4 роки тому
Немає коментарів

Вся історія культурного та технічного прогресу суспільст­ва нерозривно зв’язана з його взаємовідносинами з природою. Почи­наючи з агрокультурного періоду, ці взаємовідносини поступово усклад­нювались у міру збільшення чисельності населення, його технічного озброєння та зростаючого впливу на географічне середовище. Вже у дру­гій половині нашого століття внаслідок глобального екологічного впли­ву індустріального потенціалу промислово розвинутих країн на життє­ве середовище взаємовідносини між суспільством і природою настільки ускладнились, що стали однією з важливіших екологічних, економічних і соціальних проблем сучасності.

 

ГЕОГРАФІЧНА ТА ЕКОЛОГІЧНА СПЕЦИФІКА ОХОРОНИ ПРИРОДИ

Географічні аспекти охорони природи області зумов­лені передусім її положенням у зоні семигумідного клімату. Тут випа­дає від 665 (Чоп) до 1600 мм (Комсомольське) атмосферних опадів. Якщо додати до цього ще 200…250 мм горизонтальних опадів, то зага­льна кількість істотно збільшиться. Гумідні умови сприяють форму­ванню високопродуктивних букових, буково-ялицево-смерекових і сме­рекових лісів, які, виконуючи відповідну гідрологічну функцію у гір­ських районах, підтримують екологічну стабільність ландшафтів.

Закарпаття (за винятком Чоп-Мукачівської низовини та Солотвинської улоговини) типова гірська область. Тому воно має виключно важливе рекреаційне значення для України, де площа придатних для цієї мети гірських ландшафтів становить лише близько 7% території республіки.

Багаті та різноманітні за своїми лікувальними властивостями баль­неологічні ресурси Закарпаття.

Слід відзначити навчально-географічне значення гір. Тут на корот­кій відстані відбиті ті закономірності природних явищ, які у рівнинних умовах проявляються лише на значних просторах. Отже, гори є своє­рідною природною моделлю для географів і натуралістів.

Екологічні аспекти охорони природи в Закарпатті зумовлені перед усім біогенетичним значенням, яке мають гірські природні тери­торіальні комплекси в еволюції органічного світу та збереженні генофонду. Загально відома роль гірських районів в расоутворенні та збереженні фітогенофонду (зокрема реліктових і ендемічних видів) внаслідок впливу екстремальних екологічних умов на еволюційні про­неси та екологічної ізольованості гір. Наприклад, у флорі високогір’я Карпат виявлено 47.2% поліплоїдних видів (Hanelt, 1966; Reese, 1958; В. І. Чопик, 1973). Флора судинних рослин Карпат налічує 6,5% енде­мічних видів (Soo, 1962). Чимало ендемічних рослин — підмарен­ник закарпатський (Galiurn transcarpaticum Stojko et Tasenkevitsch), астрагал Крайни (Astragalus krajinae Domin), дзвоники карпатські (Campanula carpatica Jacg.), медунка Філярського (Pulmonaria Alarszkyana lav) та ін. — збереглось у гірських районах Закарпаття. Відомо, що гірські регіони порівняно з рівнинними стали заселятись пізніше. Тому в горах існують більш сприятливі екологічні ніші для розвитку флори та рослинності у природних умовах. Отже, за допомо­гою географічної мережі заповідних об’єктів слід зберегти надійні для дикої флори і фауни незаймані господарським впливом гірські ланд­шафти.

 

АНТРОПОГЕННИЙ ВПЛИВ І ЙОГО НАСЛІДКИ В ПРИРОДНИХ ЛАНДШАФТАХ

Уже перші поселення людей, відомі з середнього та піз­нього палеоліту, впливали на окремі компоненти природних ландшаф­тів Закарпаття (збиральництво, мисливство та рибальство). Але цей процес проявлявся локально і не викликав порушень у функціонуван­ні природних екосистем. Локальний вплив поступово активізується у неоліті, коли в Прикарпатті та Закарпатті вже були осілі землеробсь­ко-скотарські племена. У бронзовому віці в околицях смт. Солотвина добували сіль, яку сплавляли на плотах, в човнах по Тисі, для чого було потрібно багато деревини.

Басейн Латориці був заселений ще в IV тисячолітті до н. е., дока­зом чого є неолітичні знахідки в околицях м. Свалява та с. Чинадієве. В околицях м. Мукачево, на правому березі Латориці, у долині між вулканічними вершинами Галіш і Ловачка експедиція Інституту архе­ології АН УРСР відкрила другий за своїми розмірами у Центральній Європі залізоливарний центр (III ст. до н. е.— І ст. н. е.) (В. І. Бідзіля, 1975), що свідчить про високий рівень бронзоливарного виробництва в той період на Закарпатті. Для його розвитку було потрібно багато де­ревини місцевих порід. У III тисячолітті до н. е. була заселена і долина Ужа, доказом чого є знахідки кам’яних шліфованих сокир та інших предметів. Проте вплив людини у бронзовому та залізному віках, хоча і набував регіонального характеру, не зміг спричинитись до істотних територіальних зміну структурі природних ландшафтів. Такі зміни по­чали поступово проявлятись у першій половині І тисячоліття н. е., коли відбувалось масове заселення верхнього Потисся східнослов’янськими племенами. Основні форми антропогенного впливу — підсічне і вогневе землеробство, відгінне скотарство, промислове і оборонне полювання. Орна форма землеробства та скотарство у VIII і IX ст. проникають і в гірські райони.

Вплив людини став поступово набувати ширших регіональних мас­штабів. Більше він проявлявся в рівнинних районах, долинах рік і вздовж карпатських перевалів, які ще з польодовикової доби були шляхами сполучення. Серед лісових формацій найбільш істотних якіс­них і кількісних змін зазнали дубові ліси, поширені у теплих рівнин­них і передгірських районах на родючих ґрунтах. На землях, придат­них для сільського господарства і садівництва, вони випалювались та викорчовувались. У ряді випадків їх спеціально зріджували для випасу худоби та відгодівлі свиней.

Під кінець середньовіччя в Закарпатському передгір’ї починає роз­виватись виноградарство. Для розширення площ виноградників виру­бують дубові і буково-дубові ліси з дуба скельного. На крутосхилах у багатьох випадках стали розвиватись ерозійні процеси, і, таким чином, лісові угіддя втратили своє значення як для лісового, так і для сіль­ського господарства.

Небувалої експлуатації зазнали дубові ліси під час будівництва за­лізниць у другій половині XIX ст. Деревину використовували для шпал, будівництва мостів тощо. Внаслідок інтенсивного антропогенно­го впливу лісистість у рослинній смузі дубових лісів скоротилась за агрокультурний період з 90…95% до 5…15%, а ландшафти набули ти­пового лісостепового і навіть степового характеру.

Порівняно менших змін зазнали букові ліси, оскільки деревина бу­ка довгий час не мала промислового значення. У XVIII і на початку XIX ст. бук спалювали для одержання поташу.

У високогір’ї негативний антропогенний вплив на природний рослин­ний покрив мав полонинський випас, пов’язаний з валаською колоніза­цією, яка бере свій початок ще з XV і XVI ст. Він призвів до зниження верхньої межі смерекових і букових лісів на 200…300 м, розладання окраїнних дуже нестійких в екологічному відношенні масивів, скорочен­ня площі криволісся зеленої вільхи і частково гірської сосни, розвитку ерозійних процесів, частішої появи снігових лавин і зсувів. Внаслі­док зміни цінних лісових насаджень у Закарпатті виникло близько 31,4 тис. га вторинних ліщинників, вільшняків, вербняків. У субальпій­ській смузі на значній площі поширились вторинні мичники та чорнич­ники.

Надмірна трансформація природного рослинного покриву і небажа­ні якісні зміни в структурі природних екосистем не могли не відбитись негативно як на їх біологічній продуктивності, так і на екосферній функції, бо ж відомо, що корінний рослинний покрив має вирішальне значення для екологічної стабілізації ландшафтів.

ЗАВДАННЯ ДИФЕРЕНЦІЙОВАНОЇ (ПОРЕСУРСНОТ) ОХОРОНИ ПРИРОДИ

Серед численних завдань диференційованої охорони при­роди Закарпаття особливу увагу слід приділити охороні генофонду рідкісних і зникаючих рослин, рідкісних, унікальних і типових фітоце­нозів, а також охороні рідкісних тварин і їх біотопів.

Охорона рідкісних і зникаючих рослин. Найбільша небезпека збіднення генофонду рослин існує навколо великих міст, ін­дустріальних осередків, вздовж шосейних доріг, у рекреаційних зонах. На Україні зараз під загрозою зникнення понад 150 видів рослин, основна частина яких поширена в Карпатах і Криму. У Закарпатті протягом останніх десятиліть зникла повністю горобина круглолиста (Sorbus aria (L) Crantz), що була поширена на вулканічному горбо­гір’ї в околицях м. Мукачеве, марсилея чотирилиста (Marsilea quad­rifolia L.) в околицях м. Чоп та ін. На межі зникнення такі цінні для біологічної науки і народного господарства види, як ковила найкраси­віша (Stipa pulcherrima C. Koch.), ясенець білий (Dictamnus albus L.), півники німецькі (Iris germanica L.), венерині черевички (Cypriped­ium calceolus L.), водяний горіх (Тгара natans L.), виноград лісовий (Vitis svlvestris C. C. Gmel.), білотка альпійська (Leontopadium alpinum L.), берека (Sorbus torminalis Crantz .), тис ягідний Taxus baccata F.) та багато ін.

При практичній реалізації методів охорони рослин слід завжди ви­ходити з ландшафтно-екологічних позицій, пам’ятаючи, що біологічні види найкраще пристосовані до тих екологічних ніш, де проходила їх еволюція. Це стосується передовсім видів, які збереглись у специ­фічних орографічних і кліматичних (аркто-альпійські види), гідроло­гічних (болотні види), грунтово-літологічних (кальцефільні види) умовах.

Охорона рідкісних, унікальних і типових фітоце­нозів. Охорона рідкісних видів рослин може бути забезпечена лише тоді, коли охороняються фітоценози, компонентами, або едифікаторами яких вони є. Завдання охорони генофонду та фітоценофонду взаємозу­мовлені, оскільки охорона рідкісних видів є біоценотичною передумо­вою нормального функціонування рідкісних фітоценозів, а збереження останніх сприяє охороні зникаючих видів.

Група унікальних фітоценозів об’єднує угруповання, які цікаві для геоботанічної науки і практики лісового або сільського господарства тому, що відрізняються від зональних типових фітоценозів ценотични­ми позиціями компонентів, екологічною приуроченістю або іншими оз­наками. Наприклад, охороні підлягає рідкісний фітоценоз дуба скель­ного, бука й ялиці в резерваті Кузій Лужанського лісництва Велико-Бичківського лісокомбінату, фітоценоз липи широколистої і бука — в урочищі Високий Камінь Жденевського лісництва Воловецького лісо­комбінату, угруповання ясена, явора, ільма гірського на кам’янистих схилах у ряді гірських лісокомбінатів. Головні мотиви охорони таких фітоценозів — філоценогенетичний, господарський.

До групи типових фітоценозів належать ті, які репрезентують ти­пологічну структуру певних формацій та інших таксономічних одиниць, і тому мають еталонне значення для лісового чи лучного господарства. До неї належать і цінні культурфітоценози з аборигенних, а також інтродукованих порід. Мотиви охорони цієї групи — типологічний, нау­ково-дослідний, господарський. Типові фітоценози охороняють звичайно в масивах державного природно-заповідного фонду.

Охорона рідкісних і зникаючих тварин. Карпати на­лежать до цікавих у зоогеографічному відношенні гірських районів не тільки в межах республіки, але й СРСР. Тут живуть три чверті усіх видів ссавців і близько половини видів птахів, плазунів, земноводних, круглоротих і прісноводних риб УРСР. На жаль, істотні зміни в ланд­шафтній обстановці, зокрема у макроструктурі рослинного покриву, не могли не відбитись на видовому складі гетеротрофного компоненту природних екосистем — тваринному світі. Лісові райони завжди від­значалися багатою і різноманітною фауною ссавців. Зоологами вста­новлено, що в рівнинних ландшафтах Закарпаття ще до IX—XI ст. во­дився дикий кінь (І. І. Турянин, 1976). У документах XIII ст. е згадки про поширення тура в долині Ужа і Тур’ї. Відзначимо, що з одомаш­нених турів було виведено кілька порід свійської рогатої худоби, у тому числі й сіру українську.

Топонімічні назви деяких урочищ свідчать, що в середньовіччі в до­линах Ужа, Латориці, Боржави випасалися зубри, які згодом були в Карпатському регіоні повністю винищені. Бобри водилися в заболоче­них місцях ще в кінці XVIII ст. Альпійський бабак і сарна винищені у високогір’ях Карпат вже у XIX ст. Рідкісною в Чоп-Мукачівській ни­зовині була дрофа, винищена в 30-х роках нашого століття. Всього протягом останніх двадцяти століть в Карпатах щезли, за даними І. І. Турянина, вісім видів великих звірів та 12 видів птахів. Надзви­чайно рідкісними стали на Закарпатті борсук, дикий кіт, видра, євро­пейський ховрах, болотяна черепаха, білий і чорний лелека, боривітер, глухар, беркут, кедрівка та ряд інших звірів і птахів.

Тепер приділяється значна увага охороні дикої мисливської фауни та інтродукції нових видів. У теплих районах низовин та передгір’я успішно розводять фазанів (мисливське господарство «Нове Село»). Розмноженню дикої фауни сприяють заповідні об’єкти та мисливські господарства. Але на відміну від мережі ботанічних заповідників і ре­зерватів вони ще недосконалі. Для збагачення рідкісних популяцій фауни хребетних К. А. Татаринов пропонує включити у Державний природно-заповідний фонд нові цікаві у зоогеографічному відношенні заказники, резервати та мікрорезервати.

У Закарпатській низовині необхідно створити спеціальний резерват болотяних черепах в урочищі Оток (Новосільське лісництво) та Вели­кий ліс (Шаланківське лісництво). Актуальним є питання охорони та­кого типового західноєвропейського виду гризунів, як ховрах європей­ський, що виявлений нещодавно на Закарпатті. Зараз ховрах по­ширений коло с. Соломонове, Чомани і Великі Лучки. Його чисельність в СРСР з кожним роком скорочується, і він може цілком зникнути.

Мисливське господарство «Нове Село» (1330 га) доцільно перетво­рити на заказник для розведення і спонтанного розселювання по об­ласті муфлонів, сарн та ін. цінних звірів. Це стосується і державного мисливського господарства «Радянські Карпати».

Флористичний резерват республіканського значення «Чорна Гора» біля Виноградова (площа 777 га) бажано перетворити у фауно-флорис­тичний. Тут охороняються рідкісні лісостепові види фауни, зокрема зелена ящірка, яка у Закарпатті відома лише з цієї місцевості; її по­пуляція находиться під загрозою. У резерваті виявлено рідкісні пред­ставники ентомофауни з південно-європейськими зв’язками.

Особливої уваги вимагають скупчення колоніальних видів рукокри­лих або летючих мишей. Усі печери, в яких концентруються, або кон­центрувалися кілька років тому такі види, як велика та гостровуха нічниці, звичайний довгокрил, великий підковоніс та інші летючі миші, у терміновому порядку треба оголосити заповідними з суворим додер­жанням заповідного статусу. Це — печери в ур. Синаторія біля Тур’я Ремет Перечинського району, в с. Княгиня Велико-Березнянського ра­йону, в ур. Зачарована долина Іршавського району, в с. Кричове Тя­чівського району.

У поясі букових лісів на південних мегасхилах Полонинського хреб­та необхідно створити державний фауністичний заказник на базі мис­ливських господарств «Оса» і «Ждимир». Суцільний буковий масив охоплює західні відроги полонини Боржави. Тут досить висока щільність популяції карпатського благородного оленя, європейської козулі, дикої свині, бурого ведмедя, борсука, чимало рідкісних комахо­їдних і зерноїдних горобиних птахів. У потоках Ждимир, Оса, Занька з кожним роком все більше стає струмкової форелі.

У районі центральної частини Внутрішніх Горган доцільно Горган­ський і Брадульський лісові резервати в Усть-Чорнянському лісоком­бінаті перетворити на фауністично-лісові для збереження й примножен­ня чисельності популяцій карпатського беркута, глухаря, тетерука, та інших типових тайгових пернатих (сови, яструби, трипалі дятли, горіхівки, смерекові шишкарі, біловолі дрозди). Тут найвища в Укра­їнських Карпатах щільність популяції бурого ведмедя, рисі, трапля­ються лісовий кіт, соня-повчок, є всі сучасні види парнокопитних.

В урочищі «Козьмещик» вище с. Лазещина слід створити мікро­резерват лісової мишівки та вовчків.

 

ЗАВДАННЯ КОМПЛЕКСНОЇ ОХОРОНИ ПРИРОДНИХ ЛАНДШАФТІВ

Починаючи з другої половині; нашого століття, коли гео­хімічний і геофізичний вплив людини набув загальнопланетарних мас­штабів, охорона природи як проблема суто біологічна стає важливою проблемою географічною, екологічною і соціальною, оскільки мова йде зараз не лише про збереження зникаючих популяцій рослин і тварин, але й про підтримання екологічної стабільності географічного середо­вища, необхідної для існування всіх представників органічного світу, і в першу чергу — людини. Саме тому актуальним стає завдання комп­лексної охорони географічних ландшафтів.

Географічний ландшафт у природному середовищі має поліфункці­ональне значення. У біологічному аспекті він як складова частина ото­чуючої природи є середовищем життя і еволюції біоценозів, а в со­ціально-економічному — це середовище життя людини, її виробничої діяльності та відпочинку. В екологічному аспекті ландшафт — компо­нент природного середовища, який підтримує його стабільність. Отже, комплексні природоохоронні заходи слід спрямувати на збереження й оптимізацію згаданих функцій.

Для збереження унікальних у біогеоценотичному відношенні при­родних екосистем Закарпаття колись, за пропозицією А. Златніка та А. Гілітцера (1932), була створена мережа ботанічних заповідних об’єк­тів. Але тільки після возз’єднання настали сприятливі соціально-еко­номічні передумови для розширення цієї мережі і включення в держав­ний природно-заповідний фонд низки нових, унікальних за своїм нау­ковим значенням, об’єктів живої і неживої природи. Зараз в області затверджено державний заповідник, 22 державних заказників і резер­ватів площею 13 519 га, 9 пам’яток природи республіканського значен­ня площею 464 га, 2 заповідні дендропарки республіканського значен­ня площею 43 га, 1 ботанічний сад республіканського значення площею 5 га, 5 заказників місцевого значення, 3 державні мисливські госпо­дарства (Радянські Карпати, Шипот, Нове Село) площею 93300 га та 494 менших резерватів і пам’яток живої і неживої природи місцевого значення площею 3800 га. Загальна площа усіх заповідних об’єктів на території області найбільша на Україні. Коротко охарактеризуємо найважливіші з них.

У 1968 р. створено Карпатський державний заповідник (КДЗ) на площі 12 672 га (рис. 20). У Закарпатті розміщені Чорногірське та Угольське заповідні лісництва КДЗ. До заповідника у 1979 р. включе­но великий масив Широколужанського ландшафтно-флористичного за­казника площею 5616 га та ботанічний резерват «Долина нарци­сів» площею 256 га. Таким чином, площа КДЗ збільшилась до 18 544 га.

На схилах Чорногори зимою

На схилах Чорногори зимою

Карпатський заповідник має виняткове біогеографічне та народно­господарське значення. У Чорногірському лісництві охороняються уні­кальні для України високопродуктивні буково-яворові, буково-ялицеві, смереково-ялицево-букові, буково-ялицево-смерекові та смерекові пра­ліси, вище яких зонально поширені зарості гірської сосни, зеленої віль­хи, рододендрону східнокарпатського. У високогір’ї збереглися сліди льодовикових процесів у вигляді карів і невеликих озер. На схилах Петроса, Туркула та інших вершин ростуть такі рідкісні види, як оре­охлоа дворядна (Oreocholoa disticha (Wulf.) Link.), приворотень тур­кульський (Achillea turkulensis Pawl.), родіола рожева (Rhodiola ro­sea L.), які підлягають абсолютній охороні.

Чимале народногосподарське значення мають угруповання цінних лікарських рослин — тирлича жовтого (Gentiana lutea L.), арніки гір­ської (Arnica montana L.) та ін. Виключно важливе гідрологічне та протилавинне значення гірських лісів і криволісся у басейні Чорної та Білої Тиси.

З фітоценотичного боку Угольсько-Широколужанський заповідний комплекс (10350 га) цілком відмінний. Це найбільший масив букових пралісів у Центральній Європі. В оптимальних екологічних умовах бук відзначається високою життєвістю і формує клімаксові угруповання в межах 400… 1280 м. Цінні для вивчення польодовикової історії роз­витку лісів азональні осередки смереки, ялиці, берези звичайної, що збереглись у Широколужанському масиві, а також осередки дуба скельного, граба, липи в Угольському масиві на вапняковій гряді. Дру­гий на Україні по кількості дерев осередок третинного релікту тиса ягідного зберігся в Угольському масиві. Гряда надзвичайно цікава у флористичному відношенні, тут зростає понад 300 видів судинних рос­лин. Серед них такі рідкісні, як в’язіль стрункий (Coronilla elegans Рапс), костриця валезійська (Festuca valesiaca Gaud.), щебрушка Баумгартена (Acinos baumgartenii (Simk.) Klok.), перестріч Гербіха (Melampyrum herbichii Woloszcz.), яловець козачий (Iuniperus sabina L.). У вапняковій печері «Молочний Камінь» київські археологи від­крили пізньопалеолітичну стоянку людини. Таким чином, заповідний масив цікавий і з історичного боку.

В околицях Хуста («Долина нарцисів») охороняється цікавий бота­ніко-географічний осередок (рис. 21) гірського центральноєвропейсько­го виду нарциса вузьколистого (Narcissus angustifolius Curt.). У СРСР цей вид відомий лише з рівнинної та високогірської частин Закарпат­тя. Разом з нарцисом тут охороняються шафран Гейфелів (Crocus he­uffelianus Herb.), білоцвіт весняний (Leucojum vernum L.) та інші рідкісні види.

Заказник "Долина нарцисів" біля м. Хуст

Заказник “Долина нарцисів” біля м. Хуст

З важливіших лісових резерватів області в смузі дубових лісів слід згадати Юлівські гори (976 га), де охороняються рідкісні для Карпат лісостепові діброви та липові діброви з липою сріблястою; Чорна гора (777 га) поблизу м. Виноградове відома як єдине місце в СРСР, де росте ясен білоцвітий; Великий ліс (357 га) у Шаланківському лісницт­ві, в якому збереглися заплавні дубові та дубово-ясенові ліси.

У смузі букових лісів створено резервати Свидовецький (1471 га) на південних мегасхилах Свидовецьких гір, де бук доходить до висоти 1380 м н.р.м., Кевелівський (320 га), в якому поширені яворові, ясено­ві та ільмові бучини, Стужиця (2592 га), де сходяться кордони трьох братніх соціалістичних країн — СРСР, ЧССР і ПНР. Тут поширені ви­сокопродуктивні букові, яворово-букові і ялицево-букові праліси. На верхній межі лісу (1220…1288 м) найкраще у Карпатах збереглося криволісся бука, явора, горобини. У пралісах водяться ведмеді, олені, козулі, борсуки, куниці, рисі, дикі коти. Такі ж цікаві лісові масиви охороняються і в прилеглій частині ЧССР та ПНР. Тому проектується створити міждержавний заповідник для спільної охорони унікальних ландшафтів Бескид.

У смузі смерекових лісів організовано резервати Кедрин (166 га), де відоме єдине в СРСР місцезростання модрини польської (Larix po­lonica Racib.); Горганський (248 га) і Брадульський (1026 га), в яких охороняються зональні смерекові праліси, реліктові осередки кедрової сосни (Pinus cembra L.) та гірсько-соснові зарості.

Мережу заповідних об’єктів Закарпаття ще не можна вважати пов­ністю біогеоценотично репрезентативною, оскільки вона забезпечиться тільки тоді, коли в державному природничо-заповідному фонді будуть представлені в усіх висотних смугах не лише рідкісні й унікальні, але й типові фітоценози, що стануть еталонами для ведення лісового гос­подарства у різних геоботанічних районах.

Українські Карпати — це гірська споруда в Європейській частині СРСР, яка вже давно стала місцем масового відпочинку, лікування та туризму. Щороку їх відвідує близько 1,5 млн. чоловік. Щоб зберег­ти придатні для цієї мети гірські ландшафти Київський Діпроміст роз­робив проект створення Карпатського національного (природного) пар­ку на площі 430 тис. га, який охоплює найбільш мальовничі природні територіальні комплекси Чорногори, Горган, Свидовецьких гір і Мармароського кристалічного масиву. В 1980 р. в Івано-Франківській об­ласті створена перша черга парку площею 47,3 тис. га, куди включені і два заповідні лісництва — Говерлянське та Високогірне (5838 га). Половина запроектованої площі розміщена у Закарпатській області. Реалізація проекту дасть змогу в усі пори року раціонально викорис­товувати багаті рекреаційні ресурси гірських районів, сприятиме збе­реженню унікальних ландшафтів та ознайомленню відвідувачів з ціка­вими історичними та краєзнавчими об’єктами.

У теплих районах Закарпатського передгір’я існують реальні мож­ливості організації ландшафтних парків (заказників) регіонального значення. Ця форма часткової охорони цінних з рекреаційного боку природних територіальних комплексів виникла порівняно недавно. На­приклад, у ПНР та НДР планується виділити для ландшафтних пар­ків 10…14% території.

У Закарпатській області доцільно створити Латорицький ландшафт­ний парк (басейн Латориці), де розташований санаторно-курортний комплекс «Карпати», «Сонячне Закарпаття» і «Квітка Полонини», Ша­янський ландшафтний парк навколо Шаянського санаторно-куротного комплексу, Ужоцький ландшафтний парк (нижня та середня частини басейну Ужа) та ін.

Однією з актуальних проблем комплексної охорони природи є від­творення порушеної екологічної стабільності природних екосистем і їх територіальних комплексів — ландшафтів. Тут можна вичленувати п’ять важливих природоохоронних завдань, а саме: регуляція русел гір­ських рік, захист грунтів від водної ерозії, підвищення стабільності монокультур смереки проти катастрофічних вітровалів і сніголомів, зміцнення верхньої межі лісу та боротьба зі сніговими лавинами. Ко­ротко розкриємо ці завдання.

Відомо, що Закарпаття має найгустішу річкову мережу на Україні. Інтенсивна лісоексплуатація та зменшення лісистості до критичного рівня зумовили порушення гідрологічного режиму гірських рік. Для сільського господарства області, де на душу населення припадає лише 1,15 га орної землі, актуальними природоохоронними завданнями є ре­гулювання русел рік як гідротехнічними, так і фітомеліоративними методами. Найбільш ефективні фітомеліоративні методи — створення культур місцевих видів тополі, верби, вільхи, ясеня або інших гігро­фільних порід, здатних переносити короткочасне затоплення.

Вагомої шкоди лісовому господарству завдало масове створення монокультур смереки за межами її природного висотного зростання. При швидкості вітру понад 20 м/с ці культури, починаючи з середнього віку, пошкоджуються вітровалами, а у м’які зими — сніговалами та сніголомами. Щоб запобігти цьому стихійному лихові, у вітронебезпечних урочищах слід створювати негусті, змішані насадження з участю порід стабілізаторів — бука, явора, модрини, псевдотсуги тисолистої, ялиці білої, ялиці гігантської, і своєчасними рубками догляду форму­вати відповідну морфоструктуру фітоценозів.

У високогір’ї належну увагу потрібно приділити підняттю зниженої нерегульованим випасом верхньої межі лісу та спеціальним фітомеліоративним заходам у лавиннонебезпечних урочищах. Для посадки на верхній межі лісу найкраще придатні горобина звичайна, явір, смерека, сосна кедрова, сосна гірська, зелена вільха, яловець сибірський. За­слуговує на увагу досвід створення культур кафедрою ботаніки Ужго­родського університету на верхній межі лісу полонини Рівної.

Серед небезпечних гідрометеорологічних явищ у високогір’ї, які по­частішали в зв’язку зі зміною природного рослинного покриву, є сніго­ві лавини. Основні профілактичні заходи попередження снігових лавин і зменшення їх руйнівної дії полягають у стабілізації снігового покри­ву. Для просторового затримання снігових мас на навітряних схилах потрібно створювати перпендикулярно до напрямку переважаючих віт­рів спеціальні снігозатримуючі смуги з гірської сосни, зеленої вільхи, горобини звичайної та інших чагарникових порід, що ростуть у субаль­пійській смузі. Рекомендована ширина смуг 10…15 м, а оптимальна відстань між ними 80…100 м (С. М. Стойко, П. Р. Третяк, 1978). Таке територіальне співвідношення меліоративних смуг і лучних угідь дасть змогу забезпечити оптимальне снігозатримання та пасовищну експлуа­тацію полонинських угідь.

На завітряних схилах для стабілізації снігового покриву слід ство­рювати горизонтальні снігозатримуючі смуги з високогірних деревних і чагарникових порід, які мають гнучкі стовбури та міцну кореневу систему.

На критичних щодо прояву нівальних процесів ділянках потрібні спеціальні снігозатримуючі технічні споруди.

Як бачимо, для відтворення порушеної раніше екологічної стабіль­ності гірських ландшафтів необхідна скоординована дія лісівників-еко­логів, географів-ландшафтознавців, гідрологів, агрономів, економістів, спрямована на реалізацію комплексу екологічно обґрунтованих профі­лактичних і прямих природоохоронних заходів у всіх висотних смугах.