3 роки тому
Немає коментарів

ЗАГАЛЬНІ БОТАНІКО-ГЕОГРАФІЧНІ РИСИ

Рослинний покрив Закарпаття досить багатий. Про специ­фічні флористичні та фітоценотичні риси території Закарпатської об­ласті свідчать наявність на південних мегасхилах Вигорлат-Гутинсько­го вулканічного та місцями Полонинського флішового хребтів ряду теплолюбних видів з південно-європейськими зв’язками: шафран банат­ський (Crocus banaticus I. Gay), омег банатський (Oenanthe banatica Heuff.), еритроній ,— собачий зуб (Erythronium dens—canis L.), бузок східнокарпатський (Syringa josikaea Jacq), бирючина звичайна (Ligust­rum vulgare L.), півники німецькі (Iris germanica L.), білоцвіт весня­ний (Leucojum aestivum L.) та ін., які відсутні у Прикарпатті, перева­жання неморального фітоценотичного комплексу, що охоплює форма­ції дубових лісів з участю представників південноєвропейської дендро­флори: липа срібляста (Tilia argentea Desf. ex DC), ясен білоцвітий (Fraxinus ornus L.), дуб бургундський (Quercus cerris L.), дерен справжній (Cornus mas L.) та інші зонально-клімаксові бучини і не­значне поширення смерекових, соснових і кедрових лісів, які належать до бореального фітоценотичного комплексу.

Флора Закарпаття, яка займає 2% території України, налічує близько 1900 видів вищих спорових і насіневих рослин, що становить половину видового флористичного багатства республіки. Разом з інтро­дукованими видами тут росте понад 2600 видів (С. С. Фодор, 1974).

За загальними ботаніко-географічними рисами рослинного покриву територія області належить до Карпатської підпровінції Середньоєв­ропейської провінції Європейської широколистяної області. У Закар­патті вичленувані такі (рис. 12) геоботанічні округи й райони (С. М. Стойко, 1869).

Схема геоботанічного районування Закарпатської області

Схема геоботанічного районування Закарпатської області

 

ГЕОБОТАНІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ РОСЛИННИХ ФОРМАЦІЙ

Лучні формації Закарпатської низовин и. Вся територія Закарпаття, включаючи і Чоп-Мукачівську низовину, де за­раз площа, вкрита лісом, становить менше 10%, розміщена у лісовій зоні Європейської широколистяної області. Про лісовий характер ни­зовини свідчать семигумідний клімат, наявність дерново-опідзолених глеюватих грунтів, відсутність ксерофітних дібров характерних для лісо­степової зони. Згідно з угорським ботаніко-географом Р. Шоо (1962), лісова зона охоплює ще значну територію північно-східної частини Па­нонської низовини, яка межує з Закарпаттям. Отже, лісостеповий ха­рактер ландшафтів Чоп-Мукачівської низовини зумовлений антропоген­ним впливом. Тому поширені тут луки слід вважати вторинними, ос­кільки вони виникли на місці вирубаних лісів і перелогів. Згідно з Г. І. Біликом (1954), первинними природними луками можна вважати лише незначну частину заплавних лук низовини. Це стосується і Со­лотвинської улоговини.

Заплавні луки раніше були більш поширеними, зокрема на Чорному Мочарі біля м. Мукачеве, але після проведення меліоративних робіт Тиси, Боржави, Латориці їх площа істотно скоротилась. До них відно­сять остепнені (сухі), справжні (мезофільні), болотисті (мокрі) та тор­ф’яні луки.

Остепнені (сухі) луки, згідно з Г. І. Біликом, займають менше 1% заплавних лучних угідь і приурочені до найвищих місцеположень Чоп-Мукачівської низовини, які вийшли з-під заливання. Переважаючими формаціями є типчатники (Festuceta sulcatae), остепнені лисохвостни­ки (Alopecureta pratensis), райграсники (Arrhenathereta elatii), угру­повання тонконога вузьколистого (Poaeta angustifolii). Урожайність цих лук невисока (10… 18 ц/га).

Справжні мезофільні луки займають близько 60…75% всієї лучної площі, використовуються переважно як сіножаті, частково як пасови­ща. Поширені вони на заплавних терасах Тиси, Боржави, Ріки на дерново-глеєвих грунтах і представлені формаціями мітлиці звичайної (Agrostideta vulgaris), лисохвоста лучного (Alopecureta pratensis), костриці лучної (Festuceta pratensis), пирію повзучого (Elytrigieta repentis), тонконога болотного (Poaeta palustrae), мітлиці собачої (Ag­rostideta caninae), костриці червоної (Festuceta rubrae), трищетинни­ка лучного (Triseteta pratensis). Продуктивність мезофільних лук 15… 20/25 ц/га.

Болотисті луки приурочені до стариць та улоговин Боржави, Ла­ториці. Найбільш поширені луки з переважанням осоки лисячої (Саrі­ceta vulpinae), стрункої (Cariceta gracilis) та лепешняка водяного (Glicerieta aquaticae).

Торфянисті луки поширені на торфово-глейово-болотних грунтах, притерасних пониженнях. У травостої переважають щучка дерниста (Deschampsia caespitosa (L.) Beauv.), молінія голуба (Molinia coeru­lea (L.) Moench.), іноді мичка (Nardus stricta L.).

Післялісові лучні формації гірського лісового поясу. Виникли на місці зрубаних дубово-букових, букових, буково-ялицевих, буково-ялицево-смерекових і частково смерекових лісів. Во­логий клімат сприяє багатству флористичного складу та високій продуктивності лучних формацій. Найбільш поширені луки з переважан­ням костриці червоної (Festuceta rubrae), мітлиці звичайної (Agros­tideta vulgaris), костриці лучної (Festuceta pratensis), трясучки серед­ньої (Brizeta mediae), конюшини лучної (Trifolieta pratensis).

У смузі смерекових лісів поширені щучники (Deschampsieta caes­pitosae), а на бідніших грунтах мичники (Nardeta).

Лучна рослинність рівнинних і гірських ландшафтів займає майже 25% території області та є важливою кормовою базою для тваринни­цтва. Проте безсистемне випасання більшості пасовищ зменшує їхню продуктивність. Урожай сіножатей також ще далекий від максималь­ного. Потрібні періодичне підживлення, підсів багаторічних трав (ли­сохвіст лучний, тимофіївка лучна, райграс високий, конюшина лучна та гібридна, люцерна посівна), розчищування купин і кущів, боротьба з бур’янами.

Лісові формації. Формації дуба звичайного та скельного (Querceta roboris, Querceta petraeae). Формації цих деревних порід поширені у рівнинних і передгірських районах, що відзначаються ро­дючими грунтами, теплим, семигумідним кліматом. У зв’язку з тим, що це райони дуже давнього й інтенсивного сільськогосподарського ос­воєння, дубові лісові масиви зазнали за агрокультурний період істот­них кількісних і якісних змін. Зараз їх площа становить 30,7 тис. га. Згідно з Л. Фекете (1888), в кінці минулого століття в області було 70,5 тис. га насіннєвих і 19,8 тис. га порослевих дубових лісів. Отже, протягом одного століття площа, яку займає ця найцінніша широко­листяна деревна порода, скоротилася в три рази. У міру небажаного антропогенного впливу (випас, ущільнення ґрунту, збіднення видового складу та зміна фітоценотичної структури) катастрофічно знижувався запас дібров. Наприклад, за даними колишньої Ужгородської дирекції лісів, дійсний запас дубових лісостанів відносився до нормального у 1878 р. як 1:1, у 1884 р. як 0,56:1, а у 1894 р. як 0,45:1. Біологічна продуктивність дубових лісів і зараз залишається незадовільною.

Основними едифікаторами дубових лісів є дуби звичайний (Quer­cus robur L.) та скельний (Quercus petraea). Ліси формації дуба зви­чайного поширені у геоботанічних районах грабово-дубових і ясеново-дубових лісів Чоп-Мукачівської низовини та грабово-дубових лісів Со­лотвинської улоговини. Дуб скельний поширений вище в трьох районах округи дубових, буково-дубових і дубово-букових передгірських лісів (табл. 9).

T_009

Дуб звичайний — це типова рівнинна деревна порода, а дуб скель­ний — передгірська, що потрібно враховувати під час їх вирощування.

При класифікації лісів прийнято такі типологічні одиниці: група типів лісу, тип лісу, асоціація.

У формації дуба звичайного переважають мішані фітоценози. Чисті дубові ліси (Quercetum roboris) виникли здебільшого внаслідок ство­рення монодомінантних культур і неправильного ведення лісового гос­подарства. Найбільш поширені у цій групі типів асоціації: діброви ожинова (Quercetum roboris rubosum caesii), свидинова (Quercetum roboris cornosum sanguineae), трясунковидно-осокова (Quercetum ro­boris caricetum brizoidis), орлякова (Quercetum roboris pteridiosum).

Центральною групою типів змішаних дубових лісів є грабові дібро­ви (Carpineto—Quercetum roboris), представлені свіжими та вологими типами з асоціаціями: грабова діброва маренкова (Carpineto—Querceturn roboris asperulosum), яглицева (Carpineto—Quercetum roboris aegopodiosum), барвінкова (Carpineto—Quercetum roboris vincosum), зірочниково-осокова (Carpineto—Quercetum roboris stellarioso-cari­cosum pilosae).

Найбільшою продуктивністю відзначаються заплавні ясенові дібро­ви (Fraxineto excelsioris — Quercetum roboris), поширені у басейнах Боржави та Латориці. Наявна тут і група типів дубово-ясенових лісів (Querceto roboris — Fraxinetum excelsioris—angustifolii), едифікато­ром яких є, крім ясеня звичайного, південно-європейський вид — ясен вузьколистий. На терасах Боржави фрагментарно трапляються вільхо­во-дубові ліси (Alneto glutinosae — Quercetum roboris), а на тера­сах Латориці й Тиси— вербові ліси з верби білої та ламкої (Saliceta al­bae, Saliceta fragilis). Всі заплавні ліси мають велике ґрунтозахисне і гідрологічне значення та підлягають охороні.

Внаслідок істотних змін едафічних умов, зокрема зміни гідрологіч­ного режиму, ущільнення грунтів, а також спрощення складної фітоце­нотичної структури знизилась не лише продуктивність дубових лісів, але й біологічна стійкість проти ентомо- і фітошкідників. Тому у багатьох лісництвах спостерігається їх всихання. Цей процес детально вивчаєть­ся, щоб обгрунтувати систему заходів, які б допомогли його уникнути.

Приблизно таку ж площу займають ліси формації більш теплолюб­ного скельного дуба. їх фітоценотичне ядро — група типів букових дібров (Fageto — Quercetum petraeae), зонально поширених на пів­денних мегасхилах Вигорлат-Гутинського вулканічного хребта. Перева­жають у групі свіжі букові діброви, представлені асоціацією маренко­вих дібров (Fageto — Quercetum petraeae asperulosum), а на затінених місцях вологі букові діброви з домінуванням у трав’яному покриві зуб­ниці бульбистої (асоціація Fageto — Quercetum petraeae clentariosum).

Грабові діброви у цій формації трапляються рідше. Фітоценотично цікавою є група типів липово-дубових лісів (Tilieto argenteae — Quercetum petraeae), субедифікатором яких є балканський вид — липа срібляста. Поширена вона на північних мегасхилах вулканічних маси­вів Синяк (с. Юлівці) та Гутинського (с. Косино). У межах групи вичленовано липову діброву перлівкову (Tilieto argenteae — Querce­tum petraeae melicosum uniflorae), перлівково-маренкову (Tilieto argenteae — Quercetum petraeae melicoso — asperulosum) та клокич­кову (Т. а. — Q. p. staphylousum). Як рідкісні ці асоціації підлягають охороні.

Останнім часом на інсольованих схилах Чорної гори біля м. Вино­градів та на Юлівських горах виявлені нові для флори СРСР півден­но-європейські види дуба — бургундський (Quercus cerris L.), багато­плідний (Quercus polycarpa Schur) та Далешампе (Quercus dalecham­pii Ten.), які утворюють азональні угруповання здебільшого ксерофіт­ного характеру.

Формація бука лісового (Fageta sylvaticae). У Закарпатській об­ласті існують оптимальні умови для букових лісів, висотний діапазон поширення яких становить понад 1000 м (табл. 10).

T_010

Порівняно з дубовими та смерековими лісами бучини довго були поза сферою активного господарського впливу, що сприяло їх збере­женню. Тільки, починаючи з минулого століття, під впливом монокуль­турного господарства, на місці букових лісів стали частково створюва­ти монокультури смереки, які згодом виявились екологічно нестабіль­ними.

На відміну від дуба, бук, який відзначається на Закарпатті висо­ким еколого-біологічним потенціалом, формує переважно монодомі­нантні угруповання. Фітоценотичне ядро формації — група типів чис­тих бучин (Fagetum sylvaticae). У межах свіжих і вологих бучин вич­леновані асоціації маренкової (Fagetum asperulosum), осокової (Fa­getum caricosum pilosae), зубницевої (Fagetum dentariosum), живо­костевої (Fagetum symphytosum), ожинової (Fagetum rubosum hirtae), переліскової (Fagetum mercurialidosum), безщитникової (Fagetum at­hyriosum) та черемшової бучин (Fagetum alliosum ursinae). Тут бук формує високопродуктивні фітоценози з запасом деревини від 400—500 до 600…650 м3 на 1 га.

З висотою над рівнем моря погіршуються лісорослинні умови для росту бука. У приполонинській смузі поширені бучини квасеницеві (Fa­getum oxalidosum), чорницеві (Fagetum myrtillosum). аденостилесові (Fagetum adenostylosum), що відзначаються нижчою продуктивністю.

Мішані букові деревостани формуються в тих екологічних умовах, де життєвість бука понижена. У теплих районах передгір’я поширені такі групи типів: дубово-букові (Querceto petraeae — Fagetum) і грабо­во-дубово-букові (Carpineto — Querceto petraeae — Fagetum) ліси з ду­ба скельного, грабово-букові та грабово-ялицево-букові ліси. На вапня­кових відслоненнях фрагментарно трапляються групи типів тисових бучин і липових бучин (Угольський масив Карпатського заповідника). Характерними для скелястих форм рельєфу флішової зони є групи типів ясенових, яворових, в’язово-ясеново-яворових бучин і букових ясе­нин, яворин, і в’язово-ясенових яворин. У приполонинській смузі збе­реглись рештки яворово-букових лісів, які колись утворювали рослинну смугу (полонини Равка, Менчул Квасівський, Красна та ін.). Всі зга­дані угруповання мають важливе ґрунтозахисне значення та підляга­ють охороні.

У міру зростання висоти над рівнем моря та зниження температури едифікаторне значення бука у Верхньо-Ужоцьких букових і ялицево-букових лісах, бескидських смереково-ялицево-букових лісах, міжгір-ських смереково-ялицево-букових і буково-ялицево-смерекових лісах зменшується, він формує змішані з хвойними породами лісостани. Най­більш поширені у цих районах такі групи типів: ялицеві бучини, сме­реково-ялицеві та ялицево-смерекові бучини (рис. 13). Всі ці угрупо­вання відзначаються високою продуктивністю, стабільністю протії вітровалів і сніголомів. На території Міжгірського, Воловецького, Сва­лявського л/к та Жденевського лісництва у поясі бучин збереглись фіто­ценотично цікаві угруповання карпато-балканського виду бузку угор­ського, що росте разом з ясеном та вільхою чорною і підлягає охороні.

Ялицево-буковий праліс на Закарпатті

Ялицево-буковий праліс на Закарпатті

Формація ялиці білої (Abieteta albae). Ліси з перевагою ялиці в минулому були більш поширені, ніж зараз. Після суцільних рубок у багатьох районах вони замінялися смерековими лісами. Рештки яли­цевих лісів збереглися у Жорнавському, Перечинському, Велико-Бич­ківському лісокомбінатах, Широколужанському масиві Карпатського заповідника та в інших місцях.

В основному поширені такі групи типів: букові яличини, смереко­во-букові та буково-смерекові яличини. Рідше трапляються чисті яли­чини (Білий потік у Діловецькому лісництві).

Формація смереки звичайної (Piceeta abietis). Основні масиви сме­рекових лісів Закарпаття сформовані в помірно-холодних кліматичних умовах Внутрішніх Горган, Мармароського кристалічного масиву та Чорногори у межах висот 700… 1600 м. Подібно як і бук, смерека ут­ворює переважно монодомінантні угруповання. Змішані фітоценози трапляються в екстремальних для смереки едафічних і помірних клі­матичних умовах у нижче розташованих гіпсометричних рівнях. Мож­на вичленувати у межах формації такі групи типів: чисті смерекові, буково-смерекові, ялицево-смерекові, ялицево-буково- і буково-ялицево-смерекові, кедрово-смерекові, модриново-кедрово-смерекові, сіровіль­хово-смерекові ліси. Монодомінантні смерекові ліси мають зональне поширення від висоти 1200 м. Фітоценотичне ядро у цій групі типів утворюють волога сурамінь чорницева (Piceetum myrtillosum), квасеницева (Piceetum oxalidosum), гілокомієва (Piceetum hylocomiosum), ожикова (Piceetum luzulosum sylvaticae), сира сурамінь політріхова (Piceetum polytrichosum), альпійсько-безщитннкова (Piceetum athyri­osuin alpestre). На болотних грунтах зрідка трапляється сира рамінь кременева (Piceetum petasitosum). Нижче 1200 м сформовані змішані смерекові ліси, серед яких буково-ялицево-смерекові та ялицево-буко­во-смерекові утворюють рослинну смугу. Найбільш характерними для цієї групи типів є волога буково-ялицева сурамінь чорницева (Fageto— Abieto — Piceetum myrtillosum), лісово-ожикова (Fageto — Abieto — Piceetum luzulosum sylvaticae) та волога буково-ялицева рамінь ква­сеницева (Fageto—Abieto—Piceetum oxalidosum) і безщитникова (Fa­geto—Abieto—Piceetum athyriosum).

Ялицево-смерекові, буково-смерекові та вільхово-смерекові ліси ло­кально поширені. Остання група приурочена до терас гірських потоків і представлена бальзаміново-кременевою асоціацією (Alneto incanae — Piceetum impatientoso — petasitosum).

Кедрово-смерекові та модриново-кедрово-смерекові ліси збереглися лише як реліктові в резерваті Кедрин та на Попаді.

У зв’язку з монокультурним господарством, характерним для Кар­пат у минулому столітті, істотно змінилась структура смерекових лі­сів. Площа чистих смеречин збільшилась за рахунок змішаних буко­во-хвойних лісів у 2,5 раза. Така зміна була причиною катастрофічних вітровалів (рис. 14), які завдають лісовому господарству значної шкоди.

Вітровал у смерековому лісі

Вітровал у смерековому лісі

Формації субальпійської смуги. Вище суцільної межі букових і смерекових лісів у західній частині Закарпаття, починаючи в середньому від висоти 1280 м, а в східній частині від висоти 1500 і до висоти 1850 м, сформована субальпійська смуга з характерним для неї криволіссям гірської сосни, зеленої вільхи, ялівцю сибірського, суб­альпійськими луками та мохово-лишайниковими пустищами.

Формація гірської сосни (Pineta mughi). Основні масиви гірської сосни, або жерепа, поширені у холодній кліматичній зоні Чорногори, Мармароського кристалічного масиву та Горган. Найбільш західне міс­цезростання сосни збереглось на висоті 1300… 1380 м на південних схилах вершини Смерек у Внутрішніх Горганах. У межах висот 1430… 1560 м гірська сосна трапляється спорадично, починаючи з 1500 до 1750 м, вона масово заселяє гірські схили. Від 1750 до 1870 м площі гірсько-соснових заростей знову зменшуються. На максимальних висотах (до 2000 м) сосна зафіксована на південно-західних схилах Чорногори.

Найбільш поширеними асоціаціями в оліготрофних, від свіжих до си­рих, едатопах є сосняк-жерепняк чорницевий (Mughetum myrtillosum), гілокомієвий (Mughetum hylocomiosum), рунянковий (Mughetum pol­ytrichosum), пухівково-сфагновий (Mughetum eriophoroso-sphagnosum), водянково-сфагновий (Mughetum empetroso-sphagnosum), сфагновий (Mughetum sphagnosum). У вологих мезотрофних едатопах поширені сосняк-жерепняк чорницевий (Mughetum myrtillosum), чорницево-ку­ничниковий (Mughetum myrtilloso-calamagrostidosum), чорницево-без­щитниковий (Mughetum myrtilloso-athyriosum), квасеницевпй (Mughe­tum oxalidosum).

У минулому зарості сосни часто вирубували або випалювали для розширення площі полонин, що було причиною розвитку ерозійних процесів. У зв’язку з важливою протилавинною та гідрологічною фун­кцією, яку виконує гірська сосна, її зарості підлягають абсолютній охороні.

Формація зеленої вільхи (Duschekieta viridis). На відміну від гір­ської сосни, зелена вільха, або лелич, має значно ширший діапазон зростання, охоплюючи високогірські ландшафти від Чорногори до по­лонини Равка у Бескидах. У середньому її нижня межа проходить по ізогіпсі 1020 м. В основному вона поширена в межах висот 1360…1600 м у Чорногорі, Свидовецьких горах, Мармароському кристалічному масиві, на Боржавських полонинах, досягаючи максимальної висоти на північних і прилеглих до них схилах. Максимальна висота (2000 м) у Чорногорі.

На відміну від гірської сосни, зелена вільха росте на більш родю­чих грунтах, що сформувалися на прошарках аргілітів. Найчастіше по­ширені такі асоціації: зелено-вільшняк чорницевий (Duschekietum viridis myrtillosum), чорницево-моховий (Duschekietum viridis myrtilloso­muscosum), куничниковий (Duschekietum viridis calamagrostidosum), папоротевий (Duschekietum viridis filicosum), медунково-жовтозіллє­вий (Duschekietum viridis pulmonarioso-seneciosum), лісово-ожиковий (Duschekietum viridis luzulosum sylvaticae).

Зелена вільха має важливе не тільки захисне, але і меліоративне значення, тому вимагає охорони. її можна насаджувати для закріплен­ня еродованих гірських схилів.

Формація ялівцю сибірського (Junipereta sibiricae). Поширення в су­бальпійській смузі заростів ялівцю сибірського свідчить про певну ста­дію деградації полонинських угідь. У межах формації вичленовано яло­вечник чорницево-гілокомієвий (Juniperetum myrtilloso hylocomiosum). і трав’яно-чорницевий (Juniperetum herboso-myrtillosum).

Чагарничкові та мохово-лишайникові формації. Характерним для субальпійського поясу є угруповання чагарничків з родини вересових, аркто-альпійських верб, мохів і лишайників. Найбільш поширені чор­ницеві (Myrtilleta), чорницево-лохинові (Myrtilleto-Uligineta) та чор­ницево-лохиново-рунянкові купинясті пустища (Myrtilleto-Uligineto-Polytricheta). У Чорногорі, частково Свидовці та Піп Івані, трапляються рододендронові пустища (Rhodoreta kotschyi). Куртинне поширення ма­ють зарості арктоальпійських і альпійських верб (Saliceta herbaceae, Saliceta hastatae, Saliceta retusae, Saliceta kitaibelianae).

Із лишайників синузії утворюють Cetraria, Cladonia elongata, Cla­donia sylvatica та ін.

Гірсько-лучні формації. Серед лучних формацій субальпійського й альпійського поясів, які вивчали Є. М. Брадіс (1951), Г. В. Козій (1960), К. А. Малиновський (1959, 1980), В. І. Комендар (1960), найбільш по­ширені пустищні луки, що займають близько 65% площі полонинських угідь. Панівною є формація мичників, або біловусників (Nardeta stric­tae), поширених на гірсько-лучних, бідних, часто торфянистих грунтах. Флористичний склад мичників небагатий та одноманітний. їх продук­тивність і кормова вартість незначні. На полонинах Боржавська та Красна найбільш продуктивні ділянки з різнотравно-мичковим траво­стоєм використовуються під сінокіс. Рідше трапляються мітлицево-різ­нотравні замоховілі пустищні луки (Agrostideta vulgaris muscosa), a також червоно-мальовано-кострицево-мичникові (Festuceto (rubrae et pictae) — Nardeta), мальовано-кострицево-мичникові (Festuceto (pic­tae)—Nardeta) і червоно-кострицево-мичникові (Festuceto (rubrae) — Nardeta) луки, які відзначаються більшою продуктивністю і кормовою вартістю.

Справжні луки займають близько 2…3% полонинських угідь. Най­більш поширені щучникові (Deschampsieta caespitosae, Deschampsieta flexuosae), різнотравно-щучникові (Deschampsieta caespitosae—varia herbosae), щучниково-червоно-мальовано-кострицеві луки (Deschampsi­eto—Festuceta rubrae et pictae), червоно-кострицеві (Festuceta rubrae), мітлицеві (Agrostideta vulgaris), мітлицево-кострицеві (Agrostideto— Festuceta rubrae), лучно-альпійсько-тонконогові (Poaeta pratense et alpinae) луки. Вони відзначаються багатим флористичним складом, ви­сокою продуктивністю та кормовими якостями і тому мають важливе значення для полонинського господарства (рис. 15).

Закарпатська полонина влітку

Закарпатська полонина влітку

У місцях надмірного угноєння на стоянках худоби виникли на знач­ній площі зарості щавлю альпійського (Rumiceta alpini), які не мають господарського значення і підлягають реконструкції.

Рослинні формації альпійської’смуги. Альпійська смуга виражена вище 1800 (1850) м у Чррногорі, Свидовецьких горах, Мармароському кристалічному масиві. Тут поширені альпійські пустища лохинові (Uli­gineta), рододендронові, злаково-чорницево-лохинові (Graminoso — Myrtilleto—Uligineta), ситникові з ситника трироздільного (Junceta tri­fidi).

Справжні луки утворюють і формація костриці лежачої (Festuceta supinae), осоки вічнозеленої та осоки зігнутої (Cariceta sempervirentis, Cariceta curvulae), сеслерії Більца (Seslerieta bielzii) та зрідка осоки чорнуватої (Cariceta atratae), що зростає на південних схилах Петро­са Чорногірського та в інших місцях. Кормове значення рослинності цієї смуги незначне.

Болотні формації. Болота займають в області незначну площу і по­ширені переважно у високогір’ї. Більшість боліт низовини осушена і перетворена в культурні угіддя. їх рештки збереглися в рівнинних міс­цевостях Ужгородського та Мукачівського районів.

Розвиток високогірних боліт зв’язаний з льодовиковими процесами, улоговинами та виходами джерел. Сліди льодовикової діяльності най­краще збереглись на Свидівці та Чорногорі, де трапляються бідні осо­ково-сфагнові й осоково-гіпнові болота з такими характерними видами, як осока сірувата (Carex canescens L.), звичайна (Carex vulgaris Fri­es), волотиста (Carex paniculata L.), пухирчаста (Carex vesicaria L.), жеруха Опіца (Cardamine opizii Presl.), жирянка звичайна (Pinguicu­la vulgaris L.) тощо. Болота цікаві для палінологічних досліджень і підлягають охороні.

 

РОСЛИННІ РЕСУРСИ

Рослинні ресурси мають важливе економічне значення для різних галузей народного господарства. Ліси займають в області 45% її території. У дендрологічному складі 10 хвойних і понад 150 листя­них деревних і чагарникових порід. У меблевій промисловості високо цінується деревина дуба, бука, явора, ясеня, горіха, тополі, ільмових, смереки, ялиці. На лісохімічних заводах з деревини бука, граба, бере­зи одержують близько 10 різних видів первинних хімічних продуктів. При їх дальшій переробці добувають кілька десятків видів вторинних хімічних продуктів.

У харчовій промисловості використовують плоди дикоростучих рос­лин, яких налічується понад 60 видів (дика яблуня, груша, черешня, дерен справжній, терен, ліщина, берека, калина, шипшина, горобина звичайна, малина, ожина, чорниця, брусниця та ін.). Дикі плодові й ягідні рослини мають винятково важливе значення для лісових звірів і птахів.

Кліматичні умови дають змогу успішно розводити в області інтро­дуковані дикоростучі плодові (облепиха, мушмула звичайна, миндаль, каштан їстівний, горобина домашня, ірга овальна і колосиста, аронія та багато ін.). Їх широке культивування дасть значний економічний ефект.

Більшість видів диких плодових добрі медоноси, що сприяє розвит­ку бджільництва.

Дика флора Закарпаття налічує близько 350 видів судинних рос­лин, що вживаються у науковій та народній медицині (В. І. Комендар, 1971). На жаль, ресурси їх вичерпуються, тому для відтворення пот­рібні спеціальні заказники лікарських рослин.

Поряд з лікарськими рослинами важливе значення мають красильні рослини для харчової, парфюмерної, лакофарбувальної промисло­востей (клен звичайний, ясен звичайний, звіробій звичайний, дрік фар­бувальний, маренка звичайна), дубильні рослини (дуб, смерека, ялиця, верба, горіх), медоноси (липа, буквиця лікарська, хаменерій вузько­листий), ефіро-олійні рослини (шавлія лікарська, кмин, м’ята переч­на, чебрець) та ін.

Раціональне використання рослинних ресурсів повинно здійснюва­тись на принципах їх відтворення та охорони рідкісних і зникаючих видів.

comments powered by HyperComments