3 роки тому
Немає коментарів

ФЛОРИСТИЧНИЙ СКЛАД РОСЛИННОГО ПОКРИВУ

Флора Волинської області об’єднує в собі і типові захід­ноєвропейські і східноєвропейські елементи. На цій території вироста­ють і бореальні, і європейські неморальні, і степові, і, навіть, монтанні види. До бореального типу географічних елементів, насамперед, слід віднести такі рослини — «мешканці» хвойних лісів, як ялина європей­ська, сосна звичайна, жимолость пухнаста, брусниця, хвощі лісовий, болотний та лучний, рамішія однобока, одноквітка звичайна, грушанки круглолиста і середня, ранник вузлуватий, чорниця, лохина, берези пух­наста і бородавчаста, журавлина чотирипелюсткова, вероніки струм­кова, дібровна, лікарська, водяна і щиткова, підмаренники північний і справжній, калина, плаун колючий, комонник лучний, незабудка дер­ниста, осока малоквіткова, пухівка піхвова, ринхоспора біла та ін. До європейського типу флори належать рослини — складники широко­листяних лісів, а також види, що виростають на лісових луках, узліссях, болотах: дуб звичайний, липа європейська, граб звичайний, переліска багаторічна, живокіст серцевидний, наперстянка великоцвіта, герань темна, дзвоники ріпчастовидні і круглолисті, підлісник європейський тощо. До флори Волинського Полісся відносяться такі представники арк­то-альпійського типу, як верес звичайний, андромеда багатолиста, тов­стянка звичайна, верба розмаринолиста, журавлина дрібноплідна, ломи­камінь болотний. До степового типу геоелементів належать: ковила волосиста (тирса), осока низька, оман мечолистий, горицвіт весняний.

Серед представників адвентивного типу геоелементів слід насам­перед назвати досить поширену на болотистих луках і болотах лепеху звичайну (татарське зілля).

Серед рідкісних, або мало поширених, поліських видів слід вказа­ти на язичника сибірського, виростання якого в межах УРСР обмеже­не лише болотними і вогкими луками Волинського Полісся, на ломика­мені — болотний та зернистий. Перший вид поширений на торфовищах Волинського Полісся, другий — на його луках. Лише в соснових лісах Волинського Полісся виростає тисдалія голостебла, а на північному заході Полісся та у Волинському Лісостепу на осоково-мохових боло­тах трапляється осока Девеллова. На Волинському Поліссі серед лісів і чагарників виростає ожина мохнастостебла, по берегах річок — вовчуг колючий, по суходільних луках — армерія видовжена, по сухих вапня­кових схилах — горлянка ялинковидна. Для узлісь, лісових лук Волинського Лісостепу характерне жовтозілля Бессера, а для боліт цієї території — меч-трава болотна.

Велику зацікавленість викликає група видів, поширених, з одного боку, по луках, лісах, болотах Волині, а з другого — та, що росте в пе­редгір’ях і по гірських схилах Українських Карпат. Це, зокрема, жов­тець трансільванський, живокіст серцевидний, апозерис смердючий, дріоптерис гірський, куничник вільненський, сашник іржавий та ін.

За попередніми даними, флора Волинської області налічує близько 1300 видів вищих спорових і насінних рослин, які належать приблизно до 100 родин і понад 450 родів.

У зв’язку з різноманітністю рослинного покриву (тут поширені ліси, луки, болота, торфовища, чагарничкові пустища, рослини відкритих водойм, рештки остепнених лук та лучних степів) складники флори Во­линської області за біологією і екологією досить різноманітні. Тут пе­реважають види лісові (близько 40% флористичного складу), яучні (близько 20%), болотні (понад 10%) та водні і прибережні (близько 10%). Серед життєвих форм неподільне панування належить трав’яним багаторічникам (близько 70%).

Територія Волинської області входить до складу Східно-Європей­ської провінції широколистяних лісів Європейської широколистяної зони. У межах області розрізняють два геоботанічних округи — Захід­но-Поліський і Волинський (Г. І. Білик, Є. М. Брадіс, 1962).

Для Полісся властива значна заболоченість і залісненість (близь­ко 40%). Волинське Полісся — найбільш заболочена частина території УРСР (10%, а місцями — до 20%).

Серед боліт переважають низинні евтрофні болота (це болота з багатим мінеральним живленням), але значні площі займають болота мезотрофні (це проміжні болота між евтрофними і оліготрофними) і оліготрофні (це болота з бідним мінеральним живленням).

Переважна більшість боліт Волинського Полісся належить до тор­фових боліт або торфовищ. Торфові болота поширені, насамперед, по долинах невеликих річок, а також по межиріччях. Значні простори Во­лині займають луки, які становлять близько 25% усіх земельних угідь. Найбільші площі припадають на міжрічкові луки. Долини великих річок — Горині, Стиру, Стоходу, Турії — вкривають заплавні луки, ма­лих — переважно заболочені.

З півночі на південь за особливостями рослинного покриву Волин­ське Полісся виразно поділяється на дві частини — північну і південну. Північна являє собою рівнинну територію, вкриту переважно чистими сосновими борами, березовими гаями, рідше — ялиновими лісами, чор-новільшаниками, мішаними лісами з сосни, дуба черешчатого і граба. Лісовкриті площі чергуються з обширними заболоченими рівнинами, зайнятими переважно евтрофними болотами. Певні площі вкривають міжрічкові (материкові) луки, а також вересові і брусничні пустища.

Південна частина Волинського Полісся — слабохвиляста рівнина, складена смугою горбів та гряд, відокремлених неглибокими улоговинами — теж досить заліснена. Залісненість спадає в напрямку з півночі на піздень. Ліси займають, насамперед, підвищені ділянки рельєфу. Головна лісоутворююча порода півдня Волині — дуб черешчатий, сосна і граб — на другому місці. По зниженнях рельєфу та по річкових за­плавах на значних площах поширені торфовища, а також вересові і брус­ничні пустища (вони трапляються в північній частині Волинського Полісся), звичайно генетично пов’язані з лісами. Великі простори при­падають також на луки, особливо на заболочені.

Південь Волинської області, віднесений Г. І. Біликом і Є. М. Бра­діс до Волинського геоботанічного округу, називають також Лісосте­пом. Для рослинного покриву Волинського Лісостепу найбільш типові мішані лісп з дуба черешчатого, граба та сосни звичайної, які вкрива­ють до 9% території, а також залишки остепнених луків та скельно-степової рослинності (рис. 13). Для фрагментів лучно-степової рослин­ності, між іншим, властиве виростання в її складі таких типових пред­ставників лісостепової деревно-чагарникової флори, як степова вишня і клокичка. Значні площі займають також болота і луки, на які разом припадає близько 10% площі. Луки збереглися майже виключно по долинах великих річок, по їх заплавах. Болота ж переважно пов’язані з долинами невеликих річок (Липи, Луги, Чорногузки та ін.), з утво­ренням великих торфових масивів. Торфовища переважно низинні.

Схематична карта рослинності Волинської області...

Схематична карта рослинності Волинської області…

ЛІСОВА РОСЛИННІСТЬ

Найбільш поширені лісові формації Волинського Поліс­ся — соснові, дубово-соснові, менше дубово-грабово-соснові і грабово-соснові, а також сосново-дубові ліси. Дубово-соснові ліси є панівними у Волинській області. Як похідні, тимчасові форми виростають березові ліси на місцях соснових та широколистяно-соснових лісів після вирубу останніх. На невеликих площах на півдні Волинського Полісся зберег­лися дубово-грабові, а в північній частині — ялинові. Трапляються по всьому Волинському Поліссі чорновільхові ліси.

Соснові ліси (Pineta silvestris) зосереджені насамперед по пі­щаних (борових) терасах у долинах річок Прип’яті, Вижівки, Стоходу, Турії. Залежно від умов зволоження та родючості грунту розрізняють соснові ліси (бори) лишайникові, зеленомохові, рунянкові, сфагнові і складні.

Лишайникові сосняки займають найбільш підвищені частини терас (сухі бори).

Зеленомохові сосняки зростають в умовах помірного зволоження грунтів по схилах або по зниженнях між ними (свіжі, здебільшого во­логі бори). Рунянкові сосняки надають перевагу поверхні з близьким заляганням ґрунтових вод (сирі бори).

Умови місцезростання сфагнових сосняків характеризує їх інша назва — сосна на болоті. Сфагнові сосняки особливо поширені в пів­нічній частині області. Складні сосняки, крім першого яруса з сосни, мають ще другий деревний ярус з граба і дуба. їх розташування пов’я­зане з найбагатшими грунтами і оптимальними умовами зволоження. Найбільше площі займають дубово-соснові ліси, значно менше — гра­бово-дубово-соснові і грабово-соснові.

Найбільш поширені такі типи соснових лісів:

Сосняки лишайникові (Pineta silvestris cladinosa). Одноярусний деревостан складає сосна звичайна, підлісок відсутній; добре розвине­ний ярус кущистих лишайників роду кладонія.

Сосняки зеленомохові (Pineta silvestris hylocomiosa). Трав’яно-чагарничковий ярус складають брусниця, костриця овеча, біловус стис­нутий, верес, папороть-орляк, чорниця. Моховий ярус утворюють зви­чайні лісові види брієвих мохів.

Сосняки сфагнові (Pineta silvestris sphagnosa). Поширені на знач­них просторах області. Деревостан утворює сосна IV—V класів боні­тету з домішкою берези пухнастої. Основу трав’яно-чагарничкового яру­са становить багно, ситник розлогий, молонія голуба, пухівка піхвова. Суцільний моховий покрив утворюють білі або сфагнові мохи.

Сосняки складні (Pineta silvestris composita) — це найбільш поши­рений тип поліських лісів. Серед них найбільш типовими для Волині є сосняки дубові (Pineta silvestris quercetosa roburi) та сосняки дубово-грабові (Pineta silvestris quercetoso roburi-carpinosa Betuli). Дерево­стани таких лісів або двоярусні (І ярус — сосна, II — дуб черешча­тий), або триярусні, де третій ярус утворює граб. Підлісок переважно розвинений слабо, особливо в деревостанах з густим наметом граба. Провідні його складники: ліщина, крушина ламка, бруслина бородав­часта і європейська, клен татарський, калина та ін. Слабо розвинений і моховий покрив, основу якого становлять звичайні лісові види (плев­роцій Шребера, рунянка звичайна, дикран зморшкуватий та ін.). Трав’я­но-чагарниковий ярус, навпаки, розвинений добре і являє собою поєд­нання неморальних і бореальних елементів.

Серед дубово-соснових лісів поширені асоціації сосняків дубово-ліщинового (P. s. quercetoso roburi coryllosum) та дубово-чорницевого (P. s. quercetoso roburi myrtillosum).

Дубово-грабові сосняки займають менші площі. Найбільш пошире­ні асоціації: сосняки дубово-грабово-ліщиновий (P. s. quercetoso robu­ri-carpinoso betuli-coryllosum), дубово-грабово-чорницевий (P. s. quercetoso roburi-carpinoso betuli myrtiflosum), дубово-грабово-копит­няковий (P. s. quercetoso roburi carpinoso betuli asarosum), дубово-гра­бово-дріоптеристовий (P. s. quercetoso roburi carpinoso betuli dryopteri­dosum), грабово-чорницевий (P. s. carpinoso betuli myrtillosum).

Грабово-дубові ліси або груди (Carpineto betuli — quer­ceta roburi) з двоярусними деревостанами. У першому ярусі — дуб звичай­ний з домішкою ясена звичайного, клена гостролистого, липи серцелистої. Другим ярусом неподільно володіє граб. Під густим наметом дерев відсутні умови для розвитку підліска, який представляють поодинокі кущі бруслин бородавчастої та європейської, ліщини, свидини, крушини ламкої тощо. У трав’яному покриві переважають неморальні види.

Ялинові ліси (Piceeta abieti) на території Волинської області збереглися у вигляді невеликих острівців в північній її частині (Корте­ліси). Поліські ялинові ліси переважно виростають на перезволожених і заболочених зниженнях, тому серед них переважають вологі і сирі типи. Деревостани поліських ялинників низько-, рідко середньопро­дуктивні, звичайно мішані. До ялини (Picea abies (L.) Karsten) домі­шуються сосна звичайна, берези бородавчаста і пухнаста, вільха чорна, осика, рідше граб і дуб звичайний та ін.

Чорновільхові ліси (Alneta glutinosae) поширені по всій території Волинської області, в лісостеповій і особливо в поліській її частині. Найтиповіші місцезростання — більш або менш заболочені зни­ження рельєфу на вододілах і по долинах річок. Але особливо поширені по притерасних частинах заплав як малих річок, так і поліської частини Прип’яті. Вільшаники займають також значні площі по вододільних зниженнях Полісся та по давніх річкових долинах. В утворенні дерево-станів чорновільхових лісів крім самого едифікатора вільхи чорної (клейкої) (Alnus glutinosa (L.) Gaertn) беруть участь береза пухнаста, сосна звичайна, рідше ясен звичайний, ялина європейська, ще рідше — осика, дуб звичайний і граб.

Осикові ліси (Populeta tremulae) поширені по всій області на місцях вирубаних або згорілих дубово-соснових і широколистяних, дубових і грабово-дубових лісів. Вони утворюють чисті, а частіше мі­шані з березою лісостани. Будучи вторинними, осичники мають у своїй структурі ознаки вихідних деревостанів, хоч чагарничковому і трав’яно­му ярусам завжди властиве значне порушення типової структури — несталість, значне забур’янення випадковими видами. Але в лісостепо­вій частині області відомі і довготривалі чисті осикові гайки — осикові колки. В таких осичниках деревостани звичайно одноярусні, зімкнутість їх досягає 0,6—0,9, бонітет — І класу. До домінуючої осики приєдну­ються граб, дуб, липа серцелиста, сосна звичайна, яблуня лісова, че­решня, берест. У добре розвиненому підліску росте ліщина, рідше бруслина бородавчаста та європейська, крушина ламка. У трав’яному покриві особливо багато маренки запашної, осоки волосистої, веснівки дволистої, конвалії звичайної, чорниці, яглиці звичайної, медунки тем­ної, тонконога дібровного, які виступають субдомінантами у відповід­них асоціаціях. Моховий покрив відсутній.

Березові ліси (Betuleta verrucosae), як і осичники — це вто­ринні, похідні угруповання на місці зведених дубових і соснових та мі­шаних дубово-соснових лісів. Береза переважає в деревостанах. Інші породи — сосна, осика, рідше дуб, граб — відіграють підлеглу роль. Підлісок звичайно нерозвинений. Зберігаючи ознаки корінних, вихід­них лісових насаджень, трав’яний і моховий яруси виявляють певні, причому інколи значні відміни, в зв’язку зі зміною умов виростання. На місці соснових лісів найчастіше виростають березняки: чорницевий (Betuletum verrucosae myrtillosum), біловусовий (В. v. nardosum), рідше — тростиново-куничниковий (В. v. calamagrostidosum arundi­naceae), голубомолінієвий (В. v. moliniosum coerulans), злаково-різно­травний (В. v. graminoso-varioherbosum), різнотравний (В. v. varioher­bosum), вересовий (В. v. callunosum), орляковий (В. v. pteridiosum aqui­linae), чорницево-довгомошний (В. v. myrtilloso-polytrichosum), лохи­ново-довгомошний (В. v. uliginoso-polytrichosum).

ЛУЧНА РОСЛИННІСТЬ

Луки особливо поширені в поліській частині області і займають близько чверті всіх земельних угідь. Найбільша площа нале­жить міжрічковим або материковим лукам, серед яких розрізняють луки суходільні і низинні. Суходільні луки виникли на місці вирубаних лісів (суходільних широколистяно-соснових борів). Більша частина площ під суходільними луками на сьогодні розорана. Тому луки не утворюють суцільних масивів, а збереглися невеликими ділянками се­ред орних площ, по лісових галявинах, по підвищених окраїнах боліт, по узліссях тощо. Низинні ж луки сформувалися на місці чорновільхових та інших сирих типів лісу, а також на болотах після часткового підсушування. Значні площі займають і заплавні луки по долинах таких великих річок, як Прип’ять, Стир, Стохід, Турія. Долини малих річок звичайно суцільно заболочені.

На території Волинської височини луки займають 3—4% її площі. Переважають серед них заплавні різнотравні і різнотравно-осокові.

Суходільні луки. Серед справжніх суходільних лук на Во­линському Поліссі найбільш поширені мезофільні і гігромезофільні крупнозлаково-різнотравні і дрібнозлаково-різнотравні формації.

В складі крупнозлаково-різнотравних лук серед злаків переважає костриця червона і лучна, місцями — щучник дернистий, трясучка се­редня, тонконіг лучний, мітлиця тонка, рясно виростає також мітлюг звичайний, вівсюнець пухнастий, пахуча трава звичайна, біловус стис­нутий, медова трава шерстиста, гребінник звичайний. Серед представ­ників різнотрав’я найбільш рясними є жовтець багатоквітковий і пов­зучий, щавель кислий, королиця звичайна, вовче тіло болотне, яглиця звичайна, подорожник ланцетолистий, підмаренник болотний, гірчак зміїний, перстач прямостоячий, зірочник злаковидний, волошка лучна. Часто домішуються осоки — жовта, просовидна і бліда. Флористичне багатство таких лук — 45—50 видів, висота травостою — 50—60 см.

На дрібнозлаково-різнотравних луках з травостоями висотою до 40 см і флористичним багатством 40—45 видів серед злаків фон утво­рює пахуча трава звичайна, трясучка середня, рідше тонконіг лучний. Виростає також іноді досить рясно тонконіг звичайний, вівсюнець пухнастий. Серед різнотрав’я назвемо такі види, як жовтець багато­квітковий, подорожник ланцетолистий, перстач прямостоячий, щавель кислий, гірчак зміїний, роговик дернистий, конюшина лучна та ін.; часто багато осоки просовидної та ожики волосистої.

Моховий покрив на справжніх суходільних луках відсутній або слабо розвинений (покриття не більше 10—20%), представлений вида­ми дикрана, абієтенеллою яглицевидною, клімацієм деревовидним.

На пустищних суходільних луках неподільно панує біловус. Міс­цями до нього домішується верес, тоді формуються вересово-біловусові пустищні угруповання. Такі біловусові луки виникли на місцях сухих соснових борів-верещатників. Серед інших видів, що виростають поряд, з біловусом, найбільшою ряснотою відзначаються жовтець багатоквіт­ковий, костриця овеча, нечуйвітер волохатенький, перстач прямостоячий та гусячий, подорожник ланцетолистий, котячі лапки дводомні, тонко­ніг звичайний, чебрець звичайний. Місцями розвинений покрив з лишай­ника кладонії альпійської. Травостої таких лук низькі (в середньому 20 см). Флористичне багатство — 25—ЗО видів.

Низинні луки. На Волинському Поліссі вони утворюються в умовах високого рівня ґрунтових вод і прогресуючого заболочення. Серед них розрізняють луки болотисті (гідромезофітні), торф’янисті (оксимезофітні) та пустищні.

Болотисті луки займають міжрічкові пониження та знижені ділян­ки других заплавних терас. До них слід віднести повзучомітлицеві (Agrostideta stolonizanti), пухнрчастоосокові (Cariceta vesicariae), стрункоосокові (Cariceta gracilis) та водянолепешнякові (Glycerieta aquaticae) луки. До найбільш поширених належать луки пухирчасто-осокові і водянолепешнякові.

Торф’янисті луки займають широкі заболочені плоскі низовини, що живляться водами поверхневого стоку, а також підґрунтовими водами. Відомо багато торф’янисто-лучних формацій, але основними з них є: злаково-торф’янисті і осоково-торф’янисті.

Злаково-торф’янисті луки — високотравні (до 70—90 см), густі (70—90%), три-, чотириярусні. Це голубомолінієві, дернисто-щучни­кові, шерстисто-медовотравні та собачомітлицеві луки. Звичайно у зла­кових торф’янистих лук добре розвинутий моховий покрив, складений брієвими мохами.

Осоково-торф’янисті луки мають густі дво- і триярусні травостої, в яких неподільно панують дрібні осоки, добре розвинений моховий покрив з листяних мохів, особливо з клімація деревовидного та калієр­гонели гострокінцевої. Всі осокові луки звичайно виростають разом, чергуючись між собою. їх утворюють осоки просяна, жовта, звичайна.

Пустищні низинні луки виростають звичайно в комплексі з торф’я­нистими, від яких нерідко і походять. Основу їх утворює біловус стис­нутий. Травостої низинних біловусників дво- і триярусні, густі, з добре розвинутим моховим покривом з лучно-болотних брієвих мохів (кліма-цій деревовидний, аулакомній болотний, рунянка звичайна). Тому такі біловусники ще звуть замоховілими.

Заплавні луки сформувалися в долинах річок. Серед них роз­різняють луки справжні, болотисті і торф’янисті.

Справжні заплавні луки займають близько половини всієї лучно-вкритої площі річкових заплав. Травостої справжніх лук досить високі (не нижче 70—80 см), густі (проективне покриття — 70—80% і більше), переважно три-, чотириярусні, за складом різнотравно-злакові, рідше злакові або злаково-різнотравні з відсутнім або слабо розвину­тим моховим покривом. Виростають по середньовисотних елементах рельєфу заплав. На території Волинської області трапляється багато формацій справжніх лук. Болотисті луки пов’язані з негативними еле­ментами рельєфу заплав, з постійним, рідше тимчасовим надмірним (незастійним) зволоженням. На болотисті луки припадає близько чвер­ті лучновкритої площі річкових заплав. За панівними видами болотисті луки можна поділити на дві групи — злакові та осокові.

Близько чверті лучної площі заплав займають торф’янисті заплавні луки. В складі таких лук переважають рослини, здатні рости на кислих грунтах в анаеробних умовах.

Злакові торф’янисті заплавні луки — переважно різнотравно-зла­кові угруповання — з три-, чотириярусними, високостеблими (80— 100 смгустими травостоями. Серед осокових торф’янистих лук є і крупноосочники, і дрібноосочники. До перших відносяться угруповання осоки дернистої, до других — осоки звичайної (висота травостою від­повідно — 90 і 60 см). Травостої осочників — три- і чотириярусні, пе­реважно різнотравно-осокові.

Підсумовуючи характеристику волинополіських заплавних лук, слід підкреслити, що в різних типах річок співвідношення між окремими типами лук різне.

У заплавах малих і середніх рік (Турія, Стир, Случ) переважають болотисті луки і вологі варіанти справжніх лук, менші площі займають луки трав’янисті і пустищні.

У заплаві найбільшої ріки Волинської області Прип’яті, навпаки, впадає у вічі переважання болотистих та торф’янистих лук, а справжні луки пересуваються на друге місце. Пустищні ж луки ще менше по­ширені.

Справжні луки займають найбільш підвищені, добре дреновані ділянки заплав. У заплавах малих і середніх рік особливо поширені різнотравно-злакові угруповання з переважанням костриці червоної, мітлиці тонкої, тонконога лучного, гребінника звичайного, пахучої трави звичайної, тонконога болотного, куничника наземного, мітлиці білої, а по більш знижених місцях — костриці лучної, китника лучного. У за­плаві Прип’яті переважають різнотравно-злакові угруповання кунични­ка наземного, щучника дернистого, осоки дернистої та звичайної.

Пустищні луки займають переважно притерасні шлейфи. Всюди в них як домінанта виступає біловус стиснутий.

РОСЛИННІСТЬ БОЛІТ

Болота поширені по всій території Волинської області. На півночі області найбільше площі займають мезотрофні болота, лісові сфагнові, березово-соснові та соснові. Набагато менші ділянки лежать під оліготрофними сосново-сфагновиим болотами. Місцями на оліготрофних болотах трапляються пригнічені рідколісі угруповання сосни звичайної з початковим мочаровим комплексом.

На південній смузі поліської частини області переважають евтроф­ні, осокові та осоково-мохові болота, які займають великі площі по долинах річок і вододілах. Значно менші простори належать евтрофним лісовим чорновільховим та березовим болотам, які мають слабо розви­нений моховий покрив або зовсім позбавлені його. Ще на менших ділян­ках поширені евтрофні чагарникові болота.

Широтна межа між волинополіськими мезотрофними та евтрофни­ми болотами проходить по лінії Турійськ—Голоби—Колки.

В лісостеповій частині області переважають осокові, осоково-гіпно­ві, чорновільхові евтрофні болота. Дуже рідко трапляються очеретяні болота, північна межа поширення яких співпадає з межею між Поліс­сям і Лісостепом.

Евтрофні болота — найбільш поширений тип боліт і не лише на території Волинської області, а й взагалі на рівнинній частині Укра­їнської РСР. Найбільші простори займають болота трав’яні і трав’яно-мохові, менші — лісові, ще менші — чагарникові.

Трав’яні болота поширені в умовах надмірного зволоження, по до­линних, заплавних та притерасних зниженнях, менше — по міжрічко­вих. На окраїнах великі болотні масиви часто переходять у лісові або чагарникові болотні угруповання, або в луки. Деревній і чагарниковий яруси на таких болотах відсутні. Лише де-не-де виростають поодинокі дерева берези пухнастої, вільхи чорної або сосни, кущі верби попеляс­тої, п’ятитичинкової, розмаринолистої, лапландської. Провідні едифі­катори трав’яних боліт: осоки, рідше рогіз вузьколистий, куга озерна, лепешняк великий, лепеха звичайна, тростяниця, хвощ багновий, очерет звичайний. Моховий покрив переважно нерозвинений або слабо розви­нений і становить приблизно 40%. Розрізняють трав’яні болота високо-і низькотравні, осокові, осоково-мохові. На Поліссі провідне місце серед евтрофних трав’яних боліт належить осоковим та осоково-моховим, у Лісостепу — осоковим болотам разом з осоково-моховими та високо-травними.

Високотравні болота. Сюди належать болота очеретяні, вузьколисторогозово-озернокугові, великолепешнякові, звичайнолепе­хові. Очеретяні болота займають староріччя на заплавах, притерасні зниження, приозерні улоговини. Едифікатор — очерет звичайний (Phrag­mites communis Trin.).

Осокові болота. Осокові угруповання трапляються поряд з заплавними долинами і притерасними болотами на значно зволожених реліктових долинах з неглибокими улоговинними болотами межиріч. Більш поширені крупноосокові формації, особливо осок омської, дерни­стої та зближеної. Серед кореневищних осок найбільше площі займають угруповання осок стрункої та гостровидної. Ці п’ять формацій скла­дають основу рослинного покриву боліт. Вони утворюють купинноосо­кові угруповання, купини, які місцями досягають 60 см.

Трав’яно-мохові болота. Трав’яно-мохові угруповання на евтрофних болотах поступаються, можливо, лише трав’яним болотам. Відзначаються добре розвиненим, переважно суцільним покривом з гіп-нових або сфагнових мохів. Трав’яно-мохові з гіпновим і сфагновим покривом болота в поліській частині області займають переважно стічні і безстічні улоговини на межиріччях, терасах річок та реліктові долини річок. Єдифікатори — осоки пухнастоплода, здута, двотичинкова, баг­нова, омська та ін.

Лісові болота. Лісово-болотна рослинність об’єднує такі бо­лотні формації: чорновільхову, березову та соснову.

Соснові болота. Поширення сосново-болотних угруповань дик­тується розташуванням вододільних і староруслових боліт зі значною глибиною торфового шару. Едифікатор деревного яруса — сосна зви­чайна, у відповідних асоціаціях до неї приєднуються береза пухнаста, вільха чорна. Висота деревостанів — 12, 15—20 м, зімкнутість крон — до 0,7—0,8.

Підлісок якщо і є, то дуже рідкий. Його характеризує крушина ламка, горобина, лоза попеляста; основа трав’яного покриву — осоки пухнастоплода, омська, зближена, папороті дріоптерис болотний та греб­нястий, безщитник жіночий, чорниця, костяниця, багно, журавлина, бо­бівник. У моховому покриві домінують звичайно сфагнові мохи (сфагн відігнутий, відстобурчений і круглуватий), місцями зі значною участю гіпнових мохів (плевроцій Шребера, гілокомій блискучий, калієргонелла гострокінцева).

Березові болота. Березово-болотні угруповання виростають на долинних болотах біля корінного берега, по притерасних і водо­дільних болотах і являють собою перехід від багатих евтрофних чорно­вільхових насаджень до бідних мезотрофних сосново-березово-сфагно­вих. Основу деревостану становить береза пухнаста, рідше береза бо­родавчаста; супутні деревні породи: сосна звичайна, вільха чорна, рідше осика. Підлісок розвинений слабо або й зовсім відсутній; тут росте верба попеляста і крушина ламка. Трав’яний покрив розвинений добре (покриття до 0,7—0,8). Основу його становлять такі види, що у відпо­відних асоціаціях виступають як субдомінанти: дріоптерис болотний, осоки пухнастоплода, дерниста, звичайна, зближена, сірувата, ситничкова, омська, струнка, куничник сіруватий, бобівник, вовче тіло, калюж­ниця, дріоптерис гребенястий та болотний. Моховий покрив суцільний або розірваний, з переважанням сфагнових мохів (сфагни — відстовбурче­ний, зігнутий, болотний), рідше — брієвих мохів (калієргонелла за­гострена, рунянка звичайна, клімацій деревовидний, аулакомній болот­ний, калієргон серцелистий).

Чорновільхові болота. Болотні угруповання вільхи чорної виростають по притерасних і заплавних болотах, по притерасних части­нах долинних і притерасно-заплавних боліт, по староруслових болотах, по знижених ділянках суходільних лісів, по евтрофних міжрічкових болотах. Панівна порода — вільха чорна, супутні — осика, дуб череш­чатий, граб, ясен, в’яз гладенький. Дуб і граб виглядають дуже пригні­ченими. Деревостани звичайно одноярусні, із зімкнутістю крон до 0,9, II класу бонітету. Провідні складники підліска: верба попеляста, кру­шина ламка, калина, черемха, ліщина, чорна смородина, горобина.

Чагарникові болота. Чагарникові угруповання на болотах утворюють переважно верби — попеляста, розмаринолиста, лапланд­ська, дуже рідко — п’ятитичинкова та тритичинкова. Відомі також угру­повання берези низької на болоті. Як домішки виростають також верби чорнична, повзуча, вушката, крушина ламка, калина, дрібні деревця берези пухнастої та бородавчастої, кущова форма вільхи чорної. Само­стійні угруповання верби попелястої (Salix cinerea) на болотах Поліс­ся або чистозаростеві, одноярусні, або чагарниково-трав’яні, двоярусні, з вербою попелястою в першому чагарниковому ярусі та з очеретом, рогозом, осоками, папороттю болотною, лабазником в’язолистим, кро­пивою — в другому трав’яному ярусі. Моховий покрив звичайно не поширений. Проте угруповання дрібних верб — розмаринолистоі (S. rosmarinifolia Ь.)та лапландської (S. lapponum Z.) мають добре розвинений покрив з гіпнових або сфагнових мохів. У трав’яному покри­ві переважають осоки, рідше злаки (куничник сіруватий, мітлиця соба­ча тощо). Серед угруповань берези низької розрізняють дві групи асоціацій з добре розвинутим моховим покривом з брієвих мохів та без них. Основу трав’яного, покриву складає осока з очеретом, хвощем бо­лотним, осокою носатою, смовдею болотною тощо.

Мезотрофні болота займають улоговини по вододільних рівнинах та по піщаних терасах річок, рідше в тих частинах стародав­ніх заплав алювіально недіючих річок, що не заливаються повеневими водами. Мезотрофні болота ніколи не займають ті частини річкових заплав, які заливаються повеневими водами. Серед мезотрофних боліт переважають лісові сфагнові соснові та березові з добре розвинутим деревостаном і з суцільним сфагновим покривом. Менші площі припа­дають на угруповання рідколісно-чагарникові сфагнові, де деревнші ярус розріджений і дуже пригнічений, та трав’яно-чагарничкові сфагно­ві — зовсім безлісі.

Оліготрофні болота поширені лише в поліській частині об­ласті. Займають улоговини вододілів, рідше — заплави маленьких алю­віально не діючих річок, що не заливаються повеневими водами. Роз­різняють оліготрофні лісові сфагнові болота, пригнічено-рідколісні сфагнові, трав’яно-чагарничкові сфагнові та сфагнові.

У поліській частині Волинської області серед лісових сфагнових оліготрофних боліт відомі лише соснові болота. Досить зімкнуті (0,4— 0,7) і високі (до 10—12 м) деревостани на цих болотах утворює сосна V і нижчих класів бонітету, іноді з невеликою домішкою берези пухна­стої. Переважаючі види трав’яно-чагарникового яруса: багно, лохина, пухівка піхвова, журавлина, андромеда, осока малоквіткова, які висту­пають співдомінантами у відповідних асоціаціях. Основу суцільного мохового покриву становлять сфагни Магеллана та вузьколистий. Най­більш поширені групи асоціацій: соснова чагарничково-сфагнова та сос­нова піхвопухівково-сфагнова.

РОСЛИННІ РЕСУРСИ

За даними держлісфонду, ліси займають близько 360 тис. га. З них бори — близько 22%, субори — 37%. судіброви — 35% та діброви — 6% лісовкритої площі. Панівне місце належить сосні (57% лісовкритої площі). Серед інших лісоутворюючих порід найбіль­ші площі займає дуб черешчатий (близько 14%), вільха чорна (близь­ко 14%) і береза бородавчаста (11%)- Набагато менші площі — під грабом, ялиною, осикою. Загальні запаси деревини — понад 22 млн. ж3. З них 56% припадає на сосну, близько 15% — на дуб черешчатий і 15% — на вільху чорну; 8% деревини дає береза.

Ліси багаті також на ягідники та гриби. Площа під ягідниками тільки в лісах держлісфонду становить понад 20 тис. га. Основу ягід­ників становлять чорничники. На них припадає близько 80% усієї ягодо­носної площі. На значних просторах поширена також журавлина (9%). Загальні біологічні запаси ягід — близько 8,5 тис. т, виробничі — бли­зько 4 тис. т. Основу урожаю становлять ягоди чорниці (80%) і журав­лини (9%). Певне місце належить також ягодам брусниці, лохини, малини, ожини, суниць.

Загальна грибоносна площа — понад 37 тис. га. З них близько тре­тини припадає на білий гриб, друга третина — на маслюк. На значних площах поширені також підосичники, підберезники, лисички, опеньки. Біологічний запас грибів — близько 2,5 тис. т, виробничий — 1,8 тис. т. Близько 40% урожаю дає маслюк, близько 30% — білий гриб, п’ята частина урожаю припадає на опеньки. Кожний з інших видів грибів дає приблизно десяту частину врожаю.

Поширені на значних площах луки дають багато зеленого, сухого і консервованого корму для колгоспного і радгоспного тваринництва.

Серед заплавних лук найбільш поживний корм дають справжні злакові луки. Це луки з переважанням стоколоса безостого і тонконога болотного, з яких збирають до 30 ц/га сухого сіна, тонконога лучного, костриці лучної, мітлиці тонкої — до 20—25 ц/га. Менш урожайні (до 15 ц/га, але високо поживні за кормовою якістю бобово-різнотравні та бобово-злакові луки. До 30 ц/га сухої маси дають також болотисті та торф’янисті заплавні луки, але сіно з них, особливо там, де основу тра­востою складають осоки — грубе, низької якості; краще його викори­стовувати на силос. Доброї якості лише сіно звичайноочеретянкових лук.

Менш продуктивні суходільні луки, і сіно з них переважно серед ньої якості. Урожайність крупнозлаково-різнотравних справжніх суходільних лук з домінуванням костриці лучної та червоної — до 12-15 ц/га, дрібнозлаково-різнотравних з перевагою трясучки серед­ньої — до 15 ц/га. Ці луки використовуються і під сіножаті, і під па­совища.

Сіно низинних лук низької якості, виняток становлять лише повзу­чомітлицеві луки, але урожай з них — лише 10 ц/га сухого сіна. Сіно всіх інших низинних лук і болотистих, і торф’янистих — низької якості, його краще використовувати на силос. Та й урожай цих лук рідко коли перевищує 10—15 ц/га. Особливо низькоякісне сіно з лук, де домінують осоки та пухівки.

Урожайність лук та якість сіна значно зростуть при застосуванні поверхневого удобрення.

Величезні простори займають торфовища. Загальна площа торфо­вого фонду — понад 40 тис. га. Вони розташовані по заплавах річок, реліктових долинах, межиріччях. Найбільш поширені низинні торфови­ща, які пов’язані, насамперед, із заплавою р. Прип’яті та її приток. Це переважно осокові і осоково-мохові торфовища. Менші площі лежать під низинними лісовими торфовищами, ще менші — під чагарниковими низинними. На низинні торфовища припадає близько 90% усієї площі боліт і лише 10% на верхові та перехідні торфовища. Найбільші торфо­вища: Гала, Турське, Хвилка (Ратнівський район), Цирське, Куликів­щина (Камінь-Каширський район), Коритнинське (Володимир-Волин­ський район). Загальний об’єм торфових покладів — понад 800 млн. м3.