Ґрунтовий покрив території Закарпатської області сфор­мувався під дією живих організмів на гірські материнські породи в різних умовах клімату, зволоження та рельєфу. Формування сучасних грунтів відбувалося протягом всього голоцену. За характером рослин­ності, рельєфу, клімату та зволоження територія області виразно по­діляється на дві частини — гірську й рівнинну.

У гірській частині ґрунтоутворення відбувається за буроземним ти­пом. Основний фактор — гірський рельєф, який перерозподіляє рослин­ний покрив, тепло і вологу, викликає висотну ґрунтову поясність. Ґрун­тоутворення на гірських схилах зумовлює абсолютну та відносну мо­лодість грунтів, незначну потужність, розвиток природної денудації, прискорює викликану людською діяльністю площинну та лінійну ерозію.

На рівнинній частині ґрунтоутворення відбувається в умовах тепло­го та достатньо вологого клімату. Материнські породи тут давні та сучасні алювіальні, меншою мірою делювіальні відклади переважно важкого механічного складу. Рівнинність рельєфу та неглибоке заля­гання ґрунтових вод спричиняють значне оглеєння грунтів, а їх утво­рення під лісовою рослинністю накладає на ґрунтоутворення ще й підзолистий процес. Тому використання цих грунтів потребує цілого ряду заходів: осушення, ліквідації кислотності, постійного та значного внесення органічних і мінеральних добрив.

На ґрунтовій карті області (рис. 16) виділено 28 основних ґрунто­вих відмін. Зупинимось на характеристиці найбільш типових за гене­зисом і найбільш важливих для сільського та лісового господарств, розглянемо основні заходи щодо їх поліпшення.

Бурі гірсько-лісові ґрунти (буроземи) — це найбільш поширений фоновий тин грунтів гірської частини Закарпаття. Вони роз­винулись на схилах у межах лісового поясу від підніжжя гір до 1100… 1200 м у західній та 1500…1550 м у східній частині області. їх мате­ринська порода — алювій-делювій флішу кристалічних порід Рахівського масиву та магматичних відкладів Вулканічного хребта. У про­цесі звітрювання цих порід утворюються переважно суглинисті від­клади, лише крупнозернисті пісковики (наприклад, Рахівської світи) дають супіски та піски. Породний склад лісів майже не впливає на характер буроземів. Практично однакові властивості вони мають під буковими, смерековими та мішаними лісостанами.

Генетичний профіль бурих гірсько-лісових грунтів типового дерно­вого габітусу. У ненарушеному стані (під лісом) з поверхні залягає шар лісової підстилки (Но), глибина якої зростає від 2…4 см в ниж­ній частині лісового поясу до 6…8 см біля верхньої межі лісу. Гумусо­вий горизонт (Н) неглибокий, від 12 до 25 см у різних відмін, має сі­ро-буре забарвлення, добре виражену зернисто-дрібногоріхувату струк­туру, яка разом з уламками корінних порід зумовлює добру дренова­ність і сприятливий водно-повітряний режим буроземів.

Потужність верхнього перехідного горизонту (Нр) 30…60 см. Він виразно бурого кольору, добре гумусований, більш грубої, грудкуватої або горіхуватої структури, у ньому значно менше міститься уламків корінних порід. Нижній перехідний горизонт (HP) має небагато гуму­су, він світлішого забарвлення, тут зростає кількість уламків корінних порід. Якщо у верхній частині горизонту уламки сильно вивітрілі і зба­гачують грунт глиноземом, то в нижній частині вони мало зруйновані, міцні, поступово переходять у корінну гірську породу.

Буроземний процес ґрунтоутворення відбувається надзвичайно швидко. Постійний змив дрібнозему з поверхні ґрунту сприяє тому, що в ґрунтоутворення включаються все нові й нові шари гірської породи, яка в умовах вологого та м’якого клімату швидко руй­нується.

Уламки гірських порід є в усіх горизонтах, але особливо багатий на них верхній гумусовий шар. Це пов’язано з тим, що дрібнозем ви­носять води, а кам’янисті частинки залишаються на поверхні. Цей про­цес виразно посилюється на сільськогосподарських землях, де розо­рювання схилів прискорює поверхневий змив. На поверхні ґрунту ут­ворюється панцир з уламків гірських порід, по якому добре стікає вода. Найяскравіше це проявляється на залужених землях, що декіль­ка років не розорюються. Кам’янисті фракції утворюють справжній «протиерозійний екран», який оберігає грунт від інтенсивного змиву та розмиву.

Бурі гірсько-лісові ґрунти відзначаються високим вмістом перегною. У природному стані, тобто під корінними лісами, вміст його сягає 10… 15%, під вторинними луками кількість гумусу зменшується до 5…7%, а на орних землях падає до 3…5%. Гумусований весь ґрунтовий профіль. На глибині 90… 100 см його вміст може досягати 0,5…1,0%.

Гірські породи, на яких формуються бурі гірсько-лісові ґрунти, ду­же бідні на сполуки кальцію. Це зумовлює їх низьке насичення катіо­нами двовалентних металів і високу кислотність. Актуальна кислотність ґрунтового розчину гумусового горизонту особливо висока (рН водне 4,0) в неокультурених ґрунтах. На орних землях цей показник зростає до 5,0—5,2.

Гідролітична кислотність цих грунтів під сільськогосподарськими угіддями висока і дорівнює 3…7 мг-екв на 100 г ґрунту, зростаючи у ґрунтах під лісом до 20…23 мг.—екв на 100 г ґрунту. Ступінь наси­чення основами коливається від 33 до 68%, падаючи до 15…20% у не­окультурених ґрунтах. Висока обмінна кислотність буроземів пов’язана зі значною кількістю рухомого алюмінію у вбирному комплексі ґрунту (від 1,5…2,0 до 10,0… 15,0 мг—екв на 100 г грунту). Рухомий алюміній токсичний для багатьох рослин, особливо культурних, і призводить до зменшення врожайності сільськогосподарських культур.

Бурі гірсько-лісові ґрунти багаті на валові форми поживних речо­вин, особливо фосфору, але незадовільні фізико-хімічні властивості зу­мовлюють їх низьку рухомість і доступність для рослин. Для активі­зації рухомості поживних речовин необхідне вапнування (15…20 т вапна на 1 га). Не менший ефект дає внесення в грунт декількох цент­нерів сиромолотого гіпсу, застосування якого для поліпшення бурих гірсько-лісових грунтів запропонував І. М. Гоголев (1963).

Описувані ґрунти — це типові лісові землі. В доагрикультурний час вони повністю були вкриті лісами, та й тепер основна їх площа зайнята ними. Найдоцільніше і надалі використовувати бурі гірсько-лісові ґрунти у лісовому господарстві.

Дерново-буроземні ґрунти за характером ґрунтоутворення, загальним виглядом ґрунтового профілю, фізичними та хімічними влас­тивостями близькі до типових буроземів гірської частини Закарпатсь­кої області. Виділяються вони в окремий тип внаслідок накладання дернового процесу ґрунтоутворення на буроземний у специфічних умо­вах їх залягання та більшої участі в ґрунтоутворенні трав’янистої рос­линності. Формування цих грунтів відбувалося на виположених гірсь­ких схилах, середніх і високих терасах гірських річок у нижній части­ні лісового поясу Карпат під дубовими та буковими лісами на глибо­ких товщах елювію-делювію карпатського флішу та давньоалювіаль­них відкладів. Ці породи мають переважно незначну щебінюватість, задовільно дреновані, а тому оглеєні відміни поширені мало.

Накладання дернового процесу ґрунтоутворення на буроземний пов’язане з двома причинами. Широколистяні ліси (особливо діброви) на виположених схилах мають рясний травостій, часті у них поляни та царинки, вкриті лише трав’янистою рослинністю, чагарникові за­рості. Виположені форми рельєфу сприяли ранньому освоєнню грун­тів під сільськогосподарські угіддя, а лучна рослинність сіножатей, випасів і сільськогосподарські культури сприяли при аеробному роз­кладі їх решток синтезу темнозабарвлених гумінових кислот і форму­ванню виразного дернового горизонту.

У межах ґрунтового типу виділяється ряд відмін, пов’язаних з різ­ною глибиною профілю, його оглеєнням або опідзоленням. Ці процеси погіршують властивості грунтів, але головні риси типу зберігаються. Тому характеристику типу подаємо на основі аналізу однієї відміни — дерново-буроземних глибоких грунтів, які найбільш типові.

Генетичний профіль дерново-буроземних грунтів нагадує профіль бурих гірсько-лісових грунтів. Проте в нього є ряд своїх рис. Перш за все тут виділяється бурувато-сірий гумусовий горизонт, товщина якого 20…30 см. Він грудкувато-зернистий, пухкий, має небагато дріб­них кам’янистих фракцій. Вміст гумусу, особливо у грунтів, що роз­винулись на алювіально-делювіальних відкладах, досягає 2,8…5,1 %. У горизонті нижча актуальна кислотність (рН сольове 4,5—5,0) і досить високий ступінь насичення основами (58…80%).

Перехідний горизонт глибиною 60…80 см, де він часто переходить у малощебенистий елювій-делювій або давній алювій. Щільні гірські породи під перехідним горизонтом залягають здебільшого у неглибо­ких і середньоглибоких відмін.

Дерново-буроземні ґрунти середньо забезпечені рухомими формами азоту та калію дещо гірше фосфору. Порівняно висока кислотність і наявність рухомого алюмінію вимагають вапнування або гіпсування, внесення фізіологічно лужних форм мінеральних добрив, а також застосування органічних добрив і посівів люпину на зелене добриво. Використовують ці ґрунти як природні кормові угіддя, орні землі. На них вирощують льон, картоплю, кукурудзу, тютюн. В останні роки значні площі відведені під сади й ягідники, що має важливе економіч­не та ґрунтозахисне значення.

Буроземно-підзолисті ґрунти, поширені на виположених формах рельєфу горбів, гряд у передгір’ї і високих терас гірської час­тини області. Вони утворились на досить глибоких товщах делювіаль­них і давньоалювіальних переважно нещебнистих відкладів. На їх фор­мування вплинули два основні процеси ґрунтоутворення; буроземний, що відбувався під впливом лісової рослинності, і псевдопідзолистий або лессіваж, викликаний надмірним зволоженням і поверхневим оглеєнням, яке зумовлює відновлення окисного заліза, переведення його у двовалентний рухомий іон і збільшує рухомість гумусових речовин. Ці сполуки перерозподіляються по профілю ґрунту за підзолистим типом, але без тих глибоких хімічних перетворень, які властиві справжньому підзолистому процесові.

Профіль буроземно-підзолистих грунтів має значну глибину та ви­разно диференційований на генетичні горизонти. До глибини 15…20 см залягає гумусно-елювіальний (НЕ) горизонт, часто з ознаками оглеєн­ня, сіро-бурого кольору, розпилений, пухкий, середньосуглинистий. Елю­віальний горизонт (Е) простягається до глибини 55…60 см. Він світло-бурий, дрібнопористий, пухкий, пластинчастої структури, за механічним складом, як і попередній, переважно середньосуглинистий. Близько 80…100 см має ілювіальний горизонт (І), для якого характерні виразні ознаки акумуляції винесених з верхніх горизонтів речовин, здебільшого важкосуглинистий, навіть глинистий за механічним складом, сильно ущільнений, містить багато колоїдів, особливо їх напливів на гранях структурних агрегатів, по тріщинах і ходах корінців, в’язкий, липкий. Горизонт плямистий, мармуроподібний, характерне чергування черво­них і бурих фарб зі сизими та вохристими, що зумовлено оглеєнням, часті новоутворення у вигляді орштейнів — твердих озалізнених кон­крецій. Материнською породою переважно є безкарбонатний елювій ко­рінних порід або давній алювій.

Будова ґрунтового профілю і властивості його горизонтів спричиню­ють незадовільний водно-повітряний режим грунтів. Вони швидко на­сичуються вологою, а надлишок опадів утворює поверхневий стік, який зумовлює змив та розмив верхніх горизонтів. Не випадково ґрунти цьо­го типу найбільш піддаються водній ерозії. Наявність потужного та практично водонепроникного ілювіального горизонту викликає застій вологи у верхніх горизонтах, спричиняє поверхневе або наскрізне ог­леення ґрунту, що призводить до переважання анаеробних умов жит­тєдіяльності мікроорганізмів, погіршує перехід поживних речовин у доступні для рослин форми.

Буроземно-підзолисті ґрунти відносять до малогумусових. У їх верх­ньому горизонті міститься від 1,1 до 2,9% перегною, а в елювіальному лише 0,6…0,8%. Безкарбонатність материнських порід та вилуговуван­ня у процесі ґрунтоутворення зумовили високу кислотність грунтів по всьому профілю. Надмірно високою є актуальна кислотність гумусово-елювіального горизонту, сольове рН якого дорівнює в середньому 4,2. Порівняно висока гідролітична кислотність — від 3,2 до 5,2 мг—екв. на 100 г грунту, а обмінна кислотність в основному викликана рухомим алюмінієм — 3,8…18,6 мг на 100 г грунту. Сума ввібраних основ ко­ливається в межах 4,6…9,6 мг—екв на 100 г ґрунту, що зумовлює до­сить низький ступінь насиченості — 47,7% з коливаннями від 19,0% до 62,0%. При нестачі поживних речовин і високій кислотності ґрунту рослини засвоюють рухомий алюміній, який токсично на них впливає. Корені рослин набувають потворних форм і не можуть нормально ви­конувати своїх функцій десукції поживних елементів і води. А забезпе­чення рухомими формами всіх поживних елементів у цих ґрунтах низьке.

Здавна такі ґрунти використовують під виноградники й сади, особ­ливо ті, що розвинулись на делювії вулканічних порід. Для підвищен­ня продуктивності та поліпшення якості вирощуваних на них культур потрібні меліорації. Перш за все за допомогою вапнування або гіпсу­вання та внесення підвищених доз органічних добрив слід поліпшити фізико-хімічні властивості для відновлення структури і збільшення про­тиерозійної стійкості грунтів. Особливого значення набуває боротьба з лінійним розмивом і утворенням глибоких ярів і «бедлендів». Води, що течуть по схилах, необхідно розпилювати або відводити у водоскидні канави, а діючі яри закріплювати фашинами та перепадами з наступ­ним залуженням і залісненням. Створення наорних терас на еродова­них схилах з використанням їх під сади і виноградники, хоч і трудо­місткий, але оправданий господарський і природоохоронний захід.

Гірсько-лучно-буроземні ґрунти полонин поширені в субальпійському й альпійському висотних поясах (полонинах) на ви­сотах понад 1100…1200 м у західній і 1500…1550 м східній частинах області. їх формування відбувалося під лучною, чагарничковою та ча­гарниковою рослинністю, хоч і не виключається участь лісової рослин­ності у більш теплі періоди голоцену. Сучасне поширення цих грунтів збігається з холодною висотною зоною, для якої характерні низькі суми активних температур (1000…600°С і менше) і високий гідротер­мічний коефіцієнт (4—5). У таких умовах відбувається досить повіль­ний процес вивітрювання гірських порід і уповільнюється ґрунтоутво­рення, зокрема мінералізація органічних решток, характерне оторфовіння.

За будовою свого профілю гірсько-лучно-буроземні ґрунти нагаду­ють неглибокі або середньоглибокі буроземи. У них виділяється оторфовіла дернина (Ho), глибиною 5…8 см. У оторфованих відмінах до глибини 10…12 см залягає шар торфу, що складається з напіврозкла-дених решток моху та трав’янистих рослин. Нижче залягає неглибокий (15…20 см) гумусовий горизонт темно-сірого кольору, виразної зернис­тої структури, який містить значну кількість уламків різної величини та нерозкладених решток рослин. Перехідний горизонт простягається до глибини 40…65 см і подібний до таких же горизонтів у буроземів.

Гумусованість гірсько-лучно-буроземних грунтів досягає 7…10, а по­декуди навіть 15%. У складі гумусу повністю відсутні найбільш агре­сивні щодо мінеральної частини ґрунту фракції фульвокислот, а в гру­пі гумінових з’являються власне гумінові кислоти тієї фракції, яка пов’язана з кальцієм і має темне забарвлення. Це пов’язано з пере­важанням у сучасних умовах ґрунтоутворення дернового процесу, зу­мовленого лучною рослинністю. Бурий колір нижньої частини профілю є виразом реліктового буроземного процесу ґрунтоутворення під лісовою рослинністю.

Фізико-хімічні властивості гірсько-лучно-буроземних грунтів мало чим відрізняються від буроземів. Вони мають високу актуальну (рН сольове 3,7…4,7) і гідролітичну кислотність (15…21 мг—екв. 100 г ґрунту), а обмінна кислотність їх теж в основному зумовлена рухомим алюмінієм, кількість якого у гумусовому горизонті досягає 20…60 мг на 100 г ґрунту. Ґрунти порівняно добре забезпечені азотом, що пов’я­зано з високим вмістом у них органічної речовини, слабо — фосфором і калієм. Таким чином, необхідне внесення калійних і фосфорних мі­неральних добрив, а також пониження кислотності та вмісту рухомого алюмінію шляхом вапнування або гіпсування. Хороший ефект дає удоб­рення і поліпшення цих грунтів кошаруванням.

Лучно-буроземні ґрунти на алювії нижніх терас гірських рік утворилися на алювіальних та алювіально-делювіаль­них відкладах заплав, нижніх (другої-третьої) терас і конусів виносу на них у передгірському поясі області на висотах понад 250…300 м. Ці відклади здебільшого мають легко- або середньосуглинистий механіч­ний склад, різну товщину. Знизу їх підстелюють піщано-супіщаний ма­теріал та ріняк. Добрий дренаж і постійне зволоження зумовлюють сприятливі умови ґрунтоутворення за лучним типом, а багата трав’я­ниста рослинність сприяє нагромадженню гумусу, в якому переважають темно забарвлені гумінові кислоти.

Гумусовий горизонт цих грунтів потужністю 25…30 см, за кольором він бурувато-темно-сірий, грудкувато-зернистий, досить пухкий. Пере­хідний горизонт, що простягається до глибини 50…80 см, ще добре гу­мусований, грудкувато-грубозернистий, поступово переходить у алювій більш легкого механічного складу або підстелюється ріняком.

Лучно-буроземні ґрунти достатньо гумусовані (1,7…3,5% перегною у верхньому горизонті), мають низьку актуальну й обмінну кислотність, добре насичені основами (78…95%), так що практично не потребують вапнування, забезпечені рухомими формами поживних речовин, за ви­нятком фосфору. Для підвищення родючості ґрунти потребують удоб­рення органічними та мінеральними добривами, захисту від паводкових і повеневих вод. Однак у гірській частині області вони найкращі за родючістю та придатністю для обробітку. Використовують їх під основні зернові та технічні культури.

Дерново-підзолисті ґрунти на алювії низьких те­рас поширені у Притисенській низовині на середньосуглинистих те­расах з ускладненою поверхнею частими мікроформами рельєфу у вигляді невисоких горбів, гряд, понижень. Це сприяло розвитку лісової рослинності та завадило ранньому освоєнню цих земель для землероб­ства. Протягом тривалого часу тут переважав підзолистий процес ґрун­тоутворення. Неглибоке залягання ґрунтових вод сприяє оглеєнню нижньої частини профілю. У більш важких за механічним складом від­мін оглеєння починається з глибини 20…25 см, тому вони належать до глейових грунтів. Але більшість їх складена легкими та середніми суг­линками, займаючи дещо підвищені ділянки рельєфу. Оглеєння тут не­значне, трапляється на глибині 70…90 см. Тому ці ґрунти глеюваті.

Ґрунти мають типовий профіль дерново-підзолистих. Гумусово-елю­віальний (НЕ) горизонт неглибокий (до 20 см), ясно-сірий, безструк­турний і розпилений. Елювіальний горизонт (Е) чітко відокремлений, сильно вилугований, містить багато крем’янки, пористий, потужністю 10…15 см. Про сильне опідзолення ґрунту свідчить глибокий ілювіаль­ний горизонт (І), червоно-бурий за кольором, щільний, в’язкий і лип­кий, з виразними слідами оглеєння, водонепроникний. Ці властивості алювіального горизонту значною мірою зумовлюють незадовільний вод­но-повітряний режим ґрунту.

Дерново-підзолисті ґрунти малогумусні, у верхньому шарі вони міс­тять від 1,8 до 2,8% перегною. Кислотність грунтів висока, залежить від ступеня опідзолення та сучасного окультурення: рН сольової витяж­ки коливається в межах 3,9—4,8, гідролітична кислотність становить 3,2…5,8 мг—екв на 100 г ґрунту. Сума увібраних основ досягає 11,4 мг—екв на 100 г ґрунту, що зумовлює середні значення ступеня наси­чення основами (56%). Ґрунти слабо забезпечені доступними для рос­лин формами азоту та фосфору, дещо краще — калію.

Безструктурність верхніх горизонтів, досить висока кислотність і оглеєння нижньої частини профілю спричиняють незадовільний для рослин фізичний стан і водно-повітряний режим. При перезволоженні ґрунти запливають, обробіток приводить до утворення міцної плужної підошви, що ще більше погіршує аерацію. Висихаючи, орний шар силь­но ущільнюється, в ньому утворюються брили.

Основні заходи повинні бути спрямовані на поліпшення фізичного стану цих грунтів (гончарний дренаж, розпушення підорного шару, створення грудочкуватої структури гумусового горизонту шляхом вап­нування та внесення підвищених доз органічних добрив). Хороший ефект дає застосування сидератів. Мінеральні добрива слід вносити невеликими дозами, але часто, особливо під кукурудзу та овочеві куль­тури.

Дернові ґрунти на високих заплавах сформувались на надзаплавній терасі Тиси та її допливів у межах Закарпатської низо­вини, яка складена переважно глинистим і суглинистим алювієм, відзначається майже ідеальною рівнинністю рельєфу. В утворенні грунтів брали участь: дерновий процес, що відбувався під дією трав’янистої рослинності своєрідного лісостепу в доагрикультурний час і культурної та лучної рослинності протягом кількох останніх тисячоліть; підзолис­тий, зумовлений широколистяними лісами, переважно дібровами; гле­йовий, викликаний неглибоким заляганням ґрунтових вод (1,5…2 м). Комбінація цих трьох процесів спричинилася до утворення дернових грунтів різного ступеня опідзолення й оглеєння, але домінуючою тут є відміна дернових опідзолених глейових грунтів, на більш детальній характеристиці якої і зупиняємось.

За будовою профілю дернові опідзолені ґрунти близькі до дерново-підзолисто-глейових Передкарпаття, але значно молодші за віком, а тому менше опідзолені та хімічно деградовані, більш структурні та краще гумусовані.

Гумусовий горизонт (Не) бурувато-сірого кольору сягає глибини 20…25 см, збігається з орним шаром, в неокультурених ґрунтах не глибший 15 см. Структура його зернисто-грудкувата, а тому горизонт пухкий, розсипчастий, добре вбирає і пропускає вологу. Елювіальний горизонт (ЕН) не чітко виражений, за кольором дещо світліший від гумусового, порохувато-грудочкуватої структури, потужністю 10… 12 см. Добре виражений і глибокий ілювіальний (І) горизонт, який простежу­ється до глибини 110…130 см, має міцну горіхувато-призматичну струк­туру, виразно оглеєний, з багатьма сизими та іржавими плямами гід­ратів закисного й окисного заліза на мозаїчно строкатому червоно-бу­рому фоні. Горизонт збагачений колоїдами, намитими з верхніх шарів, а тому має більш важкий механічний склад, липкий і в’язкий, водо­непроникний, що є однією з основних причин оглеєння грунтів.

На підвищених ділянках надзаплавної тераси, де ґрунтові води на більших глибинах, а породи легшого механічного складу краще дре­новані, бо підстеляються легкими суглинками та супісками, розвину­лись дернові опідзолені ґрунти, які мають ліпші водно-повітряні та фі­зико-хімічні властивості, але менш гумусовані. У понижених формах рельєфу сформувались дернові глейові ґрунти, для яких характерні оглеєння всього профілю, відсутність ознак опідзолення. Ґрунтові води залягають близько від поверхні, а весною та після великих дощів за­стоюються і на поверхні. Це зумовлює їх незадовільний фізичний стан і водно-повітряні властивості, призводить до переважання анаеробних умов розвитку мікроорганізмів. У перезволоженому стані ґрунти на­бухають, стають в’язкими, часто запливають, а при висиханні тріска­ються на великі брили, стають безструктурними і важкими для об­робітку.

Дернові опідзолені оглеєні ґрунти містять у гумусовому горизонті в середньому 2,6% перегною (з коливанням від 2,3 до 3,7%). У дер­нових глейових його вміст зростає до 3,0…4,9%, а у неоглеєних відмін понижується до 1,3…2,0%. З глибиною кількість гумусу зменшується дуже поступово і на глибині 100…130 см він досягає ще 1,0…1,7%. Формування на безкарбонатних материнських породах і вплив підзо­листого процесу ґрунтоутворення зумовили високу актуальну та потенціальну кислотність грунтів, рН сольової витяжки коливається в ме­жах 4,0—4,7. Гідролітична кислотність теж порівняно висока і в се­редньому становить 7,0 мг-екв. на 100 г ґрунту, але ще вища сума увібраних основ — 18,6 мг-екв. на 100 г ґрунту з коливаннями віл 6,7 до 39,0. У зв’язку з цим ступінь насичення основами змінюється від 24,5 до 90,8%. Такі різкі коливання від сильно ненасичених до май­же повністю насичених основами пов’язано як зі ступенем опідзолення її оглеєння грунтів, так і окультурення.

Дернові ґрунти на давньому алювії слабо забезпечені рухомими формами фосфору, дещо краще азотом та досить задовільно калієм. Для поліпшення фізичних властивостей і підвищення родючості потріб­но застосовувати цілий комплекс заходів, які включають осушувальні меліорації (гончарний і кротовинний дренаж), вапнування, внесення підвищених доз органічних добрив, люпинізацію. З мінеральних добрив хороший ефект дають азотні та фосфорні, дещо менший — калійні.

Дернові ґрунти на сучасному алювії утворились у зап­лаві Тиси та Латориці на піщаних і супіщаних, рідше легкосуглинис­тих алювіальних відкладах, часто шаруватих, підстелених галечником. Відклади відзначаються хорошою дренованістю, а тому сформовані на них ґрунти мають найкращий в умовах Закарпаття водно-повітряний режим.

На супіщаних і легкосуглинистих відкладах розвинулись середньо-глибокі та глибокі дернові ґрунти з нечіткою диференціацією профілю на генетичні горизонти, причому глибокими є як правило легкосугли­нисті відміни, що залягають на периферії заплави. Гумусовий горизонт (Н) глибиною 20…30 см має бурувато-сірий колір, виразно грудкувато-зернистий, пухкий, пористий, добре водопроникний. Перехідний (HP) горизонт ще достатньо гумусований, переважно шаруватий, поступово переходить у материнську породу більш легкого механічного складу, часто це пісок, який підстелюється галечником.

Вміст гумусу в орному шарі дернових грунтів коливається в межах 1,4…2,6%. їх фізико-хімічні властивості сприятливі для рослин. Ак­туальна кислотність не дуже висока, часом близька до нейтральної (рН сольове від 4,7 до 6,3), низька гідролітична кислотність (1,7мг-екв. на 100 г ґрунту) при великих значеннях суми увібраних основ (10,6 мг-екв. на 100 г ґрунту). Це зумовлює високий ступінь насичення основами, значення якого становить 85,3…98,6%. Тому дернові ґрунти не потребують вапнування.

За своїми фізичними властивостями дернові ґрунти найліпші в об­ласті. Вони не потребують осушувальних меліорацій, їх легко обробля­ти. Рухомими формами поживних елементів, за винятком калію, за­безпечені слабо, отже, потребують внесення високих норм органічних добрив. Хороший ефект дає застосування азотних і фосфорних міне­ральних добрив. Придатні для вирощування основних зернових і тех­нічних культур, районованих для низовинної частини Закарпатської області.

Майже третину площі дернових грунтів займають слаборозвинені їх відміни, що сформувались у піщаних відкладах. Вони мають вкорочений профіль (до 50 см), неглибокий гумусовий горизонт, товщина яко­го не перевищує 10…15 см. Вміст гумусу коливається від 1,0 до 1,9%. Реакція ґрунтового розчину близька до нейтральної, рН сольової ви­тяжки 6,3. Сприятливі також всі інші фізико-хімічні та фізичні влас­тивості цих грунтів, але вони дуже слабо забезпечені валовими та ру­хомими формами поживних речовин. Використовуються як малопродук­тивні пасовища або вкриті чагарниками. У рільництві ці ґрунти потре­бують зміни механічного складу на суглинистий шляхом кольматажу, відповідного збагачення поживними елементами, охорони від розмиву та намиву гальки й намулу під час повеней і паводків. Ці землі є значним резервом для збільшення посівних площ у майбутньому.

Лучні та болотні ґрунти на алювії поширені в заплавах Тиси й Латориці та їх допливів, на Чорному мочарі та в інших замк­нених пониженнях. Сформувалися вони на алювіальних та алювіаль­но-делювіальних відкладах в умовах неглибокого залягання ґрунтових вод під трав’янистою лучною та болотною рослинністю. Займаючи по­рівняно невеликі площі, ці ґрунти відзначаються значною різноманіт­ністю. Розглянемо лише найбільш типові їх відміни. У наш час ця група грунтів дуже видозмінена меліораціями та господарським ос­воєнням. Вони є прикладом того, як під впливом господарської діяль­ності відбувається формування культурних меліорованих грунтів, за­гальний тип яких важко й визначити.

Найбільш поширені лучні ґрунти. Утворились вони в умовах часто­го поверхневого перезволоження та неглибокого залягання ґрунтових вод, а тому оглеєні, за винятком тих відмін, які утворились на породах легкого механічного складу. У минулому вони здебільшого покрива­лись лісами, під якими відбувався підзолистий процес ґрунтоутворен­ня. Сліди його залишились у вигляді ущільненого ілювіального гори­зонту. Таким чином, більша частина грунтів оглеєна й опідзолена од­ночасно.

Гумусовий горизонт глибиною 20…35 см має темно-сіре забарвлен­ня, грудкувато-зернисту структуру, пухкий, в оглеєних відмінах в’язкий і злитий. Перехідний горизонт різної глибини, грудкуватий у неопідзо­лених і горіхувато-призмовидний — в опідзолених відмінах, порівняно добре гумусований. Материнська порода дуже оглеєна, водоносна.

Лучні ґрунти містять від 4,1 до 7,6% перегною в оглеєних відмінах середньокислі, рідше — слабокислі (рН сольове від 4,6 до 5,5) при низьких значеннях гідролітичної кислотності, досить добре забезпечені доступними для рослин формами азоту та калію, дещо гірше — фос­фору.

Лучно-болотні ґрунти залягають у пониженнях, де ґрунтові води на глибині 40…50 см. З поверхні до 10…12 см наявний сизувато-сірий гу­мусовий горизонт, безструктурний, що при висиханні розтріскується на полігональні брили. Перехідний горизонт товщиною близько 25 см помірно гумусований, сірувато-сизий, з іржавими плямами, мокрий, в’язкий, як і весь профіль, містить багато нерозкладених решток рос­лин. Органічної речовини в гумусовому горизонті 9,2… 13,2%, вона швидко зменшується з глибиною. Ґрунти сильно кислі, рН сольове дорівнює 4,0—4,5. Після осушення ґрунти придатні під кормові угіддя, але лише після тривалих меліорацій, за допомогою яких сформується структурно гумусовий горизонт, їх можна використовувати в рільництві.

Болотні ґрунти поширені мало. Розрізняють намулувато-болотні та торфувато-болотні відміни. В останніх над намулистим мінеральним ґрунтом розвинувся торфовий горизонт товщиною 10…15 см. Торфову і намулисту масу, яка містить високий процент органічної речовини, можна використовувати для виготовлення торфокомпостів. У зв’язку з високою кислотністю до компостів обов’язково слід додавати вапнякові компоненти для отримання лужної реакції, щоб не закислювати і так кислих грунтів Закарпаття.

Земельні ресурси та їх охорона. Закарпаття найбільш лісиста область УРСР. Ліси займають майже 45% її території. Земель­ні угіддя, які використовуються у сільськогосподарському виробництві, становлять близько 46%, причому на орні землі припадає лише 12,6% площі. Природні кормові угіддя займають 17,2% території області. Значних резервів для збільшення площ ріллі немає, а тому потрібно правильно використовувати наявний фонд орних земель.

Земельні угіддя розміщені нерівномірно. Основні масиви ріллі зо­середжені в низовині (60,7%). У гірській частині переважають сіно­жаті та пасовища, частка ріллі дещо перевищує 26% усього її облас­ного фонду. На вулканічні та високотерасові передгір’я припадає близь­ко 13% площ ріллі.

Великої шкоди ґрунтам гірської і передгірської частин завдає вод­на ерозія грунтів. Для гірських схилів характерний переважно площин­ний змив, тоді як на високих терасах і вулканічному горбогір’ї, що складені потужними товщами алювіально-делювіальних відкладів, значного розвитку набув глибинний розмив, внаслідок чого утворю­ються промоїни, яри, повністю девастовані ділянки. У цій частині об­ласті нараховується 90,7 тис. га змитих і розмитих грунтів лише на землях колгоспів і радгоспів, в тому числі 15,4 тис. га ріллі (В. Г. Га­лян, 1969).

Схилові землі, на яких розвинена або можлива ерозія грунтів, ви­магають цілого ряду заходів. Перш за все необхідна правильна агро­техніка обробітку грунтів і догляду за посівами, відповідний набір і чергування культур у сівозмінах, поліпшення структури та водно-по­вітряних властивостей грунтів шляхом внесення підвищених доз орга­нічних і мінеральних добрив, вапнування. Найбільш ефективним захо­дом у боротьбі з ерозією грунтів на схилах є створення наорних те­рас, на яких розміщуються поля, сади та виноградники. Роботи по те­расуванню схилів трудомісткі, вимагають відповідної техніки, ретель­ного вивчення особливостей ділянок, які відводяться під терасування. Девастовані землі «бедлендів» вимагають спеціальних інженерних за­ходів щодо припинення лінійного розмиву з подальшим їх залуженням і залісенням. Актуальне також терасування.

Ґрунти низовинної частини Закарпатської області на більшості площ різною мірою оглеєні, що значно погіршує їх водно-фізичні властивості та понижує родючість. У зв’язку з цим регулювання водного режиму — дуже важливе завдання. Неглибоке залягання ґрунтових вод пов’язане з незначним врізом річок у поверхню низовини і підтоплюванням річ­ковими водами низьких межиріч. Води відкритих дренажних канав і колекторів гончарного дренажу потрібно відкачувати у ріки, уріз вод яких часто знаходиться вище, ніж у дренажах.

За деякими винятками материнські грунтоутворюючі породи області безкарбонатні, а значний розвиток підзолистого та псевдопідзолистого процесів зумовили високу кислотність грунтів. Понад 88% площ ріллі потребують вапнування, причому слід вносити переважно від 3,5 до 6,0 т/га. Щоб ліквідувати кислотність у всій області, необхідно 620 тис. т вапна. Запаси вапняків, мергелів і сланців, які можна використовувати для вапнування кислих грунтів, досягають в області кілька десятків мільйонів тонн, так що проблему ліквідації надмірної кислотності грун­тів можна вирішити в найближчий час за рахунок місцевої сировини.

• ← Рослинність Закарпатської області
• Фауна хребетних Закарпатської області →