5 років тому
Немає коментарів

До складу області входить півострів Каліфорнія, плато північно-західної Мексіки і Мексіканське плоскогір’я. Основну частину області займає Мексіканське плоскогір’я. Воно складається з великих вирівня­них площ, обмежених на заході, сході і півдні крутими обривами, посту­пово підвищується з півночі на південь. Від Тихого океану Мексікан­ське плоскогір’я відокремлене хребтом Західної Сьєрра-Мадре, від Мексіканської затоки — гірським ланцюгом Східної Сьєрра-Мадре. Вздовж південного краю плоскогір’я тягнеться найвищий гірський ланцюг області — Поперечна Вулканічна Сьєрра, що приблизно збігається з 19° пн. ш. Вулканічна Сьєрра стрімко обривається на південь до гли­бокої долини річки Бальсас, яка є географічною межею між Північною і Центральною Америкою.

Мексіканське плоскогір’я складається з дислокованих мезозойських порід, перекритих вулканічним матеріалом. Найнижча частина плоско­гір’я північна, так званаПівнічна Меса.

Характерна особливість цієї частини — високо підняті рівнини, затиснуті між довгими, вузькими ізольованими хребтами, які сформува­лися в ларамійський час. Довжина хребтів іноді сягає 100 кма ши­рина рідко перевищує 15—20 км. Складені вони осадочними породами, переважно вапняками крейдового віку, з прошарками пісковиків і слан­ців, а також різними виверженими породами. Переважаючий напрям хребтів північно-західний. Відносна висота їх 600—1000 м, а абсо­лютна — понад2500 мМіжгірні простори, що мають вигляд безстіч­них улоговин, називають по-місцевому больсонами. В їх централь­них, найбільш знижених, частинах знаходяться невеликі солоні озера, які під час літніх дощів збільшуються, а в тривалі засухи вкриваються тонкою кіркою вапнякового суглинку.

Велику площу Північної Меси займає пустиня Чіуауа з барханними пісками і дюнами. Решта території — напівпустинні савани.

Клімат Північної Меси має посушливий континентальний характер. Середня температура січня становить +8°, +9°, проте тут часто бува­ють і заморозки. В липні термометр нерідко показує +40° і вище. Серед­ня кількість опадів не перевищує 250—300 мм. На території мало річок і тільки східні й західні ділянки зрошуються дрібними потоками, які впадають переважно в озера та лагуни.

У північній і середній Мексіці переважають сухі степи, напів­пустині, а подекуди й справжні пустині. Тут бідна рослинність, що складається з різноманітних колючих сукулентів, які запасають вологу в м’ясистих стеблах і листках. Це вони є своєрідними зберігачами вологи, пристосовані до перенесення суворого посушливого клімату високих плато. Слизуваті речовини в соках таких рослин замерзають при нижчих температурах, ніж вода. Численні колючки не тільки зменшують випарування з поверхні рослин, а й захи­щають їх від ворогів. Тут налічується близько 500 видів кактусів. Високі стовбури кактусів-світильників із шістьма витягнутими вгору гілками нагадують величезні канделябри. Вони досягають іноді 25—30 м заввишки. Тут же на великій відстані одна від одної ро­стуть агави, що розпластали на землі своє м’ясисте сіро-зелене листя, опунції, великі юки із шкірястими листками.

Між розкиданими по поверхні плямами низькорослих чагарни­ків і пучками високого полину та жорсткої трави проглядують ді­лянки голого грунту. Всі ці деревовидні сукуленти вражають спостерігача своїми величезними розмірами і химерними формами: циліндрів, що зрослися, куль і величезних пластинок.

Так само непривабливо виглядають нижні схили гір. Але окремі ділянки плоскогір’я зайняті полями сільськогосподарських куль­тур. На добре зрошуваних землях розкинулися плантації цукрової тростини.

Вздовж русел нечисленних річок ростуть соковиті трави і рідкісні в цих місцях верба та вільха.

З тварин у пустинях і напівпустинях Мексіки зустрічаються пума, антилопа вилорог, лучний вовк, або кайот, багато зайців, лучних собачок, польових мишей. Небезпечні для людини скорпіони і та­рантули, гримучі змії. Дуже важко помітити сіро-коричневу колючу ящірку, що застигла нерухомо на скелі.

Південна частина плоскогір’я — Центральне плато, або Центральна Меса,— за своєю геологічною будовою і рельєфом нагадує територію Великого Басейну. Середня висота його становить 2000—2500 м, а мак­симальна — понад 3000 мГірські хребти та інші підвищення розміщені гут хаотично, між ними затиснуті больсони. Центральне плато більш роз­членоване, ніж Північна Меса. Цьому сприяє вологіший клімат.

З півдня Центральна Меса облямована Поперечною Вулканічною Сьєррою, яка простяглася із заходу на схід більш як на 800 кммає ширину 50—100 км.

Потужна товща лавових покривів глибоко ховає складчастий фунда­мент Вулканічної Сьєрри. Цей район характеризується активною вулка­нічною діяльністю. Тилова форма рельєфу — різні за висотою вулканічні конуси, які утворюють гірський ланцюг. До діючих вулканів належать високі конуси Орісаба (Сітлальтепетль) —5700 мПопокатепетль — 5452 мКоліма — 4340 мПрикладами згаслих вулканів можуть бути Іс­гаксіуатль — 5286 мНевадо-де-Толука та ін. Вулкани в цьому районі виникають і в наш час.

У 1943 році у штаті Мічоакан серед маїсового поля раптово виник новий вулкан Парікутін. За кілька місяців у долині Парангаріку­тіро, де ще недавно простягались мирні поля, виросла, здибивши землю, велика гора. До села Парангарікутіро, що лежало за 6 км від вулкана, попрямував потік лави. Село було поглинене цією вогняною річкою. Протягом дев’яти років Парікутін майже без­перервно вивергав лаву і попіл. Поля і ліси на площі кілька тисяч гектарів були засипані попелом. Лише в 1953 році вулкан затих і, як вважають учені, назавжди.

Між величезними вулканічними конусами Поперечної Вулканічної Сьєрри розкинулися великі платоподібні ділянки та улоговини, в будові яких беруть участь продукти вулканічних вивержень. Вони широко вико­ристовуються під сільськогосподарські культури і густо заселені.

Значна висота Центральної Меси і Вулканічної Сьєрри визначає сприятливий характер клімату. На висоті 1400 м середня температура найхолоднішого місяця — січня +13°, +14°, а найтеплішого — травня + 20°. Річна сума опадів становить 1500—2000 мм. Взимку і навесні погода ясна, влітку і восени — похмура і дощова.

Прибережні низовини і нижні частини східних схилів гір у пів­денній Мексіці вкриті вологими, часто непрохідними лісами. Клі­мат у них жаркий і вологий: тут протягом року випадає до 4000 мм опадів. Це так звана тьєрра-каліента — жарка земля. Мешканця помірних широт звичайно вражає незвичайний для нього яскравий колір грунтів — червоноземів, що властиві субтропічним і тропічним країнам.

У тропічному лісі багато вічнозелених дубів та інших дерев, що мають цінну деревину. Стовбури густо переплетені потужними ліа­нами і красиво заквітчаними епіфітами: орхідеями, бронеліями. У хащі лісу виділяються драцени, фікуси, гігантські деревовидні папороті, кілька різновидів пальм та інші рослини. Тропічні хащі вкривають долини гірських річок, піднімаються по схилах до висоти 700 м.

На розчищених від лісу ділянках, на мальовничих горбах пів­денної Мексіки видно плантації кофе, какао, сади, що оточують села.

Тваринний світ тропічного лісу для нас незвичайний. Тут ми зустрінемо мавп, тапірів, ягуара. Попугаї, тропічні голуби, колібрі змагаються своїм строкатим забарвленням з пишністю тропічного лісу. Не поступаються їм у цьому великі тропічні метелики. Багато птахів живе в пониззі річок на лагунах; серед них запасливі госпо­дарі — пелікани, що набивають свої шкірясті вола рибою, тукани, ібіси. У річці купатися небезпечно. Ледве помітно, але дуже швидко у воді прохоплюються сіро-сталеві тіла зубатих хижих алігаторів. Вище по схилах, до висоти 2500 де, простягається зона м’якого субтропічного клімату, або тьєрра-темплада,— область вічної весни, де погляд завжди милує розкішна зелень і нема ні спеки, ні холоду. Сухе чисте повітря, помірні температури і достатня кількість опадів роблять цей район найсприятливішим для життя і господарської діяльності людини. У південній частині плоскогір’я, де опадів випадає більше, простягаються родючі степи, розорані і засіяні різноманітними сільськогосподарськими культурами. По схилах гір ростуть незаймані хвойні і мішані ліси.

Наступна висотна зони — тьєрра-фріа — помірно прохолодна, ніби переносить нас на тисячі кілометрів на північ, у наші тайгові ліси. На противагу попередньому поясу тут майже не буває туманів і густої хмарності. Середні річні температури ще високі (12—13°), чудово дозрівають зернові — пшениця, ячмінь та інші культури. Там, де ліси збереглися, панують стрункі мексіканські сосни, значно рідше трапляється дуб. Часто ліс набуває паркового характеру, чергуючись із соковитими луками.

В міру дальшого підняття клімат стає суворішим, ліс рідшає, дерева дрібнішають. Незабаром ми досягаємо верхньої межі лісу, що представлена жалюгідними чагарниками. Відчувається велика розрідженість повітря. На базальтових і порфіритових скелях рос­туть мохи і лишайники, що в’їлися в каміння. Це тьєрра-хелада — холодна земля Мексіки, острів тундри серед розкішних тропічних лісів. На цих висотах навіть влітку часто випадає сніг, взимку дмуть холодні пронизливі вітри, і морози досягають 25—30°.

Вище спостерігаємо зону вічного снігу і льоду. Вершини вулка­нів, що піднімаються вище як на 4500 мвкриті віковими снігами. Зі сходу Мексіканське плоскогір’я оконтурює Східна Сьерра-Мадре. Вона починається на території СІЛА хребтом Сьєрра-дель-Кармен, що змінюється на півдні групою коротких гірських ланцюгів. Гори Східної Сьєрра-Мадре розчленовані глибокими ущелинами і мають на півночі і півдні 1000—1500 м заввишки, а в центральній частині до 2500—3500 м, У будові гір беруть участь переважно осадочні породи з широким роз­витком антиклінальних складок. Вулканічних виливів тут немає.

До Мексіканської низовини гори круто обриваються уступом. На схід від нього антиклінальні складки простежуються аж до Мексіканської затоки.

Клімат цього району переважно тропічний, вологий, хоч на півночі він помірний з рідкими дощами протягом усього року.

У нижній частині схилів окраїнних хребтів, що оточують Месу, ландшафт напівпустинний або степовий. У міру піднімання він пе­реходить у жовтолисті субтропічні і хвойні ліси. До 1400 м підні­мається листяний ліс з дуба, ліщини, липи і граба. Вище від 1400 м і приблизно до 2000 м домішуються хвойні породи, а з висоти 2000 мможна спостерігати чудові сосново-ялицево-кедрові ліси. У лісах во­дяться чорний ведмідь, рись та інші хижаки. На найвищих вершинах (часто вулканічного походження), що мають висоту понад 4000 мспостерігаються плями альпійських луків.

Із заходу Мексіканське плоскогір’я обмежоване горами Західної Єьєрра-Мадре. Ці гори утворені переважно інтрузіями юрського і крей­дового віку. Вони являють собою єдиний гірський масив до 3150 м зав­вишки, розчленований річками, що впадають у Каліфорнійську затоку. Поверхня Західної Сьєрра-Мадре дуже розбита скидами і до західної берегової низовини опускається східцями.

Вітри з Тихого океану приносять мало вологи, тому західні схили гір характеризуються сухістю. Тут переважають ксерофітні чагарники. Тільки на південних схилах, що зазнають впливу екваторіального мусону, по річкових долинах тягнуться смугами тропічні листопадні ліси. На найвищих гірських вершинах і схилах трапляються соснові ліси.

Крайній північний захід області займає Каліфорнійський півострів, який є продовженням Берегових хребтів США. Його довжина 1200 кмширина 50—250 км,площа 144 тис. кв. км. Береги півострова здебільшого урвисті Вздовж східного берега півострова тягнеться ланцюг відособле­них вулканічних і кристалічних масивів з переважаючими висотами 500—1500 м. Максимальні висоти знаходяться на півночі (найвища точка г. Санта-Каталіна — 3088 м).

Тихоокеанський берег має східчасті плоскогір’я до 1000—1500 м, приморські низовини і короткий хребет Сьєрра-Віскайо. Західні береги в окремих місцях мають лагунний характер.

Як на заході, так і на сході гірські підняття оконтурені вузькими смугами намивних низовин і морських терас.

Клімат на півночі субтропічний, на півдні тропічний, сухий. Опадів скрізь випадає менше від 250 мм.

Рослинність майже всюди степова або пустинна, крім півночі, де зустрічаються луки і хвойні ліси.

Вузьку і довгу Каліфорнійську затоку можна вважати орографічним продовженням западини Вілламет і Каліфорнійської долини. Вздовж східного берега цієї затоки тягнеться смуга прибережної рівнини, що переходить згодом у горбасте плато Сонори, складене складчастими осадочними, а також вулканічними породами.

Сонора характеризується значним поширенням великих дерев-суку-лентів і чагарників. Найтиповішими видами рослин є кактуси, індрія, яка нагадує корінь моркви, димове дерево, що стелеться по землі, на­гадуючи хмари, юки, креозотові кущі, залізне дерево, а також поодинокі пальми.

Деякі види кактусів і юк досягають великих розмірів і утворюють іноді свого роду безлистяні, що не дають тіні «пустинні ліси», вра­жаючи спостерігача своїм фантастичним виглядом. Такі деревовидні сукуленти розкидані завжди на значній відстані один від одного; між ними розташовуються зарості жорстких кущів агави, дазиліріона і дрібні кактуси химерних кулеподібних, циліндричних, канделяброподібних та інших форм.

Ці відкриті асоціації з’єднуються іноді з заростями ксерофітних чагарників з родини бобових, особливо мескіта, також видів акації, мімози тощо.