5 років тому
Немає коментарів

Поверхня Північної Америки дуже різноманітна. При середній висоті материка 720 м над рівнем моря більша частина його має висоти від 200 до 500 ж, на низовини припадає 20%- Більш як 25% території станов­лять висоти понад 1000 мНайвища точка Північної Америки — гора Мак-Кінлі — 6193 мнайнижча — Долина Смерті — 85 м нижче рівня моря.

На відміну від інших частин світу типовим для континенту є мери­діональне простягання найвищих гірських систем по його периферії — Кордільєр на заході і Аппалачів на сході. Характер рельєфу наклав від­биток на кліматичні умови різних його частин, а також на інші ком­поненти природи, посиливши відмінності між західними і східними районами.

Основу материка становить докембрійська Північно-Американська платформа, що займає приблизно половину його поверхні, велику ча­стину Гренландії і південний схід Канадського Арктичного архіпелагу. Близько 60% поверхні платформи майже не має осадочного чохла і ви­ступає на поверхню у вигляді Канадського, абоЛаврентійського, щита — одного з найбільших щитів північної півкулі. Щит утворюють архейські та протерозойські гнейси, граніти та інші кристалічні породи.

Колись Канадський щит займав майже всю Північну Америку на схід від Скелястих гір. Точніше, саме він і був тоді Північною Америкою. Потім південна частина його опустилась і була залита морем. А коли море знову відступило, з-під води з’явився не щит, а потужні шари морських осадків: вапняку, глин, піску. Вони осіли на поверхні щита і вкрили його шаром завтовшки кілька кіломет­рів. Саме вони й утворюють тепер поверхню США і західну части­ну Канади.

Чим далі на північ, тим шар осадків тоншає, і на північ від Ве­ликих озер кристалічні сланці і граніти виходять на поверхню.

Ще в давнішу Канадський щит під напором сусідніх ділянок земної кори дав ряд тріщин. По тріщинах осідала, провалювалась його середина. Море негайно затопило утворену западину. Цей провал на щиті добре видно на карті; його займає Гудзонова за­тока.

Канадський щит у тій його частині, яка тепер виходить на по­верхню, багато років був похований під льодами, потужність яких досягала 2—3 км. Від району Киватин на захід від Гудзонової за­токи і Лабрадору льодяне покривало розтікалось як всередину — до Гудзонової.. затоки,— так і назовні — до країв кристалічного щита і далі — за його межі.

Коли льодовик розтанув, западини по краях щита, утворені вздовж тріщин або вкриті льодом, заповнились талими водами — виникли Великі озера і ланцюг інших, також дуже великих, «май­же великих» озер: Вінніпег, Атабаска, Велике Невільниче, Велике Ведмеже. Озера ці з’єднались річками, які несли в океан надлишок талих вод: на північний схід потекла річка Св. Лаврентія, на пів­нічний захід, якраз по межі щита,— Маккензі. Річки прорили рус­ла в обхід льодовика, бо він не пропускав ще їх найкоротшим шля­хом у Гудзонову затоку. Частина води стікала на південь у Мексіканську затоку через р. Міссісіпі.

Льодовик не зміг перетворити Канадський щит в абсолютну рів­нину, бо в різних місцях він мав різну твердість. Поряд з «бараня­чими лобами» трапляються «кучеряві скелі», поверхня яких нага­дує хвилясту вовну вівці. «Баранячі лоби» місцями відполіровані льодом до блиску, місцями покреслені паралельними подряпина­ми — слідами каменів, які він ніс за собою. За напрямом цих по­дряпин дізналися, звідки і куди рухався льодовик.

Незліченні горби і западини на поверхні щита розкидані в пов­ному безладді. Коли льодовик розтанув, кожна западина перетво­рилася в озеро, тому й озер у північній Канаді безліч. Суша між ними, мов тонке мереживо, вся складається з хитросплетеної сітки островів і перешийків. Озера лежать на різній висоті, і річки збі­гають від одного до другого порогами і водоспадами.

Отже, розвиток сучасних форм поверхні Північної Америки — це прояв і наслідок тісної взаємодії ендогенних й екзогенних процесів. У результаті цього в межах Північної Америки сформувалися такі оротектонічні області: Лаврентійське плоскогір’я, Кордільєри, Аппалачі, Центральні рівнини, Великі рівнини та Берегові низовини.

Майже всю північ материка займає Лаврентійське плоскогір’я, яке відповідає материковій частині Канадського щита. Його площа стано­вить понад 7 млн. кв. км.

На більшій частині цієї рівнини безпосередньо на поверхню вихо­дять архейсько-протерозойські кристалічні породи (граніти, гнейси та ін.). Лише на південь від Гудзонової затоки кристалічні породи вкриті осадочними породами кембрію і силуру. Лаврентійське плоскогір’я має чашоподібну форму. В його внутрішніх частинах абсолютні позначки варіюють у межах 180—200 м, а по периферії — 300—500 м. На сході цієї області в межах Лабрадору в неогеновий час відбулось підняття території, тепер тут чітко вирізняється горстовий хребет Торнгат, висота якого понад 1500 мНові підняття окремих частин відбувалися і в інших районах, завдяки чому рельєф зазнав омоложення.

Острівна частина Лаврентійського плоскогір’я характеризується ве­ликою розчленованістю. Підняття, які мали місце тут у неогеновий час, супроводились інтенсивною вулканічною діяльністю. Зокрема, на сході узбережжя Гренландії кристалічні породи вкриті товщею базальтів, які утворюють ланцюг високих гір і нунатаків.

Форми поверхні арктичних островів пов’язані переважно із зледе­нінням. Найбільші льодовики зосереджені в Гренландії, а менші — на островах Баффінова Земля, Девон, Елсмір, Аксель-Хейберг, Мелвілл. На півдні Лаврентійське плоскогір’я переходить в область Централь­них рівнин. На великих просторах цієї території докембрійські породи вкриті осадочними відкладами різного геологічного віку. Стійкість осадочних товщ неоднакова, що створює умови для розвитку по всій периферії рівнини куестових форм рельєфу. Так, на південь від Великих озер і між ними поверхня складена породами нижнього палеозою, і в рельєфі найчіткіше виявляються куести, що утворились у щільних силурійських вапняках (наприклад, уступ Ніагарського водоспаду).

Антропогенове зледеніння також наклало свій відбиток на рельєф куестової області. Корінні породи цієї області поховані під мореною і водно-льодовиковими пісками.

Досить поширені кінцевоморенний і горбастий рельєфи донної морени. Часто висота кінцевоморенних пасом досягає 20—50 м відносної висоти, в окремих місцях їх вінчають високі частини куест.

Поверхня вододільних територій південної частини Центральних рів­нин плоска, але прирічкові ділянки розчленовані густою сіткою ярів, особливо на крайньому півдні. Крім ерозійних, тут добре розвинуті кар­стові форми рельєфу.

На захід від Центральних рівнин розташована смуга Великих рівнин, або плато Прерій. Великі рівнини являють собою систему схід­частих плато, що знижуються від Кордільєр на схід. Висота їх від 500 м на сході до 1600—1700 м на заході, протяжність з півночі на пів­день понад 4000 кмПоверхня Великих рівнин складена переважно оса­дочними породами мезозойського і кайнозойського віку, які вкриті алювіальним, еоловим, а в північній частині — льодовиковим матеріалом. Річки, що стікають з Кордільєр, розчленували плато глибокими доли­нами на столові височини.

Найхарактернішою особливістю рельєфу Великих рівнин є поєднання різноманітних ерозійних форм. Особливо пересічена поверхня прирічко­вих ділянок. Схили сусідніх ярів, перетинаючись тут, утворюють чис­ленні сплетіння гострих гребенів. Це — бедленд — зовсім непридатні для господарського використання землі.

Американські економісти твердять, що велике поширення ерозії грунтів нібито визначається характером поверхні США, їх сильно пересіченим рельєфом. Ці твердження не мають підстав. Ерозія по­ширена зовсім не в тих штатах, де поверхня найбільш розчленована. Руйнування грунтів зайшло дуже далеко, особливо там, де значно розвинуте капіталістичне монокультурне землеробство, незважаючи на відносно рівну поверхню. Яскравим прикладом цього є степові штати американського Заходу, так звана область Великих рівнин, яку часто називають «Пиловою чашею».

Про долю значної частини грунтів Великих рівнин США один американський географ розповів таке:

«11 травня 1953 р. я вийшов вдень на Нью-Йоркський Бродвей і помітив, що небо затягнуте якимось жовтим маревом, яке я до того спостерігав тільки під час піщаних буранів у пустинях Азії. Вияви­лось, що це були найдрібніші пилинки, видуті вітром з верхнього ґрунтового шару в області Великих рівнин; вітер ніс цей пороховидний грунт в океан, звідки він ніколи не повернеться».

Що ж змусило грунт нестися за вітром з Великих рівнин до Атлантичного океану? У роки першої світової війни всюди чувся гарячковий поклик: «Пшениці! Пшениці». Щоб задовольнити під­вищений попит і нажитися на продажу пшениці, на Великих рів­нинах розорали нові мільйони гектарів степу, що був колись чудо­вим пасовищем і відзначався нестійким кліматом з періодичними посухами. Ці землі, так само як і зорані дещо раніше, з року в рік засівали пшеницею. їх грунт втратив структуру і перетворився в по­рох. Коли починалися посухи, вітер легко підхоплював пороховидний грунт і виносив його. Величезні хмари пилу неслися з Колорадо, Канзасу, Оклахоми, Техасу, Північної і Південної Дакот та інших степових штатів на схід, доходячи до штатів Атлантичного узбе­режжя США. Ці хмари були такі густі і летіли так низько, що на­весні 1933—1935, 1937 pp. часто припинявся набагато днів автомо­більний рух на дорогах ряду степових штатів, закривалися школи.

На рельєф північної частини Великих рівнин значно вплинуло зледеніння. Долини тут дуже широкі, а їх схили згладжені, вододільні ділянки погорбовані безладним нагромадженням піщано-глинистого ма­теріалу й усіяні озерами.

На півдні Великих рівнин льодовикових відкладів немає. Обширні плато, складені верхньопалеозойськими відкладами, розчленовані сіткою глибоких ущелин. Ці ущелини 200—300 м завглибшки утрудню­ють спорудження шляхів.

Великі і Центральні рівнини на півдні переходять в алювіальну низовину Міссісіпі, що зливається з Береговими низовинами (Приатлантичною і Мексіканською).

Низовини формувалися як у мезозої, так і в кайнозої внаслідок опу­скання палеозойського складчастого фундаменту. Рельєф низовин по­в’язаний з швидким епейрогенічним підняттям території на місці раніше затоплених морем територій.

Поверхня Мексіканської низовини майже ідеально рівнинна з абсо­лютними позначками до 100 мГідромережа розвинута. Поблизу моря річки течуть у своїх наносах, іноді навіть вище від навколишньої місце­вості. Біля узбережжя низовина заболочена.

В окремих місцях поверхня складена вапняковими породами, в зв’яз­ку з чим тут мають значний розвиток карстові явища (Флоріда, Юкатан та ін.).

Приатлантична низовина на заході оточена уступом плато Підмонт. Бона складена товщею осадочних порід (вапняків, пісковиків, глин) потужністю до 1 000 мякі залягають на палеозойському кристалічному фундаменті. Середня висота низовини 100 мПоверхня її розчленована долинами численних річок.

Східний край Північної Америки займає пояс давніх омолоджених гір — Аппалачів.

Гори простяглися у вигляді ряду поздовжніх хребтів з південного заходу (від штату Алабама на півдні США) на північний схід до мису Гаспе (в затоці Св. Лаврентія) і далі до острова Ньюфаундленд. Дов­жина гір понад 2000 кмширина 200—300 км, середня висота 1000— 1300 ма окремі вершини досягають 2000 і більше метрів.

Глибока Гудзоно-Мохокська тектонічна западина поділяє Аппалачі на Північні І Південні. Північні Аппалачі нижчі, майже скрізь складені метаморфічними і кристалічними породами переважно нижньопалеозойського віку. В період мезозою і кайнозою гори зазнали піднять, антро­погенове зледеніння надало їм куполоподібних обрисів. Тепер ця частина гір має_ характер вирівняних плоскогір’їв заввишки 400—600 м, над якими підносяться окремі брилові масиви і хребти: Адірондак з верши­ною Марсі (1628 м), Зелені гори —на заході (1200 м). Білі гори —на сході з вершиною Вашінгтон (1916 мта ін. Усі ці масиви розділені тектонічними западинами.

Південні Аппалачі значно вищі за Північні. Вони мають склад­нішу будову і належать до герцинської складчастості.

Південні Аппалачі поділяються на чотири поздовжні зони. Східний край Аппалачів утворює невисоке хвилясте плато Під­монт. На захід від нього крутою стіною піднімається Голубий хре­бет — найвищий в Аппалачах (до 2000 м заввишки). За Голубими горами простягаються паралельні хребти з плоскими вершинами і широкі долини (в тому числі і Велика долина — найбільш розмита частина цієї зони). Нарешті, за крутим урвистим підйомом понад кілометр заввишки, що називається Аллеганським фронтом, іде, поступово знижуючись до Центральних рівнин, Аппалачське плато.

До самого м. Камберленда, за яким піднімаються Дикі гори — частина Аллеганського фронту,— ми перевалюємо через довгі хреб­ти гір, що йдуть з півночі на південь. Незабаром ми помічаємо, що паралельно нашому шляху їх перетинає річка Потомак, що тече тут із заходу на схід.

Як не дивно, всі великі річки південноаппалачського району (Саскуіхана, Потомак, Джеме та ін.) течуть не в повздовжніх рів­нинах, а поперек Аппалачських гір, перерізуючи їх іноді надзви­чайно вузькими і глибокими ущелинами. Це дивне явище відзна­чали ще перші дослідники північноамериканського континенту. Але пояснити, як могло статися таке незвичайне перехрещення напря­мів простягання гірських хребтів з напрямом течії річок, учені дов­го не могли. Аппалачські річки пронесли через віки свою таємницю…

Цю таємницю допомогла розгадати річка, що знаходиться за сотні кілометрів від Аппалачів, у східній частині Скелястих гір,— Грін-Рівер («Зелена річка»).

Грін-Рівер протікає по плоскій рівнині до північного краю хреб­та Уінта. І тут відкривається захоплююче видовище: річка з рів­нини повертає в гори! Відрізавши частину гір, вона по глибокій ущелині знову виходить на рівнину і, повернувши на південь, знову, крізь високий хребет, прямує в гори.

…Багаторічні дослідження показали, що Грін-Рівер з’явилася раніше, ніж гори.

Коли б гори піднімались швидше, ніж розмивала гірські породи річка, води її змушені були б, як це частіше буває, змінити русло. Але підняття гір відбувалось так повільно, що річка встигала, збе­рігаючи свій попередній напрям, перерізати хребти, які піднімались.

Подібний процес мав місце і в Аппалачах, але там він був значно складніший. Аппалачські гори набагато старіші за Скелясті.

Уся західна частина Північної Америки, починаючи від Панамського перешийка на півдні і до Аляски на півночі, а також Антільські острови, входять до складуКордільєр, що складаються з кількох хребтів і великих плато між ними. Початок формування Кордільєр відносять до нижнього палеозою. Більшість хребтів належить до мезозойського і аль­пійського етапів горотворення. Велику роль у рельефоутворенні відігра­вали вертикальні рухи, розломи і вулканізм, а також антропогенове зледеніння.

Починаються Кордільєри на Алясці двома основними хребтами, що мають тут широтний напрям,— хребтом Брукса на півночі і Аляскин-ським хребтом на півдні. В Аляскинському хребті знаходиться най­вища точка Кордільєр — г. Мак-Кінлі (6193 м). Гори Брукса мають висоту 1200—1300 м.

На північ від Аляскинського хребта розташоване велике і досить роз­членоване плоскогір’я Юкон з переважаючими висотами 600—800 м.

Від г. Мак-Кінлі Кордільєри круто повертають на південь, продов­жуючись рядом паралельних хребтів. У межах Канади їх простягання пе­реважно південно-східне. Гори в цій частині досить високі, але більш роз­членовані вузькими, глибокими річковими долинами, а біля узбережжя — фіордами.

Основними гірськими ланцюгами канадської частини Кордільєр є Скелясті гори на сході і Береговий хребет на заході. Між ними розташо­ване вулканічне плато Фрейзер, висота якого 800—1200 м.

Система проток відокремлює Береговий хребет від острівного лан­цюга.

У межах США Кордільєри досягають найбільшої ширини (до 1600 км). Вони представлені тут великими внутрішніми плато, роз­членованими глибокими долинами, які відповідають тектонічним западинам (Уілламетська, Каліфорнійська та Нижньокаліфорнійська долини).

Береговий хребет Канади переходить у Каскадні гори в межах США. Тут виділяються такі вулканічні вершини, як Рейнір (4392 м), Шаста (4316 мта ін. Далі на південь Каскадні гори поступово переходять у гранітний масив Сьєрра-Невада з вершиною Уітні (4418 м). Між цими хребтами на заході і Скелястими горами на сході розкинулись такі ве­личезні плато, як Колумбійське, Великий Басейн і Колорадо. Скелясті гори в межах США увінчані рядом високих вершин (Елберт— 4399 мБланка-Пік — 4386 м та ін.).

На території Мексіки Кордільєри нижчі і менш розчленовані. Між Західною і Східною Сьєррами розкинулося велике Мексіканське плоско­гір’я, внутрішня частина якого являє собою чергування хребтів і улого­вин. За характером рельєфу воно нагадує Великий Басейн. З півдня плоскогір’я обмежене Поперечним Вулканічним хребтом з рядом вулка­нів (Орісаба — 5700 мПопокатепетль — 5452 мІкстаксітуатль та ін.).

На південь від Теуантепекського перешийка гірський ланцюг розга­лужується на дві частини: одна система гірських хребтів відхиляється на схід і продовжується на островах Центральної Америки (Великі і Малі Антільські), друга — до Панамського перешийка.

Орографічна карта Північної Америки

Орографічна карта Північної Америки

Кордільєри характеризуються бриловими і близькими до горстів формами, численними лаколітовими утворами. Меншою мірою в них проявляються форми рельєфу, зумовлені майже виключно складчастістю. Вони характерні головним чином для вузької прибережної смуги.

Дрібніші риси рельєфу здебільшого пов’язані з ерозійними проце­сами. У північно-західній частині Кордільєр добре представлені льодо­викові форми, а в південно-східній — водно-ерозійні. У внутрішніх части­нах зустрічаються численні форми рельєфу, утворені діяльністю вітру.

Материк Північної Америки дуже багатий на різноманітні корисні копалини. Це пов’язано з тектонікою та геологічною будовою континенту. Особливо багато в Північній Америці природного газу, кам’яного і бу­рого вугілля, цинку, молібдену. Значні запаси залізної, мідної, свинцевої, нікелевої руд, кобальту, нафти. Бідний материк на марганець, хром, алюмінієву сировину, вольфрам, олово.

Майже всі поклади кам’яного вугілля материка зосереджені на тери­торії США і здебільшого пов’язані з відкладами карбону, тріасу та крейди.

Найбільші поклади вугілля знаходяться на передгірному західному схилі Аппалачів — у так званому Пенсільванському басейні (район Скрентона), а також у штаті Західна Віргінія. Вугілля цих басейнів належить до середньо- і верхньокарбонових відкладів і має високу якість. Родовища вугілля є також на південь від Великих озер (Іллінойський і Міссісіпський басейни).

Значну промислову цінність має тріасове вугілля південного заходу Аппалачів (штат Алабама).

На заході Північної Америки, в районі Скелястих гір та в окремих місцях Великого Басейну, залягає кам’яне вугілля, що належить до фор­мації верхньої крейди.

Родовища бурого вугілля здебільшого пов’язані з верхніми горизон­тами палеогену. Вони широкою смугою тягнуться від верхів’я р. Міссурі вздовж східного схилу Скелястих гір аж до Північного Льодовитого океану. Більша частина буровугільних родовищ зосереджена на тери­торії Канади і відіграє важливу роль у паливному балансі цієї країни.

Основні райони поширення нафти належать до Аппалачського про­гину. Нафта залягає у відкладах силурійського, девонського і карбоно­вого віку. Це — басейни Канзасу, Оклахоми, Техасу.

Поклади нафти на узбережжі Мексіканської затоки США і Мек­сіки пов’язані з пермськими соляними структурами, а також з піщано-глинистими відкладами верхньої крейди і палеогену. Нафтові родовища є також на заході США, де вони тягнуться неширокою смугою вздовж тихоокеанського узбережжя і поз’язані з неогеновими відкладами з межах міжгірних улоговин альпійської складчастості.

За даними геологічного управління США величезні нерозвідані запаси нафти лежать під обширним районом, що простягнувся від Берінгового моря через північ Аляски і басейн р. Маккензі до арктич­них островів Канади.

З кам’яновугільними і нафтовими родовищами пов’язані родовища природного газу.

З рудних копалин Північна Америка багата на залізну руду. Великі родовища залізної руди залягають у районі Великих озер. Більша час­тина запасів зосереджена в Канаді (штат Онтаріо). Великі поклади залізної руди є на півострові Лабрадор і на півдні Аппалачських гір — у штаті Алабама. Останні родовища пов’язані із силурійськими породами.

Досить великі поклади мідних і нікелевих руд зосереджено у Північ­ній Америці. Найбільші з них зосереджені в Канадському щиті в про­терозойських лавах, зокрема в штаті Мічіган на півострові Кьюіноу і в штаті Манітоба (Канада).

За запасами кольорових і дорогоцінних металів — срібла, золота, міді, цинку, свинцю — Кордільєри посідають одне з перших місць у світі. Особливо багаті на них Скелясті гори і мексіканські Сьєрри. Справді, невичерпні тут запаси срібла. Одна тільки Мексіка дає тепер близько 30% світового видобутку срібла. Деякі рудники в ній експлуатуються вже понад чотири століття.

Кордільєри прославилися родовищами золота. Проте тепер за видо­бутком золота Північна Америка не посідає чільного місця, як на по­чатку XX ст. Пояснюється це тим, що величезні родовища розсипного золота, відкриті наприкінці XIX ст. на Алясці, в результаті хижацького видобування вже вичерпані, а жильні родовища, розробка яких потре­бує великої затрати коштів, розробляються мало.

Уранові руди зустрічаються на півночі континенту в районі Великого Ведмежого і Великого Невільничого озер та в зоні Скелястих гір (штат Юта).

Родовища солі, зокрема калійної, поширені по периферії платформи. Значні поклади її належать до соленосної формації силуру в штаті Нью-Йорк, а на південному сході — до пермських порід.

Великі поклади кам’яної солі і сірки включають куполи пермського віку на побережжі Мексіканської затоки.

Поклади гіпсу пов’язані з пермськими породами і відомі в Техасі і Канзасі.

Великі родовища фосфоритів палеогенового віку є на півострові Флоріда.

Північна Америка багата також різними будівельними матеріалами.