Грунти у Чернівецькій області можна об’єднати в такі ос­новні типи та підтипи: 1) дерново-підзолисті (поверхнево-оглеєні і сильноглейові); 2) сірі опідзолені (ясно-сірі, сірі та темно-сірі); 3) чорно­земи (опідзолені, глибокі та неглибокі малогумусні); 4) гідроморфні (лучні, лучно-болотні та болотні); 5) дернові; 6) гірські (буроземно-підзолисті, бурі та дерново-буроземні).

Географічне розміщення окремих ґрунтових типів і підтипів зумов­лене природними ландшафтами, які на території Чернівецької області утворюють три добре виявлені провінції: Карпатську гірсько-лісову, Передкарпатську височинну лісолучну і Прут-Дністровську височинну лісостепову. Кожна зі згаданих провінцій відзначається своїм специ­фічним спектром грунтів. Наприклад, у Карпатах поширені ґрунти бу­роземного типу, Передкарпатті переважно ґрунти підзолистого типу, на Прут-Дністровській височині — здебільшого ґрунти чорноземного типу. У згаданій послідовності ми і розглядаємо ґрунтовий покрив Чернівець­кої області (рис. 16).

Гірські грунти представлені такими основними типами: бурими гірсько-лісовими, дерново-буроземними та буроземно-підзолистими.

Бурих гірсько-лісових грунтів найбільше у Буковинських Карпа­тах. У колгоспах їх площа становить 10 840 га, лісгоспах, які переваж­но поширені в горах, площа набагато більша і, мабуть, перевищує 100 тис. га. Залягають ґрунти на заліснених схилах гірських хребтів, вкритих добре дренованими кислими материнськими породами — делю­вієм-елювієм карпатського флішу. Профіль їх складається з двох гори­зонтів — гумусового та перехідного; з поверхні вони вкриті лісовою підстилкою товщиною переважно 3—5 см. Гумусовий горизонт (Н) Цих грунтів глибиною 20—25 см слабо забарвлений, з невиразною грудкуватою структурою. Перехідний горизонт (HP) жовто-бурий, жорствуватий, горіхувато-грудковатої структури, поступово переходить у материнську породу — елювій-делювій карпатського флішу.

За механічним складом бурі гірсько-лісові ґрунти переважно лег­ко- та середньосуглинкові, дуже часто щебенисті. Дані фізико-хімічних аналізів показують, що це кислі ґрунти—гідролітична кислотність 10—12 молів на 100 г грунту, сума увібраних основ становить лише 10—20 молів на100 г грунту); вони значно збагачені рухомим алюмі­нієм (48—90 молів на 100 г грунту), ненасичені основами (40—50%), бідні на рухомий фосфор, а часто і на калій. Кількість гумусу в них відносно висока (6—8%), проте він не дає відповідного чорного забарв­лення грунту, що пояснюється перевагою ясно забарвлених органічних сполук — фульвокислот.

Залежно від розвитку ґрунтового профілю бурі гірсько-лісові ґрунти поділяються на неглибокі, із загальною глибиною профілю до 40— 45 см, середньоглибокі — до 70—75 см і глибокі — понад 75 см. Крім того, наявні щебенисті, оглеєні та неоглеєні їх відміни.

Взагалі бурі лісові ґрунти мають низьку потенціальну родючість. Ефективно використовувати їх можна тільки після внесення високих норм добрив, вапнування, проведення агротехнічних заходів.

Дерново-буроземні ґрунти утворились внаслідок процесу дернового ґрунтоутворення, що відбувався з участю трав’яної рослинності на бу­рих гірсько-лісових грунтах. Поширені вони переважно на низькогірних поясах гірських хребтів, але на безлісих ділянках, що довгий час ви­користовувались як природні кормові угіддя чи як орні землі. Площа їх у колгоспах становить ЗО 343 га, значно менша — в лісгоспах, де вони переважно покриті лісом.

Дерново-буроземні ґрунти відрізняються від бурих гірсько-лісових наявністю дернового горизонту темнувато-бурого або навіть темно-сі­рого з бурим відтінком і відсутністю ознак опідзолення. Ґрунтовий профіль має таку будову (зверху вниз): 0—9 см — лісова підстилка темно-коричневого забарвлення; 9—27 см — гумусовий горизонт (Я) дрібногоріхуватої структури сіро-коричневого кольору поступово пере­ходить в ілювіальний горизонт (1) з горіхуватою структурою, який на глибині 60—65 см змінюється материнською породою — вивітрілим глинистим сланцем.

За фізико-хімічними властивостями дерново-буроземні ґрунти від­значаються невисокою кислотністю (рН водної витяжки 5,12), гідро­літична кислотність — 6 молів на 100 г грунту, рухомого алюмінію ма­ло— 0,3 моля на 100 г грунту, рухомого азоту менше 1 мг, а фосфо­ру — 1,5 мг на 100 ггрунту, ступінь насичення основами досить висо­кий— 74%, вміст гумусу близько 5,5%. Все це свідчить про те, що дерново-буроземні ґрунти дещо кращі, ніж бурі гірсько-лісові, проте і вони кислотні, відзначаються низькою природною родючістю і вима­гають агротехнічних заходів. Основні райони поширення дерново-буро­земних грунтів — Путильське та Берегометське низькогір’я.

Буроземно-підзолисті ґрунти мають різко диференційований про­філь: зверху залягає гумусово-елювіальний (Не) горизонт сірувато-бу­рого кольору глибиною 15—20 см; нижче — елювіальний (Е) горизонт буровато-жовтого кольору зі слабо виявленою пластинчастою структу­рою до глибини 35—40 см, глибше чітко простежується бурий ілюві­альний (/) горизонт з міцною горіхувато-призматичною структурою. Поступово ілювіальний горизонт переходить у материнську породу — важкі суглинки алювіального або делювіального походження. Сформу­вались ці ґрунти під покривом змішаних ялицево-букових лісів в умо­вах значного, інколи надмірного зволоження, внаслідок чого в грунто­творчому процесі основну роль відіграють явища вимивання й оглеєння. Це зумовлює значну рухомість гумусу, сполук заліза та інших речовин, викликає диференціацію ґрунтового профілю за підзолистим типом.

Буроземно-підзолисті ґрунти мало сприятливі для росту та розвитку сільськогосподарських рослин, оскільки вони відзначаються високою гідролітичною кислотністю (8,4—10,8 моля на 100 г грунту), значним вмістом рухомого алюмінію і невеликим вмістом гумусу (2,2— 3,4%). Сума увібраних основ і ступінь насиченості основами дуже низькі — відповідно 20 молів на 100 г грунту і 55%. Забезпеченість цих грунтів рухомим фосфором досить невелика (1,3—2,0), калієм — помір­на (10—18 мг на 100 г грунту).

Буроземно-підзолисті ґрунти у Чернівецькій області поширені пе­реважно на самих високих суглинистих терасах, що простягаються вздовж краю Карпат як залишки пліоценових річок, що текли пара­лельно Карпатам, по їх підгір’ю, та подекуди по долині Сірету і Че­ремошу. Загальна площа їх у колгоспах трохи перевищує 11 тис. га. Підвищити продуктивність земель з буроземно-підзолистими ґрунтами можна осушенням за допомогою гончарного дренажу оглеєних грунтів, вапнуванням і внесенням збільшених доз органічних і мінеральних, особливо азотних і фосфорних добрив.

Крім охарактеризованих трьох основних типів грунтів у Карпатах трапляються ще гірсько-підзолисті, гірсько-лучні тощо.

Передгірські ґрунти (Передкарпатські) представлені відмінами дерново-підзолистих дернових і різною мірою опідзолених сірих грунтів. Серед дерново-підзолистого типу грунтів поширені дерно­во-підзолисті поверхнево-оглеєні ґрунти, що утворюють основний ґрун­товий фон у Передкарпатській провінції області (Строжинецький, Вижницький і Глибоцький райони). Поширені вони, головним чином, на високих терасах Сірету та його приток, а також на високих міжрічкових місцевостях Прут-Сіретського межиріччя. Загальна площа грунтів у користуванні колгоспів і радгоспів майже 57 тис. га. Крім того, вони займають значні площі державного лісового фонду.

Грунтотворчими породами для дерново-підзолистих поверхнево-оглеєних грунтів послужили давньоалювіальні суглинки високих річко­вих терас, а також глинистий елювій корінних (тортонських) безкарбонатних глин. Ці ґрунти утворилися в умовах вологого, помірно теп­лого клімату, з річними сумами опадів понад 650 мм, частими зимо­вими відлигами, під буковими і буково-ялицевими лісами. Грунт утво­рює такі генетичні горизонти:

1. Гумусово-елювіальний (Не), слабо гумусований, попелясто-світлий, безструктурний, бідний на кальцій та мінеральні колоїди; гли­бина його коливається від 8—10 до 20—25 см.

2. Елювіальний (Е),. власне підзолистий (горизонт вимивання), білястий, безгумусний, пластинчастої структури, збагачений крем’янкою; глибина його коливається від 10 до 30—35 см.

3. Ілювіальний (1) — горизонт вмиття: має глибину від 20—30 до 80—90 см. Тут осідають (коагулюють), випадаючи в осад, гідрати окислів заліза, алюмінію, а також глинисті частинки, вимиті з верхніх горизонтів. Внаслідок осідання (вмиття) цих речовин горизонт дістає темно-буре забарвлення, стає щільним і набуває призматичної структури.

4. Перехідний до материнської породи горизонт (Рі), в якому ще виявляються ілювіальні ознаки у вигляді бурих затьоків по трі­щинах.

5. Материнська порода (Р) — переважно важкі суглинки або гли­ни. За розвитком підзолистого процесу дерново-підзолисті грунти по­діляють на слабо-, середньо- і сильнопідзолисті.

Багате атмосферне зволоження Передгір’я, а також специфічна будова підзолистих грунтів (наявність щільного, майже водонепроник­ного ілювіального горизонту на деякій глибині) призводить до застою­вання атмосферних вод на горизонті та до оглеювання грунту, що негативно відбивається на фізико-хімічних властивостях грунту і знач­но знижує його родючість.

За механічним складом дерново-підзолисті поверхнево-оглеєні ґрунти переважно пилувато-легкосуглинкові, рідше піщано-легкосуг-линкові з характерним для дерново-підзолистих грунтів перерозподілом часток фізичної глини, зокрема мулу, по профілю. Найбідніші на част­ки мулу та фізичної глини елювіальний горизонт (15—25 см) і орний шар, що по суті теж є горизонтом виносу. Найбільша кількість часток глини і мулу спостерігається в ілювіальному горизонті, на глибині 40—80 см. Такий розподіл часток по ґрунтовому профілю дуже впливає на фізичні властивості дерново-підзолистих грунтів: верхні їх горизон­ти втрачають зв’язність, стають безструктурними, що погіршує умови для проникнення вологи вниз, а в сухий період сприяє швидкому випаруванню.

Збагачення ілювіального горизонту частками глини та мулу зни­жує водопроникність в ілювіальному горизонті. Це призводить до пе­резволоження поверхневих горизонтів грунту і викликає їх оглеєння, а в вологі весни — вимокання посівів.

Дані фізико-хімічних аналізів свідчать, що дерново-підзолисті по­верхнево-оглеєні ґрунти у верхньому горизонті мають сильнокислу ре­акцію ґрунтового розчину (рН—4,2), високу гідролітичну кислот­ність — 15,9 моля на 100 г грунту, яка збільшується від слабо- до сильнопідзолистих відмін, низьку суму ввібраних основ (17 молів на 100 г грунту). Ступінь насичення основами низький — у середньому 35%. Гумусу ці ґрунти містять мало (1,5—2,5°/о), до того ж весь він зосереджений у верхній частині гумусово-елювіального горизонту, а у підорному шарі його, як правило, не більше 0,5%. Низький вміст гу­мусу та бідність верхніх горизонтів на мінеральні колоїди вказують на невисоку вбірну здатність грунтів.

Охарактеризовані вище морфологічні, агрохімічні та фізичні вла­стивості дерново-підзолистих поверхнево-оглеєних грунтів (мала гли­бина гумусово-елювіального горизонту, незначні запаси органічних і мінеральних сполук, поживних речовин, висока кислотність, пилувата структура верхніх і щільна нижніх горизонтів тощо) зумовлюють ха­рактер заходів щодо підвищення їх родючості: вапнування, внесення великих доз гною і торфокомпостів, застосування мінеральних азотних і фосфатних добрив, поступове створення глибокого орного шару (до 22—25 см). Ці заходи повинні супроводжуватись поліпшенням водно-фізичних властивостей цих грунтів за допомогою гончарного дренажу. Загальна площа дерново-підзолистих поверхнево-оглеєпих грунтів лише на землях колгоспів і радгоспів досягає 57 тис. га, з яких розорюється понад 16 тис. га.

Дерново-підзолисті сильноглейові ґрунти утворюють окрему від­міну дерново-підзолистих грунтів Буковинського Передгір’я. Крім яв­них ознак підзолистих грунтів, вони відзначаються інтенсивним оглеєнням по всьому профілю, що деякою мірою приховує чіткість переходів між горизонтами. Ці ґрунти також помітно відрізняються більшою глибиною гумусово-елювіального й елювіального горизонтів, яка в за­гальному сягає 45—53 см. За агрохімічними властивостями дерново-підзолисті сильноглейові ґрунти містять 3,5—4,5% гумусу і значну кількість рухомих форм заліза 30—45 та алюмінію 75—105 молів на 100 г грунту, які токсично діють на сільськогосподарські культури. За механічним складом ці ґрунти належать переважно до пилувато-легко­суглинкових відмін.

Описані ґрунти характерні для плоских слабодренованих річкових долин, зокрема Багненської древньої долини, по якій протікають неве­ликі потічки Міхідра і Міходерка, а також місцями на другій терасі Сірету та Малого Сірету, займаючи загальну площу 5 651 га. Першо­черговим заходом поліпшення дерново-підзолистих сильнооглеєних грунтів є їх меліорація за допомогою гончарного дренажу, а також вапнування і внесення повних норм органічних і мінеральних, перш за все, азотно-фосфорних добрив.

Дернові ґрунти теж дуже характерні для Передкарпатської провінції, хоча трапляються також і в інших провінціях області. Вони мають багато відмін: дернові глейові, дернові опідзолені, дернові карбо­натні тощо. При всіх відмінах материнських порід — алювіальні супіски та суглинки, елювіальна кора вивітрювання корінних карбонатних і без­карбонатних порід тощо — ці ґрунти, однак, мають певні спільні риси, Що дає змогу об’єднати їх в одну групу дернових грунтів. Профіль дернових грунтів мало диференційований і дещо нагадує профіль чор­ноземних грунтів. Гумусний горизонт поступово переходить у материн­ську породу, проте його сумарна потужність разом з перехідним (Н + Нр) навіть у розвинутих дернових грунтів не перебільшує 40 см, а у слаборозвинутих — ледве досягає 20 см. Вміст гумусу коливається від 0,8% у піщаних і супіщаних відмін до 3% — у важкосуглинкових; забезпеченість дернових грунтів рухомим фосфором, як правило, низь­ка (3,2—5,0), калієм — помірна (8—17 мг на 100 г грунту).

У цілому група дернових грунтів характеризується невисокою ро­дючістю, що пояснюється недостатністю поживних речовин. Оглеєні дернові ґрунти потребують осушення за допомогою гончарного дренажу, а опідзолені — ще й вапнування та багато органічних і мінеральних добрив.

Дернові ґрунти характерні для плоских молодих річкових терас, складених супіщаним і піщаним алювієм, трапляються вони також і на суглинистому алювію невеликих річок, де їх буває важко відрізни­ти від лучних грунтів. Загальна площа, зайнята дерновими ґрунтами в області, які знаходяться у користуванні колгоспів і радгоспів, переви­щує 35,8 тис. га, з яких понад 15 тис. га розорюється. Гідроморфні ґрунти поділяються на:

а) Лучні ґрунти поширені в місцях постійного або сезонного перезволоження при стабільному капілярному зв’язку з неглибоко залягаючими ґрунтовими водами, в долинах річок, на їх заплавах (Пруту, Сірету, Дністра та їх приток і в балках), зрідка трапляються і на вододілах, але при наявності замкнутих понижень і западин, на­приклад карстових (Заставнівський і Кіцманський райони). Загальна площа їх в області майже 40 тис. га.

Лучним ґрунтам властивий добре розвинений гумусований про­філь, який нерідко досягає 80 см і тоді їх називають чорноземно-луч­ними ґрунтами. У типових лучних грунтах гумусовий горизонт (Н) глибиною 20—35 см, темно-сірого кольору, дрібнозернистої структури, місцями шаруватий за рахунок акумуляції на заплавах і днищах ба­лок алювіального і делювіального матеріалу. До глибини 60—70 см простягається перехідний горизонт (Нр) темно-сірого кольору з буру­ватим відтінком, горіхоподібної структури, щільний, вологий, оглеєний у нижній частині горизонту. Нижче залягає материнська порода (Р) — оглеєний алювій або делювій різного механічного складу.

Бувають опідзолені, глейові та карбонатні відміни лучних грун­тів. Опідзолені трапляються лише у передгірській провінції області, мають досить чітку диференціацію ґрунтового профілю, що зумовлено накладанням підзолистого процесу на дерновий. Глейові ґрунти харак­теризуються сильною і майже повною оглеєністю не лише перехідного, але й гумусового горизонту, карбонатні — закипають від соляної кисло­ти з поверхні грунту або з глибини 15—ЗО см.

Лучні ґрунти неоднакової родючості. Якщо у чорноземно-лучних і лучних вона найвища, то у лучних глейових — менша, а в лучних опідзолених — найменша. В середньому лучні ґрунти містять 4,3—6,0% гумусу, реакція ґрунтового розчину кисла у глейових і опідзолених від­мін (рН — 5,2—5,5) і слабокисла у лучних і чорноземно-лучних (рН — 6,1—6,3). Сума увібраних основ найменша у глейових та опідзолених відмін і вища у чорноземно-лучних і лучних (від 42,6 до 59,2 моля на 100 г грунту). Прямо залежить від цих показників і ступінь насиче­ності основами, який коливається в межах 75,3—93,6%. Лучні ґрунти мало забезпечені фосфором (6,9—8,0) і середньо калієм (14—20 мг на 100 г грунту). Для підвищення родючості лучних грунтів потрібно вносити мінеральні та органічні добрива, а опідзолені відміни, крім того, треба вапнувати, глейові — осушувати за допомогою гончарного дренажу.

б) Лучно-болотні ґрунти поширені здебільшого на низьких рівнях заплав, днищах балок, де вони формуються в умовах постійно­го надмірного зволоження ґрунтовими водами, що залягають неглибо­ко (0,5—1,0 м). Внаслідок цього оглеєння спостерігається зразу ж під гумусовим горизонтом. В анаеробних умовах оглеєних горизонтів утворюються шкідливі для культурних рослин сполуки закислого заліза, марганцю, сірководню.

За морфологічною будовою лучно-болотні ґрунти подібні до луч­них: гумусовий горизонт глибиною 20 см темно-сірого кольору, зерни­сто-грудкуватої структури. Перехідний горизонт оглеєний, в’язкий, вологий. Материнська порода сильно оглеєна, мокра, з сизуватим від­тінком. Лучно-болотні ґрунти мають достатньо високу потенціальну родючість і сприятливі агрохімічні показники, але через незадовільні фізичні властивості — перенасичення вологою — вони малопродуктивні. Єдиним радикальним засобом підвищення родючості цих грунтів є поліпшення їх водоповітряного режиму за допомогою гончарного або відкритого дренажу. Після меліорації землі з цими ґрунтами можна використовувати» як природні кормові угіддя, а в окремих випадках — для городніх і технічних культур. Загальна площа грунтів в області понад 13 тис. га.

в) Болотні ґрунти приурочені до найнижчих рівнів заплав: стариць, притерасних знижень, місцями днищ балок. Утворюються во­ни в умовах постійного перезволоження ґрунтовими водами, які заля­гають на глибині 0,2—0,5 м. Це значно зменшує доступ повітря в грунт і створює анаеробні умови, тому болотні ґрунти інтенсивно оглеєні з самої поверхні і по всьому профілю. Внаслідок постійних анаероб­них умов в грунті нагромаджуються токсичні для культурних рослин сполуки алюмінію і заліза, велика кількість органічної речовини, яка містить в собі багато азоту та фосфору. Болотні ґрунти мають у верх­ньому горизонті близько 6% гумусу, реакція ґрунтового розчину кисла (рН — 5,3), володіють значними запасами поживних речовин, але рос­лини не можуть їх використати через оглеєння і слабку біологічну ак­тивність. Грунти потребують осушення, після чого їх можна з успіхом використовувати під овочеві та кормові культури. Внесення мідних і борних добрив підвищує їх родючість. Загальна площа цих грунтів в області невелика — до 3 тис. га.

г) Грунти Прут-Дністровської височини. Основними типами грунтів цієї частини Чернівецької області є так звані сірі опід­золені ґрунти і чорноземи, які утворилися на лесовидних суглинках і займають найбільші в області площі — понад 290 тис. га.

Опідзолені ґрунти на лесовидних суглинках за своєю морфологією і походженням займають проміжне місце між дерново-підзолистими і чорноземними ґрунтами. За ступенем опідзоленості і розвитком гуму­сового горизонту опідзолені ґрунти поділяються на ясно-сірі опідзоле­ні, сірі опідзолені і темно-сірі опідзолені. Дещо відокремленим типом є чорноземи опідзолені, які відрізняються від попередніх грунтів своєю морфологічною будовою, але мають досить виразні ознаки опідзолення.

а) Ясно-сірі опідзолені ґрунти найбільш поширені у Сокирянському, Кельменецькому і Хотинському районах на Прут-Дністровському межиріччі, а також окремими масивами у Глибоцько­му та Чернівецькому районах в Передкарпатті, займаючи найбільш високі місцеположення, вкриті лесовими суглинками.

Ці ґрунти з чітко вираженою диференціацією ґрунтового профілю за підзолистим типом ґрунтоутворення:

НЕ 0—24 см Гумусово-елювіальний, ясно-сірий горизонт зі значною присипкою крем’янки, легкосуглинковий, роз­пилений, перехід чіткий;

Е 24—36 см Елювіальний горизонт, білястий, горіхувато-пластинчатої структури з рясною присипкою крем’ян­ки, перехід чіткий;

I 36—80 см Ілювіальний горизонт, червоно-бурий, щільний, призмовидно-горіхуватий, до низу призматичний, важкосуглинковий, перехід поступовий;

РІ 80—115 см Перехідний горизонт до материнської породи, палево-бурий, щільний, помітно ілювійований, без­карбонатний, перехід помітний; РК 115—190 см Палево-жовтий, карбонатний, важкий лесовидних суглинок.

За механічним складом ясно-сірі опідзолені ґрунти здебільшого бувають пилувато-легкосуглинкові; перерозподіл фізичної глини і мулу по профілю різко виражений і нагадує перерозподіл у підзолистих грунтах. Переважаюча фракція — крупний пил, особливо в орному ша­рі, що є негативним явищем, тому що такі ґрунти легко запливають і утворюють на поверхні кірку. Структура таких грунтів не міцна, агрофізичні властивості (аерація, водопроникність) не дуже сприятливі для вирощування сільськогосподарських культур.

Ясно-сірі ґрунти містять невеликий процент гумусу (1,5—2,9%), а з глибиною (20—30 см) вміст його різко падає до 0,5—1,0%. Реакція ґрунтового розчину кисла (рН — 4,5—5,2), сума увібраних основ неви­сока і становить 16—24 молі на 100 г грунту, а ступінь насичення основами невеликий (55—75%). Забезпеченість цих грунтів фосфором дуже низька (1,2—3,5), калієм — помірна (8,5—13,0 мг на 100 г грунту).

б) Сірі опідзолені ґрунти поширені у тих же районах, що і ясно-сірі, але займають дещо нижчі місцеположення на межиріччях. Найбільші масиви сірих опідзолених грунтів залягають на сході обла­сті (на схід від м. Кельменці).

Сірі опідзолені ґрунти відрізняються від ясно-сірих тим, що не ма­ють елювіального горизонту. Гумусово-елювіальний горизонт у них темніший і глибше гумусований (28—35 см). Перехід в ілювіальний горизонт різко скорочений. Дані аналізів показують, що сірі опідзолені ґрунти багатші на гумус і містять його в орному шарі 2,7—3,0%. Реакція ґрунтового розчину кисла (рН — 4,5—5,1). Сума увібраних основ невелика — 23,0—27,6 моля на 100 г грунту. Грунти бідні на ру­хомі форми азоту, проте порівняно з ясно-сірими краще забезпечені лег­корозчинними формами фосфору та обмінного калію.

За механічним складом сірі опідзолені ґрунти найчастіше середньо­суглинкові та важкосуглинкові. Фізичні властивості сірих опідзолених грунтів порівняно мало відрізняються від ясно-сірих. Проте слід пам’ятати, що сірі ґрунти як і ясно-сірі значною мірою безструктурні і тому схильні до запливання і утворення кірок, досить погано вбирають воду, а в посушливий період швидко її випаровують.

Важливим заходом щодо підвищення родючості ясно-сірих і сірих опідзолених грунтів є створення глибокого культурного орного шару. Поглиблення орного шару треба вести поступово і обов’язково з одно­часним внесенням добрив і вапнуванням. Оглеєні відміни потребують осушення гончарним або кротовим дренажем.

в) Темно-сірі опідзолені ґрунти залягають на ще ниж­чих рівнях межиріч, вкритих лесовидними суглинками і з досить плос­ким рельєфом. Поширені вони в Кіцманському, Заставнівському, Хо­тинському, Новоселицькому та Кельменецькому районах і майже пов­ністю розорені»

Темно-сірі опідзолені ґрунти мають також чітко диференційований на генетичні горизонти профіль, але на відміну від сірих опідзолених грунтів характеризуються більшою глибиною гумусованості. Гумусо­ваний не лише гумусово-елювіальний горизонт (Не), але й значна частина ілювіального горизонту, внаслідок чого гумусове забарвлення досягає 60—65 см. За механічним складом ці ґрунти здебільшого виз­начають як пилувато-середньо- та важкосуглинкові.

Дані аналізів показують, що темно-сірі опідзолені ґрунти містять в орному шарі 2,8—3,8% гумусу, кількість якого поступово зменшуєть­ся з глибиною, мають кислу реакцію ґрунтового розчину (рН — 5,2— 5,8). Сума увібраних основ помітно збільшена (40—46 молів на 100 г грунту), а ступінь насичення основами хоч і високий, але завжди мен­ший 90%. Забезпеченість грунту рухомими формами фосфору і калію середня, відповідно 5,9 та 13 мг на 100 г грунту.

Чорноземні ґрунти поділяються на:

а) чорноземи опідзолені, які займають значні площі (по­над 600 тис. га в користуванні колгоспів і радгоспів на Прут-Дністров­ському межиріччі, головним чином у Кіцманському, Заставнівському та Новоселицькому районах). Залягають вони здебільшого на невисоких плато та пологих схилах (переважно південних експозицій) на лесо­видних карбонатних суглинках, грунтові води глибоко.

Для цих грунтів характерні ознаки чорноземного типу ґрунтоутво­рення при наявності ознак опідзолення. Диференціація профілю опідзолених чорноземів слабо виявлена і гумусованість досягає значної глибини (80 — 100 см). Морфологічні ознаки чорноземів опідзолених:

Не 0—34 см Гумусовий, слабо елювіальний горизонт темно-сірого кольору, порушеної зернясто-грудкуватої структури, слабо ущільнений, пилувато-важкосуг­линковий, з незначною керм’янковою присипкою, перехід поступовий;

Нрі 34—91 см Верхній перехідний слабо ілювійований горизонт, темно-сірий з буроватим відтінком, помітно ущіль­нений, важкосуглинковий, горіхуватої структури, перехід поступовий;

Iph У1—130 см Нижній перехідний горизонт, сірувато-бурий, слабо гумусований, але виразно ілювійований, призматич­ної структури, ущільнений, перехід поступовий;

Рк 130—170 см Материнська порода — жовто-палевий, карбонат­ний лесовидний важкий суглинок.

Механічний склад по профілю цих грунтів указує на перерозподіл колоїдів, але на відміну від попередніх грунтів різниця в кількості мулуватої фракції у двох верхніх горизонтах значно менша і не пере­вищує З—5%, що свідчить про менш інтенсивний ступінь опідзолення. Фізико-хімічні властивості порівняно з попередніми відмінами сірих опідзолених грунтів помітно кращі. Наприклад, вміст гумусу в опід­золених чорноземах досягає 2,7—4,5%, а ступінь насичення основами у верхньому горизонті дорівнює 80—90% і з глибиною збільшується. Сума увібраних основ становить 44,0-60,0 молів на 100 г грунту. У складі увібраних основ кальцій переважає над магнієм. Реакція ґрун­тового розчину слабокисла (рН — 5,0—5,5), а гідролітична кислотність порівняно невисока (3,4—5,0 молів на 100 г грунту). Забезпеченість рухомими поживними речовинами орного шару цих грунтів невисока (фосфору 6,7, калію — 14,1 мг на 100 г грунту).

Фізико-хімічна характеристика чорноземів опідзолених, як і темно-сірих опідзолених грунтів, указує на їх близьку генетичну спорідненість і тим самим на необхідність однакових заходів щодо підвищення родю­чості;

б) Чорноземи неглибокі малогумусні трапляються окремими масивами на рівних підвищених плато та їх схилах на карбонатних лесовидних суглинках з глибоко (10—15 м) залягаючими ґрунтовими водами. Поширені вони переважно у Кельменецькому та Сокирянському районах загальною площею понад 4,5 тис. га і майже повністю зайняті орними землями.

Ці ґрунти мають неглибокий (20—30 см) гумусовий горизонт тем­нувато-сірого кольору з повільною зміною у перехідний горизонт (Hр) бурого відтінку. Сумарна потужність гумусового і перехідного горизон­тів 50—55 см. Нижче до глибини 70 см наявний ще один перехідний горизонт (Ph),під яким залягає материнська порода — карбонатний лесовидний суглинок.

Ознак руйнування та перерозподілу колоїдів по профілю в цих грунтах не помітно. Структура їх зернисто-грудкувата, помітно пору­шена в орному шарі і грудкувата в підорному. Карбонати починаються з глибини ЗО—50 см, а у карбонатних відмін — з поверхні, у вилугу­ваних відмін — в нижній частині перехідного горизонту або у материн­ській породі.

За даними фізико-хімічних аналізів в орному шарі цих грунтів міститься 4,0—5,0% гумусу, реакція ґрунтового розчину наближається до нейтральної (рН — 6,1—6,4), гідролітична кислотність дуже низька (0,5—1,0 моль на 100 г грунту), а у карбонатних відмін практично відсутня;

в) Чорноземи глибокі малогумусні залягають на по­нижених ділянках міжрічкових плато, реліктах древніх річкових долин пліоценового віку або в великих улоговинах карстового походження. Поширені вони серед масивів чорноземів опідзолених у Кіцманському, Заставнівському, Хотинському, Кєльменецькому і Сокирянському районах. Загальна площа глибоких чорноземів дещо перевищує 9 тис. га. Ці ґрунти утворюються на карбонатних лесовидних суглин­ках, але при більш високому рівні залягання ґрунтових вод (3—5 м).

Глибокі малогумусні чорноземи відрізняються більшою потужністю гумусового горизонту (35—40 см), а разом з перехідним (Н+Нр)— 70—75 см. Місцями трапляються гумусовані горизонти 100—120 см. Як і попередні ґрунти, глибокі малогумусні чорноземи поділяються на кар­бонатні (закипання з кислотою на глибині 70—90 см) і вилуговані (закипають на глибині 110—130 см).

За даними агрохімічних аналізів ці ґрунти майже не відрізняють­ся від малогумусних неглибоких. Чорноземи малогумусні глибокі та неглибокі належать до найбільш родючих грунтів Чернівецької області. Вони недостатньо забезпечені рухомим фосфором (5—6 мг) і помірно калієм (Ю—14 мг на 100 г грунту). Використовуються ґрунти під най­більш цінні польові культури.

Отже, основу ґрунтового покриву Чернівецької області складають опідзолені, кислі, в тій чи іншій мірі оглеєні ґрунти. З цього випливає, що переважна більшість грунтів сільськогосподарських угідь колгоспів і радгоспів потребує вапнування і внесення лужних форм мінеральних добрив, а оглеєні відміни ще й гідромеліоративного втручання — осу­шення гончарним дренажем.

Треба мати на увазі, що геолого-геоморфологічні і кліматичні умови області в більшій або меншій мірі сприяють розвитку ерозійних процесів змиву та розмиву грунтів, особливо на орних землях Перед­карпаття, Наддністров’я та Хотинській височині. Тому заходам проти­ерозійного характеру треба приділяти особливу увагу (протиерозійній агротехніці, фітомеліорації, гідротехнічним спорудам тощо).

• ← Рослинність Чернівецької області
• Фауна хребетних Чернівецької області →