(УВАГА!!! ДАНА КНИГА МІСТИТЬ ЕЛЕМЕНТИ КОМУНІСТИЧНОЇ ПРОПАГАНДИ)

Дмитро Миколайович Анучин

Дмитро Миколайович Анучин

Жодна країна світу не має таких видатних учених та дослідників-географів, як наша батьківщина. Серед цих славетних російських географів одне з видатних місць належить Дмитрові Микола­йовичу Анучину, творцеві російської універси­тетської географічної школи.

Дмитро Миколайович Анучин народився 8 вересня 1843 р. в Петербурзі. Чотирнадцяти років він втратив батьків і залишився під опі­куванням старшого брата Михайла Микола­йовича. У 1860 р. молодий Анучин закінчив Ларинську гімназію в Петербурзі і вступив на історико-філологічний факультет універ­ситету, але через рік захворів і за порадою-лікарів змушений був поїхати лікуватись за кордон. Він побував у Німеччині, Швейцарії, Італії, де провів майже два роки. Тут він знайомився з природою, музеями, літературою, побутом тощо.

Повернувшись у 1863 р. в Росію, Д. М. Ану­чин переїхав до Москви, де жив тоді його брат, і вступив до Московського університету на природничий факультет.

В університеті Анучин зацікавився зооло­гією та антропологією з етнографією. У 1867 р. він закінчує університет і готується до науко­вої діяльності. Першою науковою працею Ану-чина був твір «О генетическом сходстве видов рода «Byson». Проте з часом він більше заці­кавився людиною і почав глибоко опрацьовувати питання антропології і географії.

У 1871 р. Анучина обирають ученим секре­тарем Товариства акліматизації тварин та рос­лин. Анучин вивчає африканських тварин і в 1873 р. друкує в журналі «Природа» свою працю «Очерки африканской фауны: І. Сек­ретарь. II. Орел-скоморох». В наступному році він друкує в цьому журналі велику працю «Об антропоморфних обезьянах и о их отноше­нии к происхождению человека».

В 1873 р. Анучин склав екзамени на ступінь магістра зоології і в 1874 р. почав читати курс природознавства в Катерининському інститу­ті та географію в гімназії. В 1875 р. його було обрано секретарем антропологічного відділу Товариства любителів природознавства.

В 1876 р. в Московському університеті було відкрито на приватні кошти кафедру антропо­логії; керувати нею запросили Д. М. Анучина. Незабаром Анучина відряджають за кордон. Під час свого перебування за кордоном (у Фран­ції, Англії, Бельгії, Німеччині, Австрії, Чехії) він удосконалював свої знання з антрополо­гії, брав участь у розкопках дольменів, печер, курганів, відвідував лекції в Сорбонні, працю­вав в антропологічній лабораторії у Празі і зібрав велику антропологічну колекцію.

Анучин був добрим організатором. В 1878 р. він за дужо короткий час організовує на всесвіт­ній антропологічній виставці в Парижі росій­ський відділ, який користувався заслуженою пошаною серед наукових кіл світу. В 1892 р. Анучин організовує географічну виставку в Мос­кві, на якій було показано дослідження і роз­виток російської географії. За це Дмитра Мико­лайовича було нагороджено Великою золотою медаллю.

Колекції та експонати з антропології стали основою антропологічного музею Московського університету, а експонати географічної ви­ставки стали ядром географічного музею Мос­ковського університету.

Карта подорожей і регіонів дослідження Д.М. Анучина

Карта подорожей і регіонів дослідження Д.М. Анучина

З 1880 р. Анучин читає курс антропології в Московському університеті. В 1881 р. він захищав дисертацію на ступінь магістра наук, а в 1884 р. його обирають професором. В 1889 р. Анучину було присуджено (без захисту дисер­тації) науковий ступінь доктора географічних наук (він є наш перший доктор географічних наук). В 1896 р. Анучина обрано академіком Російської Академії наук, в 1900 р.— почесним членом Географічного товариства. В 1906 р. Анучину було присвоєно звання заслуженого професора. В 1914 р. Географічне товариство присудило йому за праці з загального земле­знавства вищу нагороду — Костянтинівську медаль.

Незважаючи на великі труднощі (брак кош­тів, відповідних кабінетів, обмеженість шта­тів та ін.), Анучину вдалося створити росій­ську університетську географічну школу, кращі традиції якої збереглися й тепер. Його твір «Рельєф поверхности Европейской России в по­ледовательном развитии о нем представлений» є класичним твором у галузі геоморфології. Розглядаючи рельєф Європейської Росії в роз­витку, Анучин пішов у своїх дослідженнях значно далі, ніж Девіс і Пенки (батько і син). В цій праці він дав метод геоморфологічного дослідження і по-новому висвітлив рельєф Європейської Росії. Отже, Анучин є осново­положником генетичної геоморфології.

Анучина можна вважати також творцем російської лімнології. Він дослідив витоки найголовніших рік Європейської Росії.

Анучин створив історію географії, в якій він багато уваги приділив дослідженням російських географів. Він один з перших вивчав геогра­фічні праці М. В. Ломоносова і довів його пріо­ритет у розробці багатьох географічних про­блем. Він перший опрацював і частково видав праці Міклухо-Маклая. Далі він виявив старо­давні витоки самобутньої російської географії і цим самим спростував твердження іноземних істориків географії про відсталість російської географічної науки.

Перекладні праці з історії географії Анучин доповнював дослідженнями російських геогра­фів, про що завжди замовчували іноземні вчені.

В усіх своїх працях Д. М. Анучин виявив себе патріотом, справжнім сином російського народу.

Проте основною галуззю роботи Анучина була антропологія. Він заснував і очолив кафедру антропології в Московському університеті, ор­ганізував антропологічний музей при Москов­ському університеті, антропологічний відділ «Общества любителей естествознания». Крім того, він був основоположником російської етно­графії, особливо палеоетнографії. Чимало зро­бив Анучин і в галузі археології. Довгий час (з 1883 р.) він був віце-головою, а з 1918 р. головою Московського археологічного това­риства.

Дуже багато зробив Анучин і в галузі мето­дології географії. Окремі предмети та явища природи він розглядав не ізольовано, а в їх взаємодії і в процесі розвитку, наприклад, вивчаючи ріки й озера, він розглядає їх як елемент ландшафту, як складову частину нав­колишнього середовища, яка перебуває у по стійній взаємодії з усіма іншими елементами ландшафту.

Вивчаючи географію рослин і тварин, Ану-чин особливу увагу приділяв впливові геогра­фічного середовища на рослини й тварини та їх ролі у формуванні ландшафту.

Д. М. Анучин критично ставився до методо­логічних поглядів іноземних географів, зо­крема Геттнера. В галузі ландшафтознавства він цілком дотримувався поглядів Докучаєва.

Проте в деяких питаннях Анучин стояв на неправильних позиціях. Основною його по­милкою було перебільшення впливу географіч­ного середовища на людину.

Д. М. Анучин був прогресивним ученим. Велику Жовтневу соціалістичну революцію він сприйняв з радістю, відразу віддав усі свої сили на користь молодій радянській респуб­ліці. Вже в 1919 р. він бере участь у роботі багатьох радянських наукових установ: у Мос­ковській секції відділу історії матеріальної культури Академії наук, в етнографічній комі­сії Головного музею, в бюро краєзнавства при Академії наук, в науково-дослідному інституті, в різних комісіях Наркомосу, в Комісаріаті іноземних справ, у Вищій військовій редак­ційній раді, в Держплані — і все це поруч з ви кладанням географії, антропологи і етнографії в Московському університеті.

Проте діяльність Анучина при радянській владі цим не обмежувалась. Він багато писав, виступав з доповідями і лекціями, готував молоді наукові кадри.

До останніх днів свого життя Анучин не залишав своєї кипучої наукової діяльності.

4 квітня 1923 р. Д. М. Анучина не стало, він помер після важкої хвороби і складної операції.

Радянський уряд високо оцінив діяльність Д. М. Анучина.

У день 25-річчя з дня його смерті Радянський уряд видав постанову про увічнення пам’яті академіка Д. М. Анучина. У цій постанові уряду Д. М. Анучина відзначено як най-видатнішого російського географа, як твор­ця російської університетської географічної школи.

Найголовніші друковані праці Д. М. Ану­чина :

1. Рельєф поверхности Европейской России в последовательном развитии о нем представ­лений, Географиздат, 1948.

2. Новейшее изучение озер в Европе и несколько новых данных об озерах Тверской, Псковской и Смоленской губерний, «Землеведение», 1895, кн. І, стор. 137—163.

3. Озера области истоков Волги и верховьев Западной Двины, «Землеведение», 1898, кн. 1—2, стор. 109—164.

4. Япония. Географический очерк, «Земле­ведение», 1904, кн. 1—2, стор. 205—246.

5. География XVIII века и Ломоносов, «Сборник памяти Ломоносова», вид. Москов. унів., 1912.

6. Изучение производительных сил России, «Землеведение», 1916, кн. 1—2, стор. 97—103 (без підпису автора).

7. География в Московском университете за первое столетие его существования, «Земле­ведение», 1917, кн. 3—4, стор. 23—46.

8. Н. Н. Миклухо-Маклай. Его жизнь, путе­шествия и судьба трудов, «Землеведение», 1922, кн. 3—4, стор 3—80.

9. Полярные страны. Географический обзор, «Землеведение», кн. 11, 1894, стор. 115 —140.

10. Центральная Азия. Географический об­зор, «Землеведение», III, 1894, стор. 79—114.