Природні ландшафти та райони Львівської області
Сучасна географія — це насамперед наука про природні і виробничі територіальні комплекси, закономірності їх утворення, географічного поширення і взаємодії. Фізична географія вивчає природні територіальні комплекси, які являють собою закономірно побудовані системи взаємодіючих компонентів: земної кори з її відкладами, рельєфом і тектонічними рухами, атмосфери з її повітряними масами, гідросфери з її океанічними, наземними і підземними водними масами та біосфери з її рослинними і тваринними угрупованнями (біоценозами). Як взаємодіючий фактор зміни природних комплексів дедалі більшого значення набуває господарська діяльність людини.
На нашій планеті в процесі її розвитку утворилися природно-територіальні комплекси дуже різноманітного складу і розмірів: від географічної оболонки, яка утворює суцільну планетарну систему взаємодіючих компонентів, до невеликого горба, яру чи болота, які теж утворюють досить складні, хоч і дрібні, природні комплекси.
Вивчення внутрішньої структури і зовнішніх форм цих природно-територіальних комплексів, пізнання закономірностей їх утворення і зміни та використання цих знань в інтересах людства є основним завданням сучасної фізичної географії.
У фізичній географії за останні три десятки років склався певний поділ праці: а) вивченням загальних закономірностей будови і розвитку географічної оболонки як суцільної планетарної системи займається загальне землезнавство; б) будову і закономірності розвитку окремих компонентів географічної оболонки вивчають такі галузеві географічні науки, як геоморфологія, кліматологія, гідрологія, біогеографія, географія грунтів тощо; в) структуру і закономірності розвитку великих природно-територіальних комплексів (материків, зон, географічних країн і областей) досліджує регіональна фізична географія і, нарешті, д) вивченням структури і закономірностей розвитку невеликих природних комплексів займається ландшафтознавство.
Невеликі природні територіальні комплекси, що їх вивчає ландшафтознавство, можна поділити на дві основні категорії: морфологічні частини ландшафтів і природні ландшафти.
Морфологічні частини — це порівняно дрібні природні територіальні комплекси, які часто трапляються на будь-якій території, наприклад, яри, балки, горби, видолинки, дюни, схили тощо, і створюють її загальний вигляд, її ландшафт. Кожна з цих форм рельєфу відзначається своїм власним характером геологічної будови, рослинності і грунту, мікроклімату і зволоження, особливо ґрунтового. Отже, вони є справжніми природними комплексами, в яких всі складові частини перебувають у тісному зв’язку і взаємній залежності.

Схематична ландшафтна карта Львівської області…
Дрібні природно-територіальні комплекси поділяють щодо їх величини і складності на такі таксономічні одиниці:
а) фації — найменші за розмірами і найпростіші за будовою природні комплекси (вершина горба, один зі схилів балки, степове блюдце тощо), які мають однаковий літологічний склад поверхневих порід, єдиний елемент рельєфу, однаковий режим зволоження і мікроклімат, одну ґрунтову відміну і один біоценоз;
б) урочища — більші за площею і складніші за будовою природні комплекси, що являють собою закономірно побудовані системи фацій, які утворилися на одній мезоформі рельєфу, як наприклад, яр, балка, горб, видолинок, схили тощо;
в) місцевості — ще більші і складніші природні комплекси, що являють собою системи, взаємопов’язаних урочищ, які утворилися на значній площі рельєфу більш-менш однорідної геологічної будови, наприклад, заплава або тераса річки, гряда або пасмо, вододіл, невеликий гірський хребет тощо;
г) яруси — найскладніші і найбільші природно-територіальні комплекси, які утворюються в ландшафтах з глибоко порізаним рельєфом (у горах, передгір’ях, височинах) і являють собою системи різних за висотою і віком місцевостей та їх урочищ з більш-менш однаковою геологічною будовою і режимом тектонічних рухів. Докладну характеристику ландшафтних ярусів, поширених на Львівщині, ми подамо далі.
Характерною рисою морфологічних частин — фацій, урочищ, місцевостей і ярусів — є те, що вони мають, так би мовити, масове поширення, неодноразово повторюються на певній території, надаючи їй характерного вигляду: рівнинного, ярково-балкового, горбистого, западинного тощо (рис. 12). Фації, або урочища, дуже часто бувають подібні одна до одної, як листя на дереві, тому їх і названо морфологічними частинами цілісного природно-територіального комплексу. Таким цілісним і оригінальним територіальним комплексом є природний ландшафт.
Природний ландшафт — це закономірно побудована система морфологічних частин (фацій, урочищ, місцевостей і ярусів), які утворилися на спільній структурно-літологічній основі. Вона відзначається своїм місцевим кліматом, характером рослинного покриву грунтів, індивідуальною морфологічною структурою, що дає можливість відрізняти один ландшафт від іншого.
Ландшафт, на відміну від морфологічних частин, відрізняється цілком певними і виразними індивідуальними рисами своєї природи від сусідніх ландшафтів, отже, він є оригінальним природним територіальним комплексом з чіткими якісними відмінами і характерними ознаками.
Кожний ландшафт займає певну, як правило, досить значну територію (площею в декілька сот квадратних кілометрів), яку ми називаємо природним, або фізико-географічним районом, обмеженим більш-менш чіткими природними границями — долинами річок, хребтами, уступами тощо (Термін «ландшафт» іноді замінюють українським «краєвид», що є точним перекладом німецького «Landschaft». Проте ми надаємо перевагу термінові «ландшафт», оскільки останній став у географії майже інтернаціональним і широко вживається у російській, англійській і в мовах братніх народів СРСР).
Природно-територіальні комплекси являють собою закономірно побудовані системи, у яких усі складові частини (геологічні породи, водні і повітряні маси, рослини і тварини) пристосувались і пов’язані одна з одною обміном тепла, вологи, мінеральних речовин, завдяки чому весь природно-територіальний комплекс набув певної єдності і сталості. Ось чому зміна будь-якого з компонентів цього комплексу (наприклад, вирубки лісу) спричиниться до більш чи менш швидких і виразних змін усіх інших компонентів: клімату, водного режиму і грунтів, тваринного світу і навіть рельєфу. Отже, зміниться весь природно-територіальний комплекс, його структура і зовнішній вигляд, природні особливості, процеси і, нарешті, його ресурси.
Господарська діяльність людини відбувається у природно-територіальних комплексах і безперервно порушує ті споконвічні зв’язки і залежності, які в них склалися.
Кількість таких порушень природних комплексів (вирубки і посадки лісів, осушення і зрошування земель, розорювання степів, тощо) з кожним роком зростає, а наслідки їх не завжди бувають сприятливими для природи і для господарства.
Ось чому сучасна фізична географія вважає своїм основним завданням вивчення природних територіальних комплексів, виявлення їх структури і аналіз процесів, що відбуваються у комплексах. Це дозволить виробити найдоцільніші рекомендації щодо господарського використання, природно-територіальних комплексів, яке приведе до поліпшення природних умов і збагачення природних ресурсів. Вивчення природно-територіальних комплексів спричинилося до розробки і застосування нових методів досліджень і появи нових термінів та понять у фізичній географії, найважливіші з яких вживаються у нашій роботі.
Кожний природний район має свої індивідуальні особливості геологічної будови і рельєфу, кліматичного і водного режимів, характеру рослинності, грунтів і тваринного світу. Звідси випливає, що кожний природний район мусить мати свою специфіку господарського використання земельних, водних, кліматичних, рослинних і тваринних ресурсів. Ґрунтовне знання специфіки особливостей кожного природного району є науковою основою для правильного визначення спеціалізації господарства колгоспів і радгоспів, планування різного роду робіт, для наукового обгрунтування проектів районних планувань тощо.
Усього у Львівській області ми виділяємо 34 природних райони, які можна об’єднати за спільними ознаками в декілька груп, а саме: І — лесова лісостепова, або опільська, II — лесова горбогірно-лісова, III — поліська, IV — передгірська, або Передкарпатська, V — гірська, карпатська, яка в свою чергу поділяється на декілька підгруп.
Розглянемо природні райони більш докладно (рис. 13).

Схематична карта природних районів Львівської області…
І. Група лесових лісостепових (опільських) природних районів включає Сокальське пасмо, Львівське Опілля,^ Ходорівське Опілля і Сансько-Дністровську увалисту височину. Цю групу районів об’єднує поширення плоских або злегка хвилястих місцевостей, вкритих лесовою поволокою. У зв’язку з цим тут поширені відміни чорноземних грунтів широкого діапазону (від типових чорноземів до світло-сірих опідзолених лісових грунтів); існує потенціальна загроза поширення ерозії як лінійної (промоїни, яри, балки тощо), так і площинної, ґрунтової, тому що лесові суглинки легко їй піддаються; є високий процент орних земель, тому що природна родючість грунтів на лесах завжди вища, ніж на пісках чи безлесових суглинках (отже, лесові райони завжди мають більш змінені природні умови, більш окультурений вигляд).
Проте окремі райони цього типу мають свої індивідуальні відміни, до характеристики яких ми й переходимо.
Сокальське пасмо займав північну, більшу частину Сокаль-ського і незначну площу Радехівського адміністративних районів (села Бишів, Забава) на північ від рік Солокії і Білостоку, які є природними границями пасма з півдня. Усі інші границі цього району окреслені на заході державним кордоном з Польщею, а на півночі і сході — адміністративною границею з Волинською областю. У цілому Сокальське пасмо є частиною Волинської лесової лісостепової височини. Мінімальні висоти пасма розміщені в долині Західного Бугу (до 175 м), який розділяє Сокальське пасмо на дві майже рівні частини: Забузьку і Тартаківську.
Основним (домінантним, фоновим) природно-територіальним комплексом тут є лесовий ярус, який займає не менше 75% території природного району. Доповнюючими (субдомінантними) комплексами є лесовий середньотерасовий ярус і нижньотерасовий, що займають відповідно 18 і 7 % території.
Лесовий ярус не тільки найбільший за площею, але й найвищий, тому що він займає висоти понад 230 м. Цей ярус також найстарший (утворився після окського зледеніння) і тому має добре розвинену поверхню з численними вододільними підвищеннями і розлогими зниженнями (видолинками, балками), а місцями зі свіжими ярами та промоїнами. Завдяки цьому тут можна спостерігати досить складну структуру, виражену вододільно-хвилястими місцевостями з сірими опідзоленими грунтами, місцевостями розлогих знижень та схилів з опідзоленими чорноземами і темно-сірими опідзоленими грунтами та видолинками з лучно-чорноземними грунтами.
Для середньотерасового ярусу характерні місцевості другої тераси з близьким заляганням ґрунтових вод і розвитком чорноземно-лучних і лучно-чорноземнпх грунтів та місцевості третьої тераси, складеної типовими лесами, на яких утворились звичайні, або типові глибокі та неглибокі чорноземи, переважно малогумусні. Цей ярус поширений майже виключно на Забузькій стороні, на лівобережжях Західного Бугу і Солокії.
Низькотерасовнй ярус виражений тут заплавами, переважно супіщаними з дерновими грунтами, іноді лучно-болотними, і місцевостями першої тераси, звичайно піщаної з дерново-слабопідзолистими грунтами, які місцями вкриті свіжими суборами. Поширення цих ландшафтних комплексів по території Сокальського пасма нерівномірне: на східній, Тарта-ківській, стороні практично відсутній середньотерасовий ярус з властивими йому типовими чорноземами, а в лесовому ярусі переважають вододільно-хвилясті місцевості з сірими опідзоленими грунтами. На Забузькій стороні в лесовому ярусі переважають розлогі зниження і плакори з опідзоленими чорноземами та темно-сірими грунтами, а, крім цього, великі площі займають місцевості середньотерасового ярусу з типовими і глибокими чорноземами. Цим зумовлена ще одна відміна: Забузька сторона хоча й вища, але більш рівнинна і майже не має плакорних лісів (на межиріччях), тоді як на Тартаківській стороні рештки плакорних лісів (грабових дібров) трапляються досить часто.
Відміни в структурі природних комплексів і якості земель Забузької і Тартаківської сторін дуже помітні і підтверджуються співвідношенням типів грунтів цих районів (табл. 19).
Наведена таблиця підтверджує, що Забузька і Тартаківська сторони Сокальського пасма фактично належать до різних ландшафтів, отже, утворюють різні природні райони, відмінні як структурою своїх природних комплексів, так і потенціальною продуктивністю земель. Таким чином, Сокальське пасмо складається з двох природних районів: Забузького, в якому переважають місцевості лесового ярусу з поширенням грунтів чорноземного типу, і Тартаківського, що характеризується лесовими місцевостями з поширенням сірих опідзолених грунтів.
Слід відзначити сприятливі природні умови для розвитку ставкового господарства в районі Сокальського пасма і звернутії увагу на необхідність боротьби зі зростаючим забрудненням промисловими стоками р. Західний Буг, яка є прохідним шляхом для рідкісного у нас вугра, не кажучи вже про оздоровче значення цієї ріки. Слід звернути також увагу на необхідність планування протиерозійних заходів на орних землях.
Львівське Опілля (В українській радянській географічній літературі терміном «Опілля» з легкої руки польських географів стали називати горбогірну лісову територію, розташовану між ріками Золота Липа і Зубра. Очевидно, що називати «Опіллям» горбо-гірний лісовий ландшафт не можна, тому що це термін давньоруський, яким називали рівнинні і малолісисті території, що здавна використовувались під орні землі — поля, опілля. Досить пригадати існуючі і досі назви «Владимирское Ополье», «Юрьевское Ополье», «Касимовское Ополье» у зоні мішаних лісів центра Руської рівнини, які відзначались великими масивами орних земель з сірими і темно-сірими опідзоленими грунтами на фоні поширення дерново-підзолистих грунтів. Такі безлісні острови відносно родючих земель у лісових областях стародавньої Русі (Київської, Галицької, Володимирської, Московської) були основними постачальниками зерна для столичних міст і замків. Таку ж роль відігравала лісостепова рівнина в околицях Львова, тому її можна назвати «Львівським Опіллям». Отже, «опіллями» слід називати малолісисті і досить рівнинні території, розташовані в межах лісової зони і оточені навколо лісами, у Львівській області — широколистяними) розміщене на південний захід від Львова і обмежене чіткими границями: зі сходу р. Зуброю, із заходу р. Верещицею, з півночі Білогорще-Мальчицькою прохідною долиною і з півдня р. Дністер. В окреслених межах цей район являє собою хвилясте плато з середньою висотою близько 300 м над р. м., вкрите шаром лесовидннх суглинків потужністю в декілька метрів, під якими залягають вапняки, а місцями гіпси верхнього тортону. Завдяки наявності покладів гіпсу на Львівському Опіллі часто трапляються карстові форми: невеликі лійки, блюдця, западинки, часом маленькі озерця, які можна спостерігати па території між Львовом і Щирцем. Там, де є більш потужні відклади гіпсу, наприклад біля Щирця, побудовані кар’єри для його видобутку та підприємства для переробки.
У ландшафті Львівського Опілля понад 80% площі займають міжрічкові лесові хвилясті місцевості, розділені широкими долинами річок на меридіональні смуги. Уявлення про структуру ландшафту Львівського Опілля дають співвідношення грунтів різного типу. Грунти чорноземного типу займають 12, дерново-підзолисті — 13, сірі опідзолені — до 49 і лучно-болотні — понад 17% площі.
У цілому Львівське Опілля майже безлісний природний район, в якому орні землі займають до 75% площі всіх угідь, а ліси — близько 9%. Характерною рисою грунтів є їх оглеєність, яка виникла внаслідок рівнинності і недостатнього природного дренажу цього району та значної кількості опадів (до 700 мм за рік). Отже, тут треба провести певні меліоративні заходи, зокрема для усунення оглеєності грунтів.
Особливо цікавими є численні широкі долини Львівського Опілля, які в багатьох місцях мають озероподібні розширення. Вони порівняно легко можуть бути перетворені у великі водоймища, в яких нагромаджувалися б значні запаси води як для задоволення промислових потреб Львова, так і для рибного господарства та відпочинку трудящих.
Ходорівське Опілля майже цілком входить у Жидачівський район, утворюючи його північну, задністрянську частину і разом з тим являє собою західну частину так званого Галицького Опілля, розташованого в межах Івано-Франківської області.
Основним ландшафтним комплексом Ходорівського Опілля є середньотерасовий ярус, який займає понад 60% усієї площі цього району. До складу ярусу належать місцевості третьої і четвертої терас Дністра та його лівої притоки р. Луг, які ближче до Дністра складені піщано-галечниковими відкладами, а на північ від Ходорова — лесовидними суглинками. Така географія четвертинних відкладів зумовила своєрідну географію ландшафтних урочищ: у північній частині цього Опілля (між Ходоровом і Новими Стрілищами) у місцевостях третьої тераси панують лесові урочища з опідзоленими чорноземами та з сірими і темно-сірими грунтами. У Придністрянській частині району, там, де тераси складені піщано-галечниковими відкладами, поширені урочища з супіщаними дерново-підзолистими грунтами, що утворилися під сосново-дубовими лісами, які й тепер займають тут значні площі.
Уявлення про структуру ландшафту Ходорівського Опілля дає співвідношення площ ґрунтових типів, яке має тут такий характер: грунти чорноземного типу займають до 23, сірі лісові грунти — 46, дерново-підзолисті — 5 і лучні та болотні грунти — 20 %. Ліси вкривають 6 % загальної площі району. У цілому Ходорівське Опілля — це район давнього сільськогосподарського освоєння, у якому орні землі займають до 70% загальної площі.
Оскільки південна частина Ходорівського Опілля безпосередньо прилягає до Дністра, на якому бувають бурхливі літньо-осінні паводки, що іноді досягають катастрофічної висоти, то виникає необхідність проведенння протипаводкових заходів на землях придністрянських колгоспів.
Сансько-Дністровська увалиста височина є дуже своєрідним природним районом, перехідним від типово лесових лісостепових до передгірських, давньольодовикових. Проте у цьому районі все ж таки переважають суттєві риси лісостепової природи, про що свідчить співвідношення основних типів грунтів. Чорноземні грунти займають тут 18, сірі лісові — 64, дерново-підзолисті — 4, лучно-болотні — 9% площі. Крім того 5% території вкривають ліси.
У ландшафтній структурі Сансько-Дністровської височини панують місцевості увалів — простягнутих у довжину на декілька кілометрів міжрічкових підвищень з плоскими верхами та спадистими, а місцями й крутими схилами. Такі ували пролягають між ріками Верещицею і Вишнею — Коропуський, між Вишнею і Січнею — Підліський, між Січнею і Солотвиною — Золотковицький, між Солотвиною і Вільшанкою — Гусаківський, між Вільшанкою і Вирвою — Боратицький і, нарешті, між Болозівкою та витоками Вирви і Солотвини — Чижківський, по якому проходить Головний європейський вододіл.
Усі ували, за винятком Чижківського, простягаються у північно-західному напрямі відповідно до залягання тектонічних структур, поширених у Зовнішній зоні Передкарпатського прогину. Усі вони розчленовані глибокими бічними притоками річок, завдяки чому мають численні відроги, миси тощо. Їх морфологічна будова характеризується такими загальними рисами: поверхні увалів, плоскі або ледь-ледь хвилясті, покриті темно-сірими опідзоленими та оглеєними грунтами, або опідзоле-ними і теж оглеєними чорноземами. Вони утворюють плакорні урочища з орними землями. Привершинні схили увалів, переважно пологі або ледь-ледь спадисті, вкриті сірими опідзоленими більш чи менш змитими грунтами, які теж використовуються як орні угіддя, але вимагають протиерозійних сівозмін. Придолинні схили увалів, в основному спадисті, місцями дуже спадисті зі змитими опідзоленими грунтами і використовуються як пасовища.
Міжувалові долини як ландшафтні комплекси (місцевості) теж мають характерну будову. Як правило, вони відзначаються плоскими і широкими днищами, які у багатьох місцях дуже розширюються, утворюючії озероподібні улоговини, зайняті селами (Гусаків, Нове Місто, Боляновичі, Тамановичі тощо). Днища долин часто являють собою урочища заболочених лук, а низькі надзаплавні тераси є ледь-ледь похилими поверхнями, що вкриті лучними чорноземами і використовуються як угіддя (садиби, городи, дороги, частково луки). Надзаплавні тераси середнього ярусу, як правило, побудовані валунними галечниками, які прикриті важкими суглинками з сірими та світло-сірими опідзоленими грунтами. У багатьох місцях у цих водно-льодовикових галечниках трапляються крупні, по декілька тонн вагою, кристалічні валуни, принесені з далекої півночі, з Балтійського щита (наприклад, біля с. Боляновичі).
Сансько-Дністровська увалиста височина відзначається м’яким, навіть як для Львівщини, кліматом. Середні температури січня тут перебувають на рівні —4°, а липня досягають +18,5°. Проте слід мати на увазі, що завдяки глибокій розчленованості поверхні тут є помітні відміни в температурах на вершинах увалів і в долинах річок, де бувають шкідливі для садів приморозки. Кількість опадів у середньому перевищує за рік 650 мм, що й викликає оглеювання грунтів та заболочування луків.
- II.Горбогірно-лісові ландшафтиохоплюють такі природні райони: Розточчя, Давидівське, Гологірське, Верхобузьке пасма, Перемишлянське, Бібрське та Стільське горбогір’я. Усі перелічені природні горбогірні райони утворюють так зване Західно-Подільське горбогір’я, більша частина якого розташовується у межах Львівської області, а менша в Тернопільській області (Бережанське, Горожанське і Монастирське горбогір’я).
Спільними рисами природи горбогірішх районів, крім характерного для них глибокого розчленування поверхні, є найбільші в рівнинній частині області абсолютні висоти, що досягають 400 і більше метрів, малопотужний покрив лесовпх суглинків та значне поширення широколистяних лісів, які й зараз вкривають понад 35% території горбогір’я. А якщо згадати, що в минулому сучасні площі орних земель з сірими лісовими і дерново-підзолистими грунтами були зайняті лісами, то це дає повну підставу відносити Західно-Подільське горбогір’я не до лісостепової, а до лісової зони. Такої думки дотримуються деякі агрокліматології (В. Попов, 1956) та лісознавці (Д. Воробйов, 1953).
Розточчя — горбистий лісовий район, що починається в околицях Львова і простягається на північний захід приблизно на 60 км по території СРСР, а далі продовжується у Польщі, утворюючи вододіл між басейнами Дністра, Сану і Західного Бугу. Поверхня району має асиметричну будову: максимальні висоти її (360—390 м) зосереджені вздовж північно-східного краю, який стрімко піднімається 80—100-метровим уступом над прилеглою рівниною Ратинського Полісся. У напрямку на південний захід поверхня Розточчя поступово знижується і без виразних орографічних ліній переходить у Надсанський природний район, границю з яким ми проводимо по лінії сіл Завадів—Шкло—Добростани, що в загальних рисах збігається з лінією скидів, котрими Галицько-Волинська западина переходить у Передкарпатський прогин.
Для Розточчя характерні такі риси природи: а) найбільша в рівнинних районах області лісистість, яка досягає 56 %; б) переважання у складі лісів дубово-соснових, буково-дубових і буково-дубово-соснових угруповань; в) значне поширення на схилах горбів та в долинах піщаних і супіщаних порід, відкладених талими водами льодовика, що досягав Розточчя і проходив по ньому наскрізними долинами далі на південь аж до Головного європейського вододілу; г) велике поширення дерново-підзолистих грунтів у місцях нагромадження льодовикових пісків і супісків.
Певне уявлення про ландшафтну структуру Розточчя дають співвідношення площ грунтів різних типів та лісів. Наприклад, дерново-підзолисті грунти займають 12, лучно-болотні — 14, сірі лісові — 18, ліси — 56% площі природного району (чорноземи практично відсутні).
Розточчя не утворює суцільної височини; воно в декількох місцях наскрізь прорізане так званими «прохідними» долинами, по яких в епоху давнього зледеніння просувались льодовики і стікали талі, флювіогляціальні води, що залишили після себе великі площі пісків. Найширшою є прохідна долина, що простягається від Рави-Руської на Яворів; друга за шириною долина пролягає від Магерова на Добростани; третя — від Крехова на Івано-Франкове; четверта — від Зашкова на Брюховичі і Рясне. П’ята прохідна долина простягається від с. Мальчиці на Білогорщу і Львів, відокремлюючи Розточчя від Львівського Опілля і Давидівського пасма.
Розточчя — це малозаселений природний район з найбільшою ліси-стістю і належить до лісопаркової зони Львова; воно є улюбленим місцем відпочинку трудящих, особливо в пору появи грибів. Є тут санаторно-курортні заклади (Немирів, Шкло), будинки відпочинку та піонерські табори (Брюховичі). Слід відзначити, що в Розточчі багато зручних місць для цікавих туристських походів, лижного спорту, будинків відпочинку тощо. Розточчя майже цілком входить у межі Яворівського адміністративного району, лише східна його частина належить до Нестеровського району.
Давидівське пасмо являє собою ніби південно-східне продовження Розточчя і має такі характерні ознаки: а) різка асиметричність схилів; північно-східний схил утворює уступ, що круто спускається до Грядового Побужжя, тоді як південно-західний схил непомітно переходить у Львівське Опілля; б) значні висоти, які перевищують місцями 400 м над рівнем моря; в) значна лісистість, особливо північно-східного крутого схилу, з поширенням дубово-букових лісів.
Давидівське пасмо місцями сильно розчленоване сучасними і давніми долинами, завдяки чому в межах Львова утворилися відокремлені масиви, такі як Кортумова, Княжа та Піскова гори, Знесіння.
Лісисті схили Давидівського пасма надзвичайно мальовничі і, прилягаючи безпосередньо до Львова, приваблюють численних відвідувачів, які знаходять тут різноманітні місця для відпочинку: скелясті горби для тренування скалолазів (Чортівська скеля), лісові хащі для збирання ягід та грибів, зелені галявини і пляжі Комсомольського озера для сонячних ванн тощо.
Гологірське пасмо — найвищий природний район рівнинної частини Львівської області, абсолютна висота якого на вершині г. Камули досягає 472 м над рівнем моря. Це найвища точка не тільки рівнинної частини Львівської області, але й в цілому центральної і південної частин Руської рівнини (Лише в Тиманському кряжі, на півночі Руської рівнини, є висота 553 м над рівнем моря).
Описуване пасмо, як і Давидівське, має асиметричну будову: один його схил, що обернений до півночі, утворює досить стрімкий уступ, який піднімається на 100, а місцями понад 150 м над прилеглими рівнинами Малого Полісся, тоді як другий, південний, дуже плавний і поступово, без виразних орографічних границь, зливається з Західно-Подільським горбогір’ям.
Гологірське пасмо теж вкрите лісами, переважно буково-дубовими та дубово-грабовими, які займають понад 35% усієї площі району. Значно поширені також луки, як низинні, заплавні, так і суходільні. Деякі геоботаніки відзначають своєрідність рослинності цього пасма, у флорі якого є багато гірських та степових, переважно реліктових, елементів. Серед них одкасник татарниколистий (Carlina onopardifolia), зіновать подільська (Cytisus podolica), що свідчить про давність ландшафту Гологірського пасма.
На відміну від Давидівського пасма, яке простягається з північного заходу на південь-схід, Гологірське пасмо має напрямок з південного заходу на північний схід, тобто під прямим кутом до Давидівського пасма. Стрімка сторона Гологірського пасма, зберігаючи в цілому північно-східний напрямок, утворює численні «затоки» і «півострови», які надають пасмові звивистого вигляду. «Затоки» утворюються верхів’ями потоків (Коцурівський — Мостище, Ганачівський, Погорілецький, Гологірський і Золочівський), що належать до басейну Західного Бугу, зокрема при-токів р. Полтви. Між цими «затоками», якими природні комплекси Малого Полісся вклинюються у Гологірське пасмо, виступають «півострови», а місцями і «острови», що, ніби форпости Подільської височини, маячать над малополіськими рівнинами. Їїх можна побачити біля сіл Романів, Під’ярків, Гоначівка, Туркотин, Лагодин, Словіта і Червоне.
Характерною рисою орографії Гологірського пасма є наявність значних знижень-сідловин Головного вододілу (висотою 300—320 м), які поділяють пасмо на декілька масивів з висотами понад 400 м (Романівський, Станимирський, Лагодівський, Словітський та Вороняцький). Цікаво також відзначити, що сідловини ніби об’єднують згадані вже «затоки», утворені потічками, які належать до басейну Західного Бугу, з верхів’ями Дністра-Свіржа, Гнилої Липи і Золотої Липи. Поки що остаточно не з’ясовано питання про походження цих сідловин та їх роль у стоці талих льодовикових вод давнього зледеніння.
Хоча південна границя Гологірського пасма не дуже виразна, проте її можна спостерігати по лінії населених пунктів Бібрка—Свірж—Перемишляни—Гологори—Шпиколоси—Плугів. Саме тут помітні зниження висот і круті повороти верхів’їв річок Свіржа, Гнилої Липи і Золотої Липи та розлогі долинно-балочні майже безлісі місцевості замість масивних горбогірних, вкритих лісами, що домінують у Гологірському пасмі.
Верхобузьке пасмо є продовженням Гологірського, від якого воно відділене Золочівською «затокою» і простягається аж до Товтрового кряжу, на північному краю якого стоїть смт. Підкамінь. Зберігаючи загальний північно-східний напрямок і характерні риси природи Гологірського пасма (значну лісистість та розчленованість), Верхобузьке пасмо має також деякі суттєві відміни. По-перше, тут дещо менші абсолютні висоти (450 м); по-друге, його північний край набагато більше розчленований глибокими «затоками» та «півостровами», що супроводжуються «островами» (останцями Подільського плато). На схід від Золочівської затоки майже на 12 км простягається Зозулівський «півострів», у кінці якого розміщений великий «острів» біля с. Білий Камінь; за цим «півостровом» пролягає глибока Сасівська «затока» з великою Колтівською улоговиною. Далі на схід йде Олеський «півострів», який також закінчується великим «островом». Далі тягнеться справжня прохідна долина — Пеняківська, по якій протікає р. Луг, що впадає у Серет (басейн Дністра). Вона перетинає Верхобузьке пасмо і виходить на с. Підгірці. За Пеняківською прохідною долиною простягається Ясенівський «півострів», за яким знову вклинюється у пасмо Пониквинська «затока», де починаються витоки р. Стир. Завершується Верхобузьке пасмо Боратинським «півостровом», за яким починається Кременецьке пасмо.
Як бачимо, структури ландшафтів Гологірського і Верхобузького пасм значно відрізняються одна від одної. Імовірно, що причиною цього є відміни в їх геологічній будові. Третинні відклади, з яких в основному складені пасма, мають різний літологічний склад: у Гологірському пасмі переважають вапняки і тверді пісковики, які є досить стійкими проти ерозії, а у Верхобузькому пасмі — піски, малопотужні пісковики та глинисті мергелі, тобто породи менш ерозійно витривалі.
Перемишлянське горбогір’я займає північну частину Міжлипенського горбогір’я, що розташоване на межиріччі Золотої Липи і Гнилої Липи.
Міжлипенське горбогір’я поділяється досить виразно на три природних райони, які, маючи окремі спільні риси, все ж таки відрізняються ландшафтною структурою: Перемпшлянський, Бережанський і Горожанський. Із цих трьох районів найбільшими абсолютними висотами, найглибшим розчленуванням поверхні і лісистістю відзначається Бережанське горбогір’я, але воно розміщується за межами Львівської області, і ми не будемо його характеризувати.
Перемишлянське горбогір’я відзначається тактш особливостями ландшафтної структури: а) місцевості горбогірних масивів хоча й домінують у ландшафті, проте займають не більше 60% площі району; вони мають абсолютні висоти в середньому не більше 350 м, і лише поодинокі масиви піднімаються понад 400 м; б) субдомінантними місцевостями є розлогі долини і улоговини майже цілком безлісі і зайняті орними землями на темно-сірих грунтах і опідзолених чорноземах; в) ліси вкривають менше 25% загальної площі району, і в їх складі майже відсутній бук; г) завдяки широким розлогим долинам Гнилої Липи та її притоків значно поширені луки, які займають понад 15% усього земельного фонду природного району.
Ці особливості ландшафтної структури Перемишлянського горбогір’я свідчать про високий рівень сільськогосподарського використання земельного фонду, бо орні землі займають тут понад 50% площі. Оскільки горбогірний характер поверхні району зумовлює значне поширення орних земель на похилих, а частково і на крутих схилах, то треба мати на увазі, що це створює передумови поширення як площинної ерозії грунтів, так і яркової. Отже, протиерозійні заходи перш за все у формі відповідних сівозмін та агролісомеліорації є у Перемишлянському горбогір’ї обов’язковими.
Бібрське горбогір’я розташовується на межиріччі Гнилої Липи і Лугу. За структурою ландшафту воно дуже подібне до Перемишлянського горбогір’я з тією різницею, що тут дещо більша лісистість, яка досягає 30% загальної площі, дещо більші абсолютні висоти і більш глибоке розчленування поверхні. Це викликано тим, що Бібрське горбогір’я лежить у смузі тектонічних порушень — Подільського валу, який простягається від Золотого Потоку на Дністрі на Львів, Розточчя і далі в Польщу.
Є також невеликі відміни в геологічній будові, які виявляються у більшому поширенні пісків, що зумовлює появу сосни в лісах; більші висоти сприяють збільшенню опадів та більшому поширенню бука в лісах. Бібрське горбогір’я з’єднується залізницею зі Львовом і тому його ліси, що належать до зовнішньої лісопаркової зони міста, приваблюють львів’ян як місце відпочинку.
Як і у Перемишлянському горбогір’ї, тут є гострою проблемою боротьба з ерозією орних земель, розташованих на схилах.
Стільське горбогір’я займає межиріччя Лугу та Зубри і відзначається такою ж лісистістю, як і Гологірське пасмо. Ліси ці були мисливсько-заповідними угіддями ще за князівських часів; тут водилися зубри, тури, лосі, дикі кабани, багато птиці і бджіл. Пізніше вони були власністю католицьких магнатів, які охороняли їх як коштовні джерела прибутків і місця полювання. Все це сприяло збереженню лісів так близько від Львова. Питома вага орних земель у Стільському природному районі не перевищує 35—38% земельного фонду; охорона грунту від ерозії і тут також є актуальним завданням.
Значна частина горбогірних ландшафтів Львівської області належить до приміської зони Львова. Важливими функціями ландшафтів цієї зони є оздоровчі і природоохоронні.
Великі лісові масиви, чудові краєвиди, малоходжені стежки, кручі та урвища, грибні та ягідні багатства, численні історичні пам’ятки створюють прекрасні передумови для організації цікавого й різноманітного відпочинку трудящих.
Близькість такого великого міста, як Львів, з його широкими потребами організації різноманітних форм відпочинку трудящих міста в приміській зоні примушує нас порушити питання про глибоке вивчення горбогірних ландшафтів з метою обгрунтування диференційованого використання природного середовища близьких і далеких околиць нашого міста. Зокрема, варто, напевно, організувати у Львівському горбогір’ї заповідники, яких тут зовсім немає. Їх слід було б організувати на Головному європейському вододілі (Гологірське пасмо), на Розточчі, у Стільському горбогір’ї тощо.
III. Поліські ландшафти характеризуються поширенням пісків флювіогляціального походження, що зумовило появу тут сосново-дубових лісів і дерново-підзолистих супіщаних грунтів, малорозчленованим рельєфом з неглибокими, але широкими заболоченими долинами, які з’явились у результаті недостатнього природного дренажу території та поширення заболочених земель. Корінні породи (крейдові мергелі) залягають неглибоко і подекуди виступають на денну поверхню, що зумовлює появу характерних перегнійно-карбонатних грунтів високої природної родючості.
Поліські ландшафти, як і лесові, не відзначаються цілковитою однорідністю і одноманітністю. їх можна поділити на такі конкретні природні ландшафти (райони): Бусько-Бродівський, Ратинський, Надсанський (Яворівський), Радехівський, Підподільський та Грядове Побужжя.
Бусько-Бродівський природний район займає середню частину Малого Полісся на схід від р. Західний Буг. Північну межу цього району можна умовно провести по лінії населених пунктів Добротвір—Незнанів—Топорів—Станіславчик—Шнирів, а південну — приблизно по лінії Буськ—Соколівка—Броди.
У цих межах розміщений типовий поліський ландшафт, у якому лучно-болотні землі займають понад 38%, а ліси понад 36% загальної площі. У фондах орних земель абсолютно, переважають дерново-підзолисті більш або менш оглеєні супіщані грунти (понад 73%), тоді як сірі опідзолені грунти, опідзолені чорноземи разом з перегнійно-карбонатними грунтами загалом ледве досягають 25% фонду орних земель.
Отже, у цілому цей природний район має типово поліську, лісо-лучну структуру ландшафту, з чого випливає, що меліорація перезволожених земель у поєднанні з вапнуванням кислих підзолистих грунтів с основними способами підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва.
Слід лише зауважити, що під час проведення меліоративних заходів необхідно передбачити збереження достатніх за площами і якістю заплавних і болотних угідь, потрібних для гніздування водоплавної та болотної птиці.
Ратинський природний район займає західну частину Малого Полісся, яке дренується басейном р. Рати — лівої притоки Західного Бугу. Північну границю району утворює р. Солокія, а південну — Розточчя і Грядове Побужжя. Ландшафт цього природного району є теж типово поліським, у якому панують рівнинні слабо дреновані місцевості з дерново-підзолистими і лучно-болотними грунтами. Сосново-дубові і соснові ліси займають тут понад 25% усіх угідь району, а місцевості з лучними, лучно-болотними та болотними грунтами і торфовищами поширюються майже на 45 % його площі.
Є у Ратинському районі місцевості з поширенням сірих опідзолених та перегнійно-карбонатних грунтів, але їх площі невеликі і становлять приблизно 7% орних угідь. Основним типом грунтів орних земель є дерново-підзолисті глеюваті грунти, які займають понад 23% усього земельного фонду.
Подібність структур ландшафтів Ратинського і Бусько-Бродівського природних районів зумовлює однотипність господарських заходів щодо підвищення продуктивності земельних угідь і охорони природи. Проте між згаданими ландшафтами є і певні відміни. У Ратинському природному районі розгортається видобуток кам’яного вугілля, що вносить помітні зміни в ландшафт. Вони є не тільки зовнішніми (поява териконів, водоймищ, шахтних будівель, нових поселень, доріг тощо), але й внутрішніми, і виявляються у зміні режиму річок, їх гідрохімії, у зниженні рівня підземних вод в одних урочищах та підвищення в інших. Саме в зв’язку з інтенсивним промисловим розвитком Ратинського природного району виникає потреба в ґрунтовній розробці перспективного плану його розвитку. У ньому необхідно передбачити утворення ландшафтного заповідника поліського типу, який мав би велике наукове і практичне значення, тому що поліські ландшафти займають майже 40% площі Львівської області.
Надсанський (Яворівський) природний район теж відзначається поліською структурою ландшафту, проте досить своєрідною: поряд з рівнинними слабодренованими і заболоченими місцевостями на флювіогляціальних пісках, вкритих переважно сосново-дубовими лісами, тут поширені добре дреновані місцевості лесових терас, які вкриті сірими опідзоленими грунтами і зайняті переважно орними угіддями. Уявлення про структуру Надсанського ландшафту дає співвідношення основних типів грунтів, серед яких майже 55% займають дерново-підзолисті супіщані часто оглеєні грунти; лучно-болотні покривають майже 26 % загальної площі, а сірі опідзолені — 9 %. Ліси в Надсанському ландшафті займають менше 10% загальної площі. Досить значна питома вага сірих опідзолених грунтів на лесових суглинках і порівняно невелика кількість лісів є характерними відмінами Надсанського ландшафту.
Цей природніш район має дуже виразну південну границю, окреслену долиною р. Вишні, лівий схил якої високим крутим уступом піднімається над улоговиною, зайнятою долинами Вишні, Віжомлі та Шкла. Виразною є також західна границя, тому що вона утворена державним кордоном з ПНР. Менш чіткими є північна і східна границі. На півночі Яворівська улоговина межує з Розточчям, яке в цьому місці дуже знижується і утворює широку прохідну Немирівську долину. Вона з’єднує Ратинське полісся з Яворівською улоговиною. Ця прохідна долина заповнена флювіогляціальними пісками та супісками і за своєю ландшафтною структурою є типово поліською. Отже, границю між нею і Яворівською улоговиною можна провести лише умовно, найкраще по долинах рік Завадівки та Добростанки, що належать до скиду, яким відокремлюється Зовнішня зона Передкарпатського прогину від платформи. Ще складніше визначити східну границю Яворівського ландшафту. Вона настільки невиразна, що її доводиться проводити цілком умовно по лінії м. Судова Вишня—села Родатичі—Речичани—Добростани. Границя відокремлює суцільні масиви лесових височин від перехідної лісостепової смуги Яворівської поліської улоговини.
Для Яворівського району, як і для інших природних районів поліського типу, основними питаннями господарського управління ландшафтом є заходи щодо меліорації перезволожених і заболочених земель та правильне лісогосподарювання (особливо в колгоспних лісах). Гострота проблеми правильного використання природних ресурсів Яворівського району посилюється ще й тим, що в районі розгортається будівництво гірничих підприємств, які внесуть серйозні зміни в структуру його природного ландшафту.
Радехівський природний район, хоча й розташований в області Малого Полісся, має настільки відмінну структуру ландшафту, що його тільки з застереженням можна віднести до поліського типу. По-перше, у ньому значно менше лісів (приблизно 20% площі), ніж у типово поліських ландшафтах. По-друге, переважаючим типом грунтів у цьому ландшафті є не дерново-підзолисті, як у поліських ландшафтах, а чорноземи на твердих карбонатних породах (так звані перегнійно-карбонатні грунти, або рендзини), які займають понад 36% площі. По-третє, більша частина території цього ландшафту зайнята орними землями, тоді як у поліських ландшафтах вони становлять ледве одну третину площі. Усе це пояснюється тим, що тут близько до поверхні залягають крейдові мергелі — породи дуже багаті на вапно, що й зумовило утворення грунтів, багатих на гумус, вміст якого досягає 4—5%, а місцями — 8—10% в орному шарі.
Таким чином, у структурі Радехівського ландшафту основну роль відіграють підвищені малохвилясті місцевості, утворені крейдовими мертелями з покривом перегнійно-карбонатних грунтів. Проте істотне значення у цьому ландшафті мають і типові поліські природні комплекси: а) рівнинні слабодреновані місцевості з дерново-підзолистими грунтами на пісках і супісках, які займають понад 14% загальної площі; б) заболочені понижені місцевості з торфовищами та заболоченими луками, які загалом теж покривають майже чверть площі ландшафту.
Серед багатьох проблем раціонального господарювання у ландшафтах крейдових підвищень є характерна лише для них проблема охорони перегнійно-карбонатнпх грунтів від площинної ерозії. Справа в тому, що перегнійно-карбонатні грунти малопотужні: глибина їх гумусового горизонту не перевищує 20—30 см, під яким одразу виступає пухкий шар елювію мергелів сірого кольору. Ці грунти залягають завжди на схилах, переважно положистих, але під час поздовжньої оранки гумусовий шар швидко змивається і на денну поверхню виступає неродючий підґрунтовий елювіальний шар, утворюючи численні білі плями на полях.
Підподільський природний район займає південну частину Малого Полісся у смузі його переходу в Подільську височину. Від Радехівського району він відділений Бусько-Бродівським ландшафтом. Підподільський природний район лише з огляду на орографію належить до Малого Полісся, а за своєю структурою відрізняється від поліських ландшафтів.
Як і в Радехівському ландшафті, у Підподіллі велику роль відіграють місцевості денудаційних терас верхнього ярусу, вироблені в крейдових мергелях і вкриті перегнійно-карбонатними грунтами, які займають до 12% загальної площі грунтів. Тут також поширені лесові тераси середнього ярусу, вкриті різноманітними чорноземними грунтами, включно до глибоких чорноземів (до 40% загальної площі). Нарешті, досить значне місце належить місцевостям заплавного ярусу з лучними і болотними грунтами, які займають 34% території.
Дуже характерними для Підподільського ландшафту є урочища острівних або останцевих горбів, відокремлених давніми денудаційними процесами від Подільського плато. Такі горби-останці, часто вкриті широколистяними дубово-грабовими лісами, дуже мальовничі і є ніби ар’єгардними загонами Подільської височини, що відступає під натиском ерозійних процесів.
Поширення чорноземних грунтів на лесах і перегнійно-карбонатних грунтів на крейдових мергелях гостро ставить проблему боротьби з ерозією, причому не лише з площиною, але й з лінійною, ярковою, тому що в цьому районі більші нахили поверхні з лесовим покривом, який легко піддається лінійній ерозії внаслідок неправильної агротехніки.
Грядове Побужжя являє собою цілком оригінальний природний район лесового лісостепового типу зі значною участю комплексів поліського типу (боліт і лук), які займають тут понад 30% загальної площі району. Лесові природні комплекси пов’язані з грядами, що простягаються із заходу на схід паралельними смугами від Росточчя і Данилівського пасма майже до Буська та Глинян. Абсолютні висоти гряд досягають 250—260, а відносні — 20—30 м. Гряди, яких є шість, мають назви: Смереківська, Куликівська з Яричівським валом, Грядецька, Дуб-лянська, Винниківська і Дмитровицька (або Чижиківська).
Ці гряди ми відносимо до середньотерасового ярусу, вважаючи кожну з них окремою місцевістю, що складається з урочищ плакорів з темно-сірими опідзоленими грунтами, урочищ схилів з сірими, дещо змитими грунтами, урочищ видолинків з лучними чорноземами, урочищ молодих ярів тощо. Місцевості гряд — типові лісостепові ландшафтні комплекси, значно змінені багатовіковою господарською діяльністю людини. Дібровні ліси, що були тут поширені в доагрикультурний час, майже цілком зведені, а на їх місці, як і на місці колишніх лучних степів, простягаються орні землі, загалом досить якісні.
Поєднання лесових гряд з чорноземними і сірими лісовими грунтами та широких слабодренованих долин з лучними та болотними грунтами створює досить складні умови господарського використання земель. У Грядовому Побужжі треба проводити меліорацію перезволожених земель у долинах і разом з тим необхідно розробляти протиерозійні заходи на грядах, особливо на їх схилах. Усе це ускладнюється ще й тим, що долини Грядового Побужжя належать до басейну р. Полтви, яка, протікаючи через м. Львів, стала колектором фабрично-заводських стоків міста і так забруднена, що її води без попередньої очистки не можна використовувати для регулювання водного режиму меліорованих земель.
Водний баланс перезволожених міжгрядових земель суттєво поповнюється внаслідок поверхневого і підземного стоку з сусідніх гряд, що треба враховувати під час розробки проектів меліорації.
- IV.Передкарпатські ландшафтирозташовані в області Передкарпатського передового прогину (До області Передкарпатського передового прогину належать також Сансько-Дністровська увалпста височина і Надсанська улоговина. Проте за структурою своїх ландшафтів вони набагато ближчі до лесових і поліських ландшафтів, ніж до передкарпатських) і включають такі природні райони: Стривігор-Болозівський, Стрийсько-Жидачівський, Дрогобицьке та Моршинське передгір’я.
Стривігор-Болозівський природний район обмежений границями, що утворені краєм Карпат, Головним європейським вододілом і р. Дністер. У цих межах район являє собою систему спільних терас рік Болозівки, Стривігора і Дністра, які п’ятьма уступами піднімаються на 60—70 м над рівнем річок. Широкими і плоскими, а місцями заболоченими (особливо по долині р. Болозівки) є місцевості нижньотерасового ярусу, які вкриті лучними, лучно-болотними та дерновими грунтами. Тераси середнього рівня несуть на собі покрив лесоподібних суглинків, на яких утворилися переважно сірі опідзолені грунти, що майже повністю зайняті орними угіддями. Місцевості терас верхнього ярусу вкриті нелесовими суглинками з дерново-підзолистими і підзолисто-дерновими грунтами, які лише частково використовуються як орні землі і переважно вкриті мішаними лісами.
Як показали дослідження, верхні (40—50 і 60—70 м) тераси складені лише матеріалами (галечниками і суглинками), принесеними з Карпат. У середніх терасах (20—22, 25—35 м) є значна домішка північного, балтійського матеріалу (граніти тощо), що свідчить про участь в утворенні цих терас льодовикових вод, які розробили тут широкі долини, зайняті тепер невеликими потічками. Болозівка, що майже губиться у широкій заболоченій заплаві,— один з таких потічків.
Уявлення про структуру ландшафту Стривігор-Болозівського району дає співвідношення грунтів різних типів. Грунти дерново-підзолистого типу займають 14, сірі опідзолені — 11, лучно-болотні, створюючи основний фон району,— 68, ліси — 7% площі району. Грунти чорноземного типу практично відсутні.
Як видно зі співвідношення грунтів різного типу, одним з важливих питань дальшого піднесення продуктивності сільського господарства є меліорація перезволожених земель нижньотерасового ярусу.
Район Дрогобицького передгір’я займає широке межиріччя, окреслене з півночі і заходу р. Дністер, зі сходу р. Колодницею, а з півдня краєм Карпат. Ріки Бистриця Підбузька і Тисьмениця розділяють Дрогобицьке передгір’я на три майже рівні частини, які паралельними смугами простягаються від Карпат до Дністра.
За ландшафтною структурою Дрогобицьке передгір’я подібне до Стривігор-Болозівського району. Для нього також є характерними широкі низькі тераси з лучними і лучно-болотними грунтами, які займають майже 35% площі всього району. На середніх терасах поширені підзолисто-дернові грунти, питома вага яких дуже незначна (1%). На високих терасах панують дерново-підзолисті поверхнево-оглеєні грунти, які разом з буроземно-підзолистими утворюють основний ґрунтовий фон району, займаючи понад 50% його площі. Процент лісопокритої площі в районі невеликий (15%), що вказує на традиційно високе господарське освоєння цієї території.
Проте Дрогобицьке передгір’я має і помітні відміни порівняно зі Стривігор-Болозівським. По-перше, у Дрогобицькому передгір’ї часто бувають високі паводки в долині Дністра, які затоплюють низькі його тераси; по-друге, місцевості високих терас з дерново-підзолистими поверхнево-оглеєними грунтами мають значно більшу питому вагу в Дрогобицькому підгір’ї, ніж у Стривігорському; по-третє, у зв’язку з більшим поширенням високих терас та більшими абсолютними висотами в Дрогобицькому передгір’ї трохи холодніший клімат, наприклад, тривалість безморозного періоду в Дрогобичі 150 днів, тоді як в Добромилі 160 днів.
Стрийсько-Жидачівський природний район займає межиріччя рік Колодниці і Бережниці. Майже посередині цього межиріччя протікає р. Стрий — головна притока Верхнього Дністра.
Характерною рисою природи району є абсолютна перевага місцевостей низьких терас (заплави і перша та друга тераси Дністра і Стрия), у зв’язку з чим тут переважають перезволожені землі з дерновими і лучними грунтами, які займають понад 89% усієї площі. Проте, на відміну від Дрогобицького передгір’я, тераси низького ярусу тут менше заболочені і не так широко затоплюються під час сильних паводків.
Тераси середнього ярусу з покривом лесових суглинків і лучно-чорноземними грунтами трапляються лише фрагментарно, наприклад, в околицях м. Жидачів, яке розташоване на останці третьої і четвертої терас, і займають менше 2 % площі району. Тераси високого ярусу, що складені галечниками і покриті важкими суглинками, поншрені лише вздовж краю Карпат і несуть на собі дерново-підзолисті поверхнево-оглеєні грунти, які займають близько 8% загальної площі. Ліси державного фонду вкривають лише 2% території, що свідчить про значні антропогенові зміни в природних комплексах району.
Меліорація перезволожених земель і заходи щодо боротьби з катастрофічними повенями і паводкамп на ріках Дністер і Стрий є невідкладними господарськими завданнями цього району. Проте, розробляючи їх, слід мати на увазі, що причини виникнення паводків треба шукати за межами району, в Карпатах. Саме тут слід в першу чергу проводити лісомеліоративні і гідротехнічні заходи, які допоможуть приборкати стихію. У межах Стрийського району, на який виливаються гірські повеневі та паводкові води Дністра і Стрия, першорядне значення мають гідротехнічні заходи боротьби: обвалування заплав, закріплення русел тощо.
Моршинський природинй район поширюється на схід від р. Бережниці до границі з Івано-Франківською областю. Основними ріками, які дренують цей район і досить глибоко розчленовують його поверхню, є Свіча і Бережниця. У ландшафтній структурі Моршинського природного району абсолютно переважають місцевості високотерасового ярусу, вкриті дерново-середньо- і спльнопідзолистими поверхнево-оглеєними грунтами, які займають до 52% території. Тільки північна частина цього району, що прилягає до Дністра, виражена місцевостями низьких терас з дерновими опідзоленими і лучними грунтами, які покривають 27 % площі усіх угідь.
Завдяки більшим абсолютним висотам Моршинськіш природний район має дещо прохолодніший клімат порівняно з іншими прикарпатськими районами і трохи меншу кількість опадів (понад 650 мм за рік). Меліорація перезволожених оглеєних грунтів тут є найважливішим завданням щодо підвищення продуктивності сільськогосподарських земель. Неослабної уваги вимагає боротьба з катастрофічними повенями в місцевостях, що прилягають до рік Дністра і Свічі.
- V. Гірськокарпатські ландшафтиЛьвівської області вже давно, і добре освоєні.Про це може свідчити хоча б досить велика густота населення, яка перевищує 40 чоловік на 1 км2. Однак поселення у Львівських Карпатах виявляють виразний зв’язок з ландшафтними ярусами терас як сучасних, так і давніх, тому, районуючи гірську територію області, ми будемо враховувати не лише гірські хребти, але й річкові долини, виділяючи принаймні деякі з них в окремі природні райони.
Львівські Карпати можна поділити на такі чотири групи природних районів: низькогірно-бескидську, низькогірно-верховинську, середньогірно-бескидську і вододільно-верховинську.
Група низькогірно-бескидських районів розташована в зоні занурення скибових тектонічних структур, завдяки чому гірські хребти тут невисокі і поверхні їх утворюють так званий суббескидський (підбескидський) рівень. Хребти відзначаються виразним паралелізмом простягання, переважанням положистих некрутих схилів і малою кількістю лісів, які вкривають менше 35% загальної площі району.
У групі низькогірно-бескидських хребтів виділяються такі природні райони: Верхньодністровський, Воля-Блажівський, Орівський і Синьовидненський.
Верхньодністровський природний район займає територію, що дренується верхів’ями рік Стривігора та Дністра, та є найбільшим з низькобескидських природних районів дуже своєрідним за природними особливостями і господарським освоєнням.
Верхньодністровський район відзначається симетричною будовою невеликих абсолютних своїх хребтів, що зовсім не властиве скибовим структурам у смузі їх типового розвитку (Сколівські Бескиди, Горгани). З симетричною будовою гірських хребтів Низьких Бескидів пов’язане поширення широких поздовжніх долин між хребтами, які стали головними осередками бойківських поселень, витягнутих ланцюжками вздовж цих долин. Таких сіл нараховується понад десяток (Велика Сушиця, Волошинове, Росохи, Терло, Топільниця, Лопушннця, Катине, Тисовиця, Ріл’яна тощо).
Поперечних долин, які перетинають бескидські хребти, тут небагато (Дністер, Стривігор, Вирва та їх притоки Лінинка, Яблунька), проте в них розміщуються основні населені пункти Старий Самбір, Старява, Добромиль, Хирів тощо, розвитку яких, очевидно, сприяло положення на поперечнокарпатських шляхах, що здавна з’єднували Передкарпаття із Закарпаттям.
Густе і стародавнє заселення Верхньодністровського району спричинилось до значного знищення лісів і заміни їх луками та орними землями.
Воля-Блажівський природний район розташований на схід від Дністра і простягається до р. Бистриці Підбузької; на півдні його границею можна вважати хребет, утворений насувом Сколівської скиби і відзначений вершинами Круглик, Маловенька, Щербин тощо.
Відмінна риса природи Воля-Блажівського району полягає у тому, що тут порушується правильне паралельне простягання гірських хребтів та симетричність їх схилів. Хребти тут короткі, часто розгалужуються, їх перерізують поперечні долини річок. Поздовжніх долин мало, вони короткі і переважно вузькі, тому й заселений цей район набагато менше, ніж Верхньодністровський, але більше залісений. З поперечних долин тільки Бистриця Підбузька є порівняно великою і перетинає низку хребтів, створюючи місце для багатьох поселень (села Підбуж, Залокоть, Бистриця, Смільна, тощо). Інші населені пункти теж прив’язані переважно до поперечних долин рік Блажівки, Черхави, Сприні.
Гірські хребти мають дещо більші абсолютні висоти порівняно з Верхньодністровським районом. Наприклад, гора Виділок має 860 м, гора Маловенька — 852 м тощо.
Відміни в орографії і річковій сітці цього району зумовлені особливостями його геологічної будови, зокрема наявністю низки поперечних розломів (Монастирецький, Підбузький тощо), через які окремі структурні блоки своїми рухами вплинули на розвиток скиб, спричинюючись до їх звуження або розширення, підняття і опускання. Складність тектонічної будови Воля-Блажівського району сприяла утворенню нафтоносних горизонтів, перспективних щодо видобутку нафти і газу (Воля Блажівська).
Орівський природний район простягається на схід від р. Бистриці Підбузької до р. Стрий, яка обмежує його також і з півдня. Гірські хребти району, утворені Береговою, Орівською і частково Сколівською скибами, мають загалом карпатське простягання і розділені широкими поздовжніми долинами рік Стинавки, Стрия та деяких менших потічків (Урич, Кропивник). Поперечних долин у цьому районі мало, вони не перетинають район наскрізь (р. Тисьмениця пливе на північ, а р. Східниця тече на південь у долину р. Стрий). Отже, гірські хребти Орівського району простягаються у довжину на десятки кілометрів, наприклад Комарницький. Висоти цих хребтів загалом трохи більші, ніж висоти Воля-Блажівського району, і досягають у гірському вузлі Цюховий Діл 938 м. Гірські хребти тут переважно обезлісені завдяки густому і давньому заселенню поздовжніх долин, тільки масив Цюхового Долу та передовий хребет Орівської скиби більше вкриті лісами.
Берегова скиба настільки занурена, що утворює не гірський хребет, а лише горбисті передгір’я, розчленовані верхів’ями потічків — притоків Колодниці, Лютічанки, Солониці тощо.
Синьовидненський природний район являє собою цілком виразний індивідуальний природно-територіальний комплекс, який можна вважати окремим ландшафтом, незважаючи на його малі розміри.
Індивідуальність і відмінність Синьовидненського району полягає перш за все в тому, що він являє собою терасовану улоговину майже округлої форми, а не витягнутої між хребтами, як переважна більшість міжгірських долин. Радіус цієї улоговини досягає майже 15 км, завдяки чому тут розміщується більше півдесятка сіл (Нижнє Синьовидне, Верхнє Синьовидне, Корчин, Межиброди, Дубина, Тишивниця).
У ландшафтній структурі Синьовидненської міжгірської улоговини основні площі займають тераси нижнього ярусу (заплава та дві надзаплавні тераси), на які припадає майже дві третини усієї території улоговини. На цих терасах розміщені основні масиви орних земель з дерново-буроземними опідзоленими грунтами і населені пункти. Тераси середнього ярусу (четверта і п’ята) теж зайняті орними землями, але за площами вони набагато менші, ніж тераси низького ярусу. Нарешті, до улоговини слід віднести також фрагменти терас високого ярусу, площі яких дуже незначні і зайняті переважно лісолучними угіддями.
Незважаючи на невеликі розміри, Синьовидненський природний район має важливе сільськогосподарське значення завдяки великим площам орних земель досить високої якості. Через цей район проходять важливі транспортні магістралі міжнародного значення: нафтопровід «Дружба», енергосистема «Мир», міжнародні залізничні й автомобільні траси.
Однією з важливих особливостей Синьовидненського природного району є високі повені і паводки на ріках Стрий і Опір, які зливаються саме в межах Синьовидненської улоговини. Хоча паводки катастрофічного характеру трапляються рідко, проте вони завдають значної шкоди полям, дорогам, мостам тощо. Тому тут потрібні інженерно-технічпі споруди, які б охороняли господарські об’єкти від руйнування. Слід також зазначити, що основні заходи щодо боротьби з цим стихійним лихом мусять бути зосереджені у верхів’ях басейнів Стрия і Опору, тобто там, де формуються паводки і де треба регулювати річковий стік.
Другу групу низькогірних районів Львівщини утворюють верховинські райони, відомі під назвою Стрийсько-Санської Верховини. Стрийсько-Санське низькогір’я можна поділити принаймні на чотири природних райони (ландшафти): Турківський, Либохорський, Сможенський і Славський.
Турківський природний район межує на півночі з Верхньодністровським уздовж хребтів Розлуч і Магура Лімнянська; на заході і півдні межа проходить по державній границі з ПНР, а на сході по лінії під Ужоцького перевалу на с. Нижнє Висоцьке і далі по р. Стрий. Район займає площу приблизно 650 км2 і є найбільшим з природних районів Стрийсько-Санської Верховини. Дуже характерною рисою його природи є паралельне простягання невисоких хребтів правильної симетричної будови, розділених широкими давніми долинами з повними серіями терас від низького до високого ярусів, які займають майже третину всієї території.
Саме ці широкі давні долини сталії основними шляхами розселення людей у Стрийсько-Санській Верховині. Заселенню сприяло також поширення положистих ннзькогірних схилів, які займають майже дві третини Турківського ландшафту. Давнє і густе заселення спричинилося до значного винищення лісів, які зараз вкривають приблизно 30% загальної площі району. Стародавнє заселення Турківського природного району привело не лише до зменшення площі, зайнятої лісами, але й до суттєвих змін у складі лісів, з яких цілком щез дуб і майже. зникли явір, ясен тощо. Про те, що тут був колись у лісах дуб, свідчить ціла низка назв (с. Дністрик Дубовий, урочища Дубцівське, Діброва тощо).
Либохорський природний район розташований на південний схід від Турківського ландшафту і обмежується Вододільним хребтом з півдня і р. Стрий з півночі (на відтинку між селами Івашківці—Нижнє Висоцьке), займаючи в цілому до 170 км2 площі.
За структурою ландшафту район відрізняється від Турківського, по-перше, тим, що він має більші абсолютні висоти, які в середньому, перевищують 800, а в окремих місцях досягають 1000 м (г. Магура), і, по-друге, наявністю широких улоговин у верхів’ях потічків, що спливають з Вододільного хребта. В улоговинах розташовані села з численними хуторами (Гнила, Либохора, Гусине, Кривка, Івашківці). Долинно-терасові яруси, які домінують у Турківському природному районі, тут займають підпорядковане місце, простягаючись вздовж долини р. Стрий. Проте у цілому Либохорський природний район досить добре освоєний і змінений господарською діяльністю людини, що зокрема виявляється у малій питомій вазі лісів (до 40% загальної площі району).
Сможенський природний район займає простір між ріками Стрий і Завадка. Східною границею району можна вважати автомагістраль Мукачево—Львів на ділянці Верецький перевал—с. Козева. Найвиразнішими елементами району є хребти Довжківський, який досягає 1000 м над р. м., і Сможенський такої ж приблизно висоти; північно-західним продовженням Сможенського хребта є Красненський з вершиною Магура, яка перевищує 1000 м над рівнем моря. Ці хребти вкриті буково-ялиновими лісами і тому весь природний район значно залісений (лісистість 55%). Місця тут важкодоступні у зв’язку зі значними абсолютними висотами.
Проте вздовж долин основних річок Стрия і Завадки та їх багатьох приток розташовуються численні села, оточені орними землями і луками, так що в цілому цей природний район досить густо заселений.
Славський природний район є найвищим районом Стрийсько-Санської Верховини: середні висоти тут досягають приблизно 800 м над p. м., а багато їх вершин значно перевищують 1000 м (г. Вердо — 1200 м, г. Тростян — 1230 м та інші). Але, незважаючи на значні висоти, верховинська структура ландшафту зберігається. Поширені давні поздовжні високотерасові долини, що простягаються на північний захід і є переважно добре освоєними і заселеними. Проте основну роль у ландшафті Славського природного району відіграють поперечні долини рік Оряви, Головчанки, Опора, Славської тощо, які зі своїми ярусами низьких і середніх терас є основними лініями поселень і шляхів сполучень.
Група середньогірнобескидських природних районів відповідає смузі таких скибових структур, як Сколівська, Парашка, Зелем’янка і Рожанка, що відзначаються великими абсолютними висотами (близько 1100—1200 м), а в найвищих точках перевищують 1300 м (г. Видноха — 1326 м, г. Магура — 1363 м).
Усю групу хребтів, утворених скибами, називають Сколівськими Бескидами, які є середньовисотними хребтами.
Характерними рисами природи Сколівських Бескидів є, по-перше, значна стрімкість схилів хребтів, особливо хребтів північної експозиції, що зумовлено лускуватою будовою скиб, насунутих одна на одну; по-друге, майже повна відсутність поздовжніх долин, характерних для низькогірних Бескидів і Стрийсько-Санської верховини; по-третє, мала заселеність Сколівських Бескидів, що пов’язано з відсутністю поздовжніх терасових долин, зручних для поселень (тільки поперечні долини Рибника, Опору і Оряви, по яких йдуть дороги на Закарпаття, є густо заселеними) ; по-четверте, значне поширення лісів, які вкривають понад 60% усієї території. Очевидно, що збереженню лісів сприяла мала заселеність цієї групи природних районів.
Проте Сколівські Бескиди не є цілком однорідні за своїми ландшафтами і можуть бути поділені на такі природні райони: Виднохівський і Сукельський.
Виднохівський природний район названий нами так за найбільшою вершиною Сколівських Бескидів (г. Видноха — 1326 м), яка розташована майже в центрі цього ландшафту. Виднохівський природний район обмежений з півночі і заходу долиною р. Стрий, з півдня— притокою Стрия р. Завадкою і зі сходу — ріками Орявою і Опором. Це найбільший з високобескидських ландшафтів, і все те, що сказано вище про природу Сколівських Бескидів, найбільше стосується саме Виднохівського району.
Тут пролягає декілька майже паралельних хребтів, найвищими і найдовшими серед яких є Парашки, Широковерхий, Виднохівський, Чорногірський, що займають середню частину району. Вони майже суцільно вкриті лісами, і на них організовано перший в Карпатах невеликий зубровий заповідник (біля с. Майдан). Зубри, завезені сюди з Біловезької пущі, добре себе почувають і дають приплід. Очевидно, доцільно організувати у Виднохівському природному районі великий ландшафтний заповідник, де можна було б у широкому масштабі вести роботи щодо відновлення флори і фауни Карпат та раціонального управління природними процесами.
Сукельський природний район, що розташований на схід від рік Орява і Опір, простягається до східних границь області і навіть виходить за її межі аж до р. Мізунка в Івано-Франківській області. Орографічну вісь цього району утворює хребет Зелем’янки, який на окремих вершинах досягає 1300 м (г. Магура — навіть 1363 м). На північ і на південь від цього хребта висоти знижуються, схили хребтів сположуються, з’являються широкі поздовжні долини, по яких простягліїся поселення (Труханів, Кам’янка, Гребенів, Тухля тощо) і значно зменшується лісистість прилеглих хребтів.
Сукельський природний район досить добре освоєний і разом з тим має багато цікавих природних об’єктів, а саме: екзотичні скелі ямненських пісковиків біля с. Бубнище («Скелі Довбугпа») із заростями реліктової кедрової сосни, озера, утворені обвалами ямненських пісковиків біля підніжжя г. Ключ (с. Кам’янка) тощо. Отже, у Сукельському природному районі є усі умови для шкільних туристських походів та організації оздоровчих таборів і будинків відпочинку.
Суттєвою відміною природи Сукельського природного району, порівняно з Виднохівським, є численні міжгірські поздовжні долини, які місцями мають вигляд справжніх міжгірських невеликих улоговин. Такими улоговинами, густо заселеними і добре освоєними, є Труханівська, Кам’янська і Тухлянська, у яких розміщені декілька сіл з дуже привабливими околицями. Вужчими, справжніми міжгірськими зворами є Гребе-нівська і Рожанська долини, які теж являють собою цікаві туристські маршрути.
Вододільно-Верховинську групу ландшафтів утворює звивиста лінія хребтів, що поділяють басейни рік Дністра і Тиси. Ці хребти мають загальну назву Вододільний хребет, проте він на окремих ділянках дуже відмінний, і тому слід було б також дати назви окремим відтинкам цього хребта.
Характерними особливостями Вододільного хребта в межах Львівської області, крім того, що він розділяє басейни Дністра і Дунаю, є асиметричність його будови: південний, закарпатський, схил хребта завжди значно стрімкіший від північного, львівського. Ще одною характерною прикметою цього хребта є те, що він розташований у кросненській структурній зоні, у смузі розвитку антиклінальних структур, ускладнених численними скидами, розломами та ундуляціями.
Смугу Вододільно-Верховинського хребта можна поділити на такі три відтинки, які з певними застереженнями можна було б назвати ландшафтами: Верховинський, Латорицький та Ялинкуватий.
Верховинський хребет — відтинок Вододільного хребта між Ужоцьким перевалом і г. Пікуй. Це найвища ділянка Вододільного хребта в межах Львівської області, висоти якого піднімаються у середньому на 1200 м над рівнем моря. Західна його частина вкрита смереково-буковими лісами, а східна піднімається вище природної межі лісу і утворює так звану Буковецьку полонину з найвищою вершиною області г. Пікуй (1406 ж).
Буковецька полонина — один з небагатьох природних ландшафтів, у якому збереглася природна верхня межа лісу з буковим криволіссям на висоті приблизно 1250 м і справжня полонина із заростями чорничників, біловусниковими пустищами тощо. Таким чином, ця полонина являє собою дуже цікавий об’єкт, який слід оберігати. Коли ж зважити на чарівні краєвиди, що відкриваються з вершини г. Пікуй, та зручність доїзду (автобусом з м. Турки до с. Верхнє Гусине (Гусне), а далі пішки 6 км стежкою з некрутим підйомом), то можна сподіватися, що Буковецька полонина незабаром стане популярним туристським місцем у нашій області.
Латорицький хребет, з якого спливають витоки р. Латориці та її притоки, простягається між вершинами гір Пікуй та Яворник. Це дуже звивиста і значно знижена частина Вододільного хребта, де розташовані зручні, невисокі перевали (Ворітський, Бескидський), використані для прокладання шосейних доріг і залізниць.
Хоча середні висоти Латорицького хребта не перевищують 1000 м над р. м., значна його частина безліса і вкрита вторинними післялісовими луками. Однак кущі зеленої вільхи, які тут іноді трапляються, свідчать про те, що ліси, котрі вкривали цей хребет, наближалися до верхньої межі свого поширення. Вона могла бути дуже зниженою у смузі перевалів, на яких сильні вітри утруднювали розвиток високобонітетних лісів.
Ялинкуватий хребет, з якого починаються витоки р. Опору з його притоками Опорець і Ялинкувата, дуже подібний до Латорицького хребта: він такий же звивистий і значно обезлісений. Проте між ними є певні відміни, а саме: Ялинкуватий хребет дещо вищий (його середні висоти перевищують 1000 м над р. м.), має більш круті північні, а не південні схили. Мабуть, через це тут майже немає зручних перевалів, хоча пішохідних, цілком доступних для екскурсійно-туристських походів є декілька.