Ґрунти Закарпатської області
Ґрунтовий покрив території Закарпатської області сформувався під дією живих організмів на гірські материнські породи в різних умовах клімату, зволоження та рельєфу. Формування сучасних грунтів відбувалося протягом всього голоцену. За характером рослинності, рельєфу, клімату та зволоження територія області виразно поділяється на дві частини — гірську й рівнинну.
У гірській частині ґрунтоутворення відбувається за буроземним типом. Основний фактор — гірський рельєф, який перерозподіляє рослинний покрив, тепло і вологу, викликає висотну ґрунтову поясність. Ґрунтоутворення на гірських схилах зумовлює абсолютну та відносну молодість грунтів, незначну потужність, розвиток природної денудації, прискорює викликану людською діяльністю площинну та лінійну ерозію.
На рівнинній частині ґрунтоутворення відбувається в умовах теплого та достатньо вологого клімату. Материнські породи тут давні та сучасні алювіальні, меншою мірою делювіальні відклади переважно важкого механічного складу. Рівнинність рельєфу та неглибоке залягання ґрунтових вод спричиняють значне оглеєння грунтів, а їх утворення під лісовою рослинністю накладає на ґрунтоутворення ще й підзолистий процес. Тому використання цих грунтів потребує цілого ряду заходів: осушення, ліквідації кислотності, постійного та значного внесення органічних і мінеральних добрив.
На ґрунтовій карті області (рис. 16) виділено 28 основних ґрунтових відмін. Зупинимось на характеристиці найбільш типових за генезисом і найбільш важливих для сільського та лісового господарств, розглянемо основні заходи щодо їх поліпшення.
Схематична карта грунтів Закарпатської області
Бурі гірсько-лісові ґрунти (буроземи) — це найбільш поширений фоновий тин грунтів гірської частини Закарпаття. Вони розвинулись на схилах у межах лісового поясу від підніжжя гір до 1100… 1200 м у західній та 1500…1550 м у східній частині області. їх материнська порода — алювій-делювій флішу кристалічних порід Рахівського масиву та магматичних відкладів Вулканічного хребта. У процесі звітрювання цих порід утворюються переважно суглинисті відклади, лише крупнозернисті пісковики (наприклад, Рахівської світи) дають супіски та піски. Породний склад лісів майже не впливає на характер буроземів. Практично однакові властивості вони мають під буковими, смерековими та мішаними лісостанами.
Генетичний профіль бурих гірсько-лісових грунтів типового дернового габітусу. У ненарушеному стані (під лісом) з поверхні залягає шар лісової підстилки (Но), глибина якої зростає від 2…4 см в нижній частині лісового поясу до 6…8 см біля верхньої межі лісу. Гумусовий горизонт (Н) неглибокий, від 12 до 25 см у різних відмін, має сіро-буре забарвлення, добре виражену зернисто-дрібногоріхувату структуру, яка разом з уламками корінних порід зумовлює добру дренованість і сприятливий водно-повітряний режим буроземів.
Потужність верхнього перехідного горизонту (Нр) 30…60 см. Він виразно бурого кольору, добре гумусований, більш грубої, грудкуватої або горіхуватої структури, у ньому значно менше міститься уламків корінних порід. Нижній перехідний горизонт (HP) має небагато гумусу, він світлішого забарвлення, тут зростає кількість уламків корінних порід. Якщо у верхній частині горизонту уламки сильно вивітрілі і збагачують грунт глиноземом, то в нижній частині вони мало зруйновані, міцні, поступово переходять у корінну гірську породу.
Буроземний процес ґрунтоутворення відбувається надзвичайно швидко. Постійний змив дрібнозему з поверхні ґрунту сприяє тому, що в ґрунтоутворення включаються все нові й нові шари гірської породи, яка в умовах вологого та м’якого клімату швидко руйнується.
Уламки гірських порід є в усіх горизонтах, але особливо багатий на них верхній гумусовий шар. Це пов’язано з тим, що дрібнозем виносять води, а кам’янисті частинки залишаються на поверхні. Цей процес виразно посилюється на сільськогосподарських землях, де розорювання схилів прискорює поверхневий змив. На поверхні ґрунту утворюється панцир з уламків гірських порід, по якому добре стікає вода. Найяскравіше це проявляється на залужених землях, що декілька років не розорюються. Кам’янисті фракції утворюють справжній «протиерозійний екран», який оберігає грунт від інтенсивного змиву та розмиву.
Бурі гірсько-лісові ґрунти відзначаються високим вмістом перегною. У природному стані, тобто під корінними лісами, вміст його сягає 10… 15%, під вторинними луками кількість гумусу зменшується до 5…7%, а на орних землях падає до 3…5%. Гумусований весь ґрунтовий профіль. На глибині 90… 100 см його вміст може досягати 0,5…1,0%.
Гірські породи, на яких формуються бурі гірсько-лісові ґрунти, дуже бідні на сполуки кальцію. Це зумовлює їх низьке насичення катіонами двовалентних металів і високу кислотність. Актуальна кислотність ґрунтового розчину гумусового горизонту особливо висока (рН водне 4,0) в неокультурених ґрунтах. На орних землях цей показник зростає до 5,0—5,2.
Гідролітична кислотність цих грунтів під сільськогосподарськими угіддями висока і дорівнює 3…7 мг-екв на 100 г ґрунту, зростаючи у ґрунтах під лісом до 20…23 мг.—екв на 100 г ґрунту. Ступінь насичення основами коливається від 33 до 68%, падаючи до 15…20% у неокультурених ґрунтах. Висока обмінна кислотність буроземів пов’язана зі значною кількістю рухомого алюмінію у вбирному комплексі ґрунту (від 1,5…2,0 до 10,0… 15,0 мг—екв на 100 г грунту). Рухомий алюміній токсичний для багатьох рослин, особливо культурних, і призводить до зменшення врожайності сільськогосподарських культур.
Бурі гірсько-лісові ґрунти багаті на валові форми поживних речовин, особливо фосфору, але незадовільні фізико-хімічні властивості зумовлюють їх низьку рухомість і доступність для рослин. Для активізації рухомості поживних речовин необхідне вапнування (15…20 т вапна на 1 га). Не менший ефект дає внесення в грунт декількох центнерів сиромолотого гіпсу, застосування якого для поліпшення бурих гірсько-лісових грунтів запропонував І. М. Гоголев (1963).
Описувані ґрунти — це типові лісові землі. В доагрикультурний час вони повністю були вкриті лісами, та й тепер основна їх площа зайнята ними. Найдоцільніше і надалі використовувати бурі гірсько-лісові ґрунти у лісовому господарстві.
Дерново-буроземні ґрунти за характером ґрунтоутворення, загальним виглядом ґрунтового профілю, фізичними та хімічними властивостями близькі до типових буроземів гірської частини Закарпатської області. Виділяються вони в окремий тип внаслідок накладання дернового процесу ґрунтоутворення на буроземний у специфічних умовах їх залягання та більшої участі в ґрунтоутворенні трав’янистої рослинності. Формування цих грунтів відбувалося на виположених гірських схилах, середніх і високих терасах гірських річок у нижній частині лісового поясу Карпат під дубовими та буковими лісами на глибоких товщах елювію-делювію карпатського флішу та давньоалювіальних відкладів. Ці породи мають переважно незначну щебінюватість, задовільно дреновані, а тому оглеєні відміни поширені мало.
Накладання дернового процесу ґрунтоутворення на буроземний пов’язане з двома причинами. Широколистяні ліси (особливо діброви) на виположених схилах мають рясний травостій, часті у них поляни та царинки, вкриті лише трав’янистою рослинністю, чагарникові зарості. Виположені форми рельєфу сприяли ранньому освоєнню грунтів під сільськогосподарські угіддя, а лучна рослинність сіножатей, випасів і сільськогосподарські культури сприяли при аеробному розкладі їх решток синтезу темнозабарвлених гумінових кислот і формуванню виразного дернового горизонту.
У межах ґрунтового типу виділяється ряд відмін, пов’язаних з різною глибиною профілю, його оглеєнням або опідзоленням. Ці процеси погіршують властивості грунтів, але головні риси типу зберігаються. Тому характеристику типу подаємо на основі аналізу однієї відміни — дерново-буроземних глибоких грунтів, які найбільш типові.
Генетичний профіль дерново-буроземних грунтів нагадує профіль бурих гірсько-лісових грунтів. Проте в нього є ряд своїх рис. Перш за все тут виділяється бурувато-сірий гумусовий горизонт, товщина якого 20…30 см. Він грудкувато-зернистий, пухкий, має небагато дрібних кам’янистих фракцій. Вміст гумусу, особливо у грунтів, що розвинулись на алювіально-делювіальних відкладах, досягає 2,8…5,1 %. У горизонті нижча актуальна кислотність (рН сольове 4,5—5,0) і досить високий ступінь насичення основами (58…80%).
Перехідний горизонт глибиною 60…80 см, де він часто переходить у малощебенистий елювій-делювій або давній алювій. Щільні гірські породи під перехідним горизонтом залягають здебільшого у неглибоких і середньоглибоких відмін.
Дерново-буроземні ґрунти середньо забезпечені рухомими формами азоту та калію дещо гірше фосфору. Порівняно висока кислотність і наявність рухомого алюмінію вимагають вапнування або гіпсування, внесення фізіологічно лужних форм мінеральних добрив, а також застосування органічних добрив і посівів люпину на зелене добриво. Використовують ці ґрунти як природні кормові угіддя, орні землі. На них вирощують льон, картоплю, кукурудзу, тютюн. В останні роки значні площі відведені під сади й ягідники, що має важливе економічне та ґрунтозахисне значення.
Буроземно-підзолисті ґрунти, поширені на виположених формах рельєфу горбів, гряд у передгір’ї і високих терас гірської частини області. Вони утворились на досить глибоких товщах делювіальних і давньоалювіальних переважно нещебнистих відкладів. На їх формування вплинули два основні процеси ґрунтоутворення; буроземний, що відбувався під впливом лісової рослинності, і псевдопідзолистий або лессіваж, викликаний надмірним зволоженням і поверхневим оглеєнням, яке зумовлює відновлення окисного заліза, переведення його у двовалентний рухомий іон і збільшує рухомість гумусових речовин. Ці сполуки перерозподіляються по профілю ґрунту за підзолистим типом, але без тих глибоких хімічних перетворень, які властиві справжньому підзолистому процесові.
Профіль буроземно-підзолистих грунтів має значну глибину та виразно диференційований на генетичні горизонти. До глибини 15…20 см залягає гумусно-елювіальний (НЕ) горизонт, часто з ознаками оглеєння, сіро-бурого кольору, розпилений, пухкий, середньосуглинистий. Елювіальний горизонт (Е) простягається до глибини 55…60 см. Він світло-бурий, дрібнопористий, пухкий, пластинчастої структури, за механічним складом, як і попередній, переважно середньосуглинистий. Близько 80…100 см має ілювіальний горизонт (І), для якого характерні виразні ознаки акумуляції винесених з верхніх горизонтів речовин, здебільшого важкосуглинистий, навіть глинистий за механічним складом, сильно ущільнений, містить багато колоїдів, особливо їх напливів на гранях структурних агрегатів, по тріщинах і ходах корінців, в’язкий, липкий. Горизонт плямистий, мармуроподібний, характерне чергування червоних і бурих фарб зі сизими та вохристими, що зумовлено оглеєнням, часті новоутворення у вигляді орштейнів — твердих озалізнених конкрецій. Материнською породою переважно є безкарбонатний елювій корінних порід або давній алювій.
Будова ґрунтового профілю і властивості його горизонтів спричинюють незадовільний водно-повітряний режим грунтів. Вони швидко насичуються вологою, а надлишок опадів утворює поверхневий стік, який зумовлює змив та розмив верхніх горизонтів. Не випадково ґрунти цього типу найбільш піддаються водній ерозії. Наявність потужного та практично водонепроникного ілювіального горизонту викликає застій вологи у верхніх горизонтах, спричиняє поверхневе або наскрізне оглеення ґрунту, що призводить до переважання анаеробних умов життєдіяльності мікроорганізмів, погіршує перехід поживних речовин у доступні для рослин форми.
Буроземно-підзолисті ґрунти відносять до малогумусових. У їх верхньому горизонті міститься від 1,1 до 2,9% перегною, а в елювіальному лише 0,6…0,8%. Безкарбонатність материнських порід та вилуговування у процесі ґрунтоутворення зумовили високу кислотність грунтів по всьому профілю. Надмірно високою є актуальна кислотність гумусово-елювіального горизонту, сольове рН якого дорівнює в середньому 4,2. Порівняно висока гідролітична кислотність — від 3,2 до 5,2 мг—екв. на 100 г грунту, а обмінна кислотність в основному викликана рухомим алюмінієм — 3,8…18,6 мг на 100 г грунту. Сума ввібраних основ коливається в межах 4,6…9,6 мг—екв на 100 г ґрунту, що зумовлює досить низький ступінь насиченості — 47,7% з коливаннями від 19,0% до 62,0%. При нестачі поживних речовин і високій кислотності ґрунту рослини засвоюють рухомий алюміній, який токсично на них впливає. Корені рослин набувають потворних форм і не можуть нормально виконувати своїх функцій десукції поживних елементів і води. А забезпечення рухомими формами всіх поживних елементів у цих ґрунтах низьке.
Здавна такі ґрунти використовують під виноградники й сади, особливо ті, що розвинулись на делювії вулканічних порід. Для підвищення продуктивності та поліпшення якості вирощуваних на них культур потрібні меліорації. Перш за все за допомогою вапнування або гіпсування та внесення підвищених доз органічних добрив слід поліпшити фізико-хімічні властивості для відновлення структури і збільшення протиерозійної стійкості грунтів. Особливого значення набуває боротьба з лінійним розмивом і утворенням глибоких ярів і «бедлендів». Води, що течуть по схилах, необхідно розпилювати або відводити у водоскидні канави, а діючі яри закріплювати фашинами та перепадами з наступним залуженням і залісненням. Створення наорних терас на еродованих схилах з використанням їх під сади і виноградники, хоч і трудомісткий, але оправданий господарський і природоохоронний захід.
Гірсько-лучно-буроземні ґрунти полонин поширені в субальпійському й альпійському висотних поясах (полонинах) на висотах понад 1100…1200 м у західній і 1500…1550 м східній частинах області. їх формування відбувалося під лучною, чагарничковою та чагарниковою рослинністю, хоч і не виключається участь лісової рослинності у більш теплі періоди голоцену. Сучасне поширення цих грунтів збігається з холодною висотною зоною, для якої характерні низькі суми активних температур (1000…600°С і менше) і високий гідротермічний коефіцієнт (4—5). У таких умовах відбувається досить повільний процес вивітрювання гірських порід і уповільнюється ґрунтоутворення, зокрема мінералізація органічних решток, характерне оторфовіння.
За будовою свого профілю гірсько-лучно-буроземні ґрунти нагадують неглибокі або середньоглибокі буроземи. У них виділяється оторфовіла дернина (Ho), глибиною 5…8 см. У оторфованих відмінах до глибини 10…12 см залягає шар торфу, що складається з напіврозкла-дених решток моху та трав’янистих рослин. Нижче залягає неглибокий (15…20 см) гумусовий горизонт темно-сірого кольору, виразної зернистої структури, який містить значну кількість уламків різної величини та нерозкладених решток рослин. Перехідний горизонт простягається до глибини 40…65 см і подібний до таких же горизонтів у буроземів.
Гумусованість гірсько-лучно-буроземних грунтів досягає 7…10, а подекуди навіть 15%. У складі гумусу повністю відсутні найбільш агресивні щодо мінеральної частини ґрунту фракції фульвокислот, а в групі гумінових з’являються власне гумінові кислоти тієї фракції, яка пов’язана з кальцієм і має темне забарвлення. Це пов’язано з переважанням у сучасних умовах ґрунтоутворення дернового процесу, зумовленого лучною рослинністю. Бурий колір нижньої частини профілю є виразом реліктового буроземного процесу ґрунтоутворення під лісовою рослинністю.
Фізико-хімічні властивості гірсько-лучно-буроземних грунтів мало чим відрізняються від буроземів. Вони мають високу актуальну (рН сольове 3,7…4,7) і гідролітичну кислотність (15…21 мг—екв. 100 г ґрунту), а обмінна кислотність їх теж в основному зумовлена рухомим алюмінієм, кількість якого у гумусовому горизонті досягає 20…60 мг на 100 г ґрунту. Ґрунти порівняно добре забезпечені азотом, що пов’язано з високим вмістом у них органічної речовини, слабо — фосфором і калієм. Таким чином, необхідне внесення калійних і фосфорних мінеральних добрив, а також пониження кислотності та вмісту рухомого алюмінію шляхом вапнування або гіпсування. Хороший ефект дає удобрення і поліпшення цих грунтів кошаруванням.
Лучно-буроземні ґрунти на алювії нижніх терас гірських рік утворилися на алювіальних та алювіально-делювіальних відкладах заплав, нижніх (другої-третьої) терас і конусів виносу на них у передгірському поясі області на висотах понад 250…300 м. Ці відклади здебільшого мають легко- або середньосуглинистий механічний склад, різну товщину. Знизу їх підстелюють піщано-супіщаний матеріал та ріняк. Добрий дренаж і постійне зволоження зумовлюють сприятливі умови ґрунтоутворення за лучним типом, а багата трав’яниста рослинність сприяє нагромадженню гумусу, в якому переважають темно забарвлені гумінові кислоти.
Гумусовий горизонт цих грунтів потужністю 25…30 см, за кольором він бурувато-темно-сірий, грудкувато-зернистий, досить пухкий. Перехідний горизонт, що простягається до глибини 50…80 см, ще добре гумусований, грудкувато-грубозернистий, поступово переходить у алювій більш легкого механічного складу або підстелюється ріняком.
Лучно-буроземні ґрунти достатньо гумусовані (1,7…3,5% перегною у верхньому горизонті), мають низьку актуальну й обмінну кислотність, добре насичені основами (78…95%), так що практично не потребують вапнування, забезпечені рухомими формами поживних речовин, за винятком фосфору. Для підвищення родючості ґрунти потребують удобрення органічними та мінеральними добривами, захисту від паводкових і повеневих вод. Однак у гірській частині області вони найкращі за родючістю та придатністю для обробітку. Використовують їх під основні зернові та технічні культури.
Дерново-підзолисті ґрунти на алювії низьких терас поширені у Притисенській низовині на середньосуглинистих терасах з ускладненою поверхнею частими мікроформами рельєфу у вигляді невисоких горбів, гряд, понижень. Це сприяло розвитку лісової рослинності та завадило ранньому освоєнню цих земель для землеробства. Протягом тривалого часу тут переважав підзолистий процес ґрунтоутворення. Неглибоке залягання ґрунтових вод сприяє оглеєнню нижньої частини профілю. У більш важких за механічним складом відмін оглеєння починається з глибини 20…25 см, тому вони належать до глейових грунтів. Але більшість їх складена легкими та середніми суглинками, займаючи дещо підвищені ділянки рельєфу. Оглеєння тут незначне, трапляється на глибині 70…90 см. Тому ці ґрунти глеюваті.
Ґрунти мають типовий профіль дерново-підзолистих. Гумусово-елювіальний (НЕ) горизонт неглибокий (до 20 см), ясно-сірий, безструктурний і розпилений. Елювіальний горизонт (Е) чітко відокремлений, сильно вилугований, містить багато крем’янки, пористий, потужністю 10…15 см. Про сильне опідзолення ґрунту свідчить глибокий ілювіальний горизонт (І), червоно-бурий за кольором, щільний, в’язкий і липкий, з виразними слідами оглеєння, водонепроникний. Ці властивості алювіального горизонту значною мірою зумовлюють незадовільний водно-повітряний режим ґрунту.
Дерново-підзолисті ґрунти малогумусні, у верхньому шарі вони містять від 1,8 до 2,8% перегною. Кислотність грунтів висока, залежить від ступеня опідзолення та сучасного окультурення: рН сольової витяжки коливається в межах 3,9—4,8, гідролітична кислотність становить 3,2…5,8 мг—екв на 100 г ґрунту. Сума увібраних основ досягає 11,4 мг—екв на 100 г ґрунту, що зумовлює середні значення ступеня насичення основами (56%). Ґрунти слабо забезпечені доступними для рослин формами азоту та фосфору, дещо краще — калію.
Безструктурність верхніх горизонтів, досить висока кислотність і оглеєння нижньої частини профілю спричиняють незадовільний для рослин фізичний стан і водно-повітряний режим. При перезволоженні ґрунти запливають, обробіток приводить до утворення міцної плужної підошви, що ще більше погіршує аерацію. Висихаючи, орний шар сильно ущільнюється, в ньому утворюються брили.
Основні заходи повинні бути спрямовані на поліпшення фізичного стану цих грунтів (гончарний дренаж, розпушення підорного шару, створення грудочкуватої структури гумусового горизонту шляхом вапнування та внесення підвищених доз органічних добрив). Хороший ефект дає застосування сидератів. Мінеральні добрива слід вносити невеликими дозами, але часто, особливо під кукурудзу та овочеві культури.
Дернові ґрунти на високих заплавах сформувались на надзаплавній терасі Тиси та її допливів у межах Закарпатської низовини, яка складена переважно глинистим і суглинистим алювієм, відзначається майже ідеальною рівнинністю рельєфу. В утворенні грунтів брали участь: дерновий процес, що відбувався під дією трав’янистої рослинності своєрідного лісостепу в доагрикультурний час і культурної та лучної рослинності протягом кількох останніх тисячоліть; підзолистий, зумовлений широколистяними лісами, переважно дібровами; глейовий, викликаний неглибоким заляганням ґрунтових вод (1,5…2 м). Комбінація цих трьох процесів спричинилася до утворення дернових грунтів різного ступеня опідзолення й оглеєння, але домінуючою тут є відміна дернових опідзолених глейових грунтів, на більш детальній характеристиці якої і зупиняємось.
За будовою профілю дернові опідзолені ґрунти близькі до дерново-підзолисто-глейових Передкарпаття, але значно молодші за віком, а тому менше опідзолені та хімічно деградовані, більш структурні та краще гумусовані.
Гумусовий горизонт (Не) бурувато-сірого кольору сягає глибини 20…25 см, збігається з орним шаром, в неокультурених ґрунтах не глибший 15 см. Структура його зернисто-грудкувата, а тому горизонт пухкий, розсипчастий, добре вбирає і пропускає вологу. Елювіальний горизонт (ЕН) не чітко виражений, за кольором дещо світліший від гумусового, порохувато-грудочкуватої структури, потужністю 10… 12 см. Добре виражений і глибокий ілювіальний (І) горизонт, який простежується до глибини 110…130 см, має міцну горіхувато-призматичну структуру, виразно оглеєний, з багатьма сизими та іржавими плямами гідратів закисного й окисного заліза на мозаїчно строкатому червоно-бурому фоні. Горизонт збагачений колоїдами, намитими з верхніх шарів, а тому має більш важкий механічний склад, липкий і в’язкий, водонепроникний, що є однією з основних причин оглеєння грунтів.
На підвищених ділянках надзаплавної тераси, де ґрунтові води на більших глибинах, а породи легшого механічного складу краще дреновані, бо підстеляються легкими суглинками та супісками, розвинулись дернові опідзолені ґрунти, які мають ліпші водно-повітряні та фізико-хімічні властивості, але менш гумусовані. У понижених формах рельєфу сформувались дернові глейові ґрунти, для яких характерні оглеєння всього профілю, відсутність ознак опідзолення. Ґрунтові води залягають близько від поверхні, а весною та після великих дощів застоюються і на поверхні. Це зумовлює їх незадовільний фізичний стан і водно-повітряні властивості, призводить до переважання анаеробних умов розвитку мікроорганізмів. У перезволоженому стані ґрунти набухають, стають в’язкими, часто запливають, а при висиханні тріскаються на великі брили, стають безструктурними і важкими для обробітку.
Дернові опідзолені оглеєні ґрунти містять у гумусовому горизонті в середньому 2,6% перегною (з коливанням від 2,3 до 3,7%). У дернових глейових його вміст зростає до 3,0…4,9%, а у неоглеєних відмін понижується до 1,3…2,0%. З глибиною кількість гумусу зменшується дуже поступово і на глибині 100…130 см він досягає ще 1,0…1,7%. Формування на безкарбонатних материнських породах і вплив підзолистого процесу ґрунтоутворення зумовили високу актуальну та потенціальну кислотність грунтів, рН сольової витяжки коливається в межах 4,0—4,7. Гідролітична кислотність теж порівняно висока і в середньому становить 7,0 мг-екв. на 100 г ґрунту, але ще вища сума увібраних основ — 18,6 мг-екв. на 100 г ґрунту з коливаннями віл 6,7 до 39,0. У зв’язку з цим ступінь насичення основами змінюється від 24,5 до 90,8%. Такі різкі коливання від сильно ненасичених до майже повністю насичених основами пов’язано як зі ступенем опідзолення її оглеєння грунтів, так і окультурення.
Дернові ґрунти на давньому алювії слабо забезпечені рухомими формами фосфору, дещо краще азотом та досить задовільно калієм. Для поліпшення фізичних властивостей і підвищення родючості потрібно застосовувати цілий комплекс заходів, які включають осушувальні меліорації (гончарний і кротовинний дренаж), вапнування, внесення підвищених доз органічних добрив, люпинізацію. З мінеральних добрив хороший ефект дають азотні та фосфорні, дещо менший — калійні.
Дернові ґрунти на сучасному алювії утворились у заплаві Тиси та Латориці на піщаних і супіщаних, рідше легкосуглинистих алювіальних відкладах, часто шаруватих, підстелених галечником. Відклади відзначаються хорошою дренованістю, а тому сформовані на них ґрунти мають найкращий в умовах Закарпаття водно-повітряний режим.
На супіщаних і легкосуглинистих відкладах розвинулись середньо-глибокі та глибокі дернові ґрунти з нечіткою диференціацією профілю на генетичні горизонти, причому глибокими є як правило легкосуглинисті відміни, що залягають на периферії заплави. Гумусовий горизонт (Н) глибиною 20…30 см має бурувато-сірий колір, виразно грудкувато-зернистий, пухкий, пористий, добре водопроникний. Перехідний (HP) горизонт ще достатньо гумусований, переважно шаруватий, поступово переходить у материнську породу більш легкого механічного складу, часто це пісок, який підстелюється галечником.
Вміст гумусу в орному шарі дернових грунтів коливається в межах 1,4…2,6%. їх фізико-хімічні властивості сприятливі для рослин. Актуальна кислотність не дуже висока, часом близька до нейтральної (рН сольове від 4,7 до 6,3), низька гідролітична кислотність (1,7мг-екв. на 100 г ґрунту) при великих значеннях суми увібраних основ (10,6 мг-екв. на 100 г ґрунту). Це зумовлює високий ступінь насичення основами, значення якого становить 85,3…98,6%. Тому дернові ґрунти не потребують вапнування.
За своїми фізичними властивостями дернові ґрунти найліпші в області. Вони не потребують осушувальних меліорацій, їх легко обробляти. Рухомими формами поживних елементів, за винятком калію, забезпечені слабо, отже, потребують внесення високих норм органічних добрив. Хороший ефект дає застосування азотних і фосфорних мінеральних добрив. Придатні для вирощування основних зернових і технічних культур, районованих для низовинної частини Закарпатської області.
Майже третину площі дернових грунтів займають слаборозвинені їх відміни, що сформувались у піщаних відкладах. Вони мають вкорочений профіль (до 50 см), неглибокий гумусовий горизонт, товщина якого не перевищує 10…15 см. Вміст гумусу коливається від 1,0 до 1,9%. Реакція ґрунтового розчину близька до нейтральної, рН сольової витяжки 6,3. Сприятливі також всі інші фізико-хімічні та фізичні властивості цих грунтів, але вони дуже слабо забезпечені валовими та рухомими формами поживних речовин. Використовуються як малопродуктивні пасовища або вкриті чагарниками. У рільництві ці ґрунти потребують зміни механічного складу на суглинистий шляхом кольматажу, відповідного збагачення поживними елементами, охорони від розмиву та намиву гальки й намулу під час повеней і паводків. Ці землі є значним резервом для збільшення посівних площ у майбутньому.
Лучні та болотні ґрунти на алювії поширені в заплавах Тиси й Латориці та їх допливів, на Чорному мочарі та в інших замкнених пониженнях. Сформувалися вони на алювіальних та алювіально-делювіальних відкладах в умовах неглибокого залягання ґрунтових вод під трав’янистою лучною та болотною рослинністю. Займаючи порівняно невеликі площі, ці ґрунти відзначаються значною різноманітністю. Розглянемо лише найбільш типові їх відміни. У наш час ця група грунтів дуже видозмінена меліораціями та господарським освоєнням. Вони є прикладом того, як під впливом господарської діяльності відбувається формування культурних меліорованих грунтів, загальний тип яких важко й визначити.
Найбільш поширені лучні ґрунти. Утворились вони в умовах частого поверхневого перезволоження та неглибокого залягання ґрунтових вод, а тому оглеєні, за винятком тих відмін, які утворились на породах легкого механічного складу. У минулому вони здебільшого покривались лісами, під якими відбувався підзолистий процес ґрунтоутворення. Сліди його залишились у вигляді ущільненого ілювіального горизонту. Таким чином, більша частина грунтів оглеєна й опідзолена одночасно.
Гумусовий горизонт глибиною 20…35 см має темно-сіре забарвлення, грудкувато-зернисту структуру, пухкий, в оглеєних відмінах в’язкий і злитий. Перехідний горизонт різної глибини, грудкуватий у неопідзолених і горіхувато-призмовидний — в опідзолених відмінах, порівняно добре гумусований. Материнська порода дуже оглеєна, водоносна.
Лучні ґрунти містять від 4,1 до 7,6% перегною в оглеєних відмінах середньокислі, рідше — слабокислі (рН сольове від 4,6 до 5,5) при низьких значеннях гідролітичної кислотності, досить добре забезпечені доступними для рослин формами азоту та калію, дещо гірше — фосфору.
Лучно-болотні ґрунти залягають у пониженнях, де ґрунтові води на глибині 40…50 см. З поверхні до 10…12 см наявний сизувато-сірий гумусовий горизонт, безструктурний, що при висиханні розтріскується на полігональні брили. Перехідний горизонт товщиною близько 25 см помірно гумусований, сірувато-сизий, з іржавими плямами, мокрий, в’язкий, як і весь профіль, містить багато нерозкладених решток рослин. Органічної речовини в гумусовому горизонті 9,2… 13,2%, вона швидко зменшується з глибиною. Ґрунти сильно кислі, рН сольове дорівнює 4,0—4,5. Після осушення ґрунти придатні під кормові угіддя, але лише після тривалих меліорацій, за допомогою яких сформується структурно гумусовий горизонт, їх можна використовувати в рільництві.
Болотні ґрунти поширені мало. Розрізняють намулувато-болотні та торфувато-болотні відміни. В останніх над намулистим мінеральним ґрунтом розвинувся торфовий горизонт товщиною 10…15 см. Торфову і намулисту масу, яка містить високий процент органічної речовини, можна використовувати для виготовлення торфокомпостів. У зв’язку з високою кислотністю до компостів обов’язково слід додавати вапнякові компоненти для отримання лужної реакції, щоб не закислювати і так кислих грунтів Закарпаття.
Земельні ресурси та їх охорона. Закарпаття найбільш лісиста область УРСР. Ліси займають майже 45% її території. Земельні угіддя, які використовуються у сільськогосподарському виробництві, становлять близько 46%, причому на орні землі припадає лише 12,6% площі. Природні кормові угіддя займають 17,2% території області. Значних резервів для збільшення площ ріллі немає, а тому потрібно правильно використовувати наявний фонд орних земель.
Земельні угіддя розміщені нерівномірно. Основні масиви ріллі зосереджені в низовині (60,7%). У гірській частині переважають сіножаті та пасовища, частка ріллі дещо перевищує 26% усього її обласного фонду. На вулканічні та високотерасові передгір’я припадає близько 13% площ ріллі.
Великої шкоди ґрунтам гірської і передгірської частин завдає водна ерозія грунтів. Для гірських схилів характерний переважно площинний змив, тоді як на високих терасах і вулканічному горбогір’ї, що складені потужними товщами алювіально-делювіальних відкладів, значного розвитку набув глибинний розмив, внаслідок чого утворюються промоїни, яри, повністю девастовані ділянки. У цій частині області нараховується 90,7 тис. га змитих і розмитих грунтів лише на землях колгоспів і радгоспів, в тому числі 15,4 тис. га ріллі (В. Г. Галян, 1969).
Схилові землі, на яких розвинена або можлива ерозія грунтів, вимагають цілого ряду заходів. Перш за все необхідна правильна агротехніка обробітку грунтів і догляду за посівами, відповідний набір і чергування культур у сівозмінах, поліпшення структури та водно-повітряних властивостей грунтів шляхом внесення підвищених доз органічних і мінеральних добрив, вапнування. Найбільш ефективним заходом у боротьбі з ерозією грунтів на схилах є створення наорних терас, на яких розміщуються поля, сади та виноградники. Роботи по терасуванню схилів трудомісткі, вимагають відповідної техніки, ретельного вивчення особливостей ділянок, які відводяться під терасування. Девастовані землі «бедлендів» вимагають спеціальних інженерних заходів щодо припинення лінійного розмиву з подальшим їх залуженням і залісенням. Актуальне також терасування.
Ґрунти низовинної частини Закарпатської області на більшості площ різною мірою оглеєні, що значно погіршує їх водно-фізичні властивості та понижує родючість. У зв’язку з цим регулювання водного режиму — дуже важливе завдання. Неглибоке залягання ґрунтових вод пов’язане з незначним врізом річок у поверхню низовини і підтоплюванням річковими водами низьких межиріч. Води відкритих дренажних канав і колекторів гончарного дренажу потрібно відкачувати у ріки, уріз вод яких часто знаходиться вище, ніж у дренажах.
За деякими винятками материнські грунтоутворюючі породи області безкарбонатні, а значний розвиток підзолистого та псевдопідзолистого процесів зумовили високу кислотність грунтів. Понад 88% площ ріллі потребують вапнування, причому слід вносити переважно від 3,5 до 6,0 т/га. Щоб ліквідувати кислотність у всій області, необхідно 620 тис. т вапна. Запаси вапняків, мергелів і сланців, які можна використовувати для вапнування кислих грунтів, досягають в області кілька десятків мільйонів тонн, так що проблему ліквідації надмірної кислотності грунтів можна вирішити в найближчий час за рахунок місцевої сировини.