5 років тому
Немає коментарів

Клімат

Північна Америка витягнута з півночі на південь на 7000 км і в зв’яз­ку з цим розташована в усіх широтних кліматичних поясах Північної півкулі, за винятком екваторіального. Більша частина материка лежить у субарктичному і помірному поясах, менша — в субтропічному. Арктич­ний, тропічний і субекваторіальний пояси у межах материка займають порівняно невеликі території.

Внаслідок великої протяжності материка з півночі на південь різні частини його дістають неоднакову кількість тепла. Так, річні суми со­нячної радіації в північних районах Канади становлять лише 80 ккал/кв. см, а у південних районах США і в Мексиці вони переви­щують 140 ккал/кв. см.

Меридіональне простягання найбільших гірських хребтів на заході материка сприяє проникненню повітряних потоків із сходу і перешкоджає доступу у внутрішні райони повітряних мас з Тихого океану. Внутрішні райони материка відкриті і для холодних арктичних мас повітря з пів­ночі, і для теплих тропічних з півдня.

Великий вплив на клімат Північної Америки мають баричні центри, які формуються над океанами. В північній частині Атлантичного океану такими центрами є Ісландський мінімум й Азорський максимум, в пів­нічній частині Тихого океану — Алеутський мінімум і Гавайський мак­симум.

Атмосферні процеси над Північною Америкою проявляються по-різному.

Узимку материк дуже охолоджується, а тому в центрі його форму­ється область підвищеного тиску. Баричний максимум знаходиться приблизно в районі 40° пн. ш. і 110° з. д., звідки повітря розтікається в різні напрями. Проте в зв’язку з невеликою протяжністю матери­ка в широтному напрямі стійкого континентального антициклону не буває. Найінтенсивніші в цей час Ісландський і Алеутський мінімуми. В середині зими області зниженого тиску майже змикаються над пів­нічною Канадою і «витискують» область підвищеного тиску над мате­риком на південь.

У зв’язку з тим, що в помірних широтах переважає західний перенос, великий вплив на материк має Алеутський мінімум. Узимку по його південно-східній периферії виноситься відносно тепле тихоокеанське по­вітря. Наприклад, у Сіетлі в цей час середня температура над поверх­нею землі становить близько +8°. Переваливши через Скелясті гори, циклони, що рухаються з Тихого океану, втрачають вологість і відносно прогріваються. Лише на межі між США і Канадою в районі Британської Колумбії, де гори знижуються, тихоокеанське повітря проникає далеко на схід.

Взимку також переноситься морське арктичне повітря, яке заходить далеко на південь і часто приносить снігові опади. Холодне повітря не­рідко досягає навіть узбережжя Мексиканської затоки і півострова Флориди, викликаючи заморозки. Разом з тим відбувається і зворотний процес: тепле і вологе повітря проникає на північ.

У результаті взаємодії таких різних повітряних мас над центральною і східною частинами Північної Америки погода досить нестійка.

Взимку на півночі материка радіаційний баланс має від’ємне зна­чення, в січні нульова ізолінія теплового балансу проходить приблизно по 40° пн. ш.

Середня температура січня на більшій частині Канади й Аляски становить —20°, —25°, в центрі Гренландії —55°. Однак на півдні США зимові температури плюсові, а в південній частині Центральної Америки досягають +20°, +25°.

На відміну від Європи у Північній Америці на тих самих широтах температура повітря значно нижча. Так, у Нью-Йорку січень на 9° хо­лодніший, ніж у Неаполі; в Міннеаполісі — на 11°, ніж у Мілані, у Вінні­пезі — на 14,5°, ніж у Києві. Лише тихоокеанське узбережжя за темпера­турними умовами січня наближається до Західної Європи.

Дощі взимку — часте явище на узбережжі Британської Колумбії і в південно-східній частині Аляски.

Суха, малосніжна зима, подібна до забайкальської, спостерігається лише в західній частині Канади і на східних схилах Скелястих гір.

Улітку над материком утворюється барична депресія з центром на південному заході. Області підвищеного тиску над океаном розроста­ються і переміщуються на північ. Алеутський циклон досягає великої сили, але охоплює тільки узбережну смугу в межах субтропічних широт.

Значно більший вплив на материк має Азорський антициклон. По­вітряні маси Атлантики проникають аж до східних схилів Скелястих гір і, звичайно, панують над внутрішніми рівнинами. З віддаленням від оке­ану вони трансформуються над материком у повітря помірних широт.

Влітку сильніше позначається вплив вологих повітряних мас з Мексиканської затоки, які переміщуються по західній периферії антициклону і несуть велику кількість атмосферних опадів на південно-східні райони Північної Америки. Цей мусон чітко проявляється до 40° пн. ш.

Як і взимку, з півночі по західній периферії Ісландського мінімуму на материк проникають холодні арктичні маси повітря, які поширюються лише на північну частину материка.

Циклонічна діяльність влітку значно слабша, ніж взимку, а тому й слабший в цей час меридіональний обмін повітряних мас.

У районі Центральної Америки влітку панують тропічні атлантичні повітряні маси, а на самому перешийку діє південно-західний еквато­ріальний мусон.

Напрям ізотерм у липні такий самий, як і в січні,— приблизно із за­ходу на схід. У липні в північній частині материка температура знижу­ється на північ і в напрямі до Атлантичного океану. Це — наслідок безперервного впливу Ісландського мінімуму.

Найнижча температура липня (не вище ніж +5°) на північному уз­бережжі Канади та Аляски. Ніде на земній кулі ізотерми липня +10° (північна межа лісу) не заходять так далеко на південь (56—67° пн. ш.), як у Північній Америці.

Найвища температура спостерігається в області баричного міні­муму — в пустині Мохаве, яка має замкнуту ізотерму +30°, що є найви­щою середньою температурою в США. В окремих закритих западинах стоїть виняткова спека. Так, Долина Смерті, дно якої лежить на 85 м нижче від рівня океану, має середню температуру липня +38°, а абсо­лютний максимум +56,6°.

Температура +49°, +50° — типове явище в штатах Арізона, Нова Мексіка, Юта, Південна Каліфорнія.

Розподіл атмосферних опадів улітку на території Північної Америки нерівномірний. На заході материка їх випадає порівняно мало, крім південно-східної Аляски, острівних груп і району Британської Колум­бії, і найменше в замкнутих улоговинах Великого Басейну (менше за 100 мм).

Максимум опадів випадає в літні місяці у центральних і східних районах США. Багато опадів на південному узбережжі Мексіки, оскільки туди надходять вологі маси повітря з Мексіканської затоки.

Географічне положення материка, процеси атмосферної циркуляції, специфічні орографічні умови, ступінь розчленованості берегової лінії тощо зумовлюють надзвичайно різноманітні кліматичні відмінності різ­них частин Північної Америки. З півночі на південь на материку чітко простежуються майже всі кліматичні пояси північної півкулі, а в межах їх — ряд кліматичних областей.

Північне узбережжя материка й острови, що до нього прилягають, охоплює арктичний пояс. Пояс характеризується пануванням арктичних повітряних мас протягом усього року. Найнижча температура в січні тут —35°, —40°, а в Гренландії—45°, —50°. Влітку у прибережних районах, особливо на північному сході, де дуже позначається вплив Лабрадорської течії, досить холодно; в липні середня температура змі­нюється від +7 до +13°. Охолоджуючий вплив має також Гудзонова затока.

Протягом майже всього року тут чергуються періоди із сніговими хуртовинами, частими туманами тощо. Полярна ніч триває понад п’ять місяців. У межах цього поясу містяться центри сучасного зледеніння покривного типу.

На південь від арктичного поясу лежить пояс субарктичного клімату. Південною межею його служить зимове положення арктичного фронту; на заході ця межа збігається з 60° пн. ш., на сході — з 55° пн. ш.

У межах субарктичного поясу можна виділити три області: дві океа­нічні й одну континентальну.

У континентальній області зима суворіша. Середні січневі темпера­тури тут —25°, —30°, тоді як в океанічних областях —20°, —15°. Середня температура липня в області від +5 до +10°. Кількість опадів трохи більша, ніж в арктичному поясі, і становить 400—500 мм. Вологий клімат має південно-східна Аляска, де випадає 1500—2000мм опадів на рік.

У субарктичному поясі поширена багаторічна мерзлота.

Найбільші простори займає помірний кліматичний пояс. Південна межа його лежить на сході поблизу 40° пн. ш., а на заході — недалеко від гирла річки Колумбії. У межах цього поясу виділяють три кліматичні області: Тихоокеанську, Континентальну й Атлантичну мусонну.

Атлантична мусонна область охоплює крайню східну частину помір­ного поясу. Середня температура січня тут становить —5°, —10°, а на півночі області навіть —18°, —20°. Літні опади приносять вологі вітри Атлантики. Температура липня під впливом Лабрадорської течії не перевищує +20°. Влітку холодна течія зумовлює утворення густих і три­валих туманів.

Клімат внутрішніх просторів узимку суворіший. У цей період тут часто бувають хуртовини, які є результатом вторгнення арктичних по­вітряних мас. Ось чому в східних частинах Канади утворюється товстий сніговий покрив. Влітку, в зв’язку з проникненням тропічного повітря з Мексікакської затоки, часто спостерігається значне підвищення темпе­ратури (до +45°), що супроводиться суховіями та засухами. Середня ж температура літа не перевищує +20°. Більше опадів улітку.

Тихоокеанська область помірного поясу, перебуваючи під впливом Аляскинської теплої течії, має середню температуру січня близько 0°, а влітку +15°, +17°. Влітку випадає багато опадів, переважно у вигляді дощу. Середня річна кількість їх досягає місцями від 3000 до 6000 мм.

На узбережжі Тихого океану, від Алеутських островів до Сан-Франціско, панує океанічний клімат з м’якою зимою і прохолодним літом. Тут — царство вічної осені. Опади випадають весь рік, але більше восени і взимку.

Узбережжя перебуває під впливом теплого морського повітря, яке приносять західні вітри, що дмуть з Тихого океану, північні ж холодні повітряні маси сюди проникають рідко, їх не пропускають гори Аляски.

Погода на узбережжі звичайно хмарна, туманна, вітряна і до­щова. Ясні дні бувають дуже рідко, і люди, які живуть тут, майже ніколи не бачать сонця і голубого неба. На навітряних схилах гір, огорнутих туманом і густими хмарами, випадає величезна кількість опадів (від 2000 до 6000 мм на рік). Тут майже щодня йде дощ або сніг.

Велику частину Північної Америки охоплює пояс субтропічного кліма­ту. Він тягнеться від півострова Флоріди на сході і до Каліфорнійсь­кого півострова на заході. Південна межа цього поясу проходить при­близно по 30° пн. ш. В його межах можна виділити такі кліматичні області: Атлантико-мусонну, Атлантико-континентальну, Високогірну, Континентальну і Тихоокеанську.

Атлантико-мусонна область охоплює південно-східні штати США і північну частину півострова Флоріди. Вона характеризується умовами субтропічної циркуляції. Влітку мусонні повітряні маси приносять з Ат­лантики багато опадів, а взимку сюди проникає холодне континентальне повітря. Тому зима тут суха і досить холодна, іноді із снігопадами. Атлантико-континентальна область займає великі простори середньої і нижньої частин басейну Міссісіпі. Влітку тропічні повітряні маси при­носять сюди багато вологи з Мексиканської затоки. Середні температури липня досягають +25°, +30°. Взимку тут переважає континентальне повітря, але січневі температури майже скрізь вищі від 0°, а на півдні навіть +15°. Проте майже скрізь можливі сильні похолодання (навіть до —10°), зумовлені проникненням сюди холодних повітряних мас з пів­ночі.

Влітку і навесні, коли проходять циклони, бувають катастрофічні бурі — торнадо. Вони утворюються в теплих секторах циклонів перед холодними фронтами.

Торнадо утворюється, коли масу теплого вологого повітря дога­няє хвиля холодного. Тепле повітря як легше піднімається вгору, холодне підтікає під нього, причому рух потоків стає завихреним. У міру конденсації вологе повітря ще більше нагрівається і підні­мається ще швидше, а чим швидше воно піднімається, тим більша швидкість його обертання. Виникає невелика «пляма» низького тиску. Температура в ній падає, пара конденсується, утворюючи хмару, яка, обертаючись, всмоктує пил, від чого стає темною. Одні торнадо, спускаючись з хмар до землі, збільшуються, другі змен­шуються, треті зовсім не торкаються землі. Вони утворюються в теплу пору року і звичайно після полудня.

Торнадо рухається з південного сходу на північний захід з швид­кістю 60—70 км на годину. Смуга дії захоплює від 8—10 до 800 мТорнадо може зруйнувати кілька міських кварталів, поки їх жителі спокійно займаються своїми справами в іншій частині міста. З наближенням торнадо до будинку тиск всередині його стає вищим, ніж назовні, і будинок при цьому руйнується. Скинуті з рейок по­їзди, напівзруйновані будинки, вирвані з коренем дерева — все це витівки торнадо.

Одного шофера торнадо застав у дорозі. Він вискочив з машини і сховався у вугільному погребі найближчого будинку. Ураган під­няв автомобіль і розбив ущент, ударивши об стовбур дерева. Буди­нок був перетворений у тріски, але погріб і людина в ньому лиши­лися непошкодженими.

15 травня 1896 р. торнадо зруйнував місто Сен-Луї в США. З раннього ранку і до 4-ї години дня на небі не видно було жодної хмаринки. Сонце пекло нестерпно. У повітрі відчувалася задуха, яка звичайно буває перед грозою. Раптом о пів на п’яту небо з незбаг­ненною швидкістю вкрилось чорно-свинцевими хмарами. Подув вітер. Почувся гуркіт грому. Місто майже вмить поринуло в морок. Вітер усе посилювався і перетворився в справжню бурю. Спалахнули блискавки. Страшні удари грому зливались у нестихаючу канонаду. Ринули потоки води… На мить вітер вщух, і мешканці були вже впевнені в щасливому закінченні… Але раптом налетів страхітливий ураган і понісся містом, розтрощуючи все на своєму шляху. Залізні дахи злітали, немов картонні. Стіни багатоповерхових будинків, фабрик, заводів руйнувались вщент. Поїзди, що стояли на рейках, перекидалися. Східна частина міста майже вмить перетворилась у купу руїн, під якими було поховано кілька сот чоловік. Усі при­стані на річці Міссісіпі були розкидані і знищені. Зруйновано ве­личезний міст через річку, що вважався непорушним; перекинуто важко навантажений поїзд, що проїжджав у цей час через міст. В одну мить на річці загинуло безліч пароплавів і суден. На другий день Сен-Луї мав такий вигляд, ніби він був зруйнований земле­трусом.

Континентальна область охоплює внутрішні плато та плоскогір’я Кордільєр в межах субтропічного поясу. Вона характеризується сухим жарким літом і відносно холодною зимою. Тут випадає мало опадів, тому переважають пустинні ландшафти. Річні і добові амплітуди температур у цій області досить великі.

Тихоокеанська область субтропічного поясу займає вузьку смугу за­хідного узбережжя Північної Америки, охоплюючи штат Каліфорнію і північну частину однойменного півострова. Для області характерне сухе літо і порівняно дощова зима. Літні температури тут значно нижчі, ніж на таких самих широтах Європи, що пояснюється впливом холодної Каліфорнійської течії.

У цьому районі панує середземноморський клімат, дуже схожий на клімат європейського узбережжя Середземного моря. Тут, як в Італії або Іспанії, літо тривале, жарке й сухе, а зима коротка і до­щова. Влітку протягом багатьох місяців яскраво світить сонце і небо весь час яскраво-блакитне. Тоді пісок місцями нагрівається до 80е і рослинність на низовинах майже вся вигоряє. Звідси і походить назва «Каліфорнія», що по-іспанському означає «Розжарена піч». Особливо жарко і сухо у відгородженій від океану Береговими ланцюгами великій Каліфорнійській долині. Дощі в цій долині випадають так само рідко, як у пустинях Середньої Азії. Ось чому сільське господарство тут не може розвиватися без штучного зро­шення. Майже всю потрібну вологу Каліфорнійська долина дістає з вкритих багаторічними снігами схилів Сьєрри-Невади. Простори Північної Америки на південь від 30° пн. ш., за винятком крайнього півдня Центральної Америки, розташовані в поясі тропічного повітря. Кліматичні умови цього поясу визначаються повітряними ма­сами Атлантичного і Тихого океанів. Вплив східної периферії Тихооке­анського антициклону в західних частинах цієї зони зумовлює тут дуже сухий клімат. Внаслідок постійного впливу холодної течії і низхідних повітряних потоків опадів тут не буває майже протягом цілого року. Амплітуди температурних коливань через близькість океану незначні.

Східна частина цього поясу характеризується майже однаковим впливом на неї області високого тиску Тихого й Атлантичного океанів. Максимум опадів тут припадає на літній час. Взимку і навесні опадів мало, що пояснюється віддаленням пасатного фронту в східному на­прямі.

У внутрішніх районах, розташованих на високих плоскогір’ях, закри­тих із заходу і сходу гірськими хребтами, опадів буває значно менше, ніж на узбережжі.

Крайня південна частина Центральної Америки від 10—12 і до 7° пн. ш. перебуває під впливом екваторіальних тихоокеанських мусонів, які влітку приносять велику кількість опадів. Багато опадів приносить взимку також північно-східний пасат з Атлантики. Тут тримаються ви­сокі температури, які майже не зазнають сезонних коливань.

Внутрішні води

Північна Америка досить багата річками й озерами. Вона має най­довшу річкову систему на земній кулі — р. Міссісіпі з Міссурі, а в райо­ні Великих американських озер — найбільше скупчення прісної води. Проте територія континенту зрошується дуже нерівномірно, що зумов­лено як кліматичними, так і орографічними особливостями. Великі про­стори заходу і південного заходу материка внаслідок інтенсивного випаровування і несприятливих топографічних умов мають дуже слабо розвинуту річкову сітку, тобто практично вона відсутня; ряд невеликих річок цього району не досягає моря. Найгустіша сітка повноводних річок — на добре зволожуваному південному сході материка.

Річки Північної Америки належать до басейнів Тихого, Північного Льодовитого й Атлантичного океанів; частина має внутрішній стік. Більшість річок впадає в Атлантичний океан.

Вододіл між басейнами річок Атлантичного і Північного Льодови­того океанів проходить по підвищених ділянках внутрішніх рівнин і ви­ражений слабо.

Вододіл між басейнами річок Тихого й Атлантичного океанів прохо­дить по середньовисотних ділянках Кордільер, не далі як на 120—150 км від Тихого океану, тому річки Тихоокеанського басейну короткі. Проте в північній частині, яка отримує достатню кількість вологи, вони багато­водні і мають великі запаси гідроенергії.

Важливим вододілом є також Аппалачські гори.

Річки басейну Північного Льодовитого океану, більша частина якого зазнала недавнього покривного зледеніння, характеризуються молодістю русел, хоч деякі з них мають значну довжину і велику водоносність. Навпаки, річкова система Атлантичного океану має зрілий характер, річки тут утворюють досить розгалужену сітку і мають значну довжину.

Більшість річок Північної Америки багата на водну енергію, має ве­лике транспортне значення.

Залежно від особливостей клімату й орографічних умов у різних час­тинах материка склалися різні типи водних систем з неоднаковими річ­ковими режимами.

Дощове живлення річок Північної Америки характерне для субтро­пічного півдня, для пустинь південного заходу і для великої Каліфор­нійської долини. В цих областях сніг або зовсім не випадає, або випа­дає дуже рідко і тримається недовго. Проте кількість опадів протягом року в різних місцях різна, а тому й режим річок цього типу неоднаковий. Річки, що беруть початок з Аппалачських гір, протягом року повноводні. Найзначніші з них Гудзон, Делавер, Саскуіхана, Потомак. Високі рівні майже протягом усього року мають також ліві притоки Міссісіпі.

Високі температури влітку зумовлюють значне випаровування, тому максимум витрат річок припадає на осінь. Це зумовлюється ще значною вологоємністю і водонепроникністю грунтів.

Річки переносять велику кількість алювію, часто змінюють течії і утворюють широкі заплави. Під час інтенсивних літніх злив на річках часто бувають катастрофічні повені.

Снігове живлення характерне для річок гірських районів заходу — Сьєрри-Невади, Каскадних гір, Берегового хребта, більшої частини Ске­лястих гір та ін. Максимум витрат припадає тут на весну і літо. Річки басейну Північного Льодовитого океану та Лаврентійські озера також мають переважно снігове живлення. Взимку витрати води скорочуються, весною максимально збільшуються.

На регулюванні режиму цих річок позначається озерний район. Такі озера, як Верхнє, Гурон, Мічіган, Ері, Онтаріо і Сент-Клер, забезпечують стійкі витрати річок Ніагари і Св. Лаврентія.

На режим річок басейну Північного Льодовитого океану істотно впли­ває багаторічна мерзлота; наявність її тут обумовлює відсутність запасів ґрунтових вод. Незважаючи на велику озерність цього басейну, спад води в кінці літа і взимку виражений досить чітко. Період повені при­падає на початок літа, як і на наших сибірських річках. Особливо це типово для Маккензі з її численними притоками.

Найдовша річкова артерія Північної Америки — Міссісіпі з притокою Міссурі (6420 км), площа водозбору якої становить 3300 тис. кв. км.

Річка бере початок з невеликого озера Айтаска і верхів’ям протікає по за­болоченій, вкритій численними озерами лісистій місцевості штату Міннесота.

Долина і русло Міссісіпі за морфологічними особливостями поді­ляється на три ділянки: верхню, середню і нижню; межами між ними є гирла найбільших приток — Міссурі і Огайо. У верхів’ї річка протікає через невеликі озера і заболочені простори. На міжозерних ділянках багато порогів і кам’янистих перекатів. На ділянці між гирлами річок Міннесота і Де-Мойн долина Міссісіпі, врізуючись у вапняки, зву­жується й утворює пороги поблизу міст Рок-Айленд і Кіокак (Кеокук). Найбільший водоспад — Свнт-Антоні біля Сент-Пол.

Протікаючи через Центральні рівнини, Міссісіпі приймає ряд великих приток: Міннесота, Де-Мойн, Міссурі, Арканзас, Ред-Рівер (праві), Чіп-пева, Вісконсін, Іллінойс, Огайо (ліві). Притоки прокладають собі шлях через засушливі простори і, глибоко врізуючись у пухкі товщі Великих рівнин, виносять звідти величезну кількість алювію, але мало води. Тому Міссісіпі навіть після злиття з Міссурі ще не стає повноводною річкою. Могутньою вона стає лише після впадіння в неї Огайо.

Ділянка річки від впадіння Огайо і до гирла вважається нижньою течією. Ширина долини нижче від гирла Огайо досягає 25 кма в штаті Луізіана навіть і 70—100км. Ширина Міссісіпі біля Нового Орлеана 2400 мРусло річки на цій ділянці звивисте, має багато стариць.

Режими річок системи Міссісіпі досить різноманітні. Так, ті з них, витоки яких знаходяться в Скелястих горах, найвищий рівень мають влітку. Взимку вони на кілька місяців вкриваються льодом. Праві при­токи середньої течії Міссісіпі мають режим преріанського, а ліві — аппалачського типів. У нижній течії річка ніколи не замерзає.

Максимальний розлив Міссісіпі припадає на березень — травень. Середні річні витрати води вище від гирла Міссурі становлять близько 1900 куб. м/сек, перед впадінням Огайо — близько 5800 куб. м/сек, в гирлі—19 000 куб. м/сек. Об’єм середньорічного стоку становить близько 600 куб. м/км, а наносів — 211 млн. куб. м.

Великими притоками Міссісіпі є Міссурі і Огайо.

Міссурі поступається повноводністю верхній Міссісіпі і характери­зується дуже різкими коливаннями рівнів та великою нерівномірністю стоку. Середня витрата її 2000 куб. м/сек, максимальна — 17 000 куб. м/сек, мінімальна — 150 куб. м/сек. Взимку Міссурі у верхній течії за­мерзає, і під час весняних повеней лід завдає великих руйнувань.

Ліва притока Міссісіпі Огайо — багатоводна річка. Середня витрата її 7500 куб. м/сек. Максимум витрати води припадає на весну, коли у верхній частині басейну тануть сніги. Під час літніх мусонних дощів бувають повені, особливо у нижній частині.

У верхній течії Міссісіпі повільно вибирається з лабіринту озер, боліт і торфовищ. Давній льодовик завалив її стару долину валу­нами і глиною, і річці довелося прокладати нове русло по краю щита, складеного з корінних порід, утворюючи пороги і водоспади.

Водоспад Сент-Антоні заввишки 20 м вважається межею криста­лічного щита. Спускаючись з водоспаду Сент-Антоні, Міссісіпі зна­ходить своє старе русло. З цього місця вона тече порівняно спокійно і стає судноплавною.

Міссурі — найбільша права притока Міссісіпі. Вона бере поча­ток у Скелястих горах. Льодяні води її, стікаючи із снігових вершин, змішуються з кип’ятком гейзерів Йєллоустонського парку. На Міс­сурі набагато більше порогів і водоспадів, ніж на Міссісіпі. Навіть вийшовши на плато Прерій, вона продовжує падати досить круто, дуже розмиваючи пухкі породи, що складають її русло.

Один мандрівник так описує впадіння Міссурі: «Жовтий кала­мутний потік скажено нісся впоперек спокійної синьої течії Міссі­сіпі, вируючи, здіймаючись, виносячи пеньки, гілки, вирвані з ко­рінням дерева. Це була Міссурі, дика річка, яка, шалено пронося­чись через невідомі безлюдні країни, вливала мутні води в лоно своєї лагідної сестри».

На Міссісіпі безліч островів. їх так багато, що замість назв їм дали номери. Після кожної повені деякі з них перетворюються на півострови або зникають зовсім, одні діляться на частини, інші виникають знов, збиваючи з пантелику географів і капітанів. Усі острови повільно переміщаються вниз за течією. Береги, що звер­нуті проти течії, розмиваються річкою, а на протилежних відкла­даються нові наноси. Тому на їх верхніх кінцях часто можна поба­чити високий ліс, на нижніх — голу піщану косу, що починає заро­стати лозою… Прикладом такого острова може бути Джексонів острів, на якому переховувався наш друг дитинства Гекк Фіни.

Своїх справжніх розмірів Міссісіпі набирає після злиття з Огайо — «Прегарною річкою», як її називали французькі дослід­ники. Від місця впадіння Огайо Міссісіпі вже можна вважати уста­новленою, з виробленим профілем, річкою. В своїй нижній течії Міссісіпі розбивається на численні рукави. Разом з притоками рукави утворюють лабіринт заболочених повільних потоків. Щоб запобігати повені, кожний рукав доводиться захищати дамбами.

Міссісіпі несе в море величезну кількість мулу: 211 млн. куб. м у рік. Вона заповнює Мексіканську затоку, висунувши велику дель­ту завдовжки 320 і завширшки300 км.

Русло Міссісіпі у напрямі до гирла не розширюється, а, навпаки, звужується. Дельта має форму гусячої лапи. Вона щороку затоплюється під час повені. Низинні місця заросли вологими субтропіч­ними лісами. Ліси густо переплетені ліанами, гілки вкриті звисаю­чими епіфітами. На пальцях «гусячої лапи» через високу вологість ліс не росте. Багнисті коси, що ледве піднімаються з води, тільки слабко закріплені корінням очерету. На кінець літа Міссісіпі дуже міліє. Великі глибини зберігаються лише у нижній течії. Ранньою весною річка сильно розливається. Головною причиною повені зви­чайно буває Огайо. Часто рівень води в Огайо так піднімається, що русло Міссісіпі не вміщає її. Частина води Огайо рухається вго­ру по Міссісіпі, повертаючи води головної річки назад на протязі кількох десятків кілометрів.

У середньому раз на шість років водопілля на Огайо і Міссісіпі збігаються, що призводить до неминучої катастрофи. Найбільша повінь сталася в 1927 році. По всьому басейну були незвичайно великі паводки, що переповнили Міссісіпі.

У результаті вона вийшла з берегів і затопила 72 тис. кв. км — площу, у вісім раз більшу за площу Онезького озера. 750 тис. жи­телів лишилися без притулку. Завдяки вжитим заходам людських жертв було небагато, але сотні тисяч голів худоби і весь урожай у затопленій області загинули. Жителі численних ферм, плантацій, негритянських сіл і містечок, а також все населення великого міста Арканзаса тулилося на уцілілих дамбах, дахах будинків і верши­нах дерев. У багатьох місцях на дамби приходили, втративши страх до людей, олені, лисиці, кролі, прилітали тетеруки, перепілки.

Уряд США кинув на боротьбу з повінню військовий флот і авіа­цію. Літаки низько кружляли над затопленими поселеннями, роз­шукуючи людей, які рятувалися на дахах, і показуючи потім до­рогу катерам, яким було важко лавірувати серед стовбурів дерев і будівель. Сапери мінами зривали вцілілі дамби, щоб дати вихід воді в найменш населену місцевість і тим врятувати міста, голов­ним чином Новий Орлеан. Повінь тривала шість тижнів. Річки системи Міссісіпі мають велике господарське значення. За­гальна протяжність судноплавних шляхів басейну понад 25 тис. кв. км. Міссісіпі сполучена каналами із системою Великих озер. На притоках Міссісіпі споруджено ряд великих електростанцій.

До басейну Атлантичного океану належить також і річка Св. Лав­рентія (1250 км), що витікає з Великих озер. Вона проклала своє русло в тектонічній депресії Канадського щита й Аппалачських гір. У нижній течії вона має естуарій довжиною до 400 км і шириною до 50 кмякий відкривається в затоку Св. Лаврентія. На ділянці Прекотт — Монреаль, де річка перетинає відроги Канадського щита, вона утворює ряд бист­рин і порогів. Живлення її снігово-дощове, витрати води досить сталі (стік у пониззі становить 304 куб. км за рік). На ділянці Монреаль — Квебек замерзає на п’ять місяців (з грудня по квітень). Найважливіші притоки Оттава, Сен-Моріс, Сагеней, Рішельє.

Річки Делавер, Саскуіхана, Потомак беруть початок в Аппалачах. Протікаючи по Підмонту, вони виробили в метаморфізованих породах вузькі і глибокі долини. Переходячи з Підмонту на більш м’які породи Берегової рівнини, вони утворюють лінію водоспадів, приблизно на межі Підмонту і Берегової рівнини. Ці річки майже протягом усього року повноводні.

Значна частина річок, що належать до басейну Тихого океану, жив­ляться переважно сніговими або льодовиковими водами. Максимум ви­трат в них припадає на літній час, що пов’язано з таненням снігу та льоду в горах. Частина з них відзначається великою водоносністю, порожистістю русла. Найбільшою річкою басейну Тихого океану, однією з великих річок материка є Колорадо. Довжина її 2740 кмплоща басей­ну 430 тис. км. Починається річка в Скелястих горах, але більша части­на русла лежить у напівпустинях і пустинях внутрішніх плоскогір’їв. Прорізуючи плато Колорадо, вона утворює один з найглибших на Землі каньйонів. Головне джерело живлення Колорадо — дощі і сніги, що ви­падають на вершинах Скелястих гір. Максимум витрати води припадає на червень. Річка сильно розливається і несе багато завислого матеріа­лу, що надає воді каламутного рудуватого забарвлення. При впадінні у Каліфорнійську затоку вона утворює велику дельту.

До річок басейну Тихого океану, що мають льодовиковий режим живлення, належать Фрейзер і Колумбія.

Надзвичайно повноводна і красива річка Фрейзер. Народжую­чись з-під льодовиків гори Робсон, вона тече по звивистій долині, що прорізує високі гірські хребти, і впадає у великий фіорд побли­зу міста Ванкувер. Незважаючи на те, що річка судноплавна тільки в своїй нижній частині (на відстані близько 100 км від моря), вона є єдиним великим проходом через високі гори в глиб країни. У ниж­ній частині її долини з великими труднощами було прокладено трансканадську залізницю. Середня і верхня частини долини від­значаються дикою і величною красою. Вражають прямовисні бере­гові скелі заввишки сотні метрів, віддалені іноді одна від одної на 20—30 м;убілені піною пороги і водоспади, льодовики, що сповза­ють прямо до річки. Особливо диким і похмурим стає ущелина річ­ки Фрейзер у тому місці, де вона перетинає Береговий хребет. На дні цієї глибокої, зарослої незайманим лісом ущелини між трьохсотметровими прямовисними бескидами реве і клекоче, утворюючи численні пороги, біла від бризок і піни річка.

Річка Колумбія бере початок біля підніжжя гори Фарієм. Це одна з найбільших річок Північної Америки. У своєму верхів’ї вона, сполучаючи ряд мальовничих льодовикових озер, тече спочатку на північ, потім різко повертає на південь, прямуючи до кордону США. Тут Колумбія прорізує глибоку ущелину в лівому Колумбійському плато. Через Каскадні гори річка тече у вузькій ущелині, в якій навіть опівдні панує морок. Шум річки, що шаленіє серед порогів, чути здалека. Минувши тіснину, річка виривається на широку рів­нину, плавно несе свої води назустріч океану.

Річка Колумбія, незважаючи на численні пороги, судноплавна на протязі 1000 кмПобудовані спеціальні канали, що обходять пороги, а пригирлові мілини розчленовані і поглиблені. Навіть мор­ські судна піднімаються вгору по річці на 180 кмКолумбія — ве­лике джерело гідроенергії. Порівняно недавно на ній закінчено спорудження потужних гідроелектростанцій Гранд-Кулі і Бенневілл. Річки басейну Північного Льодовитого океану досить численні, але системи їх розвинуті недостатньо, і досить часто вони порожисті. Вели­кими річками цього району є Маккензі та Юкон.

Довжина Маккензі понад 4000 кмВона бере початок у Скелястих горах і тут називається Атабаскою. Середньою течією річка протікає через озеро Атабаску, потім приймає притоку Піс-Рівер і впадає у Ве­лике Невільниче озеро. На ділянці між озерами Атабаска і Велике Невільниче річка називається Невільничою і тільки після виходу з Ве­ликого Невільничого має назву Маккензі.

Річка Маккензі тече по тектонічній улоговині західної частини Канадського кристалічного щита, виповненій потужними товщами алю­віальних і водно-льодовикових відкладів і сильно заболоченій. Середня ширина річки 1,5—2 км. Замерзає, подібно до сибірських річок, у ве­ресні — жовтні і звільняється від льоду в кінці травня — на початку червня. Вода річки досить чиста.

Впадає Маккензі в море Бофорта кількома рукавами, утворюючи велику дельту в затоці Маккензі.

Юкон має довжину 3700 кмВитоком її є річка Льюіс, яка бере по­чаток з Берегового хребта. В середній течії вона приймає кілька при­ток (Танану, Клондайк та ін.).

Максимальні витрати припадають на літо. При впадінні в затоку Нортон утворює велику дельту. Річка судноплавна. Навігація триває з червня по вересень.

Області внутрішнього стоку, в які входять пустині і напівпустині Великого Басейну та Мексіканського нагір’я, мають дуже несталий режим внутрішніх вод. Тут атмосферні опади випадають епізодично, а тому і водотоки виникають лише після злив.

Найбільша у Великому Басейні р. Гумбольдта, що в нижній течії розпадається на окремі протоки. У льодовиковий період ця область одер­жувала значно більше атмосферних опадів, тому гідрографічна сітка тут мала реліктовий характер.

Озера. На континенті досить багато озер, проте більшість їх зосере­джена на півночі, в межах Канадського кристалічного щита й на пів­денний схід від нього.

Численні дрібні озера в межах Мексіканського нагір’я і Великого Басейну мають здебільшого вулканічне, льодовикове або реліктове походження. Озера карстового походження поширені на території Перед­аппалачського плато і на півострові Флоріда, а в Центральній Америці багато озер тектонічного походження.

Найцікавішою у Північній Америці є система Великих озер, до скла­ду якої входять Верхнє, Мічіган, Гурон, Сент-Клер, Ері, Онтаріо та ряд дрібніших. Усі вони сполучаються між собою, утворюючи єдиний пріс­новодний басейн. Загальна площа Великих озер становить 246,4 тис. кв. км, а Верхнє є найбільшим прісним озером на Землі.

Геологічна будова району Великих озер визначила східчастий харак­тер поверхні, а тому озера мають різні висоти рівнів. Вони розташовані у вигляді каскаду, оберненого в бік Атлантичного океану, що дуже важ­ливо з господарського погляду (для будівництва гідроелектростанцій, судноплавства тощо).

Рівні Великих озер утворюють три сходинки. Найвище розташоване Верхнє озеро, що короткою річкою сполучається з озером Гурон. На другому рівні лежать озераГурон і Мічіган. Третій рівень утворює озе­ро Ері. З Ері витікає річка Ніагара. Вона єдина здійснює стік усієї системи Великих озер. Ніагара тече майже строго на північ і впадає в озеро Онтаріо. При прориві через уступ силурійського куестового плато річка утворює грандіозний Ніагарський водоспад.

Рівень води в озері Ері на 99 м вищий, ніж в озері Онтаріо. Перешийок, що розділяє озера, спускається від Ері до Онтаріо плавним похилом, а потім крутою сходинкою. Стінка сходинки про­ходить близько від озера Онтаріо.

Був час, коли льодовик заповнював улоговини всіх Великих озер, потім він почав танути, поступово відступаючи на північ. Улоговини негайно заповнювались водою. Води озера Ері стікали в озеро Онтаріо. Так народилась річка Ніагара. Дійшовши до схо­динки, вона спадала вниз водоспадом. Тоді він знаходився зовсім близько від Онтаріо. Верхній майданчик, по якому тече Ніагара, складений з глинястих сланців, вкритих шаром вапняку. Падаючі вапняні струмені розмили сланець, який виходить на поверхню нижче від урвища. Твердий вапняк нависав над безоднею, утворю­ючи трамплін, з якого річка робила гігантський стрибок. Час від часу він відломлювався, і тоді водоспад переміщався вгору по річці, до півдня, залишаючи перед собою глибоку ущелину, що весь час видовжувалася.

Геологів дуже цікавить питання: скільки років триває відсту­пання водоспаду? Тепер встановлено, що він утворився близько 8—9 тис. років тому. За час свого існування він відступив уже більш як на 11 км.

Тепер Ніагарський водоспад відступає з швидкістю 7—10 см, а на окремих ділянках до 1,5 м за рік. Рано чи пізно він дійде до озера Ері, і тоді воно зразу спорожниться, як діжка, в якій вибили одну з бокових дощок.

У наш час Ніагарський водоспад немовби «в дорозі>. Зараз він проходить те місце, де річка розділяється Козиним островом на два рукави. Тому і водоспадів зараз два: Американський і Канадський, їх називають так тому, що по Ніагарі проходить кордон: правий берег належить США, лівий — Канаді. Канадський водоспад нази­вають ще підковою, бо його уступ має форму підкови: вода з трьох сторін падає всередині її.

Через Ніагарський водоспад проноситься вся вода, що витікає з величезного басейну чотирьох Великих озер, у середньому із швид­кістю 5900 т за секунду. Якби надумали цю воду перевозити в за­лізничних цистернах, то довелося б щодоби подавати состав такої довжини, що він міг більше трьох раз оперезати земну кулю.

Вся ця маса води, падаючи, утворює дві водяні стіни близько 50 м заввишки (висота 10-поверхового будинку), загальною довжи­ною 1,2 км і шаром води біля вершини завтовшки до 6 мКанад­ський водоспад значно більший за Американський і через нього про­тікає 19/20 усієї води. Ніагарський водоспад, хоч і не найвищий, але один з найпотужніших у світі. Могутня річка так плавно і з таким величним спокоєм перекидається в безодню, що верхня частина во­дяної стіни здається нерухомою. Зате нижня частина ховається в клубах водяного пилу і бризках. Там, у ревучому водовороті, пере­вертаються уламки скель; вони виточують у кам’яному ложі колодя­зі, що сягають значної глибини. Шум падіння води чутно на відстані 25 кмпоблизу ж, як не кричи, не почуєш власного голосу. «Ніага­ра» в перекладі з індіанської означає «Гуркітлива вода».

На протязі кількох кілометрів вище і нижче від водоспаду тяг­нуться стромовини. Проте біля самого його підніжжя є відносно спокійне місце. Маленький пароплавчик, змагаючись з швидкою течією, підвозить туристів до водяної стіни, в саму гущу клубів піни, бризок і туману. Звідси вони можуть милуватися двома чудо­вими веселками у формі вкладених одно в одне кілець. Веселки стоять над водоспадом як при сонці, так і при місяці. Береги Великих озер здебільшого низинні, рівні, на півдні — піщані, лише північні береги озер Верхнього і Гурон мають скелястий характер. За генезисом ці озера тектонічно-льодовикові.

Велика водна маса помітно впливає на кліматичні умови приля­гаючих територій. Взимку вода нагріває, а влітку охолоджує нижні шари атмосфери; крім того, взимку тут посилюється циклонічна діяльність. Рівні озер від сезону до сезону зазнають помітних коливань; навесні, коли тане сніг, вони підвищуються на 40—60 см, а в посушливу пору року знижуються. Замерзають озера не на тривалий час.

Великі озера мають важливе господарське значення. Вони сполучені каналами з басейнами Міссісіпі і Гудзону. З побудовою кількох значних гідротехнічних споруд на порожистих ділянках річки Св. Лав­рентія Великі озера стали доступними для великих морських суден. Вантажооборот по Великих озерах приблизно в чотири рази перевищує вантажооборот Панамського каналу. Великі гідроелектростанції, побу­довані на Ніагарі і Св. Лаврентія,— важливе джерело енергії.

Крім Великих озер, на півночі материка є ряд озер, які утворилися внаслідок діяльності льодовика: Велике Ведмеже, Велике Невільниче, Атабаска, Вінніпег, Манітоба, Лісове, Оленяче та ін. У Великому Басейні є ряд реліктових озер (Велике Солоне, Юта, Тахо).

На Мексиканському нагір’ї найбільшим озером є Чапала, в Цент­ральній Америці — Нікарагуа.

У вулканічних районах материка поширені мальовничі кратерні озе­ра, на півострові Флоріда — карстові озера (Тонлесап та ін.).

На берегових низовинах чимало озер латунного типу.

Льодовики. Сучасні льодовики Північної Америки є лише залиш­ками потужніших льодовиків, які існували в плейстоцені. Тут представлено майже всі характерні форми: класичний альпійський тип з різко оконтуреним басейном живлення (фірном); тип атрофований, в якому масив льоду, дуже короткий порівняно з його шириною, гніздиться в заглиб­ленні цирку значно вище від глибоких долин; тип гіпертрофований, або аляскинський, який відтворює картину Альп в антропогеновий час: гори вкриті снігом настільки, що лише найвищі вершини виступають над сніговими полями і фірн залягає в тому самому басейні живлення, звідки розходяться льодовикові потоки.

Сучасні льодовики Північної Америки заходять далеко на південь. Так, у найвищій частині Сьєрра-Невади на 36°30′ пн. ш. на висоті 3500 м є кілька невеликих льодовиків. У Каскадних горах льодовики вкривають вершини вулканів, що недавно діяли, таких як Шаста, Рей-нір, Бейкер тощо. Багато дрібних льодовиків є навіть на невисоких (до 2500 мОлімпських горах; їх утворенню сприяє велика кількість опадів.

У системі Скелястих гір справжні льодовики є лише на північ від 40° пн. ш. на висоті понад 4000 мЩе далі на північ між 48° пн. ш. і канадським кордоном, де розташовується Національний парк льодо­виків, налічується 60 льодовиків, які здебільшого розташовані в цирках; найбільший тут Блекфітський льодовик, який спускається до 1800 м.

Починаючи з 58 паралелі і далі на північ, льодовики спускаються до самого моря, а снігова лінія в окремих місцях знижується до 500 м.

Високий ланцюг гір Св. Іллі має до 2000 кв. км льодовиків, які роз­ходяться майже в усіх напрямах. Найбільшим льодовиком гіпертрофованого типу в Аляскинських Кордільєрах є Сьард-Маласпіна, що за­ймає площу 2700 кв. км і має 60 км завдовжки.

Велике зледеніння поширено в Гренландії, а також на островах Канадського архіпелагу (Баффінова. Байлота, Девон, Елсмір).