5 років тому
Немає коментарів

Ця область охоплює майже всю Аляску з прилеглими до неї Алеут­ськими островами, а також північно-західну частину Канади від півден­ного підніжжя гір Св. Іллі на заході і до межі між горами Маккензі і Скелястими горами на сході. Західні і північні береги омивають хо­лодні води Берінгового моря та моря Бофорта. Проте вплив водних про­сторів позначається лише на заході області; з просуванням на схід швидко зростає континентальність клімату. Вся територія має дуже суворий клімат.

Рельєф області має багато спільних рис з усією системою Кордільєр: внутрішні плоскогір’я і плато, оточені з двох боків високими гірськими хребтами, найбільші з яких піднімаються вздовж тихоокеанського узбе­режжя.

На півночі області вздовж узбережжя моря Бофорта розкинулась Арктична низовина. Майже повністю позбавлені життя простори низо­вини з рівнинним рельєфом, усіяні численними озерами. Поверхня низо­вини складена молодими морськими й алювіальними породами, а узбе­режжя оконтурене лагунами і піщаними косами.

На південь низовина переходить в Арктичне плато, складене крейдо­вими і кайнозойськими пісковиками. Його поверхня має слабкий похил на північ і розчленована річками. З півдня Арктична низовина й Арктичне плато обмежені хребтом Брукса.

Хребет Брукса складається з ряду гірських ланцюгів (гори Де-Лонга, Берда, Ендікотт, Франкліна, Румянцева та ін.) і має середню висоту 1500—2000 м. В його будові беруть участь породи палеозойського і ме­зозойського віку.

Центральну частину Аляски займає Юконське плато, яке в середній частині перетинає річка Юкон. Ширина плато 250—300 км. На захід воно знижується до 1000—800 м і переходить у нешироку прибережну низовину, складену молодими морськими та алювіальними відкладами. Берегова лінія плато досить розчленована. Переважає латунний тип берега.

Поверхня Юконського плато складена з різних за віком порід, почи­наючи від докембрійських і до сучасних, в багатьох місцях пронизаних інтрузіями. Тривала денудація оголила корисні копалини, тому Юкон-ське плоскогір’я іноді називають «золотим серцем Аляски». Великі золо­тоносні родовища пов’язані з вклиненням ультраосновної магми нева-дійського орогенезу. В результаті руйнування корінних порід екзоген­ними факторами утворилися золотоносні піски, які відклалися в басейні річки Юкон поблизу інтрузій.

Крім золота, в цій області є срібло, мідь, платина, вольфрам, кам’яне вугілля тощо. Нещодавно виявлено нафтові родовища.

На північному сході і сході плато оконтурюють гірські ланцюги Річардсон і Маккензі. Хребти Маккензі мають гострі високі (до 2500 мгребені і дуже розчленовані схили. Вони дикі і труднодоступні.

На південь від Юконського плато лежить величезний Аляскинський хребет. Він складений з порід різного віку від докембрійських до неогенових і антропогенових. Переважають граніти, габро і діорити. Гори вкриті льодовиками і снігом. Тут розміщена гора Мак-Кінлі, що досягає 6193 м заввишки і є найвищою вершиною в Північній Аме­риці.

Біля північно-західного схилу цього двоглавого велетня розта­шований національний парк Мак-Кінлі. В його межах живе 20 видів птахів і 36 видів ссавців.

Смутними і похмурими тундровими просторами тут блукають череди північних оленів карібу, що живляться мохами, лишайни­ками і пагонами карликових дерев. У пошуках здобичі шастають ненажерливі полярні лисиці — песці, що славляться своїм чудовим хутром. Їх їжа — численні тундрові миші — лемінги, полярні зайці. У густій хащі тайги прокладають собі шлях увінчані лопатоподіб­ними рогами лосі, бродять величезні ведмеді грізлі. Часто на річ­ках можна побачити довгі і високі греблі, що досягають іноді 200 м завдовжки і 2—3 м заввишки. Це штучні споруди річкових бобрів. Зустрічаються дикобрази, яких називають тут голкошерстими, або урзонами. В зоні рідких лісів, тобто вище по схилах, полюють вовки, лисиці та інші хижаки.

Похмурі хвойні ліси оживляються влітку концертом численних птахів. Тут у прибережних районах можна зустріти малесеньку яскраво забарвлену пташечку колібрі, яка прилетіла з далекої Мексики; гарну чайку з оперенням персикового кольору. У тундрах зви­чайні сніжна сова і біла куріпка. Царем і грозою всіх птахів є ве­ликий пернатий хижак — золотий орел. У річках Аляски водиться дуже жирна риба чулакан (свічка-риба), жир якої місцеві жителі використовують для освітлення.

Хребти тихоокеанського узбережжя сформувалися під час невадій-ського і альпійського горотворень. Неабияку роль у створенні сучас­ного рельєфу відіграли вертикальні рухи земної кори, що спричинили підняття одних ділянок і роздрібнення та занурення інших. Ці процеси супроводилися активним вулканізмом, який проявляється й досі. Роз­дрібнену і частково занурену під воду гірську дугу являють собою Алеутські острови, на яких налічується до 25 діючих вулканів.

Подібно до ланок велетенського зруйнованого мосту завдовжки майже 2 тис. км простягнулись Алеутські острови від Аляски до Камчатки, між суворим, забитим кригою, Берінговим морем і без­країми просторами Тихого океану. Тут налічується 110 великих і безліч дрібних островів. Якщо спостерігати їх з літака, можна по­бачити в розривах туману, що повзе по ламаних обрисах хребтів, конусовидні вершини вулканів, вкритих снігом. Алеутські острови — одна з ланок гігантського вогняного ланцюга, що оперізує береги Тихого океану.

Яскраве, мальовниче видовище являють собою Алеутські вул­кани вночі, коли з численних кратерів викидаються вогняні стовпи, що освітлюють поверхню океану, по якій безупинно носяться вели­чезні айсберги. В їх блискучих гранях відбивається і північне сяйво, і заграви вулканів. Виверження на Алеутських островах відбуває­ться дуже часто. Іноді вони відбуваються раптово в тих місцях, де не було ніякої гори. Так, у 1796 р. виник вулканічний острів, який був розмитий морем, а в 1883 р. він знову відродився.

Не гостинні береги Алеутського архіпелагу. Лісів тут нема, схи­ли гір вкривають лише мохи і лишайники, що поєднуються з яскра­вою зеленню трав на тлі глибоких долин. На цьому тлі зрідка мож­на побачити самотні задумливі ялини, що, сумовито схиливши свою мохнату хвою, ніби впали в сон. У глибині островів майже нема тварин, зате у водах, що омивають архіпелаг, немало морських зві­рів, а на крутих скелях розташувались метушливі пташині базари. У нечасті сонячні дні на берегові мілини виповзають погрітися тюлені, моржі, а також морські котики і видри, що мають цінне хутро.

Продовженням Алеутських островів на сході є Алеутський хребет, що поширюється на півострови Аляску і Кенай. На хребті багато згаслих і діючих вулканів. Найвищі вулкани знаходяться в північно-східній частині півострова Аляски (Редаут — 3110 мІліамна — 3074 м). До числа діючих вулканів належить великий вулкан Катмай, що піднімає­ться над протокою Шелехова.

Південь Аляски облямовують Кенайський і Чугачський хребти, висо­та яких досягає 4000 мНа межі з Канадою ці гірські ланцюги сходять­ся й утворюють гірський вузол Св. Іллі, вищою точкою якого є гора Логан — 6050 м.

Кліматичні умови області дуже різноманітні. На північному і захід­ному узбережжях клімат досить суворий; велика площа охоплена бага­торічною мерзлотою. Зима, що супроводиться довгою полярною ніччю, триває майже 10 місяців. Море вкривається льодом, лютують снігові хуртовини. Літо тут буває лише в серпні і то з періодичними бу­рями. Місцевість з численними болотами й озерами майже зовсім недо­ступна.

Внутрішні райони мають ще суворіший клімат з різко виявленою континентальністю; в багатьох відношеннях він нагадує клімат Схід­ного Сибіру. Аляскинський хребет перешкоджає проникненню у внутріш­ні райони області тихоокеанських повітряних мас, тому на північ від нього мінімальні температури в січні становлять —40°, —50° при серед­ніх місячних температурах від —15 до —30°. Влітку середні темпера­тури липня змінюються від +10 до +16°, вдень у ряді місць вони можуть досягати +25°, +30°.

Протягом року кількість хмарних днів становить 70%, а сонячних тільки 5%. Річна сума опадів не перевищує 300—350 мм. Значне поши­рення має багаторічна мерзлота.

Клімат Аляски й Алеутських островів помірно вологий. Взимку тут часто проходять циклони, тому погода в цей час хмарна, вітряна, але не холодна, температура тримається близько 0°. Моряки називають район Алеутських островів «колискою штормів». Справді, з вересня по травень тут буває понад 100 днів із сніговими хуртовинами.

Влітку погода більш ясна, але прохолодна, температура повітря в липні не піднімається вище від +10°. Кожний третій день дощовий. Таким чином, тут завжди панує осінь.

Різноманітний і рослинний покрив області. Північна і західна ча­стини зайняті тундрою, яка у внутрішніх районах області переходить у лісотундру.

Неширока смуга тихоокеанського узбережжя і нижні схили гір пів­денної експозиції вкриті хвойними лісами. Вздовж річок ростуть ліси з білої і чорної ялини, берези, осики, верби, вільхи.

З тваринного світу велике значення для місцевого населення має карібу. В недалекому минулому це був край, багатий на хутрового звіра. Тепер лише зрідка в лісах можна зустріти бурих ведмедів, лосів, рисей, песців, лемінгів, бобрів, видр та ін.

У водах, що омивають цю область, водяться тюлені, моржі, морські котики. Багаті вони також рибою (тріска, оселедці, лососеві тощо).