Грунти Чернівецької області
Грунти у Чернівецькій області можна об’єднати в такі основні типи та підтипи: 1) дерново-підзолисті (поверхнево-оглеєні і сильноглейові); 2) сірі опідзолені (ясно-сірі, сірі та темно-сірі); 3) чорноземи (опідзолені, глибокі та неглибокі малогумусні); 4) гідроморфні (лучні, лучно-болотні та болотні); 5) дернові; 6) гірські (буроземно-підзолисті, бурі та дерново-буроземні).
Географічне розміщення окремих ґрунтових типів і підтипів зумовлене природними ландшафтами, які на території Чернівецької області утворюють три добре виявлені провінції: Карпатську гірсько-лісову, Передкарпатську височинну лісолучну і Прут-Дністровську височинну лісостепову. Кожна зі згаданих провінцій відзначається своїм специфічним спектром грунтів. Наприклад, у Карпатах поширені ґрунти буроземного типу, Передкарпатті переважно ґрунти підзолистого типу, на Прут-Дністровській височині — здебільшого ґрунти чорноземного типу. У згаданій послідовності ми і розглядаємо ґрунтовий покрив Чернівецької області (рис. 16).
Гірські грунти представлені такими основними типами: бурими гірсько-лісовими, дерново-буроземними та буроземно-підзолистими.
Бурих гірсько-лісових грунтів найбільше у Буковинських Карпатах. У колгоспах їх площа становить 10 840 га, лісгоспах, які переважно поширені в горах, площа набагато більша і, мабуть, перевищує 100 тис. га. Залягають ґрунти на заліснених схилах гірських хребтів, вкритих добре дренованими кислими материнськими породами — делювієм-елювієм карпатського флішу. Профіль їх складається з двох горизонтів — гумусового та перехідного; з поверхні вони вкриті лісовою підстилкою товщиною переважно 3—5 см. Гумусовий горизонт (Н) Цих грунтів глибиною 20—25 см слабо забарвлений, з невиразною грудкуватою структурою. Перехідний горизонт (HP) жовто-бурий, жорствуватий, горіхувато-грудковатої структури, поступово переходить у материнську породу — елювій-делювій карпатського флішу.
За механічним складом бурі гірсько-лісові ґрунти переважно легко- та середньосуглинкові, дуже часто щебенисті. Дані фізико-хімічних аналізів показують, що це кислі ґрунти—гідролітична кислотність 10—12 молів на 100 г грунту, сума увібраних основ становить лише 10—20 молів на100 г грунту); вони значно збагачені рухомим алюмінієм (48—90 молів на 100 г грунту), ненасичені основами (40—50%), бідні на рухомий фосфор, а часто і на калій. Кількість гумусу в них відносно висока (6—8%), проте він не дає відповідного чорного забарвлення грунту, що пояснюється перевагою ясно забарвлених органічних сполук — фульвокислот.
Залежно від розвитку ґрунтового профілю бурі гірсько-лісові ґрунти поділяються на неглибокі, із загальною глибиною профілю до 40— 45 см, середньоглибокі — до 70—75 см і глибокі — понад 75 см. Крім того, наявні щебенисті, оглеєні та неоглеєні їх відміни.
Взагалі бурі лісові ґрунти мають низьку потенціальну родючість. Ефективно використовувати їх можна тільки після внесення високих норм добрив, вапнування, проведення агротехнічних заходів.
Дерново-буроземні ґрунти утворились внаслідок процесу дернового ґрунтоутворення, що відбувався з участю трав’яної рослинності на бурих гірсько-лісових грунтах. Поширені вони переважно на низькогірних поясах гірських хребтів, але на безлісих ділянках, що довгий час використовувались як природні кормові угіддя чи як орні землі. Площа їх у колгоспах становить ЗО 343 га, значно менша — в лісгоспах, де вони переважно покриті лісом.
Дерново-буроземні ґрунти відрізняються від бурих гірсько-лісових наявністю дернового горизонту темнувато-бурого або навіть темно-сірого з бурим відтінком і відсутністю ознак опідзолення. Ґрунтовий профіль має таку будову (зверху вниз): 0—9 см — лісова підстилка темно-коричневого забарвлення; 9—27 см — гумусовий горизонт (Я) дрібногоріхуватої структури сіро-коричневого кольору поступово переходить в ілювіальний горизонт (1) з горіхуватою структурою, який на глибині 60—65 см змінюється материнською породою — вивітрілим глинистим сланцем.
За фізико-хімічними властивостями дерново-буроземні ґрунти відзначаються невисокою кислотністю (рН водної витяжки 5,12), гідролітична кислотність — 6 молів на 100 г грунту, рухомого алюмінію мало— 0,3 моля на 100 г грунту, рухомого азоту менше 1 мг, а фосфору — 1,5 мг на 100 ггрунту, ступінь насичення основами досить високий— 74%, вміст гумусу близько 5,5%. Все це свідчить про те, що дерново-буроземні ґрунти дещо кращі, ніж бурі гірсько-лісові, проте і вони кислотні, відзначаються низькою природною родючістю і вимагають агротехнічних заходів. Основні райони поширення дерново-буроземних грунтів — Путильське та Берегометське низькогір’я.
Буроземно-підзолисті ґрунти мають різко диференційований профіль: зверху залягає гумусово-елювіальний (Не) горизонт сірувато-бурого кольору глибиною 15—20 см; нижче — елювіальний (Е) горизонт буровато-жовтого кольору зі слабо виявленою пластинчастою структурою до глибини 35—40 см, глибше чітко простежується бурий ілювіальний (/) горизонт з міцною горіхувато-призматичною структурою. Поступово ілювіальний горизонт переходить у материнську породу — важкі суглинки алювіального або делювіального походження. Сформувались ці ґрунти під покривом змішаних ялицево-букових лісів в умовах значного, інколи надмірного зволоження, внаслідок чого в грунтотворчому процесі основну роль відіграють явища вимивання й оглеєння. Це зумовлює значну рухомість гумусу, сполук заліза та інших речовин, викликає диференціацію ґрунтового профілю за підзолистим типом.
Буроземно-підзолисті ґрунти мало сприятливі для росту та розвитку сільськогосподарських рослин, оскільки вони відзначаються високою гідролітичною кислотністю (8,4—10,8 моля на 100 г грунту), значним вмістом рухомого алюмінію і невеликим вмістом гумусу (2,2— 3,4%). Сума увібраних основ і ступінь насиченості основами дуже низькі — відповідно 20 молів на 100 г грунту і 55%. Забезпеченість цих грунтів рухомим фосфором досить невелика (1,3—2,0), калієм — помірна (10—18 мг на 100 г грунту).
Буроземно-підзолисті ґрунти у Чернівецькій області поширені переважно на самих високих суглинистих терасах, що простягаються вздовж краю Карпат як залишки пліоценових річок, що текли паралельно Карпатам, по їх підгір’ю, та подекуди по долині Сірету і Черемошу. Загальна площа їх у колгоспах трохи перевищує 11 тис. га. Підвищити продуктивність земель з буроземно-підзолистими ґрунтами можна осушенням за допомогою гончарного дренажу оглеєних грунтів, вапнуванням і внесенням збільшених доз органічних і мінеральних, особливо азотних і фосфорних добрив.
Крім охарактеризованих трьох основних типів грунтів у Карпатах трапляються ще гірсько-підзолисті, гірсько-лучні тощо.
Передгірські ґрунти (Передкарпатські) представлені відмінами дерново-підзолистих дернових і різною мірою опідзолених сірих грунтів. Серед дерново-підзолистого типу грунтів поширені дерново-підзолисті поверхнево-оглеєні ґрунти, що утворюють основний ґрунтовий фон у Передкарпатській провінції області (Строжинецький, Вижницький і Глибоцький райони). Поширені вони, головним чином, на високих терасах Сірету та його приток, а також на високих міжрічкових місцевостях Прут-Сіретського межиріччя. Загальна площа грунтів у користуванні колгоспів і радгоспів майже 57 тис. га. Крім того, вони займають значні площі державного лісового фонду.
Грунтотворчими породами для дерново-підзолистих поверхнево-оглеєних грунтів послужили давньоалювіальні суглинки високих річкових терас, а також глинистий елювій корінних (тортонських) безкарбонатних глин. Ці ґрунти утворилися в умовах вологого, помірно теплого клімату, з річними сумами опадів понад 650 мм, частими зимовими відлигами, під буковими і буково-ялицевими лісами. Грунт утворює такі генетичні горизонти:
1. Гумусово-елювіальний (Не), слабо гумусований, попелясто-світлий, безструктурний, бідний на кальцій та мінеральні колоїди; глибина його коливається від 8—10 до 20—25 см.
2. Елювіальний (Е),. власне підзолистий (горизонт вимивання), білястий, безгумусний, пластинчастої структури, збагачений крем’янкою; глибина його коливається від 10 до 30—35 см.
3. Ілювіальний (1) — горизонт вмиття: має глибину від 20—30 до 80—90 см. Тут осідають (коагулюють), випадаючи в осад, гідрати окислів заліза, алюмінію, а також глинисті частинки, вимиті з верхніх горизонтів. Внаслідок осідання (вмиття) цих речовин горизонт дістає темно-буре забарвлення, стає щільним і набуває призматичної структури.
4. Перехідний до материнської породи горизонт (Рі), в якому ще виявляються ілювіальні ознаки у вигляді бурих затьоків по тріщинах.
5. Материнська порода (Р) — переважно важкі суглинки або глини. За розвитком підзолистого процесу дерново-підзолисті грунти поділяють на слабо-, середньо- і сильнопідзолисті.
Багате атмосферне зволоження Передгір’я, а також специфічна будова підзолистих грунтів (наявність щільного, майже водонепроникного ілювіального горизонту на деякій глибині) призводить до застоювання атмосферних вод на горизонті та до оглеювання грунту, що негативно відбивається на фізико-хімічних властивостях грунту і значно знижує його родючість.
За механічним складом дерново-підзолисті поверхнево-оглеєні ґрунти переважно пилувато-легкосуглинкові, рідше піщано-легкосуг-линкові з характерним для дерново-підзолистих грунтів перерозподілом часток фізичної глини, зокрема мулу, по профілю. Найбідніші на частки мулу та фізичної глини елювіальний горизонт (15—25 см) і орний шар, що по суті теж є горизонтом виносу. Найбільша кількість часток глини і мулу спостерігається в ілювіальному горизонті, на глибині 40—80 см. Такий розподіл часток по ґрунтовому профілю дуже впливає на фізичні властивості дерново-підзолистих грунтів: верхні їх горизонти втрачають зв’язність, стають безструктурними, що погіршує умови для проникнення вологи вниз, а в сухий період сприяє швидкому випаруванню.
Збагачення ілювіального горизонту частками глини та мулу знижує водопроникність в ілювіальному горизонті. Це призводить до перезволоження поверхневих горизонтів грунту і викликає їх оглеєння, а в вологі весни — вимокання посівів.
Дані фізико-хімічних аналізів свідчать, що дерново-підзолисті поверхнево-оглеєні ґрунти у верхньому горизонті мають сильнокислу реакцію ґрунтового розчину (рН—4,2), високу гідролітичну кислотність — 15,9 моля на 100 г грунту, яка збільшується від слабо- до сильнопідзолистих відмін, низьку суму ввібраних основ (17 молів на 100 г грунту). Ступінь насичення основами низький — у середньому 35%. Гумусу ці ґрунти містять мало (1,5—2,5°/о), до того ж весь він зосереджений у верхній частині гумусово-елювіального горизонту, а у підорному шарі його, як правило, не більше 0,5%. Низький вміст гумусу та бідність верхніх горизонтів на мінеральні колоїди вказують на невисоку вбірну здатність грунтів.
Охарактеризовані вище морфологічні, агрохімічні та фізичні властивості дерново-підзолистих поверхнево-оглеєних грунтів (мала глибина гумусово-елювіального горизонту, незначні запаси органічних і мінеральних сполук, поживних речовин, висока кислотність, пилувата структура верхніх і щільна нижніх горизонтів тощо) зумовлюють характер заходів щодо підвищення їх родючості: вапнування, внесення великих доз гною і торфокомпостів, застосування мінеральних азотних і фосфатних добрив, поступове створення глибокого орного шару (до 22—25 см). Ці заходи повинні супроводжуватись поліпшенням водно-фізичних властивостей цих грунтів за допомогою гончарного дренажу. Загальна площа дерново-підзолистих поверхнево-оглеєпих грунтів лише на землях колгоспів і радгоспів досягає 57 тис. га, з яких розорюється понад 16 тис. га.
Дерново-підзолисті сильноглейові ґрунти утворюють окрему відміну дерново-підзолистих грунтів Буковинського Передгір’я. Крім явних ознак підзолистих грунтів, вони відзначаються інтенсивним оглеєнням по всьому профілю, що деякою мірою приховує чіткість переходів між горизонтами. Ці ґрунти також помітно відрізняються більшою глибиною гумусово-елювіального й елювіального горизонтів, яка в загальному сягає 45—53 см. За агрохімічними властивостями дерново-підзолисті сильноглейові ґрунти містять 3,5—4,5% гумусу і значну кількість рухомих форм заліза 30—45 та алюмінію 75—105 молів на 100 г грунту, які токсично діють на сільськогосподарські культури. За механічним складом ці ґрунти належать переважно до пилувато-легкосуглинкових відмін.
Описані ґрунти характерні для плоских слабодренованих річкових долин, зокрема Багненської древньої долини, по якій протікають невеликі потічки Міхідра і Міходерка, а також місцями на другій терасі Сірету та Малого Сірету, займаючи загальну площу 5 651 га. Першочерговим заходом поліпшення дерново-підзолистих сильнооглеєних грунтів є їх меліорація за допомогою гончарного дренажу, а також вапнування і внесення повних норм органічних і мінеральних, перш за все, азотно-фосфорних добрив.
Дернові ґрунти теж дуже характерні для Передкарпатської провінції, хоча трапляються також і в інших провінціях області. Вони мають багато відмін: дернові глейові, дернові опідзолені, дернові карбонатні тощо. При всіх відмінах материнських порід — алювіальні супіски та суглинки, елювіальна кора вивітрювання корінних карбонатних і безкарбонатних порід тощо — ці ґрунти, однак, мають певні спільні риси, Що дає змогу об’єднати їх в одну групу дернових грунтів. Профіль дернових грунтів мало диференційований і дещо нагадує профіль чорноземних грунтів. Гумусний горизонт поступово переходить у материнську породу, проте його сумарна потужність разом з перехідним (Н + Нр) навіть у розвинутих дернових грунтів не перебільшує 40 см, а у слаборозвинутих — ледве досягає 20 см. Вміст гумусу коливається від 0,8% у піщаних і супіщаних відмін до 3% — у важкосуглинкових; забезпеченість дернових грунтів рухомим фосфором, як правило, низька (3,2—5,0), калієм — помірна (8—17 мг на 100 г грунту).
У цілому група дернових грунтів характеризується невисокою родючістю, що пояснюється недостатністю поживних речовин. Оглеєні дернові ґрунти потребують осушення за допомогою гончарного дренажу, а опідзолені — ще й вапнування та багато органічних і мінеральних добрив.
Дернові ґрунти характерні для плоских молодих річкових терас, складених супіщаним і піщаним алювієм, трапляються вони також і на суглинистому алювію невеликих річок, де їх буває важко відрізнити від лучних грунтів. Загальна площа, зайнята дерновими ґрунтами в області, які знаходяться у користуванні колгоспів і радгоспів, перевищує 35,8 тис. га, з яких понад 15 тис. га розорюється. Гідроморфні ґрунти поділяються на:
а) Лучні ґрунти поширені в місцях постійного або сезонного перезволоження при стабільному капілярному зв’язку з неглибоко залягаючими ґрунтовими водами, в долинах річок, на їх заплавах (Пруту, Сірету, Дністра та їх приток і в балках), зрідка трапляються і на вододілах, але при наявності замкнутих понижень і западин, наприклад карстових (Заставнівський і Кіцманський райони). Загальна площа їх в області майже 40 тис. га.
Лучним ґрунтам властивий добре розвинений гумусований профіль, який нерідко досягає 80 см і тоді їх називають чорноземно-лучними ґрунтами. У типових лучних грунтах гумусовий горизонт (Н) глибиною 20—35 см, темно-сірого кольору, дрібнозернистої структури, місцями шаруватий за рахунок акумуляції на заплавах і днищах балок алювіального і делювіального матеріалу. До глибини 60—70 см простягається перехідний горизонт (Нр) темно-сірого кольору з буруватим відтінком, горіхоподібної структури, щільний, вологий, оглеєний у нижній частині горизонту. Нижче залягає материнська порода (Р) — оглеєний алювій або делювій різного механічного складу.
Бувають опідзолені, глейові та карбонатні відміни лучних грунтів. Опідзолені трапляються лише у передгірській провінції області, мають досить чітку диференціацію ґрунтового профілю, що зумовлено накладанням підзолистого процесу на дерновий. Глейові ґрунти характеризуються сильною і майже повною оглеєністю не лише перехідного, але й гумусового горизонту, карбонатні — закипають від соляної кислоти з поверхні грунту або з глибини 15—ЗО см.
Лучні ґрунти неоднакової родючості. Якщо у чорноземно-лучних і лучних вона найвища, то у лучних глейових — менша, а в лучних опідзолених — найменша. В середньому лучні ґрунти містять 4,3—6,0% гумусу, реакція ґрунтового розчину кисла у глейових і опідзолених відмін (рН — 5,2—5,5) і слабокисла у лучних і чорноземно-лучних (рН — 6,1—6,3). Сума увібраних основ найменша у глейових та опідзолених відмін і вища у чорноземно-лучних і лучних (від 42,6 до 59,2 моля на 100 г грунту). Прямо залежить від цих показників і ступінь насиченості основами, який коливається в межах 75,3—93,6%. Лучні ґрунти мало забезпечені фосфором (6,9—8,0) і середньо калієм (14—20 мг на 100 г грунту). Для підвищення родючості лучних грунтів потрібно вносити мінеральні та органічні добрива, а опідзолені відміни, крім того, треба вапнувати, глейові — осушувати за допомогою гончарного дренажу.
б) Лучно-болотні ґрунти поширені здебільшого на низьких рівнях заплав, днищах балок, де вони формуються в умовах постійного надмірного зволоження ґрунтовими водами, що залягають неглибоко (0,5—1,0 м). Внаслідок цього оглеєння спостерігається зразу ж під гумусовим горизонтом. В анаеробних умовах оглеєних горизонтів утворюються шкідливі для культурних рослин сполуки закислого заліза, марганцю, сірководню.
За морфологічною будовою лучно-болотні ґрунти подібні до лучних: гумусовий горизонт глибиною 20 см темно-сірого кольору, зернисто-грудкуватої структури. Перехідний горизонт оглеєний, в’язкий, вологий. Материнська порода сильно оглеєна, мокра, з сизуватим відтінком. Лучно-болотні ґрунти мають достатньо високу потенціальну родючість і сприятливі агрохімічні показники, але через незадовільні фізичні властивості — перенасичення вологою — вони малопродуктивні. Єдиним радикальним засобом підвищення родючості цих грунтів є поліпшення їх водоповітряного режиму за допомогою гончарного або відкритого дренажу. Після меліорації землі з цими ґрунтами можна використовувати» як природні кормові угіддя, а в окремих випадках — для городніх і технічних культур. Загальна площа грунтів в області понад 13 тис. га.
в) Болотні ґрунти приурочені до найнижчих рівнів заплав: стариць, притерасних знижень, місцями днищ балок. Утворюються вони в умовах постійного перезволоження ґрунтовими водами, які залягають на глибині 0,2—0,5 м. Це значно зменшує доступ повітря в грунт і створює анаеробні умови, тому болотні ґрунти інтенсивно оглеєні з самої поверхні і по всьому профілю. Внаслідок постійних анаеробних умов в грунті нагромаджуються токсичні для культурних рослин сполуки алюмінію і заліза, велика кількість органічної речовини, яка містить в собі багато азоту та фосфору. Болотні ґрунти мають у верхньому горизонті близько 6% гумусу, реакція ґрунтового розчину кисла (рН — 5,3), володіють значними запасами поживних речовин, але рослини не можуть їх використати через оглеєння і слабку біологічну активність. Грунти потребують осушення, після чого їх можна з успіхом використовувати під овочеві та кормові культури. Внесення мідних і борних добрив підвищує їх родючість. Загальна площа цих грунтів в області невелика — до 3 тис. га.
г) Грунти Прут-Дністровської височини. Основними типами грунтів цієї частини Чернівецької області є так звані сірі опідзолені ґрунти і чорноземи, які утворилися на лесовидних суглинках і займають найбільші в області площі — понад 290 тис. га.
Опідзолені ґрунти на лесовидних суглинках за своєю морфологією і походженням займають проміжне місце між дерново-підзолистими і чорноземними ґрунтами. За ступенем опідзоленості і розвитком гумусового горизонту опідзолені ґрунти поділяються на ясно-сірі опідзолені, сірі опідзолені і темно-сірі опідзолені. Дещо відокремленим типом є чорноземи опідзолені, які відрізняються від попередніх грунтів своєю морфологічною будовою, але мають досить виразні ознаки опідзолення.
а) Ясно-сірі опідзолені ґрунти найбільш поширені у Сокирянському, Кельменецькому і Хотинському районах на Прут-Дністровському межиріччі, а також окремими масивами у Глибоцькому та Чернівецькому районах в Передкарпатті, займаючи найбільш високі місцеположення, вкриті лесовими суглинками.
Ці ґрунти з чітко вираженою диференціацією ґрунтового профілю за підзолистим типом ґрунтоутворення:
НЕ 0—24 см Гумусово-елювіальний, ясно-сірий горизонт зі значною присипкою крем’янки, легкосуглинковий, розпилений, перехід чіткий;
Е 24—36 см Елювіальний горизонт, білястий, горіхувато-пластинчатої структури з рясною присипкою крем’янки, перехід чіткий;
I 36—80 см Ілювіальний горизонт, червоно-бурий, щільний, призмовидно-горіхуватий, до низу призматичний, важкосуглинковий, перехід поступовий;
РІ 80—115 см Перехідний горизонт до материнської породи, палево-бурий, щільний, помітно ілювійований, безкарбонатний, перехід помітний; РК 115—190 см Палево-жовтий, карбонатний, важкий лесовидних суглинок.
За механічним складом ясно-сірі опідзолені ґрунти здебільшого бувають пилувато-легкосуглинкові; перерозподіл фізичної глини і мулу по профілю різко виражений і нагадує перерозподіл у підзолистих грунтах. Переважаюча фракція — крупний пил, особливо в орному шарі, що є негативним явищем, тому що такі ґрунти легко запливають і утворюють на поверхні кірку. Структура таких грунтів не міцна, агрофізичні властивості (аерація, водопроникність) не дуже сприятливі для вирощування сільськогосподарських культур.
Ясно-сірі ґрунти містять невеликий процент гумусу (1,5—2,9%), а з глибиною (20—30 см) вміст його різко падає до 0,5—1,0%. Реакція ґрунтового розчину кисла (рН — 4,5—5,2), сума увібраних основ невисока і становить 16—24 молі на 100 г грунту, а ступінь насичення основами невеликий (55—75%). Забезпеченість цих грунтів фосфором дуже низька (1,2—3,5), калієм — помірна (8,5—13,0 мг на 100 г грунту).
б) Сірі опідзолені ґрунти поширені у тих же районах, що і ясно-сірі, але займають дещо нижчі місцеположення на межиріччях. Найбільші масиви сірих опідзолених грунтів залягають на сході області (на схід від м. Кельменці).
Сірі опідзолені ґрунти відрізняються від ясно-сірих тим, що не мають елювіального горизонту. Гумусово-елювіальний горизонт у них темніший і глибше гумусований (28—35 см). Перехід в ілювіальний горизонт різко скорочений. Дані аналізів показують, що сірі опідзолені ґрунти багатші на гумус і містять його в орному шарі 2,7—3,0%. Реакція ґрунтового розчину кисла (рН — 4,5—5,1). Сума увібраних основ невелика — 23,0—27,6 моля на 100 г грунту. Грунти бідні на рухомі форми азоту, проте порівняно з ясно-сірими краще забезпечені легкорозчинними формами фосфору та обмінного калію.
За механічним складом сірі опідзолені ґрунти найчастіше середньосуглинкові та важкосуглинкові. Фізичні властивості сірих опідзолених грунтів порівняно мало відрізняються від ясно-сірих. Проте слід пам’ятати, що сірі ґрунти як і ясно-сірі значною мірою безструктурні і тому схильні до запливання і утворення кірок, досить погано вбирають воду, а в посушливий період швидко її випаровують.
Важливим заходом щодо підвищення родючості ясно-сірих і сірих опідзолених грунтів є створення глибокого культурного орного шару. Поглиблення орного шару треба вести поступово і обов’язково з одночасним внесенням добрив і вапнуванням. Оглеєні відміни потребують осушення гончарним або кротовим дренажем.
в) Темно-сірі опідзолені ґрунти залягають на ще нижчих рівнях межиріч, вкритих лесовидними суглинками і з досить плоским рельєфом. Поширені вони в Кіцманському, Заставнівському, Хотинському, Новоселицькому та Кельменецькому районах і майже повністю розорені»
Темно-сірі опідзолені ґрунти мають також чітко диференційований на генетичні горизонти профіль, але на відміну від сірих опідзолених грунтів характеризуються більшою глибиною гумусованості. Гумусований не лише гумусово-елювіальний горизонт (Не), але й значна частина ілювіального горизонту, внаслідок чого гумусове забарвлення досягає 60—65 см. За механічним складом ці ґрунти здебільшого визначають як пилувато-середньо- та важкосуглинкові.
Дані аналізів показують, що темно-сірі опідзолені ґрунти містять в орному шарі 2,8—3,8% гумусу, кількість якого поступово зменшується з глибиною, мають кислу реакцію ґрунтового розчину (рН — 5,2— 5,8). Сума увібраних основ помітно збільшена (40—46 молів на 100 г грунту), а ступінь насичення основами хоч і високий, але завжди менший 90%. Забезпеченість грунту рухомими формами фосфору і калію середня, відповідно 5,9 та 13 мг на 100 г грунту.
Чорноземні ґрунти поділяються на:
а) чорноземи опідзолені, які займають значні площі (понад 600 тис. га в користуванні колгоспів і радгоспів на Прут-Дністровському межиріччі, головним чином у Кіцманському, Заставнівському та Новоселицькому районах). Залягають вони здебільшого на невисоких плато та пологих схилах (переважно південних експозицій) на лесовидних карбонатних суглинках, грунтові води глибоко.
Для цих грунтів характерні ознаки чорноземного типу ґрунтоутворення при наявності ознак опідзолення. Диференціація профілю опідзолених чорноземів слабо виявлена і гумусованість досягає значної глибини (80 — 100 см). Морфологічні ознаки чорноземів опідзолених:
Не 0—34 см Гумусовий, слабо елювіальний горизонт темно-сірого кольору, порушеної зернясто-грудкуватої структури, слабо ущільнений, пилувато-важкосуглинковий, з незначною керм’янковою присипкою, перехід поступовий;
Нрі 34—91 см Верхній перехідний слабо ілювійований горизонт, темно-сірий з буроватим відтінком, помітно ущільнений, важкосуглинковий, горіхуватої структури, перехід поступовий;
Iph У1—130 см Нижній перехідний горизонт, сірувато-бурий, слабо гумусований, але виразно ілювійований, призматичної структури, ущільнений, перехід поступовий;
Рк 130—170 см Материнська порода — жовто-палевий, карбонатний лесовидний важкий суглинок.
Механічний склад по профілю цих грунтів указує на перерозподіл колоїдів, але на відміну від попередніх грунтів різниця в кількості мулуватої фракції у двох верхніх горизонтах значно менша і не перевищує З—5%, що свідчить про менш інтенсивний ступінь опідзолення. Фізико-хімічні властивості порівняно з попередніми відмінами сірих опідзолених грунтів помітно кращі. Наприклад, вміст гумусу в опідзолених чорноземах досягає 2,7—4,5%, а ступінь насичення основами у верхньому горизонті дорівнює 80—90% і з глибиною збільшується. Сума увібраних основ становить 44,0-60,0 молів на 100 г грунту. У складі увібраних основ кальцій переважає над магнієм. Реакція ґрунтового розчину слабокисла (рН — 5,0—5,5), а гідролітична кислотність порівняно невисока (3,4—5,0 молів на 100 г грунту). Забезпеченість рухомими поживними речовинами орного шару цих грунтів невисока (фосфору 6,7, калію — 14,1 мг на 100 г грунту).
Фізико-хімічна характеристика чорноземів опідзолених, як і темно-сірих опідзолених грунтів, указує на їх близьку генетичну спорідненість і тим самим на необхідність однакових заходів щодо підвищення родючості;
б) Чорноземи неглибокі малогумусні трапляються окремими масивами на рівних підвищених плато та їх схилах на карбонатних лесовидних суглинках з глибоко (10—15 м) залягаючими ґрунтовими водами. Поширені вони переважно у Кельменецькому та Сокирянському районах загальною площею понад 4,5 тис. га і майже повністю зайняті орними землями.
Ці ґрунти мають неглибокий (20—30 см) гумусовий горизонт темнувато-сірого кольору з повільною зміною у перехідний горизонт (Hр) бурого відтінку. Сумарна потужність гумусового і перехідного горизонтів 50—55 см. Нижче до глибини 70 см наявний ще один перехідний горизонт (Ph),під яким залягає материнська порода — карбонатний лесовидний суглинок.
Ознак руйнування та перерозподілу колоїдів по профілю в цих грунтах не помітно. Структура їх зернисто-грудкувата, помітно порушена в орному шарі і грудкувата в підорному. Карбонати починаються з глибини ЗО—50 см, а у карбонатних відмін — з поверхні, у вилугуваних відмін — в нижній частині перехідного горизонту або у материнській породі.
За даними фізико-хімічних аналізів в орному шарі цих грунтів міститься 4,0—5,0% гумусу, реакція ґрунтового розчину наближається до нейтральної (рН — 6,1—6,4), гідролітична кислотність дуже низька (0,5—1,0 моль на 100 г грунту), а у карбонатних відмін практично відсутня;
в) Чорноземи глибокі малогумусні залягають на понижених ділянках міжрічкових плато, реліктах древніх річкових долин пліоценового віку або в великих улоговинах карстового походження. Поширені вони серед масивів чорноземів опідзолених у Кіцманському, Заставнівському, Хотинському, Кєльменецькому і Сокирянському районах. Загальна площа глибоких чорноземів дещо перевищує 9 тис. га. Ці ґрунти утворюються на карбонатних лесовидних суглинках, але при більш високому рівні залягання ґрунтових вод (3—5 м).
Глибокі малогумусні чорноземи відрізняються більшою потужністю гумусового горизонту (35—40 см), а разом з перехідним (Н+Нр)— 70—75 см. Місцями трапляються гумусовані горизонти 100—120 см. Як і попередні ґрунти, глибокі малогумусні чорноземи поділяються на карбонатні (закипання з кислотою на глибині 70—90 см) і вилуговані (закипають на глибині 110—130 см).
За даними агрохімічних аналізів ці ґрунти майже не відрізняються від малогумусних неглибоких. Чорноземи малогумусні глибокі та неглибокі належать до найбільш родючих грунтів Чернівецької області. Вони недостатньо забезпечені рухомим фосфором (5—6 мг) і помірно калієм (Ю—14 мг на 100 г грунту). Використовуються ґрунти під найбільш цінні польові культури.
Отже, основу ґрунтового покриву Чернівецької області складають опідзолені, кислі, в тій чи іншій мірі оглеєні ґрунти. З цього випливає, що переважна більшість грунтів сільськогосподарських угідь колгоспів і радгоспів потребує вапнування і внесення лужних форм мінеральних добрив, а оглеєні відміни ще й гідромеліоративного втручання — осушення гончарним дренажем.
Треба мати на увазі, що геолого-геоморфологічні і кліматичні умови області в більшій або меншій мірі сприяють розвитку ерозійних процесів змиву та розмиву грунтів, особливо на орних землях Передкарпаття, Наддністров’я та Хотинській височині. Тому заходам протиерозійного характеру треба приділяти особливу увагу (протиерозійній агротехніці, фітомеліорації, гідротехнічним спорудам тощо).