5 років тому
Немає коментарів

Ця область займає найширшу частину системи Кордильєр. Гірські ландшафти тут чергуються з великими підняттями, непорушених горо­творенням ділянок. Значна частина хребтів простягається не в довгот­ному, а в широтному напрямі.

Таку форму поверхні можна пояснити великим поширенням струк­тур платформенного типу; лише частина з них була захоплена складча­стістю, тому великі простори плити й досі збереглися у вигляді плато-подібних ділянок, розділених гірськими хребтами.

Східна частина Кордильєр представлена високою системою Скели­стих гір. Західна — також висока і поділяється на Каскадні гори на півночі і Сьєрра-Невада на півдні. Між цими гірськими системами роз­ташовуються Колумбійське плато, Великий Басейн і плато Колорадо.

У великій кордільєрській геосинкліналі вперше орогенез проявився в кінці юрського періоду, коли виникла, пізніше зруйнована, антиклі­наль у межах внутрішніх плато. В ларамійську фазу горотворення (межа крейдового і палеогенового періодів) зазнали піднять Скелясті гори, а в олігоценово-пліоценовий час були сформовані Берегові хребти. В па­леогеновий і особливо в неогеновий час мали місце розломи, розмиви і вулканічні виливи, зокрема в Йєллоустоні, Сан-Хуані та ін.

З численними інтрузіями і метаморфічними породами гірського за­ходу США пов’язані багаті родовища різноманітних кольорових і рід­кісних металів. Особливо великі родовища міді, поліметалів, урану, молібдену, срібла і золота. З хімічної сировини тут є фосфорити, міра­біліти, калійна і кухонна солі, кам’яне вугілля. У районі Лос-Андже­леса — значні нафтові родовища.

У межах субтропічних Кордильєр можна виділити такі фізико-геогра­фічні підобласті, як Скелясті гори, плато Колумбії і Снейку, Великий Басейн, плато Колорадо, і західні гірські ланцюги.

Географи США поділяють Скелясті гори за орографічними особли­востями на три частини: Південні, Середні та Північні.

Для Південних Скелястих гір (35—42° пн. ш.) типове меридіональне простягання гірських ланцюгів. Найбільші хребти тут Сангре-де-Крісто з вершиною Бланка-Пік (4386 м), Передовий з найвищою точкою Лонгс-Пік (4345 м), Ларамі. Гори Ларамі знижуються до висот плато Прерій і утворюють природну межу Південних Скелястих гір на півночі. Далі на захід стрімко підносяться хребти Медисин-Боу, Парк-Рейндж, Саватч з вершиною Елберт (4396 м).

Між хребтами знаходяться широкі поздовжні долини, які місцеве населення називає «парками».

У широтному напрямі на захід до Великого Солоного озера тягнеть­ся хребет Уїнта понад 4000 м заввишки, а із сходу озеро оконтурене хребтом Уасач.

Рівнинно-низовинні басейни Вайомінгу і Уїнта є межею між Півден­ними і Середніми Скелястими горами. Найзначнішими хребтами Серед­ніх Скелястих гір є Тетон, Уінд-Рівер, Біг-Гори. На території Середніх Скелястих гір розташований один з великих заповідників — Йєллоустон­ський національний парк.

З борту літака Скелясті гори здаються справжньою кольоровою мозаїкою. Темно-зелене забарвлення лісів переплітається з голубу­ватою зеленню гірських луків і з сліпучою білизною гірських вер­шин. Але ось перед нами розкинулося велике плато, оточене горами в яскраво-зеленому вбранні луків, заблищали озера, в глибокій тріщині блиснула річка. Нашу увагу привертають численні стовпи диму, що піднімається над невидимою пожежею. Це відомий Йєл­лоустонський національний парк.

На тлі слабко залісених хребтів і голих скель різко виділяється темна улоговина Йєллоустону, вкрита розкішними хвойними лісами. Вище по схилах ліси поступаються місцем розкішним альпійським лукам.

У парку багато мальовничих озер, колір яких змінюється залеж­но від погоди — від стального до темно-блакитного із зеленуватим відтінком по краях; гази, що піднімаються з дна, народжують легкі брижі. На берегах багатьох озер лежать яскраво забарвлені жовті, коричневі і червоні вулканічні піски та інші відклади.

Найбільше з озер — Йєллоустонське — розташоване в центрі парку. Глибина його перевищує 90 мПлоскі береги озера густо заросли лісом, над яким піднімаються темні контури скель; ліс і скелі відбиваються, як у дзеркалі, в зеленуватих водах озера. Біля самих берегів б’ють численні гарячі джерела.

Річка Йєллоустон, що витікає з озера бурхливим потоком, відо­ма своїм чудовим каньйоном. Голі, без рослинності, схили його під­німаються вгору. Вони складені породами різного кольору. Під дією води і вітру від них відчленувалися скелі, кожна з яких гово­рить щось уяві, породжуючи казкові образи замків, башт, велетен­ських обелісків. Усе це яскраве, багатобарвне, немовби з неба веселка розсипала навколо свої фарби.

На висоті кількох сот метрів над дном долини ледве помітні знизу ростуть сосни. Підошва схилів вкрита рідкими кущами. Тут же розкидані брили різноколірних вулканічних порід, що обва­лилися.

Із скаженою швидкістю, заповнюючи ущелину оглушливим ре­вом, мчить річка по дну каньйону, тричі зриваючись з величезних сходинок у прірву, розпилюючи воду в хмари сріблястого пилу. Вздовж річки в’ється вузька стежка. З неї відкриваються незабутні картини на навколишню природу. Ви мимоволі поринаєте в мрії… Але будьте обережні! Ще кілька кроків, і страшна безодня близько 600 м завглибшки відкривається під вашими ногами. Здається, що ти раптом, немов птах, злетів у небо. Невже ця ледве помітна смуж­ка піни — річка йєллоустон? Так, це вона. Туди, на дно провалля, з чорних скелястих стін летять перлові нитки водоспадів.

Висота падіння йєллоустонських водоспадів досягає 130 мНай­більший водоспад настільки схований під навислими скелями в гу­стій хащі лісу, що можна знаходитись за один кілометр від нього і не підозрювати про його існування.

На берегах Йєллоустону виходять численні гарячі сірчані дже­рела; води, що огорнуті парою, стікають в холодний Йєллоустон.

Район Йєллоустонського парку індіанці називали «країною кри­ги, вогню, води, смоли і диму».

Відвідувачі захоплюються не тільки дикою природою, оригіналь­ною принадністю місцевих ландшафтів, а й численними слідами колишньої надзвичайно активної вулканічної діяльності. На порів­няно невеликій площі парку зосереджено понад 10 тис. гарячих джерел і кілька сот гейзерів — потужних фонтанів гарячої води. За своєю грандіозністю гейзери Йєллоустону залишають далеко позаду всі інші гейзери земної кулі. Вони являють собою великі і малі резервуари води, спокійна, гладенька поверхня яких періо­дично ніби закипає, причому в повітря викидається стовп води. Де­які з них викидають за один раз близько 8 тис. т води на висоту до 100 мДіють гейзери із суворою періодичністю, властивою кож­ному з них. Проміжок між виверженнями триває від кількох років до кількох хвилин.

Особливо багато гейзерів у долині р. Вогняної. її велика уло­говина буквально всіяна гейзерами. Скрізь серед зелених луків видно сніжно-білі відклади гейзериту, сотні фонтанів піднімаються над кремнистими чашами і, огорнуті парою води, швидко спадають вниз. Скрізь із свистом, шипінням і своєрідним гуркотом з розко­лин у грунті вириваються клуби пари і струмені кип’ятку. Дуже обережно обходять туристи спрямовані в різні боки і так раптово діючі фонтани гарячої води. Ось грязевий гейзер «Великий квітко­вий горщик» в овальній чаші, огорнута парою пузириться і кипить найтонша фарфорова глина білого і рожевого кольорів, причому глини різних відтінків не змішуються між собою. «Водяним вулка­ном» називають гейзер «Гігант». Через кожні чотири дні з його аси­метричного лійкоподібного басейну з гуркотом вилітає величезний стовп води до 70 м заввишки. Сусідні гейзери в момент виверження «Гіганта» припиняють свою діяльність. Гейзер «Незмінний» з незви­чайною точністю викидає десятки кубометрів води. Під час затиш­шя він нічим не виявляє свого буйного характеру, але ось у глибині кратера лунає глухий клекіт, лійка огортається хмарами пари, і рап­том викидається водяна колона, що має 1/2 м у діаметрі і близько 50 м заввишки. Через 4—5 хвилин усе заспокоюється, пара роз­сіюється і так до чергового виверження.

Багатий тваринний світ Йєллоустонського парку. Серед тварин багато таких видів, які зустрічаються тільки тут, хоч раніше вони були поширені на всій території Скелястих гір. На вкритих тра­вою плато пасуться череди бізонів, лосів, благородних оленів, анти­лоп і ланей. Вони звикли до людини і зовсім не бояться її. Тварини підходять близько до відвідувачів, беруть їжу з їх рук. Немало в лі­сах хутрових звірів: лисиць, зайців, куниць, горностаїв, бурундуків. Біля берегів річок і озер можна бачити будівлі бобрів і сліди зубів цих звірків на корі дерев. По стовбурах дерев шастають маленькі прудкі білки. Менш численні хижаки: вовки, рисі і дикі коти.

Туристи, проїжджаючи по парку автомобілем, можуть побачити великого ведмедя грізлі, що важко йде лісовою галявиною. Якось дуже велика ведмедиця з ведмежатами підійшла до автомашини туристів. Ставши на задні лапи, вона сперлась на кузов автомашини і з задоволенням ласувала запропонованими їй солодощами, не звертаючи уваги на гру її малят з туристами. Ввечері можна ба­чити, як близько двох десятків ведмедів ласують біля спеціальних годівниць.

Проїжджаючи мимо озер, ми побачимо білих лебедів, незграб­них пеліканів, зграї диких качок.

На північ від 45° пн. ш. простяглися Північні Скелясті гори, що мають досить складну поверхню. Альпійські форми рельєфу із сучас­ними льодовиками типові для таких хребтів, як Біг-Белт, Біттерут, Салмон, Лемні та ін. Часто окремі ділянки цих хребтів стрімко обриваю­ться над глибокими ущелинами, льодовиковими озерами тощо.

На захід від Скелястих гір у межах США простяглися великі плоско­гір’я і внутрішні плато.

Колумбійське плато займає площу понад 150 тис. кв. км. На заході його оконтурюють Каскадні гори, а на півночі і сході — Скелясті. Пів­денна межа плато умовна, бо його територія має багато спільного з оро­графією Великого Басейну. Плато складене майже горизонтальними шарами лави, поверхня якої або рівнинна, або хвиляста. Середня висота плато 400—1000 м, його південно-східна частина підвищується до 1500 мде чітко помітні лавові конуси, кратерні воронки, потоки застиглої лави, які разом утворюють так званий «місячний ландшафт».

Річка Колумбія з її лівою притокою Снейк перетинає плато в широт­ному напрямі. Річки проклали свої русла в глибоких каньйонах вулканіч­них порід.

Напівпустинне плоскогір’я Великий Басейн розміщене між горами Сьєрра-Невада і Каскадними на заході, Колумбійським плато на пів­ночі, Скелястими горами на сході і плато Колорадо і Сонорською пусти­нею на півдні. В таких межах його площа становить понад 550 тис. кв. км. Ця велика територія складається з численних замкнутих, подіб них до басейнів, ділянок, які під час дощів заповнюються водою, спо­лучаються між собою і створюють «єдиний» басейн.

Для Великого Басейну, на відміну від інших гірських районів, типо­ве чергування коротких (80—120 км) паралельних хребтів 3000—3500 м заввишки, витягнутих переважно в меридіональному напрямі. Здебіль­шого хребти прямолінійні, із загостреними вершинами; схили їх не дуже круті, але до підошви вони обриваються досить стрімко. Схили багатьох хребтів почленовані глибокими балками. Гори складені пере­важно вапняками і кристалічними сланцями. Улоговини здебільшого плоскі, безстічні, виповнені потужними товщами кам’янистих і піщано-глинястих відкладів. Днища їх лежать здебільшого на висоті 1000— 1500 м.

У межах Великого Басейну багато безстічних солоних озер (Велике, Солоне, Юта, Сев’є та ін.).

Перед нами плоскогір’я Великого Басейну. Жовто-сірі підви­щені рівнини глибоко розчленовані річковими долинами. Немов за­стиглі кам’яні хвилі, піднімаються зруйновані сонцем і вітром хреб­ти. Майже жодна крапля річкової води з цієї величезної області не потрапляє в океан. Ніде не видно повноводних річок, зате багато сухих русел і замкнутих в улоговинах і западинах солоних озер із сіро-свинцевою водою. Тут, в умовах сухого клімату, неподільно господарює вітер. У твердих скелях він виточив ніздрюваті ніші й обеліски, фантастичні башти, палаци з колонами і вікнами, при­крашеними різними візерунками. Іноді ці споруди настільки вра­жають уяву, що створення їх приписується надприродним силам, про що свідчать їх назви: «Диявольські ворота», «Сад богів» тощо.

У ландшафті Великого Басейну переважають похмурі солонча­ково-полинні напівпустині і пустині, сумовитий вигляд яких різно­манітять лише міражі.

Рослинність надзвичайно бідна. Серед мертвих пустинь, нерідко вкритих нальотом солі, немов наїжившись, стримлять пучки сірої колючої трави. Рослини низькорослі, дрібні. Шкірясті листочки їх вкриті блискучим восковим нальотом; багато рослин замість листя мають колючки. Дуже поширені шавлія, лобода, вічнозелений по­лин, креозотовий кущ з рідким темно-зеленим листям, сумах, що закрутився у вигляді кулі, різні кураї.

Тим часом на схилах хребтів і в улоговинах, що їх розділяють, чітко виражена вертикальна зональність ландшафтів. На дні гли­боких улоговин ми бачимо типову напівпустинну рослинність, вздовж берегів річок і струмків — рідкі ряди тополі і вільхи, на підвищеннях місцями серед жорстких і грубих трав з’являються окремі групи ялівцю, на схилах високих плато і гір до цієї рослин­ності приєднуються гаї сосен, зарості низькорослих ялиць, що пере­ходять вище по схилах у суцільні ялиново-ялицеві ліси.

У напівпустинних районах Великого Басейну тваринний світ представлений в основному гризунами. Серед них особливо багато кротів, хом’яків, ховрахів, тушканчиків, лучних собачок. У норах по берегах річок живе американський мускусний щур (ондатра). Поширені отруйні змії, ящірки, скорпіони, тарантули тощо. Птахи та інші тварини добувають потрібну їм воду з м’ясистих стебел как­тусів та інших сукулентів.

Південно-східним продовженням Великого Басейну є плато Коло­радо. Його площа становить понад 300 тис. кв. км, а висота —2000— 3000 мВ цілому воно найвище серед внутрішніх плато Кордільєр.

Плато складене потужною товщею горизонтальних осадочних від­кладів від нижньопалеозойського до антропогенового віку. В палеоге­новий і неогеновий час воно зазнало скидових піднять, які призвели до розчленування його на дрібніші ділянки. Цей же час характеризується інтенсивними вулканічними процесами і врізанням річок. Ділянки плато мають здебільшого столоподібну форму і досить урвисті схили.

Річка Колорадо і її притоки глибоко врізалися в плато, утворивши величезні каньйони. Найбільший з них каньйон річки Колорадо, який американці називають Великим каньйоном. Довжина його 350 кмнай­більша глибина 2000 мширина в окремих місцях близько 25 км.

Скелясті урвисті стіни каньйону опускаються на запаморочливу глибину. Коли виходиш на вузький мис, що далеко виступає в кань­йон, здається, що втрачаєш грунт під ногами і висиш у повітрі. На­вкруги, куди не глянеш,— незмірна глибина. Внизу на глибині май­же 2000 м врізано в давні гранітні породи русло річки. Долина її нагадує в поперечному розрізі букву У. Все дно ущелини запов­нено гомінкою річкою. Метрів на 300 над річкою ущелина розши­рюється, тому тут більше світла і барв. Стіни каньйону вражають багатством барв. Ось виступають темно-коричневі пісковики, над ними метрів на 200 піднімаються зеленуваті глини, а ще вище масивні темно-червоні вапняки. На схилах каньйону і біля них під­німається цілий ліс грандіозних колон, башт, пірамід. Важко по­вірити, що вся ця складна велетенська скульптура не штучна, а ре­зультат руйнівної дії сил природи — пекучих сонячних променів, дощу, вітру, різких змін температури.

Уважно вдивляючись у стіни каньйону, можна помітити, що шари вапняку і пісковику розташовуються горизонтально. Вони нагадують сторінки велетенської книги природи. Ця книга розпо­відає геологу, що тут колись існувало глибоке море, на дні якого протягом багатьох мільйонів років відкладалися пісковики, вапня­ки та інші породи. Потім море відступило, а відкладені породи піднялися більш ніж на 3000 мне змінивши свого горизонтального положення. Річка, як ніж хірурга, прорізала всі потужні нашару­вання, утворивши найглибший у світі каньйон, з яким не може зрів­нятися жодна інша ущелина на Землі.

У ряді місць над плато підносяться залишкові хребти, масиви лако­літів і згаслих вулканів, особливо по його периферії. Найвища вершина плато г. Хамфріс-Пік (3857 мзнаходиться на півдні.

З південного заходу до плато Колорадо примикають знижені плито­подібні пустинні простори, вкриті уламковими і піщаними породами. Це пустиня Мохаве, що розкинулась на захід від пониззя річки Коло­радо, та пустиня Хіла — на схід від пониззя.

Пустиня Мохаве, площа якої становить близько ЗО тис. кв. км, являє собою сіру рівну, як стіл, рівнину. Тут не видно жодного деревця, тра­винки, навкруги лише голі, потріскані кам’янисті грунти. Жодної живої істоти. І тільки весною на короткий час пустиня вкривається барвистими квітами: тюльпанами, фіалками, гвоздиками, дзвониками. А вже в кінці травня гаряче сонячне проміння все спалює.

У межах пустині Мохаве, на північ від Каліфорнійської затоки, зна­ходиться так звана Імперська западина, дно якої лежить на 75—85 м нижче від рівня океану. На північ від цієї пустині знаходиться відома Долина Смерті, що являє собою западину-грабен, оточену Амаргоським та Панамінтським хребтами. Довжина цієї долини близько 250 кмглибина — 85 м нижче рівня океану.

Пустиня Хіла, поверхня якої також досить розчленована і вкрита уламковими і піщаними породами, охоплює територію понад 70 тис. кв. км в басейні р. Хіла — лівої притоки Колорадо.

Із заходу великі внутрішні плато області оточені тихоокеанськими ланцюгами, які складаються з Каскадних гір, Сьєрра-Невади на сході і Берегових хребтів — на заході.

Каскадні гори простягаються в меридіональному напрямі на 1000 кмВ основі гір залягають кристалічні породи — інтрузиви невадійської складчастості, перекриті могутніми шарами лави. Вершини гір — згаслі (Такома, Худ, Джеферсон), а також діючі вулкани (Рейнір— 4391 мШаста — 4317 мЛассен-Пік — 3182 м).

Східні схили гір урвисті, західні — пологі і розчленовані глибокими і вузькими ущелинами річок.

Великі сліди в Каскадних горах залишило давнє зледеніння. І тепер багато вершин вкрито снігом і льодом. Так, близько 140 кв. км вер­шини гори Рейнір вкрито льодом; з неї спускається 28 льодовиків. В го­рах багато водоспадів і озер.

Каскадні гори на південь від вулкана Лассен-Пік майже непомітно переходять у гори Сьєрра-Невада. Ці гори мають досить стрімкі східні і пологі західні схили з гребенеподібними вершинами до 4000 м заввиш­ки, вкритими багаторічними снігами. Найвища вершина Сьєрра-Нева­ди — гора Уїтні, що досягає 4418 мГори розчленовані глибокими річ­ковими долинами. На р. Кінг знаходиться найглибший каньйон Північ­ної Америки завглибшки 2400 м.

З наближенням до гір Сьєрра-Невади ландшафт поступово змі­нюється.

Рослинність на східному схилі гір має пустинний характер, але у вологих тінистих улоговинах і на великих висотах сіруваті чагар­ники змінюються лісками з жовтої сосни і дуба. Жовта сосна іноді утворює цілі гаї на сухих сильно зігрітих сонцем грунтах.

Зовсім інший вигляд має західний схил хребта, звернутий до квітучої Каліфорнійської долини. Тут все милує зір — м’які контури гір, тінисті ліси і зелені галявини, всіяні барвистими квітами. У глибоких ущелинах шумлять порожисті річки, голубіють прозорі озера. На диво гармонійно поєднуються барви — пишна зелень луків і лісів із сліпучою білизною снігових вершин і з яскравою блакиттю південного неба.

Головне багатство західного схилу Сьєрра-Невади — мішані ліси субтропічного типу. В передгір’ях вони складаються з вічнозелених дубів і кількох видів сосон: довгохвойної горіхоносної і цукрової. Поряд із стрункими кипарисами стоять високі дерева, що їх нази­вають тут кедрами. Вище деревостій стає вищим і густішим, в ньо­му переважають хвойні: внизу—сосни, вгорі — американська ялина і модрина. В зоні, розташованій на висоті 1200—2400 м, трапляються екземпляри велетнів рослинного світу — секвойї — гігантського дерева, яке називають ще мамонтовим. Постійними су­путниками секвойї є дугласова і бальзамічна ялиці. Родичем сек­войї є червоне дерево, що росте на схилах Берегових хребтів. На захід від Каскадних гір і Сьєрра-Невади знаходиться тектоніч­ний прогин. Північна частина його зайнята долиною річки Уілламет, а в південній частині розкинулась Каліфорнійська западина.

У бік Уілламетської і Каліфорнійської долин Каскадні гори і Сьєрра-Невада розчленовані досить вузькими ерозійними долинами, з яких най-відоміша льодовикова Йосвмітська долина.

Потопаючи у зеленому морі лісів, оточена прямовисними гра­нітними скелями, з численними гомінкими водоспадами, що спа­дають іноді з висоти 700 мвона за своєрідністю і величчю своєї природи не має рівних у Кордільєрах. Наймальовничіша ділянка долини розташована на висоті понад 1200 мЦе глибокий граніт­ний каньйон з урвистими стінами, що піднімаються на 1400 мз плоским широким дном.

Лівий схил долини утворює неприступна стіна із золотавого гра­ніту, що піднімається на 1300 м над квітучими прибережними лу­ками. З дна долини здається, що на запаморочливій висоті серед скель піднімаються фортечні стіни і бійниці зруйнованих замків. Із захмарних снігових вершин по крутих ущелинах стрімко мчать сріблясті потоки. Зриваючись з прямовисних скель, вони утворю­ють численні водоспади, з яких найвідоміші три. На правому схилі долини з двохсотметрової висоти, розбиваючись об навислі скелі, падають струмені водоспаду Брайделвейл («Покривало нарече­ної»). Дрібний водяний пил колихається на вітрі, наче вінчальна газова вуаль. Трохи далі, в глибині долини, зривається трьома пінявими каскадами Иосемітський водоспад. За висотою падіння він приблизно в 15 раз перевищує Ніагарський водоспад. Загальна висота падіння води досягає 792,5 м (три окремі каскади).

На родючих землях Йосемітської долини ростуть високі трави і густі ліси. Повітря напоєне духмяним ароматом лугових квітів і смолистим запахом хвої. На схилах поряд із столітніми дубами ростуть сосни і ялиці, кедри і ялини. Густий чагарниковий підлісок утруднює пересування в лісі. Упереміж з дугласовою ялицею ростуть секвойї. Дугласові ялиці і величезні кедри досягають 90— 100 м заввишки. Жовті сосни, що ростуть поряд, випускають вели­чезні бокові корені завдовжки 45 мУвагу привертають великі, за­вдовжки до півметра, шишки цукрової сосни, що мають їстівне насіння.

У Йосемітському національному парку збереглися невеликі гаї секвой. Поряд з цим велетнем людина відчуває себе зовсім малень­кою. Завдяки поздовжнім борознам стовбур дерева нагадує колону грецьких храмів. Порівняно із стовбуром крона непомірно мала. Матові вічнозелені голки зібрані в конусоподібні шапочки. Висота окремих екземплярів досягає 150—160 м, а поперечник— 15 мТаке дерево можуть охопити не менш як 10 чоловік.

Вік секвойї в парку досягає 3—4 тис. років, а підрахунок річ­них шарів на пеньку раніше зрубаної секвойї показав рекордний вік 4830 років. Секвойї можна назвати живими викопними. Вони існували до появи на Землі ссавців, під ними бродили величезні ящери — бронтозаври і динозаври; на гілки секвойї сідали предки сучасних птахів — птеродактилі.

Взимку в Йосемітській долині (як і всюди в Сьєрра-Неваді) ви­падає дуже багато снігу. Гаї секвойї в цей час нагадують «зача­роване снігове царство». Вікові гігантські дерева, що сягають сво­їми верхів’ями в небо, вбрані в пухнасті білі шуби, а гранітні скелі поблизу водоспадів вкриваються блискучими льодовими панци­рами.

Ширина Уілламетської долини становить 25—50 км. Каліфорнійська долина має 600 км завдовжки і до 100 км завширш­ки. Обидві долини мають чітко виявлені річкові тераси. У формуванні рельєфу Каліфорнійської долини головна роль належить річкам Сакра­менто і Сан-Хоакін, які стікають з Сьєрра-Невади і відкладають тут наноси. Саме в цьому алювії були знайдені родовища золота, яке по­служило причиною відомої «золотої лихоманки».

Берегові хребти, що займають крайній захід області, невисокі. Лише на півночі висоти їх сягають 2400 мЦі гори складені переважно ме­зозойськими і частково неогеновими породами. Хребти зім’яті в складки і розбиті скидами. Найбільший скид Сан-Андреас простягся на пів­денний схід аж до пустині Мохаве.

На півдні штату Каліфорнія підносяться окремі брилові масиви до 3500 м висоти: Сан-Бернадіно, Сан-Хасінто, Сан-Габріель та ін. Береги мало розчленовані (виняток становить мальовнича бухта Сан-Франціс­ко) і досить урвисті. На півночі, над затокою Пюджет-Саунд підносить­ся гора Олімпес з максимальною висотою 2478мВнаслідок великого зволоження на ній є льодовики.

Пюджет-Саунд — одна з найбільших у світі заток-фіордів. Вона про­стяглася на 150 км з півночі на південь і розгалужена на багато рука­вів, які в свою чергу є природними гаванями.

На заході, за Пюджет-Саундською затокою на Олімпійському пів­острові, знаходиться великий національний парк, який славиться сво­їми вологими незайманими лісами і гірськими луками. Великі простори гірських лук напровесні вкриваються барвистим килимом квітів. Окремі з них ніде більше не зустрічаються.

У горах росте струнка тигрова лілія, із стеблом заввишки майже три метри. Квітки цієї лілії індіанці вживають у їжу. Природа тут настіль­ки щедра на квіти, що іноді луки змінюють свої барви щотижня. Західна частина парку вкрита переважно лісовими видами дерев. Велика кількість опадів сприяє розвитку лісів. У парку можна бачити дугласову ялицю, сітхінські ялини, туї, клени — широколисті і цукрові. У 1954 р. тут було знайдено тую, обхват якої становить 23 мОкремі дерева досягають 70 мзаввишки. Парк населяють благородні олені, ведмеді, білки, гірські бобри.

У сейсмічному відношенні Берегові хребти, а також Каліфорнійська долина досить неспокійні. Сильний землетрус 1906 р. завдав цьому районові великої шкоди, особливо великого руйнування зазнало місто Сан-Франціско.

Кліматичні умови області надзвичайно різноманітні. Так, у внутріш­ніх плато і басейнах взимку встановлюється максимум, а влітку — го­ловний мінімум на території СІЛА. Ізольовані гірськими ланцюгами від океану внутрішні простори мають різко континентальний клімат, харак­теризуються великими річними і добовими амплітудами (понад 20°), за­гальною посушливістю і нерегулярністю випадання опадів. На Колум­бійському плато випадає від 250 до 450 мм опадів, значна частина у ви­гляді снігу. Середня температура січня —2°, —3°, липня +14°, +20°. У межах Великого Басейну кількість опадів становить 200—250 мм, а випаровування перебільшує1000 ммСередня температура січня зни­жується до —3°, —4°, морозний період тут триває 5—6 місяців, а се­редня температура липня підвищується до +28°. Крайні амплітуди в цьому районі перевищують 80°.

У південній, нижній частині Великого Басейну клімат має напівпу­стинний і пустинний характер. Влітку тут досить високі температури до +55°, +57° (Долина Смерті), а взимку +10°, +14° з епізодичними заморозками. Опадів дуже мало (менш як 50 мм).

На плато Колорадо кількість опадів збільшується до 500—600 мм. Значною сухістю відрізняються лише «парки» Скелястих гір, річні амплі­туди досягають тут 23—26°, а заморозки тривають 8—9 місяців.

Узбережжя Тихого океану влітку перебуває під впливом північних і північно-східних вітрів, які не приносять вологи і разом з холодною Каліфорнійською течією викликають значні зниження температури. В цей час тут тримається ясна і суха погода. Влітку панує північно-західне морське тропічне повітря, яке приносить у північні частини шта­тів Вашінгтон і Орегон багато опадів. Отже, північ тихоокеанського узбережжя має морський клімат, а південь характеризується середзем­номорським типом. Так, у Сан-Франціско середня річна температура становить +13,4°, січня +9,9°, вересня +16.1°, опадів буває 550 мма на півночі (район Сіетла) — до 2500 мм.

Особливими природними умовами характеризується Каліфорній­ська долина. Завдяки специфічним умовам клімату взимку вона зелена, квітуча весною і спалена влітку. На півночі долини розвинуто садів­ництво, на півдні — бавовництво.

У недалекому геологічному минулому тут була велика морська за­тока, від якої тепер збереглася лише незначна частина — затока Сан-Франціско.

Затока сполучається з океаном протокою Золоті ворота (завдовж­ки 6,5 км і завширшки 2 км у найвужчому місці). Через протоку прокла­дено Оклендський міст — один з найдовших мостів світу — 7 км.

Області внутрішніх плато і басейнів мають різко посушливий клі­мат. Більшість річок, що протікає тут, на кінець літа пересихає або перетворюється в тимчасові водотоки. Витрата води в них часто змі­нюється не лише за сезон, а й щоденно. Наявність великої кількості улоговин і западин також досить несприятливо позначається на сто­кові. Водотоки, що попадають в такі улоговини, часто губляться в сво­їх конусах виносу або закінчуються в солоних озерах. Великий Басейн — безстічна область. Головні річки басейну — Гумбольдта і Сивір — не мають стоку в океан.

Серед значних озер у безстічній області є Велике Солоне, Юта, Сев’є, Мал’єр та ін. Невеликі льодовикові озера є в Скелястих горах, а вулканічні — у Каскадних.

Берегові хребти здебільшого вкриті хвойними лісами із сітхинської ялини, дугласової ялиці, туї. На схилах Каскадних гір цінні первинні ліси здебільшого вирубані й поступилися місцем вторинним лісам з пе­ревагою ялиці і жовтої сосни.

На гірських схилах Скелястих гір ростуть жовта сосна, дугласія. Тут вирощують окремі види яблук і груш, персики, виноград та цитрусові, на неполивних землях — пшеницю і ячмінь. Поблизу міст розвинуті молочне тваринництво й городництво.