(УВАГА!!! ДАНА КНИГА МІСТИТЬ ЕЛЕМЕНТИ КОМУНІСТИЧНОЇ ПРОПАГАНДИ)

Василь Васильович Докучаєв

Василь Васильович Докучаєв

Серед видатних російських учених, що створили науково обгрунтовану систему землеробства, яка забезпечує високі і стійкі врожаї в областях недостатнього зво­ложення, почесне місце належить В. В. Докучаеву — основоположникові сучасної науки про грунт — ґрунтознавства.

Своєю всебічною, плодотворною науковою діяльністю Докучаєв не тільки створив науку про грунти, а й заклав основу нового, ланд­шафтного, напряму в географії.

Василь Васильович Докучаєв народився 1 березня 1846 року в с. Мілюково, Сичовського повіту, Смоленської губернії. Середню освіту Докучаєв здобув у Смоленській духов­ній семінарії, а вищу — на фізико-математичному факультеті Петербурзького університету, який він закінчив у 1870 р.

В університеті Докучаєв слухав лекції Д. І. Менделєєва, А. Н. Бекетова та інших великих передових російських учених, які прищепили йому любов до науки.

Після закінчення університету Докучаєв досліджує річкові відклади у верхів’ях Дніп­ра, а згодом льодовикові і взагалі післятре­тинні відклади. У 1878 р. Докучаєву за його працю «Способи образования речних долин Европейской России» було присуджено на­уковий ступінь магістра наук.

В 1877—1378 pp. Докучаєв досліджує чор­ноземні грунти на півдні Європейської Росії. Ці дослідження він узагальнив у праці «Русский чернозем», опублікованій у 1883 р. За цей твір Докучаєву було присуджено науковий ступінь доктора наук. Після цього він очолив кафедру мінералогії в Петербурзькому університеті.

У своїй праці «Русский чернозем» Доку­чаєв перший відзначив зональне розташування різних видів чорноземних грунтів Східно­європейської рівнини. Цим він підійшов до питання про географічні зони.

Але до закінченого вчення про природні, або географічні, зони Докучаєв дійшов далеко пізніше. Розвиткові цього вчення особливо сприяла робота Докучаєва на посаді директора (1892—1897 pp.) організованого ним інсти­туту сільського господарства в Новій Оле­ксандрії. Тут Докучаев провів велику роботу по вивченню степів і поставив ряд важливих дослідів по залісенню і обводненню їх.

У 1892 р. Докучаєв написав працю «Наши степи прежде и теперь», в якій аналізує при­чини посух і накреслює ряд заходів до боротьби з ними. Найважливішим серед цих заходів він вважав впорядкування водного господарства шляхом створення ставків і полезахисних лісо­вих смуг на вододільних степових просторах. З цією метою Докучаєв заснував три дослідні станції: у Кам’яному степу, Старобільському районі і Великому Анадолі. Ці станції відіграли велику роль у справі розроблення сталінського плану перетворення природи.

Карта подорожей В.В. Докучаєва

Карта подорожей В.В. Докучаєва

У 1898—1899 pp. він подорожує на Кавказ, де відмічає наявність вертикальної зональ­ності грунтів на схилах гір.

У 1899 р. Докучаєв написав невелику працю «К ученню о зонах природи», в якій форму­лює своє вчення про зони природи з погляду взаємодії між живою і мертвою природою. Ця праця мала бути одним з розділів задуманої ним великої праці «О соотношениях между жи­вой и мертвой природой».

До виходу в світ праць Докучаєва закор­донні вчені уявляли собі географію як уні­версальну науку, що вивчає землю з усіх точок зору, тобто становить собою поєднання багатьох наук. При такому розумінні геогра­фія втрачала право самостійної науки. Вели­чезна заслуга Докучаєва полягає саме в тому, що він уперше висловив погляд на географію – (до речі, не називаючи її географією) як на науку, що вивчає зв’язки й залежності між явищами у просторі.

Природознавство, говорив Докучаєв, ви­вчає переважно окремі тіла — мінерали, гір­ські породи, рослини, тварини тощо. Але поки що не вивчає «той генетичний віковий і зав­жди закономірний зв’язок, який існує між силами, тілами та явищами, між мертвою і живою природою, з одного боку, людиною, з другого. А тимчасом саме ці співвідношення, ці закономірні зв’язки і становлять кращу і вищу принаду природознавства». Ці законо­мірні зв’язки, за Докучаєвим, відбиваються в грунтах. «Грунти є дзеркало, яскраво і ціл­ком правдиве відбиття, так би мовити, без­посередній результат сукупної, дуже тісної, вікової взаємодії між водою, повітрям, землею, з одного боку, рослинними і тваринними організмами і віком країни, з другого».

Різні типи грунтів, за Докучаєвим, роз­ташовані на земній поверхні поясами, або зо­нами, витягнутими здебільшого в широтному напрямі (за винятком гірських місцевостей) «в найстрогішій залежності від клімату, рос­линності та ін. ». Отже, грунтові зони одно­часно є і «зонами природно-історичними».

Докучаєв виділяє такі грунтові зони: 1) бо­реальну (далі він називає її тундрою); 2) тай­гову, або лісову; 3) чорноземну; 4) аеральну зону сухих безводних субтропічних країн; 5) латеритну, або червоноземну, зону тропіч­них країн. Ці грунтові зони відповідають гео­графічним зонам: тундри, тайги, стенів, пу­стинь і тропічній.

Докучаєв перший вказав на необхідність поділити територію Росії «на певне число фізи­ко-географічних зон із строго певними геоло­гічними, рельєфними, ґрунтовими, гідрологіч­ними, кліматичними, рослинними й фауністич­ними особливостями з тим чи іншим характе­ром підґрунтових і ґрунтових вод…», від­значивши важливість такого районування для науки і практики.

Тяжка хвороба не дала можливості великому вченому закінчити задуману ним капітальну працю «Про співвідношення між живою і мерт­вою природою». Докучаєв помер 8 листопада 1903 року, не здійснивши цього наміру. Але й те, що ним зроблено, дає цілковиту підставу вважати його основоположником учення про географічні зони, яке успішно розвивається радянськими географами. Радянська суспіль­ність шанує Докучаєва як видатного вченого, палкого патріота своєї батьківщини, який зве­личив нашу вітчизняну науку про природу.