3 роки тому
Немає коментарів

У сучасній науці стало загальновизнаним поняття про географічну оболонку як природний комплекс, до складу якого входять і взаємодіють між собою земна кора, повітряна і водна оболонки Землі, її рослинний і тваринний світи, утворюючи надзвичайно складну систему, в якій виникло людство, де воно живе і розвивається.

Поняття географічної оболонки дуже близьке, але не тотожне по­няттю біосфери, і добре відоме як екологічна сфера життя рослин­них і тваринних організмів та людини на Землі. Поняття географічної оболонки ширше, тому що включає в себе не лише органічний, але й неорганічний світ, тобто літосферу, гідросферу й атмосферу, а за ос­танніми даними, і навколоземний Космос. Географічна оболонка опо­виває всю земну кулю, тому її часто називають просто геосферою.

Спостереженнями та дослідженнями виявлено, що географічна оболонка неоднорідна по всій земній кулі — вона складається з безлі­чі, різних за розмірами і складністю, природних територіальних (на­земних) і природних аквальних (водних) комплексів, таких, як мате­рики й океани, гори й рівнини, моря й затоки, низовини та висо­чини, географічні пояси, зони тощо. Усі ці природно-територіальні комплекси (ПТК) і природно-аквальні комплекси (ПАК) є великими частинами єдиної географічної оболонки. їх ми можемо бачити на ог­лядових картах — (карти півкуль, фізичні карти материків тощо) або на знімках, одержаних з космічних апаратів (так звані планетарні і регіональні природні комплекси).

Географами доведено, що великі планетарні й регіональні природ­ні комплекси також неоднорідні, а в свою чергу складаються з дріб­них природно-територіальних і природно-аквальних комплексів (гор­би, яри, балки, озера та ставки, болота і луки, ріки та потічки, незнач­ні підвищення, пониження, схили різної крутизни тощо).

Людина у своїй господарській діяльності по-різному використовує природні комплекси — осушує чи зрошує, будує на них дороги, бу­динки відпочинку і санаторії, використовує під орні землі, пасовища і т. ін. Внаслідок цього порушуються зв’язки, які існують у природних комплексах, дуже часто погіршується структура та нормальне функ­ціонування, що призводить до різних небажаних явищ: ерозії на орних землях, паводків на ріках, засолення або заболочення грунтів та до інших шкідливих процесів. Для того, щоб зменшити втрати, яких завдають народному господарству несприятливі процеси, потрібно вия­вити існуючі природні комплекси, вивчити їх будову і процеси, що в них відбуваються.

Місцеві (локальні) природні комплекси дуже різноманітні за роз­міром та будовою. Найменші і найпростіші за будовою природні комп­лекси називають географічними фаціями; це найбільш однорідні природні комплекси, такі, наприклад, як заболочене і заросле ситником дно балки або схил цієї ж балки, вкритий різнотрав’ям, тощо. Природ­ні комплекси, які включають ряд взаємопов’язаних фацій, називають географічними урочищами, наприклад, балка з її дном і схилами, карстова лійка, зсув на схилі долини, міжбалочний схил тощо. Ще складніший і більший природний комплекс, який складається з бага­тьох урочищ, розміщених на одній формі рельєфу, називають геогра­фічною місцевістю. Прикладом місцевості може бути заплава Пруту чи Дністра, їх надзаплавні тераси з ярами, балками, міжба­лочними урочищами або вододіл між басейнами Дністра і Пруту тощо.

Фації, урочища і місцевості є складовими морфологічними части­нами найбільш складних локальних природних комплексів, що назива­ють географічними ландшафтами, під якими розуміють природні райони, які відзначаються виразними індивідуальними рисами і скла­даються з численних фацій, урочищ і місцевостей. Прикладами геогра­фічних ландшафтів Чернівецької області можна назвати Хотинську лі­сову височину, Заставнівську карстову рівнину, долину Пруту з її те­расами, Путильське низькогір’я тощо.

Хоча географічні ландшафти є індивідуальними природними комп­лексами, вони в той же час мають певні риси подібності в своїй будові, що дає змогу об’єднати їх в більші природні системи — види, групи і типи ландшафтів. У Чернівецькій області можна виділити такі три групи: а) лісостепові ландшафти Прут-Дністровського межиріччя; б) лісолучні горбисті ландшафти Прут-Сіретського (Буковинського) Передкарпаття; в) гірські лісові ландшафти Буковинських Карпат (рис. 17).

Схематична ландшафтна карта Чернівецької області

Схематична ландшафтна карта Чернівецької області

Природні комплекси лісостепового типу займають майже половину Чернівецької області, отже, відіграють суттєву роль у господарстві області (особливо у виробництві основних зернових і технічних куль­тур— пшениці та цукрового буряка). Очевидно, що ці природні тери­торіальні комплекси (ПТК) дуже змінені людиною в процесі господа­рювання, причому зміни почалися декілька тисячоліть тому, коли тут осіли хліборобські племена (поселення так званої трипільської куль­тури).

Спільні риси лісостепових ПТК такі: а) лесовидні суглинки різ­ного механічного складу; б) більш-менш добре гумусовані ґрунти (чорноземи та сірі опідзолені); в) поширення в доагрикультурні ча­си так званих лучних степів з невеликими масивами лісів дібровного типу з дуба звичайного і скельного, граба, липи, ясена тощо; г) наяв­ність цілої серії терас у річкових долинах; д) часті ерозійні форми рельєфу (балки, яри, долини); є) переважання кліматичних умов лісостепового типу (теплий та помірно вологий). Окремі райони межиріччя мають і свої специфічні риси, наприклад карстові форми рельєфу в смузі близького до поверхні залягання гіпсо-ангідритових відкладів, товтрові форми рельєфу, круті скелясті схили в долині Дністра, зсуви на деяких схилах, заболочені пониження на заплавах тощо.

Поєднання перелічених рис сприяло утворенню різноманітних при­родно-територіальних комплексів, до опису яких перейдемо, характери­зуючи досить великі ПТК — місцевості; менші ПТК — урочища, ми будемо аналізувати лише тоді, коли вони чим-небудь відрізнятимуться на фоні інших.

Днища річкових долин Дністра, Пруту, Черемошу і Сірету та їхніх притоків. Сюди входять місцевості заплав та першої і другої над­заплавних терас. їх об’єднує: а) відсутність лесовидних суглинків, які замінені тут супісками, гравійно-галечниковими відкладами, подекуди мулистими відкладами; б) рівнинний рельєф і певна перезволоженість грунтів, по деяких урочищах навіть надмірна (староріччя, стариці) внаслідок високого положення алювіальних ґрунтових і стікання по­верхневих вод зі схилів долин і межиріч. Для заплав характерні дер­нові ґрунти з розрідженим чагарниковим покривом; для першої і дру­гої надзаплавних терас характерні дерново-лучні та лучно-чорноземні грунти під справжніми різнотравно-злаковими луками, перетвореними тепер переважно на орні землі.

У долинах Пруту, Черемошу та Сірету днища широкі (2—5 км), тут прокладені залізні та шосейні дороги, розміщені села і поля. У долинах притоків цих річок днища теж досить широкі (до 0,5 км), але без виразних надзаплавних терас. Дністер має дуже вузьке днище (до 0,5 км), яке дещо розширюється на меандрових ділянках; праві притоки Дністра — це переважно круті, глибокі яри, днища яких за­валені уламками каміння.

Місцевості терас середнього рівня, до яких належать третя та четверта надзаплавні тераси Дністра, Пруту, Черемошу та Сірету. Спільним в цих місцевостях є те, що вони вкриті лесовидними суглинками переважно легкого механічного складу і мало розчленовані ерозійними формами, тут поширені переважно опідзолені чорноземи та темно-сірі грунти, зайняті орними землями. У долині Пруту вони простягаються майже суцільною смугою шириною 3—5 км по його лівому березі, а на правому березі — починаючи від м. Чернівці до м. Герца. У долині Дністра такі місцевості трапляються на опуклих сторонах меандр біля м. Хотин, сіл Самушин, Перебиківці, Вороновиця, Грушівці, Бернове, Непоротове та ін.

Високі тераси включають місцевості п’ятої, шостої і сьомої терас. Вони мають малу потужність лесовидних суглинків переважно пилувато-піщанистого механічного складу, що перекривають досить потужну (5—7 м) товщу так званих карпатських галечників, обов’яз­ковим компонентом яких є червонуваті яшмоподібні кремені, що не характерні для сучасного алювію заплав та низьких і середніх надзап­лавних терас. Місцевості високлх терас вкриті переважно сірими, ясно-сірими опідзоленнми та дерново-підзолистими ґрунтами і досить інтенсивно розчленовані пізнішими ерозійними формами — долинами притоків, балками та ярами.

Основний район високих терас — лівобережжя Пруту, на якому ці місцевості збереглися досить великими масивами між селами Іванцівці та Шубранець. На відтинку Чернівці—Новоселиця—Ліпкани тераси досить зруйновані і мають вигляд ізольованих гряд між лівими прито­ками Пруту — Гуків, Рингач, Рокитна, Черлена, Стальнівка та ін. Вздовж правого берега Дністра місцевості високих терас трапляються невеликими фрагментами там, де є скупчення меандр. Ці тераси про­стягаються також по долині Сірету.

Природні комплекси стінок (рис. 18) характерні для випрямле­них ділянок долини Дністра біля сіл Звенячин, Василів, Баламутівка, Рашків, Дарабани, Мошанець, Комарів, Кормань та ін. Це круті, часто урвисті схили долини Дністра та його правих притоків, вкриті низькорослими чагарниковими лісами з дуба скельного, вишні степо­вої, береста, граба, калини, ліщини, дерена, клокички тощо. Природні комплекси стінок мають протиерозійне і водоохоронне значення.

018

Вододільні увалисті місцевості простягаються порівняно вузькими смугами між басейнами Дністра і Пруту, займаючи високі місцеположення. Вони вкриті малопотужним шаром лесовидних суглин­ків, які залягають або на нижньосарматських вапняках, або на гіпсоан­гідритах тираської світи. Вододільні ували в західній, заставнівській частині межиріччя досить густо всипані урочищами карстових л і­йок різних розмірів, від невеликих провалів до обширних угловин. Час­то на крутих схилах цих урочищ зберігається типова степова рослинність (тонконіг вузьколистий, бородач звичайний, келерія струнка тощо).

Міжувалові лощини — це пониження у верхів’ях лівих притоків Пруту: Совиці Ставчанської, Совиці Кіцманської, Шубранця. Місцевості міжувалових лощин досить зволожені, місцями навіть забо­лочені, часто трапляються карстові лійки значних розмірів з понорами. На схилах лощин поширені чорноземи неглибокі, а в днищах — лучні чорноземи.

Давні прадолини — залишки пліоценової річкової мережі простягаються, як правило, з північного заходу на південний схід, пе­ретинаючи сучасні вододіли між Дністром і Прутом. Про деяку утруд­неність дренажу свідчать ознаки оглеєності глибоких чорноземів та поява подекуди мочарів з болотною рослинністю.

Горбисті ярково-балочні придолинні схили пошире­ні у верхів’ях лівих притоків Пруту (Шубранець, Кучур, Рокитна, Рин­гач, Черлена, Стальнівка та ін.). Відзначаються вони частим і глибо­ким розчленуванням поверхні балками і ярами, схили ускладнені міс­цями зсувами. У зв’язку з таким розчленуванням поверхні наявні досить інтенсивні прояви площинної та лінійної ерозії, особливо на орних зем­лях, вкритих переважно опідзоленими чорноземами або темно-сірими опідзоленими грунтами. Боротьба з ерозією є основним завданням ра­ціонального використання цих місцевостей. Слід також додати, що в ярково-балочних місцевостях часто трапляються карстові явища (чис­ленні лійки та невеликі провали).

Місцевості плоских вододільних межиріч поширені порівняно на невеликих площах на основному Прут-Дністровському во­доділі у районі Хотина, Кельменець, Сокирян, у Заставнівському райо­ні. Ці місцевості відзначаються рівнинним рельєфом, повною відсутні­стю ерозійних форм, появою блюдцеподібних западинок карстового і просадочного походження. Вкриті вони, як правило, опідзоленими чорноземами або сірими опідзоленими ґрунтами, а по урочищах запа­дин і блюдець — лучно-чорноземними ґрунтами.

Природні комплекси товтрових горбів складені органоген­ними вапняками. Урочища товтрів поширені лише у Кельменецькому районі на придолинних схилах рік Вілії, Лопатники та Драбище. Це скелясті виходи вапняків конусоподібної форми, ускладнені невелики­ми заглибинами каррів, покритих у минулому типовою степовою рос­линністю. У товтрах наявні великі запаси хімічно чистих вапняків, які є цінною сировиною для одержання вапна. Проте слід зберегти деякі з товтр з огляду та їх природно-історичне значення.

Природні комплекси лісолучного типу. Характерні риси цього типу: а) відсутність покривних лесовидних суглинків (замість них поширені малопотужні безкарбонатні суглинки на глинисто-піщаних відкладах косівської світи, тільки східна частина Передкарпаття, на схід від м. Сторожинець, має сильно знищений покрив малопотужних нижньо­сарматських вапняків); б) вологий клімат з річними сумами опадів 750—800 мм, м’якими зимами і помірно-теплим літом; в) ялицево-дубово-букові ліси та типові злаково-різнотравні луки; г) переважання в ґрунтовому покриві дерново-підзолистих грунтів, тією чи іншою мірою оглеєних; д) наявність сильно розчленованого рельєфу зі значним по­ширенням зсувних форм. Тут поширені такі природні комплекси:

Горбисто-грядові ерозійно-зсувні височини, харак терними представниками яких є Чернівецька та західна частина Хотинської височини (рис. 19). Значні абсолютні висоти (450—500 м і вище) в поєднанні з більшими сумами атмосферних опадів і пухкими глини­сто-піщаними відкладами сприяли інтенсивному розвитку ерозійних і зсувних процесів. Наявність оолітових вапняків нижнього сармату, які певний час відігравали роль бронюючого шару, сприяла утворенню вузьких гряд (іноді шириною всього декілька метрів) зі стрімкими зсув­ними схилами. Урочища цих вузьких гострогребеневих звивистих гряд утворюють найбільш високі орографічні лінії Хотинської (г. Берда — 515 м) і Чернівецької височин (г. Цецина — 537 м, г. Поеніта — 505 м, г. Вивіз — 494 м). Другим видом дуже характерних і надзвичайно по­ширених урочищ у цих місцевостях є зсувні схили. Це багатоярусні системи зсувів і опливин, внаслідок яких довгі схили височин мають складний профіль, на якому чергуються горби та мокрі западини, ут­ворюючи хаотичні границі угідь —орних земель, лук, лісів, пасовищ. Нарешті, досить значне місце займають дуже розгалужені урочища долин потічків, ручаїв, балок, що ніби капіляри проникають у горбисті зсувні схили, ще більше ускладнуюючи їх поверхні і надаючи місцево­стям надзвичайно мальовничого колориту, який підсилюється великими масивами лісів (ялицево-букових, дубово-букових, грабово-дубових) та різнотравними луками й полями.

019

Горбисто-улоговинні межиріччя також дуже характерні місцевості лісолучних ландшафтів. Поширені вони виключно у Буко­винському Передкарпатті, де бронюючого покриву вапняків не було і тому відсутні урочища вузьких гребнеподібних гряд. Замість них тут простягаються розлогі височинні пасма, схили яких теж ускладнені зсувами, а між цими лісистими пасмами розташовуються циркопо­дібні улоговини, які певною мірою нагадують молдавські «гиртопи» в Кодрах.

Циркоподібні улоговини зайняті переважно селами з дуже хаотич­ним плануванням (що відповідає хаотичному рельєфу улоговин), поля­ми, луками і частково невеликими гаями. Основний ґрунтовий фон улоговин — сірі і ясно-сірі опідзолені грунти. Пасма, що поділяють улоговини, зайняті майже виключно лісами на дерново-підзолистих поверхнево-оглеєних грунтах.

Широкогрядові хвилясті межиріччя характерні для східної частини Хотинської височини та Сіретського підгір’я. Завдяки неглибокому врізу долин верхів’їв приток Пруту та Сірету ерозійні процеси не дуже знищили бронюючий покрив вапняків, тому в цих міс­цевостях зберігаються плоскі або злегка хвилясті первинні межиріччя, вкриті переважно лісами на дерново-підзолистих або сірих опідзолених грунтах. Верхів’я притоків річок (особливо Пруту) врізались у пер­винні поверхні й утворили циркоподібні улоговини, зайняті селами, які ланцюгом простягаються вздовж фестончастого краю височин (села Топорівці, Колінківці, Грозинці, Бочківці, Малинці, Клішківці, Ширів-ці і Недобоївці).

Цілком екзотичними урочищами в ландшафтних місцевостях Сірет­ського підгір’я є ізольовані брили юрських вапняків біля сіл Красно­їльськ і Красношора.

Слабодреновані днища долин — місцевості мало по­ширені серед лісолучних природних комплексів, проте деякі з них на­стільки своєрідні, що заслуговують на окрему характеристику. До цього виду природних комплексів належить насамперед долина Міхідри та Міходерки між селами Чорногузи і Стара Жадова, яка є західним про­довженням долини Сірету в напрямку до долини Черемошу. Долина за­болочена, на ній утворилися під лучно-болотною рослинністю глибоко оглеєні дерново-підзолисті і торфово-підзолисто-глейові грунти. Анало­гічні місцевості є також в долинах Сірету і Малого Сірету.

Останці надзаплавних терас поширені головним чином вздовж правого берега долини Пруту від с. Барбівці до м. Чернівців і вздовж лівого берега мертвої долини Міхідри, Міходерки і Сірету від с. Іспас до с. Слобода-Комарівці. У долині Пруту надзаплавні те­раси зруйновані бічною ерозією ріки та зсувами, які виникали і вини­кають на крутих підмитих схилах долини; тераси ж мертвої долини Міхідри і Сірету знищуються лише зсувами, які утворилися і утворю­ються у верхів’ях дрібних правих притоків Пруту (Бережниця, Брус­ниця, Глиниця та ін.), що намагаються вийти на заплаву долини Мі­хідри і Сірету. Останці надзаплавних терас і зсувні схили повністю вкриті ялицево-буковими лісами і різнотравними луками.

Гірсько-карпатські природні комплекси займають близько 20% те­риторії області, представлені місцевостями гірських хребтів і міжгір­ських долин. При всій різноманітності будови гірських хребтів і міжгірських долин вони мають певні спільні риси, характерні для Карпатської гірської країни:

а) переважання в літологічному складі гірських порід, так званих флішевих відкладів, представлених потужною товщею ритмічно-шару­ватих пісків, глин, пісковиків і сланців. Лише на крайньому півдні об­ласті, в Чивчинах, гірські хребти складені метаморфічними породами (кристалічні сланці, гнейси, кварцити тощо) та осадовими породами пермо-карбону (вапняки, мармури, пісковики, конгломерати тощо);

б) своєрідну форми складчастості, серед якої переважають насунуті у північно-східному напрямі антиклінальні складки, стиснуті у так звані скиби і насунуті одна на одну місцями на декілька кілометрів. Внаслі­док такого складкоутворення виникла ціла серія майже паралельних хребтів з асиметричними схилами: північно-західними більш пологими та північно-східними більш крутими; обмежене поширення мають си­метричні складки, представлені більш-менш простими антикліналями-хребтами і синкліналями-долинами;

в) наявність висотної диференціації кліматичних умов, які в цілому характеризуються високою вологістю (річні суми опадів 900—1200 мм) і помірно холодними температурами (у липні 17—12°С, січні — 6,0— 10°С) з помітними відмінами в кліматі гірських долин і вершин хребтів;

г) суцільне поширення лісового вкриття, представленого в мину­лому переважно мішаними, буково-ялицевими лісами з домішкою ясена, явора, клена тощо; тільки вище 1200—1300 м на схилах хребтів пе­реважали смерекові (ялинові) ліси, а вище — полонини, тобто кар­патські субальпійські луки.

Безліч річок, потічків, струмків почленували гірські хребти на більш або менш великі відтинки, схили яких ускладнені зсувами, місцями дрібними ступенями, внаслідок чергування м’яких сланців і твердих пісковиків; до цього треба додати неоднакові експозиції схилів, які по-різному нагріваються і освітлюються сонцем, різницю в температу­рах на вершинах хребтів і в долинах, різницю в кількості опадів, в силі, швидкості вітрів на різних схилах — все те, що створює в Карпатах, як і взагалі в горах, надзвичайну строкатість природних комплексів, які можна згрупувати приблизно так:

Терасовані долини значних річок (Черемош, Сірет), які прорізають хребти поперек їхнього простягнений, внаслідок чого долини мають чотковидний обрис. Тут чергуються вузькі скелясті відрізки з порогами на ріках, розширеними ділянками, на яких утворились ши­рокі днища і терасовані схили. Такі ділянки майже без лісів, зайняті полями, городами, селами і дорогами, іноді скелясті, певною мірою без­людні та труднодоступні. Порожисті течії поперечних річок (особливо Черемошу) придатні для спортивних змагань з водного слалому.

Широкі, місцями терасовані, долини поздовжніх річок — притоків основних поперечних річок. Це долини річок Путила, Яловичора, Яблуниця, Лопушна, Бісків, Товарниця, Виженка та ін., які мають досить широкі терасовані днища і положисті схили, по­криті буково-ялицево-смерековими лісами на бурих гірсько-лісових грунтах. Ці природні комплекси досить освоєні людиною, в них роз­міщуються невеликі села, прокладені лісовозні дороги; захищені гірсь­кими хребтами, вони мають порівняно сухий і м’який клімат і можуть використовуватися для оздоровчих цілей.

Звори — вузькі, переважно скелясті долини невеликих потічків, які прорізують схили хребтів; відзначаються вузькими днищами, часто захаращеними брилами та дрібними уламками каміння і стовбурів де­рев. Звори, як правило, селенебезпечні, особливо коли на їх схилах вирубані ліси.

Низькогірні антиклінальні хребти покутського типу, розчленовані поперечними долинами і зворами на невеликі відтинки і вкриті розрідженими буково-ялицево-смерековими лісами та після­лісовими луками на дерново-буроземних грунтах.

Низькогірні хребти верховинського типу на аргілітовому фліші з дрібнорозчленованими зсувами і неглибокими долинами бічних притоків, вкриті переважно післялісовими злаково-різнотравними лу­ками та невеликими ділянками смерекових лісів переважно на дерново-буроземних грунтах.

Середньогірні вузькогребеневі хребти скибової структури, складені крейдо-палеогеновим пісковиково-аргілітовим флі­шем. Відзначаються асиметричними схилами (північно-східні схили круті, які вкриті ялицево-буковими в нижньому поясі і буково-ялицево-смерековими лісами — у верхньому з невеликими галявинами після­лісових лук на гірсько-буроземних щебенюватих грунтах.

Середньогірні широкогребеневі хребти з регіо­нальними насувами в їх структурі, складені нижньокрейдовим піско­виково-аргілітовим флішем. Характеризуються асиметричними схилами, розчленованими бічними долинами і зворами, по яких зрідка проходять селі. Схили вкриті лісами досить виразної поясної висотної структури: у нижньому поясі переважають ялицево-букові ліси, в середньому — буково-смерекові, а в верхньому, на плоских вершинах хребтів — зай­няті полонинами (субальпійськими карпатськими, переважно злаковими луками).

Середньогірні вузькогребеневі хребти, складені палеозойськими кристалічними породами. Відзначаються блоковою бу­довою з поширенням насувів, сильним розчленуванням бічними прито­ками (зворами) і вкриті переважно буково-ялицево-смерековими (яли­новими) лісами з полонинськими луками у верхній частині схилів.

Стрімчаки, складені вапняковими породами мезозойського віку з стрімкими схилами і карстовими формами, вкриті буковими склад­ними лісами.

Коротко охарактеризовані в цьому розділі природні територіальні комплекси по-різному сполучаються і комбінуються на території області, утворюючи різноманітні природні ландшафти (райони), характеристику яких подаємо в наступному розділі.