5 років тому
Немає коментарів

Область розташована на крайньому сході Північної Америки й охоп­лює гірські хребти і масиви Аппалачів.

Гори простяглися на північний схід на 2300 км від штату Алабама до затоки Св. Лаврентія і продовжуються на острів Ньюфаундленд. Ширина їх —200—300 км,середня висота — 1000—1300 м. За своїми природними умовами це типовий район середньовисотних лісових ланд­шафтів помірного і субтропічного поясів.

Характер тектонічних структур, літологічний склад порід, ерозійні процеси, зледеніння тощо наклали свій відбиток на природу цього гір­ського району.

Хоч Аппалачські гори за орографічними ознаками являють одне ціле, їх ландшафтні відмінності дають можливість чітко виділити тут дві частини — Північні Аппалачі і Південні Аппалачі, розділені Гудзон-Могокською долиною і Гудзон-Шамплейською западиною.

Північні Аппалачі складаються з кристалічних і метаморфічних по­рід нижньопалеозойського віку (кварцитів, гнейсів, гранітів, вапняків). Північні Аппалачі зазнали зледеніння, тому поверхня їх має згладжений погорбований і зпенепленізований характер. Гори вкриті густими, пе­реважно хвойними, лісами, що зближує їх з ландшафтами південної частини Канади.

Брилові масиви гір у багатьох місцях розчленовані тектонічними до­линами й улоговинами. Між грабеном Гудзон-Шамплейн на заході і грабеном річки Коннектікут на сході лежать Зелені і Білі гори.

Найвища точка Північних Аппалачів — гора Вашінгтон у Білих го­рах. Висота її 1916 мДалі на північ гори знижуються і переходять у плоскогір’я, над якими височать окремі останці, наприклад гора Мо­наднок до 1000 м заввишки.

У багатьох місцях Північних Аппалачів помітні сліди льодовиків — кари, ози, друмліни, моренні відклади тощо.

До Північних Аппалачів належить також гірський масив Адірондак, розміщений між долиною річки Св. Лаврентія та озером Онтаріо. Це ізольований і припіднятий, досить розчленований уламок Канадського щита. Західна частина масиву нагадує горбасте плато з широкими і від­критими долинами: на сході його, навпаки, височать справжні гори з гли­бокими долинами і заокругленими вершинами, складеними стійкими породами. Материковий льодовик, який вкривав весь район, відполірував вершини, поглибив річкові долини, надав їм форми трогів і залишив у багатьох місцях морену.

На узбережжі Атлантичного океану гірські хребти вклинюються й утворюють ряд півостровів з малими і великими затоками. Між півостро­вом Нова Шотландія і материком знаходиться затока Фанді, відома найбільшими в світі припливами (до 18 м).

Природні умови Південних Аппалачів різноманітніші. За генезисом вони належать до герцинської складчастості і частково до каледонської. У формуванні поверхні Південних Аппалачів головну роль відіграють ерозійні процеси.

У напрямі із заходу на схід у Південних Аппалачах можна виділити чотири структурно-морфологічні зони: передаппалачське плато, склад­часто-осадочна зона, складчасто-метаморфічна зона і плато Підмонт.

Передаппалачське плато складене палеозойськими осадочними по­родами. Тут багато родовищ кам’яного вугілля та нафти. Поверхня плато розчленована річковими долинами басейну річки Огайо. Воно майже з усіх боків обмежене уступами, особливо стрімкими на сході. Південна частина цього плато називається Камберлендським гірським підняттям, а північна — Аллеганським.

Найцікавіша в геоморфологічному відношенні складчасто-осадочна зона. Тут чітко представлений складчасто-ерозійний так званий аппалач­ський тип рельєфу. В результаті розмиву антиклінальних хребтів на їх місці утворилися поздовжні долини з антиклінальною внутрішньою будовою, а синклінальні, складені стійкішими до розмиву породами, виражені в рельєфі у вигляді невисоких хребтів із згладженими схилами. Проте навіть найвищі точки цієї зони лежать значно нижче, ніж західна ісхідна частини Аппалачів. Найнижчою і найбільш розмитою частиною цієї зони є Велика Долина. Днище її лежить на висоті 250— 300 мтоді як хребти навколо неї підносяться до 1100—1200 м.

Складчасто-метаморфічна зона Аппалачів — найвища частина цієї гірської системи. Вона представлена багатьма хребтами, складеними пе­реважно кристалічними і метаморфічними породами нижнього палеозою, з гострими гребенями, асиметричною будовою і стрімкими східними схи­лами. Тут знаходяться такі гірські масиви, як Чорні гори з найвищою точкою горою Мітчелл (2037 ЛІ), ДИМОВІ гори, Голубий хребет. Ця зона є вододілом між Атлантичним океаном і басейном Міссісіпі.

На крайньому сході Аппалачів знаходиться плато Підмонт. Воно має горбастий характер поверхні і підноситься над Приатлантичною рів­ниною на 250—400 м.Річки, що стікають з Аппалачів (Делавер, Саскуіхана, Потомак, Джемс, Реанок), врізуються в поверхню плато і, перети­наючи його східний край, утворюють водоспади. Тому східний край плато Підмонту ще називають «лінією водоспадів». Разом з тим ця лінія є ме­жею судноплавства на річках, які течуть з Аппалачських гір.

Область Аппалачських гір має вологий і досить теплий клімат. У минулому вона суцільно була вкрита густими лісами, які збе­реглись тепер лише на схилах гір.

Тут чітко виділяються чотири висотні зони рослинності: кашта­нових, мішаних, хвойних лісів і високогірних луків.

У широколистих лісах з опадаючим листям нижньої зони доне­давна переважав каштан. Проте хвороба, завезена з Європи, запо­діяла тяжку втрату цим деревам. Крім каштана, тут ростуть каштановий дуб, дуб червоний, тюльпанне дерево та ін. Європейця тут вражає дивна видова різноманітність і строкатість деревного покриву. Особливо це відчувається восени завдяки незвичайному багатству кольорів листя. Висота дерев 18—30 м, але окремі ек­земпляри, як, наприклад, «Вашінгтонів дуб», що досягає 50 м заввишки при діаметрі стовбура до 2 мДерева дуже переплетені ліанами, серед яких є дикий виноград.

У наступному поясі — мішаних лісів — склад дерев ще досить строкатий. Як і в нижньому поясі, крони дерев розташовуються в кілька поверхів (ярусів). Найхарактерніші цукровий клен і жовта береза. До них домішується з листяних дерев бук і граб, а з хвой­них — різні види ялини та ялиці, хемлок, колюча і біла сосна. Зеле­ний трав’яний килим навесні і восени вкривається яскравими квітами. Вище по схилах гір мішаний ліс змінюється хвойним, що скла­дається уже тільки з ялини та ялиці. Хвойний ліс доходить біля 40° пн. ш. до 1500 м і до 1500—2100 м на півдні Аппалачської гір­ської області.

Вище межі лісу йдуть зарості рододендрона і кущистої вільхи, а потім луки.

Багатство флори Аппалачської області пояснюється тим, що більша частина її є давньою сушею, і до того ж вона не зазнавала зледеніння. Трапляються дуже давні рослини, наприклад тюль­панне дерево, що досягає 60 м заввишки. Найближчі родичі цього дерева і деяких інших рослин жили на Землі ще в крейдовий період. Багато таких видів рослин, які ніде більше не зустрічаються.

Аппалачі багаті на корисні копалини. В їх надрах залягають ве­ликі запаси кам’яного вугілля, нафти, залізної руди. Є мідь, срібло, кобальт.

Великі запаси будівельного каміння, вапняку, піску, глини. Ко­рисні копалини розподіляються нерівномірно. Найзначніші родовита залізних дуд зосереджені на півдні, нафта і природні гази добу­ваються на півночі і в центральному районі. Але всі ці природні багатства тією чи іншою мірою представлені в середній частині Аппалачських гір. Саме тут лежить Аппалачський кам’яновугільний басейн.

На 250 км з півночі на південь і більш ніж на 400 км із заходу на схід від берегів озера Ері і до річки Делавер та верхньої течії річки Огайо розкинувся важливий вугільний і індустріальний штат Пенсільванія. Аппалачський басейн дає близько 70% загального видобутку вугілля в США, в тому числі 95% всього американського антрациту.

У Пенсільванії виплавляється четверта частина усієї сталі, що виробляється в країні, розвинуто машинобудування, виробництво прокату, стальних конструкцій. Пенсільванська нафта відзначає­ться високою якістю. У штаті є численні текстильні, трикотажні і швейні фабрики та інші підприємства легкої промисловості.

Понад мільйон робітників налічується у цьому, третьому за кіль­кістю населення, штаті країни. Клімат і ґрунти Пенсільванії дають можливість вирощувати тут майже всі культури, за винятком тро­пічних і субтропічних.

На північному сході Аппалачські гори ніби знаходять своє продов­ження на острові Ньюфаундленд. Цей острів відокремлюється від мате­рикової частини неширокою (6 кмпротокою Белл-Айл на півночі і про­токою Кабота — на південному заході.

Ньюфаундленд (площа 111 тис. кв. км) є островом материкового походження, що відокремився в антропогеновому періоді, його рельєф так само розчленований і гірський, як і Північних Аппалачів. Перева­жають хвилясті рівнини із залишковими горбами і масивами 200—300 м заввишки. Найвища точка острова — гора Лонг-Рейндж (814 л). У будові острова беруть участь переважно граніти, кристалічні сланці, кварцити, а також туфи, андезити. Північно-східні і південні береги його пере­важно фіордового типу. В багатьох місцях платоподібні ділянки стрім­ко обриваються до узбережжя Атлантичного океану. Територія острова зазнавала зледеніння, про що свідчать морени, численні озера, льодови­кові долини тощо.

Клімат Ньюфаундленду океанічний, вологий і холодний. Майже цілий рік тут дмуть сильні вітри. Літо порівняно холодне. Середні тем­ператури липня від +10 до +16°. Зима морозна, із січневими темпера­турами від —4 до —10°. Річна кількість опадів 750—1500 мм. На узбе­режжі і в прибережних частинах океану протягом року часто бувають тумани. Район Великої Ньюфаундлендської банки, де зустрічаються теплі води Гольфстріму і холодні води Лабрадорської течії, вважається найбільш багатим на тумани місцем земної кулі. Тумани, підводні ске­лясті острови, мілини, айсберги дуже утруднюють судноплавство у цьо­му районі.

Річки острова короткі і порожисті. Є ряд великих озер, таких, як Гранд-Лейк, Ред-Індіан-Лейк.

Близько половини острова вкрито хвойними лісами з бальзамової ялиці, білої і чорної ялини тощо. Вище від 500 м переважають мохово-лишайникові і чагарникові тундрові види. Великі простори зайняті боло­тами.

У навколишніх водах багато промислової риби, а тому основним ви­дом заняття населення острова є вилов тріски, лосося, оселедців тощо. Впливові американські і англійські компанії побудували на острові целюлозні і паперові фабрики. Розробляються мінеральні багатства: в Тілт-Кеві видобувають мідь, на озері Ред-Індіен — цинк і свинець.

Життя Ньюфаундленду майже цілком пов’язане з морем, а тому й поселення розмістились лише вздовж його узбережжя.

На південь від Ньюфаундленду за 280 км від Нової Шотландії лежить острів Сейбл, що постійно змінює свої обриси і розміри. Зараз він має 1,5 км завширшки і 32км завдовжки. Під дією вітрів і хвиль пісок безперервно переміщується до східного берега, і та­ким чином острів пересувається щорічно приблизно на 220—240 м. За останні 200 років він «продрейфував» на схід на 42 км.

Оконтурений величезною підводною піщаною банкою, острів являє собою величезну небезпеку для суден, які прямують до пів­нічноамериканських берегів.

Сильні тумани, типові для цього району Атлантики, збільшують небезпеку. Часто Сейбл стає помітним лише тоді, коли вже пізно вживати будь-яких заходів безпеки.

Сотні суден затонули і зазнали аварії біля берегів цього остро­ва, загинуло багато людей. Тому цей острів називають «Кладови­щем кораблів». З того часу, як було відкрито острів, біля його бере­гів за неповними даними потерпіли катастрофу понад 400 суден і загинуло близько 10 тисяч чоловік.

І вдень, і вночі під невщухаючий шум океану радисти острова стежать за ефіром, посилають суднам сигнали, попереджаючи їх про небезпеку.