7 років тому
Немає коментарів

Кому не відома щириця запрокинута (Amaranthus retroflexus L.), або звичайна? Справді, це звичайнісінька рослина, зарості якої майже на кожному кроці трапляються коло жител, край доріг, на пустирях, вокзалах, залізницях. Вона засмічує городи, посіви просапних культур, росте в садах та виноградниках, на баштанах — словом, скрізь на розораних землях, насипах, по берегах річок. У цієї однорічної рослини розвиваються міцні прості або розгалужені стебла 30—70 см заввишки. Окремі «велетні» досягають 1 — 1,5 м заввишки. Сіро-зелені листки цілісні, ромбічні, довгочерешкові, листорозміщення чергове. Стебло на верхівці закінчується великим волотеподібним суцвіттям з численних дрібних, непоказних квіток. Оцвітина складається з плівчастих листочків з вістрям на верхівці. При плодах вони не осипаються і не змінюються. Тому й латинська назва рослини означає — «нев’янучий». Насіння цієї великої незграбної рослини надзвичайно дрібне, легке, блискуче, чорного кольору, має високий процент схожості і може довго зберігатися в грунті. Насіння на рослині утворюється надзвичайно багато, до півмільйона на одну особину. Насінини легкі дисковидні, по краю вузько облямовані. Їх підхоплює вітер і відносить на невелику відстань, густо вкриваючи землю. Розносяться вони також дощовими потоками, з пилом, а найбільше з брудом, що налипає до коліс, ніг тварин та людей. На більші відстані насіння щириці поширюється з землею при перевезенні коренеплодів, саджанців, при використанні землі як корабельного баласту. З розвитком мореплавства рослина змогла переселитися на інші материки.

Важко уявити, що наші предки не знали цієї рослини. Навіть родини амарантових (щирицевих) не було в нашій флорі. Не дивно, що таким живучим, винятково невибагливим і родючим рослинам було тісно в рідному краї.

Щириця запрокинута

Щириця запрокинута

Щириця дико росла лише в Північній Америці. Припускають, що вже в XVI ст. вона перетнула океан і дісталася Європи. Але достовірні докази початку колонізації Європи цією, рослиною історія зберегла лише з 1733 p., коли поява її була зафіксована у Венеції. Пізніше, в 1750 р. щириця звичайна знову була випадково завезена з Америки, тепер уже в Швецію в ботанічний сад м. Упсала. Звідси «чужинка» почала свій переможний шлях по всій Європі. Країни одна за одною заселялися заокеанськими колоністами. Невдовзі рослина була вже в Росії. Правда, місце і час появи її залишилися невідомими, але вже в 1855 р. вона була у нас звичайним бур’яном. Щоб заселити такі великі простори, потрібен був час. Виходячи з цього, і визначили дату її появи — приблизно на початку XIX ст.

Щириця звичайна була першою ластівкою з родини щирицевих. Слідом за нею в Європу проникли інші види «хижацького» роду з Америки і з країн Середземномор’я. Але є серед щирицевих і корисні рослини, які завозили свідомо, переважно як декоративні культури, наприклад усім відомий «півнячий гребінь», або амарантус повислий. Деякі амарантуси культивували заради насіння, яке використовували для годівлі птахів. Крім того, молода трава щириці звичайної — це поживний корм для свиней.