тощо. Тому тут потрібні інженерно-технічпі спо­руди, які б охороняли господарські об’єкти від руйнування. Слід також зазначити, що основні заходи щодо боротьби з цим стихійним лихом мусять бути зосереджені у верхів’ях басейнів Стрия і Опору, тобто там, де формуються паводки і де треба регулювати річковий стік.

Другу групу низькогірних районів Львівщини утворюють верховин­ські райони, відомі під назвою Стрийсько-Санської Верховини. Стрийсько-Санське низькогір’я можна поділити принаймні на чотири природ­них райони (ландшафти): Турківський, Либохорський, Сможенський і Славський.

Турківський природний район межує на півночі з Верхньодністровським уздовж хребтів Розлуч і Магура Лімнянська; на заході і півдні межа проходить по державній границі з ПНР, а на сході по лінії під Ужоцького перевалу на с. Нижнє Висоцьке і далі по р. Стрий. Район займає площу приблизно 650 км² і є найбільшим з природних районів Стрийсько-Санської Верховини. Дуже характерною рисою його природи є паралельне простягання невисоких хребтів правильної симетричної будови, розділених широкими давніми долинами з повними серіями терас від низького до високого ярусів, які займають майже третину всієї території.

Саме ці широкі давні долини сталії основними шляхами розселення людей у Стрийсько-Санській Верховині. Заселенню сприяло також по­ширення положистих ннзькогірних схилів, які займають майже дві тре­тини Турківського ландшафту. Давнє і густе заселення спричинилося до значного винищення лісів, які зараз вкривають приблизно 30% загальної площі району. Стародавнє заселення Турківського природного району привело не лише до зменшення площі, зайнятої лісами, але й до суттє­вих змін у складі лісів, з яких цілком щез дуб і майже. зникли явір, ясен тощо. Про те, що тут був колись у лісах дуб, свідчить ціла низка назв (с. Дністрик Дубовий, урочища Дубцівське, Діброва тощо).

Либохорський природний район розташований на пів­денний схід від Турківського ландшафту і обмежується Вододільним хребтом з півдня і р. Стрий з півночі (на відтинку між селами Іваш­ківці—Нижнє Висоцьке), займаючи в цілому до 170 км² площі.

За структурою ландшафту район відрізняється від Турківського, по-перше, тим, що він має більші абсолютні висоти, які в середньому, перевищують 800, а в окремих місцях досягають 1000 м (г. Магура), і, по-друге, наявністю широких улоговин у верхів’ях потічків, що спли­вають з Вододільного хребта. В улоговинах розташовані села з числен­ними хуторами (Гнила, Либохора, Гусине, Кривка, Івашківці). Долинно-терасові яруси, які домінують у Турківському природному районі, тут займають підпорядковане місце, простягаючись вздовж долини р. Стрий. Проте у цілому Либохорський природний район досить добре освоєний і змінений господарською діяльністю людини, що зокрема виявляється у малій питомій вазі лісів (до 40% загальної площі району).

Сможенський природний район займає простір між ріками Стрий і Завадка. Східною границею району можна вважати авто­магістраль Мукачево—Львів на ділянці Верецький перевал—с. Козева. Найвиразнішими елементами району є хребти Довжківський, який дося­гає 1000 м над р. м., і Сможенський такої ж приблизно висоти; північно-західним продовженням Сможенського хребта є Красненський з верши­ною Магура, яка перевищує 1000 м над рівнем моря. Ці хребти вкриті буково-ялиновими лісами і тому весь природний район значно залісений (лісистість 55%). Місця тут важкодоступні у зв’язку зі значними абсо­лютними висотами.

Проте вздовж долин основних річок Стрия і Завадки та їх багатьох приток розташовуються численні села, оточені орними землями і лука­ми, так що в цілому цей природний район досить густо заселений.

Славський природний район є найвищим районом Стрийсько-Санської Верховини: середні висоти тут досягають приблизно 800 м над p. м., а багато їх вершин значно перевищують 1000 м (г. Вер­до — 1200 м, г. Тростян — 1230 м та інші). Але, незважаючи на значні висоти, верховинська структура ландшафту зберігається. Поширені дав­ні поздовжні високотерасові долини, що простягаються на північний за­хід і є переважно добре освоєними і заселеними. Проте основну роль у ландшафті Славського природного району відіграють поперечні долини рік Оряви, Головчанки, Опора, Славської тощо, які зі своїми ярусами низьких і середніх терас є основними лініями поселень і шляхів спо­лучень.

Група середньогірнобескидських природних районів відповідає сму­зі таких скибових структур, як Сколівська, Парашка, Зелем’янка і Ро­жанка, що відзначаються великими абсолютними висотами (близько 1100—1200 м), а в найвищих точках перевищують 1300 м (г. Видноха — 1326 м, г. Магура — 1363 м).

Усю групу хребтів, утворених скибами, називають Сколівськими Бескидами, які є середньовисотними хребтами.

Характерними рисами природи Сколівських Бескидів є, по-перше, значна стрімкість схилів хребтів, особливо хребтів північної експозиції, що зумовлено лускуватою будовою скиб, насунутих одна на одну; по-друге, майже повна відсутність поздовжніх долин, характерних для низь­когірних Бескидів і Стрийсько-Санської верховини; по-третє, мала засе­леність Сколівських Бескидів, що пов’язано з відсутністю поздовжніх терасових долин, зручних для поселень (тільки поперечні долини Риб­ника, Опору і Оряви, по яких йдуть дороги на Закарпаття, є густо засе­леними) ; по-четверте, значне поширення лісів, які вкривають понад 60% усієї території. Очевидно, що збереженню лісів сприяла мала засе­леність цієї групи природних районів.

Проте Сколівські Бескиди не є цілком однорідні за своїми ландшаф­тами і можуть бути поділені на такі природні райони: Виднохівський і Сукельський.

Виднохівський природний район названий нами так за найбільшою вершиною Сколівських Бескидів (г. Видноха — 1326 м), яка розташована майже в центрі цього ландшафту. Виднохівський при­родний район обмежений з півночі і заходу долиною р. Стрий, з півдня— притокою Стрия р. Завадкою і зі сходу — ріками Орявою і Опором. Це найбільший з високобескидських ландшафтів, і все те, що сказано вище про природу Сколівських Бескидів, найбільше стосується саме Виднохівського району.

Тут пролягає декілька майже паралельних хребтів, найвищими і най­довшими серед яких є Парашки, Широковерхий, Виднохівський, Чорно­гірський, що займають середню частину району. Вони майже суцільно вкриті лісами, і на них організовано перший в Карпатах невеликий зуб­ровий заповідник (біля с. Майдан). Зубри, завезені сюди з Біловезької пущі, добре себе почувають і дають приплід. Очевидно, доцільно орга­нізувати у Виднохівському природному районі великий ландшафтний заповідник, де можна було б у широкому масштабі вести роботи щодо відновлення флори і фауни Карпат та раціонального управління природ­ними процесами.

Сукельський природний район, що розташований на схід від рік Орява і Опір, простягається до східних границь області і навіть виходить за її межі аж до р. Мізунка в Івано-Франківській області. Орографічну вісь цього району утворює хребет Зелем’янки, який на окремих вершинах досягає 1300 м (г. Магура — навіть 1363 м). На північ і на південь від цього хребта висоти знижуються, схили хребтів сположуються, з’являються широкі поздовжні долини, по яких простяг­ліїся поселення (Труханів, Кам’янка, Гребенів, Тухля тощо) і значно зменшується лісистість прилеглих хребтів.

Сукельський природний район досить добре освоєний і разом з тим має багато цікавих природних об’єктів, а саме: екзотичні скелі ямнен­ських пісковиків біля с. Бубнище («Скелі Довбугпа») із заростями релік­тової кедрової сосни, озера, утворені обвалами ямненських пісковиків біля підніжжя г. Ключ (с. Кам’янка) тощо. Отже, у Сукельському при­родному районі є усі умови для шкільних туристських походів та орга­нізації оздоровчих таборів і будинків відпочинку.

Суттєвою відміною природи Сукельського природного району, порів­няно з Виднохівським, є численні міжгірські поздовжні долини, які міс­цями мають вигляд справжніх міжгірських невеликих улоговин. Такими улоговинами, густо заселеними і добре освоєними, є Труханівська, Кам’янська і Тухлянська, у яких розміщені декілька сіл з дуже привабли­вими околицями. Вужчими, справжніми міжгірськими зворами є Гребе-нівська і Рожанська долини, які теж являють собою цікаві туристські маршрути.

Вододільно-Верховинську групу ландшафтів утворює звивиста лінія хребтів, що поділяють басейни рік Дністра і Тиси. Ці хребти мають загальну назву Вододільний хребет, проте він на окремих ділянках дуже відмінний, і тому слід було б також дати назви окремим відтинкам цього хребта.

Характерними особливостями Вододільного хребта в межах Львів­ської області, крім того, що він розділяє басейни Дністра і Дунаю, є асиметричність його будови: південний, закарпатський, схил хребта завжди значно стрімкіший від північного, львівського. Ще одною харак­терною прикметою цього хребта є те, що він розташований у кроснен­ській структурній зоні, у смузі розвитку антиклінальних структур, ускладнених численними скидами, розломами та ундуляціями.

Смугу Вододільно-Верховинського хребта можна поділити на такі три відтинки, які з певними застереженнями можна було б назвати ландшафтами: Верховинський, Латорицький та Ялинкуватий.

Верховинський хребет — відтинок Вододільного хребта між Ужоцьким перевалом і г. Пікуй. Це найвища ділянка Вододільного хреб­та в межах Львівської області, висоти якого піднімаються у середньому на 1200 м над рівнем моря. Західна його частина вкрита смереково-буковими лісами, а східна піднімається вище природної межі лісу і утво­рює так звану Буковецьку полонину з найвищою вершиною області г. Пікуй (1406 ж).

Буковецька полонина — один з небагатьох природних ландшафтів, у якому збереглася природна верхня межа лісу з буковим криволіссям на висоті приблизно 1250 м і справжня полонина із заростями чорнични­ків, біловусниковими пустищами тощо. Таким чином, ця полонина являє собою дуже цікавий об’єкт, який слід оберігати. Коли ж зважити на чарівні краєвиди, що відкриваються з вершини г. Пікуй, та зручність доїзду (автобусом з м. Турки до с. Верхнє Гусине (Гусне), а далі пішки 6 км стежкою з некрутим підйомом), то можна сподіватися, що Буко­вецька полонина незабаром стане популярним туристським місцем у на­шій області.

Латорицький хребет, з якого спливають витоки р. Лато­риці та її притоки, простягається між вершинами гір Пікуй та Яворник. Це дуже звивиста і значно знижена частина Вододільного хребта, де розташовані зручні, невисокі перевали (Ворітський, Бескидський), вико­ристані для прокладання шосейних доріг і залізниць.

Хоча середні висоти Латорицького хребта не перевищують 1000 м над р. м., значна його частина безліса і вкрита вторинними післялісо­вими луками. Однак кущі зеленої вільхи, які тут іноді трапляються, свідчать про те, що ліси, котрі вкривали цей хребет, наближалися до верхньої межі свого поширення. Вона могла бути дуже зниженою у смузі перевалів, на яких сильні вітри утруднювали розвиток високо­бонітетних лісів.

Ялинкуватий хребет, з якого починаються витоки р. Опору з його притоками Опорець і Ялинкувата, дуже подібний до Латори­цького хребта: він такий же звивистий і значно обезлісений. Проте між ними є певні відміни, а саме: Ялинкуватий хребет дещо вищий (його середні висоти перевищують 1000 м над р. м.), має більш круті пів­нічні, а не південні схили. Мабуть, через це тут майже немає зручних перевалів, хоча пішохідних, цілком доступних для екскурсійно-турист­ських походів є декілька.

• ← Фауна хребетних Львівської області
• Питання охорони природи Львівської області →