Василь Васильович Докучаєв
(УВАГА!!! ДАНА КНИГА МІСТИТЬ ЕЛЕМЕНТИ КОМУНІСТИЧНОЇ ПРОПАГАНДИ)
Василь Васильович Докучаєв
Серед видатних російських учених, що створили науково обгрунтовану систему землеробства, яка забезпечує високі і стійкі врожаї в областях недостатнього зволоження, почесне місце належить В. В. Докучаеву — основоположникові сучасної науки про грунт — ґрунтознавства.
Своєю всебічною, плодотворною науковою діяльністю Докучаєв не тільки створив науку про грунти, а й заклав основу нового, ландшафтного, напряму в географії.
Василь Васильович Докучаєв народився 1 березня 1846 року в с. Мілюково, Сичовського повіту, Смоленської губернії. Середню освіту Докучаєв здобув у Смоленській духовній семінарії, а вищу — на фізико-математичному факультеті Петербурзького університету, який він закінчив у 1870 р.
В університеті Докучаєв слухав лекції Д. І. Менделєєва, А. Н. Бекетова та інших великих передових російських учених, які прищепили йому любов до науки.
Після закінчення університету Докучаєв досліджує річкові відклади у верхів’ях Дніпра, а згодом льодовикові і взагалі післятретинні відклади. У 1878 р. Докучаєву за його працю «Способи образования речних долин Европейской России» було присуджено науковий ступінь магістра наук.
В 1877—1378 pp. Докучаєв досліджує чорноземні грунти на півдні Європейської Росії. Ці дослідження він узагальнив у праці «Русский чернозем», опублікованій у 1883 р. За цей твір Докучаєву було присуджено науковий ступінь доктора наук. Після цього він очолив кафедру мінералогії в Петербурзькому університеті.
У своїй праці «Русский чернозем» Докучаєв перший відзначив зональне розташування різних видів чорноземних грунтів Східноєвропейської рівнини. Цим він підійшов до питання про географічні зони.
Але до закінченого вчення про природні, або географічні, зони Докучаєв дійшов далеко пізніше. Розвиткові цього вчення особливо сприяла робота Докучаєва на посаді директора (1892—1897 pp.) організованого ним інституту сільського господарства в Новій Олександрії. Тут Докучаев провів велику роботу по вивченню степів і поставив ряд важливих дослідів по залісенню і обводненню їх.
У 1892 р. Докучаєв написав працю «Наши степи прежде и теперь», в якій аналізує причини посух і накреслює ряд заходів до боротьби з ними. Найважливішим серед цих заходів він вважав впорядкування водного господарства шляхом створення ставків і полезахисних лісових смуг на вододільних степових просторах. З цією метою Докучаєв заснував три дослідні станції: у Кам’яному степу, Старобільському районі і Великому Анадолі. Ці станції відіграли велику роль у справі розроблення сталінського плану перетворення природи.
Карта подорожей В.В. Докучаєва
У 1898—1899 pp. він подорожує на Кавказ, де відмічає наявність вертикальної зональності грунтів на схилах гір.
У 1899 р. Докучаєв написав невелику працю «К ученню о зонах природи», в якій формулює своє вчення про зони природи з погляду взаємодії між живою і мертвою природою. Ця праця мала бути одним з розділів задуманої ним великої праці «О соотношениях между живой и мертвой природой».
До виходу в світ праць Докучаєва закордонні вчені уявляли собі географію як універсальну науку, що вивчає землю з усіх точок зору, тобто становить собою поєднання багатьох наук. При такому розумінні географія втрачала право самостійної науки. Величезна заслуга Докучаєва полягає саме в тому, що він уперше висловив погляд на географію – (до речі, не називаючи її географією) як на науку, що вивчає зв’язки й залежності між явищами у просторі.
Природознавство, говорив Докучаєв, вивчає переважно окремі тіла — мінерали, гірські породи, рослини, тварини тощо. Але поки що не вивчає «той генетичний віковий і завжди закономірний зв’язок, який існує між силами, тілами та явищами, між мертвою і живою природою, з одного боку, людиною, з другого. А тимчасом саме ці співвідношення, ці закономірні зв’язки і становлять кращу і вищу принаду природознавства». Ці закономірні зв’язки, за Докучаєвим, відбиваються в грунтах. «Грунти є дзеркало, яскраво і цілком правдиве відбиття, так би мовити, безпосередній результат сукупної, дуже тісної, вікової взаємодії між водою, повітрям, землею, з одного боку, рослинними і тваринними організмами і віком країни, з другого».
Різні типи грунтів, за Докучаєвим, розташовані на земній поверхні поясами, або зонами, витягнутими здебільшого в широтному напрямі (за винятком гірських місцевостей) «в найстрогішій залежності від клімату, рослинності та ін. ». Отже, грунтові зони одночасно є і «зонами природно-історичними».
Докучаєв виділяє такі грунтові зони: 1) бореальну (далі він називає її тундрою); 2) тайгову, або лісову; 3) чорноземну; 4) аеральну зону сухих безводних субтропічних країн; 5) латеритну, або червоноземну, зону тропічних країн. Ці грунтові зони відповідають географічним зонам: тундри, тайги, стенів, пустинь і тропічній.
Докучаєв перший вказав на необхідність поділити територію Росії «на певне число фізико-географічних зон із строго певними геологічними, рельєфними, ґрунтовими, гідрологічними, кліматичними, рослинними й фауністичними особливостями з тим чи іншим характером підґрунтових і ґрунтових вод…», відзначивши важливість такого районування для науки і практики.
Тяжка хвороба не дала можливості великому вченому закінчити задуману ним капітальну працю «Про співвідношення між живою і мертвою природою». Докучаєв помер 8 листопада 1903 року, не здійснивши цього наміру. Але й те, що ним зроблено, дає цілковиту підставу вважати його основоположником учення про географічні зони, яке успішно розвивається радянськими географами. Радянська суспільність шанує Докучаєва як видатного вченого, палкого патріота своєї батьківщини, який звеличив нашу вітчизняну науку про природу.