5 років тому
Немає коментарів

Ця область розташована між Канадським щитом і Центральними рівнинами. Північна межа її визначається крайнім північним положен­ням озера Верхнього, на сході — долиною річки Св. Лаврентія, а на за­ході—долиною верхньої течії річки Міссісіпі. Південну межу можна провести від південного краю озера Мічіган до південного берега озера Ері.

Улоговини озера Верхнього і північної частини озера Гурон вироблені в кристалічних породах південного краю Канадського щита; улоговини решти озер — у товщах вапняків, доломітів і пісковиків палеозою Північно-Американської платформи.

Природні умови області визначаються віком тектонічних структур, літологічним складом порід, антропогеновим зледенінням, ерозійними процесами, внутріконтинентальним положенням, а також впливом вели­ких за площею водних мас самих озер.

Поверхня області горбаста. Тут виділяється типовий куестово-моренний рельєф, особливо на північному сході.

Міжозерні простори і прилеглі з півдня території складені силурій­ськими, девонськими, пермськими і карбоновими відкладами. Вони залягають під певним кутом до поверхні і складені з шарів різного літологічного складу і стійкості. Подібні структурні риси сприяли утво­ренню ряду уступів, обернутих крутим краєм на північний схід. Ці льо­довикові куести мають переважно довготний напрям. Висоти куестових уступів і моренних гряд не перевищують 20—30 м.

На уступі одного з куестових пасм, складеного силурійськими вап­няками, при пересіченні його річкою Ніагарою утворився Ніагарський водоспад.

На півдні і заході області поверхня має слабохвилястий характер. Більш розчленований рельєф між озером Верхнім та озером Мічіган. Тут на поверхню виступають кристалічні породи Канадського щита, утворюючи куполоподібні підвищення з абсолютними позначками 400— 500 мЦі самі породи спричиняють пороги на річці Св. Лаврентія. В об­ласті є багато акумулятивно-льодовикових форм рельєфу. Різноманітні за складом льодовикові відклади утворюють морени і пасма. Тільки на підвищеннях переважають форми льодовикового зносу.

Береги Великих озер оточені рівнинами, що простягаються смугою від ЗО до 100 кмна рівнинах залягають антропогенові відклади, а в рельєфі велику роль відіграють тераси, що підтверджують зниження рівня озер, які є рештками великих прильодовикових басейнів.

Клімат області континентальний. Взимку на всій території середні температури січня становлять від —5° на півдні і до —15° на півночі, температури липня, відповідно +25°, +20°. Великі водні простори пом’якшують клімат взимку і зменшують спеку влітку.

Середня річна кількість атмосферних опадів становить 750—1000 мм. Максимум їх припадає на літо. Взимку опади бувають у вигляді снігу, який утворює стійкий покрив.

Озера, сполучені між собою системою суднопрохідних проток, обвід­них каналів, мають велике господарське значення.

На півночі області переважають підзолисті ґрунти, на півдні — бурі лісові. Більша частина області лежить в зоні мішаних лісів, в яких ростуть скеляста сосна, дуб, береза, осика. На глинястих грунтах по­ширені кленові ліси з домішками липи, в’яза. Є білий кедр і ялина. Пів­денна частина знаходиться в смузі листяних лісів, де переважає дуб.

Околиці озер — один з найгустіше заселених районів США і Канади, тому природні ландшафти там дуже змінені людиною. На місці великих лісових масивів тепер простягаються поля, засіяні вівсом, ячменем, кор­мовими травами, пшеницею, кукурудзою.

У лісах росло багато цінних порід дерев як з м’якою, так і з твер­дою деревиною. Біла сосна, густі бори якої займали великі простори на північному сході США і в області Великих озер, досягала 60 м заввишки. У XVIII ст. багато таких п’ятсотрічних сосон було помічено «королівською стрілою» на знак того, що вони були відібрані на щогли для лінійних суден англійського військового флоту. За висо­тою і стрункістю стовбура біла сосна півночі не поступалась жов­тій сосні півдня.

У XIX ст. у Сполучених Штатах Америки почав швидко розви­ватися капіталізм. Країна потребувала в цей час все більше лісових матеріалів, зростав попит на них і в Західній Європі. Продаж дере­вини обіцяв капіталістам високі прибутки.

Лісопромисловці почали винищення лісів з північного сходу країни. Вони знаходилися найближче до головних промислових цент­рів США і портів, через які ліс вивозився в Європу, і тому роз­робляти їх було найпростіше і найвигідніше. У 1850 р. великим постачальником деревини в Сполучених Штатах був штат Нью-Йорк, у 1860p.— Пенсільванія. Але скоро біла сосна — основне джерело ділової деревини на північному сході — стала тут рідкістю, і лісо­промисловцям довелось перебратися далі, на захід, в область Ве­ликих озер, де бори білої сосни займали величезні простори. На перше місце по лісозаготівлі у 80-х роках XIX ст. вийшов приозер­ний штат Мічіган; у 90-х роках його змінив Висконсин, розташова­ний на захід. «Цих лісів нам вистачить на багато сотень років»,— казали лісопромисловці, виправдовуючи хижацькі методи лісозаго­тівлі і повну відсутність піклування про долю лісів. Проте минуло всього три-чотири десятки років, і від лісів приозер’я збереглися жалюгідні залишки. Вже в середині 20-х років XX ст. в області Великих озер залишилось тільки 4% лісів. Лісозаготівля тут різко скоротилась.