5 месяцев назад
Нету коментариев

Sorry, this entry is only available in
Украинский
На жаль, цей запис доступний тільки на
Украинский.
К сожалению, эта запись доступна только на
Украинский.

For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

У пізніших фазах розвитку металургії — другій і тре­тій — майстри Центральної і Східної Європи до міді стали додавати з метою одержання твердих і міцних виробів цинк, миш’як, олово, свинець, сурму та інші компоненти. Так з’явилася бронза. Період широкого ви­готовлення і застосування цих сплавів ввійшов в історію як епоха бронзи. Перевага бронзи над міддю обу­мовлена не тільки міцністю першої, але й значно ниж­чою температурою її плавлення. Якщо мідь плавиться при температурі 1084°, то сплав бронзи, залежно від складу,— при температурі 700—900°. Як і коли була винайдена бронза — невідомо. Але з часу застосування в археологи спектрального аналізу уява про час появи бронзових виробів змінилась. Несподіваним був і ви­сновок про використання стародавніми металургами до­сить великої рецептури сплавів.

Найбільш ранні відомості про використання бронзових виробів знаходимо в шумеро-аккадських письмових дже­релах IV тис. до н. е. Вже в НІ тис. до н. е. в Стародавньому Єгипті широко користуються бронзою. Егейський й Середземноморський світи також знають сплави в се­редині ІІІ тис. до н. е. В Центральній і Східній Європі бронза набула значного поширення в кінці III і на початку II тис. до н. е. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що прабатьківщиною бронзи, як і міді, слід вважати Близький Схід. Однак нез’ясованим залишаються, який штучний сплав вперше здобула людина. Мета­лургознавці, спираючись на металографічні аналізи, до­водять, що основним для стародавнього металурга Старого світу в IV—III тис. до н. е. був сплав міді з миш’яком. Олово як класичний компонент додавалось до міді вже на початку III тис. до н. е. в Урі (Месопо­тамія), Трої (Анатолія) та в інших місцях. У Європі лише з III тис. до н. е. олово посідає у сплавах панівне місце. Стародавні ливарники і ковалі вибрали олово як основний компонент до міді (9 частин міді, 1 — олова). Цей метал у сплаві з міддю легкоплавкий, добре підда­вався різним ливарним операціям і, разом з тим, вироби з нього були міцні і гарні. Пізніше ливарники Європи використовували потрійний сплав — міді з оловом і свинцем — при переважанні мідної основи.

Вироби з таких сплавів стали більш якісні, краще піддавались додатковій обробці. Третім основним компо­нентом після олова і миш’яку в 1 тис. до н. е.— напере­додні поширення заліза в Європі — стає цинк. Правда, у сплавах, як показують спектральні аналізи, знаходи­лись й інші складники: залізо, нікель, срібло, золото, вісмут, кобальт. Ці метали могли бути і природними домішками в мідній руді. В такому разі якраз ці незнач­ні домішки є дуже цінними для з’ясування місця рудних покладів.

Згідно з аналізами, проведеними Є. М. Черних в ла­бораторії спектрального аналізу Інституту археології AH CPCP, а також в лабораторії загальної фізики Ужгородського державного університету, вдалось визна­чити район рудного джерела, яке використовувало насе­лення Українських Карпат. Він, як і в мідній, так і в бронзовій добі, залишився незмінним. Це багата на поліметалічні рудні поклади Трансільванія. Вона, почина­ючи з середини II тис. до н. е., стала одним із найбільш потужних центрів гірничодобувної, бронзоробної і об­робної індустрії Центральної Європи. Завдяки близькому розташуванню цього центру у Верхньопотиському басей­ні, в тому числі і в районі Українських Карпат, пізніш виникли самостійні металургійні вогнища.

В Прикарпатті протягом доби бронзи жило кілька етнокультурних спільностей. На початку бронзової доби племена трипільської культури були поступово підкоре­ні племенами культури шнурової кераміки.

Провідною галуззю господарства цих племен було ско­тарство, а землеробство мало другорядне значення. Важливе місце в господарському житті займали домаш­ні промисли, обробка каменю і кістки та гончарство. Відомі тут були металеві предмети. Правда, їх було дуже мало. З поховання поблизу села Крилос Івано-Франківської області походять уламок мідної шийної гривни і два спіральні скроневі кільця. Гривна виготов­лена при температурі понад 300° з міді з невеликою кількістю природних домішок свинцю, срібла, вісмуту, натрію, кальцію і фосфору, а скроневі кільця — з спла­ву, основу якого становить срібло, але з домішками мі­ді, золота і кальцію. В пізніших похованнях біля сіл Переможного, Балича і Сірників Львівської області бу­ли знайдені мідні скроневі кільця листоподібної форми з одним або двома поздовжніми реберцями, кинджали, відкритий браслет з загостреними кінцями, уламки шпильки та персні з широкої свинцевої стрічки. Спек­тральним аналізом встановлено, що, крім кинджала із Сірників (олов’яниста бронза), всі предмети виготовлені з міді з природними домішками вісмуту, магнію, олова, кальцію, свинцю й срібла. До цього ж періоду відносять­ся веслоподібні сокири з Комарова, Коломиї і Слободи-Рунгурської (тепер — с. Слобода) Івано-Франківської області. Подібні сокири поширені були в першій поло­вині ІІ тис. до н. е. в Тисо-Дунайському басейні та на Кавказі.

Ці металеві вироби культури шнурової кераміки в Прикарпатті мають близькі аналогії в пам’ятках Центральної Європи, зокрема в Чехії й Моравії. Спектраль­ний аналіз предметів вказує на їхнє трансільванське походження, де в міді, крім інших складників, наявні мікродомішки золота. Отже, населення Прикарпаття мідні вироби отримувало від сусідніх племен Трансіль­ванії і Верхнього Потисся. Однак це не значить, що місцеве населення не знало обробки металу.

Наконечники списів доби бронзи...

Наконечники списів доби бронзи…

Особливого розквіту металургія бронзи досягає в При­карпатті у другій половині і в кінці II тис. до н. е. В цей період на Прикарпатті жили племена комарівської куль­тури (1500—1200 pp. до н. е.) та носії культур Ноа (1200—1000 pp. до н. е.) і гава-голіградської (1000— 800 pp. до н. е.).

Комарівські племена в середині II тис. до н. е. пред­ставляли великий етнокультурний масив, пам’ятки якого поширені не лише в Прикарпатті, а й на Волині, Над­дніпрянщині, у верхів’ях Західного Бугу і Стиру.

В археологічній літературі прийнятою є думка, що культура шпурової кераміки була основним компонен­том комарівської, яка прийшла на зміну першій. Назва культури походить під села Комарова Івано-Франків­ської області, де у 30-х роках був розкопаний могиль­ник. У післявоєнні роки ця культура, завдяки досліджен­ням С. С. Березанської та І. К. Свєшнікова, була все­бічно вивчена. Основи господарства племен комарівської культури становили землеробство і скотарство, а також у значній мірі була розвинута обробка кісток, кременю і каменю та гончарна справа. Налагоджено було і брон­золиварне виробництво. Підтвердженням цього є глиня­ні сопла, виявлені в комарівському кургані № 39, брон­зові вироби цього ж могильника у курганах № 6 і № 8 та численні бронзові скарби і окремі знахідки, знайдені на території поширення комарівської культури. Харак­терними виробами для комарівського населення Прикар­паття були кинджали з листоподібним лезом і втулчас­тим дводільним руків’ям, бойові сокири з довгим лезом і гострою або гудзикоподібною обушною частиною, лій­часті підвіски, персні зі спіральними щитками, шпильки з конічною спіральною опуклою або ромбоподібною го­лівками, браслети з кінцями, загнутими в спіральні щитки, гривни, масивні браслети відкритого типу, брас­лети з закрученими кінцями у дископодібну спіралі підвіски і фібули з дротяних спіральних щитків, намиста і спіральні пронизки.

В ряді поховань комарівської культури траплялись і золоті прикраси: калачикоподібні підвіски, перстень з дроту і сережка.

Дані спектрального аналізу, проведеного Є. М. Чер­них, свідчать, що металеві вироби племен комарівської культури Прикарпаття походили з трансільванського металургійного центру. Майже повна відсутність брон­зових предметів на поселеннях пояснюється тим, що по­ламані речі йшли на переплавку і ними дуже дорожили. А наявність значної кількості бронзових виробів, особ­ливо прикрас та парадної зброї в похованнях, вказують на існування певної майнової нерівності у комарівських племен. Так, бронзовий кинджал з кургану біля села Іваничів Волинської області та бойові сокири з інших поховань були, очевидно, ознаками влади родових вож­дів.

Приблизно у ХНІ ст. до н.е. комарівське населення Прикарпаття було асимільоване прийшлими з півдня носіями культури Ноа (назва від могильника в місце­вості Ноа в Трансільванії). Ллє у верхів’ях Дністра ав­тохтонне населення продовжувало існувати до початку залізної доби.

Населення культури Ноа наприкінці бронзової доби (XIII—XI ст. до н. е) утворювало велику етнокультурну спільність і займало території Східної Румунії, Молдав­ської РСР, Попруття і Середнього Подністров’я. До найкраще вивчених пам’яток культури Ноа належать поселення поблизу сіл Бовшева, Острівця Івано-Фран­ківської області і Магали Чернівецької області та мо­гильник в селі Острівці.

До пам’яток культури Ноа належать і три скарби бронзових речей, виявлені в Заліщиках Тернопільської, Олешові Івано-Франківської та Держові Львівської областей. Колекція бронзових предметів із Заліщиків складалась з 11 серпів, з Олешова — з 5 цілих і одного уламка серпа, кельта і наконечника списа, а з Держова — з серпа і хрестоподібної підвіски.

У населення культури Ноа важливу роль в економіці відігравало скотарство. Поряд із скотарством розвива­лося й землеробство.

Серед домашніх промислів — кісткообробної і гончар­ної справи — провідне місце посідає металургія бронзи. Свідченням цього є майстерня, відкрита на поселенні в селі Острівці Івано-Франківської області. Вона дослі­джувалась в 1960—1062 pp. археологічною експедицією Інституту суспільних наук АН УРСР. На площі розміром 20 кв. м розміщалась велика будівля, в якій було б печей виробничого призначення, розташованих пара­лельно в два ряди. Між печами простежено сліди круг­лих ям від стовпів, що наводить на думку про існуван­ня спільної покрівлі над усіма печами. Недалеко від залишків печей на рівні горизонту їх залягання (0,75 м від поверхні) виявлено групу ливарних матриць та не­обтесані кам’яні плити, що служили сировиною для ви­готовлення формочок-матриць. Одна формочка була призначена для відливання наконечника списа, дві для втульчастих сокир без вушок, інші — для долота, тесла, шила, диска-дзеркала і клиновидного, зігнутого під прямим кутом, двоплечого предмета. Половинки кож­ної формочки-матриці були складені негативами до се­редини. На них збереглися сліди дії вогню. Мабуть, печі призначалися для додаткової обробки вилитих бронзо­вих виробів з метою підвищення їх міцності й пластич­ності та вирівнювання поверхні.

За 20 м на південь від печей виявлено чотири великі вогнища, розташованих у колі неправильної форми пло­щею близько 10—15 кв. м. Вони були прикриті товстим шаром (до 40 см) шматків обмазки і ошлакованої гли­ни: всередині простежено поперемінно прошарки вугілля і дрібних кусків вапняку з попелом, під яким залягав черінь завтовшки 2—3 см. Ці вогнища служили примітивними горнами, де виплавляли метал. Підтвердженням цього можуть служити знахідки на площі розвалу гли­няної ллячки, трьох круглих крем’яних розтирачів з слі­дами міді, дисковидного злитка бронзи, краплинок міді на уламках дна товстостінного посуду і каменя, де­кілька грудок шлаку та мідної руди. Крім того, на цій площі знайдено більше, порівняно з іншими ділян­ками поселення, бронзових речей (переважно пошко­джених), а неподалік виявлено скупчення ливарних фор­мочок.

Бронзовий скарб з с. Малий Геївців...

Бронзовий скарб з с. Малий Геївців…

Нез’ясованим залишається і питання походження си­ровини, якою користувалися острівецькі та інші майстри ливарники культури Ноа. Можливо, це був привізний трансільванський метал чи напівфабрикати або ж май­стри задовольнялися місцевими покладами міді, вияв­леними в районі міста Городенки (12 км від Острівця) в селищі Чернелиці та в інших місцях Прикарпаття і Подністров’я. Ці рудні джерела зараз вже не мають промислового значення, але в добу пізньої бронзи в умо­вах гострого попиту на цей дорогоцінний метал могли експлуатуватись і бідні поклади міді, в тому числі й на території Прикарпаття. Прямих археологічних даних про те, як проходило добування руди і зв’язані з ним виробничі процеси в Українських Карпатах, поки що немає. Про це можна судити лише на основі джерел з інших регіонів. Так, в стародавніх шахтах добування руди починалося з верхньої частини рудного тіла про­стим відкритим розрізом — ямою, штольнею або зачіп­кою—в залежності від характеру рудного тіла. Якщо жила знаходилась у твердій породі, то для дроблення її застосовували вогонь. Знаряддями праці при розроб­ці руди служили: кирка, кайло, молот, дерев’яні лопати для вигрібання руди і кошики та мішки, в яких виноси­ли породу. Видобуту руду шахтарі і металурги плавили на місці, де з неї робили готові вироби або півфабри­кат. Однак могли відпускати руду для споживачів у ви­гляді сировини. Щоб виплавити метал, потрібно було дробити руду на дрібні кусочки 0,1 см в діаметрі. Дро­барками служили кам’яні молоти або ядровидні розти­рачі. Останні з сильно збитими від роботи сторонами і слідами на них окису міді знайдені на поселенні в Острівці та на поселенні в селі Дяковому Закарпат­ської області. Після дроблення руда обпалювалась на вогнищі для вилучення з неї сірки, а потім йшла в плав­ку для отримання чистої міді. Виплавка міді могла від­буватись у спеціально споруджених горнах або в неглибоких ямах, стінки яких обмазували глиною або скріп­лювали каменями. Імовірно, що на поселенні в Острівці були виявлені подібні вогнища-горни.

Існування місцевого бронзоливарного виробництва було засвідчено і на поселенні в Магалі (Чернівецька область), де знайдено глиняну ллячку, тиглі, уламки кам’яних ливарних форм, сопел і шлаків. Правда, на цьому поселенні поки що не виявлено подібних до острі­вецьких виробничих споруд, зв’язаних з ливарною спра­вою, але ці знахідки є безперечним доказом існування бронзоливарного виробництва.

Племена культури Ноа добре знали властивість спла­вів бронзи. Про це свідчать результати спектрального аналізу бронзових речей з Острівця. Є. М. Черних вста­новив, що переважна частина їх виготовлена з олов’янистої бронзи з вмістом олова від 1 —15 процентів та з незначними домішками миш’яку (2 проценти), сурми (1,9 процента) і нікелю (1 процент). Бронза з високим вмістом олова (вище 7 процентів) найбільш придатна для виготовлення міцних, якісних виробів.

Про рівень розвитку ливарної техніки носіїв культу­ри Ноа на Прикарпатті свідчать матеріали з поселень (Магала, Острівець, Кельменці й інші), могильників (Острівець), скарби та окремі знахідки. Аналіз даних археологічних досліджень допоміг більш-менш точно відтворити ливарний процес від виготовлення формочок аж до одержання готових виробів.

Формочки для лиття, як це свідчать знахідки з острі­вецького поселення, виготовлялись із місцевих золо-карбонатних порід сірого або рожевого кольору. Для цього вирізувались прямокутні або многокутні плити товщиною 2,5—3 см; довжина залежала від форми пред­мета. Для заготовки кам’яних плит і вирізування з них негативів заготовачі, очевидно, користувались спеціаль­ними інструментами, які до нас не дійшли. На кожній плиті майстри вирізували негатив, який складався з двох половин. Безперечно, це було новим технічним удоско­наленням, порівняно з односторонньою матрицею. На плитах спеціально робились і отвори для заливання ме­талу, виходу газів та отвори для штифтів, за допомогою яких скріплювались обидві половинки матриць. Вирізу­вання форм, як і орнаментація їх, вимагало від вигото­вача вправності і точності роботи, а також естетичного смаку. Ливарники Острівця і Магали також засвоїли складну техніку лиття виробів з внутрішніми порожне­чами, або запонами (втулчастий наконечник списа, втул­часті кельти, шпильки з отвором в голівці), які утворю­вав конус з глини або іншого матеріалу, введений в середину матриці. Такий конус знаходився всередині острівецької матриці безвушного кельта. Заливали ме­тал у матриці через отвір ллячкою. Сліди заливання металу засвідчені на всіх острівецьких формочках. Після лиття вироби додатково проковували, підправляли, ви­рівнювали. За допомогою кування виготовлялись тонкі пластинки (перстень, тонкий браслет). З дротиків ро­били шпильки, скроневі кільця та інше. Орнаментація на готові предмети наносилась гострим знаряддям — на­різні лінії, ряди крапок і кіл. Ливарники острівецького поселення, а також Магали оволоділи технікою виго­товлення багатоскладових виробів, наприклад, ланцюгів із кілець. В такому випадку кожне кільце виливалось окремо, а потім їх з’єднували у єдиний ланцюг. Отже, племенам культури Ноа в Прикарпатті вже відомі були найбільш досконалі на той час технічні методи ливар­ної справи.

Асортимент бронзових виробів був досить багатий: серпи, сокири-кельти, долота, тесла, шила, голки, нако­нечники списа, ґудзики, бляшки, шпильки, браслети, під­віски різних типів, персні, ланцюги, намиста. Однак не всі предмети були виготовлені місцевими ливарниками, деякі були зроблені за привізними із Північного При­чорномор’я і Закарпаття зразками. Власними виробами можна вважати ті, що не мають близьких аналогій у су­сідніх ареалах, а саме: мішковидні кельти, дзеркала, бронзові серпи з гачком і трохи загнутим вгору вістрям шпильки з петельчастим вушком на кінці стержня, на­мисто.

Бронзовий молот...

Бронзовий молот…

Слід відмітити, що даного матеріалу про бронзо­ливарну справу культури Ноа на Прикарпатті ще не досить для з’ясування багатьох конкретних питань, зв’я­заних з технологією виробництва і місцем рудних дже­рел. Але можна констатувати, що виготовлення знарядь проходило на поселеннях, і виробництво їх ще не носило спеціалізованого характеру, хоч різноманітність форм і орнаментація виробів вказують на досить високий про фесійний рівень тогочасних майстрів. Однак говорити про якусь спеціалізацію ремесла в бронзоливарній справі ще не можна. Лиття ще не набуло самостійного характеру Це сталося пізніше, коли відбувся другий великий су­спільний поділ праці — відокремлення ремесла від землеробства.

Мечі бронзової доби...

Мечі бронзової доби…

Значних успіхів у металургії бронзи досягли племе­на Закарпаття. Вони знаходились поруч з потужним трансільванським гірничодобувним і бронзоробним цент­ром. На той час великої питомої ваги набуває і другий металургійний центр — в Середній Словаччині. Отже, знаходячись між двома металургійними центрами, за­карпатські племена в добу бронзи досягли значних успі­хів у всіх галузях виробництва. На це вказують числен­ні пам’ятки, залишені носіями отаманської і станівської культур. Перші жили в ранню і середню бронзову добу в низинних районах Закарпаття, в північно-західній час­тині Трансільванії, південно-східній Словаччині та у Східній Угорщині. Отже, отоманські племена належали до великої етнокультурної спільності Тисо-Дунайського басейну. Це було землеробсько-скотарське населення, для якого, крім поселень відкритого типу, характерні і земляні замки-городища (Дідове в Закарпатській області, Отомань в Румуни і Барца в Східній Словаччи­ні). Вони широко використовували кам’яні і кістяні зна­ряддя, але особливого розвитку у них набула металургія бронзи й золота. Це і не дивно, адже вони жили в мід­но- і золотоносних районах Трансільванії і Словаччини. Металургія бронзи існувала майже всюди. На багатьох поселеннях (Отомань, Барца) знайдені кам’яні ливарні формочки. Про широкий асортимент бронзових виробів свідчать численні скарби і поодинокі знахідки. На тери­торії Закарпаття з культурою Отомань пов’язуються бронзові скарби, виявлені в селах Колодному Іршав­ського та Підгорянах Мукачівського (тепер в межах міста Мукачева) районів.

До першого скарбу входило 28 предметів, серед них— сокири, чекано-молоти, шпильки, браслети, спіралі та риболовний гачок. До другого — спіральні браслети, шпильки, конічні нашивки на одяг, півмісяцеподібні підвіски, терезоподібні спіралі з дроту для захисту рук, бронзові трубки та зливки — усього 80 пред­метів.

Велика кількість зброї, яка трапляється на поселен­нях, в похованнях і скарбах, свідчить про войовничість отаманських племен. Вони вперше створили зброю так званого фракійського типу. Це мечі і бойові сокири, оздоблені спіральним і лінійним врізним орнаментом. Найбільш характерним в цьому відношенні є скарб з місцевості Апа в районі міста Сату-Маре в Румунії. В ньому було 2 мечі з широким лезом з виступом і кле­паним держаком. І різного типу вузькі бойові сокири і ліктьозахисна спіраль. Крім бронзових знарядь праці і зброї, для отоманських пам’яток характерні високо­художні прикраси із золота. Це підвіски, масивні орна­ментовані браслети та шпильки. Всі ці коштовні речі вказують на існування майнової нерівності серед ото­манських племен, зокрема про це свідчать речі, знайде­ні в похованнях і на поселенні в селі Барца.

Найбільшого розквіту металургія бронзи у Верхньо­му Потиссі і в Трансільванії досягає лише в кінці ІІ і на початку І тис. до н. е. На той час тут жили нащад­ки отаманської культури, відомі в археології, як племе­на культури Фельшесевч-Станово і гава-голіградської. Провідною галуззю господарства у них було землероб­ство і скотарство. У всіх сферах діяльності та в побуті широко використовувалися бронзові вироби.

В історичній літературі існує думка, що Верхнє По­тисся в кінці II — на початку І тис. до н. е. стає само­стійним металургійним центром, який забезпечував свої­ми виробами не тільки власні потреби, але й постачав їх сусідам. Свідченням цього є численні бронзові скарби і поодинокі знахідки, виявлені поблизу шляхів, що вели на Прикарпаття через Ужоцький, Веречанський і Яблу­нецький перевали.

Проведене К. В. Берняковичем картографування місцезнаходження скарбів і поодиноких знахідок дало можливість визначити три виробничі осередки металур­гії: Мукачівський, Берегівський і Виноградівський райо­ни. У знахідковому списку археологічних пам’яток За­карпаття (1976 р.) значиться понад 300 місцезнаходжень бронзових і золотих скарбів та майже 300 поодиноких знахідок. Зібрання бронзових і золотих речей, яке зна­ходиться у фондах та в експозиції Закарпатського об­ласного краєзнавчого музею, є найбільшим в республіці. Воно за асортиментом і художньою майстерністю не поступається перед кавказькими і уральськими метале­вими колекціями. За часом виготовлення, культурною приналежністю вони поділяються на дві групи. До пер­шої належать скарби XIV—XI ст. до н. е. і поширені на території культури Фельшесевч-Станово (Квасове, Під­монастир, Попове, Медведівці і, Ніркарас-Дюлагаза та інші). Другу групу складають скарби, датовані XI— VIII ст. до н. е. і поширені в Східно-Карпатському ре­гіоні, де в цей історичний період жили представники великої етнокультурної спільності — носії гава-голіград­ської культури (Велика Бігань, Олешник І, III, Медве­дівці II, Мукачеве, Михалково, Грушка, Голігради).

За призначенням бронзові скарби також поділяють­ся на дві групи. До першої належать поламані і пошко­джені під час формовки і лиття предмети (65 процентів від загальної кількості); до другої групи — готові пред­мети, якими користувалися або які призначалися для обміну (35 процентів). Отже, переважна більшість скар­бів були збором майстра-ливарника і служили сирови­ною для лиття нових виробів. Це підтверджують і злит­ки бронзи, які входили в колекцію скарбів.

Майстри-ливарники готові бронзові вироби та сиро-вину-півфабрикат тримали в основному в глиняній по­судині, рідше — в мішках. Оскільки мішки були виготов­лені з матеріалу органічного походження, вони до нас не дійшли.

На території Закарпаття знайдено ряд бронзових скарбів. Так — на Берегівщині в селі Боржаві в 1886 р. був виявлений скарб вагою 10,8 кг, в якому було 54 предмети; в 1926 р. у селі Великій Бігані знайдено скарб вагою 14,12 кг з 115 предметами, в 1956 р. в селі За­тишному виявлено скарб вагою 4,5 кг — 44 бронзових і 10 золотих предметів; в 1882 р. в селі Боржавському на Виноградівщині знайдено скарб вагою 5,98 кг, всього 148 предметів; у 1884 р. в селі Лазах теперішнього Во-ловецького району знайдено 6,14 кг бронзи — 111 пред­метів; в 1975 р. в Мукачеві, на Чернечій горі, було зна­йдено 61 предмет загальною вагою 5,5 кг.

Цікаво відзначити, що більшість скарбів були зборок майстра-ливарника, призначеним для переплавки. Гео­графія місцезнаходження скарбів дуже різноманітна. В одних випадках їх знаходили в лісі, в інших — у горах під каменем чи в полі, глибоко закопаних в землю (від 0,6 м до 12 м) і дужо рідко на поселеннях або в по­хованнях.

В Закарпатті відомі лише три випадки знаходження скарбів на поселеннях. Це скарби, виявлені на поселенні ранньозалізного часу в солі Медведівцях і на городищі X—VIII ст. до н. е. в солі Шелестовому, на горі Тупчі (тепер межі села Кольчина) Мукачівського району та на поселенні доби бронзи біля села Дякового Виноградівського району (урочище Кішерде). На останньому скарб бронзових виробів знаходився у житлі і складався з 16 скроневих підвісок і пошкодженої низки, звитої з плоскої бронзової стрічки. В ході розкопок на Дяківському поселенні знайдено фрагменти матриць для лиття голок, шпильок, проколок і широких браслетів з каменю золо-карбонатної породи. Знайдено також бронзовий наконечник стріли верболистоподібної форми, частину фібули, шило, браслети, шматки шлаку і бронзові злитки. На цьому ж поселенні в кінці XIX ст. хлопчик-пастушок знайшов скарб, який складався з 52 золотих браслетів і підвісок.

Всі ці знахідки вказують, що на Дяківському посе­ленні існувало бронзоливарне виробництво.

Кількісний спектральний аналіз бронзових предметні з поселень в Медведівцях і Дяковому та городища Шс лестова, проведений в лабораторії Інституту археології АН СРСР під керівництвом доктора історичних наук Є. М. Черних, виявив високий вміст олова (1,8—17 процентів). Крім того, в міді виявлені ще мікродомішки сурми, свинцю, миш’яку, нікелю, заліза, срібла, золота, вісмуту, кобальту, марганцю. Цинк же з 26 аналізова­них предметів був виявлений тільки у 6 предметах. Май же повна відсутність цинку засвідчена в інших скарбах (Олешник, Завадка, Негрове — Закарпатська область; Апа, Гаура — Мара-Морошський повіт СРР; Опаль, Ни­раград, Реткезберенч, Ніркарас, Гемже — Саболч-Сат­марска область УНР). Це дозволяє стверджувати, що всі бронзові предмети походять з трансільванського руд­ного джерела. Однак це не значить, що ливарники Закарпаття не користувалися місцевими рудними покла­дами (мідь, олово, золото), відкритими в районі міста Берегова.

Цікаве ще одне спостереження. Якщо порівняти дані спектрального аналізу закарпатських бронзових предме­тів з прикарпатськими, зокрема з острівецькими, то ми побачимо їх цілковиту спорідненість: всі вони виготов­лені з високоякісної олов’яинстої бронзи, характерної для карпато-трансільванського металургійного центру.

Спорідненість бронзових виробів за хімічним складом, а також і за асортиментом особливо помітною стає па рубежі І тис. до н. е., коли в Українських Карпатах з’я­вилися фракійські племена — носії гава-голіградської культури.

Якраз в цю історичну пору свого найбільшого роз­квіту досягає верхньотиський металообробний центр, який посів значне місце в економіці населення гава-голі­градської культури. Численні скарби бронзових виробів та одинокі знахідки на Закарпатті свідчать про значні успіхи майстрів-ливарників у розвитку технології одно­часного відливання декількох предметів. Вони стали виготовляти і бронзовий посуд. Металеві вироби (золоті і бронзові) мистецьки оздоблювались. Майстри-ливар­ники накладали на вироби декоративні пружні ґудзики, наносили канелюри або різноманітні геометричні візе­рунки на поверхню браслетів, шпильок, гривен, поясів, діадем, підвісок, мечів і чекано-молотів. Верхньотиський металообробний центр займав вигідне географічне поло­ження і був зв’язуючою ланкою між металургійними центрами Трансільванії і Середньої Словаччини. Цим і пояснюється значна типовість металевих виробів, зна­йдених у вказаних районах. Але разом з тим спостері­гається різноманітність асортименту верхньотиського металообробного центру. Зокрема широко представлені знаряддя праці: серпи кількох варіантів, кельти (соки­ри), молоти, шила, ножі, риболовні гачки. Цікаві мотики продовгувато-плоскої форми, що у верхній або серед­ній частині мають пару загнутих крил, між якими зна­ходиться місце для закріплення держака. Не менщ важливими виробами бронзової металургії Верхнього Потисся є предмети кінської збруї — псалії, хрестопо­дібні підвіски, круглі бляхи тощо. Крім того, зустрічаєть­ся велика кількість різноманітної зброї пізньоброн­зової і ранньозалізної пори, що свідчить про розвиток військової справи. Це мечі (60 штук з 22-х місць), кин­джали, бойові чекано-молоти, булави та наконечники списів і стріл. Високохудожня і коштовна орнаментація окремих видів зброї, наприклад, мечів (Негрове) вказує, що вони належали знатним особам. Отже, на рубежі нашої ери в Українських Карпатах діяли ті чинники, що сприяли розкладу патріархально-родових відносин.

Найчисленнішу групу бронзових виробів становлять прикраси, серед яких домінують браслети відкритого і закритого типу. Значна частина їх прикрашена гео­метричним орнаментом на зовнішній поверхні. Привер­тають увагу терезоподібні спіралі з бронзового дроту. Численну групу серед прикрас становлять шпильки різ­них типів. Крім того, ювелірне ремесло представляють кільця, персні, гривни, нараменники, спіралеподібні трубочки, окуляроподібні спіральні та півмісяцеподібні підвіски, діадеми і пояси. З посуду з’явилися і бронзові казани та чашки. Крім бронзових, значного поширення набули золоті речі. Це мініатюрні браслети, сережки, намистини та інші.

Продукція верхньотиського металообробного центру була широко відома серед споріднених племен гава-голіградської спільності Прикарпаття. Найбільш пошире­ними виробами тут були браслети, спіральні нарамен­ники, кельти-сокири (трансільванського типу), шпильки з кулястою або дископодібною головкою і потовщенням на стержні, крилаті кельти, чекано-молоти, різні підвіс­ки, кінська збруя та інші.

Бронзовий скарб з с. Малої Доброні...

Бронзовий скарб з с. Малої Доброні…

Є підстави вважати, що племена Закарпаття, крім своїх, збували і товари трансільванського і середньо­словацького металургійного центрів серед гава-голіград­ської етнокультурної спільності. В Прикарпатті на ру­бежі і початку І тис. до н. е. місцева бронзообробна справа культури Ноа припинила своє існування. Цей район був повністю включений в ареал поширення трансільванських і верхньотиських бронзових предметів. Отже, населення Закарпаття стало посередником в об­міні між Східною і Центральною Європою як всередині гава-голіградської спільності, так і поза нею.

Тісні економічні контакти населення Українських Карпат із своїми сусідами підтримувалися не лише завдяки обміну бронзових виробів. Головними продуктами обмі­ну були худоба, зерно, ліс, сіль, хутро, камінь та інше Поширення різноманітних товарів і встановлення зв’яз­ків не тільки з близькими, але й далекими сусідами стало можливим тільки завдяки використанню коня воза. З розвитком землеробства і скотарства та засто­суванням металевих знарядь у всіх галузях виробничої діяльності населення Карпат намагалось, завдяки обмі­ну, отримувати інші вироби, виготовлені сусідніми пле­менами. «Різні общини,— писав К. Маркс,— знаходять різні засоби виробництва і різні життєві засоби серед навколишньої природи. Вони різняться через це між собою способом виробництва, способом життя і вироб­люваними продуктами. Це — ті природно вирослі від­мінності, які при стосунках общин викликають взаємний обмін продуктами, а значить, поступове перетворення цих продуктів в товари».

Тому населення Українських Карпат в кінці II — на початку І тис. до н. е. ніколи не жило ізольовано. Безу­мовно, що міжплемінні зв’язки і обмін карпатських пле­мен базувались на міжобщинному поділі праці, обумов­леному наслідками першого великого суспільного поділу праці. Знаходячись на стику двох великих культурних ареалів, з одного боку—Східної Європи, а з другого — Центральної Європи, населення Українських Карпат мало широкі міжплемінні контакти. Через карпатські перевали підтримувалися зв’язки з племенами, які засе­ляли Прикарпаття. Такі великі водні артерії, як ріки Дністер і Прут та їх притоки сприяли широким стосун­кам з степовим населенням Північно-Західного При­чорномор’я. Безперечно, що населення Закарпаття і При­карпаття мало тісні зв’язки, основані на етнічній спіль­ності, з носіями фракійської культури Східної Словаччини, Північно-Східної Угорщини, Трансільванії, Мол­давії і Припрутської Румунії.

Серпи доби бронзи...

Серпи доби бронзи…

Племенам Українських Карпат в пізньобронзовій добі та на початку ранньозалізного віку відомі були вироби лужицької металургії Польщі. Не виключено, що зав­дяки їх посередництву, деякі лужицькі товари потрапи­ли в Трансільванію та Північне Причорномор’я. Най­поширенішими лужицькими виробами серед скарбів бронзових предметів в районі Карпат були браслети з копитовидними кінцями, прикрашені геометричним ві­зерунком, браслети, орнаментовані глибокими попереч­ними насічками, шпильки з потовщеною шийкою та інші. Міжплемінні зв’язки населення Українських Карпат на рубежі нашої ери основувались, мабуть, не лише на чисто економічній базі, але й охоплювали різні сторони суспільного життя: звичаї, культові обряди та інше. При­кладом цього може бути не тільки обряд трупоспалення із збереженням залишків кремації в урнах, але й спосіб орнаментації поверхні деяких посудин та бронзових ви­робів (пояси, діадеми, мечі, чекано-молоти та інше), про що свідчать два скарби золотих речей культури фракій­ського гальштату, випадково відкриті у 1878 і 1896 рр. в селі Михалкові Тернопільської області. До їх складу входили діадеми, шийна гривна, браслети, фібули, бляхи понад 2 тисячі намистин, підвіски, руків’я кинджалів чаші, моток золотих ниток і злиток золота. Загальна вага скарбу понад 5 кг.

Говорячи про зв’язки племен Карпатського узгір’я, доцільно вказати на активізацію міжплемінних відносин в кінці доби бронзи. В цю пору ще існували мирні від­носини між племенами цієї території. Але вже на по­чатку І тис. до н. е. період мирного співіснування у Східно-Карпатському регіоні закінчився. Це зумовлено приходом сюди нових етнічних груп з Карпато-Балкан­ського регіону. В цей час проходить процес консолідації племен і створюються союзи племен, часто виникають війни між племенами. З метою захисту від нападу на­селення не тільки озброюється мечами, списами, бойо­вими чекано-молотами, але й стало будувати укріплені поселення — городища на вершинах гір і важкодоступних болотистих місцях. До таких городищ на Закарпатті належать Шелестівське Мукачівського району, Ужгород­ське (Замкова гора), Іршавське (гора Стремтура), Арданівське (гора Богослов), Білківське, Малокопанське і Солотвинське. Крім городищ, населення живе у відкри­тих поселеннях у важкодоступних гірських місцевостях недалеко від водних джерел. Однією з причин цих змін можна гадати, був інтенсивний міжплемінний обмін. Призначені для обміну продукти стають тепер товарами, а деякі з них поступово стали виступати в ролі загаль­ного еквівалента. Такими, очевидно, були зливки брон­зи, кельти, серпи, браслети і худоба. Інтенсивний обмін приводив до нагромадження багатств спочатку в окре­мих общинах, а пізніше і в окремих сім’ях. Свідченням цього може служити знову-таки велика кількість скар­бів бронзових та золотих виробів кінця бронзової доби та початку залізного часу, виявлених на Закарпатті. Вони в меншій мірі трапляються в Прикарпатті. Це під­ривало попередні відносини співробітництва і взаємної допомоги між членами общини в їх колективній праці, і з’явилися перші ознаки розкладу первіснообщинного ладу. Врешті, слід сказати, що на величезній території, зайнятій на початку І тис. до н. е. носіями культур фра­кійського гальштату, могли існувати різні варіанти культур не тільки щодо характеру господарства і форм побуту, але й рівня суспільного розвитку. Однак усе це не міняло загальної картини історичного розвитку на­селення Українських Карпат на зорі заліза. Прогрес у суспільному виробництві, який був обумовлений розвит­ком кольорової металургії та використанням у всіх сфе­рах господарського життя бронзових знарядь, відбував­ся при умові використання культурної спадщини, досві­ду і досягнень попередніх поколінь. Без цього й мови не могло бути про якийсь прогрес у суспільному вироб­ництві, викликаний широким застосуванням заліза у всіх галузях господарства.