5 років тому
Немає коментарів

На південь від області Великих озер і на захід від Аппалачів розта­шовується область Центральних рівнин. Південною межею цієї області є Примексіканська низовина, західною — Великі рівнини.

Тектонічною основою області є плита Північно-Американської плат­форми, перекрита палеозойським осадочним чохлом. У формуванні по­верхні Центральних рівнин велике місце належить воднольодовиковим і алювіальним піщано-суглинковим осадам, які утворили плоскі, слабо нахилені до долин рівнинні простори.

Північна частина області зазнала антропогенових зледенінь, тому тут ландшафт має горбасто-озерний характер.

Південна частина Центральних рівнин має рівнинний характер. Вона складена лесовидними суглинками і пісками, походження яких пов’язано з перенесенням мулистого матеріалу, транспортованого потоками льодо­викового періоду.

На півдні Центральних рівнин піднімається плато Озарк до 700 м заввишки. Воно є склепистим підняттям докембрійського фундаменту, а ще далі на південь — гори Уошіто і Бостон. Ці гори, що мають висоту близько 800 мє продовженням Аппалачських складчастих споруд. З ви­ходом «а поверхню нижньокарбонових вапняків у південно-східній час­тині області пов’язані карстові явища. Тут, у басейні річки Грін (при­тока Огайо), неподалік від краю Аппалачського плато, розташована одна з найбільших у світі карстових порожнин — Мамонтова печера. Довжина її підземних галерей і заліз становить 225 кмПечера має п’ять різних рівнів-поверхів, що включають 225 проходів, 47 високих куполів, 23 глибоких ями і шахти, 8 водоспадів, 3 річки й одне «море». Ось як описує печеру очевидець, що побував тут ще в XIX ст.:

Околиці Мамонтової печери, що знаходиться в штаті Кентуккі, за 150 км на південь від Луісвілла, являють собою горбасте перед­гір’я Аппалачських гір. Супроводжував нас молодий американець Франсіс Демонбрам. Рушивши за ним по дорозі, прокладеній по схилу вкритого лісом горба, вниз до його підніжжя, ми спинилися перед улоговиною метрів 10 завглибшки. Внизу, проти нас, під самим горбом, виднівся, подібно до тунелю, великий своєрідний отвір.

Спустившись на дно улоговини, Френсіс запалив олійні лам­почки.

Узявши лампочки, ми пішли за ним під похмуре склепіння… Над головою нудотливо шелестіли крилами кажани, налякані нашим приходом. Нарешті за кілометр від входу не стало і кажанів: ми були далеко від усього живого, мірний шум наших кроків глухо завмирав під похмурими склепіннями, що сягали час від часу у висо­чину, так що над головою стояв густий, непроглядний морок.

Брили сірого вапняку, з якого складаються склепіння і стінки, розкидані по глинястому грунту, перегороджували місцями наш шлях.

Мовчки дійшли ми до місця, де галерея, розширившись, утворила великий круглий простір, в якому вільно могло б поміститись до ти­сячі чоловік.

«Це велика ротонда»,— виголосив Френсіс, зупинившись на се­редині. При мерехтінні лампи ледве можна було розгледіти стіни і стелю цієї ротонди. Перейшовши її, ми знову опинились в галереї. Місцями вапняк виступав вздовж верхньої частини стіни, утво­рюючи карниз.

Пробираючись по каменях, дійшли ми до Готичної капели. Не­великий і невисокий простір заставлено було сталактитовими ко­лонами найхимерніших форм, і колони ці здавалися залишками давньої архітектури. Вони були близько 70 см у поперечнику і від 2 до 3 м заввишки.

Звернувши на так званий Головний хід, ми дійшли до Бальної зали.

Камені, що обвалились із стін, більше, ніж раніше, заважали рухові. В одному місці кілька великих брил стояли на ребрі, утво­ривши так звані Стоячі скали; в іншому місці чотириметровий камінь був подібний до домовини, чому і назвали його Домовиною велетня.

Ось ми і підійшли до Урвища. Грунт тут обвалився, і нам треба було спускатися вниз по дерев’яних східцях. Внизу галерея привела нас до Річардсонового джерела: чиста, як кришталь, вода била з кам’яної стіни і, протікаючи тонким струмком до середини про­ходу, збиралася там у невелике водоймище.

По так званій Дорозі під аркою, де склепіння уже не так ви­соко піднімалося над головою, дійшли ми до Двох колодязів: це були дві прірви, розмиті водою.

Просочуючись спочатку тонкими цівками крізь щілини в грунті, вода, що наповнювала колись пустоти печери, розширювала їх мало-помалу, доки не утворила, нарешті, ці незмірно глибокі прірви.

Скільки тисячоліть знадобилось на таку гігантську роботу води? Вік за віком сочилася вона між каменями, обточуючи їх і розширюючи щілини між ними.

Потім вода пішла глибше, пустоти печер звільнились від неї, обсохли. Хто знає, на якій глибині у колодязях тепер зупинилась вона?

Другого ранку призначено було великий обхід до крайніх меж печери — кілометрів за 15 від входу. Не зупиняючись, дійшли ми до бездонного колодязя, біля якого були вже вчора, і, перейшовши по перекинутому через нього місточку, продовжили шлях.

Стеля в галереї спускалась іноді так низько, що не можна було йти інакше, як нахиливши голову. Незабаром хід став просторіший. Потім ми підійшли до місця, де хід знов обривався вниз метрів на 8—9. Зліва біля стіни чорніло урвище; Френсіс кинув туди ка­мінь, і він з плескотом упав у воду, що назбиралась там у великому заглибленні. Це водоймище названо Мертвим морем. Спустившись по дерев’яних сходинках, ми лишили його позаду і, тримаючись лівої сторони, пішли по глинястій підлозі. Галерея йшла полого вниз, і незабаром показалась річка, що розлилась по всьому ходу. Річка називалася Лета. Ми сіли в човен, перепливши нешироку Лету, вийшли на протилежний берег і продовжували йти по сухому грунту. Але далі знову весь хід був залитий водою. Це була річка Луна. І тут теж стояв напоготові човен. Цього разу наше плавання тривало значно довше. Дивним здавалося це плавання в підземеллі під склепіннями, які то губились у темній височині, то спускались так низько, що доводилось лягати, щоб не вдаритись головою об камені, які стирчали із скелі.

Але найцікавішим у цій підземній річці була сама луна. Ви­бравшись на простір, Френсіс став у човні і заспівав. Здалека з ви­соти йому ніби вторував хор голосів, і звуки неслись, не згасаючи, вгору під похмуре склепіння печери… Внутріконтинентальне положення, розчленований рельєф, родючі грунти, теплий клімат, запаси корисних копалин позитивно впливають на розвиток господарства. Ось чому ця область — одна з густонаселених і найбільш освоєних у Сполучених Штатах. Природні ландшафти збе­реглися мало. Рослинність лісостепу і лісу на 80—90% замінено куль­турною. Однак вплив людини на природу, крім користі, дає і негативні результати. Надмірне винищення лісів і нераціональна оранка земель посилюють ерозійні процеси, виводять з ладу раніше родючі ділянки орних земель.